Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 27 січ. 2014 р., 11:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 лют. 2014 р., 12:04 ]

Суд над М. Горинем, Б. Горинем, М. Зваричевською, М. Осадчим

 

11 квітня призначений мені адвокат Малік Марія Савеліївна звернулася до голови Львівського обласного суду із заявою:

 

"Прошу разрешить мне свидание с Горынь Богданом Николаевичем в следизоляторе УКГБ.

                                      Адвокат Малик

                                        11.IV. 1966 г."

 

Розмова з адвокатом Малік мало чим відрізнялася від розмов з гебістами. На початку розмови адвокат сказала, що моя діяльність відповідає ст. 62 КК УРСР, але буде відстоювати думку, щоб інкримінована мені ст. 64 – "організаційна діяльність" – була знята судом, оскільки її завдання, як адвоката, захищати підсудного, проте як радянська людина вона не погоджується з нашою діяльністю і засуджує її.

 

13 квітня о 10 год. ранку розпочалося судове засідання Судової колегії в кримінальних справах Львівського обласного суду в складі головуючого Рудика С. І., народних засідателів Пашука А. Й., Печенко Е. С. при секретарі Юрко А. О. з участю прокурора Антоненка Б. Т., адвокатів Малік М. С., Савула Ю. М., Гребенюка Б. І., Коваля Я. П.

 

У протоколі судового засідання записано:

"У судове засідання доставлені конвоєм підсудні Горинь Михайло Миколайович, Горинь Богдан Миколайович, Зваричевська Мирослава Василівна, Осадчий Михайло Григорович. Свідки, згідно з планом роботи суду, викликані на 14 і 15 квітня 1966 р.

 

Головуючий оголошує судове засідання відкритим і що буде розглядатися кримінальна справа про обвинувачення Горинь М. М., Горинь Б. М., Зваричевської М. В., Осадчого М. Г." (Там само. – Арк. 39).

 

На початку судового засідання підсудний Михайло Горинь звернувся до суду з клопотанням про надання йому можливості самому здійснювати захист без участі адвоката.

 

Судова колегія ухвалила:

"Клопотання підсудного Гориня Михайла Миколайовича залишити без задоволення. Призначити захисником Гориня М. М. в даному судовому процесі адвоката Коваль Я. Т."

 

Ті, що опинилися на лаві підсудних, до судового слідства поставились порізному. Брат Михайло дуже прискіпливо реагував на кожний пункт звинувачення прокурора. Він заперечував окремі моменти звинувачення, вимагав, щоб у протоколі судового засідання були записані його спростування. Я дивився на суд як на звичайну комедію, оскільки вся наша діяльність була висвітлена у підготовленому слідчим відділом КГБ "Обвинувальному висновку".

 

У перерві судового засідання до мене підійшла адвокат Малік і сказала, що до суду звернулася група письменників з проханням взяти мене на поруки, а тому не варто загострювати стосунків із судом. Я подумав, що то був би цілком непоганий варіант, якщо б мене випустили на поруки.

 

Крім допиту підсудних, суд допитував свідків. Вели вони себе по-різному, але це також не мало принципового значення. Свідок Калинець Ігор виглядав дещо розгубленим, говорив більше про себе і свою дружину, ніж про підсудного. Про друкарську машинку, передану Горинем Богданом його дружині Ірині,

 

Калинець Ігор сказав:

"Моя дружина друкувала на цій машинці статтю "Процес над Погружальським". Я особисто боляче віднісся до підпалу наукової бібліотеки. Але з висновками статей не погоджуюсь.

 

Я читав щоденник Симоненка, вірші Ліни Костенко, читав журнали "Сучасність". Моя дружина також передруковувала статтю "Українська освіта в шовіністичному зашморзі". Я читав всі ці документи і вважав себе їх однодумцем і оцінюю їх як занадто войовничі" (Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т. 20. – Арк. 82).

 

Свідок Ірина Калинець була більш конкретною:

"Горинь Богдан звернувся до мене з проханням дозволити залишити у нас друкарську машинку. Я погодилася і тому сказала, що вмію друкувати. В цей же день він приніс папір і статтю "Виступ Івана Дзюби на вечорі Симоненка", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "З приводу процесу над Погружальським" і просив їх надрукувати. Я все зробила і залишила собі один примірник "З приводу процесу над Погружальським" (там само. – Арк. 83-84).

 

Свідок Косів Михайло Васильович на питання прокурора відповів:

"З березня 1965 року я одержав від Гориня Михайла антирадянські статті "З приводу процесу над Погружальським", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "Сучасне і майбутнє України", "Відповідь діячам культури...", "Лист до Ірини Вільде", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань" (там само. – Арк. 85).

 

Свідок Чорновіл В’ячеслав Максимович "відмовився від дачі показів на тій підставі, що судовий процес закритий. Головуючий і прокурор ще раз роз'яснюють зміст ст. 170 КК УРСР. Свідок Чорновіл, виходячи з залу – кидає квіти підсудним" (там само. – Арк. 90).

 

Згадуючи мало не через сорок років цей судовий процес, Ігор Калинець розповідав Юрію Зайцеву:

 

"На слідстві нам визначили роль свідків. Однак надій КГБ ми не виправдали. Те, що, застрашуючи, вимагали від нас, ми на суді не сказали. Певна порядність перемогла страх. Ми, правда, не пройшли так героїчно, як Чорновіл, який на знак протесту проти закритих судів відмовився свідчити. Пропонував і нам так поводитись. Проте ми на таке ще не здобулися, ще не могли зайняти такої сильної позиції. Щось там ми свідчили, говорили, але намагалися нікому не зашкодити, не зіпсувати позиції підсудних. Втім, зашкодили собі. Після процесів 1966 року Ірина вже не мала постійної роботи, її що-півроку звільняли. Мені пощастило. Завдяки Сизоненко я продовжував працювати в архіві" (Одержимість. Інтерв’ю Юрія Зайцева з Ігорем Калинцем. – Львів, 2002. – С. 23).

 

Щойно 17 квітня головуючий оголосив судові дебати закінченими і надав останнє слово підсудним. Хоча у кримінальній справі я йшов другим, але сказати своє останнє слово мене оголосили першим. Я вважав марною справою доказувати прокуророві Антоненку хибність його звинувачень, тим паче що тліла якась надія, що суд може врахувати звернення письменників взяти мене на поруки, про що говорила мені адвокат Малік, а тому в останньому слові я повторив заготовлені твердження, що до арешту не цікавився політикою а тепер усвідомлюю, якої шкоди завдав радянській владі, поширюючи антирадянську літературу. Імпровізуючи, я свідомо сказав, що вивчаю матеріали XXVI з'їзду КПРС, виступи на ньому Павлова, Шолохова та Фурцевої, що надавало останньому слову форми пародійності. Наведу його повністю з усіма стилістичними і орфографічними помилками, з разючою неграмотністю, як записане воно в протоколі судового засідання:

 

Підсудний Горинь Богдан:

Моє життя склалося так, що я не міг отримати політичних знань, ерудиції Я б покривив душею, якщо б сказав, що її одержав за час ув'язнення. Але я отримав принципові погляди, глянув на свої дії і вважаю їх злочинними які перешкодили дорогу в життя. В сучасних позиціях відповідало, що вода моїх злочинів лилася на розлад між народами, ворожу ідеологію. Всі мої симпатії на стороні радянського ладу. На слідстві я відчув людяне відношення до мене і допомогло це все розкрити. Це була перша політична школа. Протягом восьми місяців під вартою я читаю газети і вивчаю матеріали XXVI з'їзду нашої партії виступи на ньому Павлова, Шолохова, Фурцевої. Мій же виступ по політичний питаннях не був ворожий. Я занадто вузько підходив до інтернаціоналізму Я захоплювався досягненнями мистецтва, літератури, а не досліджував іншого ряду дій. Я запевнюю, що добре розумію ті злочинні дії, ніколи до них не повернусь буду застерігати інших і відвертати антирадянські твори в любому змісті літературі, мистецтві. В мене повне довір'я до суддів, які зрозуміють, як я скотився до цього, виправлять мене, дадуть можливість повернутися до творчої праці з класових партійних позицій і не буде ворожих зерен в моїй свідомості" (Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т. 20. – Арк. 96-97).

 

Коли я промовив, що вивчаю матеріали XXVI з'їзду партії, виступи Павлова, Шолохова, Фурцевої, на обличчі похнюплених засідателів появилась усмішка. Один з них – Пашук А. Й. міг мене заочно знати. Його рідний брат, коли я вчився в університеті, викладав на нашому факультеті філософію, приймав у мене екзамени, ми неодноразово зустрічалися з ним у бібліотеці, розмовляли на різні теми, тому не виключено, що, почувши про мій арешт, міг розповідати своєму брату про мене. Можливо, що моя згадка про вивчення матеріалів XXVI з їзду була соломинкою, яка давала йому можливість взяти слово під час прийняття рішення. Очевидно, це всього лише припущення.

 

Брат Михайло в останньому слові зайняв наступальну позицію. Він звинуватив прокурора Антоненка у навмисному перекрученні фактів слідства в упередженості і політичній неграмотності. Суд слухав його довгу, сорокахвилинну промову, втомлено кліпаючи очима. Адже все було вирішено до суду. Виголошене ним 16 квітня 1966 року останнє слово дуже коротко подане у протоколі судового засідання. Брат був обурений таким скороченим і спотвореним записом, а тому, доопрацювавши текст, додатково подав судові своє останнє слово у письмовій формі з вимогою долучити його до протоколу судового засідання. Під час побачення з дружиною він передав їй своє останнє слово, яке невдовзі було надруковане у книзі В. Чорновола "Лихо з розуму. Портрети двадцяти злочинців", що вийшла окремим виданням у Парижі 1967 року і мала кілька передруків за кордоном і в Україні. Я процитую окремі місця, які дають уявлення про обрану братом Михайлом позицію і задекларовані ним політичні погляди:

 

"Громадяни судді! Керуючись рішенням суду з приводу моєї заяви про участь в судовому процесі без захисника, я надіявся, відповідно до слів головуючого, виступати в судовій дискусії нарівні з моїм адвокатом. Оскільки цього не сталось, я зупинюся на деяких положеннях обвинувального висновку і обвинувальної промови державного звинувача.

 

[...] Хіба можна серйозно говорити про підрив радянської влади, коли основні документи читали не більше двох-трьох людей? Майже за рік "Вивід прав України" прочитало 2 людей, "Наукові записки Товариства ім. Шевченка" – 2 людей, "Україна – сучасне і майбутнє" – 1 чоловік – і то рідний брат, "Сучасна література в УРСР" – 2 людей, в тому числі брат. Хіба за цей період згадані книги не могли прочитати без фотографування 50-100 близьких знайомих, тільки передаючи книгу з рук в руки, якби я ставив собі за мету підрив радянської влади?

 

Крім того, щоб прийти до такого висновку, слід встановити, чи поділяв я ідеї згаданих документів? Чи пропагував їх, чи, може, критично до них ставився? На основі показів свідків суд міг переконатися, що я критикував ряд документів [...]

 

Я давав читати деякі документи людям, які мають вищу освіту, в переважній більшості займаються науковою роботою і можуть відповідно оцінити їх. Суд повинен врахувати дух стосунків людей науки, де обмін різною літературою зовсім не означає солідарності з ідеями цієї літератури. Проте я не заперечую, що читав ці твори з певним інтересом, бо в них піднімалися ті питання, які мене цікавили, хоч з їх трактуванням я не зовсім погоджувався [...]

