Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXХIV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 26 лют. 2014 р., 10:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 бер. 2014 р., 11:34 ]

Одруження

Після усіх митарств, стабільність у моє життя внесли зустрічі з односільчанкою Оксаною Худяк, яку знав ще з дитячого садочка, організованого моїм батьком головою "Просвіти" і керівником осередку ОУН Миколою Горинем. З Оксаною час від часу бачився, коли вона влаштувалася на працю у Львівській дитячій лікарні й мешкала на околиці Львова у будинку свого вуйка (материного брата) Максима Телішевського. Мене притягували її великі, дещо тужливі очі, стриманість у розмові, непоказна глибока душевність.

 

Коли думав про Оксану, перед внутрішнім зором поставали картини дитинства. У листопаді 1944 року на нашому подвір'ї розмістився гарнізон. У великому казані солдати варили кашу. Дров було мало, носили з горища школи заховані там батьком книжки з домашньої книгозбірні та бібліотеки товариства "Просвіта" й кидали їх в огонь замість дров. Пригадую, як щеміло моє дитяче серце, коли в полум'ї корчились улюблені дитячі книжечки. Їх було чимало – згоріли всі.

 

Одного дня вранці (було це у кінці листопада або на початку грудня 1944 року) до хати зайшли енкаведисти й сказали мамі, щоб через якусь годину була готова з дітьми і речами в дорогу. Це означало, що наша сім'я була у списку на переселення до Сибіру. Батька в хаті не було, як довголітній член ОУН, він вимушений був переховуватися. Мати мовчки сприйняла повідомлення про депортацію, можливо, сподівалася, що таке може статися. Подумала, що у найближчі дні можуть наступити морози, тому в першу чергу почала готувати сякий-такий теплий одяг для мене, брата Михайла, для себе. Біля хати на нас чекав запряжений двома кіньми віз. Солдати, серед них були й українці з Наддніпрянщини, порадили мамі брати все, що поміститься на возі. Стягнули з горища мішок борошна й самі понесли до воза.

 

У центрі села, біля колишньої польської читальні на розі оболоні наш віз приєднався до валки з кількох возів, на яких сиділи люди з клунками борошна, зерна, одягом. За валкою спостерігали солдати, що стояли неподалік, чекаючи ще когось, внесеного у список для депортації. Раптом мама звернулася до мене з проханням:

 

- Сину, нас переселяють до Сибіру, в дорозі всяко може бути – простуда, хвороба. Послухай маму, злізь з воза і між кіньми постарайся непомітно втекти. Зайдеш до цьоці Ганни (батькової сестри), скажеш, щоб тебе переховала, а ми з Михасем якось дамо собі раду. Не затримуйся, злазь і нехай тобі Бог допомагає!

 

Із сльозами на очах зліз із воза і між кінськими ногами прошмигнув на дорогу. Прибіг до цьоці Ганни, кажу їй, що втік від переселення, а вона перелякано:

- Сину, що ж ти будеш робити без мами? А якщо за тобою будуть шукати й, не дай Бог, знайдуть тебе у мене, я того не переживу. Іди до Мельників, там двоє дітей, між ними загубишся і якось перебудиш ту біду.

 

Не було ради, мусив послухати цьоцю Ганну. Мельниками здавна називали родину Телішевських, хата яких була через одне подвір'я, неподалік річки, де колись був водяний млин, тому й називали Телішевських – Мельниками. У хаті застав бабу Катерину Телішевську. Її чоловік під час визвольних змагань 1918 року загинув у польській тюрмі. Жила вона з донькою Марією, одруженою з Іваном Худяком, якого у 1939 році більшовики забрали до війська. У Марії Худяк було дві донечки: старша – Дарія й молодша – Оксана. 

 

Розповів бабі Катерині, що мама наказала втекти, бо можу загинути в дорозі. Мій прихід і моя розповідь зовсім її не здивували. Покликала Дарію й Оксану, сказала їм, що у випадку, якщо прийдуть москалі, повинні знати, що Богдан (показала на мене) ваш брат.

 

Моє перебування у Мельників було сповнене тривогою за подальшу долю мами й брата. Минуло два чи три дні й під вечір хтось постукав у вікно. То був брат Михайло. Розповів, що мама і його вблагала втекти. Казала: "Якщо Богданові вдалося, то й ти спробуй, разом якось дасте собі між людьми раду". Коли вози під'їжджали до села Отиневичі, що перед самим Ходоровом, Михайло зліз з воза ніби для того, щоб погрітися, а потім шмигнув у якусь хату. Йому було чотирнадцять років, мені – вісім. 

 

 

Мама пізніше розповідала, що коли вози з людьми у супроводі конвою прибули до міста Ходорова, людей, звезених із кількох сіл, розмістили у великому будинку (пізніше у цьому будинку розмістилося профтехучилище), що мав два входи – з вулиці і з протилежного боку, двері якого були забиті цвяхами, а біля головного входу енкаведисти поставили охорону. Зал був великий, люди тупотіли ногами, щоб зігрітися. Хтось зі старших чоловіків побачив, як переживає мама, запитав про причину. Пояснила, що має чого переживати, бо не знає, яка буде доля чоловіка й дітей, чи дадуть їм добрі люди якийсь притулок, а до того ж через місяць-два має родити. Мучить думка, чи встигне до того часу доїхати до місця призначення чи доведеться родити у товарному вагоні, бо якщо таке трапиться – явна смерть для неї й для дитини.

