Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXIІI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 1 лют. 2014 р., 05:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 лют. 2014 р., 11:28 ]

Розділ II

НОВА НЕБЕЗПЕКА

 

НЕПЕРЕДБАЧЕНА ЗУСТРІЧ ЗІ СЛІДЧИМ БОЄЧКОМ

Упродовж усіх довгих місяців слідства і судового засідання не було підстав думати, що будуть розкриті ще якісь факти нашої діяльності. В матеріалах справ заарештованих у Львові, Києві, Луцьку, Тернополі, Івано-Франківську, Феодосії, Одесі (з багатьма протоколами нас знайомили) не згадувалось ім'я ні Валерія, ні Анатолія Шевчуків, не проходив по справі й Павло Чемерис, який забезпечив мене друкарським шрифтом. Про те, що чекісти навіть не підозрювали, що між мною і ним були конспіративні зустрічі, Павло Чемерис розповів у спогаді "Шрифт", який наводжу повністю:

 

"Критика "культу особи Сталіна" на XX з'їзді партії (1956 р.) була початком т. зв. "хрущовської відлиги". Невдовзі Хрущов значно очистив "органи" від сталіністів. У пресі майже постійно появлялися публікації про сталінські репресії, про реабілітацію жертв сваволі. Омертвляючий льодовик тотального страху дещо "потеплішав".

 

У цих умовах почали з'являтися й виступи національного спрямування. Друкувалися вони потайки, на друкарських машинках, мізерною кількістю. Отож була потреба у більш серйозних засобах тиражування дисидентства.

 

Якось при зустрічі (орієнтовно червень - липень 1965 року) Богдан Горинь спитав, чи не міг би я роздобути шрифтів для друкарського видання самвидавчих матеріалів. Я тоді був відповідальним секретарем редакції газети "Поліграфіст" Львівського поліграфічного інституту, то сказав, що це майже елементарна річ.

 

Інститут мав свою навчальну друкарню на вулиці Леніна (тепер Личаківська), 3, де набиралася, версталась і друкувалася газета. Там я бував майже кожного робочого дня, іноді годинами. Під час обіду рідко хто залишався у складальному цеху. Каси шрифтів, як правило, були повні боргесом, петитом, меншою мірою нонпарелем, але він і не підходив у даному разі. Найбільший інтерес представляв петит. За кілька заходів я набрав його десь зо два кілограми майже всі літери, з яких можна було скласти відповідний текст. Домовились про зустріч, і я передав Богданові цей шрифт.

 

Через деякий час він сказав, що бракує деяких літер і знаків (ком, м'яких знаків та ін.). Я пообіцяв їх донести. Але наприкінці серпня - початку вересня 1965 року Богдан разом з багатьма іншими був заарештований, і пакет літер і знаків, яких бракувало у попередній передачі, довелося викинути (порозсипати по бур'янах в різних місцях).

 

Чи була використана для діла передана кількість шрифта – невідомо. Скоріше всього – ні, оскільки ситуація дуже ускладнилась.

 

Коли повним ходом йшло слідство заарештованих, мене викликали в КГБ справі Михайла Осадчого. Ми були однокурсники факультету журналістики Львівського університету ім. Івана Франка. На той час він уже працював викладачем університету, захистив кандидатську дисертацію. Зустрічались ми часто. Слідство проводив Харитонов. Зустріч з ним тривала десь п'ять годин з півгодинною перервою на обід. Потерпав я, чи не знають кагебісти щось про петит?! Відчув, а потім на цій же "зустрічі" впевнився, що не знають.

 

Харитонова цікавила "антирадянська діяльність" Осадчого, старався витягнути з мене хоч якісь докази "на цей счет", але я йому нічого такого не сказав. Мотивував тим, що Осадчий – член партії ("бувший член партії!" – уточнив Харитонов), працював на солідній посаді, а я хто – ні те, ні се. Як він міг довіритися мені у цій справі? Було відчуття, що таке пояснення правдоподібне. Для кагебістів важливе значення мала "логіка".

 

Крім цього, старші віком кагебісти, власне, ще енкаведисти, до яких належав Харитонов, були розчаровані й здеморалізовані критикою "культу особи". Сталінський оскал проти "врагов народа" у них хоч традиційно подекуди ще гарчав підвалами тортур і розстрілів, але вже у наморднику "оновленого" КГБ.

Павло Чемерис 25.03.2004 р."

 

 

Отже, і в Павла, і в мене були всі підстави вважати, що "пронесло", що небезпека минула. Для мене це було особливо важливо, зокрема, після того, як Верховний Суд УРСР зняв з мене і брата звинувачення в "організаційній діяльності", ст. 64 КК УРСР (організаційна діяльність) супроводжувала нас до кінця судового засідання. У разі розкриття моїх зв'язків з Анатолієм Шевчуком і Павлом Чемерисом все могло бути набагато серйозніше. Мене судили б вдруге, як рецидивіста, по двох статтях – 62 ч. 2 і 64 (організаційна діяльність), а це не менше ніж 10 років неволі.

 

Небезпека підкралась несподівано. Під кінець червня 1966 року, в час, коли я очікував на відправлення у концтабір, який в офіційних документах мав назву "виправно-трудова колонія суворого режиму", ні з того, ні з сього мене викликають "на выход" без речей і заводять у кабінет слідчого Боєчка. Пізніше він був слідчим Вячеслава Чорновола, який вважав (про це Вячеслав неодноразово говорив і навіть писав), що Боєчко був єдиний слідчий, який вів слідство значною мірою формально, не намагався "копати в глибину" і тим багато йому допоміг. Важко сказати, чи була це хитра тактика "інтелігентного" слідчого, чи справді в народженому у Львові хлопцеві щось теплилось у душі людське, але про дещо свідчить той красномовний факт, що невдовзі Боєчка звільнили з КГБ, він деякий час працював у Львівському міському товаристві охорони історико-культурних пам'яток, почав пити і скоро помер. Не виключено, що допомогти йому померти, могли як слідчому з особливо важливих справ, який знав чимало кагебістських таємниць, у тому числі – про застосування (з метою впливу на психіку арештованих) психотропних препаратів.

 

Отож, коли несподівано знову опинився у кабінеті Боєчка, який вже не мав до мене жодного відношення, бо я отримав свій вирок і чекав відправлення у концтабір, почував себе цілком вільно, бо всі тривоги були позаду. Я пробував навіть ущипливо жартувати, запитав, чи отримав він підвищення за доведення справи до кінця, але Боєчко відповів, що жартувати ще ранувато, треба відповісти на деякі запитання, які надійшли з Житомирського УКГБ. Очевидно, що серце моє стиснулось від прикрої несподіванки і я, як тільки міг, намагався приховати своє хвилювання. На питання, чи бував колись у Житомирі, я сказав приблизно так: слідство по моїй справі закінчено, я отримав вирок, а чи бував у Житомирі, Москві чи Петербурзі, то вже моя справа і я не збираюся на ці питання відповідати.

 

Мені видалось, що Боєчко був зацікавлений якнайскоріше відкараскатися від нав'язаної йому додаткової праці, бо слідство у моїй справі він закінчив і не збирався починати його наново. Можливо, що готувався у відпустку, а тут наказ терміново відіслати в Житомир протокол допиту засудженого Гориня Б. М., тому сказав байдужим голосом, що напише будь-яку відповідь, яку я скажу, але краще було б відповісти на запитання, якщо я не чую за собою вини, був чи не був у Житомирі, бо це потрібно не для нього, а для слідчого УКГБ Житомирської області. І якщо я категорично відмовлятимусь відповідати на запитання йому, Боєчку, то буду відповідати слідчому в Житомирі і моє відправлення на місце призначення надовго затягнеться, а в цьому мало приємного.

 

По тону розмови Боєчка я зрозумів, що йому конче треба дати якусь відповідь на запит Житомирського КГБ і звільнитися від мене. Ми деякий час мовчали. Він почав гортати папку з паперами, витягнув два чи три протоколи і подав мовчки мені, не промовивши жодного слова. То були копії протоколів допиту дружини Анатолія Шевчука Антоніни. На запитання слідчого, хто бував у її чоловіка, вона, нічого не підозріваючи, сказала, що приблизно тоді-то і тоді був у них дуже коротко Богдан Горинь зі Львова. Про що він говорив з чоловіком, вона не знає, бо була на кухні, але Горинь довго в них не затримувався.

 

Я мав над чим задуматись. У голові крутилися різні думки, перебиваючи одна одну, наповзаючи одна на одну, вони створювали в голові повний хаос. Я не міг зрозуміти, як могло статися, що про Житомир мене питають після восьми місяців від часу мого арешту. Можливо, в Анатолія знайшли машинопис статті "З приводу процесу над Погружальським" і хочуть встановити, хто йому передав і на якій машинці надруковано. Та мало куди могли розійтися машинописні копії? Мучило інше: коли, в якому місяці міг бути заарештований Анатолій. Якщо пізніше від нас, то чому не заховав або не знищив машинопису? А може, у Світличного знайшли лінотипні відливи і тепер встановлюють, де і ким вони виготовлені? Але запитань про лінотипні відливи впродовж усього слідства не було жодного разу. А якщо Анатолій встиг відлити статтю "З приводу процесу над Погружальським"? Тоді чому, почувши про наші арешти, не знищив, не кинув у криницю або у річку виготовлені відливи?

 

Питання розпирали мені голову, у вухах появився, мабуть, від підняття тиску, шум. Боєчко відірвався від заповнення "шапки" протоколу допиту і недбало кинув репліку, що у справі заарештованого у Житомирі Анатолія Шевчука будуть викликати багатьох його знайомих, і в тому немає нічого дивного. Бути знайомим – то не кримінал, тож краще сказати, коли і за яких обставин ви познайомились і не затягувати тої справи. Якщо нічого не відомо у справі Анатолія Шевчука, то треба так сказати і спокійно їхати відбувати свій строк.

