Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXІХ. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 14 лют. 2014 р., 13:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лют. 2014 р., 09:35 ]

Від митарств – до праці

Продовжую розповідь про своє працевлаштування. Щоб бодай трохи розвіяти тяжкий настрій, 11 січня 1969 року поїхав до Львова. Розповів давнім друзям про свої митарства. Розводили руками, мовляв, що тут скажеш і чим тут поможеш. Микола Петренко подарував свою збірку поезій "Сонячний годинник":

 

"Богданові – з одним побажанням: хай сонце відмірює тобі сонячні години!

11.1.69                                                                                                                                                                   М. Петренко".

 

 

Розуміючи, що наді мною висить загроза бути притягнутим до адміністративної відповідальності за "дармоїдство", вирішив поїхати за рекомендацією Жидачівського райвиконкому в Новий Розділ і влаштуватись робітником на будівництві. У кінці січня 1969 року був у кабінеті начальника "Роздолпромбуду". Запитав, ким би я міг працювати на будівництві. Відповів йому, що будь-ким, бо доводилось бути на різних роботах.

- Якщо вас влаштовує робота теслі, то пишіть заяву.

 

Написав.

- Прийдіть у перших числах лютого. Подумаємо, на яку дільницю вас направити. Ви прописані у Ходорові, то, можливо, там працюватимете на будівництві відстійників для цукрового заводу. Трудова книжка хай залишиться тим часом у нас. Принесіть фотографію 3 на 4. 

 

  

У ті нелегкі для мене дні, коли ходив, наче зачумлений, тамуючи в серці лють до ненависного режиму, один за одним з Києва прийшло два листи. Перший – від Надії Кир'ян.

 

"27.01.1969 р.

 

Богдане,

 

у мене зараз все частіше хвилинні настрої такі, що не хочеться ні віршів, ні маргариток, ні бадилля з картоплі, коли почуваєш втому од листів своїх і тих, що тобі приходять, і тих, що не приходять зовсім, хоч їх чекаєш... А просто хочеться лягти на рейки і нічого більше.

 

А Ви дуже добрий чоловік. Я ніколи не подумала б, що варто мучитися (чи почувати себе винним) через такі дрібниці і навіть їх пам'ятати. А у мене, н­впаки, був прекрасний настрій, коли я зі Львова повернулася, такий гарний, що аж самій на себе противно було... Якраз із літака я пішла на тролейбус і коли чекала тролейбуса, падав сніг, такий гарний, мов із казки про сніг, і все сяяло, як ті сніжинки під ліхтарем.

 

Якийсь гуморист виписав мені журнал "Жовтень" з лютого на 11 місяців. Це мені трохи дивно, і я не знаю, як це сприймати. До Львова поїхала Валя Отрощенко. Аби Ви її побачили, було б гарно. А ще – що там із Ярославою?!? Що з нею і чого вона божеволіє?

 

А ще я хотіла сказати, що Ви дивовижно гарно умієте добирати малюнки, гравюри, скульптури і т. ін. І Музика цього разу теж...

 

А Оксаночці велике спасибі, передавайте їй вітання, хай буде такою ж гарною дівчиною або ще й кращою.

 

Надія"

 

Через два дні – 1 лютого 1969 року – лист від Надійки Світличної.

 

Богданку, сервус!

Мої телепатичні центри, певно, потребують капітального ремонту, а може, то пеленгатори винні, що ми не побачилися тої суботи. В кожнім разі якийсь диявол того дня жорстоко жартував зі мною: нікого знайомих я не могла застати вдома (крім Олі), блукала по Львову, як у джунглях, чомусь повертала скрізь у протилежний бік і сідала не в той транспорт. Щось мене гнітило, непокоїло (тепер я розумію, що то полював на мою психіку твій телепатор)... Але субота, як і все на світі, кінчилась, а неділя повернулася до мене зовсім іншою гранню. Словом, неділя була плідною і на враження, й на подарунки. Аллочка, зустрівши мене, аж рот роззявила від здивування й захоплення, спершу кількістю, а потім – не менше – якістю. Отже, ті вихідні дні я використала якнайплідніше і, як завжди після такого напруження, настала депресія. Шкода, що я не вмію писати листів, апаратуру ж, як було зазначено вище, треба капітально ремонтувати...

 

Богданочку, що з твоєю мамою? Надійка К. (Кир'ян) позавчора сказала, що її поклали в лікарню. Може, цей новомодний гонконгський грип дав якесь ускладнення? Ви там їжте побільше часнику, кажуть, для профілактики це дуже добре. Шкода, що я не бачила Славка М. (Мацелюха) тут у Києві й не знаю, де він зараз. Хотіла б показати йому Зарецького, Галинку С. (Севрук) і, особливо, Плаксія, думаю, що то було б йому цікаво. Від його "Ланцюгів на душі" (це я так охрестила) мені моторошно робиться.

 

Богданку, я вже третій місяць труждаюсь і дуже рада, що маю саме таку роботу: в бібліотеці, де небагато роботи з людьми, а більше з книжками. Що не кажи, а книжки не такі підступні, як люди, і з ними почуваєш себе, як із друзями – просто й відверто. А в тебе все так само? Посилаю тобі три номери "Дружно вперед" – просто так, це твої примірники в мене були, і відкритий лист до Ів. Драча. Думаю, що тобі це мусить бути цікаво, бо ти ж ним спеціально займаєшся. Вибач, ручка виявилася слабкодухішою за мене. Обіцяна Приймаченко буде, але згодом.

 

Від Віри (Вовк) не маю листів уже місяців зо три. Починаю грішити на віддаль, океанських хижаків і пр., бо не вірю, що вона так довго може мовчати. Від неї листи йдуть до інших, а мені чомусь нема.

 

Богданочку, якщо вже в таких примітивних умовах ми живемо, що треба залежати від примх телепатії, від кілометрів, карбованців та інших дурниць, вигаданих людством на свою ж голову, – зрадь один раз своїй звичці й напиши мені поштівку – про маму і про настрій.

 

Цілую твої колючі вуса.

 

30.01.69 р.

 

Надія"

 

Що я мав відписати Надійці? Плакати, що у мене нічого не вийшло з роботою, що буду працювати в Роздолпромбуді? Що-що, а плакати, нарікати, викликати жалість до себе я не міг, не вмів і не хотів – це завжди було мені противно. Вважав жіночою звичкою з будь-якого приводу лити сльози і вважати себе нещасною людиною. Тому про свої митарства у пошуках праці нікому не розповідав. Волів вести розмову на інші теми, які не стосуються моїх негараздів. Сфотографувався. Через кілька днів отримав фото 3 на 4. Вперше уважно вдивлявся у свою подобизну. Звернув увагу на залисини, що появились у концтаборі. Якщо порівняти цю фотографію з тою, яку робив до ув'язнення і в ув'язненні, очевидна велика різниця, а минуло всього три роки. Найкращий доказ, що концтабір – не курорт, як любили говорити чекісти. Мали рацію деякі ходорівці, що плутали мене з молодим татом.

 

7 лютого я знову в Новому Роздолі. Зайшов у відділ кадрів, віддав фото. У моїй "трудовій книжці" з'явився запис такого змісту:

 

"Строительное Управление "Роздолпромстрой". 7.02.1969 зачислен на ходоровский участок плотником 3 разряда.

 

Ст. инспектор ОК (печатка)".

 

  

Так почалася моя праця у будівельному управлінні "Роздолпромбуд". Як і на всякому будівництві, день заповнений вщерть. І хоча був я прийнятий на працю як столяр, роботу доводилося виконувати різну. Річ у тому, що на околиці Ходорова роздольське будівельне управління почало будівництво відстійників – своєрідних бетонних ставків, у яких брудна вода з цукрового комбінату повинна відстоюватись, очищуватись і після цього знову перекачуватись у комбінат для миття буряків. Таких відстійників треба було збудувати кілька. Після виготовлення опалубки наступна операція – заливання бетонним розчином, який доводилося тягати носилками і відрами. Бувало, що після передчасного зняття опалубки цементний розчин, який ще не встиг закам'яніти, в окремих місцях відривався разом з дошками й ті латки доводилося штукатурити. На початках з моєї невправності робітники жартували і підсміювались. Очевидно, що це впливало на психіку і я з усіх сил намагався оволодіти спеціальністю штукатура.

 

Зрідка у вихідні дні їздив приміським поїздом до Львова. Мене тягнуло до друзів, тим паче, що в їхньому ставленні до мене нічого не змінилось, зустрічали мене радісно, було про що поговорити і що згадати. Не було випадку, щоб зі Львова я не привіз якоїсь книжки. Микола Ільницький подарував мені свій літературно-критичний нарис "Барви і тони поетичного слова" з дарчим написом, в якому згадав наші літературні дискусії у середині шістдесятих:

 

"Богданові Гориню – про наші ті розмови, які надихали цю книжку"

9.03.1969 р.                                                                                                               М. Ільницький".  

 

 

Принагідні радісні зустрічі не могли змінити загального тяжкого настрою, який не покидав мене, коли почав усвідомлювати, як безглуздо трачу час на підневільну працю. Коли кожного дня, крім вихідних, після фізичного виснаження приходив увечері додому, то не завжди тягнуло до книжки. Але що можна було вдіяти? Зважаючи на те, як мене "кантували", коли шукав праці, надіятись на якусь зміну ситуації не було підстав. Отже, треба було звикати до думки про неможливість займатись систематичною творчою працею. Під впливом відповідного настрою про все це я написав братові Михайлу.

 

"22 березня 1969 р., Ходорів

 

Дорогий брате!