 

В обвинувальному висновку мене звинувачується в антирадянських націоналістичних поглядах. А державний звинувач дозволив собі порівнювати мою діяльність з діяльністю українських буржуазних націоналістів. Я заявляв і заявляю, що мені чужі націоналістичні погляди. Я виховувався на творах Шевченка, Франка в такій же мірі, як і на творах Добролюбова, Герцена та Огарьова. Їх я вважаю своїми духовними батьками. І першою книгою, яку я купив для своєї бібліотеки, була книга критичних статей Добролюбова. На судовому процесі жоден свідок не стверджував, що я проповідував націоналістичні погляди чи захоплювався націоналістичною літературою. Навіть свідок Старак не підтвердив своїх показань, даних на попередньому слідстві.

 

Всі чотири запитання, які я давав кожному свідкові, і їх відповіді на ці запитання говорять, що я не проповідував антирадянських ідей, не вів розмов в антирадянському дусі, не ставив питання про підрив радянської влади. Що відноситься до кваліфікації об'єктивних фактів поширення літератури, то їх не можна розглядати без суб'єктивної мотивації вчинків. Я ще раз заявляю, що мені не чужі ні ідеологія, ні філософія, ні законодавство, ні суспільний та державний устрій радянської держави. І якщо я критикував, то не радянське законодавство, а його порушення в щоденному житті, критикував не радянський суспільний лад, а окремі сторони громадсько-політичного і господарського життя нашої країни [...]

 

Державний звинувач у своєму виступі заявив, що йому не чужий патріотизм, що він любить українську пісню, слухав українських бандуристів ще у 20-х роках, коли вони кликали на боротьбу з Петлюрою. А чи знає державний звинувач, де ділися ті бандуристи і їхні бандури?

 

Привілейоване становище російської мови на Україні породжує вилазки шовіністичних елементів типу доцента Київського медінституту Тельнової, письменника Аксьонова. Саме з цим треба боротися. Ось ті питання, які я критикував. Чи це дає підстави звинувачувати мене в буржуазному націоналізмові, а державному звинувачу проводити паралель між мною і українськими буржуазними націоналістами минулого та й тими, які сьогодні за кордоном?

 

Я виклав достатньо повно мої думки з приводу окремих недоліків у нашому суспільстві. Вихований на моралі Шевченка, Франка, Добролюбова, Герцена, я не міг проходити мимо цих фактів. Я вважав, що несу відповідальність перед майбутнім поколінням за все, що робиться. І я критикував їх. Державний звинувач намагався емоціонально нагнітити обстановку в судовому засіданні. Я ж переконаний, що пройде небагато часу і такі питання вирішуватимуться не в залах судових засідань, а в дискусійних клубах з більшою користю для справи.

 

Я ще раз заявляю, що був і залишаюся радянським громадянином. Антирадянські погляди мені чужі. На розгляд суду залишаю тверезо і об'єктивно розглянути цю справу" (Лихо з розуму. (Портрети двадцяти «злочинців»): Збірник матеріалів // Укл. Вячеслав Чорновіл. – Париж, 1967. – С. 37-44).

 

О 19 год. головуючий оголосив перерву в судовому засіданні й 18 квітня о 9-30 судове засідання оголошено продовженим. Всі учасники процесу на місцях. Надається останнє слово підсудному Михайлові Осадчому (цитую за протоколом):

 

"Мені важко говорити в ці останні хвилини мого життя, але я чистосердечно каюсь. Прожив 30 років і скоїв злочин, 7 років робив журналістом і захистив дисертацію. При цій освіті я був першокласником у підході до ворожої ідеології, якій не міг дати відсічі. В 1957 році я закінчив університет і мені ніхто не посіяв зерна ворожої ідеології, – а це результат впливу Світличного, Гориня Богдана, Чорновола. Я не можу без обурення говорити, як друзі ізолювали мене від життя. Під час слідства мені відкрили багато тих питань, які були мені невідомі. Чорновіл допустив негідний вчинок, а Масютко – ярий бандит. Прикро, що я з ними був. Я прошу зважити, яке моральне покарання я поніс: законсервована моя дисертація, не вийшла в світ моя книга.

 

На розгляд суду мої практичні дії, злочин. Але я був відвертим і щирим. Прошу зважити на родинне становище, батьки пристарілі, яким потрібна матеріальна допомога, дружина народить дитину, яку я не зможу приласкати і зустріти в родильному будинку. Я глибоко розумію і обіцяю ніколи цього не робити і прошу обрати міру покарання, не зв'язану з позбавленням волі" (Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т. 20. – Арк. 99-100).

 

Хочу нагадати, що то був 1966-й, а не 1972 рік. Через шість років багато що змінилося, багато що прояснилось і заарештовані у 1972 році під час слідства і суду врахували досвід арештів 1965-1966 років. Під час "другого покосу" більшість арештованих і свідків обрали цілком іншу позицію і тактику, хоча, як побачимо далі, також не всі. Що стосується мене, то, крім матеріалів, за які я був засуджений, були у мене ще свої таємниці, розкриття яких могло б дуже ускладнити всю справу, розширити арешти, по-іншому кваліфікувати нашу діяльність, а тому я був зацікавлений у якнайскорішому завершені слідства і суду.

 

О 10-05 суд видалився в нарадчу кімнату для постановлення вироку. О 13-05 суд виходить з нарадчої кімнати і головуючий оголошує вирок.

 

ВИРОК

Ім'ям Української Радянської Соціалістичної республіки

1966 року квітня 18 дня

 

Судова колегія в кримінальних справах Львівського обласного суду в складі:

головуючого Рудика С. І.

народних засідателів: Пашука А. Й., Печенко Е. С.

при секретарі Юрко А. О.

з участю прокурора Антоненко Б. Т., адвокатів Коваль Я. Т., Малік М. С., Гребенюка Б. І., Савули Ю. М.

Розглянула у закритому судовому засіданні в місті Львові справу про обвинувачення

 

ГОРИНЯ Михайла Миколайовича, народження 20 червня 1930 р., уродженця с. Кнісело Жидачівського району Львівської області, жителя м. Львова, українця, безпартійного, не судимого, військовозобов'язаного, з вищою освітою, одруженого, до арешту працювавшого ст. психологом лабораторії психології та фізіології праці Львівського заводу автонавантажувачів, громадянина СРСР, під вартою з 26 серпня 1965 р., в злочинах, передбачених ст. ст. 62 ч. 1, 64 КК УРСР;

 

ГОРИНЯ Богдана Миколайовича, народження 10 лютого 1936 р. уродженця с. Кнісело Жидачівського району Львівської області, жителя м. Львова, українця, безпартійного, не судимого, військовозобов'язаного, з вищою освітою, не одруженого, до арешту працювавшого науковим співробітником Львівського музею українського мистецтва, громадянина СРСР, під вартою з 27 серпня 1965 р. – в злочинах, передбачених ст. ст. 62 ч. 1, 64 КК УРСР;

 

ЗВАРИЧЕВСЬКУ Мирославу Василівну, народження 10 грудня 1936 р., уродженку с. Трибухівці, Гусятинського району Тернопільської області, жительку м. Львова, українку, безпартійну, не судиму, з вищою освітою, не одружену, до арешту працювавшу архіваріусом Львівського державного обласного архіву, громадянку СРСР, під вартою з 24 серпня 1965 р. – в злочинах, передбачених ст. 62 ч. 1 КК УРСР;

 

ОСАДЧОГО Михайла Григоровича, народження 22 березня 1936 р., уродженця с. Курмани Недригайлівського району Сумської області, жителя м. Львова, українця, виключеного з членів КПРС в зв'язку з цією справою, не судимого, з вищою освітою, не одруженого, до арешту працювавшого ст. викладачем кафедри журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, громадянина СРСР, під вартою з 27 серпня 1965 р. – в злочинах, передбачених ст. 62 ч. 1 КК УРСР.

 

Розглянувши матеріали кримінальної справи та перевіривши усі докази в судовому засіданні, судова колегія обласного суду

 

знайшла:

Підсудні Горинь Михайло та Горинь Богдан на основі спільності антирадянських націоналістичних поглядів разом з деякими іншими особами в 1964-1965 рр. розгорнули організаційну діяльність, спрямовану на підрив радянської влади шляхом проведення антирадянської націоналістичної пропаганди, розмноження та розповсюдження антирадянської націоналістичної літератури та залучення до цієї ворожої діяльності інших ідейно нестійких громадян, головним чином з числа інтелігенції.

 

До своєї ворожої діяльності брати Горині залучили підсудних Зваричевську, Осадчого та деяких інших осіб, які не тільки самі одержували, читали антирадянську націоналістичну літературу, а й поширювали її серед своїх друзів та знайомих.

 

Підсудний Горинь Михайло протягом 1964-1965 рр. з різних джерел дістав антирадянську націоналістичну літературу "Стан і завдання визвольного руху (неповні тези для обговорення)", "Про сучасне і майбутнє України (неповні тези для обговорення)", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "Сучасний імперіалізм", на яку склав свої "Зауваження", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань Г. Ф.", "12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство" та видані за кордоном українськими буржуазно-націоналістичними центрами "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді", "Вивід прав України", "Сучасна література в УРСР", "З приводу процесу над Погружальським", "Панорама найновішої літератури в УРСР", "Збірник на пошану українських вчених, знищених більшовицькою Москвою", "До письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди", "Україна і українська політика Москви", "Доля українського шевченкознавця в УРСР" та деякі інші, які перечитував сам, давав для ознайомлення та розповсюдження підсудним Горинь Богдану, Зваричевській, а через них – Осадчому, свідкам Старак, Кобилюх, Гель, Лещак, Максимів, Панас, Жеплинському та іншим особам.

 

Підсудний Горинь Михайло сам особисто, через наведених підсудних і свідків розповсюджував згадану антирадянську націоналістичну літературу шляхом друкування на власній спеціально для цього закупленій друкарській машинці "Москва", друкарських машинках деяких державних установ, перефотографування.

 

Як видно з заключення спеціалістів (а. с. 23-73, т. 19), показів підсудних та свідків вилучена література за змістом є антирадянська, націоналістична, спрямована на підрив основ радянської влади.

 

Підсудний Горинь Михайло винним себе визнав частково в пред'явлених йому злочинах і показав, що збирав антирадянську націоналістичну літературу, розповсюджував її, критикував окремі недоліки в господарському будівництві країни, але мети повалення радянської влади не мав.

 

Останні твердження підсудного Гориня Михайла не заслуговують уваги, оскільки більшість документів, які поширював він, закликали до боротьби проти радянського державного і суспільного ладу.

 

Крім того, вина Гориня Михайла по всіх епізодах пред'явленого обвинувачення стверджується показами підсудних Горинь Богдана, Зваричевської, Осадчого, свідків Старак, Геля, Лещак, Кобилюх, Максимів та інших, які одержували від Гориня Михайла антирадянську націоналістичну літературу, читали її, розповсюджували різними способами і засобами, вилученням антирадянської націоналістичної літератури та іншими матеріалами справи.

 

Підсудний Горинь Богдан протягом 1964-1965 рр. від свого брата підсудного Горинь Михайла та інших джерел діставав антирадянську націоналістичну літературу "Стан і завдання українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)", "Про сучасне і майбутнє України (неповні тези для обговорення)", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань Г. Ф.", "Повстаньте гнані і голодні", "Сучасний імперіалізм", видані за кордоном українськими буржуазно-націоналістичними центрами "Вивід прав України", "Панорама найновішої літератури в УРСР", "Збірник на пошану українських вчених, знищених більшовицькою Москвою", "З приводу процесу над Погружальським", "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді" та деякі інші, які читав сам, одержані з інших джерел передавав Гориню Михайлу, окремі з них давав підсудним Зваричевській, Осадчому, свідкам Ірині та Ігорю Калинцям, Масютко, Світличному, Влязло, Садовській, Ольхом'як, які за його завданням розповсюджували антирадянську літературу шляхом перефотографування, розмноження на друкарській машинці, спеціально закупленій для цього Горинем Михайлом, на друкарських машинках Осадчого та деяких державних установ.

