Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXХV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 28 лют. 2014 р., 12:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 бер. 2014 р., 11:33 ]

Неспокійне життя

До нашого однокімнатного помешкання на вулиці Кульчицької, 15 кілька разів приходив дільничний міліціонер, складав протокол, в якому констатував, що Горинь Б. М. порушує паспортний режим, незаконно проживає без прописки на помешканні Горинь Оксани Іванівни, попереджав про відповідальність, накладав штраф. Після кількох звинувачень у порушенні паспортного режиму, заведену міліцією на мене справу було передано в суд.

 

Під час судового засідання суддя кілька разів ставив запитання, як довго я затримувався у Львові, коли приїжджав до дружини. У той час я вже був обізнаний зі статтями про правопорушення паспортного режиму, тому відповідав: "Не більше ніж три дні" (перебувати без прописки до трьох днів дозволяв Адміністративний кодекс УРСР). Не домігшись потрібного признання, суд виніс рішення "приписать мужа к жене". Так я знову став львів'янином, але, як і у Ходорові, без права праці за фахом. Треба було десь працювати, бо в іншому випадку мене могли звинуватити у дармоїдстві. Після порад і допомоги "доброзичливих" людей, вимушений був влаштуватись на працю маляром у тресті зі складною назвою "Південьзахідрембудмонтаж".

 

Управління того тресту займалось ремонтом хімічних заводів. Праця була шкідливою, на території заводу повсихали усі дерева, а щоб робітники не зразу знищили свої печінки й не втратили працездатності, в обід давали горнятко молока. Там отримав підвищення – присвоїли звання "маляра-бригадира". 

 

 

Проте моя печінка не могла довше витримувати отруєння трихлоретиленом, у виробництві якого спеціалізувався завод (великі бутлі з виготовленим продуктом стояли по всій території заводу), я почав хворіти, а тому подав заяву на звільнення. 17 червня 1974 року прийшов привітати брата Михайла з днем народження, розповів йому про умови праці на заводі "Хімреактив". Брат порадив записатися на курси кочегарів. Наступного дня, 18 червня 1974 року отримав на руки трудову книжку, в якій було записано:

 

"18.06.1974. Уволен с работы по собственному желанию. Пр. 38 л от 17.06.1974 г."

 

Успішно закінчивши курси кочегарів після складання екзаменів 23 жовтня 1974 року отримав посвідчення кочегара-оператора з правом працювати кочегаром при водяних і парових котлах.

 

Оскільки плата кочегара була мізерною, влаштувався у двох котельнях: у житлово-комунальній конторі тресту "Львівпромбуд" (на час огрівального сезону) і на постійно – у 3-й дитячій соматичній лікарні. 

 

  

Порівняно з іншими робітничими професіями, праця кочегара давала можливість, доглядаючи за котлами, уривками переглядати газети, журнали, книжки і крадькома дещо писати. У нічні години, доглядаючи за паровим котлом, я продовжив перервану арештом працю над книжкою про життєвий і творчий шлях скульптора Івана Севери – "У пошуках берега".

 

  

Котельню обслуговували чотири кочегари. Отже, за одне добове чергування я мав три доби вихідних. Це давало мені можливість працювати у зимовий період у ще одній котельні і таким чином якось заробляти на купівлю книжок, бо домашні турботи повністю взяла на себе Оксана. Час від часу голова ЖЕКу вимагав, щоб принести йому довідку про місце праці. 

 

 

Одна з таких довідок збереглась. У ній мовиться, що Горинь Б. М. працює в 1-й міській дитячій лікарні на посаді кочегара і отримує зарплату шістдесят п'ять крб. на місяць. Довідку підписала головний лікар Цой.

 

Знайомство з Романом Андріяшиком

Після різких оцінок, які дала партійна критика останнім творам Романа Андріяшика, у його житті настали чорні дні. Цькування у пресі супроводжувалося майже відкритим стеженням з боку КГБ. Як і в попередні роки, він тікав від осоружного політичного життя у творчість. Роздумуючи над різними складними сторінками української історії, Андріяшик шукав у минулому ситуацій, аналогічних з існуючою дійсністю. Він продовжував прикриватись історією з метою заглиблення у проблеми сучасності.

 

Про такий його підхід до історичної тематики почув безпосередньо від нього, коли весною 1975 року його дружина Ольга Мацелюх – двоюрідна сестра Ольги Горинь, дружини брата Михайла, привела свого чоловіка Романа Андріяшика на моє помешкання у Львові. 

 

  

Я вже два роки був одружений і мешкав з Оксаною на вулиці Кульчицькій, 15, що розташована за якихось 5-7 хв. ходу до львівського аеропорту. Сталося так, що рейс на Київ чи то відклали, чи молоде подружжя переплутало години, але в усякому разі ми мали десь близько двох годин часу, щоб поговорити на різні теми. Поставивши на стіл пляшку горілки і поспіхом приготовану закуску (дружина була на праці, а в мене після нічного чергування у котельні – вихідний), ми почали хаотичний обмін думками. Мене продовжувала мучити давня тема психології творчості, тому попросив Романа, щоб розповів, коли йому прийшла свідомість, що стане прозаїком і як народжувалися задуми його книг. На моє запитання Роман відповів:

- Почав я писати досить пізно. Спочатку мене тягнуло до читання, а не до писання. Я перечитав всю, або майже всю українську і зарубіжну класику. Великий вплив зробив на мене Бальзак. У той час я ще не думав, що писатиму романи, але все те, що я читав, досвід великої прози десь там на дні душі осідав і накопичувався. Очевидно, що той процес відбувався підсвідомо, я продовжував поїдати книжку за книжкою, але наступив раптом такий момент, коли я відчув, що хочу написати великий прозовий твір. Сталося так, що твори визрівали у моїй душі паралельно із читанням і, нарешті, дали про себе знати. Коли приступив до писання, то не відчув жодної складності: почав писати перший свій твір так, наче вже перед тим написав кілька книжок.

