Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXХVII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 5 бер. 2014 р., 09:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 бер. 2014 р., 11:36 ]

Понурі вісті з таборів

Умови перебування в концтаборах у другій половині 70-х років стали набагато жорсткішими порівняно зі шістдесятими роками. Чекісти застосовували різні мерзенні способи компрометації людей, провокували між ними конфлікти, створювали нестерпну атмосферу в місцях відбуття покарання. У багатьох в'язнів здавали нерви, відбувалися взаємні звинувачення і сутички за заздалегідь підготовленим чекістами сценарієм. Час від часу в пресі появлялися викривальні статті, в яких у негативному світлі були зображені відомі правозахисники. Мав причетність до цих подій і мій табірний побратим Данило Шумук, якого моральна тюремна задуха штовхнула на нерозважливі кроки. Про пекельно нестерпні стосунки, що склалися між в'язнями на основі розробленого чекістами сценарію свідчить його лист (назвемо умовно до "Z"), який нижче цитую без скорочень.

 

Дорога "Z"!

Я надіюся, що Ви і вся Ваша сім'я здорові і живеться Вам спокійно. З Києва і Львова я вже давно не отримую ні від кого листів і нікому не пишу. Листування моє з ними обірвалося з тряском. Причиною до того розриву послужила нібито публікація тих окремих цитат з мого листа, висланого мною до Канади своїм рідним. Той лист в порівнянні з фактажем, яким ми тоді розпоряджалися, був написаний аж надто м'яко. Одначе заінтересовані чинники, всупереч їх же закону, без мого відома використали його у своїй пресі з метою нанести моральний удар не стільки по Валентинові (Морозу), як по мені. І вони у тому плані деякого успіху добилися. Але я, та й не тільки я, незважаючи на можливість такої компрометації, не могли не тільки що примиритися з тим, щоб нас перед світом репрезентував якийсь маніяк абсолютно скалічений надто великим вантажем незаслуженої слави, але й не мали права допустити до того, щоб та, одними підсвідомо, а другими через їх безвідповідальність, допущена політична афера продовжувалася, бо кінець-кінцем коли б цей екземпляр прославлений, як перший з перших, а насправді є останнім з останніх, був перекинутий туди, де оце зараз Буковський, то це була б для нас страшна компрометація.

 

Адже саме тому, щоб не допустити до такого конфузу, я змушений був хоча мягко, не зсилаючись на страшно компрометуючий фактаж, написати того листа. Звичайно, наші антиподи погріли руки на тому листі – це так, але за це ми відвернули небезпеку ще значно більшої компрометації і конфузу на весь світ. Адже в цілому програш в порівнянні з виграшем зовсім мізерний, а тим більше, що цей "нібито вакуум" заповнився високоякісною групою. А те, що пані Люба в Станіславові з Раєю (Мороз) проклинають мене і просять Бога, щоб послав мені смерть, висловлюючись: "краще, щоб цей Данило (Шумук) здох, ніж мав такого чоловіка знеславити" (такими, як Люба, думками і бажаннями сповнені декотрі дами у Львові і Києві), я якось може переживу, якщо виразка не вгробить мене. До того хороводу наклепів і брехні проти мене підпряглись навіть такі, як Івани Олексійовичі (Світличні) і Михайли Миколайовичі (Горині), Вячеслави (Чорноволи), Євгени (Сверстюки) та інші, але вони всі разом взяті з Валентинами приходять і відходять, а Данили залишаються, бо мов "їм нічого тратити", так як це у свій час ті господа у Львові і Києві говорили. Раньше вони вурчали один на одного, а зараз раптом всі хором загарчали на Данила, бо мов "він у Валентинові зневажає і знецінює нас всіх". Ну що ж – хай гарчать, однак по їхньому вже не буде, а ті їх наклепи, зведені проти мене, згодом скомпрометують їх самих, бо вони на тому нелегкому шляху випадкові і тимчасові, а Данили покликані своєю совістю, постоянні. Вони вже минуле, а Данили були до них і залишаться після них. Вони стремилися до показного самопроявлення і самоутвердження та вдоволення своїх хворобливих амбіцій, а Данили без імені свідомо йшли на смерть і вдовільнялися абсолютно безкорисними нікому невідомими неймовірними стражданнями за неосяжні ідеали. Адже всупереч всім тим чварам, моя смерть на тому свідомо вибраному мною шляху подолає всі їх наклепи, зведені проти мене всіма тими самозакоханими господами. А за те все, що Олексіївна (Надія Світлична) рознесла проти мене по Києву і Львову їй буде великий гріх не тільки перед Богом, а й перед сином, але хай їй Бог простить і береже від всякого лиха.

 

Зараз у найбрудніших наклепах і провокаціях проти мене передує Вячеслав (Чорновіл) – не тільки тому, що це притаманне його загонистій і нечистоплотній натурі, а ще й тому, що з розкриттям тих мерзотників, на яких він робив собі літературну і не тільки літературну кар'єру – наступає девальвація всієї його несерйозної і безвідповідальної діяльності, бо це ж в основному він преподніс світові таку тухту, а нам конфуз і компрометацію. А Євгенова (Сверстюка) злива "жовчі" мене не дивує, бо йому ж треба час від часу на когось її спускати, а на мене його вже давно цькують. Але от уже від Олексійовича (Світличного) то я таки не ожидав того, що він у своїх листах до Раї (Мороз) та й не тільки до Раї, буде мене порівнювати з Галаном. Він у своїх листах назвав мене епістолярним Галаном. А вже кому-кому, але Олексійовичу (Світличному) по тому поводу треба було б щонайменше помовчати і він повинен би знати чому йому треба мовчати. А Михайло Миколайович (Горинь), ставши на "мудрий" шлях "самозбереження для слушного часу великих звершень", розумніше зробив би, як би вже якось стримався був від тієї принадливої для нього ролі "Верховного судді" взагалі, а тим більше, що ми тут аж ніяк не нуждаємося у "суддях".