 

Як видно з матеріалів справи, показів підсудних та свідків вся згадана література, яку поширював підсудний Горинь Богдан, за змістом є антирадянська, націоналістична, спрямована на підрив основ радянської влади.

 

Підсудний Горинь Богдан повністю визнав себе винним в пред'явлених йому злочинах і показав, що був під впливом буржуазної націоналістичної ідеології, антирадянську літературу брав у брата Гориня Михайла, свідків Світличного, Масютко, Кобилюха, яку розповсюджував серед знайомих, друзів, організовував її розмноження шляхом фотографії та друкарських машинок, складав конспекти окремих статей з журналів, які видаються закордонними націоналістичними центрами, визнав, що антирадянську націоналістичну літературу поширював свідомо, пропагував її, але мети повалення радянського державного і суспільного ладу не мав.

 

Крім власних зізнань, вина підсудного Гориня Богдана стверджується показами підсудних Гориня Михайла, Осадчого, Зваричевської, свідків Ігоря та Ірини Калинець, Масютко, Максимів, Садовської, Ольхом'як, які брали у Гориня Богдана антирадянську націоналістичну літературу, читали її, розповсюджували та розмножували, та іншими матеріалами кримінальної справи.

 

Як видно із змісту літератури, яку розповсюджував Горинь Богдан і інші підсудні, то така є наклепницькою, ворожою, націоналістичною писаниною, що порочить радянський державний і суспільний лад, а частина цієї літератури закликає до повалення радянської влади.

 

Підсудна Зваричевська, перебуваючи в дружніх взаємовідносинах з братами Горинями Михайлом та Богданом і поділяючи їх антирадянську націоналістичну діяльність, знайомилась на квартирі Гориня Михайла з антирадянською літературою і з початку 1965 р. до арешту проводила ворожу націоналістичну пропаганду шляхом поширення літератури, яка за змістом є наклепницькою і порочить радянський державний і суспільний лад.

 

Зваричевська ознайомила з антирадянським документом "З приводу процесу над Погружальським" свідків Калинця, Дмитерко, Дзьобан, передала надрукований текст цього документа Гелю, Заставецькому, Бесарабу, останньому передала і видану за кордоном "Панораму найновішої літератури в УРСР" та ознайомила його з антирадянським документом "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань".

 

Заарештована одержала від Калинця декілька екземплярів "З приводу процесу над Погружальським" та від Горинь Михайла статті антирадянського змісту "Сучасний імперіалізм", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань" і з метою їх розповсюдження відвезла в липні місяці 1965 р. інструкторам туристичного табору "Полонина" гр. гр. Морозу та Заставнецькому (в публікованому вироку суду ті самі прізвища написані по-різному), в серпні місяці 1965 р. передала працівнику обласної бібліотеки Мандюку "З приводу процесу над Погружальським", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань Г. Ф.", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства". На квартирі Зваричевської органами слідства вилучені 5 екземплярів антирадянських націоналістичних документів "З приводу процесу над Погружальським", "Радянізація П. Тичини", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань", які були приготовлені для розповсюдження.

 

Допитана по суті пред'явленого обвинувачення підсудна Зваричевська повністю визнала себе винною в скоєнні перелічених злочинів, пояснила суду, що нині повністю засуджує свою антирадянську націоналістичну діяльність, вина Зваричевської стверджується також вилученням націоналістичної літератури на квартирі та обласній бібліотеці, показами підсудних Горинів Михайла та Богдана, свідків Заставецького, Калинця та іншими матеріалами кримінальної справи.

 

Підсудний Осадчий, працюючи ст. викладачем кафедри журналістики Львівського державного університету ім. Ів. Франка, на професійній основі познайомився з Горинь Богданом та проживаючим в м. Києві гр. Світличним, від яких періодично одержував антирадянську націоналістичну літературу, з метою послаблення радянської влади вів наклепницьку, ворожу пропаганду шляхом поширення цих документів.

 

Так, в травні місяці 1965 р. прибувший з м. Києва журналіст Чорновіл в м. Львові на квартирі і друкарській машинці Осадчого віддрукував кілька екземплярів ворожого наклепницького документа "З приводу процесу над Погружальським", з яких один екземпляр передав Осадчому, а останній з цим документом ознайомив свідків Сандурського, Остафійчука, Косіва.

 

Від цього ж гр. Чорновола підсудний Осадчий одержав документ ворожого змісту "Промова Д. Ейзенхауера на відкритті пам'ятника Т. Г. Шевченка в Вашінгтоні" і з метою його поширення на власній друкарській машинці передрукував текст і передав Горинь Богдану та Масютко.

 

Підсудний Осадчий одержав від Горинь Богдана програмний документ антирадянського змісту "Стан і завдання українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)", на який склав свій "Відгук" і передав його Гориневі Богдану.

 

Підсудний Осадчий на попередньому слідстві та в судовому засіданні визнав себе винним в скоєнні наведених злочинів, крім того, його вина стверджується показами Горинів Богдана та Михайла, свідків Сандурського, Косіва, Остафійчука, вилученими матеріалами кримінальної справи.

 

Поскільки в судовому засіданні не зібрані переконливі докази про те, що ворожий документ "12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство" Горинь Михайло одержав від підсудного Осадчого, то цей епізод підлягає виключенню з обвинувачення останнього.

 

Підсудні Горині Михайло та Богдан, проводячи антирадянську націоналістичну пропаганду, втягували в коло злочинної діяльності інших осіб, для розмноження ворожої націоналістичної літератури використовували спеціально закуплену друкарську машинку і інші технічні засоби (фотографія, друкарські машинки), встановили зв'язки з своїми однодумцями в містах Києві, Луцьку, Івано-Франківську та організували обмін з ними ворожою літературою.

 

Тому судова колегія вважає кваліфікацію їх злочинної діяльності по ст. ст. 62 ч. І, 64 КК УРСР вірною.

 

Підсудні Зваричевська, Осадчий свідомо займались пропагандою антирадянської націоналістичної літератури, яка порочила радянський державний і суспільний лад, і їх дії кваліфіковано по ст. 62 ч. 1 КК УРСР вірно.

 

При обранні міри покарання і виду виправно-трудових колоній всім підсудним судова колегія обласного суду враховує суспільну небезпеку скоєних злочинів, особовість підсудних, організуючу роль в учиненні злочинів Горинь Михайла, визнання підсудними своєї вини, розкаяння Гориня Богдана і Зваричевської в скоєних злочинах.

 

Відповідно до ст. 93 КПК УРСР, судові витрати по справі в сумі 731 крб. 55 коп. слід стягнути з підсудних з урахуванням їх ступеню вини.

 

Керуючись ст. ст. 323, 324 КПК Української РСР, судова колегія обласного суду

 

Засудила

Гориня Михайла Миколайовича по ст. ст. 62 ч. 1, 64 КК УРСР до шести років позбавлення волі, Гориня Богдана Миколайовича по ст. ст. 62 ч. 1, 64 КК УРСР до трьох років позбавлення волі, Осадчого Михайла Григоровича по ст. 62 ч. 1 КК УРСР до двох років позбавлення волі, Зваричевську Мирославу Василівну до восьми місяців позбавлення волі.

 

Відбуття міри покарання засудженим Горинь М. М., Горинь Б. М., Осадчому М. Г. визначити в виправно-трудових колоніях суворого режиму.

 

Термін відбуття мір покарання засудженим врахувати:

 

Горинь М. М. з 26 серпня 1965 року,

 

Горинь Б. М. з 27 серпня 1965 року,

 

Осадчому М. Г. з 27 серпня 1965 року,

 

Зваричевській М. В. з 24 серпня 1965 року.

 

Основні витрати з засуджених стягнути в такому розмірі: Гориня М. М. – 300 крб., Гориня Б. М. – 200 крб., Зваричевської М. В. – 100 крб., Осадчого М. Г. – 131 крб. 55 коп., всі суми підлягають стягненню в дохід держави.

 

До набуття вироку законної сили міру запобіжного заходу відносно всіх засуджених залишити попередню – тримання під вартою.

 

Вирок може бути оскаржений до Верховного Суду Української РСР на протязі семи діб з дня вручення його копій засудженим.

 

Головуючий                                                                                                                                                 Рудик

Народні засідателі                                                                                                                                        Пашук

                      Печенко

 

З оригіналом згідно.

Голова Львівського обласного суду                                                                                                              С. Рудик

(Там само. – Арк. 112-118)

 

У 13-50 головуючий оголосив судове засідання по справі закритим. Із суду нас вивели не центральним, а боковим виходом, що розміщений з боку вулиці Пекарської. Перше, що впало у вічі, – знайомі обличчя людей, що викрикували нам різні вітальні слова. Їх безцеремонно відпихала від машини охорона. Про цю першу демонстрацію протесту громадськості є кілька згадок у мемуарній літературі.

 

20 квітня голова Львівського обласного суду С. Рудик направив начальнику слідчого ізолятора Мигальову листа такого змісту:

 

                                         "Начальнику следственного

                                          изолятора УКГБ при СМ УССР

                                           по Львовской области

                                          тов. Мигалеву Н. С.

 

Львовский областной суд направляет восемь экземпляров копий приговора для вручения осужденным Горынь М. Н., Горынь Б. Н., Зваричевской М. В. и Осадчему М. Г., а также приобщения их к личным делам.

 

Расписки о вручении копии приговора прошу направить в адрес облсуда.

 

Приложение: По тексту

 

Председатель Львовского обласного суда                                                                                                           С. Рудик

                                   20.ІУ.1966 г."

 

Отримавши надруковані на цигарковому папері копії вироків, начальник слідчого ізолятора майор Мигальов роздав їх кожному засудженому. 23 квітня за порадою адвоката я написав заяву на ім'я голови Львівського обласного суду з проханням ознайомити мене з протоколом судового засідання по моїй справі. 25 квітня мене завели у кабінет слідчого Боєчка. Після ознайомлення з протоколом судового засідання я дав розписку: "Ознайомився з протоколом 25 квітня 1966 року".

 

КАСАЦІЙНІ СКАРГИ

Засуджених не зразу відправляють на місце відбуття покарання. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, вони мають право оскаржити вирок суду в касаційному порядку впродовж семи днів з моменту вручення засудженому копії вироку. І засудженому, і його захисникові під час написання касаційної скарги надається право ознайомитись з протоколом судового засідання і додатковими матеріалами, що були долучені до справи. При зустрічі зі мною адвокат Малік порадила мені ознайомитися з протоколом судового засідання і написати касаційну скаргу на ім'я Верховного Суду УРСР, сказала, що також писатиме касаційну скаргу і вмотивовано домагатиметься зняття з вироку ст. 64 – про організаційну діяльність. 23 квітня я написав заяву такого змісту:

 

                                           "Голові Львівського обласного суду

                                            від засудженого Гориня Б. М.

 

Прошу ознайомити мене з протоколом судового засідання по моїй справі.

                                                    Б. Горинь

                                                    23 квітня 1966 р."

 

Знайомлячись із протоколом судового засідання, звернув увагу, що до нього додане звернення до обласного суду групи письменників з проханням звільнити Богдана Гориня на поруки, про що говорила мені під час перерви у судовому засіданні адвокат Малік. Тепер я мав можливість уважно прочитати цей документ.

 

"До Львівського обласного суду:

Нам стало відомо, що серед тих, яких судять за антирадянську пропаганду, є Богдан Горинь. Ми знаємо його як здібного літературного критика і мистецтвознавця. Він часто виступав у пресі з статтями і рецензіями, брав участь у Всесоюзній нараді молодих критиків.