 

Чоловік, що розпитував маму, був сільським мудрецем. Вислухавши розповідь мами, після задуми сказав, що треба шукати якийсь вихід з тої ситуації. Серед речей, які взяв із собою в дорогу, були різні інструменти: пила, сокира, молоток, обценьки. Сказав людям, щоб голосніше тупотіли ногами по підлозі, а він тим часом постарається звільнити від цвяхів задні двері, бо Стефі (моїй матері) конче треба втекти: не буде ж вона родити у товарному вагоні!

 

З допомогою сокири чоловік почав відхиляти забиті цвяхами двері запасного виходу. Був мороз і цвяхи сильно скрипіли.

 

- Гучніше тупайте ногами по підлозі, – наказував чоловік, продовжуючи сантиметр за сантиметром відтягувати цвяхи. Нарешті двері відчинилися й першою вийшла мама, а за нею – ще кілька сміливців. Вартовий, якого мабуть здивувала раптова тиша, заглянув у зал, побачивши, що двері запасного виходу відчинені, заметушився й побіг за людьми, які не встигли далеко відійти, навернув їх до залу. Мама встигла вскочити у якесь подвір'я. Солдат запитав господиню чи ця жінка тут живе. Не зорієнтувавшись, чому їй ставлять таке запитання, господиня будинку відповіла, що не знає тої жінки. Маму повернули на попереднє місце, а двері запасного виходу охоронець знову забив цвяхами.

 

Проте сільський мудрець не відступив від свого задуму. Коли наступного дня на зміну попереднім прийшли інші вартові, чоловік, взявши в руки сокиру, знову наказав людям тупотіти ногами. Заглянула охорона, запитала, у чому справа. Люди хором відповіли:

- Дуже холодно, гріємось.

 

Тупіт заглушив скрип цвяхів – двері відчинилися.

- Нехай виходить Стефа одна, а я причиню двері, щоб не помітили, що хтось вийшов.

 

На цей раз втеча була щасливою. Про те, як її звільняв незнайомий чоловік-спаситель, мама розповіла, коли через кілька днів, тиняючись по людських хатах, пішки переборовши вісімнадцять кілометрів, прийшла до Мельників. Залишатись їй у селі було небезпечно, а тому перебралась до села Ятвяги (тепер Прибілля), що за кілька кілометрів від рідного села Кнісела. Там 29 січня 1945 року народила наймолодшого сина, якому дала ім'я Микола – на честь чоловіка, життя якого було під постійною загрозою. 

 

 

Хресними батьками були партизани, з якими батько прийшов із лісу, що неподалік села Дев'ятники, щоб бути присутнім під час хрещення третього сина.

 

Отакі спогади спливали в пам'яті, коли згадував Оксану Худяк. Її сестра Дарія була вже заміжня, а Оксана, за розповіддю баби Катерини, чекала на Богдана Гориня.

 

В університетські роки добиратись на помешкання Оксани не дуже було зручно, будинок знаходився в низовині й часто був оточений водою або грязюкою. Пізніше Оксана деякий час мешкала у якоїсь жінки, що мала помешкання у будинку колишнього монастиря на території собору св. Юра. Минали роки, я повернувся з ув'язнення й після Роздолпромбуду деякий час працював у бібліотеці цукрового комбінату. Зустрівся з Оксаною у рідному селі Кніселі, коли хоронили стрия Михайла (батькового брата). Записав адресу Оксани й обіцяв при нагоді заїхати до неї. Почали зустрічатись, але які то були зустрічі при моїх клопотах? Коли почав працювати в Мукачево, то іноді приїжджав на вихідний до Львова й зупинявся в Оксани. А після випадку, що трапився на риштованні, змушений був звільнитися з праці у Львівській міжобласній науково-реставраційній майстерні, замешкав у неї, бо вже була взаємна згода на одруження.

 

Отож, 10 січня 1973 року, на день народження Оксани, занесли заяву в загс, а після того поїхали до батьків – спочатку до Ходорова, а опісля – до рідного села Кнісела й розповіли, що готуємося до весілля. У хаті батьків у місті Ходорові повінчав нас греко-католицький священик, що перебував у підпіллі. 

 

 

10 лютого 1973 року у тісне однокімнатне помешкання по вулиці Олени Кульчицької, 15 запросили близьку родину. Наступного дня, 11 лютого, – друзів і приятелів, з якими проминули роки до ув'язнення. На вечірню гостину прийшли мистці: Теодозія Бриж з чоловіком Євгеном Безніском, Роман Безпалків з дружиною, письменники: Роман Кудлик з дружиною, Роман Іваничук, Микола Петренко з дружиною, Роман Лубківський, Микола Ільницький, Володимир Яворівський (у той час ще з першою дружиною). Під час застілля кілька разів гасло світло, світили свічки й світло знову появлялось.

 

Через кілька днів присутніх на весіллі письменників почали тягати, кого в райком, а кого – в обком компартії, розглядати на партійних зборах. Така прискіплива увага до незначної події була свідченням, що весіллям Богдана Гориня зацікавилось КГБ. Майже всі присутні на весіллі письменники отримали догани, а хто – суворе попередження. Розумію, що була то моя помилка запрошувати людей з офіційним статусом на своє весілля. Прикро мені було, що так сталося, але не було ради.

 

Чорні справи Маланчука

Прискіпливу увагу до письменницької й мистецької братії з боку партійних органів можна пояснити отруйною ідеологічною атмосферою, яка настала після того, як колишній секретар обкому компартії України – злий демон львівської інтелігенції Валентин Маланчук – у кінці 1972 року став кандидатом у члени Політбюро, секретарем ЦК КП України й почав наводити у творчих спілках маланчуківські порядки. На високий щабель партійної драбини зійшов він огидним способом. Виправдовуючись за дослідження про В. Левинського, у доносі, відісланому на ім'я Першого секретаря ЦК КП України Щербицького, Маланчук звинуватив у яких тільки міг "гріхах" Костомарова, Драгоманова, Раїсу Іванченко – дослідницю творчості Драгоманова, Ростислава Братуня, який, за його характеристикою, – з "ОУН потрапив в ООН" та ін. Мерзенну писанину Маланчук закінчив декларуванням ненависті до українського буржуазного націоналізму й вірності ідеям комуністичної партії. Процитую останній, четвертий пункт, потворного документа, в якому читаємо:

 

"IV. И, наконец, еще раз возвращаюсь к личным моментам, хотя они, может статься, и не являются сугубо личными.