 

Нам тут на місці видніше, з ким, що і як треба поступити, і оце як ми тут постановили – так і буде, бо нам же ж тут жити, а не їм! Та й взагалі ми не розуміємо: якого біса їм треба від нас? Ми ж поміж собою не б'ємося і не зводимо жодних наклепів один на одного. Маю на увазі: о. Василя Романюка, Сараньчука, Мурженка, Курчика, Кузнецова, Федорова, ну й тільки що прибувшого Олексу Тихого, а б'ються між собою і зводять наклепи один на одного і на нас саме їх підзахисні, їх кадра, а особливо Вячеслава (Чорновола). Ми всього-на-всього взяли під захист з тієї їх кадри Михайла Осадчого. Я впевнений у тому, що коли б Олексійович (Світличний) попав сюди, то він так же само, як оце і Олекса (Тихий), взявши зі всіма і вислухавши всіх, аж ніяк не залишився б з тими двома маніяками, інтриганами і наклепниками. А зрештою то разом з ним в одній камері ніхто з них не міг би жити, бо навіть самі вони жити оба разом в одній камері не можуть, їх вже навіть на роботі наглядачі розривали, щоб один одному зубів не повибивали. Отаке то тут у нас скоїлось і того вже ніхто не виправить. Та й взагалі тепер вже Вячеслави (Чорноволи) з Валентинами (Морозами) в порівнянні з групою Миколи Даниловича (Руденка) і Олександра Павловича (Бердника) виглядають дуже мізерними і блідими кустарниками-заганяйками, які боліли в основному за першість своїх імен і те хворобливе тяготіння до першості стало основною їх ідеєю, із-за якої вони пішли на ті страждання.

 

Можливо, що оцей мій лист до вас, (Z), буде останнім моїм листом, писаним до Києва. А Вам я пишу про це все лише тому, що Ви більше від усіх інших мені знайомих…, здібні об'єктивно і по-чесному розібратись у тих досить складних справах і виробити про це все і всіх свою думку.

 

"Лісовичок", подарований Вами мені, "живе" у затишному куточку в моєї дочки у Миронівці; вона його любить і входжує за ним. Дочка з липня місяця працює доктором-лаборантом у Миронівській районній лікарні. А я оце зараз з виразкою шлунка лікуюся тут у лікарні, але з тієї недуги у тих умовинах мені вже не вилікуватись. Основна причина – стрес. Від рідних і близьких зрідка я отримую листи із всього світу, а з України, крім дочки, зараз до мене пишуть мало, але мене це не хвилює, бо, на мою думку, краще мати одного справжнього друга, ніж сто фальшивих.

 

Мій адвокат розвинув дуже активну і широку діяльність; його клопотання підтримує багато депутатів і сенаторів в їхньому парламенті в Оттаві, і він вірить в успіх своїх старань. Я, звичайно, далекий від оптимізму, але це добре, що й вони переконаються, з ким мають справу. Нам усім тут нелегко, але тепер уже мені особисто і воля не принаджує. Право на проживання у Києві з моральної точки зору мені багато коштувало, але в силу тих скрутних обставин, в яких я тоді находився, іншого виходу я тоді не зміг знайти. У Києві найдорожчим для мене було те, що я щоденно чув під своїми ногами ту саму землю, по якій колись ходив Володимир Великий і Ярослав Мудрий – землю-історію, та любувався красою тих самих Дніпровських та Подольських схилів, якими і Вони колись любувалися. Але тепер уже мене і Київ не принаджує. Тим разом у неволі мною оволоділо якесь страшне відчуження навіть від того, що раньше було для мене найдорожчим. Мені здається, що тільки ще з глибини Олегівської гори чути приглушений голос наших Великих Інків.

 

Буду кінчати, бо зараз у мене такий стан, що я і речення толком написати не можу – все наче переплутується у якийсь кошмар. Хочеться писати короткими і чіткими реченнями, а вони, як на зло, сплітаються в дуже складні і довгі. Відповіді не ожидаю, бо знаю, що Ви мені не відповісте. Хай Вас береже Бог.

 

Ваш Данило

1.12.77 р.

 

Р. S. Що стосується Вячеслава (Чорновола), то я трохи перебрав. Оце несподівано зустрінувшись, порозмовлявши з ним, я переконався у тому, що він незрівнянно мудріший і чесніший від Валентина (Мороза)".

 

Другий арешт брата Михайла

Від 1971 року, коли звільнився брат Михайло з концтабору, двері його помешкання майже не зачинялись. Крім друзів і близьких людей, до яких була повна довіра, на помешкання приходили всякі мерзотники, інструктовані КГБ. Деякі з них приходили і до мене, але я старався без всяких церемоній і делікатності від них позбутися. Михайло підозрював багатьох зі своїх відвідувачів у співпраці з КГБ, говорив мені про це, але через делікатність не мав сміливості випросити їх за двері. Це нелегко було зробити ще й тому, що деякі з тих сумнівних відвідувачів всяко підлещувались до Михайла, були щедрі на компліменти, говорили, що він тепер єдиний в Україні справжній лідер. Така вже людська натура, що людям більше подобаються ті, що говорять компліменти, ніж ті, що не говорять, або, не дай Бог, роблять критичні зауваження. Як і більшість людей, що знають собі ціну, брат любив слухати компліменти навіть від сумнівних людей, з якими ділився своїми міркуваннями з приводу існуючої політичної ситуації, давав читати деякі книжки старих видань. Ця довіра дорого йому обійшлася. Почалося з обшуків. У 1981 році на помешканні брата Михайла було їх аж шість. У березні, у зв'язку з арештом Івана Кандиби, йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ, а в листопаді – машинописний текст "Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні". 3 грудня 1981 року, в час, коли Гельсінський рух був розгромлений, брата Михайла заарештували вдруге.

 

То був під усіма оглядами безглуздий арешт. Гебісти не мали для нього підстави, тому і вдалися до негідного засобу підкинення у підвал ними самими сфабрикованих статей, які начебто він переховував, а вони знайшли під час обшуків. Справжньою ж причиною були події у Польщі, небувалий розмах діяльності профоб'єднання "Солідарність". Чекісти вирахували, що на роль українського лідера найбільше підходить старший психолог ВО "Кінескоп" Михайло Горинь і вирішили його ізолювати. Марна справа зараз аналізувати, які були ним допущені промахи в стосунках з тими, що постійно навідувались на його помешкання. Проте факт, що арешт був позбавлений всякого глузду, не викликає жодного сумніву.

 

Пам'ятаючи пораду Орлова, що колишнім політв'язням не варто ставати членами Гельсінського руху задля безпеки самого Руху, мій контакт з членами УГГ був побічний. Не радив Орлов брати участі в Гельсінському русі й Іванові Кандибі, про що пише у своїх спогадах. Думаю, що цю пораду запам'ятав і брат Михайло, але надто він був обставлений агентурою й це мусило призвести до фатального наслідку.

