Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXХVI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 3 бер. 2014 р., 13:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 бер. 2014 р., 11:35 ]

Розділ V

У КАРТИННІЙ ГАЛЕРЕЇ

 

Результат приїзду правозахисників

Приїзд до Львова московських правозахисників Юрія Орлова, Олександра Гінзбурґа та керівника радянської групи "Міжнародна амністія" Валентина Турчина, підняті ними на прес-конференціях перед іноземними журналістами питання про переслідування інакодумців у різних містах СРСР, в тому числі – у Львові, де заборонено Михайлові та Богданові Гориням працювати за фахом, – отримали несподіваний резонанс. Можна здогадуватись, що у вищих інстанціях (прес-конференції відбувалися в Москві) було підняте питання про братів Горинів, що мають вищу освіту, а працюють кочегарами. Невдовзі Михайлові повідомили, що є місце психолога на заводі кінескопів, де він може влаштуватися за спеціальністю, а поінформований кагебістами художник, виконуючи делікатне доручення своїх наставників, сказав мені про можливість влаштуватися на працю у Львівській картинній галереї. Коли я до цього повідомлення поставився з підозрою, "добродій" запевнив: "Управління культури не буде заперечувати і директор галереї також". Хоча не дуже повірив у ці слова, все ж пішов на прийом до начальника Львівського обласного управління культури Висоцького й вислухав його монолог; 

 

  

- Ваше працевлаштування залежить не від мене, а від відповідної інстанції, з якою в останній час не маю контактів. Віддавна з ними у добрих і тісних стосунках директор Картинної галереї Борис Григорович Возницький. Жодної заяви залишати мені не потрібно – напишіть заяву на його ім'я, а він з нею піде, куди потрібно. Як там вирішать – так і буде.

 

Зробив так, як радив Висоцький. Написав заяву і відніс Возницькому, якого добре знав ще з часів спільної праці у Львівському музеї українського мистецтва. Вже у той час як секретар парторганізації музею він відмовився підписати мені характеристику для вступу в аспірантуру. Працівники музею були обурені кагебістськими повадками секретаря парторганізації: крадькома підглядав, хто над чим працює, нишпорив у столах наукових працівників. Вирішили його позбутися. Скликали збори, запросили першого секретаря Ленінського райкому партії Петра Бурака, щоб довести до його відома вимогу колективу забрати з музею Возницького. Очевидно, що мій виступ на тих зборах був найрізкіший. Історія мала цікаве продовження: Возницького "покарали" – спершу перевели на посаду заступника директора Картинної галереї, а невдовзі призначили директором.

 

Отже, йшов я до Возницького як до давнього знайомого. Не сумнівався, що в його пам'яті, як і в моїй, не затерлися сліди гострих зіткнень на музейних зборах. Тож не випадково скерували мене на працю не в музей українського мистецтва, де працював до арешту, добре був обізнаний з експозицією, фондами, де прихильно ставився до мене колектив, а в картинну галерею, в якій у відділі радянського мистецтва експонувалися тільки поодинокі твори українських мистців. Не без того, що були враховані й мої стосунки з Возницьким, і його тісна співпраця з КГБ.

 

Як і можна було сподіватися, Возницький зустрів мене з холоднуватою офіційністю. Коли розповів йому, що спрямував мене до галереї начальник Управління культури Висоцький, наче не почув моїх слів, сказав прийти завтра, бо нині дуже зайнятий. Для мене було зрозуміло, що без консультації з КГБ він не ухвалить рішення. Врешті, не його це була ідея перевести мене з кочегара на посаду наукового працівника, а тому виконає, що накажуть у КГБ.

 

Наступна зустріч була цілком іншою: Возницький сказав, що якраз потрібно для відділу російського дореволюційного та радянського мистецтва наукового працівника, на цю посаду я цілком підходжу, оскільки в Музеї українського мистецтва працював у відділі радянського мистецтва.

- Можете із завтрашнього дня виходити на працю. Місяць вам відводиться для підготовки і здачі екскурсії.

- Як можу виходити на працю, коли нема наказу про моє зарахування?

- Наказ буде, – з хитрим усміхом відповів Возницький.

- До появи наказу не буду спішити звільнятися з роботи.

- У такому разі навідайтесь завтра.