Сьомого квітня буде рівно два місяці як я працюю "плотником" у роздольському будівельному управлінні, яке має свій "участок" у Ходорові, а тому не доводиться поки що їздити до Роздола. Кожного дня дев'ять годин (якщо врахувати час добирання на працю і з праці) – із 9-ї до 18-ї пропадає на мізерну роботу, яка втомлює мене потрійно (порівняно з попередніми двома роками). Бувають дні, коли вечорами мені не хочеться ні читати, ні працювати над незакінченими статтями з літератури і мистецтва. Та стараюся себе пересилити і трохи (хоч нерегулярно) працюю. Відірваний від метушливості літературно-мистецького життя, не можу поки що зосередитись над мистецькими і літературними проблемами в такій мірі, як мені це хотілося б. Брак обміну думками на професійному рівні виробляє якусь кволість думання. Та чомусь не покидає мене віра, що це тимчасове явище і скоро справи підуть краще. Якщо б я писав Тобі раніше, то це викликало б у Тебе подив, а може, й обурення моїм настроєм і тою невеселою картиною, яка спричинена була тяжкою хворобою мами. Як могли, так давали собі з татом раду – час від часу серед тижня, а не лише в суботу, приїжджала Оля, щоб дати раду в хаті, дещо зварити і приготувати, що потрібно для мами, Оксанки і нас.

 

Оксанка росте славною дівчинкою, інтелектуальний розвиток її набагато випереджує ровесниць. Як можу, заохочую її любов до імпровізації. Сама складає віршики, співає, танцює – все це її витвори і саме тим вона сильно вирізняється серед ровесниць, які живуть не своїм багажем думки, почуття, фантазії, а завченими віршами, піснями, танцями. Оксанка годинами і днями може бути самітною, без дітей, а інші діти так не можуть, бо не привикли знаходити в собі для себе цікавість і розраду.

 

Не знаю, як Ти, але чисто інформаційні, газетного плану новини-одноденки мене не цікавили ні там, ні тут, не знаю що, хто і як, бо дуже мало бачуся з людьми, які б щось розповіли. Зрештою – передавати із других рук те, що пише тобі дружина – не має сенсу. Газети і журнали в останній час видаються мені такими нецікавими, що один чорт – що з ними, а що без них. Не знаю, чи збагнув Ти, що моє життя побудоване на спалахах настрою в одну або в іншу сторону. Власне, це перемінні стани і той емоційний двигун потребує зараз відпочинку, щоб знову працювати на повну силу. Як і колись, вгинаюся від задумів, та чи вдасться їх реалізувати – залежатиме від роботи "двигуна".

 

Вітай друзів. Цілую.

 

Богдан"

 

Отримавши мого листа, брат не вважав, що моя ситуація катастрофічна. Він поділився своїми роздумами.

 

Дорогий мій брате!

Твій лист, якого я ждав так довго, приніс мені справжню радість. І хоч є в ньому багато отого мінору, холоднуватої стриманості, але я надіюся, що з часом все це облетить. Я розумію, Твій настрій викликаний бездумною тратою часу. Я це пережив в якійсь мірі, коли школі віддавав не 8, а щонайменше 12 годин щодня. А потім сімейні клопоти і Оксанка теж відламували немалий шматок. Завжди мріяв, коли то вже наступить такий час, коли зможу віддатися розумом улюбленій роботі. А час той не йшов. Хіба зараз можу вважати, що маю час, але не маю умов, потрібних книг.

 

Так іде життя. Зараз дивлюся на це трохи інакше. Проходить час і, оглядаючись назад, бачиш, як змінюються вартості. Те, що було найважливіше, поступається місцем іншому. І хто знає, чи ті місяці, які Ти нишком щодня проклинаєш, колись не видаватимуться одними з кращих. Я думаю, що краще працювати шуфлею, ніж писати фальшиві рецензії на не менш фальшиві повісті хоч би такого гатунку, як ота "Кара" старого склеротика Гжицького. З болем слідкую за дивною еволюцією спецкора літературки (Миколи Петренка). Не знаходжу їй якогось путнього пояснення. Десь місяць чи два тому прочитав таку несмачну його інформацію, що круто вилаявся.

 

Пишеш, що Роман (Іваничук) в ореолі. Що ж, при занижених вимогах до себе можна і забутися, чим до "Мальв" набивав полиці книгарень. Хіба може полегшати та Маркова торба з так званою епопеєю? Остання річ справді цікава, але і в ній він віддав данину часові і не випростав хребта. Так можна зійти до могили, не випроставшись. Казав Франко, "коли не можеш бути чоловіком все життя, будь хоть хвилечку ним". Бо в такому віці є реальна загроза, що маска прикипить до шкіри та так, що навіть при бажанні її не відірвеш. Тому треба її хоч час від часу знімати. Воно, правда, не зовсім безпечно. Але для збереження себе необхідно.

 

Я справді тоді підтримав думки, які згодом прочитав як думки філософа з "Мальв". У такому трактуванні життя мислячої людини, що йде на компроміси, має сенс, бо вона таки не загубилася на покручених дорогах. Мабуть, ця філософія служить певним виправданням попередніх творчих прорахунків. Можна тільки побажати, щоб так було. Але при вкрай занижених вимогах літературного середовища до себе і своїх писань важко втяти щось на зразок цього філософа. Часто люди, від яких не ждеш нічого, прямо дивують. Мене захопила позиція Олиного колишнього шефа: "Я к скотам не хожу, только к людям". Якби то ніхто не ходив! Від самотності скоти заридали б людським голосом. Але вони завжди знайдуть собі пришельників. Не знаю, чи приходилось Тобі читати п'єсу Іонеску "Носороги". Вона була перекладена на російську мову в 1967 році. Чудова річ. Вона дуже багато дає до розуміння психології стереотипної наслідувальної поведінки.

 

Гемінгвея читав. Гарна річ. Щось подібне пробував написати Василь Биков. У третьому номері "Нового мира" є переклад його повісті "Круглянський міст"... Річ невелика, варто прочитати.

 

Я зараз нічого нового не роблю. Продовжую мучити Соловйова, роблю виписки, читаю періодику – ось і все. Останнім часом дуже цікаві статті у філософських журналах з питань філософії мови, мова як джерело дослідження етнопсихології. Не знаю, наскільки це Тебе цікавить, але при нагоді прочитай собі статтю у першому номері "Вопросов философии" про гіпотезу Уорда. Мені це незвичайно цікаво, бо ще три роки тому я сам прийшов до цієї думки, але не знав про існування лінгвопсихології, лінгвофілософії та всяких інших там речей. Взагалі у філософії є тенденція до пом'якшення дискусії, зведення її в більш-менш пристойні людські рамки. Польський соціолог Щепанський договорився ось до чого: "Язык, национальные идеи и ценности, национальная общественная действительность влияют на формирование понятийного аппарата и социологических теорий" (Вопросы философии). Звідси напрошується висновок, що мова і національні вартості можуть визначати появу тоталітарних ідей в одних і демократичних – в інших народів. Але то вже не марксизм, а щось зовсім інше. Чи не так? Бувай здоров. Обнімаю і цілую. Дякують за вітання друзі.

 

Михайло"

 

 

Хоча прийнятий був я на працю у Роздолпромбуд теслею, мені доводилося виконувати різну роботу – не тільки теслі, а й штукатура та підсобного робітника. Навколо мене постійно крутилися агенти КГБ, якими керував спеціальний уповноважений КГБ у м. Ходорові майор Чугуєнко. Судячи зі спостережень, начальник дільниці мусив мати певну вказівку щодо мене, бо інакше мене не перекидали б з однієї роботи на іншу. Найтяжче було носити у двох відрах розчин для мулярів, які зводили будинок для працівників цукрового комбінату, особливо коли розчин треба було виносити на третій поверх. Розчин для мурування дуже тяжкий, бо у ньому вимішані в одну суміш важкі складники: цемент, пісок, вапно і вода. Не встигав я ще зійти з відрами вниз, як чути було крик мулярів на третьому поверсі: "Розчин! Розчин!" Я миттю наповнював відра і тягнув їх по настелених дошках, які замінювали сходи, на третій поверх. Та праця була понад мої фізичні сили. Від напруги набрякали вени, почалася кровотеча геморою. Звернувся до лікаря, він виписав мені на три дні звільнення від роботи, поки не припиниться кровотеча. На лікарняному листку написав: "До повного одужання звільнити від тяжкої фізичної праці".

 

Про мою хворобу десь мусила бути розмова, бо начальник дільниці, якому я вручив лікарняний листок, сказав, що до повного одужання буду працювати сторожем – цілодобово, кожну другу добу. Мене це цілком влаштовувало. Облюбував місце серед привезених дощок і міг навіть трохи поспати. Там мене одного вечора відшукав Микола Холодний, який приїхав побачити Лесю Вовчовську – вона йому сподобалась, коли з нею познайомився у Києві. Микола весь був у полоні кохання, розмову постійно зводив до своїх гарячих почуттів. То був багатий на візити рік.

 

Теплого літнього дня до Ходорова приїхала Надійка Світлична.

- Може б ми пройшлися на озеро? Маю з тобою про щось дуже серйозне поговорити.

- Раз ти мене так заінтригувала, то не може бути двох думок. Щось перекусимо і – на озеро.

 

Перед тим, як почати розмову, Надійка довго мовчала, щось напружено обдумувала. Її обличчя було настільки напружене і зосереджене, що я не смів переривати її роздуми запитаннями. Нарешті промовила:

- Якщо я тобі скажу, що маю стати матір'ю, то як ти на це подивишся?

- Я можу тільки привітати тебе і побажати, щоб ти в материнстві відчула радість.

- І ти навіть не питаєш, від кого я маю народити дитинку?

- Мушу признатися, що не зважився б на таке делікатне запитання. Якщо вважатимеш за потрібне, то скажеш сама.

- Може, ти й здивуєшся, коли скажу, що від твого концтабірного побратима. Коли я йому про це сказала, він, на відміну від тебе, не був захоплений. Не знаю, чим це закінчиться.

