Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXХIII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 25 лют. 2014 р., 03:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 бер. 2014 р., 09:28 ]

Нестерпна атмосфера

Після проведеного чекістами у моїй кімнаті обшуку, праця у бібліотеці ходорівського цукрового комбінату стала вкрай нестерпною. Достатньо було комусь із моїх знайомих прийти до бібліотеки, як за сусідній столик сідав один із завербованих агентів і переглядав газети, нагло підслуховуючи про що ми розмовляємо. Трапився випадок, який дав мені зрозуміти, що на мене збирають матеріал, мої розмови записують. А було так. До мене прийшов шкільний приятель і почав розпитувати, що цікавого надрукували львівські письменники, чи продовжую захоплюватися хатха-йогою, філософією екзистенціалізму. Завідувач бібліотеки Віра Марків наче не звертала на нас уваги, була зайнята писанням бібліотечних карток для алфавітного і систематичного каталогів. Раптом її хтось терміново покликав до телефону і вона, забувши прибрати картки, поспіхом побігла до виходу. Тим часом прийшли читачі, щоб здати книжки і позичити нові. Я пішов до столу, на якому були читацькі формуляри (в них записували позичені і повернуті книжки). Звернув увагу, що на зворотному боці кількох бібліотечних карток був запис моєї розмови з приятелем, який продовжував ще сидіти за столом, очікуючи, коли закінчу обслуговувати читачів. Від побаченого я у буквальному розумінні оторопів. Товариш, не розуміючи причини мого розгублення, потис мені руку і пішов. Я ж очікував на Марків: треба було з'ясувати ситуацію, запитати, хто доручив їй таку працю. Повернулася вона усміхнена, а в мене в душі все кипіло. Силою волі стримав емоції й спокійно - Хто вам доручив шпіонити за мною?

- Що ви маєте на увазі?

- Те, що записано вами на каталожних картках.

 

І тут сталося непередбачене. Марків кистями обох рук вхопила біля шиї свою блузку і намагалась її розірвати, але з того зусилля в неї нічого не вийшло: чи то сили було замало, чи матеріал був надто міцний. Вона раптом почала з істеричним криком рвати на голові волосся й в істериці вибігла з бібліотеки. Повернулася разом з головою завкому Хамелюком.

- Що у вас відбулося?

 

Розповів все, як було. Сказав, що буду протестувати з приводу ненормальних умов праці.

- То ваше право, – спокійно сказав завком і пішов.

 

Треба було прийняти якесь рішення. За мною стежили грубо й нахабно. На горищі поставили магнітофон, діти залізли туди, зняли з магнітофона дві великого розміру бобіни, розраховані на багатогодинне записування, розмотали кілометрову стрічку й тягали подвір'ям. Твердо вирішив звільнитися з праці у бібліотеці, але перед тим, як подати заяву, спробував поговорити з Марків. Наступного дня вона вже заспокоїлась і поводила себе так, наче нічого не трапилось. Коли почав ставити їй запитання, зрозумів, що агентша у достатній мірі була підготовлена до розмови зі мною:

- Віро Іванівно, поговоримо спокійно. Для чого ви шпіоните за мною?

- Ви так наївно про це питаєте, ніби вперше про це чуєте.

- Але ж такі речі ніколи не були в пошані.

- Але завжди це робилося.

- Проте рідко хто згоджувався на таку роботу.

- Я належу до тих, що згоджуються.

- Але ж ви могли доповісти усно, що жодних політичних розмов я не веду.

- Не знаю, так це чи ні, бо мені сказали... (обірвала себе).

- Ще недавно запевнювали мене, що у вас коротка пам'ять і все, що чуєте, моментально забуваєте, а я переконався, що майже дослівно записали розмову, яку я вів зі своїм приятелем.

- Для цього потрібна всього-на-всього невелика вправність.

- Але ж ви могли не все зрозуміти з того, про що йшлося, наприклад, про хатху-йогу, філософію екзистенціалізму.

- Те, що не розуміла, я пропускала.

- Чи могли б ви мене познайомити з чоловіком, який доручив вам цю роботу?

- Мушу спочатку запитати його згоди.