 

Час за розмовою пролетів наче одна мить. Нам треба було йти в аеропорт. Вирішив відпровадити Романа і Олю, щоб продовжити розмову. По дорозі висловив Романові своє захоплення його "Полтвою", сказав, що то дуже сучасний твір і дуже добре характеризує нашу дійсність, можливо, краще, ніж 20-ті роки. На мої слова він всміхнувся, зауважив, що небагато людей під таким кутом прочитали його роман, але йому приємно, що є читачі, які його розуміють. У ході розмови я переконався, що Роман свідомо виробив метод аналізувати радянську дійсність, прикриваючи свої роздуми історичними сюжетами, які його мало цікавили, вірніше, цікавили настільки, наскільки давали можливість говорити про актуальні проблеми сьогодення. Коли ми торкнулися життя деяких письменників, які полюбляють їздити за кордон, щоб написати черговий опус на тему буржуазної дійсності, Роман сказав:

- Дуже шкода, що не маю можливості поїхати за кордон, як деякі мої колеги. Якщо б мав таку можливість, то написав би такий роман з буржуазного життя, що всі у ньому пізнали б нашу радянську дійсність, але доказати цього не змогли б, як нічого не змогли доказати, критикуючи "Полтву". Догадуватися – догадувались, але аргументів не вистачило. А я вперто доводив, що то твір на історичну тему, можливо, недосконалий, але жодного підтексту, якого у ньому шукає Новиченко, нема.

 

Справді, то був чудовий прийом – застосування езопівської мови, якою послуговувались письменники від найдавніших часів до нині, включаючи Василя Симоненка, Станіслава Тельнюка та ін. Про те, що Роман глузував з цензорів, коли звертався до історичної тематики, сказав він своїй донечці Оксані: "Усе, що я написав, написав у нещадно глузливому історичному ключі. На жаль, цього ніхто так і не помітив..." Вважаю, що в даному разі Роман помилився: його твори мали такий великий успіх серед читачів саме тому, що розуміли, чому він звертається до історичної тематики, відгадували його "нещадно глузливий історичний ключ".

 

Затхла атмосфера в літературі не змінилась і через десять років. Олесь Гончар у своєму щоденнику від 3 травня 1983 року робить запис: "Далеко зайшли! Леонід Новиченко вже критикує Зерова, Рильського. Ніхто не сміє згадати Андріяшика, Ліну Костенко. За приклад нам виставляють літературні шлакоблоки Собка та інших".

 

Про Андріяшика заговорили, коли до влади в СРСР прийшов Михайло Горбачов. З проголошенням України незалежною державою настали нові можливості для творчості, але сили в письменника були підірвані. Востаннє бачив Романа на Шевченківському вечорі, коли оголошували лауреатів національної премії ім. Тараса Шевченка. Він до невпізнання змінився, виглядав старою, хворою людиною. Я перекинувся з ним кількома реченнями, привітав його з високою нагородою. Роман відповів, що тепер ця премія йому вже ні до чого. "В усьому він був вищий за всіх, і в усьому він дорівнював собі" – написала про нього у "Слові Просвіти" донька Оксана. Роман заслужив собі на такі слова.

 

Приїзд до Львова Юрія Орлова

Радянське керівництво, підписавши 1 серпня 1975 року в Гельсінкі Підсумковий акт наради з безпеки і співробітництва в Європі, взяло на себе зобов'язання притримуватися міжнародних стандартів в ділянці прав людини. Під прикриттям ухваленого у Гельсінкі міжнародного правозахисного документа, 12 травня 1976 року на прес-конференції, що відбулася на квартирі академіка Андрія Сахарова, Юрій Орлов оголосив про створення Московської Гельсінської Групи, до складу якої ввійшли: Людмила Алексеєва, Михаїл Бернштам, Олена Боннер, Олександр Гінзбурґ, Петро Григоренко, Олександр Корчак, Мальва Ланда, Анатолій Марченко, Віталій Рубин, Анатолій Щаранський. Група почала приймати від громадян СРСР інформацію про порушення гуманітарних статей Гельсінських угод і доводити інформацію до відома громадськості і урядів 35 держав, що підписали Підсумковий акт наради в Гельсінкі. Цю новину широко рекламували західні радіостанції. Після кількарічного заціпеніння, в якому перебувала радянська інтелігенція, появилась маленька надія на послаблення закручених гайок у громадському та культурному житті. 