 

Нет ничего удивительного в том, что некоторые лица, ранее подталкивавшие, или, по крайней мере, не мешавшие развитию общественной мысли в определенном направлений, ныне пытаются дать задний ход.

 

Более удивительное заключается в том, что даже в такой обстановке они пытаются найти "козлов отпущения" из числа тех, кто до сих пор решительно боролся против подобных идей, и, попросту говоря, пытаются навести тень на плетень.

 

Меня, например, лично глубоко оскорбило высказывание Ф. Овчаренко на последнем совещании, где он мою фамилию упомянул рядом с фамилией Злупко. Дело, во-первых, в том, что еще в начале 60-х гг. по моему настоянию Злупко был отозван Советом Львовского университета из докторантуры за свои националистические писания. Кроме того, уже работая в министерстве, я задержал представление Львовского университета и комиссии Львовского обкома о рекомендаций Злупко на Кубу для чтения курса марксизма-ленинизма. По этому поводу у нас состоялся довольно неприятный разговор с руководством Львовского университета.

 

Дело, во-вторых, в том, что складывается парадоксальная картина – человека, которого многие годы травят националисты, ныне пытаются вымазать националистическими красками. Добро, если бы это все время шло только из-за рубежа...

 

Последние семь лет, начиная с 1965 г., дали этому немало подтверждений. Здесь и настойчивые попытки во что бы то ни стало отменить решения Львовского обкома партии о снятии за серьезные идейно-политические ошибки бывшего редактора "Жовтня" Р. Братуня. (Он был наконец освобожден решением ЦК за подписью тов. Ляшко А. П., но это решение фактически было отменено, так как вскоре Братунь был рекомендован председателем Львовского отделения Союза писателей, а в прошлом году сын посла в польский сейм, бывший оуновец, исключавшийся из партии, был даже представителем нашей республики в ООН – как метко, но горько шутили львовяне – с ОУН – в ООН.) Это и вызов в ЦК по поводу приостановления непродуманного распоряжения о повсеместном введении украинского языка в вузах в трехмесячный срок – насильственные меры подобного рода всегда вредны, особенно в условиях Львова... Это некоторые моменты слушания Львовского обкома на Политбюро ЦК в конце августа 1965 г., по поводу которых я вынужден был обратиться лично к П. Е. Шелесту, а, не найдя ответа, попросить разъяснения в ЦК КПСС. Решение, в конечном итоге, было принято верное, но вот способы его выполнения... Скажу только об одном. Курс на выдвижение местных кадров принципиально верен, но взятая некоторыми львовскими руководителями установка на замещение всех руководящих идеологических постов только местными кадрами без должного учета их политических и деловых качеств, привела к такому ералашу в ряде вопросов, в котором попросту трудно разобраться...

 

Досталось мне вовсю и за статью в "Правде", хотя и поныне все ее основные положения считаю принципиально правильными. Мне несколько раз предлагали после этого и решения бюро обкома по данному вопросу (по моему невиданный случай в партийной практике, когда осуждается выступление центрального органа) подать заявление об уходе "по собственному желанию". Наконец, попытка снять меня на областной конференции 1966 г. (я всегда благодарен Александру Павловичу за реалистичный подход к этому вопросу). Бесконечные напоминания здесь, в Киеве – что ты, мол, опальный человек...

 

Тем не менее, начиная с 1956 г., совместного выступления с покойным Юрием Мельничуком с памфлетом "Ответ клеветникам", я напечатал добрых пару десятков материалов, направленных против национализма, выступал на эту тему и на союзных конференциях, и в союзных органах (причем самое удивительное, что нашлись товарищи, выискивавшие: правильно ли расставленные все запятые). И по основной работе, в Министерстве, нами за последние годы был осуществлен целый ряд мероприятий, направленных на улучшение интернационального воспитания студенчества...

 

Можно не удивляться, когда тебя бесконечно ругают националисты (в том числе не раз и в этом году), называют русификатором, ассимилятором, малороссом, современным Кочубеем, когда борьбу против таких как ты (с упоминанием фамилий) включают в официальную программу деятельности УГВР (Украинской Головной Вызвольной Рады) на 1970 годы. Мне пришлось встречаться с представителями националистических кругов, с противниками умными и с дураками. С февраля 1946 г., первых послевоенных выборов в Верховный Совет, не было на Львовщине такой политической кампании, в которой мне не пришлось бы принимать участие. В том числе в организации колхоза в селе Руда Колтовская Одесского района в 1947 г. И что такое национализм я знаю не только из книг...

 

Меня это глубоко оскорбляет, еще и потому, что воспитывался я в среде, где националистическим настроениям не могло быть места. Могу ли я – сын своего отца, тяжело раненого 18 апреля 1941 г. бандитской пулей во время предвоенной "акции" оуновцев, погибшего, будучи первым секретарем Лопатинского райкома партии, 28 февраля 1945 г. в бою с бандеровской бандой, – иметь что-либо общего с национализмом, кроме лютой ненависти к нему, неустанной борьбы против него.