- Чим це закінчиться – то вже інше питання. Тепер ти повинна думати тільки про дитину. Це найголовніше, все інше мусить відійти на другий план.

 

Бачив, що в моїй особі Надійка знайшла підтримку, по неї вона й приїхала. Ми гарно провели день. В усякому разі, наговорились досхочу. Проводжав я Надійку до поїзда і дивувався, яким просвітленим стало її обличчя, на ньому вигравала, наче сонячний зайчик, ледь помітна усмішка. Нашу повільну півгодинну ходу на вокзал вона супроводжувала властивими її натурі жартами:

- Якщо я оволодію мистецтвом народжувати дітей, то можеш робити замовлення! Звичайно, для цього спочатку треба б стати сексуал-демократкою.

 

Від такого жарту я розгубився і випалив:

- Спочатку дочекаємось, до якого виробництва ти більше схильна: до дівчаток, чи до хлопчиків.

- А якщо до хлопчиків? – не вгавала жартувати Надійка.

 

Я мусив якось заокруглити цю розмову і сказав, що радий з того, що її приїзд до Ходорова зняв напругу, з якою приїхала, і тепер я спокійний, що можу жартувати з нею, як і в минулі роки, на будь-які теми.

 

Несподіванкою для мене був лист від Ростислава Братуня.

 

Львів, 15 жовтня 1969 р.

 

Богдане!

Будь ласка, дайте про себе знати: є одна справа, про яку нам треба поговорити. Тільки зазделегідь подзвоніть, щоб я був удома чи у Спілці.

 

З привітом

 

Р. Братунь"

  

У вихідний від праці день я поїхав у Львів. Дружина Братуня Неля поставила на стіл вино і цукерки. Ростислав почав розпитувати мене, як я влаштувався. Розповів йому про Роздолпромбуд, про умови, в яких працюю. Зав'язався діалог:

- Чому ви після звільнення не зайшли до мене? Не треба було спішити влаштовуватись на фізичну працю.

- Була погроза з боку начальника районного КГБ Бєлоусова. Сказав батькові, якщо не влаштуюсь на працю, то це буде розцінюватись як "дармоїдство".

- Якщо б після звільнення ви зайшли до мене, могло б бути все по-іншому.

- Не думаю, бо переконався, що кожний мій крок контролює КГБ.

- Там також є нормальні люди з нормальним думанням. З деким я мав розмову. Було висловлено думки, що пора дати вам якусь іншу працю – не фізичну, а в ділянці культури, але є одна перешкода – у вас втрачена львівська прописка, а відновити її буде не так просто. Якщо ви даєте згоду, можу з ними переговорити і з'ясувати ситуацію, наскільки реальною є можливість повернутися вам до Львова.

 

- Справді, – додала Неля, там є дуже гарні люди, ми мали можливість у цьому переконатися!

- А ви вважаєте, що Осадчого взяв на працю Одудько без їхньої згоди? – додав Ростислав.

 

На ці запитання і пропозиції треба було щось відповісти. Подумавши, я сказав:

- Невідомо ще, чим закінчиться праця Осадчого в Комітеті по пресі, бо йому або вже поставили, або поставлять певні вимоги. Ті вимоги він або прийме, або відкине. Якщо відкине, то звільнять з праці, бо, на мою думку, це був аванс. З тих міркувань не можу дати згоди, щоб ви переговорили за мене в тій конторі, бо це означатиме, що я у них щось випрошую. Вони чекають, щоб я до них звернувся, але даремно чекають. Краще Роздолпромбуд, ніж їхня ласка.

 

Братунь згладив мою дещо емоційну відповідь, сказав, що не хотів мене образити, що мав щирий намір мені допомогти.

 

 

На цьому розмова про допомогу влаштуватись на кращу працю закінчилась. Перейшли на інші теми. Я розповів про перебування у Мордовії, про людей, з якими там запізнався. Дружина Братуня емоційно намалювала картину складного життя на телестудії. Говорили про Київ, про їхню родичку – артистку Ужвій, але мені треба було встигнути на поїзд. Був холодний осінній вечір. Братунь здивувався, що я приїхав в одному піджаку. Змусив мене одягнутися у його давнє, але ще добре збережене пальто, яке для нього було вже затісне. Просив навідуватись.

 

У приміському поїзді я роздумував, чому мене хотів бачити Братунь. Була це його ініціатива чи виконував чиєсь доручення? Очевидно, що він мав контакт із КГБ і до нього часто зверталися чекісти з різними питаннями і пропозиціями. Такою була його посада і в тому не було нічого дивного. Для мене важливим було, що Братунь достойно тримав себе у розмові зі мною, а тому від зустрічі з ним у мене не залишилось гіркого осаду.

 

Невизначеність з працею, перепади настрою були причиною, що виникла деяка пауза у листуванні з братом Михайлом. Написати йому аби написати, формально – я не хотів, а цільного задуму листа не мав. Тим часом від нього прийшов лист його дружині Олі, в якому брат у сердитому тоні оцінив мою затяжну мовчанку. Це речення Оля прочитала вголос і тут же на мене накинулись і мама, і тато, і Оля із запитаннями, чому досі не написав листа і коли напишу. Атака була добре організована, у мене не було іншого вибору, крім запевнення, що невідкладно напишу листа. Незвичною ситуацією пояснюються деякі крайнощі в думках і почуттях, що були висловлені у моєму листі.

 

"30 жовтня 1969 р., Ходорів

 

Дорогий брате!

Вже всі цілим хором атакують мене, чому не пишу Тобі листа, коли напишу Тобі листа і чи вже написав листа. А я все не пишу та й не пишу. Приєдналося до дружнього хору і Твоє риторичне запитання, чи поспівчувати мені, чи відлаяти. Пригадую, як після одного з Твоїх листів на адресу Микольця, Ти переможно сказав мені, що лайка досягла мети: Микольцьо написав великого листа. Не вірю в ці уколи, власне, вірю в "їхню зворотну силу – вона безсумнівна, глибинна і тривка. Тому так вразив мене Я. Корчак. Вразив він і Тебе, але не знаю, чи продовжуєш думати над прочитаним.

 

Щомісячно чи щорічно (говорячи умовно), життя вносить відповідні корективи у хід думок і почуттів людей. Щось втрачається, щось свідомо усувається, а щось набувається. То правда, що я змінився і багато речей, які мене не цікавили і не привертали моєї уваги, тепер цікавлять. Досі виходило якось так, що коли я начинений вщерть потребою викласти всі свої роздуми чи емоційні згустки думок – Ти випереджував мене своїм листом, одним реченням, чи одним словом зривав на півдороги спокійним чи неспокійним інтелектом мою емоційну ракету і мені важко було позбирати від неї уламки. Напевне, що після того листа, якщо мені це вдасться, я постараюсь деякі речі описати так, як вони відстоялись у моїй душі. Просто потрібний деякий час, щоб забувати такі лаконічні зауваження, що потрібно писати хоча б з обов'язку, що смішно вам із моїх опереткових проблем і переживань і чи варто мене відлаяти за довгу мовчанку.

 

Не буду приховувати, що ті мікронотації були дуже поважним бар'єром, який не було мені під силу подолати місяць чи два раніше і як тільки тепер переміг його, то вже напевно знав, що не запитання тата, мами і Олі, а щось зовсім інше (і не обов'язок – про нього я ще напишу) переносить мене на лінію контакту з Тобою. Та сила – то потреба того контакту, то спогад про радість, яку він дає, коли він є, коли він був, то відчуття гіркоти, терпке і гнітюче, коли він переривався.

 

Легше було переборювати різні взаємні бар'єри, коли була можливість бачити один одного кожен день в парку, на вулиці чи в їдальні. Трудніше робити це через листування, особливо коли знаєш, з якою увагою студіюється кожне слово і як старанно, по-науковому, з великим знанням практичного досвіду, власне, з великим узагальненням, корективами і експериментами працює психологічна кухня. Але начхати на це. Скоріше чи пізніше людина приходить до переконання, що їй нема що втрачати, крім речей, про які говорив чи то Маркс чи Енгельс.

 

Пишеш про радість, яку Тобі дає читання Шевченка. Розумію її. Кожен його рядок мені також давав стільки, як батькові читання Книги книг. Твій стан реальніший, він не має серпанку облуди, не має ілюзій. І коли я говорив Тобі і декому з друзів, що мені в мордовському "пансіонаті" було краще, що там краще думалося і працювалося, що навіть кожна з чотирьох кімнат (мені випадало щастя завжди на перший номер) щось давала, то це не поза, хоч дехто сприймав і продовжує сприймати це як позу, а на неї я зараз не здатний, від неї я, здається, вилікувався повністю, як і від хвороби урапатріотизму і всяких інших "ура". Не кожному дано передати свій стан душі так, як Шевченкові. Мені прийшло на думку, що навіть учням, які абсолютно байдужі до літератури, мусять запам'ятатись його рядки: "хоч, здається, не в кайданах, то все ж не на волі".

 

Силою обставин мушу займатись не тою роботою, якою хочу, а якою мушу, яку мені підсувають чи до якої змушують обставини. Велику радість приносили мені усні дискусії, виступи, своєрідні літературно-мистецькі баталії зі своїм "оперетковим" світом, своєю цікавістю, суєтою і мізерністю. Але то був єдиний світ, в якому я почував себе добре і жоден інший світ не здатний мені його замінити. Чи можна людину позбавити найближчого для неї світу? Можна, штучно відгородивши від нього. Це вже справа кухарів.

 

Недавно зі мною говорив Одудько (він взяв до себе на роботу в Комітет по пресі Осадчого), а потім говорив Братунь, навіть листа прислав, щоб я приїхав, сказав, що в найближчий час мене заберуть чи переведуть на іншу роботу – в культуру. Я сказав йому, що мене може вдовольнити тільки та робота, з якої я штучно забраний, яка у мене штучно перервана – всяка інша робота буде сприйматись мною як примус, незалежно, чи це в роздольському промислово-будівельному управлінні, куди я направлений жидачівським райвиконкомом, чи в якомусь іншому місці. Але ж у Львові, говорить він, я не прописаний, а приписатись – це трудна річ. Ну то чи не комедією є така балачка? Це вже більше нагадує оперету, поставлену поганим режисером за поганим сценарієм та ще й із середньої ваги акторами.