 

  

Шукаючи матеріалів і контактів для розширення своєї діяльності, спочатку Орлов, а за ним Олександр Гінзбурґ і Валентин Турчин вирішили відвідати Львів. Одного дня, коли після добового чергування у котельні, я мав вихідний, був вдома, почув у дверях дзвінок. Придивившись крізь вічко на невідомого чоловіка (завжди можна було сподіватись непроханих гостей), побачив чоловіка, який не викликав підозри, разюче відрізнявся від гебістів. Відчинив двері. Переді мною стояв низького росту чоловік з худим, покритим рудими веснянками обличчям. Незнайомий представився:

- Юрий Орлов, ваш адрес мне дала ваша знакомая. Я возглавляю в Москве группу, которая занимается защитой прав человека. Хотел бы с вами поговорить.

 

Я запросив гостя до помешкання й почали розмову про порушення прав людини в Україні і, зокрема, у Львові. Орлов сказав, що Підсумковий акт Гельсінської наради дає великі можливості апелювати до міжнародної громадськості про порушення прав людини в СРСР, вимагати праці за спеціальністю.

 

За кавою була нагода розпитати Орлова, що являє собою Московська Гельсінська Група, який її статус, кількість членів, можливості для праці, гарантії безпеки. Мені цікаво було дізнатись, що спонукало гостя зайнятись правозахисною діяльністю.

 

Ми були тільки вдвох (дружина була на роботі), ніхто не заважав, була можливість поговорити на різні теми. Попросив гостя коротко розповісти про себе. З того, що почув, склав собі про нього уявлення. Тепер ці відомості можу доповнити з літературних джерел.

 

Народився Юрій Федорович Орлов 13 серпня 1924 року в робітничій сім'ї. Учасник війни, закінчив фізичний факультет Московського державного університету, працював в Інституті теоретичної і експериментальної фізики АН СРСР. Як і на багатьох представників інтелігенції, великий вплив на нього зробили матеріали XX з'їзду КПРС, зокрема, доповідь на з'їзді Микити Хрущова, в якій частково викривалася злочинна діяльність Сталіна. Коли на партійних зборах обговорювались матеріали цього з'їзду, Орлов у своєму виступі назвав Сталіна і Берію "убийцами, стоявшими у власти" і заявив, що у суспільстві необхідно вводити демократію. Керівництво інституту доповіло про позицію Орлова у вищі партійні інстанції і, очевидно, в КГБ. Як і можна було сподіватися, його виключили з партії й звільнили з праці в інституті. У Москві йому не було місця, тому виїхав у Єреван, де вдалося влаштуватися на працю в Інститут фізики Вірменської РСР. Там працював 16 років, захистив кандидатську і докторську дисертації й у 1968 році був обраний членом-кореспондентом Вірменської Академії наук.

 

Маючи науковий ступінь, у 1972 році повернувся до Москви, влаштувався в один з академічних інститутів, що мав складну назву – Інститут земного магнетизму, іоносфери і розповсюдження радіохвиль. У 1973 році, обурений кампанією проти Андрія Сахарова, розпочав громадську діяльність, написав і відіслав на ім'я Л. Брежнєва відкритого листа, в якому поставив вимогу необхідності демократизації радянського суспільства. Лист розійшовся по руках, ім'я Орлова стало відомим серед дисидентів. У жовтні 1973 року Юрій Орлов, Валентин Турчин і Андрій Твердохлєбов організували радянську секцію "Міжнародна Амністія".

 

Очолена у 1976 року Юрієм Орловим Гельсінська Група випускала документи про порушення прав людини в СРСР. Ці документи активісти групи надсилали керівництву СРСР і паралельно передавали у московські посольства країн-учасниць Гельсінської угоди, вручали закордонним журналістам під час проведення прес-конференцій. Через самвидав і закордонні радіостанції Орлов зробив оголошення, що МГГ надає допомогу громадянам, права яких було порушено. Правозахисна діяльність Орлова привернула увагу КГБ. Його попереджено про можливі наслідки "протиправної діяльності". Не звертаючи уваги на демонстративне стеження, Орлов продовжував правозахисну діяльність. Оскільки проведені Московською правозахисною групою протести з приводу заборон на професійну працю мали певний успіх, Орлов аналогічні питання вирішив порушити під час приїзду до Львова.

 

Під час розмови ми торкнулися питань подальшого розвитку подій в СРСР. Мені імпонували висловлені Орловим погляди про необхідність у країні реформ і шкідливість революційного шляху розвитку. Аргументуючи свою позицію, Орлов зробив акцент, що реформістський рух міг би суттєво змінити ситуацію в СРСР на краще. Я зауважив, що реформізм – це політичний термін, а для мене ближчим є філософський термін – еволюційний розвиток. З моїм зауваженням Орлов погодився, однак підкреслив, що в Москві як антитезу революційності люди з його кола частіше використовують термін "реформізм", під яким розуміють прагнення надати соціалізмові людське обличчя.

 

- Кое-кто ошибочно считает, что я против социализма – это не так. Я против тоталитарного социализма, но за демократический социализм, за превращение, причем, медленное, постепенное тоталитарного социализма в демократический, который меня вполне устраивал бы. Социализм с человеческим лицом. Наша работа преследует именно такую цель. В этом отношении мы имеем много сторонников, большую поддержку среди интеллигенции.