 

Ми не знайомі з усіма подробицями справи підсудного. Проте вважаємо, що він допустився гідних осуду вчинків не з ворожого ставлення до нашої ідеології, а з власної політичної незрілості. В тому, що Б. Горинь опинився на лаві підсудних, є частка і нашої вини: ми мало займалися ідейним вихованням молодого літератора, якому якраз цього було дуже потрібно. Сподіваємося, що час, проведений у попередньому слідстві, дав Гориню змогу переглянути свої вчинки і критично віднестись до них.

 

Вірячи, що його дії, які є предметом судового розгляду, не можуть становити великої шкоди для суспільства і будучи впевненими, що своєю майбутньою працею Богдан Горинь принесе ще користь радянському народові, ми просимо вас звільнити підсудного з тим, що ми готові взяти його на поруки й виховувати в дусі нашої комуністичної ідеології.

 

Ірина Вільде, Яків Стецюк, Роман Іваничук, Володимир Лучук, Володимир Гжицький, Роман Лубківський, Степан Трофимук і скульптор Еммануїл Мисько.

(Там само. – Арк. 35)

 

Я довго розглядав це звернення і не міг надивуватися, що його підписали письменники, які не відзначалися особливою сміливістю, завжди були стримані, помірковані. До того ж – Я. Стецюк, Р. Іваничук, В. Лучук, С. Трофимук і Е. Мисько були членами КПРС. Можливо, не всі, але більшість із них знала зміст матеріалів, які передавали з рук у руки. Іваничука, Гжицького, Лучука я особисто знайомив із багатьма матеріалами самвидаву. Іваничук казав мені, що дещо з того, що я давав йому читати, бачив у своїх знайомих у Карпатах, звідкіля він повернувся. Отже, більшість із тих, що підписали звернення, добре знали, за що нас заарештували і в чому звинувачують. 

 

 

Мушу віддати належне "підписантам": вони поступили як справжні громадяни. Щоб стати на захист людини, яку судили за статтею "антирадянська діяльність", треба було набратися сміливості. Щоправда, робили вони це з позицій радянських людей, які не заперечують, що підсудний "допустився гідних осуду вчинків" через власну політичну незрілість. Така мотивація мене цілком влаштовувала. Вона збігалася з обраною мною тактикою.

 

Суд відхилив звернення, але воно мало свою вагу: вперше за багато десятиліть представники громадськості, голова Львівської організації Спілки письменників з кількома членами, до яких приєднався голова львівської організації Спілки художників, насмілились протиставити свою думку позиції каральних органів. Для мене це звернення було зворушливим свідченням, що арешти і суди не залякали людей, з якими я був близько знайомий.

 

Ознайомлення з поданим на мою підтримку до Львівського обласного суду текстом звернення було для мене своєрідним орієнтиром, як я повинен писати касаційну скаргу на ім'я Верховного суду УРСР: мої слова повинні підтвердити сподівання творчих працівників Львова, я повинен наголосити, що час, проведений мною у попередньому слідстві, дав мені змогу "переглянути свої вчинки і критично віднестись до них". Це запевнення мало бути основою, яка б дала можливість після відбуття покарання влаштуватись на якусь працю і, не привертаючи до себе уваги, з лінотипних відливів друкувати тисячні тиражі матеріалів. Продовжити конспіративні стосунки з Анатолієм Шевчуком і Павлом Чемерисом, організувати після звільнення з тюрми підпільну друкарню – то була нав'язлива ідея, звільнитися від неї було понад мої сили. Тому до процедури оскарження рішення обласного суду я поставився цілком формально. Після відповідної "шапки" – кому і від кого, за якою статтею КК УРСР засуджений я, в унісон звернення до обласного суду творчих працівників, поклавши перед собою вирок обласного суду, щоб дотримуватися відповідної термінології, писав:

 

"1. У процесі слідства я глибоко усвідомив і засудив свої злочинні дії як ворожі і шкідливі для радянської держави в цілому і для українського радянського народу зокрема, оскільки машинописні тексти і книги, які я читав і розповсюджував, містять в собі перекручення радянської дійсності, сповнені наклепів і вигадок, які порочать радянський державний і суспільний лад, в чому я переконався в процесі слідства. Будучи під впливом буржуазної української націоналістичної ідеології, я не зміг самостійно і вчасно розібратись у тій писанині, яка потрапила до моїх рук. Про визнання і усвідомлення своєї вини я докладно розповів у своїй заяві на ім'я начальника УКГБ по Львівській області, яка підшита до справи, а також на судовому засіданні. Усвідомивши свої злочинні дії, я ще раз хочу заявити, що розумію усю глибину своєї вини і тому впевнений, що подібні випадки більше не матимуть місця в моєму житті.

 

2. В моїй літературно-критичній і мистецтвознавчій роботі ворожа ідеологія не мала впливу – написані мною статті друкувалися в радянській пресі і були схвально зустрінуті громадськістю. Я твердо переконаний, що в майбутньому моя праця в дослідженні радянської літератури і образотворчого мистецтва буде твердо базуватися на позиціях радянської ідеології, партійності, засадах інтернаціоналізму і дружби народів, що жодні ідейні збочення, ворожі впливи буржуазної ідеології не матимуть місця в моїй творчій праці, як і в моєму повсякденному житті.

 

3. Мою впевненість скріплює віра у мене представників творчих об'єднань – львівських організацій Спілки письменників і Спілки художників, які в час судового засідання на ім'я обласного суду подали клопотання, щоб взяти мене на поруки, але ця заява не була прийнята до уваги судовою колегією.

 

На підставі вищесказаного прошу вважати обрану міру покарання до мене – три роки позбавлення волі – надто суворою, замінивши її умовним ув'язненням або зменшенням терміну позбавлення волі, враховуючи, що вісім місяців я уже відбув під вартою в ізоляторі.

 

                                              Б. Горинь

                                              25 квітня 1966 р."

 

На моє здивування, прикріплена до мене адвокат Малік, як і обіцяла, написала юридично аргументовану касаційну скаргу до Верховного Суду УРСР, у якій зробила акцент на таких моментах:

 

"Підлягає виключенню з вироку ст. 64 КК УРСР, оскільки ні слідчими органами, ні судом не встановлено організаційної ролі Гориня Богдана.

 

Характеристики, які маються в справі, характеризують його з виключно з позитивної сторони, як в університеті, так і по місцю праці.

 

На підставі вищенаведеного і в силу ст. 367 КПК УРСР прошу Вирок судової колегії по кримінальних справах Львівського облсуду від 18.ІV.1966 року відносно Гориня Богдана Миколайовича змінити:

 

1. Виключити з вироку обвинувачення Гориня Богдана Миколайовича ст. 64 КК УРСР.

 

2. Враховуючи всю сукупність вищенаведених мотивів, пом'якшити йому міру покарання.

 

Захисник Гориня Богдана Миколайовича

 

                                                   Адвокат М. Малік

                                                   25.IV. 1966 р. Львів".

 

Брат Михайло у написаній 25 квітня 1966 року касаційній скарзі вмотивовано опротестував вирок судової колегії Львівського обласного суду:

 

"Верховному Суду Української РСР засудженого за ст. 62 та 64 КК УРСР Гориня Михайла Миколайовича, 1930 р. народження, українця, одруженого

 

КАСАЦІЙНА СКАРГА

26 серпня 1965 року я був заарештований слідчими органами Львівського КГБ. Мені пред'явлено обвинувачення по ст. 62, ч. 1 КК УРСР, а в січні 1966 р. пред'явлено обвинувачення по ст. 62, ч. 1 і 64 КК УРСР.

 

16 квітня 1966 року колегія Львівського обласного суду в складі головуючого Рудика С. І., народних засідателів Пашука А. Й., Печенко Е. С., при секретарі Юрко А. О., з участю прокурора Антоненка Б. Т. та адвокатів розглянула на закритому судовому засіданні в м. Львові мою справу і засудила мене до 6 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. У вироку констатується, що я на основі спільності антирадянських націоналістичних поглядів разом з братом Горинем Богданом та іншими особами розгорнув організаційну діяльність, спрямовану на підрив радянської влади шляхом проведення антирадянської націоналістичної пропаганди, розмноження і розповсюдження антирадянської націоналістичної літератури та залучення до цієї ворожої антирадянської діяльності інших ідейно нестійких громадян.

 

Пояснюю, що я себе націоналістом ніколи не вважав, не проповідував націоналістичних ідей. Мені чужі ідеї націоналізму. Жоден зі свідків обвинувачення, які проходили на судовому процесі, не заявив, що я проповідував націоналістичні ідеї. І тому констатація, що я мав націоналістичні погляди, не обґрунтована.

 

У судової колегії не було матеріалів, які б давали можливість оцінити мої погляди як антирадянські. Я неодноразово говорив на попередньому слідстві й підкреслював на судовому процесі, що критикував тільки окремі сторони життя нашого суспільства. Так, я вважав, що має місце викривлення національної політики в країні (стан мовного будівництва на Україні, позбавлення дітей українців, які живуть в Росії, можливості навчатися в школі на рідній мові, деякі питання розвитку культури), повільний і поверховий процес демократизації внутріполітичного життя післясталінського періоду, зволікання з вирішенням матеріального та правового становища колгоспного селянства. Проте я не доходив до заперечення радянського суспільного ладу і вважав та й продовжую вважати, що всі ці питання можна вирішити в нашій країні, залучаючи до цієї справи широкі маси трудящих, глибше і послідовніше демократизуючи внутріполітичне життя. Ні показання свідків, ні мої власні показання не дають підстав судити, що мої погляди антирадянські. Можливо, судова колегія прийшла до такого висновку на основі того, що я читав антирадянську літературу і давав її читати іншим. Але сам факт читання літератури антирадянського спрямування і ознайомлення з нею деяких своїх друзів не доказує, що я поділяв ідеї, викладені в цих документах, тим більше не доказує, що вони стали моїми переконаннями і я роблю заходи до їх реалізації. А суд мав можливість переконатися, що я критично ставився до цих документів і не розхвалював тих ідей, які в них проповідувалися, хоч знайомився з ними з певним інтересом як з чимсь для мене новим.

 

У вироку наголошено на тому, що я знайомив своїх друзів з антирадянськими творами з метою підриву радянської влади. Про який підрив могла йти мова, коли закордонні видання читало не більше 2-3 людини. Так, книга "Вивід прав України" була в мене майже рік, а читали її лише 2 людини – свідки Зваричевська (до речі, вона жила у мене на квартирі) і Садовська, фотокопію "Україна і українська політика Москви" – брат Богдан та Іван Гель. Хіба ж ці темпи поширення можна вважати пропагандою антирадянської літератури з метою підриву радянської влади?

 

Під час судового процесу кожному свідкові я задавав такі 4 питання:

1) Чи в моїх висловлюваннях мали місце заперечення радянського суспільного ладу?

2) Чи висловлював "я міркування про необхідність боротьби проти радянської влади?

3) Чи проповідував націоналістичні погляди?

4) Чи доручав я поширювати антирадянську літературу?

 

Жоден зі свідків не дав позитивної відповіді на ці питання. Ці факти теж на мою користь. У вироку говориться, що я написав свої "Зауваження" на статтю "Сучасний імперіалізм". Я давав такі показання, пізніше заперечив їх на судовому процесі, відповідно мотивуючи заперечення. В процесі судового засідання ніхто не торкнувся цього положення, не було проведено філологічної експертизи для визначення авторства "Зауважень". Тому мені незрозуміло, чим керувалася судова колегія, звинувативши мене в авторстві "Зауважень".

 

На підставі наведених міркувань я вважаю, що кваліфікація моєї діяльності, крім ст. 62 ч. 1 КК УРСР, ще й по ст. 64 не є вірною, бо ніякої організаційної діяльності, спрямованої до підготовки або до вчинення особливо небезпечних державних злочинів чи створення організації, що має на меті вчинити такі злочини, я не проводив.