 

И тем более обидно, когда политические флюгеры, стоящие у идеологического руля, пытаются наклеить теперь на тебя националистический ярлык.

 

Хочу закончить таким примером. В конце декабря прошлого года тов. Овчаренко у себя в кабинете, в присутствии группы руководителей идеологических отделов, обращаясь ко мне по поводу предстоящего выступления на республиканской научно-теоретической конференции, бросил реплику: "Только не берите пример с Вашего соавтора Куличенко (зав. сектором национальных отношений ИМЭЛа), мы с тов. Калакурой были на его, докладе в сентябре – это же типичный ассимилятор". Теперь же с трибуны т. Овчаренко пытается говорить противоположное. Как тут не вспомнить высказывания В. И. Ленина по поводу тех националистических мещан, которые размахивают жупелом ассимиляторства... Сочетать любовь к родной земле с любовью ко всей Советской Родине – это ведь не грех.

 

Многоуважаемый Владимир Васильевич! Извините за это шинное послание и за еще одну нескромность. Я много езжу по Украине, знаю многих идеологических и теоретических работников. Это дает мне смелость сказать, что всякие отрицательные явления являются только приходящими, и никому не замутить нашего светлого источника.

 

Смею надеяться, что и в моем случае зерно будет отделено от плевел, истина от поклепа.

 

С глубоким уважением                                                                                                                                           В. Маланчук

22.VII. 1972 г."

 

Щербицький належно оцінив "здібності" Маланчука, звільнив з посади Ф. Овчаренка й підняв на високий щабель партійної кар'єри Маланчука, доручивши йому наводити "порядки" у літературному й мистецькому житті України.

 

Відголосом керівних настанов Маланчука стали партійні й адміністративні утиски, яких зазнала інтелігенція всієї України й, зокрема, львівські письменники тільки через те, що були в мене на весіллі. Роман Іваничук згадує про цей час у своїй книзі "Благослови, душе моя, Господа", з якої я дізнався, що саме він організував листа зі зверненням до Обласного суду, щоб взяти підсудного Богдана Гориня на поруки за що і йому, і всім підписантам, чимало напсували нервів у партійних інстанціях. Іваничук згадує, що свого часу "організував листа на захист Богдана Гориня, а ще – то вже і сміх і гріх, такий абсурд можливий тільки при фашизмі – був гостем на весіллі в того ж Богдана!

 

Давно він уже вийшов з тюрми і вдруге заходити до неї не збирався – теж мав якісь свої міркування з цього приводу. Сяк так був уже влаштований – працював мистецтвознавцем у картинній галереї (Іваничук помилився. Після звільнення з праці у Мукачівському замку, під час одруження я ще ніде не працював. Невдовзі мені підшукали працю у тресті Хімрембудмонтаж, але про це нижче.), а тут підійшли відповідні літа, тож зовсім природно, що задумав Богдан створити сім'ю. Нормальним було й те, що справив скромне весілля – товариську вечерю у своїй квартирі, і що могло бути крамольного в тому, що на молодому сімейному святі, де навіть не заспівали жодної стрілецької пісні, був присутній і я, Богданів однокурсник? (Роман Іваничук не був моїм однокурсником, він закінчив університет двома роками раніше від мене – у 1957 році. Неувага до дат і фактажу, крім незаперечних позитивів, характерна ознака спогадів Р. Іваничука. На жаль, не тільки Іваничука.) Та ба, всіх гостей на другий день викликали – кого в директорські кабінети, кого в райком партії, одного посварили, іншого звільнили з роботи, а мені записали другу партійну догану з попередженням, і було воно вельми грізним" (Іванчук Р. Благослови, душе моя, Господа… Щоденникові записи, спогади і роздуми. – Львів, 1993. – С. 165. ).

 

 

Через кілька років про наше з Оксаною весілля згадав Микола Петренко у своїй книзі спогадів "Лицарі пера і чарки", в якій пише:

 

"А Богдан Горинь влаштовує своє життя ґрунтовніше, надійніше – одружується!

 

Перший день весілля – то для рідні. Наступного збирає нас, своїх давніших колег, і нікого більше. І от ми за тісним столом, наче всі добре знайомі один з одним, довірені і відповідальні. Проте, як виявилося, у кожному колективі знайдеться свій "доброзичливець", своя чорна вівця. Хоча спершу зауважили незнайомців перед дверима, чомусь зникло світло в під'їзді, і то на кілька годин, що на той час було підозрілим.

 

Через день чи два дзвінки з обкому, з райкому – до голови правління, до секретаря партбюро. Знову розбирають нас на партійних зборах: мене, Романа Іваничука, Романа Лубківського. Знову покаяння: ми ж хотіли втягнути його в здорове товариство, щоб не замикався в собі!.. Ні – ви підтримуєте своєю прихильністю вчорашнього злочинця. Микола Ільницький особливо переживав: він має якраз захищати докторську, а із стягненням не допустять до захисту. Проте минулося, стукач не назвав його прізвища..." (Петренко М. Лицарі пера і чарки. – Львів, 2000. – С. 126).

 

Захисна машкара

Через місяць після мого з Оксаною весілля, Київський обласний суд, що відбувався з 11 до 16 березня, засудив Івана Дзюбу за ст. 62 Ч. І КК УРСР до 5 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Тижнем пізніше, 23 березня 1973 року відбувся IV пленум правління Спілки письменників України. Крім літераторів – членів правління, у роботі пленуму взяла участь високопоставлена партійна рать – відомі стражі партійної дисципліни: кандидат у члени Політбюро, секретар ЦК КП України В. Ю. Маланчук, завідувач відділу культури ЦК КПУ П. М. Федченко, міністр культури Ю. Н. Єльченко, секретар Київського обкому КПУ О. С. Капто, секретар Київського міськкому КПУ В. Д. Добротвор. Не виключено, що ненажерна комуністична потвора намітила нові жертви, бо чим інакше можна пояснити на письменницькому пленумі таку ораву партійних вовкулак?