 

Щоправда, у мене нема і не було жодних ілюзій на моє життя після мордовського "пансіонату", мені всяко стараються ту ілюзію нав'язати, але я надто твердолобий до всяких нав'язувань. Працюю зараз нічним сторожем. Сьогодні (четвер, 30 жовтня) дощ, вітри, ляпавка. Сніг з дощем. У Києві теж сніг. Там мало не весь Київ переживав за вирішальну зустріч київського "Динамо" зі "Спартаком" – сумний результат, програли кияни, програли при максималізмі напруження волі. Навіть мене вразила та поразка, а як сприйме її Микольцьо – легко можу зрозуміти, побачивши, як сприйняли це інші.

 

Микольцьо закінчує у Харкові сержантську школу. Сьогодні отримали від нього листа – пише, що вкрай пропадає через відсутність часу, що мучиться і переносить, як каторгу, кожен день і годину. Якийсь начальник міг би сказати йому: але ж ви виконуєте свій обов'язок!

 

Це приклад, що люди виконують працю або з внутрішньої потреби або з примусу, але в усіх випадках, де вони чинять не з внутрішньої потреби, вони сприймають як приневолення, як насильство, як тягар, як покріпачення власного "я", радість якому приносить лише чин за внутрішньою потребою, а все інше сприймається як нав'язування чужої волі, як приневолення. Я не боюсь, що така та й сотні інших подібних проблем можуть бути зачислені до рангу "опереткових" – тільки волів би, щоб я дізнався про це не через другі руки.

 

Найцінніше, що може бути в людському житті – це відчуття обмінного душевного струму з іншою людиною – тим радісніше те почуття, коли цей обмінний струм з рідною людиною. Він може бути або його може не бути. Коли він є, то чуєш, що він є, а коли нема, то чуєш, що нема. Щодо наших стосунків, то ще десь з дитячих років, а найбільше з часів юності я постійно чув той струм і болісно переживав, коли траплялись короткі чи довгі перерви. Не пригадую випадку, щоб ми лише задля родинного обов'язку проводили разом вечір. Не знаю, скільки ще буде у нас розмов – усних чи письмових із повним відчуттям взаємного струму, але знаю, що писатиму Тобі з потреби тої комунікації душ, про яку так багато і туманно наговорили екзистенціалісти. Ми не раз переконувались, що наше взаєморозуміння не знаходило собі рівних. Життя не дало мені заміни чи підміни. Та й на ілюзії я вже трохи застарий (тому так важко тепер одружитись). Коротке чи довге розладнання стосунків між нами – чи то через необдумане слово, чи через штучні перешкоди, постійно сприйматимуться мною як боління душі. Хочу вірити, що пережиті "пансіонати" ще більше нас зріднять, а не розріднять.

 

Не лежить в мене нині душа до різної інформації. Про домашнє життя, напевне, маєш уявлення з листів Олі – тато, мама і я з весни, з травня місяця і по сьогоднішній день з ранку до ночі, а іноді і вночі, займались будівництвом. Всім трьом дала вона багато радості і того почуття, яке називають щасливою втомою. А що виконував я роботу з великою любов'ю, з бажанням зробити і побачити результат праці, то ця праця дала мені справжнє задоволення, хоча для читання газет, журналів, слухання радіо, починаючи з весни, ніхто з нас не мав часу. Нарешті праця закінчилась і я, сторожуючи, почав читати велику прозу, зокрема, у журналі "Всесвіт". Із задоволенням прочитав Моема "Жало бритви", байдикування Ларі не викликало у мене сміху. Закінчив "Портрет Доріана Грея". От і все на цей раз.

 

Цілую. Вітай друзів.

 

Богдан"

 

Богдан і Люба Сороки

22 листопада 1969 року – весілля Люби Брикайло і Богдана Сороки. Богдана я знав ще перед арештом, був у нього на помешканні, він показував мені свої живописні твори, до яких я мав деякі критичні зауваження. Мабуть, він і сам розумів, що малярство – не його покликання, а тому зайнявся графікою, в якій досяг чималих успіхів. 

 

  

Коли я був у мордовському концтаборі, то батько Богдана – Михайло Сорока мало не кожного дня просив розповісти йому щось про сина: який його характер, з ким дружить, на яку тему його твори, який жанр найулюбленіший, і десятки інших запитань. Я говорив пану Михайлу, що Богдан вміє вести себе в товаристві, інтелігентний, вихований, має схильність до жартів, любить співати. Через два-три дні я змушений був знову повторювати все те, що вже говорив. Вийшло так, що з Богданом я наче й не розлучався, бо постійно була про нього мова у коцтаборі.

 

З майбутньою дружиною Богдана – Любою Брикайло я познайомився на весіллі брата Миколи. 

 

 

Люба – рідна сестра Дарії – дружини брата Миколи. Вона ніби народжена для веселощів. Жарти, пісні, веселі розмови – все супроводжується іскристим сміхом, азартом суперечок. Люба притягує до себе всіх, хто з нею знайомиться. Подобалась вона і мені, я навіть написав їй про це в одному чи двох листах, але перевагу вона віддала Богданові Сороці. Під усіма оглядами це був добрий вибір і я був радий за молоду пару. У день весілля я вручив їм картку "з одруженням" з такими побажаннями:

 

Дорогі Любо і Богдане!

Хай завжди горить у Соборі Ваших душ світло радості і любові.

 

Хай буде сьогоднішній урочистий день Вашого життя початком великого, справжнього Щастя.

 

Многая літ на радість Україні і на зло ворогам!

 

Обіймаю, цілую.

Б. Горинь

22 листопада 1969 р."

 

Віра Вовк

Після того, як я вислав Вірі Вовк бандероль з книжками, у січні 1969-го з далекого Ріо-де-Жанейро прийшов лист:

 

 

Дорогий Богдане,

Спасибі Вам за пакунок з чудовими книжками: "Голубою книжкою" Тараса, "На крилах пісні", "Весняний більярд" Кудлика, "Письменники зблизька" Рудницького (2 томики), "Довженкові думи", "Мистецтво" за 1969 р. і ч. 2 і 3 "Поезії". Зробили Ви мені велику радість, але мушу на Вас насварити: пощо витрачаєтесь на мене? Хіба що дозволите, щоб я Вам також дещо переслала, і тому, що мої друзі скромні, не буду ждати відповіди і перешлю дещо – на жаль, не з Ріо (тут майже все пропадає): із США. Я вибираюсь до Києва на весну; до речі: сьогодні почала заходи з виїздом, хоч "Товариство культурних зв'язків" мені нічого не відписало, а якщо відписало, то хтось сховав собі листа в кишеню.

 

Що Ви робите і як Вам ведеться? Напишіть. Як поводиться Михайлові. Я вибираюсь об'їхати всі Лаври Радянського Союзу, жаль, що до тепер київські друзі не повідомили мене, що саме варто оглянути. Інформації дістану, може, прямо з Посольства.

 

В Ріо – жахлива горяч: + 40° С! Це вже від латинського Різдва. Ми прямо розпливаємось в магму! Я докінчую ще три короткі поезії з німецької літератури XVIII віку (Г. Кочур знов буде лаятись за погані рими!), а потім офіційно засідаю до роману "А Solhironar". Оце ніби і всі новини. Як будете бачити когось із друзів, вітайте сердечно від мене. А на квітень замовте в Києві для мене гарну погоду, бо Ви знаєте, що південноамериканські вовчиці гинуть від холоду в Европі!

 

Всього добра Вам і Вашим рідним. Сердечно

 

Віра Вовк"

 

Вперше я познайомився з Вірою Вовк ще у 1965 році, коли вона під час приїзду з Бразилії до Львова відвідала у супроводі Ірини Вільде Музей українського мистецтва, де я працював. У попередній книзі я згадував, що Віра не ходила, а бігала від експоната до експоната, майже не слухала, що я їй говорив, час від часу кидала якісь репліки. У той час я ще нічого не знав про неї: хто вона, де народилася, де живе, працює. Щойно згодом мені стало відомо, що справжнє прізвище Віри Вовк Віра Селянська, народилась вона в Галичині, у місті Бориславі, під час війни виїхала за кордон.

 

Віра Вовк згусток неспокійної енергії, кулькова блискавка, яку неможливо піймати і неможливо догнати. Вона хотіла багато бачити, багато знати, багато чути. Вона побувала в багатьох країнах, ознайомилася з багатьма центрами світової культури, але найбільше її притягувала Україна і її столиця Київ. Захоплена Україною, вона багато часу віддавала для писання листів київським і львівським друзям. Вона дихала українським духовним повітрям, її серце билося в такт усіх українських радощів і тривог.

 

Про час свого приїзду до Києва Віра повідомила мене поштовою карткою – найоперативніший спосіб сказати кілька слів. Аналогічні картки вона розіслала кільком людям, з якими хотіла зустрітися. Українська еміграція в Бразилії не спромоглася на таку кількість релігійних, громадських, культурних та освітніх організацій, як США чи Канада. Тим пояснюється, що КГБ зарахувало Віру Вовк до числа тих закордонних українців, які представляють т. зв. прогресивну еміграцію, а тому не чинила їй перешкод при зустрічах з родичами та численними друзями, приятелями, знайомими з числа письменників, художників, а також випадковими людьми. Юрій Смолич влаштував Віру Вовк у Будинку творчості письменників в Ірпені. Здається, кращого варіанту вона й уві сні не могла побачити! Повна свобода для зустрічей з друзями, для праці, поїздок до Києва, знайомства з його красою. А чи не найбільша розкіш – мало не щодня бувати у Кочурів – їхній будинок неподалік, там можна було домовитися про зустрічі з найближчими друзями, ознайомитися з матеріалами самвидаву, з усім, що не пропускала на світ Божий радянська цензура.