 

Дані зауваження я наводжу тільки як доповнення до матеріалів судового слідства, щоб Верховний Суд УРСР мав можливість всебічно вивчити справу і відповідно об'єктивно вирішити її.

 

Я як осуджений не можу сприйняти вироку судової колегії Львівського обласного суду як акт правосуддя за вчинений мною злочин, бо весь судовий процес був закритим, що є грубим порушенням ст. 20 КПК УРСР. На моє запитання, чим керувалася судова колегія, вирішуючи питання проведення закритого судового процесу, головуючий Рудик С. І. відповів, що судова колегія керувалася ст. 20 КПК УРСР. Але ж у ст. 20 чітко зазначено, які саме справи підлягають закритому судовому розбору. Це злочини неповнолітніх, статеві злочини, розбір інтимних сторін життя учасників справи, а також розбір справ, які становлять державну таємницю. Всі перераховані випадки не мають нічого спільного з моєю справою. Виникає законне запитання: як могла колегія обласного суду зігнорувати процесуальний закон? В ім'я чого порушувався закон інституцією, яка повинна стояти на сторожі закону, законності? І чи не є це відгуком тих важких часів, коли радянська законність часто ігнорувалась, а воля керівної особи заміняла закон?

 

По-різному можна аналізувати вчинок колегії обласного суду Львівської області, але його ні в якому випадку не можна оправдати.

 

Керуючись ст. 20 і 370 КПК УРСР, рік видання 1961, я ставлю перед Верховним Судом УРСР питання про відміну вироку судової колегії Львівського обласного суду як такого, що винесений в умовах грубого порушення радянської законності й дискредитує судові органи в очах громадськості.

                                          М. Горинь

                                            25 квітня 1966 р."

(Чорновіл В. Твори в десяти томах. – Т. 2. – К., 2003. – С. 218-221)

 

Наші касаційні скарги Верховний Суд УРСР розглянув 17 травня і виніс таку ухвалу:

 

УХВАЛА

Ім'ям Української радянської соціалістичної республіки судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР – головуючого Ярославського В. Д., членів суду т. т. Лєднікової О. В., Макаренка О. І., за участю прокурора Макосєвського В. К. розглянула в судовому засіданні від 17 травня 1966 року кримінальну справу за касаційними скаргами [...]

 

Виходячи з наведеного, керуючись ст. ст. 363, 364 КПК УРСР, Судова палата Верховного Суду УРСР

 

Ухвалила:

Касаційні скарги засуджених Гориня Михайла Миколайовича, Осадчого Михайла Григоровича, адвокатів Коваля Я. Т., Малік М. С., Савули Ю. М. частково задовольнити.

 

Касаційну скаргу засудженого Гориня Богдана Миколайовича залишити без задоволення.

 

Вирок Львівського обласного суду від 18 квітня 1966 року відносно Гориня Михайла Миколайовича, Гориня Богдана Миколайовича, Осадчого Михайла Григоровича змінити. Виключиш з вироку відносно Гориня Михайла Миколайовича, Гориня Богдана Миколайовича ст. 64 КК УРСР, а відносно Осадчого Михайла Григоровича виключиш з вироку посилання на одержання ним антирадянської літератури від Світличного та передачу антирадянського документа засудженому по іншій справі Масютку.

 

В останній частині вирок Львівського обласного суду залишити без змін.

 

Головуючий                                                                                                                                                Ярославський

Члени суду                                                                                                                                                  Лєднікова

                           Макаренко

 

Згідно:

Член Верховного Суду УРСР                                                                                                                        Ярославський"

 

30 травня 1966 року я поставив підпис під заготовленою розпискою:

 

, заключенный Горынь Богдан Николаевич, даю настоящую расписку в том, что определение Верховного Суда УССР от 17 мая 1966 года по моему уголовному делу мне объявлено 30 мая 1966 года, в чем и расписываюсь.

                                           Б. Горинь"

 

МОРАЛЬНІ РЕПРЕСІЇ

У той час, коли засуджені писали касаційні скарги і чекали на відповідь Верховного Суду, КГБ разом з партійними органами складало програму залякувань, переслідувань і моральних знущань над тими громадянами, які протестували проти репресій, були знайомі із засудженими, симпатизували або співчували їм. Про все це я дізнався завдяки моєму давньому другові з молодих років Миколі Ільницькому, який, знаючи, що я продовжую працю над наступною книгою документального роману-есе "Не тільки про себе", вирішив допомогти мені цінними архівними матеріалами, що безпосередньо стосуються періоду, який я висвітлюю. У своєму листі М. Ільницький писав: 

  

Дорогий Богдане!

Не відкладаючи на завтра, посилаю ксерокопії зі збірника "Культурне життя в Україні. Західні землі". Документи, які мали бути за хронологією у другому томі, вміщені в третьому, бо не були в упорядників, коли вони готували другий.

 

Гадаю, що Тобі буде цікаво ознайомитися з ними навіть безвідносно до того, що Ти використаєш, а що ні. Звичайно, деякі нюанси там пропущені, але загальну атмосферу можна відчути.

 

Стосовно своєї персони можу дати лише коротеньку довідку, що я не був ще в 1966 р. членом СПУ, але належав до парторганізації Спілки як працівник журналу "Жовтень". Лист підписували тільки члени Спілки.

 

Дуже добре, що Ти продовжуєш "Не тільки про себе". З твоєю скрупульозністю, документованістю, що не свариться з Твоїм темпераментом, це і людський, і водночас історичний документ на тлі нашої одвічної національної ледачкуватості. По-доброму заздрю такій одержимості й енергії, сам, на жаль, такої не маю. Вітай Оксану, Галину, всіх, хто коло Тебе.

                                                    Сердечно Твій М. Ільницький

                                10.05.2007 р."

 

 

Я відписав Миколі, що прислані ним матеріали були для мене, якщо висловитись концтабірною термінологією, справжнім кайфом. Ці важливі партійні документи (деякі з грифом "таємно" і "цілком таємно"), писання яких збіглося з часом перебування засуджених у тюремних камерах в очікуванні відповідей з Верховного Суду й відправлення на місця відбування покарання, висвітлюють широку панораму різноманітних заходів морального терору, вчиненого з метою тримати інтелігенцію і все суспільство у постійному страху. Для багатьох людей, які підпали під "промивання мізків", ці моральні знущання були тяжким випробуванням, не в усіх вистачило сили їх витримати. Набагато краще почували себе засуджені, які, пройшовши центрифугу слідства, здобули в концтаборах свободу духу і почували себе людьми, звільненими від страху. Прислані Ільницьким матеріали розповідають, яку роботу серед населення проводила сатанинська комуністична влада після того, коли багатьох активістів руху шістдесятників запроторила в тюрми.

 

  

Отримавши від Миколи Ільницького ксерокопії окремих документів зі збірників "Культурне життя в Україні. Західні землі", я, безумовно, дуже хотів придбати ті збірники, щоб мати можливість особисто переглянути обидва томи і вибрати для своєї книжки потрібний матеріал. Під час чергової поїздки до Львова я сконтактувався по телефону зі своїм приятелем, працівником Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича Юрієм Зайцевим і розповів йому, що дуже хотів би мати збірники "Культурне життя в Україні. Західні землі", том II і том III.

- А перший том у вас є? – запитав пан Юрій.

- Та ні, нема жодного, але мене особливо цікавлять два останні томи.

- У такому разі зробимо спробу розшукати і перший том.

 

Юрій Зайцев – досвідчений організатор. Він влаштував мені зустріч з директором Інституту українознавства професором Ярославом Ісаєвичем і той особисто вручив мені другий том згаданого збірника.

 

За третім томом ми разом з п. Юрієм їздили у видавництво. Таким чином, завдяки легким на руку Миколі Ільницькому та Юрію Зайцеву, збагатився всіма трьома томами збірників "Культурне життя в Україні...", які відкрили мені заховані від людського ока унікальні архівні матеріали.

 

З документів, поміщених у цих збірниках, дізнався, що Львівський обласний комітет компартії про арешти і суди, які відбулися в області впродовж 1965-1966 років, ретельно інформував Центральний комітет КПУ. Першим інформаційним документом, направленим у Київ, стала "Доповідна записка Львівського обкому КП України про судовий процес над заарештованими в серпні-вересні 1965 року. (Цей документ, як і інші, передруковую без змін. – Б. Г.)

 

                                  "27 квітня 1966 р.

                                   ЦК КП України

 

Доповідна

Останніх два роки в місті Львові діяла антирадянська націоналістична група, яка складалася в основному з молодої інтелігенції. Найбільш активні учасники цієї групи в серпні-вересні 1965 року були заарештовані, а в квітні 1966 року стали перед судом. Заарештовані слідуючі особи:

 

Горинь Михайло Миколайович, 1930 року народження, уродженець Львівської області, з вищою освітою (закінчив філологічний факультет Львівського університету), працював психологом експериментальної лабораторії заводу автонавантажувачів;

 

Горинь Богдан Миколайович, 1936 року народження, уродженець Львівської області, з вищою освітою (закінчив філологічний факультет Львівського університету), бувший науковий працівник Львівського музею українського мистецтва;

 

Масютко Михайло Савич, 1918 року народження, уродженець Херсонської області, з вищою педагогічною освітою. До 1962 року проживав в різних місцях Радянського Союзу. З 1962 по грудень 1964 року проживав у м. Львові і, будучи пенсіонером, працював художником по вільному найму. В грудні 1964 року переїхав жити в місто Феодосію Кримської області;

 

Гель Іван Андрійович, 1937 року народження, уродженець Львівської області, працював слюсарем Львівського електровакуумного заводу і одночасно навчався на IV курсі історичного факультету Львівського університету. В 1964 році Гель за поширення антирадянських чуток двічі попереджався органами державної безпеки і обговорювався в колективі заводу;

 

Бутурин Степан Федорович, 1912 року народження, уродженець Львівської області, з вищою юридичною освітою, працював бухгалтером профспілки працівників лісової і деревообробної промисловості. В 1948 році був виселений в Красноярський край, а в 1953 році – звільнений;

 

Менкуш Ярослава Михайлівна, 1923 року народження, уродженка Львівської області, бувший модельєр Будинку моделей інституту легкої промисловості. До 1955 року була на нелегальному становищі в підпіллі ОУН, її чоловік – бувший районний "провідник" ОУН Пустомитівського району, під кличкою "Богдан", вбитий в банді ОУН;

 

Косів Михайло Васильович, 1934 року народження, уродженець Івано-Франківської області, закінчив філологічний факультет Львівського університету, працював зав. кабінетом франкознавства Львівського університету. В 1964-1965 роках управлінням КДБ з Косівим велась профілактична робота;

 

Зваричевська Мирослава Василівна, 1936 року народження, уродженка Тернопільської області, з вищою освітою (закінчила філологічний факультет Львівського університету), працювала архіваріусом Львівського обласного державного архіву;

 

Осадчий Михайло Григорович, 1936 року народження, уродженець Сумської області, закінчив факультет журналістики Львівського університету, працював старшим викладачем в університеті;

 

Садовська Ганна Вікторівна, 1929 року народження, уродженка Польщі, з вищою освітою (закінчила Львівський політехнічний інститут), працювала і працює після звільнення керівником групи у Львівському відділенні проектного інституту центроспілки.

 

У заарештованих була вилучена значна кількість машинописних текстів антирадянських документів, машинописний текст та фотокопія організаційного програмного документа, так званих "Тез про завдання українського визвольного руху", а також ряд антирадянських книг і брошур, виданих за останній час закордонними частинами ОУН, Закордонним представництвом УГВР (Українська головна визвольна рада) й іншими націоналістичними центрами, ворожа література періоду буржуазної Польщі й гітлерівської окупації, 6 друкарських машинок та інші засоби розповсюдження документів.