 

З доповіддю "Письменник – переконаний і активний учасник комуністичного будівництва" виступив В. Козаченко, який вирішив дати бій вільнодумству:

 

"Нам уже слід давно сказати прямо й одверто окремим нашим критикам, які й досі кокетують і хизуються своїм лібералізмом, терпимим, а то й схвальним ставленням до давно і рішуче засуджених широкою громадськістю ідейно-хибних явищ у літературі (як, скажімо, "Полтва" Андріяшика чи "Меч Арея" Білика), що вони завдали і завдають серйозної шкоди насамперед вихованню молодих літераторів, тим ідейно-творчим засадам, які вони, як члени Спілки, за статутом повинні захищати..."

 

Леонід Новиченко, наголосивши у своєму виступі, що партія жде від письменників ще активнішої участі в утвердженні ідей радянського патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму в боротьбі проти буржуазно-націоналістичної ідеології, піддав критиці твори письменників, у творах яких, на його думку, наявні "Шкідливі ідейні прорахунки":

 

"Не буду докладно говорити про такі речі, як "Меч Арея" І. Білика, "Полтва" Р. Андріяшика, "Зоряний корсар" Бердника – про них мовилося вже чимало. Але хочу сказати, що і в цьому зв'язку знов постало питання про відповідальність і принциповість критики... Видно, справжній, послідовній партійності деяким нашим критикам ще треба вчитись".

 

Крім ухвалення постанови про необхідність підвищення у Спілці ідейно-організаційної і виховної роботи, пленум розглянув організаційні питання. Було задоволено прохання Ю. Смолича про увільнення його (у зв'язку з погіршенням стану здоров'я) від обов'язків голови правління Спілки. Пленум прийняв пропозицію про зміну структури керівництва Спілки: замість голови і чотирьох його заступників введено посади першого секретаря і чотирьох секретарів правління Спілки з збереженням посади організаційного секретаря. Така структура наближувала Спілку до структури партійних органів. Першим секретарем правління Спілки письменників України обрано В. П. Козаченка, секретарями правління СПУ – П. А. Загребельного, Ю. О. Збанацького, О. С. Леваду,

 

М. Солдатенка – секретарем з організаційних питань"

(Літературна Україна. – 1973. – 27 березня. )

 

Участь у роботі пленуму партійних чиновників високого рангу, зміст виступів, в яких превалювали політичні акценти і звинувачення, зміна структури керівництва Спілкою свідчили про те, що "гайки" творчого життя загалом і літературного зокрема продовжують закручуватись. Про це свідчить ще один не до кінця з'ясований момент у біографіях Івана Драча, Дмитра Павличка і Володимира Яворівського. Пленум відбувся 23 березня 1973 року, а днем раніше – 22 березня – датовано надруковану Олександром Морозом (під час роботи Верховної Ради першого демократичного скликання) у його газеті "Товариш" заяву на ім'я голови КГБ Андропова Ю. В. (копія 1-му секретарю правління СП СРСР Маркову Г. І.).

 

Заява "трьох" засуджує "действия так называемых литераторов Светличного, Стуса, Сверстюка, Караванского, Братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Л. Плюща, В. Некрасова и др. погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности". 

 

  

У багатьох, що познайомилися зі змістом того листа, мимовільно виникло одне й те саме запитання: "Чи могли такого листа підписати (незалежно від того, хто його автор) Павличко, Драч і Яворівський?" Давайте поміркуємо. Міг же Павличко звинуватити Івана Дзюбу за книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" й голосувати за його виключення зі СПУ, а Іван Драч – писати відповідь Богдану Кравціву? Після суду над Іваном Дзюбою, відчуваючи "дамоклів меч" над своїми головами (якщо перед Пленумом з ними "поговорили" в ЦК КПУ або КГБ), вони цілком могли направити листа голові КГБ СРСР Андропову. Могли, а чи направили – мусили б про це сказати відверто самі, оскільки такий лист є звинуваченням у першу чергу комуністичного режиму, а не підписантів, які не з доброї волі пішли на такий крок.

 

Отже, нема підстав вважати, що такий лист був написаний і відісланий у названі інстанції, але водночас нема підстав заперечувати, що такого листа не було, що це звичайна фальшивка. Мають право на існування обидва погляди. І все ж необхідно врахувати, що політична атмосфера березня 1973 року була настільки непевною, що Драч, Павличко і Яворівський після суду над Іваном Дзюбою мусили побоюватися, що під гарячу руку можуть забрати і їх. Звинувачень на адресу Павличка у попередні роки було чимало, не менше ніж супроти Драча. Знайомство Яворівського з Богданом Горинем, надсилання на його ім'я вітальних карток, підписання книг, присутність на його весіллі також було достатньо, щоб тремтіти за подальшу кар'єру. Якщо цей акт мав місце, – це ще один доказ, що за комуністичного режиму важко було прожити без подвійної свідомості, одна з яких відігравала роль захисного панцира, інша була прихованою сутністю людини. На роздвоєність людей тоталітарного суспільства звернув увагу Валентин Турчин, який писав:

 

"Мы считаем вполне нормальным говорить дома и с друзьями одно, а на людях – совсем противоположное, и мы учим этому своих детей. Нам нисколько не стыдно проголосовать на собрании за решение, которое мы считаем неправильным, и тут же, выйдя из зала, поносить это решение. Ми не считаем позором и предательством не выступить в защиту несправедливо обвиненного товарища. Порой совесть требует от нас сущего пустяка, но мы отказываем ей и в этом. Мы трусливы и беспринципны".