 

Я мовчав, думав, як виплутатися з тої несподіваної халепи. Боєчко знову схилився над аркушем паперу і знову щось писав, можливо, звіт за піврічну працю або листа. Я мав якийсь час, щоб зібратися з думками, прокрутити в уяві різні варіанти поведінки. Серед тих варіантів був один, за який я вхопився, як за рятівний круг. Я відчув, що моє обличчя випогодилося, що ситуація не безнадійна. Боєчко підвів голову і сказав, що ще раз ставить питання, чи доводилось мені бувати в Житомирі. А коли я, подумавши, відповів, що так, доводилось, то наперед уже вгадував, яке буде наступне запитання, на котре встиг придумати відповідь. Коли Боєчко запитав, чи заходив на помешкання Анатолія Шевчука, то я відповів, що заходив у Житомирі до Валерія Шевчука, якого знаю по спільній поїздці в Москву на Всесоюзну нараду молодих письменників. Валерій сказав мені, щоб при нагоді в літній час я приїхав до Житомира, бо там можна буде гарно відпочити. Я скористався запрошенням, але його не застав і повернувся до Львова. Коли через якийсь час почув, що Валерія немає в Києві, то подумав, що він відпочиває у Житомирі, і знову поїхав до нього. Але і на цей раз його не застав, а його брата я не знав, не мав з ним жодних контактів, жодного обміну думок, бо ми один для одного були чужі люди. На запитання, коли, в який час були мої поїздки до Житомира, я назвав приблизно ті місяці, які перед тим вичитав у протоколах дружини Анатолія. Коли я прочитав протокол і підписав, то побачив на обличчі Боєчка справжнє задоволення. Здається, він навіть потиснув мені руку і побажав щасливо добратись на місце призначення.

 

Була підстава вважати, що після відповідей, які я дав Боєчкові, в котрих все було логічно, не суперечило відомостям, які дала дружина Анатолія, мене відправлять у визначений судом табір суворого режиму. Розумів, що якоюсь мірою ситуація була врятована тим, що після моїх задерикуватих реплік на початку розмови Боєчко дав мені прочитати протоколи допиту дружини Анатолія Антоніни. Це допомогло мені придумати легенду, пояснити, "з якою метою" я приїжджав до Житомира. Чи робив це Боєчко для того, щоб мені допомогти, чи просто спішив кудись, чи в нього житомирське КГБ терміново вимагало інформацію, – цього я вже ніколи не дізнаюсь. Була підстава вважати, що мене відправлять у табір, але вийшло по-іншому.

 

Несподівана зміна маршруту

Минуло два-три дні, в дверях моєї камери заскрипіли засуви, клацнув замок і наглядач, відхиливши двері, вигукнув (звичайно ж, російською мовою), щоб я приготувався до виходу. Мені поспішно принесли збиту з фанери валізу, яку передала мама разом із дозволеними для дороги і табору продуктами і речами побуту. Я не встиг навіть переглянути, що там є (чого там нема, я не міг знати, бо мене не ознайомили з тим, що приготувала мама). Відкривши валізу, встиг побачити, що був там кусок сала, цукор-пісок, одна упаковка цукру-рафінаду й дві скляні банки з якимсь варенням. Все це я накрив білизною, переданою мені раніше, збоку засунув зошити з конспектами прочитаних книжок, серед яких поклав "Звинувачувальний висновок" і копію вироку суду, надруковані на тонкому цигарковому папері. За усією цією процедурою моєї підготовки постійно спостерігав через прозурку наглядач. Коли він побачив, що я зачинив валізу, відкрив дверцята, через які подають їжу, і запитав:

- Готов?

- Готов, – відповів я.

 

Через кілька хвилин клацнув замок і в камеру зайшов начальник тюрми майор Мигальов.

- Ну что, готов?

 

Він був мені настільки противний, що я не міг нічого відповісти. Огидний тип з масним, після голення, обличчям і з очима, які зрослися на переніссі, творячи одне око. "Що потрібно цьому циклопу?" – подумав я, спостерігаючи за його хижим виразом обличчя.

- Раз готов, то теперь жди!

 

Почав я чекати і, очевидно, сердитись на себе – якого чорта так спішився, можна було як слід все поскладати, а то ще на біду поб'ються скляні банки з варенням під час транспортування. І чому мама не подумала, що скло не практичне для дороги. Буде мені біда з тими скляними банками! Як потовчуться, то заллють усі конспекти прочитаних книжок. Від таких думок зашкрябало біля серця. Добре було б їх повернути мамі – хай забере Оля або брат Микола. Знову клацнув замок:

- Пошли!

 

Ця команда привела мене у нормальний стан. Привели у кабінет "циклопа".

- Вопросы есть?

- Хочу, щоб ви передали комусь із рідних скляні банки з варенням, які можуть побитися в дорозі, зайвий одяг також мені не потрібний.

- Никаких вещей с целью передать их вашим родным принимать не буду. Это следственный изолятор УКГБ, а не передаточный пункт.

 

Від думки, що доведеться мені скляні банки везти з собою, було не дуже приємно на душі.

 

У подвір'ї тюрми на мене чекав "воронок". Сумніву не було, що везуть у справі Анатолія Шевчука в Житомир. По дорозі, яка видалась мені безконечно довгою, я знову думав, намагаючись вгадати, на чому міг погоріти Анатолій – на матеріалах самвидаву чи на виготовленні лінотипів. У думці перебирав різні варіанти й не міг знайти відповідь, що могло трапитись. Адже всі вісім місяців ніхто жодного разу не згадав його прізвища. Були підстави зробити висновок, що Анатолій був поза підозріннями, як поза підозрінням був Павло Чемерис і десятки інших людей, що мали зі мною тісні контакти, але залишилися поза слідством. У моїй записній книжці, що була вилучена під час обшуку, прізвищ і адрес Анатолія Шевчука і Павла Чемериса не було – я вирвав і знищив останні листки записної книжки, коли їздив за "продукцією" до Житомира. У думці я моделював різні ситуації, але не був впевнений, чи відповідає котрась із них дійсності. Байдужість і формальність, з якою вів зі мною розмову слідчий Боєчко з приводу запиту Житомирського КГБ, давала мені підставу зробити висновок, що мене допитували наугад, по принципу "авось" щось проясниться. Ніхто, крім мене, не міг знати і розуміти, що ця справа була дуже серйозна і для Анатолія, й для мене. Я усвідомлював, що за певного повороту слідства на мене відкриють другу кримінальну справу і судитимуть за ст. 62 ч. 2 – як рецидивіста.

 

Не було сумніву, що житомирський слідчий Анатолія не був задоволений тим протоколом, який йому відправив Боєчко, і вирішив сам зі мною поговорити. У думці я готувався до тих зустрічей. З чого вони почнуться? Напевно, з "підкидної качки": поселять мене з добре вишколеним, професійним агентом, який обов'язково заводитиме розмову про Анатолія. Можливо, що в туалеті підкинуть записку, нібито написану Анатолієм, як практикували це у Львові, намагаючись через відроблені записки начебто навести між мною і братом "таємне" листування. Я до всіх варіантів був готовий і це давало мені впевненість, внутрішній спокій і, як не дивно, добрий настрій. Мене тішила думка, що досвід, набутий у львівській тюрмі, не повинен пропасти даром. Я твердо собі постановив, що на цей раз, завдяки наперед заготовленим мною словесним комбінаціям, повинен отримати перемогу.

 

У Житомирській тюрмі

Начальник тюрми завів мене в супроводі наглядача у брудну, смердючу камеру з парашею, до якої можна було підійти тільки із затиснутим носом. Бетон на підлозі був з такими вибоїнами, наче давно ремонтована дорога. Із підкреслено грубого, хамського ставлення до мене начальника тюрми я зрозумів, що мені вирішили створити такі умови, щоб я хотів від них якнайшвидше звільнитись. У перші дні, нібито через те, що я повинен пройти карантин, мені не дали постелі і я вимушений був спати в одежі. Баланду принесли в брудній погнутій алюмінієвій мисці, на якій присохли залишки від попередньої їжі. Така сама брудна була ложка, до якої гидко було доторкнутись. Черговий пояснив, що в туалет мене не водитимуть, чи тому, що нікому, чи тому, що він на ремонті, і вказав очима на парашу – мовляв, будеш користуватись нею.

 

Усі ті чекістські хитрощі легко вгадувались, тому я досить швидко акліматизувався й поставив собі за мету не піднімати шуму і крику, не впадати у нерви, бо чекісти тим могли скористатись і кинути мене в карцер, з якого, бувало, виходили каліками. Вирішив також не вступати в жодні розмови з начальством тюрми і слідчим. Коли викликатимуть на допит, моделював я собі ситуацію, як папуга, буду постійно повторювати одне і те саме: у справі, яка їх цікавить, нічого не знаю, на всі запитання, які вас цікавили, я відповів у Львові, а тому вимагаю відправити мене до місця призначення.

 

Те, що я сказав Боєчкові, що було вже записано у протоколі, стало для мене формулою, від якої вирішив не відступати. Я був переконаний, що немає сили, яка б змусила мене змінити ці твердження. Тої формули, тої "легенди" я мусив дотримуватись твердо, невідступно. У випадку, якщо б чекістам вдалося щось витягнути з Анатолія чи його дружини (була в мене надія, що вона нічого не знає), то я мав можливість заперечити, що це вигадка, бо я приїжджав не до Анатолія, якого не знав, а до його брата Валерія, а те, що його не застав, було причиною, що я не затримався у них довше і зразу поїхав.

 

Таке самонавіювання дало мені прекрасний, без перебільшення кажу, прекрасний настрій. Я почував себе як на сьомому небі й готувався до різноманітних провокацій, які мені (в цьому я не сумнівався) будуть обов'язково готувати житомирські чекісти. Мабуть, не обійдеться без різних утисків і "підкидної качки". Але я вже пройшов добру школу – як кажуть росіяни "стріляний горобець" і на полову мене не візьмеш. Мій добрий настрій вилився у жартівливому листі до батьків. Треба було пояснити батькам, що мене через якесь непорозуміння тримають у житомирській тюрмі і що можуть тримати невідомо як довго, та мене це зовсім не турбує, бо добре себе почуваю, читаю книжки, слухаю радіо і не зважаю на птахів, що розносять плітки. Про все це я писав батькам у справді гарному настрої, готуючись до виклику слідчого, на запитання якого заготував відповідь: на всі запитання я вже дав відповідь слідчому Боєчку, а тому не маю що додати. Ранком черговий наглядач сказав про мої "права і обов'язки", нагадав, що можу написати додому листа. Очевидно, що з написаного мною слідчий хотів щось використати, я мав це на увазі, а тому склав листа, який наведу повністю. У камері мені не дозволяли мати ручку, тому листи з житомирської тюрми писав олівцем. Попереднього листа я писав батькам у львівській тюрмі після суду, тому цей лист був за № 2.