 

Чимало з тих думок, які висловив Орлов у розмові зі мною, пізніше прочитав у його книжці "Опасные мысли". Ось деякі з його міркувань:

 

"Очень важно, чтобы был первый эшелон, второй эшелон, третий и так далее. Если только один эшелон, одиночка, то это очень плохо. Нам на самом деле нужны были помощники, которые не рисковали бы, так как мы".

 

"Интеллигенция должна быть всегда критической. Вот просто кто-то же должен думать, обязательно нужна критическая часть общества. Обязательно. Иногда это может быть поддержка власти, иногда оппозиция, но всегда критический анализ в социальных, политических, экономических и прочих отношениях".

 

Коли я запитав Орлова, чи мета його приїзду в Україну полягає в тому, щоб створити аналогічну групу у Львові, Орлов заперечив:

 

- Такое движение возможно в Москве, но, как мне кажется, невозможно во Львове. Здесь оно сразу будет расценено как националистическое движение, по-этому, на мой взгляд, не стоило бы создавать во Львове аналогичные группы: это не принесет пользы вам и может повредить нам. Ведь вы не сможете обойтись без нас? Все посольства, иностранные журналисты – в Москве. Для того, чтобы передать материалы, вам необходима Москва. Устроить пресс-конференцию с иностранными журналистами, как мы это делаем, можно только в Москве. Мы рассчитываем на вашу поддержку, на ваши материалы, протесты, будем вам, по возможности, помогать, но мы, откровенно говоря, не считаем целесообразным создание во Львове такой группы.

 

Я не сумнівався, що Орлов говорить щиро, що це його переконання. Сказав йому, що варто було б всі ці питання обговорити разом з братом Михайлом. Відходячи сказав, що не потрібно його проводжати, бо зупинився з дружиною і сином неподалік цього будинку. Якась, я б сказав, хвороблива делікатність завадила мені запитати, у кого він зупинився і хто та знайома, яка дала мою адресу. Цього питання він торкнувся при наступній зустрічі. Сказав, що коли разом з дружиною і сином прибули до Львова, ними заопікувалася Стефа Гулик, підшукала помешкання у Карпатах (село Дора, в якому Ірина Вільде побудувала дачу) і виконувала, так би мовити, роль зв'язкової між Дорою і Львовом. Стефа була моєю сусідкою – мешкала якихось триста метрів від мене. Не виключено, що саме через неї чи ще через когось із нових знайомих Орлов передав для мене з Дори, де відпочивав, листа, написавши на конверті не тільки мою адресу, а й телефон – з метою вручити листа безпосередньо в руки мені або братові Михайлу. Проте людина, якій було доручено передати листа, чомусь не хотіла засвічувати себе, а тому, приїхавши з Дори до Львова, наклеїла марки і вкинула листа до поштової скриньки, що, фактично, виявляло місцеперебування Орлова і його контакти зі мною і братом Михайлом.

 

 

Що це було саме так, не викликає сумніву, бо лист Орлова написаний 15 серпня, а отримав листа 16 серпня. Через чиї руки він проходив, залишається таємницею і водночас доказом, що Орлов у Дорі був надійно обставлений стукачами. Вважаю, що чекістів зацікавив не зміст листа (Орлов, не торкаючись політичних питань, пояснював, чому затримується у Дорі): вони вистежували встановлення контактів між Москвою і Львовом. Звертаючись до брата Михайла й до мене, Орлов писав:

 

Дорогие Михаил Николаевич и Богдан Николаевич!

Саша (мой сын) просит, если только это не нарушит каких-то особенных планов, пробыть до конца каникул в Доре, не выезжая. Он еще не почувствовал "насыщения" отдыхом, кроме того, у него в Доре приятели из местных мальчишек, и, кроме того, он неважно переносит автобусы. В общем, он просит отложить познавательное путешествие на какой-нибудь другой год.

 

Я немного виноват перед ним: из-за моих дел мы не могли выехать из Москвы до конца июля, и весь июль он просидел в Москве. Через полгода у него начнется диплом. Поэтому я и не настаиваю на своем плане путешествия.

 

Если Вы не возражаете, то мы, таким образом, пробудем в Доре до 26-го, 26-го приедем во Львов автобусом, полный день 27-го пробудем в Львове и 28-го (если Стефа заказала билеты на 28-е) (підкр. моє.Б. Г.) уезжаем в Москву.

 

Но ничего плохого, если мы и пропутешествуем несколько последних дней; Саша понимает, что трудно менять договоренность в последнюю минуту.

 

До свиданья – во Львове или в Доре.

С уважением

15.VIII.                                                                                                                                                                              Ю. Орлов"

 

Отримавши листа, пішов до брата, щоб обговорити, як нам бути: їхати до Орлова у Дору, чи дочекатись, поки він приїде до Львова. Зважаючи, що у Львові чекісти не дадуть нам спокою, будуть ходити за п'ятами, вирішили поїхати до Дори. Виникла одна складність: мій графік праці не збігався з графіком праці брата: у нього – вихідний, а в мене – робочий день. У той час я працював кочегаром у 3-й дитячій соматичній лікарні. На кого залишити котельню? Якщо просити завгоспа, щоб мене хтось замінив, обов'язково доповість у КГБ, що Горинь кудись збирається їхати. Тому вирішив вдатись до ризикованого варіанту: залишити в котельні замість себе дружину. Навчив її як доглядати котли, як зменшувати і збільшувати газ, як стежити за температурою води. Зрозуміло, що я не мав права цього робити: це було грубе порушення правил безпеки і могло статись непередбачене, але не придумав іншого варіанту. Звичайно, були переживання, щоб щось раптом не трапилось в котельні у час моєї відсутності, головне, що дружина погодилась чергувати за мене і я з братом пішов на автобусну станцію, щоб першим ліпшим автобусом добратись до Дори.