 

Після ув'язнення брата його дружина Ольга Горинь попросила мене і дружину Оксану, щоб син Тарас якийсь час побув у нас. Ми погодились і Тарас став членом нашої сім'ї. Мешкала у нас ще сестра дружини – Галя Худяк, яка після закінчення Львівського лісотехнічного інституту почала працювати інженером-технологом Львівського управління місцевої промисловості. Разом ми почали заопікуватися малим Горинем. Хлопець був з характером, любив читати, але не любив готувати уроки. Вмів так переконливо сказати: "Жодних завдань додому не було", що ми цим словам охоче повірили б, якщо б не щоденник, який свідчив про інше. Доводилось перевіряти завдання, які були дані вчителями для виконання вдома в однокласників Тараса. Словом, і навчальний, і виховний процес був нелегким. Про це ми розповідали Тарасовій мамі, а вона, в свою чергу, про перебування у нас Тараса і про певні труднощі з його навчанням розповіла у листах до Михайла, який, дізнавшись, що Тарас перебуває у нас, написав моїй дружині Оксані і мені спільного листа, в якому, як фахівець із психології і досвідчений педагог висловив чимало цікавих міркувань і подав низку цікавих науково-практичних порад-рекомендацій стосовно виховання Тарасика.

 

"5-14 липня 1983 р.

 

Дорогі мої Оксано і Богдане!

Хотів заадресувати цього листа Вам додому, але точно не знаю, де Ви перебуваєте і коли він до Вас прийде. Щоби це не стало причиною закономірної випадковості і передчасно не вкоротило йому віку, висилаю його на Кірова. Знаходжусь під впливом зустрічі з рідними. Маю більше радості, ніж смутку. В хаосі почуттів, з сльозами на очах, час сплив дуже швидко, а на решеті зерен інформації дуже мало. Власне, я і не переслідував такої мети. Просто хотілося бачення. А ще прагнув наочно переконати моїх гостей, що почуваюся не так вже й погано, як витворила їх уява при постійному дефіциті інформації (де нема точних даних, там фантазія заповнює місце своїми образами – такий споконвічний закон). Я впевнений: всі мої гості, особливо гостро чутлива Мама, переконалися, що підстав для серйозних переживань нема. Принаймні, тепер.

 

Звичайно, це не перше ув'язнення (тоді я був молодий, здоровіший, а режим менше суворий), але адаптивних особливостей організм не втратив. Живу. Щоденна праця, годинна прогулянка, перегляд газет і журналів (звів їх до мінімуму) залишають дещицю часу, який стараюся якось використати. Камерне життя має свої особливості. В той максимум книжок не знаєш, що включити, а що викинути. Добре поетам, їм не треба обкладатися книжками, систематизувати різних думок. Їх знаряддя – олівець і папір. А тут робота над словником вимагає обкластися купою довідкової літератури. Де її візьмеш? Замовив філософський енциклопедичний словник в трьох місцях – не надіслав ніхто. Думав залучити свою сім'ю, аби виписувала мені тлумачення потрібних мені слів з довідкової літератури для звірки і доповнення, та коли тверезо роздумав, уявив, у якому метушливому темпі вони живуть, як постійно вони хворіють на "zеіtnot", то остаточно відкинув цю думку. Поволі приходить до мене розуміння психології старших людей: не хочеться обтяжувати надмірно обов'язками навіть свою сім'ю, коли переконаний, що допомогти їй чим-небудь найближчим часом не можу. Та й праця ця має більше терапевтично-профілактичний характер. Можливостей її завершити дуже мало, видрукувати тим більше. Єдина користь систематизація знань. Дуже багато треба знати, щоб написати на долоню статейку до словника.

 

Окрім того, знаходжуся у постійному діалозі з міокарда, який нав'язує мені свій ритм та встановлює стелю працездатності. Її висота така, що лист оцей пишу тиждень. Але маю той внутрішній спокій, якого, можливо, не було вдома. Спокійно дивлюся в завтрашній день. Ніколи не був я оптимістом, тим більше оптимістом рожевим. Скоріше зараховую себе до песимістичних оптимістів, які бачать драматизм і повільність людського поступу, усвідомлюють велику ціну, котру людський рід платить за нього, бачить зигзаги, якими він рухається чи топчеться на місці або задкує, і все-таки вірять у нього твердо та непохитно. З цієї позиції оцінюю свій сьогоднішній та завтрашній день.

 

Читаю в основному психологічну літературу. Якщо Ти продовжуєш цікавитися нею то, напевно, спостеріг, що за останні 2 роки обидва психологічні журнали значно підняли свій науковий рівень. Стали об'єктивніші. Зникла зі сторінок фахова лайка. Огляд психологічної продукції протилежного світу став діловитішим. Є випадки використання розроблених там методик, включення у дослідження висунутих, скажімо, Піаже проблем. Поруч з тим мова статей настільки фахова, так густо нашпігована іноземною термінологією, що навіть мені приходиться шукати в англо-російському словнику (фахового нема) значення того чи іншого терміна. Не знаю, чи є потреба в такій професіоналізації мови. Думаю, це наслідок слабкої розробки власної термінології і невміння навіть прості речі викласти цікаво. Пригадую собі "Соціальну психологію" Шібутані, роботи про стрес Сельє, книжки Мегуна і Дельгадо з питань ретикулярної формації, всі вони написані цікаво, навіть захоплююче. Мабуть, секрет в таланті. Та якщо Ти все-таки цікавишся цими журналами, то в № 2 "Вопросов психологии" є стаття про рефлексію, яка могла б зацікавити Тебе з точки зору психології творчості.

 

Я вибрав роботу над психологічним словником, бо переконаний, що ще ніколи не було в нас забагато фахових словників, але завжди ми відчували їх нестачу. Той кишеньковий словник Войтка слабкий тим, що не має єдиного принципу добору матеріалу. Він подає тлумачення понять зі суміжних наук і разом з тим обминає пояснення суто психологічних термінів. При тому він не позбувся традиційного сварливого тону.