 

Лист 2. – 28.VІ.1966 р.

Дорогі рідні!

Із суботи 25.VІ я на новій квартирі у Житомирі. Дуже задоволений, що живу сам один. На душі спокійно і навіть трохи весело. Роздивляюсь, прислухаюсь, думаю. Жаль, що я не прозаїк. А так потрібно було б це скрите, замуроване, сотнями замків заперте життя вивести, випустити, показати на світ Божий. Який би то був багатий матеріал для психологів, філософів, психіатрів та всяких інших вчених мужів!

 

Не можу надивитись і налюбуватися своєю кімнатою. На чому не зупиниш погляд завжди щось пригадаєш, а від цього немов контактуєш з іншим, дійсним світом, забуваєшся, а іноді причудиться, що знаходжусь у якійсь експедиції по обстеженню сумних цивілізаційних пережитків людства. Це майже казковий світ зі своїми радостями, жахами, співвідношення яких дуже непропорційне.

 

Кімната моя нагадує формою старовинний куфер із вигнутим верхнім віком. Але порівняння це буде не повне, бо в куфері немає жодних отворів, тому набагато правильніше і точніше буде порівняти її з окремими, розкішно збудованими на довговічність кімнатками на Личаківському (цвинтарі). Така ж добротна, міцна, хоч трохи облуплена в окремих місцях долівка, такі ж міцні, невеличкі, вузькі, міцно пристаючі двері з давніми, але дуже хитрими замками. Я колись із цікавості заходив у розбиті й пограбовані личаківські кімнатки. Вони, безперечно, менші, та й неба з них не видно, а я милуюсь чималим шматком неба, бачу навіть, як фуркають туди-сюди всякі цікаві птахи, розносячи своїми милими голосочками плітки про новожилів.

 

Мої попередники (кімната на трьох душ), видно, дуже любили небо і свіже повітря, а щоб досягнути цього блаженства, вони звільняли вікно від шибок, які їм явно перешкоджали. Не знаю, як на це дивились господарі, можливо, спочатку не дуже позитивно, але з часом, коли переконались у твердих смаках своїх квартирантів, пішли їм назустріч (як і годиться гостинним людям), зовсім знявши вікно, видно, на цілий весняно-літній сезон. Зараз воно очікує в кутку, поки ним зацікавиться шкляр, а я зате на повні груди дихаю свіжим повітрям і милуюсь не дуже чистим небом. До повної картини я повинен додати, що всі троє ліжок досить міцно тримаються стін, і хоч деякі охотники робити всякі пересування та перестановки пробували їх зрушити, як видно із пошкоджень в окремих місцях, але це їм не вдалося: ліжка вперто відстоюють своє прикуте положення і зовсім не думають піддаватись примхам деяких жильців. Як я догадуюсь, час від часу кімнату білять, від чого вона свіжішає, зберігаючи вигляд кабінету, в якому Оля вдома розвішує свої афіші (мова про туалет. Б. Г.), й куди мені так не хотілося носити воду. Над кожним ліжком є темно-зелений килимчик дуже практичний, бо не потрібно його прибивати, знімати, витріпувати: він одноцільний із стіною, час від часу його оновлюють відповідного кольору фарбою; охочі всюди видряпувати і залишати свої прізвища й адреси, використовують його як дошку. Такого ж, як килимчик, кольору двері. Щоб кожному із жильців зимою було тепло, у кімнаті є батарея із трьох ланок (на кожного жильця одна от як все обдумано!) В мої обов'язки входить стежити за чистотою, тому я ретельно вимітаю віником (точнісінько таким, яким батько підмітає біля хати тротуар) усі залишки від своїх попередників. Головною ознакою, своєрідним дзеркалом чистоти є вид баняка, що формою і розміром нагадує ті, в яких мама виварює білизну, але тут його щоденне призначення трохи інше. Сьогодні, після зробленого мені зауваження, за допомогою піску я привів його у належний вигляд, вкладаючи в цю роботу всю свою майстерність, від чого мав (самі розумієте! яке велике і яке естетичне) задоволення.

 

Після двох днів карантину зараз я маю постіль і почуваю себе як у Бога за дверима. Присунув до ліжка тумбочку (вона по сумісництву виконує обов'язки стола) і пишу Вам листа, сидячи на свіжій постелі (ліжка також мають громадське доручення служити табуретками, чи пак диванами). Словом, у мене зараз зовсім так, як у вірші-сонеті Дмитра Павличка з часів його молодості:

 

Маленький стіл, перо, папір

І ліжко, ліжником накрите.

Я тут живу з недавніх пір,

Тут буду, мабуть, довго жити...

Шевченко, Пушкін і Шекспір

Зі мною будуть говорити.

 

Правда, що стосується того, скільки я житиму тут, то цього не знаюпоки що ніхто мені про це не говорив та й взагалі не знаю, кому я потрібний і чому мені виділили окрему кімнату при такій скруті з жилплощею.

 

Тільки що була медсестра, запитуючи, чи живий і здоровий. Я записався до окуліста, тут нема свого, але при потребі викличуть з міста. От і всі мої новини. Ах, я ще не сказав про найголовнішу звукову оздобу кімнати. На відміну від попередньої, львівської, які мають більш специфічне призначення, тут я насолоджуюсь зранку і ввечері (за суворим графіком) голосом радіо, так що в курсі справ усіх останніх вістей.

 

Порівняно зі Львовом, тут трохи по-іншому поставлена бібліотечна робота. Там, як непотрібну мороку, давали список книг, щоб кожний собі щось вибрав. Тут роблять більше раціонально вчора мені дали без всякого вибору три книжки усі пригодницькі, до яких я ще належно не підготовлений. Я пробував попросити список, щоб самому вибрати собі духовну їжу, але це було сприйнято досить скептично, мовляв, який тут може бути список і вибір що є, те і споживайте. Якщо так високо поставлена справа духовного харчування, то що вже говорити про матеріальне. Страви тут рідкісні, унікальні, неповторні, і хто хотів би їх спробувати, мусив би наймати тут кімнату, бо жодний кулінар (без досвіду) такого борщу і супу не приготовить. Для цього потрібна якась спеціальна вода, спеціальні продукти, спеціальний посуд, спеціально митий спеціальними людьми, що в синтезі дає такий специфічно-неповторний присмак стравам.

 

Здається, тут краще поставлена справа із передачами, побаченнями і листами, але які норми будуть застосовані до мене ще не знаю, завтра розпитаю чергового. Я б дуже просив Миколу вислати мені бандероллю ті книги, які чомусь не прийняв той остолоп Звонарьов у Львові. Жаль мені дуже і за ягодами не так за їх смаком (я став досить байдужий до їства, а тим більше до всяких ласощів), як жаль мені за тими вітамінами, які містяться в них. Хвилинами трохи моторошно стає мені, як подумаю, що через дурні вітаміни чи дурні мури можу зіпсувати собі очі. Але мій оптимізм зараз такий великий, що маю надію все перенести і здоровісіньким повернутись, гаряче усіх Вас обняти, розцілувати і бути з Тобою, мамо, з Тобою, тату, щоб сприйняти глибше всю ту Вашу мудрість, яку я хоч знав, але не вмів нею користуватись.

 

Цілую усіх Вас, пишіть мені, вітайте усю нашу велику Родину, наших щирих друзів і добрих приятелів.

Ваш Богдан"

 

Листа мені не вдалося відправити з тої причини, що конверти були у валізі, яку забрали на склад. Я вимагав, щоб принесли мені валізу, бо там мама наготувала мені в дорогу різні продукти все, що було дозволено, дещо з того може зіпсуватися. На мою вимогу не дуже зважили. Черговий сказав, що тільки слідчий може розпорядитись, що мені дозволено, а що не дозволено. Чи то вирішили випробувати мої нерви, чи хотіли, щоб я сам просився до слідчого, але з 25 червня мені не принесли з валізи конвертів і лист пролежав до 4 липня дня, коли мене вперше завели до слідчого, прізвища якого я або добре не розчув, або він його назвав неправильно. Мені почулось, що його прізвище Костенко і так я його називав у листі, але пізніше від Анатолія Шевчука дізнався, що справжнє його прізвище Костюк.

 

Слідчий, як звикле, почав із запитання, чи маю якісь скарги, а якщо маю, то які. Я сказав, що тиждень лежить невідправлений лист, що мені не дають продуктів, які мама приготувала в дорогу. Костюк сказав, що це неправильно, що все, що мені "положено", мені дадуть. І що він волів би якнайшвидше з'ясувати те, що цікавить слідство і відправити мене за призначенням, а тому хоче поставити мені кілька запитань.

 

Які запитання ставитиме слідчий, я догадувався, відповідь на них була готова ще до зустрічі з ним. Костюк не міг приховати роздратування і кинув репліку, що за такої поведінки мені довго доведеться чекати на етап. Я перепитав, чи встигну на 50-річчя жовтневої революції потрапити в табір. Слідчий пронизував мене очима, думав, що мені відповісти. До 50-річчя "жовтня" було ще більше року. Я навмисно сказав таку дату, щоб дати зрозуміти, що готовий спокійно чекати рік чи два, бо для мене це не становить якихось особливих труднощів. Криво всміхнувшись, Костюк запевнив мене, що до 50-річчя буду на місці. З тим я повернувся у камеру, де на мене чекав черговий. Очевидно, що за той час, як я був у слідчого, перечитали чи переписали мого листа, який лежав у зошиті. Черговий завів мене до камери, в якій зберігалась валіза, з якою я мав їхати в табір. Сказав, що можу взяти з неї все, що мені потрібно, за винятком тих речей, які не дозволені по режиму. Я взяв конверти, олівці, дещо з продуктів, товстий зошит, щоб виписувати цікаві місця з прочитаних книжок (один зошит і олівець мені дозволили взяти зразу, як тільки привезли в житомирську тюрму), і повернувся в камеру з думкою, що до написаного тиждень тому листа треба додати бодай кілька речень. По суті, вийшов ще один коротенький лист, який також наводжу повністю:

 

"Р. S. Лист мій трохи залежався, але змістом він не постарів, тому й відсилаю його таким, як вилився він у мене у перші дні "новосілля".