 

"Знову буде радитись", – подумав я й вирішив не звільнятися з кочегарки, поки не побачу наказу про прийняття на працю в галерею. Наступного дня Возницький у моїй присутності сказав секретарці надрукувати наказ про зарахування Гориня Богдана Миколайовича на посаду старшого наукового працівника відділу російського дореволюційного і радянського мистецтва, а коли наказ було надруковано, тут же підписав.

 

З якоюсь внутрішньою нерішучістю зайшов в кабінет головного лікаря дитячої лікарні № 3 Раїси Цой і подав їй заяву з проханням звільнити мене з посади кочегара за власним бажанням. Вийшло так, що на працю у Картинній галереї був прийнятий 21 вересня 1976 року, а звільнений з посади кочегара 23 вересня 1976 року. Московські правозахисники на чолі з Юрієм Орловим, домігшись звільнення з психіатричної лікарняні київського математика Леоніда Плюща і його виїзду з сім'єю у січні 1976 року до Парижа, здобули ще одну, хай незначну, але все ж перемогу. 

 

 

Місяць мені було відведено для підготовки екскурсії. Вивчаючи експозицію картинної галереї, повністю поринув у знайомий світ мистецтва, вивчав і осмислював представлене в галереї мистецтво багатьох країн. Екскурсію приймали: заступник директора з наукової роботи Олена Ріпко (вона ж – секретар парторганізації галереї), завідувач відділу західноєвропейського мистецтва Володимир Овсійчук і завідувач відділу російського дореволюційного і радянського мистецтва Людмила Молчанова.

 

Овсійчук з властивим йому неспокійним темпераментом перебігав із залу в зал, вказуючи: розкажіть про це, розкажіть про те. Моя розповідь про експоноване у галереї мистецтво Італії, Нідерландів, Франції, Польщі виходила за межі екскурсії, але треба було переконати екзаменаторів, що знаю матеріал. Не дійшовши до кінця експозиції Овсійчук перервав мене словами: "Досить, пішли, поговоримо". Крім зауважень, що занадто деталізую аналіз того чи того періоду в розвитку мистецтва різних країн, намагаючись переконати як багато знаю, тоді як для екскурсії матеріал потрібно у кілька разів скоротити і спростити, говорити основне, коротко і доступно – інших зауважень не було і я став старшим науковим працівником Львівської картинної галереї.

 

У числі перших, хто прийшов мене привітати з поверненням до мистецтвознавчої праці був мій давній приятель, скульптор, професор Львівського інституту декоративного й прикладного мистецтва Дмитро Крвавич. Коли проходжувались подвір'ям галереї, Крвавич, оглядаючись на всі боки, сказав, що ситуація в галереї досить складна, треба уникати непотрібних розмов.  

 

- Я є членом Вченої ради галереї, так що час від часу будемо бачитись, а нині мусимо закінчити нашу розмову, бо в мене таке враження, що за нами підглядають, – сказав Крвавич.

- Не тільки підглядають, а й фотографують, – додав я з усмішкою, побачивши, що один з галерейних реставраторів спрямував на нас об'єктив фотоапарата.

 

Не дивлячись на кагебістські повадки, Борис Возницький зарекомендував себе як справжній музейний фанатик. Він не уявляв собі життя без експедицій у пошуках нових експонатів, які знаходив у закритих церквах і костелах, а відкриття нових філіалів галереї стало його нав'язливою ідеєю. Маючи прикриття в особі партійного керівництва області й УКГБ, йому часто вдавалося реалізувати задуми, які іншим були не під силу. Для підтримки нових музейних прожектів Возницький залучав, з одного боку, партійні інстанції, з іншого – громадськість. Він вхопився за підказану ідею перетворити руїну Одеського замку в новий філіал картинної галереї і довів цей задум до успішного завершення. Так було і з відновленням на основі архівних і літературних джерел садиби Маркіяна Шашкевича у селі Підлісся, яка також стала філіалом картинної галереї. Талановитий організатор, пристрасний поцінувач мистецьких скарбів, кагебістський агент, обкомівський донощик і підлиза, що знаходив спільну мову з усіма першими секретарями обкомів, райкомів, міськкомів, а навіть ЦК КПУ – таким гнучким і багатоликим із розмитими моральними принципами виліпила тоталітарна система нині широко відомого Бориса Возницького. Та хіба його одного? 