 

Доїхали без перешкод. Запропонували Юрію Орлову піти в ліс і там про все переговорити. Наша розмова тривала кілька годин. Орлов докладно розповів про діяльність очолюваної ним Гельсінської групи, про ситуацію у Москві, про постійні зустрічі з кореспондентами різних західних газет. Сказав, що гельсінський рух має перспективу, його активно підтримує Захід. На запитання брата про перспективи розростання гельсінського руху в республіках СРСР, поділився своїми міркуваннями, які перед тим висловив у мене на помешканні. Повторив, що до гельсінського руху не варто залучати колишніх політв'язнів, бо це могло б дати підставу висунути звинувачення, що гельсінський рух очолюють антирадянські елементи, які вже були суджені за антирадянську діяльність. Сказав, що на цю тему говорив з Іваном Кандибою перед від'їздом у Карпати. На його думку, був би оптимальний варіант, якщо б діяльність гельсінських груп у республіках очолили люди науки, з іменем і науковими званнями, люди, які поза пильною увагою КГБ. Якщо б такий варіант вдалося реалізувати, то гельсінські групи могли б виконати велику роботу. Багато також залежатиме від мудрого підходу до підбору відданих справі людей. Москві пощастило, що має таку людину як Андрій Сахаров, з якою КГБ нелегко справитись. Московська група зацікавлена, щоб отримувати з України якнайповнішу інформацію про порушення прав людини. Така інформація дуже допомогла б у роботі.

 

Крім роз'яснень ситуації в Москві, Орлова цікавили деякі моменти з історії України, які він намагався для себе уточнити. Йому цікаво було дізнатись, яким чином Західна Україна зберегла свою українську ідентичність, будучи століттями відірваною кордонами від Східної України. Відповідаючи на це питання, брат Михайло наголосив, що Західна Україна від 1772 року входила до складу Австро-Угорської монархії, яка, на відміну від Російської імперії, була конституційною монархією, забезпечувала право розвитку національної культури і освіти, дала можливість розвиватися Науковому товариству імені Шевченка, "Просвіті", творити політичні партії. Я коротко розповів про літературне і мистецьке життя, про видатних мистців, твори яких зберігаються у львівських музеях.

 

Години пролетіли наче одна мить. Ночувати відмовилися – треба було добиратися до Львова. Мене не покидало переживання, чи не трапилось, бува, щось у котельні, де залишив поверхово обізнану з правилами обслуговування котлів дружину. Орлов був задоволений зустріччю і розмовою, обіцяв після відпочинку ще раз зустрітися з нами у Львові.

 

Коли прибули до Львова, з автобусної станції (надворі було вже темно) попрямував до котельні, щоб відчергувати ніч (працювали добами). Дружина була перелякана, сказала, що вдень заходив у котельню завгосп, допитувався, де чоловік, чи має вона посвідчення кочегара, а якщо ні, то чому погодилась чергувати, бо догляд за котлами вимагає знань і досвіду. Я розумів, що скандалу не обминути. Під час наступного чергування завгосп вперше говорив зі мною різко, не стримуючи обурення:

 

- Як ви могли довірити догляд за котельнею дружині? Та чи думали ви над тим, що котельня знаходиться в притик з лікарнею, палати переповнені дітьми. Якась необережність, вибухнув би котел, могла бути велика катастрофа! Судили б не тільки вас, а й мене. Вас було б за що судити, але чому за вашу халатність повинен відповідати я? Хіба тільки тому, що дав згоду взяти вас на роботу? Попереджую: якщо трапиться ще один такий випадок, будете звільнені з праці.

 

Я мовчки вислухав нотацію і запевнив, що більше таке на повториться.

 

26 серпня автобусом з Дори приїхали Орлов з дружиною Іриною і сином Сашею. Вони знову зупинилися на помешканні Стефи Гулик. Зайшли до мене (всього 3-4 хвилини ходу). Цього разу Орлов розповів, що домагається виїзду за кордон кількох репресованих москвичів, яких після відбуття строку покарання продовжують переслідувати, не дають можливості працювати за фахом. Сказавши це, запитав мене, чи не заперечуватиму, якщо порушить питання про мій виїзд за кордон.

 

Побачивши, що ця пропозиція заставила мене задуматись, Орлов пояснив, що така інформація мені не пошкодить. Можливо, навіть допоможе, як це було з деякими москвичами, бо, "судячи з вашого нинішнього статусу, про вас забули. То ж не чекайте, що хтось вам запропонує роботу. Так не буває. Все в житті доводиться виборювати".