 

Сьогодні, 4 липня (понеділок), вперше за десять днів зустрівся зі слідчим, який потішив мене, що невдовзі, в усякому разі швидше, ніж наступить 50-річчя Жовтня, буду відправлений на місце призначення. До сьогоднішнього дня моє життя текло без змін і дуже відповідало кавалерській пісні "Сам п'ю, сам гуляю, сам си стелю, сам лягаю", але, здається, в найближчі дні моя парубоцька кімната буде ущільнена мені когось дадуть, або мене до когось дадуть. Знаючи, як вдумливо комплектують кадри, мені дуже цікаво, з ким зведе мене доля.

 

Настрій у мене гарний, не хворію, добре сплю і добре їм, дякуючи мордовським запасам, які потрохи починаю спорожнювати. Як я не запевнював вас, що байдужий до всяких ласощів, але це трохи не так, бо коли я (за порадою мами) взявся за мед, то зрозумів, як багато їстивних спокус існує на білому світі. Але якщо медведі люблять мед, то що вже про в'язнів говорити!

 

Трохи турбують мене очі, особливо праве, яке було опероване. Буду добиватися зустрічі з окулістом, щоб вжив якихось заходів і прогнав прозору муху, яка ненастанно бігає перед правим оком. У лівому в мене також появилась якась сітчаста пляма, але вона поки що не докучає, тому що ледве помітна. Буду просити лікаря, щоб дозволив мені їсти вітаміни, якими мене запасла мама, бо тут, на відміну від львівського ізолятора, не дозволяють їх мати.

 

Тобі, мамо, буде заважко, але Микола міг би приїхати до мене після екзаменів. Слідчий сказав, якщо хтось приїде, то не буде перешкод у побаченні, тому, поки я близько, просив би когось приїхати. Хочу зразу сказати, що огірків тут (свіжих) і часнику не приймають, тому не присилайте і не привозіть. А цибулі здалося б як можна побільше постарайтесь вислати її (як тільки отримаєте листа) у посилці. Помідори можна. Дуже прошу бережіть своє здоров'я, пишіть мені, а якщо буде можливість то хай наш єдино вільний Микола приїде до мене. Щоб знав я, як швидко дійшов мій лист, зразу вишліть мені кілька слів відповіді.

 

Цілую усіх, усіх. Не забудьте окремо передати мій низенький поклін Оксаночці. Якщо вона мене хоч трішечки запам'ятала, то скажіть їй, що я дуже часто згадую її, як і її маму, і тата, і усіх-усіх Вас.

 

Ваш Богдан

 

Ага! Добре було б, якщо б Микола нагадав начальнику львівського ізолятора, щоб вислали мені на житомирський ізолятор гроші 120 крб., які належаться мені по квитанції з № 4855 гроші прийняв Сівак Іван. У нього ж знаходиться моя авторучка, яку я забув взяти. От і все на цей раз.

Б. Горинь

 

Моя адреса: м. Житомир

Почт. ящик ЯЮ 309-179

Гориню Богдану Миколайовичу".

 

Після сухої розмови зі слідчим, чекісти (про це неважко було догадатись) випрацювали кілька варіантів, як "допомогти" мені налагодити контакт з Анатолієм Шевчуком. Судячи з усього, слідство у них ішло туго, Анатолій або відмовився взагалі давати відповіді на запитання, або придумав якусь версію, яка їх зовсім не влаштовувала. Якщо б він щось сказав про знайомство зі мною, то мені дали б ознайомитися з протоколом допиту, цитували б його покази, а тут повна невідомість. Я роздумував над питанням, чому за десять днів мене всього один раз водили до слідчого. Отже, немає про що говорити, Анатолій, можливо, оголосив голодування. 

 

 

Через день-два я по-іншому став дивитись на приготовлену для мене камеру. Виявилось, що вікно було не випадково знято, всі ці деталі були часткою задуманого плану, бо раптом після десяти спокійних, тихих днів камера ожила, до відчиненого вікна доходили з верхніх і нижніх вікон крики, стукоти, запитання, а найголовніше, перед очима стали теліпатись опущені з верхніх вікон шнури із прив'язаним куском мила (тягар, щоб опустити шнур), шматками сала і записками. Мені кричали з верхніх вікон: "Прийми коня і прочитай записку!" Я не відповідав, вислуховував крики, лайку, погрози. Як вони знали, що в камері хтось є, коли я не відповідав на запитання і не приймав "коня"? Отже, все це було задумано. Наглядач час від часу підглядав у вічко, він все чув і все бачив, але не застосовував жодних дій. Моя камера наповнилась новим життям і я вирішив описати всі ті "новшества" у листі до батьків, будучи впевненим, що ще до відправки лист буде прочитано чекістами, яким треба в якийсь спосіб сказати, що зовсім не переймаюсь тими умовами, які вони для мене створили, і розумію усі їхні підлі витівки.

 

"Дорогі рідні!

У Вас, напевно, склалося уявлення, що тут дуже скучно і одноманітно, що дуже важко проходять дні і т. д. Це так, але тільки для поетів. Як начитаєшся їх віршів, то можна подумати, що в цих пансіонатах важко день відбути, а що вже говорити про тижні, місяці чи роки, коли Лєрмонтов писав у плаксивому тоні, що "тюремные дни будто годы". Також багато пустих, охаючих слів понаговорювано про одиночне ув'язнення, ніби це межує з божевіллям, що людина тупіє і т. д., що мало не просить смерті й що взагалі нічого страшнішого не може бути. Звичайно, все це побрехеньки, і чим менше той, що писав їх, знав життя в цих пансіонатах, тим більше видумував різних жахів.

 

А насправді, як я вже Вам писав, життя тут дуже цікаве, різноманітне і багате всякими "новшествами", різними кольоровими відтінками (і їх переливами) подібних ситуацій, явищ, людських характерів тощо. Ви уже маєте деяке уявлення про мою кімнату і, думаю, переконались, що я (чи мене) досить непогано влаштувався. Спочатку весь мій світ був тільки у моїй кімнаті, але поволі, поволі я роздивився, прислухався і абсолютно переконався у великій філософській думці, "що не стільки світа, що у вікні". Постараюсь Вам докладно роз'яснити, як це треба розуміти, щоб мали Ви повну картину мого воістину курортного життя, яким радуюсь і насолоджуюсь, як тільки міг радуватись Колумб, відкривши новий материк.

 

Майже десять місяців я привик вставати о шостій годині. Завжди дуже боявся, щоб не будив мене нагло алярмуючий стукіт у двері, бо це трохи псувало враження дня, тому волів відкривати очі сам з готовністю на перший стукіт в двері крикнути "Готово!" Цей стукіт настільки в'ївся мені в душу, що зараз, коли після десяти місяців треба вставати по новому графіку – о шостій тридцять, то я ніяк не можу привикнути і вже за кілька хвилин до шостої чекаю стукоту, але замість нього через півгодини проривається і наповнює кімнату голосок "радіо правди". І тут починається справжнє чудо.

 

Величезний пансіонат, як гігантський вулик, оживає. Стукіт, брязкіт, крики – в стіни, в двері, з вікон, по коридорі. Тут-то і початок дня. Рідко коли можна спокійно, не перериваючи, закінчити зарядку – завжди щось відверне увагу – звукові або зорові враження. їх також розуміти нелегка справа. От, скажемо, хтось ніби ступою б'є в стелю – бух, бух, бух. Це означає, що треба дивитись у вікно, бо через хвилину із верхнього поверху кидатимуть "коня". Ну, скажете Ви, збрехнув. Як ото можна коня кидати і де він узявся? А я кажу Вам, що можна, хоч спочатку і сам не вірив. Коні тут зовсім не ті, що у колгоспі. Потрібний шнур – довгий, залежно від того, з якого поверху на який треба "коня" кидати. Шнур дістають різними шляхами – розпускають шкарпетки, рвуть наволочки і багато ще інших секретів є, як здобути шнурок. Потім змотують його як аркан, а на кінець прив'язують кусок мила, а крім мила – те, що потрібно перекинути з поверха на поверх – пачку папіросів, сірників, ковбаси – що душа бажає. Так це і є "кінь", а Ви думали?

 

Той, що наверху, опускає шнур вниз із милом (щоб тягар був), а внизу у вікні його підхоплює вправна рука і прив'язує, що треба, або знімає, що поклав "друг". Тепер Ви розумієте, чому більшості жильців шибки у вікнах явно заважають і чому вони змушені були звільняти вікно від зайвого цивілізаційного придатку.

 

Я повинен Вам сказати, що під моїм вікном, як, видно, і під всякими іншими, так засмальцьовано, ніби тут безперервно дряпаються на вікно коти, хоч причина не в котах, а в жильцях, які при великій тренеровці набувають таку дорогоцінну властивість, як вміння стрибати по-кошачому на вікно і з вікна. На свій стид повинен Вам признатися, що я ще не оволодів цим мистецтвом, але, мабуть, тільки тому, що не було вчителів, тренерів, а я, як Вам відомо, живу один-однісінький. Для сусідів я справжнє горе зі своїм нерозумінням правил життя, тому моє вікно є тільки "наблюдательным пунктом" і жодного дійового контакту із життям пансіонату не підтримує. Це дає мені до певної міри спокій споглядання.