 

  

Під кінець кожного року Третьяковська галерея влаштовувала для працівників республіканських музеїв тижневі семінари. Під час наради Возницький запитав присутніх, чи має хтось бажання поїхати на тиждень у Москву. Не знаючи, якою буде відповідь, я сказав, що найбільше відповідало б поїхати мені – працівникові з найменшим стажем. Оскільки ніхто більше не подав свого голосу, вибір випав на мене. І хоча це було планове відрядження, я не сумнівався, що про мою поїздку Возницький обов'язково повідомить УКГБ. Адже була така нагода простежити як буду поводити себе в Москві, шукатиму чи не шукатиму контактів із москвичами, що недавно були у Львові. Готуючись до поїздки, мусив про це думати, бо треба було вирішити: заходити чи не заходити до Турчина. Відрядження було виписане на тиждень: з 20 по 28 грудня. Придбав квиток і на всяк випадок взяв адреси знайомих москвичів.

 

На семінарі в Москві

І ось я в Москві. Згідно з планом семінарських занять докладно ознайомився з експозицією Третьяковської галереї, Музею образотворчих мистецтв імені О Пушкіна, де в залі французького мистецтва не міг відірвати очей від невеличкої фігурки роботи Олександра Архипенка (бронза, покрита сріблом). Щоб не зачисляти Архипенка до українських мистців, росіяни виставили подаровану їм автором статуетку в залі французького мистецтва. Окремий день був відведений для знайомства з екскурсійною, лекційною і науковою роботою Третьяковської галереї. До 18 год. різні лекції, а що робити ввечері? Відвідати чи не відвідати Турчина? Появились сумніви. Обіцяв йому спеціально приїхати до Москви, а тепер, коли в Москві, закрались сумніви чи варто ризикувати. Підступний ляк-переляк нашіптував: обіцяв, коли не було праці, не було що втрачати а тепер зустріч з Турчиним може дорого коштувати. Отже, боязнь за втрату праці?! Страх, про який говорив Турчин? "Інерція страху" –за точним и переконливим його визначенням; Так йти чи не йти?

 

Вирішив йти, бо якщо не піти, то залишиться в душі гіркий докір на все життя. Глянув на залишену Турчиним адресу з докладним описом як добратися до будинку, в якому він мешкає. На щастя, зустрів Валентина вдома. Дуже зрадів, сказав, що вечір буде у мене цікавий, є що читати, але перед тим зайдемо до Алексеєвої, можливо, там чекатиме на мене несподіванка. Про Людмилу Алексеєву я чув, її ім'я часто згадували закордонні радіостанції, проте ніколи з нею не зустрічався, не знав її в обличчя, не міг здогадатись, яку несподіванку мав на увазі Турчин. Алексеєва зустріла нас розчаровано:

- Как жаль, буквально час назад, как закончилась пресс-конференция с участием нескольких западных журналистов. Жалко, что вы опоздали и не приняли в ней участия. Но и за то спасибо, что пришли. У меня к вам огромная просьба: не передавайте нам материалов на украинском языке. У нас нет переводчиков. И нет времени на переводы. Нам понятно ваше желание, чтобы материалы попали в посольства стран, подписавших Хельсинский Заключительный Акт, а также журналистам, но учтите, все посольства находятся в Москве, иностранные журналисты тоже в Москве. Мы не отказываемся передавать ваши материалы, но мы перед тем хотели бы с ними ознакомиться, мы должны знать их содержание. Да и журналисты не хотят принимать материалов на языке, который они не понимают. Поэтому прошу вас: пишите на русском, на украинском материалов больше не передавайте.

 

Теперь относительно вашего и Кандыбы выезда за границу. Скажу вам откровенно: мы прилагаем усилия, чтобы в первую очередь отправить за границу тех, кто под угрозой ареста. Кстати, мы сами не знаем, что будет с нами завтра. Вы бы посмотрели, сколько кагебешников собралось возле дома во время пресс-конференции. Они теперь работают открыто, кстати, как и мы.

 

 Від пропозиції повечеряти Валентин відмовився, сказав, що вечерю готує дружина, часу в нас обмаль, тим більше, що Богдан має за вечір багато що прочитати. Перед нашим відходом Алексеєва ще раз нагадала мені, щоб всі матеріали передавати російською мовою.