 

Розслідування і судовий процес показали, що засуджені брати Горині, Масютко, Гель і їх спільники, заарештовані по інших справах, – київський критик Світличний Іван, художник Заливаха Опанас (м. Івано-Франківськ), викладач педінституту Мороз Валентин (м. Луцьк) та інші, – починаючи з 1963 року, поступово обробляли своїх знайомих з числа молодої інтелігенції у ворожому націоналістичному дусі. Спочатку між ними велись розмови про те, що нібито на Україні має місце відхилення від ленінської національної політики, обмеження української мови, русифікація, розповсюджували неопубліковані, а в ряді випадків, ідейно порочні твори Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Дзюби, В. Симоненка, І. Драча та деяких інших молодих літераторів.

 

Учасники цієї групи активно використовували для протаскування націоналістичних ідей легальні можливості (вечори, концерти, ювілейні дати і т. ін.)

 

Поступово діяльність цих осіб приймала більш ворожий напрямок. Серед них розповсюджувались документи наклепницького та провокаційного змісту, в яких вони в ряді випадків, тенденційно підібравши цитати з творів класиків марксизму-ленінізму, рішень партійних органів з національного питання, зводили наклепи на національну політику Комуністичної партії і Радянського уряду.

 

В кінці 1964 року – на початку 1965 року брати Горинь М. і Горинь Б., Масютко, Гель та інші почали розповсюджувати антирадянські документи під назвою "Тези про завдання українського визвольного руху", в яких, зокрема, стверджували: "[...] Радянське суспільство проминуло апогей свого соціального розвитку. Держава в СРСР є державою авторитарної олігархії всесильних чиновників з розвинутою тенденцією до переростання у воєнізований (профашистський) політичний режим". 

 

  

Цей документ у ряді основних питань має спільні установки з програмними документами націоналістичних зарубіжних центрів, зокрема, він має ряд спільних положень з програмними документами ЗП УГВР: "Україна – сучасна і майбутня" (Мюнхен, 1959 р.), "Термоядерна зброя і революційний процес" (Андрій Камінський, Нью-Йорк, 1964 р.) та інших, які були вилучені на квартирі заарештованого Гориня М.

 

Великий вплив на учасників групи мав засуджений Масютко, який, як встановлено судом, є автором особливо ворожих та наклепницьких антирадянських документів. В одному з таких документів, що називається "Вечір Тараса Шевченка", який був призначений для передачі за кордон, М. Масютко пише: "Після узурпаторської петербурзької революції московський імперіалізм змінив свою шкіру та не змінив свого звірячого нутра".

 

В цьому документі Масютко звертається до світового імперіалізму з закликом "Звільнити Україну". Він явно виступає як прихильник американського імперіалізму.

 

В статті "Сучасний імперіалізм" Масютко висуває теорію існування у світі трьох форм імперіалізму: червоного, білого і коричневого, в якому СРСР трактується як представник червоного імперіалізму. "[...] СРСР – це демагогічна назва. Вона не відповідає своїй суті. Дійсна назва держави, яка носить цей псевдонім, повинна бути такою – Російська Комуністична імперія [...]"

 

Горинь М. у своїй антирадянській статті "Зауваження", де дається оцінка статті Масютка "Сучасний імперіалізм", пише:

 

"Першою і вирішальною запорукою нашого успіху є висока національна свідомість нашого народу і готовність в найбільш вигідний час взятись за зброю".

 

Слідством і судовим процесом доведена антирадянська ворожа діяльність заарештованих. Разом з тим виявилось, що ворожі дії Косіва М. В., Бутурина С. Ф., Садовської Г. В. не носили активного характеру і не нанесли великої шкоди інтересам держави, вони були звільнені до судового процесу і використані по справі як свідки.

 

23-26 березня відбулися судові процеси над Масютко М. С., Гелем І. А., Менкуш Я. М., які відповідно були засуджені до 6, 3 та 2-х з половиною років позбавлення волі. Судові засідання відбулися в нормальній обстановці.

 

Судовий процес над братами Горинями, Зваричевською та Осадчим відбувся 13-18 квітня в будинку Львівського облсуду. Перші два дні біля будинку суду знаходилося 10-15 родичів та знайомих підсудних, які вели себе спокійно.

 

15 квітня до Львова з Києва прибули письменники і журналісти Іван Драч, Ліна Костенко, Микола Холодний, В’ячеслав Чорновіл, приїзд яких був з радістю зустрінутий родичами та однодумцями підсудних. Вони стали заохочувати тих, що зібралися, до провокаційних дій щодо органів міліції та радянського суду.

 

В той же день, 15 квітня, при виводі заарештованих з будинку суду біля входу зібралося до 30 чол. знайомих та родичів підсудних, у центрі яких знаходилися Костенко, Драч, Чорновіл, Холодний, які допускали образи працівників міліції та конвою, обурювалися діями властей у зв'язку з арештом Горинів, кидали підсудним квіти та скандували: "Слава!", "Слава патріотам!", а на адресу радянських органів кричали "Ганьба!"

 

Такою ж провокаційною була поведінка цих осіб 16 та 18 квітня. 16 квітня в цих подіях брав участь і київський письменник Іван Дзюба. Така поведінка київських літераторів і їх львівських спільників викликала обурення трудящих та громадськості Львова.

 

Драч був одним з інспіраторів та організаторів провокаційних дій, закликав до "боротьби з порушенням законності, за правду, яка переможе".

 

В розмові з начальником Ленінського райвідділу міліції т. Сабуровим Драч сказав: "Ви самі подонки, а тут вчинена розправа над передовими українцями. Історія ще зведе нас на вузькій тропі [...]"

 

Костенко 15 квітня весь час судового засідання знаходилася в будинку суду, була одним з організаторів провокацій, ображала працівників органів влади, схопила за кітель капітана міліції Шулежко, штовхнула і ображала його та інших; коли вивозилися заарештовані, била кулаками по спецмашині, закликала присутніх йти до будинку в'язниці, де знаходяться "неправильно засуджені".

 

Чорновіл, що був викликаний у судове засідання як свідок, відмовився давати свідчення, образив суд, назвавши його "судилищем", та намагався передати підсудним квіти.

 

Костенко та Драч звернулися до львівських письменників І. Вільде, Р. Братуня та інших під час зустрічі з ними в редакції журналу "Жовтень" з пропозицією виступити на захист заарештованих, зібрати підписи та взяти на поруки Гориня Богдана. Таке прохання в обласний суд було підготовлене та підписане І. Вільде – головою Львівського відділення Спілки письменників УРСР, Я. Стецюком – секретарем цього відділення, Р. Іваничуком – членом редколегії журналу "Жовтень", В. Лучуком – поетом, В. Гжицьким – письменником, Р. Лубківським – поетом, С. Трофимуком – критиком, науковим працівником Інституту суспільних наук та головою Львівського відділення Спілки художників Е. Мисько.

 

Обласним комітетом КП України робляться висновки з цих процесів і вживаються заходи до посилення ідейно-політичної роботи серед трудящих, зокрема серед творчої інтелігенції та студентської молоді. Передбачається проінформувати парторганізації і провести закриті партзбори для обговорення поведінки комуністів, які підписали прохання про звільнення на поруки засудженого Б. Гориня.

 

Провести збори в колективах трудящих, де виявлені люди, які підтримували зв'язки з засудженими.

 

Особлива увага звертається на посилення пропаганди ідей дружби народів, пролетарського інтернаціоналізму, на викриття ворожої ідеології українського буржуазного націоналізму та підвищення політичної пильності серед трудящих.

 

Секретар Львівського обкому КП України                                                                                                        В. Куцевол

                               27.ІV.66 р."

(Культурне життя в Україні. Західні землі. Том ІІ. 1953-1966. – Львів, 1996. – С. 688-693).

 

Центральному комітетові КП України було недостатньо тої інформації, що надходила у вигляді доповідних записок від обласних комітетів. Тому Президія ЦК КП України заслухала інформацію від республіканських карних структур і свої висновки розіслала партійному керівництву тих областей, в яких відбулися суди над людьми, звинуваченими в проведенні антирадянської агітації і пропаганди. Отримавши вказівки з Києва, обласні комітети компартії підготували і прийняли відповідні постанови. Привертає увагу факт, що постанови було прийнято під грифом "Цілком таємно". Для повного уявлення, як готувалося "промивання мізків", наведемо цей та інші документи, надруковані у згаданому вище збірнику.

 

"Постанова бюро Львівського обкому КП України у зв'язку із судовими процесами в Україні над діячами культури та інформацією Верховного Суду, Прокуратури і КДБ Української РСР

 

27 травня 1966 р.

 

Цілком таємно

 

6. Про заходи по виконанню постанови Президії ЦК КП України "Про інформацію Верховного Суду Української РСР, Прокуратури УРСР і КДБ при Раді Міністрів УРСР"

 

Президія ЦК КП України заслухала інформацію Верховного Суду УРСР, Прокуратури УРСР і КДБ при Раді Міністрів УРСР про судові процеси в Києві, Львові, Тернополі, Луцьку та Івано-Франківську над особами, які займалися антирадянською діяльністю, і прийняла відповідну постанову.

 

Президія ЦК КП України зобов'язала Київський обком і міськком, Львівський, Тернопільський, Волинський, Івано-Франківський обкоми КП України, ЦК ЛКСМУ, керівників, партійні організації Спілок письменників, композиторів, художників, працівників кінематографії, журналістів УРСР, відповідних інститутів АН УРСР, а також інші відомства і організації проінформувати комуністів, комсомольців і безпартійний актив про судові процеси над особами, що займалися антирадянською діяльністю, а також обговорити поведінку окремих членів відповідних колективів, насамперед комуністів і комсомольців, які допомагали засудженим у розповсюдженні антирадянської літератури або поділяли їх неправильні, ворожі погляди.

 

Редакції республіканських і обласних газет, громадсько-політичних і літературно-художніх журналів, Комітет по радіомовленню і телебаченню при Раді Міністрів УРСР зобов'язані опублікувати статті й матеріали по питаннях ленінської національної політики, в яких переконливо показати розквіт економіки, науки і культури, мови, літератури і мистецтва в нашій республіці та інших радянських республіках, про зміцнення дружби й братерства радянських народів. У цих статтях і матеріалах давати рішучу відсіч спробам ворожих націоналістичних елементів спаплюжити ленінську національну політику нашої партії, підірвати дружбу народів нашої країни, викривати підлу діяльність закордонних центрів українських буржуазних націоналістів.

 

Комітет по пресі при Раді Міністрів УРСР за участю відділення суспільних наук АН УРСР, Інституту історії партії ЦК КП України – філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС зобов'язано підготовити і видати на ці ж теми ряд книг і брошур, залучивши для написання їх відомих вчених, діячів культури, міністрів і керівників республіканських установ.

 

З метою подання дієвої допомоги прогресивним організаціям українців за рубежем, а також здійснення заходів для відриву української еміграції з-під впливу буржуазних націоналістів Українське товариство дружби і культурного зв'язку з зарубіжними країнами, Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном зобов'язані збільшити виїзди в країни, де є багато українських емігрантів, спеціалізованих туристських груп з добре підготовленим складом учасників, а також більше направляти прогресивним організаціям за рубежем інформаційних матеріалів, статей, документів, книг, брошур, фотовиставок, які можна було б широко використовувати в ідеологічній боротьбі проти буржуазно-націоналістичних центрів і їх ватажків.

 

На виконання постанови Президії ЦК КП України бюро обкому КП України постановляє:

 

1. Постанову Президії ЦК КП України "Про інформацію Верховного Суду Української РСР, Прокуратури УРСР і КДБ при Раді Міністрів УРСР" прийняти до відома і неухильного виконання.