 

Так от, радіо включилося, я встаю, застеляю ліжко, роблю зарядку, а тут – бух-бух! Я всю увагу на вікно – вироблений інстинкт. Згори – "фю!" і полетів униз повз мого вікна шнурок. І знизу "бух-бух!", значить, прийнято. Кілька секунд шнурок спокійнесенько теліпається, а потім знизу "бух-бух!" (це означає: тягни!) і шнурок поплив вверх разом із куском сала чи ковбаси, чи ще там чого, залежно, що прив'язали. Видно, у таких випадках інші жильці стоять на "атасі", щоб часом наглядач через вічко не підглянув, що кинули "коня", бо тоді шнур пропав. Якось я спокійненько спостерігаю собі, як закинули "коня", коли раптом двері моєї кімнати відкрились і наглядач миттю, буквально миттю опинився на вікні, причому так спритно і так швидко він там опинився (а вікно в самому верху), що жоден кіт не зрівняється з такою спритністю. Він перехопив середину шнура і почав підтягати ношу, а потім рвонув шнур і він весь опинився в його руках. Ну, думаю, будуть тепер хлопці мати клопіт, та й шнур пропав. Але де там – не минуло й півгодини, як знову "бух-бух!" і новий "кінь" полетів. Попробуй виловити таке невичерпне стадо!

 

Цей мій лист трохи залежався, він доповнення до попереднього. Як будуть у моїй хаті якісь новини, обов'язково докладно Вам розповім.

Цілую всіх.

                                              Ваш Богдан"

 

Листа батькам я не відіслав вчасно, тому що мене несподівано викликали на побачення з мамою і братом Миколою, які, отримавши мого попереднього листа, вирішили приїхати в Житомир. Як правило, побачення дають перед тим як відправити в етап. Для мене це був сигнал, що мені недовго перебувати у "розкішному пансіонаті". На цей раз я помилився. Побачення було влаштоване для того, щоб почути, як я пояснюватиму, чому мене не відправили у Мордовію, а тримають у Житомирі. Звичайно ж, я повторив рідним у скороченому вигляді версію, яку записав слідчий Боєчко у Львові й Костюк у Житомирі. Побачивши, що з нашого обміну інформацією важко витягти щось варте уваги, наглядач за командою перервав побачення. Привезені мамою і братом продукти забрали на перевірку. Мені вручили ручку і зошити.

 

Побачення з рідними і привезені продукти (дозволялось до 5 кг) ще більше підняли мій настрій. До всього, що я мав, необхідно було придбати з тюремного "ларька" деякі речі щоденного вжитку, які забула привезти мама (мило, зубна паста – те, що дозволено засудженим, відповідно до тюремного режиму). Я дав заявку на все, що мені потрібно, але виявилось, що передані для мене батьками ще у Львові 120 крб. чомусь не переслали зі Львова до Житомира. У мене була квитанція, а грошей не було. Без мила і зубної пасти в брудній камері я почував себе дуже зле. Тому написав заяву начальнику слідчого ізолятора УКДБ по Львівській області майору Мигальову з вимогою дати відповідне розпорядження, щоб передані батьками гроші, які числяться по квитанції за №4855, переслали у Житомир, ЯЮ 309-179. Коли черговий сказав мені, що гроші, які передали батьки, віддали нав'язаному мені у Львові адвокату Малік, то це був перший випадок за весь час перебування в Житомирі, який зрушив мої нерви.

 

У відісланій батькам поштовій картці я писав:

 

"Дорогі рідні!

Сьогодні я отримав сумну і неприємну вістку, яка мене стривожила і водночас обурила – прислані Вами гроші без моєї згоди і без мого відома перераховані в користь адвоката Малік. Сьогодні я написав протест на ім'я начальника КДБ м. Львова. Дуже прошу Вас – вишліть мені телеграфом кілька крб., щоб можна було купити елементарні речі побуту, а при нагоді переговоріть по цій справі із Малік, яка по-злодійськи обікрала мене, а також із відповідним начальством. Справа ця термінова, тому більше не пишу, а незабаром напишу Вам великого-превеликого листа. Якщо Ви зразу вишлете мені гроші, то вони напевно застануть мене в Житомирі. Адреса ЯЮ 309-179.

Ваш Богдан"

 

Минуло кілька днів і в мою камеру, як я і очікував, поселили (поза всякими сумнівами) "підкидну качку". Не знав, як її прийняти – серйозно чи з насмішкою. Вирішив, що серйозно. Незнайомий назвав своє ім'я, але воно мені не запам'яталося. Сказав, що дуже голодний, чи немає в мене що перекусити. Я дав йому що в мене було і чекав на подальший розвиток подій. "Качка" виявилась дуже балакучою, лепетала щось про політичного, з яким сиділа, і всяко його хвалила. Я слухав, поклявся слухати. Через день-два нас несподівано повели на прогулянку. Сказали, що прогулянка буде кожного дня. Мій компаньйон радив на прогулянку завжди брати з собою м'якоть з хліба. Якщо написати на клапті паперу кілька слів, то можна перекинути через стіну і встановити контакти з людьми з інших камер.

 

Дворик для прогулянок був поділений на окремі секції. Згори за зеками наглядав вартовий. Коли він повернеться до нас спиною, – радила мені підкидна "качка", – тоді можна перекинути кульку з хліба разом із запискою в сусідню секцію, запитати, чи є хтось із політичних. Тою порадою він себе повністю видав. Задум був зрозумілий. Я сказав своєму компаньйону, щоб не надоїдав мені дурними пропозиціями, бо це порушення режиму і за такі речі можуть посадити в карцер. Надалі він поводив себе не так відверто.

 

Після провалу задуму спровокувати обмін записками з Анатолієм за допомогою "коня" й під час прогулянки мене знову повели до слідчого. В його кабінеті був ще один чоловік у штатському, як можна було здогадатися, з оперативного відділу. Спочатку, як це в них прийнято, запитали, як здоров'я, чи маю якісь скарги.

 

Після такого вступу мене "навхрест" стали атакувати запитаннями, відповідь на які я кілька разів проговорював кожного дня мовчки для себе й міг відповідати на них навіть спросоння. Мої відповіді були повторенням того, що я говорив у Львові слідчому Боєчку. Коли атака закінчилась, у наступ вирішив піти я. Сердитим голосом запитав, на якій підставі мене тримають у тюрмі. Суд присудив мені відбуття покарання у таборі, а не в тюрмі. Табір і тюрма – це два різних режими. Ви не маєте права тримати мене в тюрмі, ви порушуєте закон, і я вимагаю зустрічі з прокурором, вимагаю, щоб мене негайно відправили на етап.

 

На мою тираду оперативник зі садистичним виразом лиця процідив:

- Буде вам етап, буде. Ви ще згадаєте цей ізолятор і пошкодуєте, що так наполягали...

 

Після тих слів він кинув слідчому: "Хай заберуть". Мене знову відвели в камеру. І знову почалося звичне життя. Я так ввійшов у читання тюремних книг, що вже перестав цікавитися, скільки минуло часу від того дня, коли мене привезли у Житомир. Не виключено, що чекісти, зайшовши у глухий кут зі справою Анатолія Шевчука, не маючи жодного свідка у цій справі, вирішили, як перед тим у Львові, застосувати до мене якісь фармакологічні препарати. На цю думку мене наштовхує той факт, що я абсолютно не пам'ятаю очної ставки з Анатолієм Шевчуком. Що така ставка була, не викликає сумніву, про це пише Анатолій Шевчук. Пише він і про те, що під час очної ставки кожен з нас повторював раніше придуману легенду. Але як могло статися, що у моїй пам'яті не залишилось жодного сліду від нашої зустрічі? Пояснити можу тільки одним: під час сніданку до чаю було щось додано, щоб вплинути на мою психіку, але препарат спрацював в іншому напрямку – стер з пам'яті момент зустрічі з Анатолієм.

 

Моя вимога зустрітися з прокурором із нагляду не була зігнорована. Відбулася вона у кабінеті слідчого Костюка. Я висловив прокурору свій протест з приводу безпідставного тримання мене на тюремному режимі у ситуації, коли мені присуджено судом табірний режим. Прокурор вислухав і сказав, що "розбереться". Поки вони розбирались, я вже у котрий раз намагався відгадати, на чому попався Анатолій Шевчук. Від слідчого і прокурора я не почув жодного слова, яке б навело на думку про причину його арешту. Проаналізувавши докладно всі можливі варіанти, прийшов до висновку, що Анатолій міг погоріти на поширенні переданої мною статті "З приводу процесу над Погружальським". Можливо, що статтю в когось вилучили і слід привів до Анатолія. Такими були мої здогади, які, як з'ясувалось, були далекими від того, що трапилось насправді, але про це дещо далі.

 

Якийсь час слідчий і прокурор роздумували, що мають зі мною робити. Треба було підготувати відповідь на мою скаргу. Відповідно до кримінально-процесуальних норм, більше вони не мали права мене тримати, якщо на це не було підстав. А підстав, судячи з того, що говорили слідчий і прокурор, не було. Нарешті несподіване – "з речами на вихід". Це означало, що мене відправляють у "малу зону". На цей раз потуги чекістів дізнатися правду виявилися даремними. Я ж продовжував ламати голову, як і на чому "погорів" Анатолій. З'ясувалося це щойно через сорок років.

 

А було так

Про те, що Анатолій Шевчук погодився на прохання Богдана Гориня виготовляти лінотипні відливи самвидавних матеріалів, його брат Валерій нічого не знав, бо перебував у той час далеко від Житомира: відбував військову службу в Сєвероморську Мурманської області. "Коли ж я, повернувшись із війська, – пише Валерій Шевчук, – був у кінці серпня в Житомирі (мова про серпень 1965 року. – Б. Г.), арештів ще не було, і брат мені нічого про ту свою діяльність не розповів. Але під час наступного приїзду признався і радився зі мною, що робити з набором. Я порадив його знищити, або ж сховати так, щоб ніхто його не міг розшукати" (Шевчук В. На березі часу. Мій Житомир. Хата і рід. – Львів, 2007. – С. 213).