 

Коли повернулися на помешкання Валентина, стіл уже був накритий. Дотримуючись львівської обережності, сказав Валентинові, що, може, не варто про важливі речі говорити за столом, краще на вулиці, або писати один одному запитання й відповіді. Валентин розсміявся:

- Скоро ми дійдемо до такого стану, що будемо писати під столом.

 

Після тих слів взяв із книжкової шафи товсту папку і вручив мені:

- Познайомтесь. Мені дуже цікаво почути вашу думку. Там ви прочитаєте набагато докладніше про деякі проблеми, яких ми торкнулися у Львові.

 

То був машинопис книги "Инерция страха". Валентин завів мене в окрему невеличку кімнату і я почав читати. Тепер ця книжка у мене під рукою, тому можу виписати з неї кілька думок, які на мене у той вечір зробили особливе враження. У кінці короткої передмови Валентин наводить цитату Ґанді, якою, за його словами, він керувався при написанні книги:

 

"Человек и его поступок – вещи совершенно различные. Тогда как хороший поступок заслуживает одобрения, а дурной – осуждения, человек, совершивший поступок, все равно хороший или дурной, всегда заслуживает уважения и сострадания, смотря по обстоятельствам. "Возненавидь грех, но не грешника", – вот правило, которое, хотя его и довольно легко понять, редко осуществляется на практике. Этим и объясняется, почему яд ненависти растекается по всему миру".

 

Вихідна позиція книжки Турчина, посилання на філософські висловлювання Ґанді були мені особливо близькими. Ще до знайомства з Турчиним про захоплення філософією Ґанді писав я у листах братові, Олі Мацелюх, розповідав Вячеславові Чорноволу та Іванові Світличному. Більшість висловлених у книзі думок були такими або подібними до тих, над якими роздумував, перебуваючи у концтаборі й після виходу з нього. У книзі Турчина мене захопив свіжий, незвичний аналіз усіх болячок тоталітарного суспільства. Пригадалися слова М. Горького: "Не всегда важно, что говорят, но всегда важно, как говорят". Валентин виявився великим майстром подачі матеріалу. Наведу кілька цитат з його книжки, які дадуть уявлення про світоглядні підвалини тодішніх московських демократів. Чимало з висловлених у книжці думок були панівними для того часу.

 

Турчин наголошував, що він "ээволюционист и реформист, еще точнее (хотя это слово у нас мало принято) – градуалист, сторонник постепенных преобразований, проводимых параллельно с эволюцией общественного сознания". Щоб провести політичні реформи, необхідно йти на компроміси. Ініціатором реформ повинна бути активна меншість, але це повинні бути люди, які прагнуть перемін, які "хоть чем-то готовы рисковать или жертвовать для этой цели. У нас таких и десятой доли процента нет, эти люди исчисляются буквально единицами". Автор викрив глибинну сутність тоталітаризму, який у світлі еволюційної теорії є "извращением, дегенерацией, ибо более низкий уровень организации уродует и подавляет более высокий уровень. Тоталитарное общество теряет способность нормально развиваться и окостеневает. Это тупик, волчья яма на пути эволюции". Турчин затаврував позицію дезертирства представників наукової інтелігенції, які приховували свої шкурницькі інтереси за "гениально простой отговоркой: это не мое дело; мое дело – наука, все остальное меня не касается, и я буду делать что угодно, лишь бы мне не мешали; так я принесу максимальную пользу обществу. Это философия коровы, которая умеет только давать молоко и готова давать его кому угодно" (підкр. моє. – Б. Г ). Скільки нині таких українських наукових "корів" бродять країнами світу, віддаючи за доларовий корм своє "молоко"?