 

2. Схвалити заходи, розроблені відділами пропаганди і агітації, науки і учбових закладів обкому партії, і зобов'язати Львівський МК, міськкоми і райкоми партії, керівників відповідних організацій і установ вжити заходів до їх реалізації.

 

3. Львівському міськкому партії, партійним організаціям і керівникам творчих спілок доповісти до 30 травня ц. р. про вжиті заходи по виконанню цієї постанови.

 

Секретар Львівського обкому КП України                                                                                                            В. Куцевол"

(Там само. – С. 694-695).

 

Прийнята 27 травня 1966 року таємна постанова бюро Львівського обкому КП України вимагала "неухильного виконання". На основі отриманої інформації від міськкому компартії, партійних організацій творчих спілок, у ЦК КП України був надісланий наступний документ:

 

"2 червня 1966 р.

Таємно (тут і далі підкр. мої –  Б. Г.)

Екз. № 2

ЦК КП України

 

Інформація

про вжиті заходи по виконанню постанови Президії ЦК КП України від 11.V.1966 року "Про інформацію Верховного суду Української РСР, Прокуратури УРСР і КДБ при Раді Міністрів УРСР

 

На виконання постанови Президії ЦК КП України бюро Львівського обкому партії затвердило заходи, спрямовані на поліпшення роботи партійних організацій з питань, визначених постановою.

 

Після одержання постанови Президії в обкомі КП України проведено наради керівників обласних ідеологічних організацій і установ та вищих навчальних закладів, секретарів райкомів і міськкомів партії по пропаганді та агітації по питанню поліпшення роботи ідеологічних установ, інтернаціонального виховання, підвищення політичної пильності та посилення боротьби з ідеологією українського буржуазного націоналізму.

 

Відбулась нарада-семінар завідуючих кафедрами суспільних наук з питань поглиблення змісту учбових занять, перегляду направленості наукових досліджень. Особливу увагу було звернуто на глибоку розробку питань закономірностей розвитку дружби народів і зближення націй, на розвінчення буржуазної ідеології, зокрема ідеології українського націоналізму.

 

В ряді партійних організацій відбулись збори комуністів, на яких обговорювались питання посилення виховної роботи серед трудящих, зокрема інтелігенції.

 

Активно пройшли партійні збори комуністів Львівської організації Спілки письменників України. На зборах було обговорено питання про підвищення ідейності і партійної принциповості в роботі й творчості письменників-комуністів. Комуністи одностайно висловили обурення з приводу ворожої діяльності осіб, що вели підривну антирадянську роботу, а також обговорили поведінку письменників-членів КПРС т. т. Стецюка, Іваничука, Лучука, які підписали лист до обласного суду з проханням передати на поруки підсудного Гориня Богдана, колишнього співробітника Львівського музею українського мистецтва, засудженого за антирадянську діяльність до позбавлення волі на 3 роки.

 

В обговоренні питання виступило 10 комуністів. Один з найстаріших письменників – член КПРС т. Шмигельський А. І. рішуче виступив проти міщанської позиції окремих письменників-комуністів, які в погоні за дешевою славою хочуть подобатись "і нашим, і вашим", комуністам, міщанам і навіть націоналістам, він гостро засудив тих, хто намагається "спекулювати на національних уподобаннях".

 

Члени КПРС т. т. Глотов, Інгульський, Гузюк говорили про невипадковість того, що саме в редакції журналу "Жовтень" був написаний лист і організований збір підписів. Нам і раніше було відомо, що окремі працівники редакції групували навколо журналу людей нестійких в ідейному відношенні. Але комуністи своєчасно не звернули на це увагу, що й привело до негативних наслідків.

 

За втрату партійної принциповості й політичної пильності, яка виявилася в спробі взяти на поруки особу, що проводила антирадянську діяльність, за нещирість перед комуністами партійні збори вирішили комуніста тов. Стецюка Я. Н. вивести зі складу партійного бюро і оголосити йому сувору догану з занесенням до облікової картки. Партійні стягнення одержали також комуністи Іваничук і Лучук. Партійні збори доручили бюро розробити конкретні заходи по зміцненню партійної дисципліни, підвищенню ідейно-теоретичного і політичного рівня комуністів та всіх письменників, звернули увагу на посилення роботи з молоддю.

 

Відбулися збори комуністів Львівської організації Спілки художників України, де обговорювались завдання організації в світлі рішень XXIII з'їзду КПРС.

 

На зборах було поінформовано комуністів про постанову Президії ЦК КП України та обговорено поведінку комуніста, голови Львівської організації Спілки художників України т. Миська Е. П., який також підписався під листом до обласного суду з проханням передати на поруки підсудного Б. Гориня.

 

В обговоренні виступили всі комуністи, вони гостро засудили поведінку тов. Миська. Але, враховуючи те, що тов. Мисько чистосердечно визнав свою помилку, засудив свої неправильні дії, комуністи обмежились обговоренням на зборах.

 

У Львівському державному університеті ім. І. Франка на факультеті журналістики та філологічному проведені збори комуністів, на яких обговорено пи­ання "Про стан та заходи по поліпшенню ідейно-політичної роботи".

 

Комуністи на зборах дали правильну і принципову політичну оцінку недолікам, які мали місце в роботі факультету, і прийняли розгорнуті постанови, направлені на поліпшення виховної роботи, підняття рівня політичної пильності, удосконалення роботи по інтернаціональному вихованню молоді.

 

Крім цього, проведено збори партгрупи аспірантів кафедр суспільних наук, а також збори комсомольського активу університету з обговоренням підсумків роботи XV з'їзду ВЛКСМ та завдань комсомольської організації університету.

 

Звільнено з роботи колишнього завідуючого методкабінетом філологічного факультету Старака, з 1 вересня 1966 року не буде працювати в університеті доц. біологічного факультету Паньків, виключено з партії і університету студента 3-го курсу факультету журналістики Кендзьора.

 

13 червня в університеті будуть проведені закриті партійні збори з порядком денним: "Про стан та заходи поліпшення ідейно-виховної роботи і виховання марксистсько-ленінського світогляду".

 

В сільськогосподарському інституті проведено розширене засідання партійного комітету з участю ректорату, деканатів, партійних бюро факультетів, викладачів кафедр суспільних наук, на якому обговорено питання про шляхи поліпшення політичного виховання молоді.

 

Одночасно з тим розглянуто персональну справу викладача кафедри філософії та наукового комунізму Сандурського, якого виключено з членів КПРС і піднято клопотання перед ректоратом про недоцільність використання його на педагогічній роботі.

 

В ході слідства в справах заарештованих було виявлено, що член КПРС працівник Львівського історичного музею Недашківська Г. Ф. допомагала засудженим в розповсюдженні антирадянської літератури і фактично стала на шлях антирадянської діяльності.

 

Комуністи партійної організації історичного музею на своїх зборах обговорили поведінку члена КПРС Недашківської. Комуністи з обуренням засудили негідну поведінку члена партії. Характерним був виступ колишнього члена КПЗУ тов. Крупського П. А., який сказав: "Я за радянську владу і комунізм боровся все життя, за що поневірявся по тюрмах панської Польщі, а тепер знайшлись люди, які хотіли повернутись до старих часів. Я не можу і не хочу бути в одній партії з такими людьми". Партійні збори одностайно постановили виключити Г. Ф. Недашківську з членів КПРС.

 

Виконуючи заходи бюро обкому партії та постанову Президії ЦК КП України, зараз проводяться творчі звіти письменників, художників у творчих колективах, перед трудівниками села. Добре пройшов творчий звіт письменників на автобусному заводі, де одночасно в усіх заводських цехах виступали 16 письменників.

 

В учбових закладах області, будинках культури, клубах організовані читання циклу лекцій про пролетарський інтернаціоналізм, дружбу народів СРСР, соціалістичні перетворення в західних областях України, розвиток науки, культури, про реакційну суть українського буржуазного націоналізму.

 

Широко практикується проведення інтернаціональних вечорів дружби, зустрічей зі старими більшовиками, ветеранами революції, громадянської війни, видатними діячами науки. В школах, будинках культури, клубах створюються музеї трудової і бойової слави, які використовуються для пропаганди революційних традицій нашого народу, виховання у молоді почуттів гордості за нашу соціалістичну державу, глибокої поваги до завоювань та досягнень старших поколінь.

 

В Інституті суспільних наук державного університету ім. І. Франка готуються до видання монографії "Возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі – закономірний процес історичного розвитку", "Реакційна суть ідеології українського буржуазного націоналізму".

 

Активізували роботу в питаннях пропаганди ідей дружби народів, пролетарського інтернаціоналізму, ленінської національної політики обласні газети, радіо, телебачення.

 

Секретар Львівського обкому КП України                                                                                                              В. Куцевол

2 червня 1966 р."

(Там само. – С.696-699).

 

З метою залякати творчу інтелігенцію і студентство було проведено (де відкриті, а де – закриті) партійні збори – в Інституті суспільних наук, Львівському державному університеті ім. І. Франка та інших закладах. Якою була атмосфера на цих зборах, свідчить

 

"ПОСТАНОВА ПАРТІЙНИХ ЗБОРІВ ІНСТИТУТУ СУСПІЛЬНИХ НАУК ЛЬВІВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ПРО ПІДВИЩЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПИЛЬНОСТІ В КОЛЕКТИВІ ІНСТИТУТУ

 

2 червня 1966 р.

 

Заслухавши і обговоривши доповідь тов. Івасюти М. К. "Про піднесення політичної пильності в колективі Інституту" відкриті партійні збори відмічають, що інтереси соціалізму і комунізму вимагають підвищення революційної пильності комуністів, усіх радянських людей, викриття ворожої ідеології, зокрема ідеології буржуазного націоналізму і шовінізму. Рішення XXIII з'їзду КПРС зобов'язують комуністів, профспілкові та комсомольські організації посилити ідейно-виховну роботу в колективах з метою підвищення політичної пильності і непримиренності до ворожої радянському народові ідеології. Судові процеси, які останнім часом відбулися, свідчать, що в окремих організаціях і, зокрема, у Львівському університеті, послаблена ідейно-виховна робота, внаслідок чого деякі працівники університету підпали під вплив ворожої ідеології, скотилися до прямої або посередньої антирадянської діяльності. Деякі з них засуджені радянським судом.

 

Відкриті партійні збори постановляють:

1. Постанову Львівського обкому КПУ від 21 травня 1966 р. прийняти до відома та неухильного виконання.

2. Комуністам, профспілковому і комсомольському активу та усім співробітникам Інституту підвищити політичну пильність, усним і друкованим словом давати різку відсіч спробам ворожих націоналістичних елементів спаплюжити ленінську національну політику нашої партії, підірвати дружбу народів нашої країни, викривати підлу діяльність закордонних центрів українських буржуазних націоналістів.

 

3. Керівництву Інституту переглянути тематику наукової роботи відділів, звернувши особливу увагу на розробку питань закономірностей розвитку дружби народів і зближення націй, спільних інтересів трудящих Радянської держави в створенні матеріально-технічної бази комунізму, розвінчування буржуазної ідеології, зокрема українського буржуазного націоналізму, а співробітникам, які беруть участь у навчальному процесі в університеті, поглибити якість учбових занять у цьому ж напрямі.

 

4. Колективу інституту своєчасно і на високому теоретичному рівні підготувати до видання монографії "Возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській державі – закономірний результат їх історичного розвитку" та "Реакційна суть ідеології українського буржуазного націоналізму".

Секретар партбюро                                                                                                             М. К. Івасюта" (Там само .– С. 700-701).

 

Додаткові нюанси до характеристики існуючої після репресій ситуації дає поміщений у згаданому збірнику нижченаведений уривок.