 

Про свій намір поїхати до Києва, щоб зустрітися з Вірою Вовк, я розповів Михайлові Осадчому. Домовилися їхати разом, бо він, як і я, також отримав від Віри поштову картку. Поїздку в Ірпінь організувала Надійка Світлична. Віра мала із собою фотоапарат, тож зробила нам світлину, яку розіслала усім, хто у цей день прибув до неї на зустріч.

 

В Ірпені не було можливості поговорити один на один. Ми домовилися зустрітись, але з якихось причин Віра спізнилась, а я не догадався, що треба було чекати цілу годину. 17 серпня на Ходорівську адресу від неї прийшла поштова картка:

 

"14.08.1969 р., Київ

 

Дорогий Богдане!

Жаль, що ми розминулись. Я спізнилась на годину – не Твоя вина, але і не моя, вір. Буду Тобі писати і перешлю знімки, коли будуть готові. Пиши мені. Я повинна бути в Ріо десь з початком вересня.

 

Вітаю сердечно –

 

Віра"

 

 

19 листопада 1969 року я отримав від неї поштову картку, яка (якщо глянути на дату її відправлення) досить довго йшла до Ходорова.

 

"Ріо, 24.Х. 1969 р.

 

Дорогий Богдане!

Моє листування подобає на хронічні монологи, але, хоч я не дістаю Ваших листів, може, Ви дістаєте мої. Хочу, щоб Ви знали, що мої почування до Вас усіх – завжди незмінні, невтомні. Пересилаю Тобі різні мистецькі книги; напиши, коли що дістанеш. При нагоді поздоров від мене львівську братію. Я завзято професорую, але з кінцем року – канікули, то й поїду на два-три тижні до Нью-Йорка, де хочу продати видавцям "Пісні з Барселони". Сподіваюсь, що коло Тебе все гаразд і що вже маєш працю.

 

Обіймаю Тебе сердечно –

 

Віра"

 

Коли я переконався, що книжки до Ріо, а з Ріо до Ходорова доходять без перешкод, вирішив написати їй листа.

 

Дорога Віро!

Якщо б не боязнь бути сентиментальним, то послав би в Ріо цілу зливу емоційних вигуків про радість, яку принесли мені обидві листівки південноамериканської вовчиці. Мені давно хотілося написати Тобі кілька слів, але стримувало побоювання, що у Тебе стільки власних щоденних клопотів і перевантажень –наукових, викладацьких, перекладацьких та ще й творчих, що де там знаходити час для листування. І все ж після приємного здивування від отриманих двох листівок насмілився написати Тобі листа.

 

У першу чергу хочу подякувати Тобі за книжки, які я отримав. Щоб не мучила мене совість, що витрачаєш на мене час і гроші – напиши, що вислати тобі з книжок чи з мистецьких сувенірів, які Тобі подобаються і які Ти хотіла б придбати. Катруся прислала мені шість альбомів – серійне видання італійською мовою і три більших монографії: Мура, Модільяні і Шаґала. Дуже хотів би мати монографію про Далі і якесь глибше дослідження про сюрреалізм. Цікавить мене, хто з новітніх філософів найбільше тяжить над умами університетської молоді і чи має популярність екзистенціалізм.

 

Взагалі, у мене сотні питань, але я не впевнений, чи не є смішним у наш час роздумувати над ними в листах, як це практикувалося, скажімо, у XIX ст. Не мав можливості сказати Тобі про дуже гарне враження від Твого виступу в Києві: бідне медведятко ходило після нього, наче у ледяній воді викупалось. Сміх та й сльози. Якесь вражаюче здрібніння мистецьких характерів. Не вистачає нам власних Ван-Гогів, Гогенів, відчувається якесь вивітрення мистецького фанатизму, а без нього неможлива велика творчість. Я тепер далеко не так захоплений львівським мистецьким життям, як у рік нашої першої зустрічі. Жаль, що не міг тоді походити з Тобою по майстернях художників, щоб почути Твою думку. Бриж зараз переживає якусь творчу кризу – кілька років майже нічого нового не робить. В інших художників з більшим чи меншим відхиленням те ж саме. Якийсь застій, сповільнена думка і розведена своєрідною водичкою емоція. Із найцікавіших імен серед львівських художників заслуговують на увагу Марія Савків-Качмар, Петрук, Мацелюх і небагато інших. Якщо матиму світлини їхніх праць, то постараюсь вислати. Ще раз дякую за листівки і книжки. З очікуванням на нову зустріч.

 

Богдан Горинь"

 

Я добре розумів, що листи Віри Вовк до мене і мої листи до неї чекісти будуть читати, як кажуть, зверху вниз і знизу вверх. Щоб листи дійшли до адресата, вони мусили бути короткі й без підтексту, який міг бути причиною їх конфіскації. Щоб нагадувати про себе, я час від часу висилав Вірі книжки з літератури та мистецтва. Вона, у свою чергу, також висилала мені мистецьку літературу. 11 грудня отримав від неї поштову картку. Коли роздивився уважніше, то це була не поштова картка, а фотографія з картини Лубослава Гуцалюка, на якій в експресіоністичній манері зображено верхів'я соборів. У правому нижньому куті чітко прочитується підпис автора і дата "1965". Можливо, Віра спеціально підібрала цю фотографію зі збуреною, наче вихором, архітектурою. Та й промовиста дата: "1965" нагадувала про репресії над учасниками національно-культурного руху 60-х років. Віра писала:

 

"Ріо, 24.ХІ.1969

 

Дорогий Богдане,

Недавно пішли Тобі з Нью-Йорка від мене Ван Гог, Клее і Модільяні (більше видання). Повідом, коли отримаєш. Хотілося б, щоб Ти їх дістав на Різдво і Новий Рік 1970, який хай би приніс Тобі здоров'я, щастя, любови – всього, що заслуговує собі молода, чесна людина. Я завжди думаю про Тебе. З кінцем року буду в Нью-Йорку з доповіддю про Україну. (Перечитаєш у "Сучасности".)

 

Обіймаю Тебе і Твоїх сердечно –

 

Віра"

 

 

Одне місце з написаного Вірою мене по-справжньому розсмішило: "Прочитаєш у "Сучасности". Виходить, що замало раз чи два приїхати у Радянський Союз, щоб пізнати й відчути дух його тотального контролю над усім, що друкує українська еміграція. В уявленні Віри журнал "Сучасність" в Україні читають і передплачують так само, як "Вітчизну" або "Дніпро", або що зі "Сучасністю" можна ознайомитись у бібліотеці. Про те, що вилучений у мене журнал "Сучасність" належав до видань, за читання і поширення яких нас звинувачували в антирадянській діяльності, Віра, мабуть, і не підозрівала, як не знала і про табу, яке існує в СРСР на вільне слово. Про це я розповів Івану Світличному в наступному році, коли відвідав Київ. Івана зовсім не здивувала порада Віри прочитати в журналі "Сучасність" її нотатки про перебування в Україні. Спокійно сказав, що має той журнал і я зможу з ним познайомитись. То було ч. 3 "Сучасності" за 1970 рік, в якому в рубриці "Подорожі, нотатки" я побачив публікацію Віри Вовк "Україно, моя любове". Є там згадка і про зустрічі в Ірпені:

"Приїхавши до Києва, я переважно перебувала, за стараннями Юрія Смолича, в Будинку творчости в Ірпені, де мене відвідували і родичі, й друзі, між ними Микола Лукаш, родина Світличних, Михайлина Коцюбинська, Галя Севрук, Богдан Горинь, Ярослав Ступак – одна з найцікавіших молодих появ у прозі, Михайло Осадчий, Оксана Пахльовська (донька Ліни Костенко, і по душі і моя), Ростислав Братунь з донею Наталкою та інші".

 

2 грудня 1969 року прийшов лист від Надійки Світличної, датований 20.ХІІ.1969 р.

 

Богданочку,

Хочу з понтом трохи очиститись від своїх гріхів, до яких передусім відношу свої епістолярні борги. Отже, враховуючи, що залізла я в них по вуха, обмежусь інформаційною цидулкою, аби перед Новим роком поставити галочку напроти твого імені. Знайшла один з недописаних листів до тебе ще з минулого року (чи навіть позаминулого) – з Бресту. Посилаю тобі обіцяну Вірину симфонію "Київ". Якщо врахувати, що я повернула вже позичуваного Медведя і посилала на твоє ім'я "Український портрет" для Роми, який чомусь повернувся з поміткою "адресат не проживает", – можна мене цілком реабілітувати.

 

Доповідаю, що чуюсь я добре, тільки стала страшенно незграбна і повільна в рухах (важка, одне слово). Десь на Різдво, якщо все гаразд, сподіваюся помоторнішати.

 

Часто згадую покійне курча і в зв'язку з тим вважаю Твою маму богинею кулінарії (чи ви, чоловіки, здатні хоча б частково це оцінити?) І взагалі той свій вояж згадую дуже (може, аж надто) часто як суцільний феєрверк. Кажуть, що Ти вже не сторож? Боюся, що програв. Озвися якось. Крім пошти, є ще ж і телефон, а живу я тут, у Івана.

 

Вітай батьків, Вовчовських, львівських та володимирських родичів. Цілую.

 

Ось наберусь хоробрості та ще й Ромі напишу!"

 

До листа Надійка додала поштову картку:

 

"Богданку, сонечко вусате, хіба ж від тебе так легко відчепитися? З понтом кінчила писати лист і згадала, що ніц не написала про Лізу Миронову. Я з нею давно вже бачилася, розмовляла про тебе, була на перегляді її "Мальованої пісні". Ти їй пишеш, як збирався, чи ні?