 

Небо знову затягують хмари

Невід'ємною часткою мого життя стало слухання закордонних радіопередач через "VЕF" – єдиний у радянські часи транзистор, що ловив короткі хвилі – основне джерело інформації про події, що відбувалися в СРСР. У центрі уваги західних радіостанцій були огляди документів Української Гельсінської Групи (УГГ) і Московської Гельсінської Групи (МГГ). За розгортанням діяльності активістів правозахисного руху в Україні, їхніми контактами з московськими демократами активно стежив Комітет державної безпеки СРСР, який після репресій 1972 року доклав чималих зусиль для створення широкої агентурної сітки в середовищі інтелігенції та студентської молоді. Про це, зокрема, свідчить оприлюднений документ із архіву Львівського УКГБ, в якому наведено вражаючі факти:

 

"Выполняя решение коллегии КГБ при СМ СССР от 23.V.73 г., за последние 2 года значительно пополнился агентурный аппарат по линии интеллигенции и молодежи. Например, в 1973-1974 гг. завербовано по этой линии работы всеми подразделениями УКГБ – 126 агентов, в том числе по вузам – 112 и по творческой интеллигенции – 12. В результате этой работы укреплены агентурные позиции в ЛГУ и ЛПИ. По этим вузам в 1973-1974 гг. завербовано, и, в частности, по ЛГУ – 32 агента и по ЛПИ – 43 агента. В настоящее время в ЛГУ имеется 87 агентов и в ЛПИ 93 агента всех подразделений УКГБ. Как видно из приведенных данных, УКГБ недостаточно вербует агентуры по творческой интеллигенции, хотя это вызывается оперативной необходимостью. Указанный недостаток учтен при планировании мероприятий на 1975 г. и в настоящее время он устраняется.

 

Определенные изменения отмечаются нами также в тактике объектов дела "Блок" и их связей. Проанализировав свои ошибки в прошлом, они с недоверием относятся к новым связям.

 

Вместе с тем в кругу неоднократно проверенных единомышленников систематически общаются и информируют друг друга буквально обо всех событиях, особенно о беседах с работниками КГБ. В беседе с агентом "Викторией" Горынь Михаил ("Борис") заявил: "меньше суеты, меньше разговоров. Они (органы КГБ) следят за малейшим нашим шагом. Не имейте теперь близких друзей, не верьте никому, и никто Вас не продаст" [..] Объекты дела "Блок" даже выработали жаргон и условности для телефонных разговоров и переписки, Находясь в помещениях, обмениваются с помощью записок, которые сразу уничтожают.

 

Агенту "Автору" объект дела "Семен" (Горынь Богдан) заявил, что дома он ведет разговор так, будто рядом с ним постоянно находится сотрудник КГБ. Чтобы избежать наружного наблюдения, некоторые объекты встречаются в ночное время, переодеваются, изменяют внешность и т. п. ("Борис", "Семен", "Связистка").

 

После того, как Управление КГБ стало больше внимания уделять работе по связям объектов дела "Блок", установлены и взяты в разработку лица, которые в период реализации дела и ранее попадали в поле зрения органов КГБ, но затем из-под наблюдения скрывались, а отдельные из них на 2-3 года выехали за пределы Украины ("Рецидивист", "Сорока" и др.).

 

Упущено значительное время в работе по связям объектов дела "Блок", в связи с чем затягивается розыск изготовителей, распространителей "Українського вісника" и других враждебных документов, плохо вскрываются каналы их передачи за кордон".

 

Про зусилля кагебістів Львова розправитись із опозицією пише наприкінці 1976 року в доповідній записці "О некоторых направлениях организации работы 5 отдела Управления КГБ при СМ УССР по Львовской области с учетом складывающейся оперативной обстановки" керівник оперативного відділу УКГБ Киричук. Маючи інформацію про зустрічі Михайла і Богдана Горинів з керівниками Групи сприяння виконання гельсінських угод в СРСР Юрієм Орловим, Олександром Гінзбурґом і Валентином Турчиним, Киричук констатує, що проти них, із "врахуванням диференційного підходу, розпочата компрометація перед однодумцями". Можливо, що одним із заходів тої компрометації було несподіване влаштування на працю: мене – старшим науковим працівником Львівської картинної галереї, а брата – старшим психологом економічної лабораторії ВО "Кінескоп".

 

Ця доповідна записка, що зберігалась у сейфах КГБ під грифом "секретно" – була опублікована газетою "За вільну Україну" 6 лютого 1992 року. З неї постає образ спрута, що вистежує свої жертви перед черговим нападом. Нижче передруковую уривок цього документа.

 

"Приняты меры к исправлению создавшегося положения, для чего используются вновь возникшие возможности по делу "ПРЕДАТЕЛЯ" путем подставы наццентру "АРТЕМА" и агента КГБ Украины "ВАСИЛЬЕВА", склоняется к приезду в СССР "ТЕРЕЗА". Имеются предпосылки для развития дел на базе агентов "АЛЛЫ и "ЧЕРНОМОРСКОГО".