 

"ДОПОВІДЬ РЕКТОРА ЛЬВІВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ім. І. ФРАНКА МИКОЛИ МАКСИМОВИЧА НА ПАРТІЙНИХ ЗБОРАХ ПРО ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНУ РОБОТУ

 

15 червня 1966 р.

 

Особливий наголос сьогодні слід зробити на те, що наші міроприємства в галузі ідейно-політичної роботи не завжди належно гострі, належно наступальні, що в окремих випадках ми допускаємо аполітичність, безтурботність, самозаспокоєння, не завжди достатньо гостро і принципово реагуємо на ці чи інші прояви неправильних або навіть і ворожих дій. В справі ідейно-політичного виховання молоді ми не використовуємо ще усіх можливостей нашої учбової та позаучбової роботи зі студентами.

 

В результаті недостатньої політичної пильності та належного наступального, гострого реагування на будь-які прояви ворожої ідеології ми стали свідками фактів, коли окремі члени нашого колективу стали на шлях неправильної і навіть ворожої антирадянської діяльності. Весною цього року були проведені судові процеси в Києві, Львові, Тернополі, Луцьку й Івано-Франківську над особами, які займалися антирадянською діяльністю.

 

У Львові на лаві підсудних були: Горинь Михайло – працівник лабораторії автонавантажувачів; Горинь Богдан – працівник музею українського мистецтва; Зваричевська – працівник архіву; Осадчий – ст. викладач кафедри журналістики нашого університету, бувший член КПРС.

 

Усім їм документально доказано і вони себе визнали винними в участі в розповсюдженні антирадянських матеріалів, спробі вербування серед нестійкої молоді прихильників своїх ворожих поглядів, у контактах з націоналістичними організаціями за кордоном. Усі вони одержали належні їм вироки і в цьому відношенні справа закінчена.

 

З матеріалів судового процесу видно, що це були тільки одиночки, які не мали і не могли мати жодного серйозного впливу в нашому радянському середовищі. Але не дивлячись на це, нас повинен дуже хвилювати сам факт, що в нашому середовищі, в системі нашої ідейно-виховної роботи є ще, як це випливає з фактів, щілини, якими проникають щупальці ворожої ідеології українського буржуазного націоналізму і роблять свою брудну справу. І причиною цього є наша безпечність, самозаспокоєння, відсутність повсякденної та повсюдної політичної принциповості, притуплення політичної пильності.

 

Справа не тільки в тих, хто засуджений. Вони вже ізольовані від суспільства. Але є ще такі, яким теж доказано участь в антирадянській діяльності, але радянський суд обмежився заслуханням їх тільки як свідків. По нашому університеті це:

 

Старак – бувший зав. кабінетом української мови. Косів – бувший зав. кабінетом франкознавства. Обидва вони були співучасниками ворожої діяльності. Паньків – доцент біологічного факультету, який одержував націоналістичні матеріали, читав їх і переховував;

 

студент факультету журналістики, бувший член КПРС Кендзьор, який по завданню засуджених перефотографовував націоналістичну літературу;

 

Сандурський, бувший член КПРС, бувший аспірант кафедри філософії;

 

Долевський – методист біологічного факультету;

 

Тхір – студентка географічного факультету, яка бувала на квартирі засудженого Гориня та одержувала від нього антирадянську літературу.

 

Завдання усіх нас, завдання партійних організацій факультетів, партійних груп, кафедр – конкретно розібратися, чому ми не бачили ворожої діяльності, яку вели згадані особи, чому ми не знали їх настроїв і переконань, чому не реагували, як слід, на окремі прояви неправильних дій цих осіб, чому допустили непростиму короткозорість та безпечність.

 

Можна привести окремі приклади, коли ми дуже слабо, а часом і зовсім не реагуємо на окремі неправильні, а часом і ворожі прояви зі сторони окремих працівників.

 

Наприклад: на географічному факультеті відомі неправильні й націоналістичні висловлювання зав. кабінетом ґрунтознавства Бучило, але вважають його незамінимим працівником і – незважаючи на те, що йому і без цього давно пора на пенсію – його зберігають. А на факультеті йому росте заміна. Викладач кафедри економічної географії Шаблій вступає в антирадянські націоналістичні розмови зі студентами.

 

Працівникам наукової бібліотеки теж відомо про неправильні настрої і розмови бібліотекаря Демчина, але належної відсічі тим розмовам не дається.

 

Дуже неприємний факт виявлено на механіко-математичному факультеті, де стало відомо, що асистент Блощак проповідує антиленінську філософію та явно націоналістичні погляди. Партбюро і деканат розглядають тепер цю справу.

 

У Блощака є однодумці – це аспірант проф. Похилевича – Пірко та аспірант проф. Сухомлінова – Дацьків.

 

Говорячи про аспірантів, ми вправі ставити вимогу, щоб їх наукові керівники знали не тільки наукову, а й політичну підготовку своїх аспірантів.

 

Громадськість нашого університету в основному правильно реагувала і реагує на всі перечислені вище випадки. Велику, мобілізуючу на піднесення політичної пильності роботу проводить тепер партійна організація філологічного факультету, самокритично оцінюючи свої недоробки в минулому. Адже комуністи філологічного ф-ту мусять нести моральну відповідальність за те, що всі засуджені – випускники цього факультету, і в першу чергу цю відповідальність повинні розділити бувший декан філологічного факультету т. Мороз і зав. кафедрою української літератури т. Неборячок (до речі, Косів закінчив аспірантуру в т. Мороза).

 

Але у нас є ще окремі прикрі випадки. Старший науковий працівник Інституту суспільних наук член КПРС Трофимук Степан Михайлович підписав у суд прохання про звільнення на поруки засудженого Гориня. І хоч, згідно юридичних положень, право брати на поруки мають члени колективу музею, де працював обвинувачуваний – а не Інституту суспільних наук, невідомо, які джерела у т. Трофимука такої великої милості та політичної безпринципності.

 

Слід зазначити, що тов. Трофимук як керівник студентської літературної студії не зміг забезпечити її роботи на належному політичному рівні.

 

Неприємним є і факт, що коли після арештів Осадчого, Косіва та інших слідчим органам необхідна була фахова допомога спеціалістів по літературі й мові, щоб правильно розібратися в окремих матеріалах, які були в обвинувачених, від надання цієї допомоги відмовились завідуючий кафедрою української мови проф. Ковалик і зав. відділом Інституту суспільних наук т. Щурат, зсилаючись на свою вузьку спеціалізацію, незважаючи на те, що саме положення завідуючого кафедрою чи завідуючого відділом не дає права на такий аргумент.

 

Треба створити атмосферу нетерпимості до будь-яких проявів залишатися в стороні від наступальної політики проти ворожої ідеології, зокрема ідеології українського буржуазного націоналізму в усіх його проявах.

 

Приведені факти заставляють нас значно активізувати нашу політико-виховну роботу зі студентами, залучаючи до цієї роботи весь наш професорсько-викладацький склад.

 

[...] Коли ми недостатньо працюємо зі студентами, існує небезпека чужих впливів. А що такі чужі впливи мають місце, свідчать хоч би такі факти.

 

Студенти V курсу філологічного факультету Павлиха, Чорній, Філик ставлять для обговорення такі питання: за що судять тих, які вимагають відділення України з СРСР та сприяють цьому? Адже право виходу кожної республіки зі складу СРСР гарантовано конституцією. Чому в школах України обов'язково вивчається російська мова? Бачте до чого довчились наші студенти, дійшовши до V курсу.

 

[...] Нам треба посилити політико-виховну роботу і вести безпощадну боротьбу з усіма проявами українського буржуазного націоналізму, залучаючи до цієї роботи весь наш викладацький склад.

Стенограма" (Там само. – С. 701-704).

 

На тлі цих офіційних документів заслуговує уваги один із перших голосів протесту, що належить Вячеславові Чорноволу.

 

                                          "ПЕРШОМУ СЕКРЕТАРЕВІ ЦК КПУ

                                            ПЕТРОВІ ШЕЛЕСТУ З ПРИВОДУ

                                           РЕПРЕСІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

 

22 червня 1966 р.

 

Звертаюся до Вас не як рядовий журналіст до Першого секретаря ЦК КПУ. Звертаюся до Вас як радянський громадянин до радянського громадянина, як українець – до українця. Звертаюся до Вас у питанні, яке болить кожному, хто не скотився в багно міщанської уніфікованої бездушности.

 

Арешти та закриті судові процеси, що прокотилися по Україні за минулих дев'ять місяців, не були масовими і можуть здаватися недалекоглядним людям надто дрібним епізодом у житті республіки, щоб на нього серйозно вважати. Але беззаконня та сваволя, допущені сьогодні як експеримент, завтра можуть стати страшною всеохоплюючою пошестю.

 

Органи КГБ і прокуратура, очевидно, інформують Вас про свої дії. Але ця інформація однобічна. Це видно із закритого листа ЦК КПУ, який тепер читають у творчих організаціях. Там вискубуються окремі фрази з показань Івана Світличного, які взяті поза контекстом, мусять свідчити про глибоке розкаяння Світличного, мають дискредитувати творчу молодь, котра прагне справедливого, ленінського розв'язання наболілих питань (зокрема національного). У листі ЦК КПУ йдеться про каяття заарештованих. Але чому там не говориться, як вели себе на суді (а не в "ізоляторах" КГБ) Михайло Горинь, Валентин Мороз, Михайло Масютко, Панас Заливаха? Зрештою, чи каяття, здобуте шляхом погроз, шантажу і довготривалого тюремного ув'язнення, шляхом антинародних і позазаконних закритих судів, відбиває справжні настрої засуджених? Адже "визнавав" колись у подібних умовах Остап Вишня, що він ніби готував замах на Постишева; "визнавав" Бухарін, що був учасником антирадянського підпілля; "визнавали" тисячі й тисячі замордованих, а нині реабілітованих людей.

 

Дізнавшись про зміст закритого листа ЦК КПУ, я вирішив надіслати Вам свої замітки про грубі порушення норм соціалістичної законности, які я два тижні тому послав Голові КГБ при Раді Міністрів УРСР тов. Нікітченкові та прокуророві УРСР тов. Глухову. Якщо, незважаючи на таємне слідство і таємні суди, стало відомо стільки фактів грубого порушення букви й духу радянських законів, можна собі уявити, скільки їх було насправді...

 

Я не міг не взятися за перо, коли на собі відчув, як розуміють законність лейтенанти та капітани КГБ і деякі судді з прокурорами. Коли я робив нотатки, то мав на оці тільки одну мету: застерегти від повторення (під іншими вивісками) терору 30-х років, який обезкровив український народ і звів до фікції українську радянську державність.

 

Очевидно звертаюся до Вас і з особистим проханням. 19 квітня Львівський обласний суд ухвалив притягнути мене до відповідальности за 62 статтею КК УРСР (антирадянська пропаганда й агітація), хоч жодних доказів такої "пропаганди й агітації" суд не мав і не міг мати. Мені таким чином помстилися за відмову давати свідчення на незаконному закритому суді. 17 травня Верховний суд УРСР скасував ухвалу Львівського обласного суду як необгрунтовану, і я не опинився за ґратами. Але, знаючи, які широкі можливості дає органам КГБ і судові горезвісна 62 стаття, чи можу я і моя сім'я бути гарантовані, що зі мною не зведуть таким коротким способом рахунок за те, що я посмів написати про сваволю і беззаконня? Тому прошу Вас і у Вашій особі ЦК КПУ взяти мене під захист від можливих репресій.

 

                                                             З повагою Вячеслав Чорновіл

 

Дуже прошу того працівника апарату ЦК КПУ, який перший читатиме цей лист, передати його безпосередньо тов. Шелесту і не давати до рук тому секретареві ЦК КПУ, якого частина громадськості визнає ініціатором і натхненником репресій щодо української інтелігенції" (Там само. – С. 704-706).