 

 

Минули роки і В. Шевчук попросив мене написати спогад про підпільні контакти з його братом. Про цю ініціативу він так згадує у своїх спогадах:

 

"Працюючи одночасно з цією книгою над іншою під назвою "Розмова з ворожим підслухом", в якій зібрано братові листи із концтабору до мене, а також мої до нього в концтабір, я не міг не залучити до того видання й Б. Гориня, запропонував написати свій спогад про брата, про їхню діяльність, що свого часу трималася в глибокій таємниці, і про спільне перебування в концтаборі. Горинь з готовністю відгукнувся на цю пропозицію і написав вельми цінного спогада "Пора розповісти правду", з якого подаю тут скороченого віріянта, тобто лише те, що стосується брата, а вже книга "Розмова з ворожим підслухом" умістить слово в слово, як було написано" (Там само. – С. 215).

 

Коли мій спогад прочитав Анатолій Шевчук, то помітив у ньому деякі неточності, зокрема зміщення дат про наше знайомство і зустрічі, а тому вирішив написати

"Зауваги до спогадів Богдана Гориня". 22 квітня 2004 року я, згідно з попередньою домовленістю, зустрівся з Валерієм Шевчуком у холі метро "Палац спорту" і він передав мені унікальний документ, який передруковую повністю:

"Анатолій Шевчук:

 

ЗАУВАГИ ДО СПОГАДІВ БОГДАНА ГОРИНЯ

1. Уперше я побував у Львові 1963 року, коли мій брат Валерій приїхав сюди у весільну подорож, а я зі своєю дружиною його супроводжував. Тоді я й познайомився з Богданом Горинем і мав змогу оцінити українську атмосферу цього міста. Валерій на той час був уже знайомий з Богданом; за своїми поглядами брати Горині та їхні друзі дуже імпонували нам, а українську атмосферу міста Львова ми сприйняли із захопленням. Запам'ятався з тих часів також стелаж із книжками у кімнаті, яку Богдан тоді винаймав для прожиття. Майже всі книжки були старого, переважно львівського друку; таку книгозбірню на Східній Україні міг зібрати далеко не кожен, та й то тільки впродовж багатьох років. Богдан сказав, що любить, аби ті книжки завжди були в нього під рукою. Я щиро йому позаздрив на таке багатство, бо вже й тоді був завзятим книголюбом. 

 

 

Наступного року я з дружиною здійснив туристичну подорож по Закарпаттю і, повертаючись додому, на короткий час зупинився у Львові, де знову бачився з Богданом Горинем; був тоді при зустрічі і Петро Дідович, який працював в архіві і мав тут кімнатку, де мешкав. Саме тоді ми з Богданом і домовилися про випуск самвидавських матеріалів з лінотипного набору, який я пообіцяв виготовити в житомирській друкарні. Справа була, звісно, ризикована, але я цілковито довіряв Богданові. Хрущовська "відлига" на той час уже минала, не розвинувшись, і радикальні українські кола були змушені вдатись до підпільних методів боротьби за українську національну ідею. Розмова про виготовлення лінотипного набору, пам'ятається, відбулася в якійсь невеличкій кав'ярні, де ми випили по чарці вина "Іршавське", при ній були присутні також моя дружина Антоніна і Петро Дідович.

 

2. За весь час таємної діяльності я виготовляв лінотипний набір переважно тих віршів Василя Симоненка, які не могли бути надруковані легально; пригадую ще вірш С. Тельнюка "Забувайте українську мову" та вірш Д. Павличка "Коли умер кривавий Торквемада", можливо, було ще дещо; крім того, було набрано прокламацію "Друзі, громадяни!" – документ з сильним антирадянським спрямуванням. Весь той набір, за винятком статті "З приводу процесу над Погружальським", було передано за призначенням, і кагебісти про це так ніколи і не дізналися.

 

3. Коли 1965 року до Житомира дійшли чутки про політичні арешти у Львові та інших українських містах, у мене зостався лише один документ – стаття "З приводу процесу над Погружальським", майже весь текст якого я вже набрав на лінотипі. Звичайно, тримати тепер крамолу вдома було ризиковано, а отже, треба було виготовлений набір знищити. Найпростіше було занести набір назад до друкарні й там пустити його на переплавку. Але мені було дуже жаль це робити, я стільки часу і нервів затратив на його таємне виготовлення; крім того, думав я, коли вляжуться пристрасті, зв'язані з арештами, і мене не викриють, можна було б у Житомирі зробити спробу нелегального друку цієї статті. Отож я поклав набір статті до маленької валізки, заніс його на берег річки Тетерева і закопав біля великого гранітного валуна серед кущів, а машинописний оригінал знищив. Спершу я кілька разів перевіряв, чи ціла моя схованка, а потім, заспокоївшись, перестав. І от диво дивне: якесь тривожне відчуття почало через якийсь час з'являтися в мене, ніби десь недалеко чатує на мене невідворотна біда. А сталося от що. Якось у кущах біля того валуна кілька підлітків затіяли гру і якимось чином натрапили на загорнуті в папір лінотипні рядки. Це сталося, безперечно, цілком випадково, але відтоді я почав вірити в існування в житті людини чогось подібного до фаталізму. Підлітки принесли набір додому, а там уже їхні батьки допровадили його в КГБ. "Доблесні чекісти", одержавши без усяких зусиль зі свого боку такий матеріал, почали розслідування і врешті вийшли на мене. До речі, перед моїм арештом вони встановили на горищі над кімнатою, де я тоді жив, наймаючи квартиру, підслуховуючий пристрій, але це нічого корисного їм не дало, бо квартирна хазяйка, котра, як майже кожна жінка, не в силі була тримати язика на замочку, розповіла про це моїй дружині – отож з дружиною я почав вести тільки примітивні побутові розмови, а коли залишався сам, то частував моїх слухачів стройовими піснями з репертуару солдатів військової частини, яка була розташована поруч. 

 

 

4. Вже перед арештом, явно відчуваючи за собою стеження, я знову навідався до того фатального валуна на березі Тетерева і виявив, що лінотипний набір зі сховку зник. Після цього почав вирішувати, яку лінію поведінки обрати після арешту. "Легенда", яку я врешті вигадав, була така. Машинописну статтю "З приводу процесу над Погружальським" я знайшов вкладеною в книжку, яку взяв в обласній бібліотеці. Розповідь про підпал україніки в Київській публічній бібліотеці вразила мене, і я як завзятий книголюб вирішив набрати текст статті з метою виготовлення брошури для власного користування – таких бібліофільських матеріалів (здебільшого газетних вирізок) у мене вже назбиралася ціла колекція. Цій "легенді" кагебісти, звісно, не повірили, але спростувати її їм так і не вдалося.

 

5. Людська пам'ять справді химерна – перечитуючи спогади Богдана Гориня, я ще раз у цьому переконався, бо не знайшов у них згадки про очну ставку поміж мною і Богданом, яку все-таки влаштувало слідство, інакше нащо його, вже судженого, спеціально допровадили до Житомира. А незадовго до цього я заявив слідчому Костюку, що оскільки на всі запитання вже подав докладні відповіді, а подальші запитання – це видозмінені старі, надалі розмовляти зі слідством відмовляюся (відтоді цієї тактики дотримувався до кінця). Отже, на очній ставці відповіді давав Богдан Горинь, узгоджуючи їх зі своєю невинною версією, а я, посилаючись на свою попередню заяву, на жодне запитання не відповів. Таким чином, очна ставка не дала слідству жодної обнадійливої зачіпки, розкручуючи яку, можна було довести "злочинну" змову поміж мною і Богданом.

 

6. Підсаджували "насєдку" і мені. Це був якийсь Ярослав Монастирський, родом зі Львова, який сидів у побутовій "виправно-трудовій колонії" у Райках під Бердичевом. Він настирливо допитувався про моїх знайомих з Києва і Львова, видавав себе за великого українського патріота, а особливо намагався переконати, що мої пояснення слідству наївні й через це ніхто їм не повірить. Я розкусив його зразу і він так і не роздобув жодної корисної для кагебістів інформації. Згодом мені навіть стало відомо, яку винагороду одержав Монастирський за свою "роботу", – його перевели відбувати решту строку ближче до дому, у колонію в Сокалі біля Львова".

 

Здавалося, що все прояснилось: Анатолій заховав лінотипні відливи, їх знайшли діти, а їхні батьки передали цю знахідку в КГБ, яке встановило, що зробив відливи Анатолій Шевчук. Усе логічно і, здавалося б, незаперечно. Але це тільки зовнішній бік логічної конструкції, яка (з'ясувалось це через сорок один рік) має ще й свою внутрішню сутність, у чому я переконався, коли у вересні 2007 року впродовж тижня знайомився з кримінальною справою № 107, про що писав на початку цієї книги. Нагадаю, що перед судовим засіданням кожен звинувачений має право познайомитися зі своєю кримінальною справою (згідно з відповідними статтями КПК УРСР), але слідчі не були зацікавлені, щоб звинувачені глибоко вникали у зібраний матеріал. Тому кожному зі звинувачених слідчий підсував на короткий час той чи той том і старався якомога скоріше його забрати, мотивуючи тим, що треба з матеріалами ознайомитись ще й іншим, а час на ознайомлення був обмежений призначенням дня суду. Ось чому за визначені дні я фізично не міг перечитати усі томи нашої кримінальної справи. Тому з такою увагою почав вникати у кожен том справи з 19-го до 28-го жовтня 2007 року. Майже кожного дня чимало фактів поставало в моїй свідомості у новому світлі. Як уже згадував, 1-9 томи – це в основному протоколи допитів обвинувачених, а 10-13 томи – матеріали допитів свідків та власноручно написані ними заяви і признання. В 11 томі я звернув увагу на матеріал, який, як мені видалось, має дотичність до кримінальної справи Анатолія Шевчука. Йдеться про власноручно написану Іваном Світличним заяву, окремі місця якої заслуговують на те, щоб їх процитувати.