 

Бачу, що Тарасик періодично вривається у Ваше сімейне коло. Не маю про це від Вас ніякої вістки. Коли вже так складається життя, то я був би дуже радий, якби в цій складній конфліктній ситуації (адже спонука – вже конфлікт) Вам вдалося дещицю часу відводити на завоювання в нього шанобливої поваги. Тоді спонука сприйматиметься як накази власного сумління. Я просив би звернути увагу на дуже тонкий і тендітний механізм формування стійкості характеру. Вона в багатьох випадках є полюсною до вимушеного послуху. Послушні діти зручні для батьків, як кімнатні собачки. Але коли той послух стає прикметою душі, то згодом перероджується в явище флюгера. Тому вироблення стійкості (внутрішньої переконаності, що він прав і сміливості заявити та відстояти свою правоту) вкрай потрібно. Поруч з тим: "роби так-то" добре було б ставити питання з приводу чогось іншого: "А як ти думаєш?", прогнозуючи, що його думка правильна, але з кимось конфліктує. І коли він висловить її, старатися допомогти відстояти її. Це може бути і в роботі (як будемо робити? Чому? Отже, робимо, як ти обдумав), в дискусії про прочитане. Бесіди про прочитане, вміння викликати на відвертість і тактовно допомогти розвинути думку – то справжнє джерело збагачення дитини. Прочитав хлопець захоплюючий роман. Враження рвуться назовні, душа співає, він шукає партнера для обміну враженнями. І коли поруч старший та ще не з того сухого менторського племені, яке тільки повчає і давно втратило здатність захоплюватися, а такий старший, який теж здатний ходити під враженням прочитаного декілька днів, як п'яний, та коли вони вдвох обміняються своїми захопленнями про той же твір, а старший розставить акценти (естетичні, моральні, інтелектуальні), вміло наведе аналогії і проекції – такі бесіди запам'ятовуються на все життя і можуть мати визначальний вплив на долю людини. Я вже не кажу про такі деталі, як акцент на цікавих образах, музиці фрази чи цілого періоду.

 

Не дивуйтеся з цього, що пишу. То водить моєю рукою моя безпомічність якось вплинути на хід його становлення і усвідомлення, що він вже ступив у найвизначальніший, найвідповідальніший період свого життя, в якому або акумулюється велика емоціональна енергія, або буде загнана, пригнічена в підземеллях свідомості, спалахуючи не там і не тоді, де і коли ми цього хотіли б. Або він буде дивитися на життя насторожено і спідлоба, або ж відверто і безпечно. Зараз почали буйно рости амбіції. Як і всякий феномен, вони можуть зіграти двояку роль: деструктивну і конструктивну. Я дуже хотів би, щоби він вийшов з того телячого віку морально не надщербленим, не голодним на любов, ласку не в меншій мірі, як на вимогливість, дисципліну думки і поведінки.

 

В мене зараз перед очима Монтанеллі Е. Войнич. Я не знаю симпатичнішого образу в літературі, як образ духовного батька. Мала ця Войнич прецікаву психолого-педагогічну концепцію. Ніколи не читав якоїсь статті про це. Трагедія Монтанеллі трактується критикою упрошено, деколи вульгарно. А це справжня трагедія великого людинолюбця, що хотів вмістити в серці дві великі любові, та воно не витримало енергії їх тиску. Дуже хотів би почути Вашу думку про Тарасика. І Твою, Оксано, і Твою, Богдане. Який би він не був, не допустити в душу комплексу неповноцінності, цієї страшної іржі. Яка може роз'їсти благородний метал. Любить читати. Допоможіть з підбором художньої лектури. Інформації про нього мені ніколи не багато. Голод на неї чую постійно. Надіюся, що до кінця року хоч один Ваш лист проб'ється до мене! Щире вітання Галі (Худяк), всій родині з Оксаниного боку, в першу чергу кнісельським сватам. Як Ваше здоров'я? Оксана за серце не тримається? Будьте. На все добре. Обіймаю Вас.

Михайло"

 

Музейна праця

У щільному оточенні агентури продовжував працю у Львівській картинній галереї: організовував виставки, робив опис експонатів, що знаходилися у фондах, водив екскурсії по експозиції, читав лекції.

 

 

Всі ці заходи давали мені можливість широкого контакту з громадськістю різних міст. Був переконаний, що роблю добру і потрібну справу. У моєму активі було зо два десятки лекцій на тему світового та українського мистецтва. Читав лекції про видатних художників епохи Відродження (Рафаель, Мікеланджело), епохи бароко (Рубенс, Рембрандт), великий успіх мали мої лекції про творчість Ґойї, російське мистецтво кінця XIX – початку XX ст., архітектурно-мистецькі пам'ятки Львова, сучасний львівський живопис, сучасну львівську скульптуру та ін.

 

Особливістю моїх лекцій, що вирізняли їх від читання лекцій моїми колегами було те, що всі вони мали не лише мистецьке, а й історичне, і політичне підґрунтя. Іншими словами: мої лекції на мистецькі теми були свідомо політизовані. У лекціях про мистецтво Нідерландів я наголошував на тому, що маленька країна, населення якої у той час було меншим від Галичини, боролася з могутньою іспанською імперією, і не тільки боролася: одна з провінцій у 1648 році перемогла у цій боротьбі, стала незалежною державою, відомою під назвою Голландія. Такі акценти були цікаві моїм слухачам і я утвердився лектором, який збирав таку кількість бажаючих мене слухати, що лекторій картинної галереї не здатний був їх помістити. 

 

 

Про новини літературно-мистецького життя й свою працю у картинній галереї, зокрема, про лекційну діяльність написав братові. У листах до Олі і батьків він не згадував, чи отримав два мої попередні листи, тому вирішив писати йому на машинці. У мене не було сумніву, що чекісти вирішили робити всякі перешкоди листуванню з братом. Листи, які писав, містили велику кількість інформації з літературного й мистецького життя, а тому, вважав я, шкода було б, якщо б вони безслідно пропали. Коли ж лист напишу на друкарській машинці під копірку, то у випадку, якщо він буде конфіскований, можна вислати повторно, вимагати від КГБ пояснення, чому лист не вручено адресатові.

 

"29.1.1984 р.

 

Дорогий брате!