 

Пропозиція була для мене цілком несподіваною, запитав дружину, як вона ставиться до такої пропозиції. Відповіла: "Якщо ти даєш згоду, то й не заперечую". Отже, погодились, щоб наші імена були серед тих, що домагаються виїзду з СРСР. Орлов попросив докладно розповісти, як склалось моє життя після звільнення з концтабору. Розповів йому про митарства з пошуками праці. Мене здивувало його уточнення деяких деталей біографії. Докладно розпитував про батьків, братів – рік і місце народження, до складу якої держави входило село Кнісело у 1936 і 1939 роках, коли ми народилися. Побачивши моє здивування, сказав, що іноді такі деталі можуть відіграти вирішальну роль при остаточному оформленні документів.

 

Чтобы вам прислали вызов, необходимы очень точные биографические данные. Имеет значение даже то, что вы и ваша жена родились в то время, когда Галиция входила в состав Польского государства. В этом отношении вы имеете некоторые преимущества.

 

Я мав зроблену від руки копію своєї трудової книжки, яку Орлов попросив дати йому. На цьому наша зустріч закінчилася. Шановний гість належав до пунктуальних і практичних людей і, як я невдовзі переконався, відіслав про мене і дружину усі необхідні відомості за кордон.

 

У книзі спогадів "Опасные мысли" Орлов так описав своє перебування на Львівщині:

 

"Я сам, вместе с Ириной и сыном Сашей, поехал на Западную Украину, чтобы понять ее дух и проблемы. Мы встретились с братьями Горынями – интеллектуалами, прошлыми (и будущими) политзаключенными, работавшими в то время в качестве кочегаров; посетили и подбодрили семью политзаключенного Геля.

 

Незачем объяснять, что украинская ГБ держала нас под массированным наблюдением, вначале сильно забавлявшим Сашу, но потом надоевшим даже ему. Побыв в семьях, осмотрев Львов и посетив некоторые западноукраинские села, мы с Ириной отправились на автобусе в гости к Ивану Кандыбе в поселок Пустомыты, оставив Сашу в целях его безопасности во Львове. Кандыба, адвокат, только что освободившийся после пятнадцати лет спецрежима, полученных (вместе с адвокатом Лукьяненко) за декларацию конституционного права Украины на независимость, жил под административным надзором. В своей квартире во Львове ему было жить запрещено. Мы его знали, он заходил к нам в Москве сразу после лагеря. Это был некрупный мужчина, с измученным, но очень живим лицом. Мы преподнесли ему подарки, выпили немного, погуляли по поселку; и все уговаривали, как до нас пытались делать Гинзбург с Турчиным. не вступать в Московскую Хельсинскую группу (підкр моє. – Б. Г.) (Вместе с братьями Горынями он, однако, присоединился позже к Украинской Хельсинской группе).

 

 

[...] С тяжелим сердцем отправились ми затем на отдых. Знакомая украинка привезла нас троих из Львова в далекую Карпатскую деревню, где по ее рекомендации – "Они русские, но хорошие!" – нам удалось снять жилье. Видимых хвостов там не было, так что мы, можно сказать, свободно гуляли в буковых лесах... Поотдыхав месяц, мы вернулись в Москву"

(Орлов Ю. Опасные мысли. Мемуары из русской жизни. – М., 2006. – С. 179-180).

 

 

Приїзд до Львова Турчина і Гінзбурґа

Після Юрія Орлова на початку вересня того самого 1976 року до Львова приїхали Олександр Гінзбурґ і Валентин Турчин.

 

Відшукали моє помешкання, першу ніч (через обмаль місця) вимушені були спати на одному ліжку. Я бачив, що обом їм у мене не дуже затишно, тому попросив брата, щоб взяв до себе Гінзбурґа, а Турчин нехай залишається у мене.

 

Кілька слів про гостей.

 

  

Олександр Гінзбурґ – мій ровесник, народився 21 листопада 1936 року в Москві. Син відомого архітектора Чижова, протестуючи проти антисемітизму в СРСР, взяв прізвище матері. З 1956 року навчався на журналістському факультеті Московського університету, працював у театрі й на телебаченні, знімався в кіно, був кореспондентом газети "Московский комсомолец". У 60-ті роки проявив себе як журналіст і громадський діяч. Був ініціатором виготовлення і поширення різних форм самвидаву. 1959-1960 роках видав під своїм прізвищем три номери поетичного альманаху "Синтаксис", яким започаткував самвидавну періодику. У липні 1960-го заарештований і засуджений на 2 роки за вигаданою кримінальною справою "підробка документів". Після звільнення працював робітником. У 1966 році поступив на вечірнє відділення Московського історико-архівного інституту, впорядкував збірник "Белая книга по делу А. Синявского и Ю. Даниэля", яка принесла йому широку популярність. Книга активно розповсюджувалась через самвидав, а в 1967 році була надрукована в Німеччині.

 

23 січня 1967 року Гінзбурґа було заарештовано і звинувачено (разом з Ю. Галанськовим, А. Добровольським та В. Лашковою) у виготовленні та поширенні антирадянської літератури. Засудили на 5 років. Із тим процесом пов'язана широка петиційна кампанія 1968 року, яка мала значний вплив на розгортання правозахисного руху в СРСР. Покарання відбував у мордовських політичних таборах та у Владимирській тюрмі. 1972 року в Мюнхені вийшла упорядкована П. Смірновим книга "Дело Юрия Галанскова, Александра Гинзбурга, Алексея Добровольского и Веры Лашковой. За пять лет... Документы и показання".