 

Отже, вся проблема – в роздвоєнні душі, в роздвоєнні особистості, а якщо висловитись психологічним поняттям – проблема у подвійній свідомості, що породжує подвійну мораль. Саме подвійна свідомість регулює соціальну поведінку людини в тих чи тих ситуаціях. Вражає, що в одних випадках людина поводить себе цілком протилежно до поведінки в інших ситуаціях. Причому, в обох випадках вона переконує інших, що її сутність саме така, як на даний момент. В інших випадках та сама людина дотримується цілком протилежної світоглядної позиції і готова доказувати, що саме вона є вираженням її сутності. Ці видозміни можуть відбуватися в рамках одного року, одного місяця, а навіть одного дня. Найталановитіший актор не здатний так швидко перевтілитись в іншого героя, як здатна людина з подвійною свідомістю стати своєю протилежністю. Важливим є збагнути, яка з тих двох свідомостей є первинною, сутнісною, визначальною, а яка набутою, придбаною, захисною, пристосовницькою. Саме цей критерій повинен бути визначальним, коли даємо оцінку Павлові Тичині, Максимові Рильському, Володимирові Сосюрі, Андрієві Малишку, включаючи шістдесятників – Дмитра Павличка, Івана Драча, Володимира Яворівського і багатьох, багатьох інших. Подвійна свідомість була для них (та й не тільки для них!) панциром, що охороняв їх від знищення. Було б помилкою думати, що при незалежній Україні ця хвороба повністю щезла і ніхто нею не хворіє. Хворіє, та ще й як!

 

Профілактичні й репресивні заходи, проведені партійними й каральними органами, дали свій результат: інтелігенція України тремтіла за своє життя. Комуністична епоха породила людей, що народжувалися й жили в страху. То ж не дивно, що більшість із тих, що були в мене на весіллі, обминали мене десятою дорогою.

 

Духовна ізоляція тривала понад десять років – аж до другої відлиги, коли до влади прийшов Горбачов і стало трохи легше дихати. Перервавши мої контакти з друзями, КГБ почало підсилати до мене і дружини відповідно підготовлених агентів. Після набутого досвіду неважко було їх розпізнати й поставити чітке й недвозначне запитання: "Що від вас вимагає КГБ?" Давній, ще зі шкільних і університетських років приятель – Анатолій Кузьомка – відверто сказав, що не приходитиме більше до мене, бо КГБ вимагає докладного звіту: чим вгощали, хто приходив, які були розмови. 

 

 

Агент, якого КГБ завербувало після того, як він вкрав у міськкомі комсомолу виділені для спорту гроші і, щоб уникнути тюрми, дав згоду на співпрацю, докладно розповів, які отримав інструкції, щоб проникнути у сім'ю Горинів. Він чекав на дружину, коли вона повертатиметься з Обласної клінічної дитячої лікарні, вручав їй пишний букет квітів, говорив компліменти, проваджав до вулиці Кульчицької, на якій ми мешкали. Після кількох виявів джентльменства, попросив дозволу зайти до помешкання, щоб про щось важливе "поговорити з чоловіком, якого він дуже поважає".

 

Спочатку, нічого не підозріваючи, я не забороняв йому приходити, позичав деякі книжки (після міськкому комсомолу його влаштували учителем історії у школі), але з часом ці відвідини стали надоїдливими. Не сумніваючись, що маю справу з агентом КГБ, попросив його піти зі мною у парк, що неподалік нашого будинку, щоб поговорити про різні речі. Він радо погодився, почали розмовляти про те та про се, а під кінець я сказав йому: "У парку нас ніхто не почує, а тому розкажіть, яке завдання перед вами поставило КГБ?"

 

Агент розгубився, від переживання почав заїкатися, руки тряслися, а коли трохи заспокоївся, розповів, що кагебісти склали для нього спеціальний сценарій, якого він повинен був неухильно дотримуватися. Вислухавши уважно сповідь, порадив невдасі сказати своїм наставникам, що Горинь розгадав їхній сценарій, а тому відмовився від подальших контактів.

 

Зустріч з Іриною Вільде

Через тиждень-два після весілля разом з дружиною обходили магазини у центрі міста, шукали різні побутові речі, необхідні для початку спільного життя. Неподалік того місця, де зараз пам'ятник Т. Шевченкові, несподівано зустріли Ірину Вільде. Перед тим, як розповісти про нашу розмову, почну з давніших спогадів.

 

 

Мушу признатися, що у 60-ті роки у моїй молодечій манері розмовляти зі старшими за віком письменниками була невиправдана зарозумілість. Появу цієї вади пояснюю дрібними успіхами, досягнутими після закінчення Львівського університету. У 1960 році журнал "Жовтень" (тепер "Дзвін") надрукував частину моєї дипломної роботи на тему психологи творчості. З цією темою мені довелось виступати у Львові, Одесі й Києві. У 1963 році брав участь у Всесоюзній нараді молодих письменників, що проходила у Москві. Можливо, що все це вплинуло на манеру тримати себе самовпевнено, а в окремих випадках – задерикувато, зверхньо, бувало, з викликом. Мене завжди тягнуло до суперечок. Щоб хто не сказав, я обов'язково повинен був всунути, як тепер прийнято говорити, "свої п'ять копійок". Люди помірковані, толерантні, такі, як Микола Ільницький та Роман Кудлик, прощали мені різні колючі випади і вибрики, а ті, що мали твердий характер, до них належали Микола Петренко, Роман Іваничук і небагато інших, часто давали мені відкоша і, бувало, ми провадили дискусію гостро, безкомпромісно, так би мовити, "на ножах".