Серед щоденної суєти, дрібних клопотів і турбот буває нелегко зосередитись над листком паперу, щоб написати листа. Питаєш, чи є якісь новини в літературно-мистецькому житті? З газет, мабуть, знаєш, що Драч отримав Державну премію. Кілька днів тому в галерею заходив його син Максим – високий, стрункий, делікатний в рисах обличчя (як Твоя Оксана) і такий же делікатний в манерах, стриманий в розмові. Як не дивно, але вибрав він не гуманітаристику, а медицину. Тяжко сказати, у якій мірі той вибір відповідатиме його покликанню. У кінці грудня у Львові був "круглий стіл" "Литературной газеты". Кажуть, що виступ Драча був найкращий. У нього дар публіциста, а тому жаль, що рідко виступає з публіцистичними і літературно-критичними статтями. Словом, в недалекому майбутньому то гарантований академік – надійна заміна покійного Бажана, за яким, до речі, всі по-справжньому тужать. Кажуть, впала опора багатьох добрих починань. Павличко наче б то побував недавно в Афганістані, але поки що я не зустрічав про цю поїздку жодного повідомлення. Є чутка, що готується в Канаду, мабуть, у складі якоїсь делегації.

 

Останні місяці були для мене вкрай напруженими. Після організації виставки скульптури покійного Євгена Дзиндри (виставка мала небувалий успіх), зразу виставка 90-літнього Григорія Смольського. Нарікає в розмовах, що втомився вже жити, але нема ради, бо лікарі не знаходять ніякої поважної хвороби. Він найстарший віком серед художників і літераторів. Багатьох молодших його колег вже давно нема. За кілька років відійшло з життя ціле літературно-мистецьке покоління: Сельська, Шатківський, Добронравов, Сіпер, Ірина Вільде, Дзиндра, Кос-Анатольський, а недавно похоронили Михайла Курилича – одного із найчесніших і найпринциповіших викладачів і художників. То далеко не повний перелік.

 

Лубківському вдалося зробити в Спілці письменників "новшество" – відвоювати підвали, які знаходяться під будинком Спілки і пристосувати їх для залу, кафе і бару. В залі по старих дубових дошках, якими облицьована одна зі стін, робить розписи Патик, а в барі над темперними розписами по штукатурці трудиться Безніско. Тепер спілчанам не треба буде тягатись по різних каварнях та забігайлівках – матимуть свою. Колодій майже зі сльозами на очах розповідав мені, що минулого року його сильно побили якісь хулігани в пивному барі і що ніхто навіть не заступився. Тепер він може спокійно й у затишку просиджувати години в спілчанському барі.

 

Микола Ільницький у найближчий час захищатиме докторську, він вибивається в число провідних критиків. І. Калинець працює в академічній бібліотеці, недавно там влаштувалась і Стефа Гулик. Десь місяць тому працівники бібліотеки приходили в галерею на екскурсію і мені довелося майже дві години водити їх по залах. Казали, що були задоволені. Вчора, 28.01, в лекторії галереї читав лекцію про Рубенса. Хотів, щоб прийшла Оля (Горинь) з Оксаною, бо колись говорила мені, щоб повідомляти її. Оля не мала часу прийти, бо готувала вечерю, а Оксана, казала мені, що слухала з цікавістю, може, вона про це Тобі сама напише.

 

Підготовка до лекцій забирає у мене весь час, бо не привик читати з папірців, а щоб говорити півтора-дві години, треба багато дат і прізвищ тримати в пам'яті, а з кожним роком то все тяжче. Пішла мода на лекції з мистецтва – замовлень так багато, що, буває, не встигаю переключитись з однієї теми на іншу. Найчастіше читаю лекції про сучасну львівську скульптуру (то моя наукова тема), про сучасний львівський живопис, архітектурно-мистецькі пам'ятки Львова, із зарубіжного мистецтва – Рафаель, Мікеланджело, Рубенс, Рембрандт, архітектурно-мистецькі пам'ятки Флоренції (найсмішніше, коли мене питають, коли був у Флоренції, що такі свіжі враження), музеї Флоренції, російське мистецтво початку XX ст. – ото в основному мій тематичний актив, який вимагає (без перебільшення) щоденної праці, щоб вільно, логічно, цікаво і переконливо розповісти про творчість того чи того художника, про музейну збірку або про якийсь період в розвитку мистецтва. Якщо вірити тим, що говорять мені свої враження, то в мене читання лекцій начебто не гірше виходить, ніж в Овсійчука або Потапової, а в трактуванні деяких тем навіть краще. Овсійчук також невдовзі захищатиме докторську, тому від лекційної роботи трохи відійшов, а коли змушують його виступити з якоюсь лекцією, то не завжди має час як слід підготуватися.

 

Новий роман Іваничука викликає загальне захоплення, але, якщо вірити прогнозам, Шевченківської премії не отримає, хоча не менше її заслуговує, ніж Ліна Костенко, яка також не отримала, хоча й була висунута.

 

Моя Оксана трохи підлікувала серце, але час від часу має з ним клопіт. Підліковує серце в останній місяць і наш брат Микола. Сьогодні в нього день народження. Буду їхати в місто, то зразу відправлю Тобі листа. Повідом, якого числа він доплентається до Тебе. Якщо вистачить терпіння, листи й надалі писатиму на машинці. У випадку, якщо якийсь з них загубиться, можна буде відіслати ще раз.

 

Бувай здоровий. Цілую міцно.

Богдан"

 

Я чекав, що брат відгукнеться на отриманого листа, але минув місяць, я написав нового листа, а попередній наче в море канув. Що могло трапитися? Можливий варіант, що чекісти, побачивши лист, написаний на машинці, побачили у цьому якийсь виклик для цензури, а, може, прочитавши у листі своєрідний звіт про мою працю, поклали лист у заведену на мене папку. Коли через два-три місяці я остаточно переконався, що лист конфісковано, я почав шукати ті речення, які могли викликати застереження цензури. Можливо, вони не хотіли, щоб поширювалась чутка, що начебто якісь хулігани побили поета Колодія? Я опустив ці місця, додав інформацію про виставку Романа Сельського, про поїздку Драча у США (в складі делегації), про здоров'я мами і повторно відіслав лист братові. За цим разом брат отримав листа, про що сповістив у листі до дружини. 

 

 

1984-1985 роки були найскладнішими, найтрагічнішими роками для українських в'язнів. У концтаборі смерті загинули видатні українські постаті: Олекса Тихий (5 травня 1984 року), Юрій Литвин (4 вересня 1984 року), Валерій Марченко (7 жовтня 1984 року), Василь Стус (4 вересня 1985 року).