 

"В Комитет государственной безопасности при Совете Министров УССР от содержащегося под стражей в изоляторе Комитета госбезопасности Светличного Ивана Алексеевича

 

[...] В моем нынешнем положений не совсем удобно на этом останавливаться, но я могу сказать, что иногда протестовал против некоторых слов и действий моих товарищей и знакомых, имевших слишком антисоветский характер. Так, я всегда говорил резко против, если кто-либо заявлял о целесообразности создания подпольной организации. Я убежден, что среди моих товарищей и знакомых такой организации и не существовало. Я также всегда говорил против, когда некоторые товарищи. приезжавшие из других областей. предлагали достать типографский шрифт для печатания той литературы, которая до того ходила в машинописных копиях— у меня было два таких случая и. кажется. оба раза я убедил тех, кто делал такие предложения. не делать этого" (підкр. моє. – Б. Г.) (Архів УСБУ ЛО. – Спр. П 20227. – Т. 11. – Арк. –170.).

 

У кінці заяви підпис І. Світличний і дата – 13.ХІ.65 г., а нижче підпису слідчий зробив такий запис:

 

Заявление, которое Светличный И. А. писал от 10 часов 50 минут до 16 часов 30 минут, принял

 

Ст. следователь КГБ при СМ УССР майор                                                                                                              Короткий

 

Нижче:

Справка. Подлинник заявления Светличного И. А. находится в уголовном деле № 2 по его обвинению.

 

Ст. следователь КГБ при СМ УССР майор                                                                                                                Короткий

(Там само. – Арк. 170).

 

Нема найменшого сумніву, що, говорячи про деяких товаришів, які приїжджали з інших областей і пропонували друкарські шрифти, Світличний мав на увазі мене, хоча не виключено, що ще хтось міг звернутися до нього з аналогічною пропозицією, проте він не назвав жодного прізвища, не уточнив, з яких областей були ті товариші, що прийшли до нього з такою пропозицією. У матеріалах кримінальної справи № 107, крім процитованих слів Івана Світличного, нема жодної згадки про друкарські шрифти і лінотипні відливи, до яких я мав безпосереднє відношення. На жаль, Світличний при всій своїй обережності й вимогливості до кожного слова і думки, не врахував, що кагебісти будуть прискіпливо аналізувати кожну думку, кожне слово. Друкарень в Українській РСР було не так багато. Якщо моделювати тодішню ситуацію, прочитавши у заяві Світличного, що у деяких товаришів були спроби перейти на друкування самвидавних матеріалів типографським способом, КГБ дало доручення оперативним працівникам перевірити усі наявні в областях України друкарні і встановити, хто міг пропонувати шрифти.

 

  

Якщо моє міркування має реальну підставу, то під "ковпаком" опинилося чимало працівників обласних друкарень, в тому числі – Анатолій Шевчук. За ним, як і за багатьма іншими, встановили ретельне стеження. Кагебісти або бачили, що Анатолій щось ховає на березі Тетерева, або вистежили, коли він ходив туди перевіряти, чи його сховок на місці. Пояснення, начебто сховок знайшли діти, мені видається мало переконливим, більше подібним на видумку кагебістів. На мою думку, справжньою причиною, чому КГБ почало стежити за Анатолієм і, поза сумнівом, іншими працівниками друкарень, було необережне признання Світличного, що деякі товариші з інших областей пропонували йому шрифти. Можливо, це єдиний випадок у слідчій справі Світличного, коли він недооцінив вагу слова. Причина полягала в тому, що Світличний намагався говорити з керівництвом КГБ як з людьми, які здатні зрозуміти, чому в Україні почався рух, що призвів до репресивних акцій. Завершуючи свою заяву, Світличний 15 листопада писав:

 

"Но после боя кулаками не машут, и я понимаю, сколь мало значат мои запоздавшие сожаления по поводу допущенных мной ошибок. Однако я ничего другого не хотел, как только объяснить органам безопасности сущность разбираемого ими дела и степень моего участия в нем – объяснить так, как я его понимаю и оцениваю сейчас.

І. Світличний

15.ХІ.1965 г."

(Там само. – Арк. 172-175).

 

Нижче підпису й дати слідчий зробив запис:

"Заявление, которое Светличный И. А. писал 15 ноября 1965 года с 10 часов 25 минут до 13 часов, принял ст. следователь КГБ майор Короткий".

 

Невідомо, чи домагалось КГБ почути від Івана Світличного, хто пропонував йому шрифти, – для цього треба було б перечитати усі томи його кримінальної справи. Але якщо такий тиск на нього був, упевнений, що Світличний не назвав прізвища людини чи людей, які пропонувала йому шрифти. 30 квітня 1966 року під тиском протестів громадськості в Україні й світі він був звільнений по ст. 7 КПК УРСР, відповідно з якою кримінальна справа може бути закрита у випадку, коли "вчинене винним діяння втратило суспільно небезпечний характер або ця особа перестала бути суспільно небезпечною".

 

Анатолія Шевчука заарештували 23 травня 1966 року. Суд над ним відбувся 7 вересня 1966 року. Засудили його за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 років ув'язнення. Валерій Шевчук помиляється, коли пише, що це був "найбільший строк, який зумовлювала ця стаття": 62 ст. ч. 1 передбачала строк до 7 років ув'язнення і 5 років заслання, але таких присудів у 1966 році ще не застосовували.

 

З перспективи десятиліть повинен сказати, що екзамен, який Анатолію і мені влаштувала доля, ми витримали з честю і тому я так докладно, з почуттям внутрішнього задоволення розповів у цьому спогаді про нашу понад сорокарічну таємницю.

 

Довгоочікуваний етап

Мене вивели з Житомирської тюрми, силою запхали у набитий людьми "ворон" (груди були так стиснуті, що важко було дихати) і я через якусь годину-дві опинився у київському ізоляторі. Про те, яку подорож влаштували мені чекісти, як сповнились їхні слова, що я надовго запам'ятаю етап, найкраще розкажуть мої листи до батьків. Їх небагато, а тому процитую повністю, бо після багатьох років по пам'яті мені не вдалося б відтворити багатство етапного колориту. Коли з Житомирської тюрми мене привезли у пересильну тюрму в Києві, то я мимовільно почав згадувати все, що пов'язано у моїй пам'яті з українською столицею. Згадував свої перші відвідини Києва, перші знайомства, друзів. Можливо, що хтось із них прямує по Володимирській і навіть не підозрює, що я поруч, що думаю про них, згадую. Чекісти подбали, щоб я нікого не бачив і мене ніхто не бачив, тому помістили в тісну одиночну камеру. Міряю її двома кроками – то в один, то в другий бік. У камері зі мною необхідні речі побуту, вдалося взяти зошит і ручку. Можна б написати листа, та чи вдасться його відправити? Кому написати? Душа переповнена почуттями, у голові – рояться спогади. Напишу про це своїй симпатії, розповім, як хотілося б отримати від неї бодай кілька слів. Коли взяв ручку і відкрив зошит, пригадав, як писав їй першого листа з проханням написати мені. Так і почав листа з цитати:

 

"Напиши мені, напиши мені" – зараз це пекучі вуглинки, роздмухані вітром спогадів. "Напиши мені, напиши мені" – два кроки вперед, два – назад. Шум грози, стукіт коліс на вулиці – якось все це примхливо асоціюється з таксі, п'яним серцем і одурманеною головою. Дивні химери спогадів і уяви.

 

Нарешті закінчився затяжний півторамісячний водевіль у Житомирському пансіонаті, але кращої екскурсії і кращого відпочинку важко було вимріяти. Чого тільки не надивився, не наслухався! Були моменти, від яких не відмовився б великий Шекспір. Спочатку двадцять днів серед власних спогадів, а потім з героями – коміками, трагіками, каліками – у масці й без масок. Від спостережень трохи втомився. Те, що колись могло здаватись мукою, тепер справляє приємність і відпочинок: це самотність. Не можу відвикнути від потреби руху: два кроки вперед, два назад. Проминули години, тижні, місяці й, нарешті, рік. Він настане ось-ось, за якихось двадцять днів. Зараз я так близько від дорогих мені людей, що майже бачу золоті бані Софії. А через двадцять днів "согласно определения суда" буду там, де ці верхи будуть вершинами уяви, мрій, хоча хтозна, як воно буде – проклята звичка забігати думкою вперед часу, тоді як треба дотримуватись правила, якого навчав мене один редактор: "не намагайтесь бігти попереду прогресу". Як важко дається ця наука! Два вперед, два назад. Кроки, кроки, кроки. Чим виміряти кілометраж почуттів, думок, уяви?

Як хотілося б отримати від Тебе кілька слів.

Твій Богдан

7 серпня 1966 р."

 

У поїзді Київ – Харків один із конвоїрів обходив "бокси" і запитував, у кого є листи для відправлення. З деякими сумнівами я вклав у конверт спалахи своїх почуттів, перемішаних із клаптиками спогадів, і віддав конвоїру. Якщо чекісти збирають під час етапу листи, то напевно надіються, що з них візьмуть потрібну для них інформацію. На цей раз вони помилились: я не написав жодного слова про те, чому тримали у Житомирі.

 

У Харкові мене ізолювали від побутових в'язнів наче прокаженого, щоб не розніс політичну "заразу", і помістили в камеру, де зазвичай тримають смертників. На мої протести черговий відповів, що помістили мене у цю підвальну камеру з метою ізолювати від інших, оскільки в мене кримінальна справа з поміткою "особливо небезпечний державний злочинець". Я запитав, чи можна написати додому листа, і почув, що це моє право. Не дуже я хотів вірити цим словам, тому написав коротке повідомлення на поштовій картці.

 

Дорогі рідні!

Після восьмиденного ознайомлення із київським пансіонатом 13 числа (серпня) прибув у Харків. Мабуть, по протекції потрапив у винятково комфортабельну кімнату із подвійними вікнами і дверима і з того часу починаю вірити у тринадцяте число. Як бачите, не втрачаю гумору, а це означає, що настрій у мене прекрасний. Через кілька днів після нашої останньої зустрічі водили мене до окуліста – приписав мені якісь краплі і уколи алое. Хоч моя подорож вельми приємна, але хотів би нарешті доїхати на місце, бо маю тих приємностей уже по самі вуха. Дуже хотів би довідатись до дрібниць про Ваше життя, про життя усіх-усіх рідних, знайомих і друзів, але зараз це абсолютно неможливо – доведеться бути у незнанні, поки не приїду на місце, а тоді вже матиму щастя отримувати від Вас листи. На днях вирушаю дальше в дорогу. Якщо буде можливість – напишу. Пильнуйте своє здоров'я, цілую усіх.