 

Її адреса:

К-140, вул. Мілютенка, 11/1, кв. 59. Миронова Ліза Федорівна. Чи, мо', збираєшся колядувати в Києві? Не понтуватимешся ж на Новий рік на своєму будівництві?

 

Отже, па-па!"

 

Страждання – катарсис душі

Після закінчення братом Миколою восени 1968 року Львівського політехнічного інституту і направлення на працю в СКТБ "Термоприлад" у травні 1969-го його забрали на рік до армії. Деякий час він перебував у Харкові, де його відвідала дружина Дарія. Через неї я передав йому листа, в якому намагався пробудити у ньому стійкість і витривалість, що так необхідні для перенесення тягот військової служби, осоружної для його душі. То був час, коли я проходив тяжке випробовування фізичною працею, яка поєднувалася з намаганням кагебістів принизити мою гідність, знецінити мою освіту, обдаровання. Чекісти поставили собі мету будь-яким способом схилити мене до думки, що тільки звернення до КГБ може змінити мою долю. Різні люди у різний спосіб підказували мені, радили, запевнювали, що достатньо звернутись до КГБ, сказати їм, що буду чесно працювати, і робота буде забезпечена. Я ж відповідав, що й так чесно працюю, що не відмовляюсь навіть від такої фізичної праці, яка понад мою силу, а тому випрошувати в КГБ якусь посаду не буду це не той орган, який здатний на добрі вчинки. Коли заходила розмова на цю тему, я твердо відповідав, що у жодному разі звертатись по працю до КГБ не буду. Цьому принципу залишився вірний упродовж існування СРСР. Внутрішня віра і впевненість, що здатний витримати будь-які випробування й не зламатись, не піти на співпрацю з чекістами, подвоювало силу моєї душі. Я був задоволений такою моральною поставою і радо ділився своїм досвідом із друзями.

 

Важливою справою кожної людини вважав самовдосконалення, над яким працював у концтаборі. Я щоденно робив вправи по системі "йога", практикував голодування, а тому мав моральне право дати деякі поради братові Миколі з надією, що зможе виховати у собі імунітет супроти солдатської муштри. Листа до брата я написав з позицій спартанських вимог:

 

Дорогий брате!

Довгий час не писав я тобі з кількох різних причин. Розумію, що коли людина вирвана зі звичного оточення і почуває себе самотньою – їй дуже хочеться мати контакт з близькими і рідними бодай через листи. Та вся справа в тому, що коли той контакт налагоджений, нормальний, втрачається в якійсь мірі почуття духовної пустині, самотності, відсутності свободи дії, думання і почувань. Правду кажучи, мені дуже хотілось, щоб ти все це відчув. Вибач мені цю навмисну жорсткість, але я залишився переконаним, що навіть невеликі й короткочасні страждання збагачують людину і ніщо так людину не вихолощує, як вдоволеність, ситість і забезпеченість. З якихось невідомих мені причин чи законів, людина мусить і повинна страждати, страждання її очищують і облагороджують, страждання – це своєрідний катарсис для людської душі. Якщо людина слабка, не загартована і до того ж безвільна, страждання її спустошують, руйнують, роблять жалюгідною і нещасною. А людей сильних і тих, що хочуть бути сильними, що прагнуть виробити у собі силу, страждання укріплюють, поглиблюють їхній розум і серце, роблять їх чуйними до людського горя, нещастя і несправедливості, роблять їх активними і дійовими в боротьбі проти зла, врешті, роблять їх внутрішньо щасливими, бо лише в тій боротьбі єдиний смисл життя і справжнє щастя.

 

Всяка робота – не лише гуманітарна, а й наукова може керуватись високими ідеями, широкими обріями, ставати боротьбою і подвигом. Це стосується і твого життя, твоїх запитів, інтересів, праці. Ти сам добре розумієш, що поки що ти менше досяг, ніж подавав надії, і менше зробив, ніж від тебе очікували Звичайно, це посіяло в душах твоїх рідних і знайомих зерна гіркоти, невдоволеності й туги за тим справжнім Миколою, яким би він міг бути з огляду на природні дані й сприятливі обставини. Чому сталося так, що той третій Горинь, від якого так багато чекали, змізернів волею, зусиллями, працездатністю, активністю? Чим можна це пояснити? Що обрав не ту професію? Але ж маса прикладів, коли люди паралельно проявляють себе в різних планах, якщо не можуть проявити в якомусь одному. Дехто шукає, мучиться і все ж таки знаходить, бо всяка мука з часом оправдує себе, компенсується якимись іншими душевними чинниками. Воля й енергія не пропащі сили. Але щоб вони дали свій результат і вияв, мусять бути, мусять зміцнюватись і гартуватись, мусять чути вдоволення і радість від максималізму напруження, від вантажу. До того ж мусить бути свідомо вибраний той вантаж, той об'єкт напруження. А тоді вже впрягатись і тягнути, маючи розуміння, що це єдина, гідна людини, радість, яка може час від часу спалахувати (як найвища нагорода!) хвилинами щастя.

 

Михась каже, що ти з дитинства розніжений і це тобі шкодить тепер, а якщо цього не позбутися, то шкодитиме все життя. Я погоджуюся з ним і також вважаю, що причиною гальмування дійових, розумових і творчих сил є фізична, вольова, а загалом душевна розніженість і розлінивленість. Врятувати тебе з цього стану могла лише ситуація "пограничної зони", як кажуть екзистенціалісти. Погранична зона – це завжди незнана раніше для людини ступінь болю, страждання, напруження. Для одних – це горе сім'ї чи в сім'ї, в родині, в інших випадках – це війна, тюрма, для тебе ж, за моїми уявленнями, пограничною зоною мусила стати служба в армії. Є єдиний закон – регулятор душевного тонусу – чим гірше, тим краще. Головна, перша умова, перемогти, власне, вічно перемагати це гірше, і тоді безмежжя для розширення людських сил, можливостей і спроможностей. Зуміти (це означає – мати силу, волю, енергію, бажання) вийти із тої пограничної зони-ситуації не зламаним, не спустошеним, а збагаченим, скріпленим, змужнілим фізично і духовно, словом, вийти переможцем, а не переможеним.

 

На цьому перериваю поки що свої роздуми – приїхала вчора в одинадцятій годині вечора (субота) Даруся і я хочу передати їй листа. Як в тебе справа з читанням? Кажуть, що Овчаренко їздив у Москву і домігся виходу в Україні, здається, п'яти нових журналів. Уже вийшов перший номер "Філософська думка", а з Нового року виходитиме "Український театр", здається, з образотворчого мистецтва і ще якісь журнали. Добре було б, якщо б твоя половина, починаючи з Нового року, передплатила всі ці нові журнали – заради їх підтримки і заради цікавості. Чи читав ти у "Всесвіті" (4,5,6) номери роман Гемінґвея "За ким сумує дзвін?" Більшість знайомих сходяться на думці, що це найкращий твір Гемінґвея. Долорес Ібаррурі довгий час протестувала, дізнавшись, що його хочуть опублікувати в Союзі. Якщо не читав – прочитай, Харків – не Сибір і якось дістанеш ці номери "Всесвіту", а не дістанеш, то я тобі вишлю. Та чи є в тебе час читати? Напиши.

 

Майже в кожному листі ти пишеш, скільки днів тобі залишилось. Якщо і надалі будеш вести ту бухгалтерію – тижні стануть роками, втомлять і душевно постаріють тебе. Хіба нема про що думати? Пізнавай людей, людські долі, людські характери. Вислуховуй людей – сам же говори мало, бо це не те місце і не те оточення, де можна дати волю своїм знанням. Чи зустрів гарних хлопців? Який їх кругозір? Розкажи про все це Дарусі, а ще краще – напиши короткого листа і передай через неї. Дай волю своїм роздумам, пиши про все у листах ширше і, по можливості, із зосередженням. Надто скупі, лапідарно-холодні твої листи до нас. Зрозумій мене: на такі листи важко відповідати. Щоб ти почував себе вільніше – напиши мені листа окремо. Можливо, вийде у нас серйозний і вдумливий обмін думками на різні теми, а не лише одна інформація в рамках арифметики для молодших класів. У людських стосунках лише одна інформація має цінність – інформація думок і почуттів. Бухгалтерія фактів – дуже мізерний харч для душі. Важко жити однією газетою. І не варто.

 

Чи чув ти колись про Кафку? У 1965 р. вийшли його твори у перекладі на російську мову, але продавались не всюди і то з-під прилавка. Позичив у Івана Світличного – враження колосальне. Тепер розумію, чому такий вплив він мав на Любомира Медведя. Марення, але з яким підтекстом?! В новелі "Перетворення" людина раптом стає огидною істотою, противною тварюкою, яка живе під диваном, лазить по стінах, але воднораз не втрачає людського розуміння. Жахливі речі, моторошні, але дають відчуття цілком іншої прози. Дивна річ, що є щось спільне у нього із Гоголем, з такими його речами, як "Нос", "Портрет" та ін. Цікаво, чи знав він твори Гоголя. Що Достоєвського знав – це відомо, вивчав екзистенціалізм у його зародку, коли він ще не був як слід сформований. Пригадую, що колись Дзюба був у захопленні від Достоєвського, коли перечитав його повністю. Якщо трапиться у тебе можливість – читай Достоєвського, то була б велика школа думання. І я хочу в найближчий час це зробити.

 

Останні тижні працюю нічним сторожем – єдина робота, яка дає мені вдоволення, хоча коштує нервів.

 

Доїжджаємо до Львова. Більше писати нема часу. Амінь.

 

Цілую.