 

Прогнила економічно, духовно, морально радянська імперія сатаніла від люті, передчуваючи свій кінець. Спробу врятувати імперію від наступаючого розпаду зробив новий генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов. Його перебування при владі спричинилось до багатьох змін у різних царинах життя "імперії зла", перед розпадом якої колишніх репресованих у 60-ті – 80-ті роки було реабілітовано. Характерно, що реабілітацію проводили ті ж самі, що були причетні до судових вироків. Отакий парадокс часу! Нижче передруковую ці документи:

 

"В Пленум Верховного Суду УРСР

ПРОКУРАТУРА СССР

Прокуратура Украинской ССР

 

ПРОТЕСТ (в порядку нагляду)

20.09.1990 р. № 13-14470-65

г. Киев

 

по справі Гориня М. М. та інших

 

Вироком судової колегії в кримінальних справах Львівського обласного суду від 18 квітня 1966 року,

 

Горинь Михайло Миколайович, 1930 року народження, українець, безпартійний, з вищою освітою, старший психолог лабораторії психології та фізіології праці Львівського заводу автонавантажувачів, несудимий,

засуджений за ст. ст. 62 ч. 1, 64 КК УРСР на 6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму;

 

Горинь Богдан Миколайович, 1936 року народження, українець, безпартійний, з вищою освітою, науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва, несудимий,

засуджений за ст. ст. 62 ч. 1, 64 КК УРСР на 3 роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму;

 

Осадчий Михайло Григорович, 1936 року народження, українець, виключений з членів КПРС в зв'язку з цією справою, з вищою освітою, старший викладач кафедри журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, несудимий,

засуджений за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 2 роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму;

 

Зваричевська Мирослава Василівна, 1936 року народження, українка, безпартійна, з вищою освітою, архіваріус Львівського державного обласного архіву, засуджена (за якою статтею КК УРСР їй визначено покарання у вироку не зазначено) на 8 місяців позбавлення волі.

 

Згідно з вироком Горинь Михайло та Горинь Богдан визнані винними в тому, що на основі спільності антирадянських поглядів разом з деякими іншими особами в 1964-1965 рр. розгорнули організаційну діяльність, спрямовану на підрив Радянської влади шляхом проведення антирадянської націоналістичної пропаганди, розмноження та розповсюдження антирадянської націоналістичної літератури та залучення до цієї ворожої діяльності інших ідейно-нестійких громадян, головним чином з числа інтелігенції.

 

До своєї ворожої діяльності брати Горині залучили Зваричевську М. В., Осадчого М. Г. та деяких інших осіб, які не тільки самі одержували, читали антирадянську націоналістичну літературу, але й поширювали її серед своїх друзів та знайомих.

 

Горинь М. М. на протязі 1964-1965 рр. з різних джерел дістав антирадянську націоналістичну літературу "Стан і завдання визвольного руху (неповні тези для обговорення)", "Про сучасне і майбутнє України (неповні тези для обговорення)", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "Сучасний імперіалізм", на яку склав свої "зауваження", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань", "12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство" та видані за кордоном українськими буржуазно-націоналістичними центрами "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді", "Вивід прав України", "Сучасна література в УРСР", "З приводу процесу над Погружальським", "Панорама найновішої літератури в УРСР", "Збірник на пошану українських вчених, знищених більшовицькою Москвою", "До письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди", "Україна і українська політика Москви", "Доля українського шевченкознавця в УРСР" та деякі інші, які перечитував сам, давав для ознайомлення та розповсюдження Гориню Богдану, Зваричевській М. В., а через них – Осадчому М. Г., свідкам Стараку Т. В., Кобилюху В. О., Гелю І. А., Лещаку В. С., Максимів Л. М., Панасу А. М., Жеплинському Р. М. та іншим особам.

 

Розповсюдження згаданої антирадянської націоналістичної літератури Горинь М. М. проводив особисто та через названих засуджених і свідків шляхом передрукування на власній спеціально для цього купленій друкарській машинці, на друкарських машинках державних установ, перефотографування.

 

Горинь Б. М. на протязі 1964-1965 рр. від свого брата Гориня М. М. та інших джерел діставав антирадянську націоналістичну літературу "Стан і завдання українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "Про сучасне і майбутнє України (неповні тези для обговорення)", "12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань", "Повстаньте гнані і голодні", "Сучасний імперіалізм", видані за кордоном українськими буржуазно-націоналістичними центрами "Вивід прав України", "Панорама найновішої літератури в УРСР", "Збірник на пошану українських вчених, знищених більшовицькою Москвою", "З приводу процесу над Погружальським", "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді" та деякі інші, які читав сам, одержані з інших джерел передавав Гориню Михайлу, окремі з них давав засудженим Зваричевській, Осадчому, свідкам Ірині та Ігорю Калинцям, Масютко М. С., Світличному І. О., Влязло М. Й., Садовській Г. В., Ольхом'як В. Ф., які за його завданням розмножували антирадянську літературу шляхом перефотографування, розмноження на друкарській машинці, спеціально закупленій для цього Горинем Михайлом, на друкарських машинках Осадчого та деяких державних установ.

 

Зваричевська М. В., перебуваючи в дружніх взаємовідносинах з братами Горинями Михайлом та Богданом і поділяючи їх антирадянську націоналістичну діяльність, знайомилася на квартирі Гориня Михайла з антирадянською літературою і з початку 1965 року до арешту проводила ворожу націоналістичну пропаганду шляхом поширення літератури, яка за змістом є наклепницькою і порочить радянський державний і суспільний лад.

 

Зваричевська ознайомила з антирадянським документом "З приводу процесу над Погружальським" свідків Калинця І. М., Дмитерко Р., Дзьобан О. М., передала надрукований текст цього документа Гелю І. А., Заставецькому Б. І., Бесарабу В. С., останньому передала і видану за кордоном "Панораму найновішої літератури в УРСР" та ознайомила його з антирадянським документом "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань Г. Ф."

 

Отримавши від Калинця І. М. декілька екземплярів "З природу процесу над Погружальським" та від Гориня М. М. статті антирадянського змісту "Сучасний імперіалізм", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань Г. Ф.", Зваричевська М. В., з метою їх розповсюдження відвезла в липні місяці 1965 року інструкторам туристичного табору "Полонина" гр. гр. Морозу С. В. та Заставецькому Б. І., в серпні місяці 1965 року передала працівнику обласної бібліотеки Мандюку М. Ю. документ "З приводу процесу над Погружальським", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", на квартирі Зваричевської органами слідства вилучені 5 екземплярів антирадянських націоналістичних документів "З приводу процесу над Погружальським", "Радянізація П. Тичини", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань", які були приготовлені для розповсюдження.