 

Не маючи права після відбуття покарання жити в Москві, Гінзбурґ поселився в м. Таруса Калузької області, де за його порадою знайшли прихисток після звільнення Ніна Строката-Караванська, Святослав Караванський та інші політв'язні. Перебував під посиленим наглядом міліції й КГБ. З 1974 року став розпорядником створеного О. Солженіциним Російського громадського Фонду допомоги політичним в'язням та їхнім родинам.

 

О. Гінзбурґ – співзасновник Московської Гельсінської групи, яка оголосила про своє існування 12 травня 1976 року. Через шість місяців на прес-конференції, що відбулася на його московському помешканні з участю закордонних журналістів Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської групи.

 

Одне з питань, яке Гінзбурґ обговорював у Львові з Михайлом Горинем – допомога українським політичним в'язням та їхнім родинам. Забігаючи вперед, скажу кілька слів про його подальшу долю. 2 лютого 1977 року в "Литературной газете" з'явилася стаття О. Петрова-Агатова "Лжецы и фарисеи", в якій Гінзбурґа звинувачено у співпраці зі західними спецслужбами, а також у нечесному використанні Фонду допомоги політичним в'язням та їхнім родинам. Встиг скликати прес-конференцію, в якій подав звіт про діяльність Фонду за три роки. З лютого 1977 року Гінзбурґ був заарештований, 10-13 липня 1978 року засуджений Калузьким обласним судом за ст. 70 ч. 2 КК РСФСР до 8 років ув'язнення та 3 років заслання. У квітні 1979 року внаслідок переговорів на найвищому рівні між США й СРСР Гінзбурґа без його відома й згоди разом з іншими чотирма політв'язнями обміняли на двох радянських громадян, звинувачених США в шпигунстві.

 

Жив у США, потім у Франції. Був керівником Російського культурного центру в Монжероне, провідним оглядачем газети "Русская мысль" (Париж). У 1992 році я зустрівся з ним у Парижі, коли після участі у засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи (на статусі спеціально запрошених) Гінзбурґ разом з іншими журналістами прибув на прес-конференцію, яку давав тодішній голова Верховної ради України Іван Плющ разом зі мною – членом делегації. Мене здивувало, що Гінзбурґ, ставлячи І. Плющу й мені запитання, відстоював російську позицію щодо Криму і Севастополя, але це не завадило нам поговорити й на інші теми. Помер Гінзбурґ 19 липня 2002 року в Парижі, похований на цвинтарі Пер-Лашез.

 

Валентин Федорович Турчин народився 1931 року в м. Подольську Московської області в сім'ї професора агрохімії. Закінчив фізичний факультет Московського державного університету, працював в інституті прикладної математики АН СРСР. У 1967 році Турчин підписав першого листа в захист О. Гінзбурґа, у 1968 році в самвидаві появилась його брошура "Инерция страха". Розширена й поглиблена, у 1975 році стала широко відомою в самвидаві книгою "Инерция страха. Социализм и тоталитаризм".

 

Після виступу 1973 року з відкритим листом у захист А. Сахарова, перед Турчиним були закриті усі можливості наукової праці. У 1974 році був обраний головою радянської секції правозахисної організації "Міжнародна амністія". Таким був його міжнародний статус, коли він прибув до Львова разом з членом Московської Гельсінської групи Олександром Гінзбурґом.

 

  

Мету своєї правозахисної і політичної діяльності Турчин, як і Орлов, бачив у тому, щоб, не виходячи за рамки радянської системи і радянських законів, схилити партію та уряд до думки про необхідність у країні реформ. В одному з написаних і відправлених у вищі інстанції листів він писав:

 

"Демократизация есть принципиальное, узловое решение назревших экономических и политических проблем. Она должна способствовать укреплению советского социалистического строя, сохранить и упрочить руководящую роль партии во всех областях жизни общества.

 

Демократизация должна проводиться постепенно, но глубоко, последовательно и на основе научно разработанной программы".

 

18 квітня 1975 року на помешканні Валентина Турчина відбувся обшук, який тривав понад 12 годин. Було вилучено понад 200 книг і документів, пов'язаних з діяльністю радянської групи організації "Міжнародна амністія". Проте переслідування і погрози не залякали Турчина. Отримавши від Юрія Орлова інформацію про поїздку в Галичину, разом з Олександром Гінзбурґом також вирішили відвідати Львів.

 

Я водив Турчина містом, знайомив із шедеврами львівської архітектури. За нами табуном ходили чекісти. На площі Ринок, біля Львівського історичного музею зустріли Михайла Косіва – у той час наукового працівника музею. Щоб записати кожне слово нашої розмови, чекістські нишпорки стали неподалік. Косів вирішив проявити характер:

- Ану відійдіть, бо подзвоню вашому начальнику і скажу, що непристойно себе поводите!

 

Чекісти відійшли і ми спокійно вислухали екскурсію Косіва, під час якої він чомусь підкреслено нападав на діяльність митрополита Андрея Шептицького.