 

Вместе с тем мы видим необходимость значительно повысить качество ведения дел, и особенно подготовки дезинформационных материалов, агентуры, что учтено в разработке мероприятий на 1977 год (тут і далі підкр. мої. – Б. Г.).

 

Как известно, закордонные националистические центры подняли на щит объекты дела "БЛОК" и их связи, всячески популяризируют их имена в своих радиопередачах и печати, создают видимость существования вокруг них "оппозиции" советскому строю и организованного националистического подполья. Отдельные объекты поддерживают контакты с т. н. "Группой содействия выполнению хельсинских соглашений в СССР", на таких же позициях стоит освобожденный в прошлом году из ИТУ националист Кандыба Иван – "КОРШУН".

 

Таким образом, отмечается общая целенаправленность враждебных действий закордонных наццентров с объектами дела "БЛОК", их связями и участниками т. н. "Группы содействия". Поэтому, наряду с работой против центров, для нас не менее важной является организация мероприятий по указанным делам и оперативным контингентам.

 

В соответствии с решением Коллегии КГБ при СМ УССР от 24 июля 1976 года "О состоянии разработки объектов дела "БЛОК" и мерах ее улучшения", осуществляются мероприятия, направленные на разложение в конечном итоге националистического группирования в лице объектов этого дела и разложение его участников. С учетом дифференцированного подхода начата компрометация перед единомышленниками "БОРИСА" – Горыня Михаила, "СЕМЕНА" – Горыня Богдана и "СВЯЗИСТКИ" – Попадюк Любомиры, установлены оперативные контакты с "ЛЕКТОРОМ" – Максимчуком С., "КРОТОМ" – Косивым М., "СПОРТСМЕНОМ" – Кендзером Я., "ГИЕНОЙ" – Пашко А. Завербован в качестве агента "ХАМЕЛЕОН", располагающий контактами среди т. н. "московских демократов" и представивший заслуживающую внимания информацию. В этих же целях проведены профилактические мероприятия по делам на "НАСЛЕДНИКА" – Сороку Б., "ЗАТАЕННОГО" – Остафийчука И., "ХОРИСТКУ" – Дычук З., а Сысаку В. объявлено официальное предостережение, и он выступил со статьей, разоблачающей идеологию буржуазного национализма.

 

Однако проводимые мероприятия нас ни в коей мере не успокаивают, ибо упомянутые лица и их связи часто не искрении в своих заявлениях. У оперативного состава иногда складывается при проведении профилактических мероприятий опрометчивое мнение, в связи с чем в ряде случаев приходится осуществлять повторные профилактики. Эту работу мы будем постоянно совершенствовать, добиваясь ее эффективности, памятуя, что предупреждение враждебных проявлений – наша первоочередная задача. Особое внимание уделяется приобретению агентуры влияния.

 

В процессе проводившейся в прошлом месяце Комитетом госбезопасности Украины комплексной проверки нашего Управления, в т. ч. и 5 отдела, нам было указано на целый ряд существенных недостатков в агентурно-оперативной деятельности, и особенно в расстановке и использовании агентуры на основных направлениях. Это вызвало серьезную тревогу, беспокойство, и сейчас прилагаются все силы к тому, чтобы исправить создавшееся положение".

 

[...] Разрешите заверить, что руководящий и оперативный состав наращивает свои усилия и принимает все меры к выполнению стоящих перед нами задач.

Исп. Киричук"

(Оперативный состав наращивает усилия…” Публікуємо документи зі сховків колишнього КГБ // За вільну Україну. – 1992. – 6 лютого  )

 