 

З тої причини одна моя розмова з Іриною Вільде має (з нинішнього погляду) дуже непривабливий вигляд, позначена з мого боку агресивною безцеремонністю у ставленні до заслуженого майстра української прози. Сталося це за якийсь час до мого арешту. А перед тим випадком стосунки починаючого літератора і видатної письменниці складались цілком нормально.

 

Пригадую, що після одного з відкритих засідань Львівської організації СПУ, які рідко коли пропускав, Вільде приділила мені увагу, радила частіше друкуватися, запрошувала прийти до неї в гості. Запам'яталась зустріч у час приїзду до Львова Вінграновського, Дзюби й Драча у травні 1962 року. В супроводі Дмитра Павличка вони гостювали в Дарії Дмитрівни. Павличко й мене взяв до компанії. Не знаю, чи було це того чи іншого дня, Вільде запросила до себе Марту Ленець, яку сподобав собі Іван Дзюба і вона стала його нареченою.

 

Коли у 1962 році до Львова приїхали Володимир Дрозд і Валерій Шевчук, то я, пам'ятаючи про запрошення, водив їх на помешкання Вільде, де разом цікаво провели якусь годину-дві. Дарія Дмитрівна гостинно накрила стіл, розповідала, що у молодості любила босими ногами пробігтися по снігу, що і тепер її кортить це зробити. А з їди найбільше любить печену картоплю з олією і квашеною капустою. Особлива радість, якщо виїхати на природу, розкласти багаття, дочекатись, коли воно потухне і в жарінь вкинути картоплю. Печена картопля з маслом або олією! О, то незабутнє враження!

 

Перед тим була ще коротка зустріч з Іриною Вільде у Михайла Яцкова, але мені не випадало довго затримуватися, про що вони розмовляли – не знаю. Михайло Юрійович через якийсь час згадував, що передав частину своєї бібліотеки Вільде і хоча вона трохи молодша від нього, час від часу навідується, їм обом завжди є про що поговорити.

 

Продовжуючи працю над питаннями психології художньої творчості, я спеціально ходив до Вільде, щоб розповіла мені дещо про свою творчу лабораторію. Замість про себе, Вільде чомусь розповідала про інших, але це також було цікаво, бо я дізнався, як виник у Дмитра Павличка задум написати "Притчу про сонце". Цей невеличкий твір вважав і продовжую вважати одним з поетичних шедеврів.

 

Такими безхмарними були мої перші зустрічі і контакти з видатною українською письменницею. Що Вільде була видатною письменницею і що в ті роки, як мені здавалось, ніхто не міг з нею зрівнятись, у мене не було сумніву. Але через якийсь рік-два стався випадок, який мало не довів Дарію Дмитрівну до сліз. Причина – задерикуватість – органічна складова моєї молодої невгамовної натури.

 

Було це так. Ростислав Братунь, з яким у мене склались теплі стосунки (він часто звертався до мене з проханням принести щось із мистецького матеріалу для ілюстрування журналу "Жовтень", поміщав у журналі мої статті про Теодозію Бриж, сучасну львівську графіку, мав надрукувати статтю про Крвавича, але не встиг, бо на перешкоді стали непереборні обставини), повідомив мене, що в Інституті суспільних наук, що на вулиці Радянській, 24 (тепер вулиця Винниченка) буде зустріч з Іриною Вільде, яка поділиться враженнями про поїздку за кордон – чи то в Канаду чи США. Це повідомлення мене дуже зацікавило. Перепитав Братуня, чи зручно буде мені бути присутнім на тій зустрічі, бо я не член Спілки письменників і не працівник Інституту суспільних наук, але Ростислав Андрійович заспокоїв мене, запевнив, що на зустрічі будуть різні люди, тому можу не переживати.

 

Уважно слухаючи розповідь Дарії Дмитрівни, відчував як гіркота заповнює мою душу. Те, що говорила шанована мною видатна українська письменниця не вкладалося в жодні рамки здорового глузду. І про загниваючу капіталістичну систему, і про буржуазних націоналістів – лютих ворогів українського народу, і про прогресивну українську еміграцію, серед якої є люди – друзі радянського Союзу, комуністи і справжні патріоти.

 

Вислуховувати це все було нестерпно тяжко. Справа в тому, що у той час я вже читав журнал "Сучасність", мав деякі книжки, надруковані видавництвом "Пролог" (очолював це видавництво дядько по материній лінії Микола Лебедь), захоплювався книжкою Мирослава Прокопа "Україна і українська політика Москви", конспектував статті, надруковані у закордонних збірниках НТШ, в яких був переконливий аналіз ситуації в УРСР. Микола Петренко довірливо познайомив мене зі збіркою "Неокласики", яку привіз із міжнародного фестивалю молоді і студентів у Москві. Я перебував під гіпнотичним впливом упорядкованої Юрієм Лавріненком антології "Розстріляне відродження", що була надрукована у 1959 році в Парижі. Багато цитат з тої літератури вписав у товстий зошит, не підозріваючи в чиї руки він потрапить. Словом, у той час вже непогано орієнтувався у тому, що і як пишуть т. зв. українські буржуазні націоналісти. І коли почув від Ірини Вільде, як вони оббріхують нашу історію, плюгавлять радянський народ, мене у буквальному розумінні розпирало від злості.

 

Нарешті Дарина Дмитрівна закінчила свою розповідь, почалися запитання. Я також запитав чи варто було їхати за кордон, якщо все, що ми почули, змальовано у чорних кольорах. Відповідь була: треба було особисто переконатись, яким непривабливим і ворожим є капіталістичний світ, проте й там є прогресивні діячі.