 

Осадчий М. Г., працюючи старшим викладачем кафедри журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка, на професійній основі познайомився з Горинь Богданом та проживаючим в м. Києві Світличним І. О., від яких періодично одержував націоналістичну літературу, з метою послаблення радянської влади вів наклепницьку, ворожу пропаганду шляхом поширення цих документів.

 

Так, в травні місяці 1966 року прибувши з м. Києва, журналіст Чорновіл В. М. в м. Львові на квартирі і друкарській машинці Осадчого М. Г. віддрукував кілька екземплярів ворожого наклепницького документа "З приводу процесу над Погружальським", з яких один екземпляр передав Осадчому, а останній з цим документом ознайомив свідків Сандурського І. М., Остафійчука І. В., Косіва М. В.

Від цього ж гр. Чорновола В. М. Осадчий М. Г. одержав документи ворожого змісту "Промова Д. Ейзенхауера на відкритті пам'ятника Т. Г. Шевченкові у Вашингтоні" і з метою його поширення на власній друкарській машинці передрукував текст і передав Горинь Богдану та Масютку М. С.

 

Одержавши від Гориня Богдана програмний документ антирадянського змісту "Стан і завдання українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)", Осадчий написав свій "відгук" на нього, який передав Гориню Богдану.

 

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 17 травня 1966 року вирок змінено, виключено з вироку відносно Гориня М. М. і Гориня Б. М. ст. 64 КК УРСР, а відносно Осадчого М. Г. – посилання на одержання ним антирадянської літератури від Світличного І. О. та передачу антирадянського документа засудженому по іншій справі Масютку М. С.

 

Вирок суду і ухвала касаційної інстанції відносно Гориня М. М., Гориня Б. М., Осадчого М. Г. і Зваричевеької М. В. підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі за відсутністю в їх діях складу злочину, передбаченого ст. 62 ч. 2 КК УРСР.

 

Відповідно до ст. 62 ч. 1 КК УРСР в редакції 27 червня 1961 року антирадянська агітація і пропаганда – це агітація або пропаганда, проваджена з метою підриву чи ослаблення Радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів, поширювання з тією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою в письмовій, друкованій чи іншій формі творів такого ж змісту.

 

Матеріали ж справи свідчать, що Горинь М. М., Горинь Б. М., Осадчий М. Г. і Зваричевська М. В., не заперечуючи на попередньому слідстві та в судовому засіданні фактів читання, розмноження та розповсюдження нелегальної літератури, яка не друкувалася в радянській пресі, а також закордонних видань, стверджували, що в них не було мети підриву чи ослаблення Радянської влади і вони вважали, що така література мала право на існування і гідна уваги читача, бо мала пізнавальний і теоретичний характер, показувала історію і життя українського народу, підвищувала його національну свідомість.

 

Із показів засуджених, видно, що вони, як і інші особи з числа творчої інтелігенції 60 років – їх знайомі і друзі, зблизилися на ґрунті спільності поглядів і переконань, які, з їх точки зору, базувалися на патріотизмі і любові до України, українського народу, занепокоєності розвитком національної літератури і мистецтва, політичним та економічним становищем, суверенітетом України як незалежної соціалістичної держави.

 

Щодо змісту тих творів, які зазначені у вироці і які читали, розмножували та розповсюджували засуджені, вони визнали, що деякі з них були історичного і націоналістичного спрямування, інші – відображали тільки окремі негативні явища радянської дійсності і сторони суспільно-політичного життя країни, в них містилася різка критика державного і суспільного ладу, діяльності партії в галузі літератури й мистецтва, вирішення національного питання, істинного суверенітету республіки, матеріального становища людей, інші недоліки. Окремі положення цих творів протирічили офіційно визнаним на той час поглядам і могли бути витлумачені як антирадянські і наклепницькі.

 

Але, як показали засуджені, не зі всіма положеннями ідейно невитриманих та політично шкідливих творів, вони погоджувались. Бачучи недоліки і бажаючи оновлення життя, вони, виходячи із свого світогляду, вважали, що їх можна ліквідувати шляхом поширення забороненої літератури, не маючи чіткої кінцевої мети своєї діяльності.

 

Ніхто із допитаних по справі на попередньому слідстві і в суді свідків не підтвердив, що Горинь М. М., Горинь Б. М., Осадчий М. Г. і Зваричевеька М. В. вели агітацію і пропаганду, направлену на підрив чи ослаблення Радянської влади.

 

Оскільки деформації і вади, проти яких виступали в той час засуджені, дійсно мали місце в період існування Радянської влади, а нелегальна література, яку вони читали і розповсюджували, містила різку критику цих недоліків, окремі твори були літературно-історичними, в інших були твердження дискусійного характеру, але за змістом не мали відкритих закликів до насильницьких дій з метою підриву, повалення чи послаблення Радянської влади, вважаю, що в діях Гориня М. М., Гориня Б. М., Осадчого М. Г. і Зваричевської М. В. відсутній склад злочину, за який їх засуджено.

 

З урахуванням наведеного, керуючись ст. 384 КПК УРСР, –

 

ПРОШУ:

Вирок судової колегії в кримінальних справах Львівського обласного суду від 18 квітня 1966 року і ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 17 травня 1966 року в частині засудження Гориня Михайла Миколайовича, Гориня Богдана Миколайовича, Осадчого Михайла Григоровича і Зваричевської Мирослави Василівни за ст. 62 ч. 1 КК УРСР скасувати, а кримінальну справу на підставі п. 2 ст. 6 КПК УРСР закрити за відсутністю в їх діях складу злочину.

 

В іншій частині судові рішення залишити без змін.

 

Додаток: кримінальна справа в 20 томах.

 

Прокурор Української РСР державний радник юстиції 2 класу

М. О. Потебенько"

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П 20227. – Т. 20. – Арк. 244-249).

 

"ПОСТАНОВА № 4181Н90

ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Від 7 грудня 1990 р.

 

Пленум Верховного Суду УРСР під головуванням

Голови Верховного Суду УРСР – Якименка О. К.

В. О. з участю Прокурора УРСР – Прика В. М.