Комуністичний спрут не барився з уживанням заходів для знищення інакодумців. Питання Гельсінського руху в СРСР обговорювалось на рівні ЦК КПРС, який схвалив пропозицію КГБ про необхідність проведення репресивних заходів. Арештам передувала кампанія дискредитації і паплюження керівництва Гельсінського руху, звинувачення його керівників у корисливих інтересах. 2 лютого 1977 року в "Литературной газете" була опублікована стаття "Лжецы и фарисеи", в якій розпорядника створеного О. Солженіциним Фонду допомоги політичним в'язням та їхнім родинам Олександра Гінзбурґа звинувачено у використанні громадських грошей для власних цілей. Не було сумніву, що після такої публікації почнуться арешти. Гінзбурґ встиг скликати прес-конференцію, на якій зробив звіт про діяльність Російського фонду допомоги політв'язням, повідомив, що загальна сума допомоги становила 250 тисяч карбованців, які поступили у Фонд з приватних збірок (70 тис. крб.), а решта – від Солженіцина. 3 лютого 1977 року Гінзбурґ був заарештований. Група правозахисників звернулась до прокурора Калузької області з проханням звільнити його на поруки, але ця петиція була проігнорована.

 

 

Вслід за Гінзбурґом, арешти активістів Гельсінського руху в СРСР відбувались один за одним. На прес-конференції 9 лютого 1977 року, що проходила у помешканні Людмили Алексеєвої, Юрій Орлов передав їй свої пропозиції щодо керівництва групою у випадку його арешту. 10 лютого 1977 року його заарештували і помістили у слідчий ізолятор КГБ (Лефортово). Радіо "Свобода" з посиланням на "Хронику текущих событий" повідомило, що 14 лютого 1977 року прокуратура зробила В. Турчину "останнє попередження". Деяких московських правозахисників КГБ змусило емігрувати за кордон. Упродовж 1977 року емігрантами стали Л. Алексеєва, П. Григоренко, В. Турчин та ін.

 

Паралельно з арештами в Москві, відбувалися арешти в Україні, де 5 лютого 1977 року були заарештовані Микола Руденко і Олекса Тихий, 23 квітня – Микола Матусевич і Мирослав Маринович, 8 грудня – Петро Вінс, 12 грудня – Левко Лук'яненко. Впродовж 1978-1981 років були заарештовані всі члени УГГ. Гельсінський рух в СРСР був розгромлений.

 

Спроба утвердитись на мистецтвознавчій ниві

Оцінюючи політичну ситуацію, твердий намір тоталітарної машини остаточно розправитися з опозицією, вирішив повністю віддати себе мистецтвознавчій праці. Треба було спробувати щось надрукувати. Якщо написати статтю на українську тематику – не надрукують. Тому написав статтю про талановитого литовського графіка Стасіса Красаускаса, що передчасно пішов із життя (наближалось 50-річчя від дня його народження). Мистець експонував свої твори у Львові, зустрічався з львівськими художниками, подружився з видатним львівським графіком Леопольдом Левицьким, мав виступ на львівському радіо. У мене зберігся текст цього виступу і кілька світлин з часу його перебування у Львові. Отже, було достатньо матеріалу для статті на тему "Стасіс Красаускас і Україна".

 

Статтю віддав до журналу "Жовтень". Довго вони її там маринували, радились, консультувалися і, нарешті, 30 січня 1979 року спромоглися на відповідь, яку дав на бланку журналу невідомий мені старший редактор:

 

"Шановний тов. Горинь! Обмаль місця, відведеного на сторінках нашого журналу для мистецьких матеріалів, не дає нам змоги відзначити 50-річчя від дня народження С. Красаускаса. З пошаною

 

Старший редактор                                                                                                                                             О. Крохмальний"

  

 

Шкода мені було затраченого часу, шкода цікавого матеріалу. Як не як – Красаускас – видатна постать у мистецтві графіки. А якщо спробувати зробити телепередачу? Зустрів редактора відділу мистецтва львівської телестудії Василя Глинчака. Кажу йому:

- Давай зробимо передачу про творчість Красаускаса! Напишу цікавий сценарій!

- Та ти що, – не пропустять.

- А ти спробуй, запропонуй, скажи, що Горинь – старший науковий працівник Львівської картинної галереї, тема інтернаціональна, то чому б не зробити передачу.

 

-Я і пробувати не буду. Ти спочатку надрукуйся десь, а вже опісля пропонуй нам свої сценарії.

 

 

Мав рацію Валентин Турчин, коли писав:

"Убеждение, что ничего сделать нельзя, необходимо ему для самооправдания. Когда побеждают силы разума и добра, он только пожимает плечами; но зато каждый раз, когда берет верх зло и невежество, он не упускает случая позлорадствовать:

- Вот видите! Я же говорил! Я же предупреждал! И он радуется, что его не удалось "спровоцировать" на "необдуманный" поступок..."