 

Поставленого мною запитання і почутої відповіді було мені замало. Не спішив виходити із залу: мусив дочекатися Дарини Дмитрівни. І ось вона виходить у супроводі Марії Андріївни Вальо, про щось важливе розмовляють чи домовляються. Це не завадило мені підійти до них і сказати, звертаючись до Вільде, що хочу висловити їй своє враження від почутого.

- Так говори! – сказала насторожено, зупинивши хід неподалік Порохової вежі. Гострим поглядом зміряла моє, сповнене люті обличчя. З властивою мені бурхливою емоційністю я почав атакувати шановну письменницю градом запитань:

 

- Як ви могли таке розповідати? Те все, що ви говорили, то свідома брехня! Невже ви не почуваєте сорому? Хіба можна так торгувати своїм розумом, ім'ям, своєю честю, як продажні жінки своїм тілом? І чого ви туди їздили? Для того, щоб розповісти цю брехню?

- То ви вважаєте, що не варто було їхати?

- Вважаю, що не варто...

 

Вільде не дала мені закінчити думку, перебила своїм аргументом:

- А мене радо приймали за кордоном. Дякували, що приїхала.

- Не варто їздити за кордон для того, щоб після повернення розповідати абсурдні речі. Вас повинні були б викинути, чи випросити, якщо б знали, що будете після повернення розповідати.

- Ти чуєш, що він говорить? – звернулася Вільде до Марії Вальо. Ти чуєш? Яке зухвальство! Так зі мною ще ніхто не говорив! Нечуване зухвальство! І як ви наважилися мені таке говорити? Таке мені ніхто не говорив!

- Тому, що ніхто не говорив, то я вирішив сказати!

- Знаєте, Горинь, я вам все те, що ви говорили, прощаю (Вільде перейшла на "ви"). Мені образливо, але прощаю, бо ви молоді. Якщо б ви були у такому віці як я, ви ніколи б такого не сказали. То молодість у вас бурлить, перебурлить і ви багато що зрозумієте. Вибачте, бо у мене з Марією своя розмова.

 

На тому ми розстались, але ненадовго. То ж треба було, щоб буквально через кілька днів зустрів Дарину Дмитрівну, коли вона повільно підіймалась сходами до журналу "Жовтень", а я своїми холеричними кроками догнав її на першому поверсі. Не було ради, привітався, треба було щось говорити, але не знав з чого почати. Почала Вільде:

- Ви вже трохи охолонули після того, як наговорили мені стільки пакостей?

- Я просто передав своє враження від почутого.

- Хочу вам сказати, що кожному треба зробити вибір, як жити і як себе поводити. Мусити усвідомити, що існує влада і ми, письменники, розуміємо, що треба або служити владі, або боротися з нею. Якщо боротися, то влада сильніша, вона має можливість розправитися з тими, хто з нею буде боротися. А якщо служити владі, то можна щось зробити для літератури, не зачіпаючи владу. Прийде час і це буде оцінено. Подумайте над тим. Добре, що вас зустріла, бо хотіла сказати вам це наодинці.

 

Коли ми прийшли до дверей "Жовтня", Вільде примирливо промовила: "Забудемо, що було".

 

До арешту, який відбувся у серпні 1965 року, і в перші роки після повернення, не мав нагоди зустріти Ірину Вільде. Пригадую, що була опублікована нею в газеті "Вільна Україна" якась плюгава стаття. Дехто з моїх друзів обурювався, а для мене ця публікація після розмов з Вільде не була несподіванкою: тепер я знав її позицію, знав, що носить маску, яку знімає дуже рідко, можливо, тільки серед найближчих друзів.

 

Минули роки, я повернувся з Мордовії і почав працювати на різних роботах і ось у лютому 1973 році одруження з односельчанкою Оксаною Худяк. Десь через тиждень-два після весілля на тротуарі, неподалік того місця, де зараз пам'ятник Т. Шевченкові, я йшов з Оксаною до якогось магазину. А навпроти – Ірина Вільде. Привіталися, зупинилися. Я сказав, що це моя дружина Оксана. На цей раз Вільде пішла в атаку:

- Чому ти не запросив мене на весілля? Якщо б я була, то могла б оборонити і тебе, і тих, кого через тебе переслідують!?

 

Мене знову підкусила якась зла сила і я з усміхом відповів:

- Це ви кажете так тому, що не були на весіллі. По-перше, не відомо чи ви прийшли б, якщо б я вас запросив. По-друге, якщо б прийшли, то невідомо, чи хотіли б обороняти мене і тих, кого через мене переслідують...

 

Я ще щось хотів сказати, але Вільде перебила мене і, не дивлячись в мій бік, звернулася до моєї дружини:

- Оксаночко, моглибисте собі підшукати кращого чоловіка!

 

Не сказавши більше ні слова, повернулась і пішла. Я катував себе за нестриманість, але нічого не міг вдіяти. Через кілька років, коли я працював у Картинній галереї, Дарія Дмитрівна прийшла оглянути якусь виставку в супроводі свого сина Яреми. Ми привіталися. Вільде впізнала мене, почала згадувати, що обіцяла вгостити мене печеною картоплею з олією. Вона дуже змінилася. Обличчя схудло до невпізнання, стало якимось маленьким. Почувала себе безпорадно, ледве пересувала ноги, її підтримував Ярема. Тихо сказав мені, що в мами глибокий склероз, що вона нічого не пам'ятає з минулого.

 

Якщо б Дарія Дмитрівна почувала себе краще, я б попросив у неї пробачення за слова, якими спричинив їй прикрість. З тим запізнілим почуттям закінчую свій спогад.