 

Богдан"

 

Оля Мацелюх

З Олею Мацелюх, двоюрідною сестрою братової дружини Ольги, я познайомився ще до тюрми, на весіллі брата і Олі в с. Цетулі. У той час "мала" Оля (так її називали, щоб не сплутувати з Олею – дружиною брата) була школяркою, старанно опановувала шкільну програму. Знайомство з нею мені запам'яталось і коли я повернувся з табору і невдовзі з її короткого листа дізнався, що вона поступила у Київський університет на філософський факультет, то подумав, що є можливість обмінюватися з нею через листування різними новинами з художньої і філософської літератури. Крім того, я вважав, що зможу розбудити в молодій студентській душі спрагу пізнання філософських знань, які виходять за рамки університетського курсу філософії. Першого листа я відправив Олі у кінці вересня 1969 року. Кілька років її не бачив, тому намагався пригадати їй наше романтичне знайомство, схилити до думки, що листування буде для нас обох цікавим, внесе щось нове в її студентські, а мої провінційні ходорівські будні.

 

"Вересень 1969 р.

 

Дорога Олю!

Не можеш уявити собі, як хотів Тебе бачити. Видно, що за якісь гріхи мені це не вдалося. Як Ти зараз виглядаєш? Мені дуже важко звикнутися з думкою, що Ти можеш бути іншою, ніж в той давній-давній час. Та зустріч в пам'яті найяскравіша, все інше – наче на цьому тлі, але не все забуто. Кажуть, що сентименталізм – наша спадкова з діда-прадіда національна хвороба, що він нам багато шкодить і навіть наявність величезної гвардії ліриків його не оправдує, не говорячи вже про всякі інші різновиди мистецької братії.

 

Про те, що сентименти шкодять у вихованні суворого аналітичного розуму, без чого не може обійтись логіка і психологія, і не менше шкодять синтезам, на яких тримається у парі з аналітизмом філософія – в цьому я не сумніваюсь. Тож бажаю Тобі успіху у перетворенні власної національної природи! Не всім це вдавалось, та це ще не означає, що аналогічний експеримент не вдасться Тобі! Адже Ти вже не одне чудо доконала! Можу перерахувати. Чи не потрібно? Всі Твої чуда абсолютно не під силу іншим, тож залишається ще проявити свої не проявлені сили на поприщі суворої, мо, найсуворішої, найпрекраснішої (якщо зачудовано глянути в глибини віків) науки.

 

Виписав я один стержень, але не виписав ще всього, що маю сказати. Та чей випишу. Коли писатимеш мені, то скидай на хвилину з себе усю ту сувору філософську упряж, на якій всіх вас тримають. Можеш писати мені зовсім безладно, поза нормами стилістики і граматики, але, головне, щоб писала багато, вільно, розкуто, щоб дала волю словам, думкам, уяві – всьому, що є частками Твоєї сутності.

 

Я знаю, сучасний вік лаконічний, технічний і до нудоти сухий, знаю, що писати великі листи не в моді, що не вистачає на це терпіння, часу і "вобще – нужно ли это?" Можливо, це єдине питання, де я страшенно старомодний і консервативний. Мене захоплює і вічно захоплюватиме анти інтелектуальний фанатизм Бєлінського, який міг писати листа на 50 стор. Один лист – ціла енциклопедія себезнавства. Мабуть, сильно мусили бити джерела в тій криниці, що вона самовиливалась. Та мимо того, святою істиною на всі часи буде правило, що чим більше беруть з криниці води, тим вода в ній краща і чистіша. Тож не скупися – пиши якнайбільше!

28.ІХ.

 

Олю! Лист кілька днів пролежав у кишені, бо я влаштовувався на роботу зав. читальним залом бібліотеки ходорівського цукрокомбінату. Бібліотека дуже запущена і роботи чимало. Але це на початку! Хочу отримати від Тебе довжелезного листа. Книжки, про які пишеш, мені знайомі. Те, що було у мене, я подарував своєму брату. Як тільки в Олі трохи буде порядок, я зроблю "обшук" і вишлю те, що знайду. Олі я вже про це говорив. Вона також пам'ятає, що дещо є, але не може зараз знайти. Пиши!

 

Будь.

 

Богдан"

 

На мій лист Оля чомусь не відповідала і я подумав, що з мого бажання встановити з молодим філософом листування, нічого не вийде. Аж тут приходить від неї поштова картка з докором, чому так довго їй не пишу. Того дня я був у Львові, зайшов на головпоштамт і відіслав їй поштову картку, в якій писав:

 

"12.ХІІ.1969 р. Львів.

Не гнівайся на мене, Олю. Відколи ми востаннє бачились – постійно думаю про Тебе. Хотілося б писати Тобі довгі-предовгі листи і про все говорити в них – чую в цьому велику потребу, але не знаю, чи вистачить у Тебе часу на листування. Хотів би знати, над чим тепер працюєш, які проблеми Тебе зачепили "за живе": хотів би взяти в тих роздумах участь. Жаль, що Ти не у Львові і воднораз добре, що Ти у Києві. Не зможу приїхати в найближчий час, але, можливо, вирвусь у Київ на Новий рік. Ти будеш? Напиши мені кілька слів на адресу: Ходорів, Львівська, 19. В ніч з 1 на 2 грудня не міг спати, перед очима крутився кінофільм всіх наших зустрічей, в уяві писав Тобі довжелезного листа. Всі ми трохи живемо уявою.

 

Ще раз прошу: не гнівайся на мене, Олю. Обіймаю Тебе. Будь сильною.

 

Богдан"

 

Мій приїзд до Львова збігся з демонструванням у кінотеатрах французького фільму "Бенкет хижаків". Той фільм зробив на мене колосальне враження. Я повернувся до Ходорова під його впливом. Треба було комусь розповісти про той шедевр і я, не зважаючи на те, що у Львові відіслав поштову картку Олі, сів за писання листа:

 

"18.ХІІ.1969р. Ходорів.

 

Олю!

Я писав Тобі листівку десь о 10-30 ранку 12 грудня на головній пошті у Львові, а вже в 11-10 у кінотеатрі "Україна" дивився феноменальну по глибині занурення у людську психологію кінокартину "Бенкет хижаків". Жодної світлої постаті! Семеро людей поставлені на границю життя і смерті й усі шестеро (про філософа треба було б говорити окремо) скидають із себе шкаралупу і виявляють гнилу сутність свого "Я". Огидні, принизливі для нормальних людей вилущились зернятка кожної індивідуальності! А в кінці вони ще потішають себе, що в складних обставинах, під дамокловим мечем смерті зовсім незле себе поводили і продовжували відзначати, перерваний есесівцем, день народження молодої кокетливої 22-річної жіночки. Суто французька кінокартина!

 

Ніна Бічуя, молода львівська письменниця, яку я зустрів разом з Іваничуком і почав ділитися з ними враженнями про фільм, раптом зауважила: "Фільм дуже сильний, але назва не точна. Які ж це хижаки? Цілком звичайні люди". На це я їй відповів, перефразовуючи якусь мудрість: "Якщо світ складається з таких "нормальних", то він вартий загибелі".

 

"Бенкет хижаків" я дивився під ще свіжими враженнями від знайомства з філософією Ґанді. (Зразу віддав її Славкові – він захоплений не менше, ніж я.) Колись я вже купляв цю книжку, але подарував її Миколі Ільницькому – тоді ще був не готовий до її сприйняття. Тепер же читаю її і думаю над нею як над одкровенням. Важко сприйняти філософію Ґанді повністю – для цього треба бути індійцем, але більшість думок сприймається як істина, яку варто було б усвідомити нашій нації, хворій усіма недугами Европи.

 

На думку цього філософа, європейська машинно-міська цивілізація гнила і скороминуча. Вона на злобу дня. У противагу теоретичним безодням, інтелектуальній еквілібристиці Ґанді висуває принцип практичної філософії, де істинність теорії була б доказана практичним життям і, навпаки, практика йшла б в одну ногу із теорією. Ґанді називав себе практичним ідеалістом. Ну як ним не захоплюватись?! Послідовник сатьяграхи повинен у першу чергу направити свої зусилля на себе самого – самовдосконалитись. Карл Ясперс (помер у лютому 1969 р.) в одній зі статей, присвячених Ґанді, писав (у російському перекладі):

"Тот, кто живет по принципу сатьяграхи, должен превыше всего ставить Истину, Чистоту, Мужество, Волю к Самопожертвованию. Он должен радостно принимать все выпадающие на его долю страдания, но не пассивно, а как борец за правду и справедливость. Он должен вырабатывать в себе дисциплину ума и духа, как другие овладевают умением обращаться с оружием. Всю жизнь человек должен заниматься самосовершенствованием".

 

Суворі вимоги, суворе життя, але яка нагорода, – вияв найглибинніших сил душі!

 

Олю! Скоро у Тебе будуть екзамени. Найголовніше, щоб розум був сприйнятливим до всяких – потрібних і непотрібних, більше і менше цікавих знань. Мені видається, що найрадикальнішим способом для тримання організму у високому тонусі є щоденна зарядка, а після неї натирання тіла до пояса холодним рушником – так, щоб все тіло було червоним і аж пашіло від розбудженої крові. Натирати треба, починаючи від пальців рук і поступово до рамен – одну і другу руку, а потім спину і груди. Ну, зроби це хоч раз, бо, крім Тебе, ніхто більше мене не послухає. Від цього не простуджуються!!! Ти переконаєшся, яку колосальну силу має цей засіб. А після нього – гарний, бадьорий, оптимістичний настрій і дивовижна працьовитість!

 

Вірю в Твої сили

Богдан

 

Р. S. Може, краще писати Тобі листи на головпоштамт до запитання?"