Ваш Богдан

15 серпня 1966 р. м. Харків".

 

Я не був впевнений, чи дійде ця поштова картка до батьків, переживав, чи не захочуть їх тероризувати невідомістю, що немає від мене вістки. Тому наступного листа написав з Воронежа.

 

Дорогі рідні!

Пишу Вам із Воронежа 23 серпня, прибув учора із Харкова. Я міг би і дуже хотів би написати Вам довжелезного листа, розповісти про всі мої веселі пригоди, але не хочу перевтомлювати пошту – вона жіночого роду і могла б надірватись, а тоді хто перешле Вам кілька слів.

 

4 серпня я виїхав етапом із Житомира у Київ. Після восьмиденного ознайомлення з київським пансіонатом 13 серпня прибув у Харків. І треба ж було приїхати саме тринадцятого! Потрапив у хату із модерною обстановкою – жодного кусочка дерева, все із заліза. Вікно потрійне, двері подвійні, мітли, чайника з водою – нема, все стильне: нари із сантиметрової бляхи, така ж приварена подушка. Розглянувся – прекрасно! На стінах сила-силенна написів, а великими буквами: "Входячий не сумуй, виходячий – не радій". Ви догадуєтесь, що ця хата призначена для людей, які очікують, поки їх відправлять на небо, а мене помістили, щоб ізолювати ще тому, що не було іншого місця, як мені говорили. На другий день все враження від хати зіпсувало те, що дали матрац – ніяк він не підходить, не в'яжеться з обстановкою. Так я пробув рівно десять днів. Коли покидав свою хату, забувся, що не треба радіти, і це була велика помилка – у новому місті зараз живу в карцерній хаті, і тут знову на дверях напис: "Входячий – не сумуй..." і т. д.

 

Але нема дурних – коли покидатиму цю пивницю – радіти уже не буду і в подальшому буде все гаразд. Як тільки приїду на місце – пишіть мені якомога частіше – бо хочу знати усе до дрібниць про життя усіх рідних, знайомих і друзів. Переписуйте мені братові листи, щоб я знав, як він живе, а також вишліть його адресу.

 

У великій пригоді стало все, що передала мама. Тепер мені тепло і ситно, абсолютно здоровий, настрій прекрасний, та тільки нема з ким пожартувати, бо сам. Пильнуйте своє здоров'я, цілую усіх рідних, вітайте від мене знайомих і друзів.

Ваш Богдан Воронеж.

23 серпня 1966 р."

 

Коли немає зворотного зв'язку, то немає певності, а є постійний сумнів, чи дійшов відісланий лист до адресата, чи з якихось міркувань затриманий або конфіскований КГБ. Знаючи, як ретельно вони читають листи, вишукуючи потрібну для них інформацію, доводилось майже в кожному листі написати одне – два речення, яке б їх могло зацікавити. Треба було, наче між іншим, щось сказати про своє перебування у Житомирі, щоб остаточно утвердити легенду, до якої вони не могли б придертись. Коли в поїзді конвоїр біля моєї клітки раптом сказав мені, що скоро буде станція, на якій зеки можуть передати для відправлення листи, і що я також можу написати, але треба спішити, то ці слова я сприйняв як запрограмовані КГБ. Можливо, що на цей раз я перестрахував себе, але всю дорогу постійно думав над тим, що одне-два необачних слова, і мене повернуть у Житомир на "дослідування". Я вирішив скористатись порадою конвоїра, але не для того, щоб сказати у листі зайві речі про перебування в Житомирі, а щоб докладно описати, як перевозили мене по етапу з тюрми в тюрму, розповісти деякі деталі мого побуту в камерах. Думаю, що поміщення мене у спеціальні камери не було випадковістю. Дуже це було подібно на запрограмований спеціально для мене етап, який мені обіцяв у Житомирі оперативник: "Ви пошкодуєте, що наполягаєте, щоб вас негайно відправили на місце призначення". Шкодувати – не шкодував, але сили мої були так вимотані, що я ледве тримався на ногах. Не виключено, що був задум довести мене до божевілля. Листа я написав на адресу Андруняків – родичів, які мешкали по сусідству з батьками. У мене не було сумніву, що, отримавши мого листа, цьоця Катруся зразу понесе його моїм батькам. Пізніше я дізнався, що так і сталося, і що не тільки цей, а й інші листи батьки отримали і зберегли їх до мого повернення.

 

Дорогі цьоцю і вуйку!

Пишу Вам з дороги, у поїзді, користуючись нагодою. Батькам я написав з Воронежа, але не впевнений, чи вони отримали мого листа, тому пишу Вам. 4 серпня я виїхав з Житомира, а з 5-го по 12-е був у київському ізоляторі. Із Києва не мав можливості написати. 13 числа приїхав я у Харків. Чи то день такий, чи просто нерви у мене здали, але того ж дня я зрізався з тупим корпусним, а він, дізнавшись, яка у мене стаття, вирішив ізолювати мене, щоб я не впливав на різних злодіїв, бандитів і вбивць, помістив мене у спецкамеру, у якій тримають людей перед розстрілом. Першу ніч я проспав на суцільно залізних нарах без всякого матраца, а на другий день дали матрац і одіяло. У камері цій подвійні ґрати на вікні, а також ґрати на дверях, крім залізом кованих дверей. Там пробув я сам до 22 числа, а 23-го уже був у Воронежі. Ну, думаю, може хоч тут пощастить. Ведуть мене коридором із хідниками. Мабуть, це спеціально для політичних, думаю собі. Коли відкривають двері і вводять мене у пивницю – малесеньке віконце закрите бляхою, ледве блимає 25-ватова жарівка. "Куди ви мене вкинули? – питаю, – це ж карцер".– "А куди ж ми тебе помістимо – будеш тут, поки не відправлять". – "А постіль?" – "А ми не даємо постелі для транзитних", – відповів і говорити більше не хоче. І знову я проспав на нарах, які на день закриваються на замок. Правда, відкрили мені бляшане вікно, але пивниця є пивницею. Цікаво, що і в Харкові, й у Воронежі серед безлічі написів великими буквами написано: "Приходячий – не тужи, відходячий – не радій". Після Харкова я мав можливість переконатись у доречності цього лозунгу. У Воронежі 11 днів я провоював, щоб перевели мене в іншу камеру, але даремна справа. Мені дали тільки один матрац і будь здоров. Без газети, без книжок, абсолютно один відбув я своє "наказание" і 2 вересня виїхав у м. Ряжск Рязанської області. Тут я вже жодним словом не заїкався, що я політичний, щоб уникнути харківської і воронезької пригод. Але тут інше лихо – у камері біля 30 людей і всі без матраців. Потім на усіх дали кілька матраців. Але мені, на лихо, не випав. Проспав я при відкритому вікні, в одежі (дуже тяжке повітря) і трохи простудився. З лікарем я знову поскандалив, бо дала мені якихось два порошки, але до грипу вони, здається, не мали жодного відношення. Почав я безнастанно сякатись, витягуючи і так свій немаленький носик.

 

Якщо у попередніх містах була одна біда, так тут зовсім інша – хвороба і блощиці. Вони мене страшенно люблять і я їх також, тому тих кілька ночей ми вели то мирні переговори, то жорстоку війну, бо вони зовсім не щадили моєї крові. Обцілований блощицями, у весело грипозному стані, з великою мукою і невеличким скандалом (важко на все це спокійно дивитись) покинув я рязанську дєровню м. Ряжск і їду у напрямку на Куйбишев. Надіюсь, що приблизно через днів 10, тобто десь 15 вересня буду на місці. Я всяко себе підбадьорював, але заради правди мушу признатись, що дорога зі Львова до Ряжска була для мене у сто разів важча, ніж увесь попередній рік порівняно спокійної львівської тюрми.

 

Не хотів я адресувати цього листа батькам, бо це могло б затримати його у дорозі. Надіюся, що якось спільно розберете мій курячий почерк. Дуже прошу маму не перебільшувати моїх неприємностей – усе це в цілості дуже цікаво і я зовсім не жалію, що доля дала мені пізнати приховане від світу життя тисяч і тисяч людей. Колись я Вам про все це розповім докладніше. Дуже хотів би дізнатись усе до дрібниць про життя усіх рідних, але треба трохи потерпіти. Якщо я писатиму не завжди на домашню адресу, то не дивуйтесь – це залежить від умов. Перепишіть, дуже прошу, усі листи Михася (оригіналів не висилайте) і вишліть мені його адресу, як тільки напишу свою адресу з місця. Миколу прошу віднайти квитанції передплатних видань – Білецького, "Литературной энциклопедии" та ін. Погляньте також, чи є мій диплом.

 

За всю дорогу я не зустрів, крім "уголовників", жодного політичного. Думав, що долучать до мене для відправки одного з Житомира, але видно, його ще не засудили. Напишіть, скільки йому дали і що у нього за справа, бо я так і не міг довідатись, хоч пробув у Житомирі сорок днів. Знаю, що мама хоче їхати до мене. Переживаю, що це буде трохи заважка для неї дорога, тому дуже прошу пильнувати на себе і вдома, і в дорозі. Я дуже вдячний Миколі за книги, які він передав – мені усі вручили. Прошу його і далі купляти для мене по змозі новинки, але не раджу багато розмовляти з продавцями, зокрема Стефою, та й взагалі краще більше слухати, ніж говорити – ця істина дається дуже дорогою ціною, але хай врахує дещо.

 

Оце і все на сьогодні. Чи тато щось думає робити зі своїми зубами, чи ні? Як коло Вас справи, цьоцю і вуйку, як Василь і Богдан, як почувають себе Тарнавські, цьоця Стефа, Гафійка, Іванко? Словом, усі рідні, знайомі, сусіди і друзі. Чи працює Ірина Калинець? Мені дуже жаль, що її звільнили з такої гарної роботи. Вітайте їх. Буде для мене велика радість, коли дізнаюсь, що Ви отримали цього листа. Пишіть мені.

Ваш Богдан"