 

Коли у галереї відбувалися персональні чи групові виставки, я продовжував пропонувати Глинчаку свої сценарії, коментарі, але він і чути не хотів. Таке його ставлення було для мене образливим. Врешті, він міг проконсультуватися, почути, яка буде відповідь, але він навіть цього не хотів робити. Його заяча боязливість була мені противною.

 

Тут знову напрошується цитата з праці В. Турчина "Інерція страху": "Дилемму – совесть или работа, которую тоталитарное общество ставит перед человеком творческой профессии, каждый решает по-своему. Большинство тех людей, которых называют порядочными, частично жертвуют работой, частично совестью. Они стараются свести к минимуму свое касательство к социальным проблемам, стараются ограничиться чисто профессиональными аспектами деятельности и чисто профессиональными контактами. Те же, кто не сохранил и капли порядочности, ничем не гнушаются для продвижения вверх. Иногда, например, они действуют в отвратительных инсценировках, где они якобы "свободно и откровенно" обмениваются мнениями с представителями Запада по вопросам политики и идеологии". 

 

  

Треба було викинути з голови ілюзію, що мене хтось може надрукувати. Куди б не послав – всюди існують "чорні списки". Цензори не пропустять жодного матеріалу, поки не звірять усіх прізвищ за цим списком. Моя праця в галереї була дуже вигідна для чекістів. Як-не-як, а цілий день під контролем. Зі ставлення до мене багатьох працівників зрозумів, що вони отримали інструкцію, як до мене ставитись, що запитувати, як реагувати на відповіді. Кожного тижня до галереї приходив оперативний працівник УКГБ Олександр Олександрович Шумейко. Бувало, що бачив його, коли заходив у кабінет директора Бориса Возницького, заступника директора, секретаря партійної організації галереї Олени Ріпко або вченого секретаря Оксани Пеленської. Очевидно, що вони давали докладний звіт (не знаю – усний чи письмовий) як поводить себе Богдан Горинь.

 

  

Борис Возницький під час розмови 21 березня 1995 року з Тарасом Батенком, не приховуючи контактів з працівниками КГБ, розповів:

 

"До мене як директора постійно підходили і випитували, як там Горинь і як він поводиться. Іноді були складні умови. Пам'ятаю, коли проходило "обговорення" Конституції УРСР (1978 рік. – Г. Б.), він виступив зі своїм проектом. Це викликало великий шум, особливо в райкомі. Були випадки із відкритим тиском: Горинь має виступати на відкритті виставки Крвавича. Мені телефонують: "Хай Горинь не виступає". Я розумію, що для нього це була велика образа". 

 

 

Моїм хобі стало читання лекцій і цьому захопленню, наче наркотику, я віддавав себе повністю. Для читання лекцій потрібний ілюстративний матеріал, який кожний лектор готував собі сам. Я придбав популярний фотоапарат "Зеніт" і цілими днями у подвір'ї галереї (щоб усі бачили!) фотографував на позитивну кольорову плівку потрібний для лекцій матеріал. Проявляти плівку віддавав у фотоательє, що знаходилось неподалік галереї. Проявлену плівку розрізав на кадрики і вставляв у спеціальні рамочки, які продавались в окремих коробках. За роки праці в галереї я зробив кілька тисяч слайдів! Більшість з них не була використана на лекціях, але мені цікаво було збирати матеріал з надією, що колись зможу скористатися ним при написанні монографій про багатьох мистців.

 

 

Стало звично постійно носити із собою фотоапарат. Брав його із собою, коли їздив до батьків у Ходорів, а також до батьків дружини у рідне село Кнісело. Бувало, що у поїздці до Кнісела приїжджали втрьох – Оксана із сестрою Галею і я. Майже під час усіх поїздок до Ходорова й Кнісела робив фотографії. З них можна б скласти не один, а кілька альбомів.

 

Добиратися до Кнісела можна було тільки автобусом. Щоб не ображалися батьки у Ходорові й Кніселі, ми з Оксаною відвідували і тих, і тих. Щоб скоротити дорогу до "мельниківського кута", часто йшли від головної траси полем. Була можливість зняти з віддалі загальний вигляд села і окремо – "мельниківський кут" із садибою Івана Худяка.