 

Мене настільки захопила практична філософія Ґанді, що я не міг звільнитися від її впливу. При зустрічі зі своїми друзями і знайомими неодмінно порушував питання про філософію Ґанді. Мене захопив застосований Ґанді цілком новий спосіб визволення від колоніалізму. Про звільнення України з допомогою зброї не могло бути й мови. Зате заманливим був індійський шлях ненасильницький, без революційної риторики, через непокору. Я пропагував ідеї Ґанді де тільки міг. У мене появилась тверда впевненість, що Україна визволиться з імперської неволі тільки ненасильницьким шляхом, якому я не бачив альтернативи. Ці питання я планував обговорити зі Світличним як тільки вирвуся до Києва, а перед тим, кому тільки міг, розсилав у листах цитати з Ґанді й про Ґанді.

 

Дуже хотілося, щоб Оля написала мені довгого листа і щоб у нас почалося активне листування, яке дало б нам обом можливість ділитись враженнями про прочитане і передумане, про книжкові новини з питань філософії, психології, літератури. Але Оля вперто мовчала. Щоб з'ясувати причину, я вирішив написати їй листа і прямо запитати: має чи не має вона бажання листуватися зі мною. А водночас розповісти їй про статті в журналах, під враженням від читання яких я перебував:

 

"20.ХІІ.1969 р. Ходорів

 

Олю!

Єдине, що Ти повинна мені негайно написати, так це два слова: будеш чи не будеш відписувати на мої листи. Сам я дуже тугий на листування, але зараз мене підхопила якась дивна хвиля і я готовий би писати хоч кожен день. Звичайно, мені дуже хотілося б отримувати відповіді. Мушу Тобі сказати, що вдома моїх листів ніхто не відкриває, а якщо Тобі не хочеться писати на ходорівську адресу, то пиши до Львова на головпоштамт до запитання, але я не зможу так регулярно їх отримувати, як на Ходорів.

 

Не знаю, в якій живеш кімнаті, тож маю побоювання, чи взагалі отримуєш мої листи. Чи, можливо, я неправильно адресую їх, але в такому разі, якщо вони до Тебе не потрапляють, як я можу знайти правильну адресу?

 

Висилаю Тобі прегарний вірш Флемінга "До себе" в перекладі бразильської поетеси Віри Вовк. Отримав від неї дві листівки, але ще на жодну не відповів. Збираюсь із силами. Можливо, точнісінько так же, як Ти.

 

Перечитав від "корочки до корочки" журнал "Курьер Юнеско", повністю присвячений Ґанді. Страшенно жалію, що не виписав його на 1970 рік. Прекрасний журнал. Це із нього я виписував Тобі цитату зі статті Ясперса. Колись я не мав часу читати прозових творів. Тепер надолужую. Прочитав "Замок Броуді" Кроніна, "Свічка горить цілу ніч" Колдуела, "Мрія" Золя, оповідання Белля. В найближчий час почну студіювати недочитану трьохтомну працю Паррінгтона (переклад з англійської) "Основные течения американской мысли". Єдина пора року, коли мені менше-більше нормально працюється, – зима. Тож маю надію після довгої перерви знову взятися за перо і бодай би завершити кілька розпочатих праць із мистецтва.

 

А як там коло Тебе? Довідався від Славка, що Ти заходила до них. Коли це було? Багато роботи? Що ж, сама собі ярмо вибрала, тож тягни, бо це лише початок.

 

Тисну руку.

Богдан

 

Павль Флемінг

 

До себе

Таки не зневіряйсь! На щедрість будь готовий.

Утіх не уникай, над заздрість виростай.

Радій собою сам. Не горе, не відчай

Як щастя, місце й час на тебе тут у змові.

Хай пільга і жага з твоєї будуть крови...

Свій жереб полюби, над ним не вболівай,

Роби, що слід робить, наказів не чекай,

Те, що надії варт, відродиться в любові.

На суть свою дивись, і доля і недоля –

То кожен сам собі, він сам своя печать.

З нагани і хвали облуду вмій ізнять.

Вернись до себе сам. В тобі самому воля!

І лиш тому, хто зміг себе опанувать,

Кориться світ, і все – підвладна благодать.

(Переклад з німецької Віри Вовк)"

 

На цей раз Оля відповіла. З її листа я зрозумів, що вона отримала все, що я їй писав. Мені цікаво було прочитати, як сприйняла вона те, про що я писав:

 

"27.ХІІ.1969 р., Київ.

 

Богданочку, два слова – буду відписувати. І якщо Ти готовий, пиши кожен день. Я ж писатиму трохи рідше, в мене дуже нудне, нецікаве життя. А Твої листи мені приносять велику радість.

Вірш (мова про вірш Флемінґа, який я їй вислав) мені дуже сподобався, глибокий зміст і трошки незвична форма. Якраз в унісон, якщо так можна висловитись, моїм сумнівам і прагненням.

 

А про Ґанді я тільки з Твого листа дізналася, та ще дещо прочитала в енциклопедичному словнику. Ти мені даш прочитати його твір, добре? Тільки боюсь, що можу не втямити нічого. Знаєш, Богдане, я, виявляється, живу майже по принципу санта-грахи (і сама цього не підозрювала). Тільки, на жаль, часто бракує мужності. Чи, може, то впевненість у власному безсиллі, не знаю. Іноді буває страшно і сумно, ніякого світлого майбуття. І тоді особливо хочеться читати вірші Олеся, він мені став дуже близьким.

 

Не дивуйся мінорності мого листа, на мене найшла якась туга сьогодні, і я цілий день не можу нічого робити. Але зараз заставлю себе взятися за переклад англ. тексту, який мушу здати у вівторок (завтра вчитиму математику, бо в понеділок – залік).

 

А Ти, Богдане, берись по-справжньому за роботу, бо час летить шалено, і "миті жодної не можна повернути, щоб заново, по-іншому прожить". Хотілось би мені знати, про що (чи про кого) пишеш з мистецтва, які задуми тривожать Тебе, чим "і як не захопитись" (то таке органічно Твоє).

 

Ось і мої "два слова".

 

І ще: "Нехай гнеться лоза, а ти, дубе, кріпись". –

О

 

Перед Новим роком прийшло кілька привітань від друзів з Києва і Львова, серед них – від Галини Севрук, Івана Дзюби, Василя Стуса. Галя писала:

 

Дорогий Богдане!

Вітаю тебе і всю твою Родину з Новим Роком. Най буде він для тебе ясніший та щедріший. Розуму, сили й Краси тобі.

Галина"

 

Іван Дзюба написав привітання на поштовій картці із зображенням Діда Мороза, що мчить по снігу на велосипеді. Художник Гринько колеса для велосипеда намалював у вигляді сніжинок. Дзюба писав:

 

Дорогий Богдане!

Від усієї душі вітаю тебе та твоїх маму й тата і всю родину в Новому році, бажаю доброго здоров'я, радощів, успіхів.

 

Хай щастить вам у Новому Році і хай цей Дід Мороз принесе вам багато добра та приязні.

Твій Іван Дзюба"

 

Привітання Василя Стуса відрізнялося від двох попередніх тривогою, що пробивалась крізь рядки написаного ним вірша. Не було сумніву: Василь готував себе до Хресної дороги. Він жив передчуттям її неминучості. Його продовжувало гнітити нерадісне, безпросвітне і безперспективне існування. Він бачив, що "догоряють українські ватри", що "догоряє український весь край", усвідомлював, що і його "дорога догоряє". Зболену душу Василя мучила спрага безвиході. Василь писав:

 

Богдане!

Вітаю Тебе з Новим роком. Хай щастить, хай швидше повернеться Михайло. Дай Боже!

 

Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра –

Даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!

Догоряють українські ватри,

Догоряє український весь

Край. Моя дорога догоряє,

Спрагою жалобиться душа.

Як Господь нас оком поминає –

Тоді, болю, грай без кунтуша.

Василь Стус"

  

 

Я написав Олі листа, але він з якихось причин залишився не відісланим. Може, я хотів його доповнити – важко сказати, але оскільки у ньому є цікава інформація, наводжу його повністю:

 

Вчорашній і нинішній дні для мене дуже радісні: одержав від Тебе листа і новорічні привітання від Надійки і Василя Стуса. Чи знаєш його? Славний хлопець. Належить до тих людей, які від першого знайомства і наступних зустрічей залишають враження твердо збитого духовного матеріалу. Словом, надміцний духовний сплав. Надійка десь незабаром буде матір'ю. Тепер у неї тривожні дні – потрібна була б їй розрада і підтримка. Якщо знаєш її телефон – подзвони (вона поки що на помешканні у брата Івана), передай від мене вітання і скажи їй кілька теплих слів, які їй зараз так потрібні. То винятково світла душа – "сонечко без плям", як називає її Аллочка Горська. Важке її життя, нелегкий хрест на її жіночі плечі, але несе свій тягар з відчайдушною мужністю.

 

Закінчую читати "Сцены из жизни богемы" – чи не єдина книжка, яка дає уявлення про життя гарних, веселих, дотепних, але безпутних людей. Від їхньої вільної любові стає трохи моторошно. В усякому разі – практична реалізація проголошеного молодим Франком принципу "вільна праця і вільна любов" – не така вже й приманлива річ.

 

Прикро мені, що не хочеш послухати моєї поради щодо перевіреного практикою методу, як тонізувати організм холодним обтиранням тіла – згадаєш про це, на жаль, із запізненням. Зроблю все можливе, щоб прибути до Києва на Новий рік, але не гарантую, бо маю ще одне запрошення. На цьому закінчую. Чекаю від Тебе довгого листа –

Богдан"

 

Від святкування Нового року в Києві я таки змушений був відмовитись: мене запросили приєднатись до компанії, яка святкуватиме Новий рік у Карпатах. Охоче погодився. Написав Олі поштову картку, щоб знала, що не приїду до Києва:

 

Дорога Олю!

Прийми мої найсердечніші побажання з Новим роком! Вірю в силу духу!

Обіймаю Тебе.                                                                                                                                                            Б. Горинь

 

Прикро мені, але не зможу бути у Києві на Новий рік. Все одно я з Тобою, з Вами!"