 

Коли повернулися з екскурсії, застали вдома Галю – молодшу сестру дружини, студентку першого курсу Лісотехнічного інституту. Після закінчення середньої школи Галя рік навчалася у профтехучилищі, отримала диплом з відзнакою й у 1976 році, успішно склавши вступні екзамени, стала студенткою Львівського лісотехнічного інституту, навчання в якому не давало їй радості, бо в душі була гуманітарієм, багато читала художньої літератури, цікавилась мистецтвом. (Через якийсь час вона закине працю інженера й обере поприще журналістики, на якому досягне чималих успіхів.) Батьки не погоджувалися, щоб студентські роки Галі проходили в гуртожитку, тому вона мешкала в нас. Ми застали її, коли готувалася до якогось практичного заняття. Я сказав Галі, щоб пішла вчитися на кухню, бо нам треба поговорити. З кухні чути було, як Галя механічно вголос зубрить якийсь конспект. Турчин звернув на це увагу:

 

 

- Богдане, скажіть, будь ласка, Галі, що вчити предмети вголос – звичка, якої варто позбутись.

 

Я пішов на кухню і сказав Галі, щоб готувалася до занять мовчки і ми продовжили розмову на різні теми. Серед іншого запитав Турчина, як він розцінює мистецький рівень пам'ятника Шевченкові у Москві біля готелю "Україна". Відповідь була для мене дивною і несподіваною. Спочатку Валентин зауважив, що треба вимовляти не "готель", а "отель", а в кінці додав:

- А хіба в Москві є пам'ятник Шевченку?

 

Така відповідь мене здивувала. В подальшій розмові я зрозумів, що до національних питань, як і до національної культури ставлення Турчина індиферентне. Він зовсім байдуже оглядав привезені мною і Оксаною з подорожі по Гуцульщині кахлі, тарілки, тобівку і підсвічники-трійці. Коли запропонував йому в подарунок різьблений гуцульський свічник, з почуттям погорди відповів:

- А що я з ним робитиму? – і відсунув свічник набік.

 

Була у тій відповіді якась неделікатність. З іншого боку, це була чесна відповідь технаря, прагматика, який на все дивився під практичним кутом зору. З тої причини тем мистецтва я більше не торкався. Оглянувши стелажі з книжками, Турчин звернув увагу на книжку Ґанді "Моя жизнь" і книжки про Ґанді, які на полиці були поруч.

 

- Як ви вважаєте, що в сучасних умовах можна практично взяти з філософії Ґанді? – запитав він мене, не відходячи від стелажа.

- Якщо б ми керувалися філософією Ґанді у шістдесятих роках, то не допустили б тих помилок, які були допущені, – відповів я.

- Що ви маєте на увазі?

- Серед вилучених у нас документів були й такі, в яких говорилося про можливість застосування різних форм боротьби з радянською владою, в тому числі збройної.

- Я також вважаю, що це помилка. Ви говорили на цю тему з Орловим?

- У нас була розмова про інше. Орлов говорив про необхідність боротьби за демократичний соціалізм, а я – про досягнення мети еволюційним шляхом.

- Яку мету ви мали на увазі?

- Для кожного українця, який пройшов через тюрми і концтабори, ця мета ясна: домогтися, щоб Україна стала реальною, а не фіктивною державою. Відповідно до союзної Конституції СРСР задекларований як Союз рівноправних республік, а кожна республіка – як рівноправна держава у складі СРСР. Отже, треба домогтися виконання конституційних норм. Така мета вперше була поставлена у шістдесяті роки і не втратила своєї актуальності й нині. Якщо б в Україні та інших республіках почався широкий легальний, еволюційний, а не революційний рух, як у свій час в Індії, – рух не окремих одиниць, а масовий, то поступово, крок за кроком, можна б реалізувати поставлену мету.

 

Валентин уважно слухав, а коли я закінчив свої міркування, сказав:

- Деякі ваші думки перекликаються з думками, висловленими мною у книзі "Инерция страха". Хотів би, щоб ви прочитали цю роботу. Привезти її у Львів – не міг, було б надто ризиковано, а у Москві зможете з нею познайомитись. То ж приїжджайте, можете у мене зупинитись, місце знайдеться.

- Якими є ваші відправні міркування? – запитав я.

-У нинішніх умовах для мене найголовнішим є відстоювання основних демократичних свобод, прав особи. Вважаю, що це стрижневі вихідні для функціонування нормального суспільства. Домогтися реальних перетворень у суспільстві може і повинна інтелігенція – за умови, якщо позбудеться страху, який сковує всяку ініціативу. Для мене, як і для вас, близькою є еволюційна теорія. Я також противник революції, та й усі ми в Москві противники революції. У тому відношенні наші думки збігаються. Відмінність у тому, що ви робите акцент на національному питанні, а ми – на боротьбі за демократизацію існуючого ладу. Ви повинні зрозуміти, що без демократизації нічого не досягнете. Тільки у демократичному суспільстві можна домогтися розширення прав республіки. Тому боротись треба в першу чергу за демократію, а все інше – похідне.

 

Прощаючись, Турчин просив приїхати до Москви, щоб познайомитися з цікавими книжками, москвичами, в тому числі з кола гуманітарної інтелігенції. Написав три адреси: свою – з докладним поясненням, як добиратись до будинку, де він мешкає, адресу Гінзбурга, який у той час був у брата Михайла, і адресу Юрія Орлова. Я загорівся бажанням у найближчий час поїхати до Москви. Після чергування у кочегарці у мене було три вільних доби, їх вистачило б, щоб побути один день у Москві, але тут несподівано довелося прощатися зі статусом кочегара.