при секретарі Пленуму, члені Верховного Суду УРСР – Маляренку В. Т. розглянув протест Прокурора УРСР по справі Гориня М. М., Гориня Б. М. та інших

 

Вироком судової колегії в кримінальних справах Львівського обласного суду від 18 квітня 1996 року,

 

Горинь Михайло Миколайович, 1930 року народження, українець, безпартійний, з вищою освітою, старший психолог лабораторії та фізіології праці Львівського заводу автонавантажувачів, несудимий,

засуджений за ст. ст. 62 ч. 1, 64 КК УРСР на 6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму;

 

Горинь Богдан Миколайович, 1936 року народження, українець, безпартійний, з вищою освітою, науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва, несудимий,

засуджений за ст. ст. 62 ч. 1, 64 КК УРСР на 3 роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму;

 

Осадчий Михайло Григорович, 1936 року народження, українець, виключений з членів КПРС в зв'язку з цією справою, з вищою освітою, старший викладач кафедри журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, несудимий, засуджений за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 2 роки, позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму;

 

Зваричевська Мирослава Василівна, 1936 року народження, українка, безпартійна, з вищою освітою, архіваріус Львівського державного обласного архіву,

засуджена (за якою статтею КК УРСР їй визначено покарання у вироку не зазначено) на 8 місяців позбавлення волі.

 

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 17 травня 1966 року вирок змінено, виключено з вироку відносно Гориня М. М. і Гориня Б. М. ст. 64 КК УРСР, а відносно Осадчого М. Г. – посилання на одержання ним антирадянської літератури від Свіличного І. О. та передачу антирадянського документа засудженому по іншій справі Масютку М. С.

 

Засуджена Зваричевська М. В. вирок суду не оскаржила.

 

Горинь Михайло та Горинь Богдан визнані винними у тому, що на основі спільності антирадянських поглядів разом з деякими іншими особами в 1964-1965 рр. розгорнули організаційну діяльність, спрямовану на підрив радянської влади шляхом проведення антирадянської націоналістичної пропаганди, розмноження та розповсюдження антирадянської націоналістичної літератури та залучення до цієї ворожої діяльності інших ідейно-нестійких громадян, головним чином з числа інтелігенції.

 

Зваричевська М. В. засуджена за те, що вона перебуваючи в дружніх взаємовідносинах з братами Горинями Михайлом та Богданом і поділяючи їх антирадянську націоналістичну діяльність, знайомилася на квартирі Гориня Михайла з антирадянською літературою і з початку 1965 року до арешту проводила ворожу націоналістичну пропаганду шляхом поширення літератури, яка за змістом є наклепницькою і порочить радянський державний і суспільний лад.

 

Осадчий М. Г. визнаний винним в тому, що, працюючи старшим викладачем кафедри журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка, на професійній основі познайомився з Горинь Богданом та проживаючим в м. Києві Світличним І. О. від яких періодично одержував націоналістичну літературу, з метою послаблення радянської влади вів наклепницьку, ворожу пропаганду шляхом поширення цих документів.

 

В протесті ставиться питання про скасування судових рішень відносно Гориня М. М., Гориня Б. М., Осадчого М. Г. та Зваричевської М. Б. і закриття справи за відсутністю в їх діях складу злочину.

 

Заслухавши доповідь члена Верховного Суду УРСР Таргонія С. І., прокурора, який підтримав протест, перевіривши матеріали справи, Пленум Верховного Суду УРСР вважає, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

 

Відповідно до ст. 62 ч. 1 КК УРСР антирадянська агітація і пропаганда – це агітація або пропаганда, проваджена з метою підриву чи ослаблення радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів, поширювання з тією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою в письмовій, друкованій чи іншій формі творів такого ж змісту.

 

Матеріали ж справи свідчать, що Горинь М. М., Горинь Б. М., Осадчий М. Г. і Зваричевська М. В., не заперечуючи на попередньому слідстві та в судовому засіданні фактів читання, розмноження та розповсюдження нелегальної літератури, яка не друкувалася в радянській пресі, а також закордонних видань, стверджували, що в них не було мети підриву чи ослаблення Радянської влади і вони вважали, що така література мала право на існування і гідна уваги читача, бо мала пізнавальний і теоретичний характер, показувала історію і життя українського народу, підвищувала його національну свідомість. 

 

  

Із показань засуджених видно, що вони, їх знайомі і друзі, зблизилися на ґрунті спільності поглядів і переконань, які, з їх точки зору, базувалися на патріотизмі і любові до України, українського народу, занепокоєнності розвитком національної літератури і мистецтва, політичним і економічним становищем, суверенітетом України як незалежної соціалістичної держави.

 

Щодо змісту цих творів, які зазначені у вироку і які читали, розмножували та розповсюджували засуджені, вони визнали, що деякі з них були історичного і національного спрямування, інші – відображали тільки окремі негативні явища радянської дійсності і сторони суспільно-політичного життя країни, в них містилася різка критика державного і суспільного ладу, діяльності партії в галузі літератури і мистецтва, вирішення національного питання, істинного суверенітету республіки і матеріального становища людей.

 

Разом з тим, із матеріалів справи не вбачається, що Горинь Б. М., Горинь М. М., Осадчий М. Г. і Зваричевська М. В. вели агітацію і пропаганду, направлену на підрив, повалення чи ослаблення радянської влади, а тому в їх діях відсутній склад злочину, за який їх засуджено.

 

З урахуванням наведеного, керуючись ст. ст. 398, 394 КПК УРСР, Пленум Верховного Суду УРСР, –

 

постановляє:

Протест Прокурора УРСР задовольнити.

 

Вирок судової колегії в кримінальних справах Львівського обласного суду від 18 квітня 1966 р. та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 17 травня 1966 р. відносно Гориня Михайла Миколайовича, Гориня Богдана Миколайовича і Осадчого Михайла Григоровича в частині засудження їх за ч. 1 ст. 62 КК УРСР, а відносно Зваричевської Мирослави Василівни названий вирок скасувати, а справу на підставі п. 2 ст. 6 КПК УРСР закрити за відсутністю в їх діях складу злочину.

 

Голова

Верховного Суду УРСР С.                                                                                                                                       Н. Якименко

 

Секретар Пленуму,

член Верховного Суду УРСР                                                                                                                               В. Т. Маляренко"

(Там само. – Арк. 250-252).

 

Відбувся цей акт реабілітації після того, коли десять колишніх політв'язнів стали народними депутатами Верховної Ради УРСР. Про боротьбу за права людини, за право України бути державною Нацією, про труднощі, успіхи і невдачі на цьому шляху, мовитиметься у третій, завершальній книзі "Не тільки про себе".

 

Київ, 2006-2008 роки