 

Мабуть, особа, яка доручила Марків шпіонити за мною (не знаю, був це оперативний працівник КГБ у м. Ходорові Чугуєнко, чи начальник КГБ Жидачівського району – Бєлоусов) мусила виявити невдоволення поведінкою Марків, що вступила у відверту розмову, бо в наступні дні моя опікунка мовчала, наче мумія. Ні тобі доброго дня, ні – до побачення. Марків поводила себе так, наче мене нема в бібліотеці. Важко було вгадати, що задумала гебня, але не могло бути двох думок: треба подати заяву на звільнення з праці, але перед тим, як подати заяву, знайти якусь фізичну працю, щоб не дати можливості міліції притягнути до відповідальності за статтею "дармоїдство".

 

Виручив Анатолій Бурак

Працювати в бібліотеці ставало небезпечно: у будь-який день мені могли влаштувати якусь провокацію. 10 березня поїхав до Львова. Цілком випадково біля університету зустрів Анатолія Бурака, з яким під час навчання в університеті проживали в одній кімнаті гуртожитку на вулиці Пушкінській, 49. Біля університету Анатолій спостерігав за роботою малярів, що займались черговим відновленням побитого дощем, градом і снігом фасаду. Привітались як давні друзі. Розговорились. Анатолій розповів, що відмовився від учительської праці і тепер очолює Будівельне управління № 3, а тому мусить спостерігати за ремонтом фасаду університету.

 

Кажу йому, що робота, яку виконують на фасаді малярі, не протримається навіть року і на наступний рік університет знову матиме обідраний вигляд, бо дощ, град, сніг змиють їхню роботу. Якщо б густе вапно розмішати з натуральною оліфою, тоді оліфа утворить захисну плівку і така побілка може стояти роками.

 

Анатолій розсміявся і питає мене:

- Якщо послухати твоєї поради, то чим тоді повинна займатись моя бригада малярів у наступному році? А так у наступному році знову будемо робити ремонт і люди матимуть працю і зарплату.

 

Після тих слів Анатолій розреготався. У нього було огрубіле, багрове від надмірного вживання алкоголю обличчя. В мене блиснула думка, що Анатолій може бути моїм рятівником.

- Ти сказав, що очолюєш ремонтно-будівельне управління і що твоя зарплата більша, ніж учительська. А я працюю в бібліотеці і моя платня зовсім мізерна. Так бери мене на роботу – буде в управлінні два філологи!

- Що вмієш робити? – запитав з цікавістю Анатолій.

- А які у вас є роботи?

- Маляра, муляра, столяра, монтажника – різні. Що тобі підходить?

- Як бачиш, дещо розумію в малярстві, у студентські роки відвідував студію образотворчого мистецтва. Пригадуєш, як в гуртожитку всі захоплювалися нарисованим мною портретом Шевченка?

- То справді був гарний портрет.

- У такому разі бери маляром.

- Добре, принось заяву, паспорт, трудову книжку і оформлю тебе маляром. 

 

- Щоб принести трудову книжку, я повинен звільнитись з роботи в бібліотеці. Робота непогана, хоча і мала платня. Перед тим, як звільнитись, мушу мати гарантію, що ти мене візьмеш.

- Тоді йдемо до мене – це поруч, напишеш заяву, я накладу резолюцію, секретарка надрукує наказ про прийняття тебе на роботу, а коли принесеш документи, тоді віддамо наказ у відділ кадрів.

 

Я пішов з Анатолієм на вулицю Городецьку в РБУ-3, що розмістилось навпроти тюрми "Бригідки".

- Ну і сусідство в тебе! – сказав я.

- Нормальне сусідство! – відповів Анатолій. Хочеш анекдот? Він дуже відповідає нашому сусідству. Коли Абрам виходить за браму і бачить міліціонера, то зразу вітається:

- Доброго вечора, начальнику!

- Чому ти кажеш "доброго вечора", коли зараз день?

- Товаришу начальнику, коли я вас побачу, у мене темніє в очах!

 

Анатолій розреготався своїм могутнім грудним сміхом. Той анекдот я вже чув, але він так пасував до організації, розміщеної напроти тюрми.

 

Зайшли в кабінет.

- Ось тобі ручка, папір, пиши заяву.

 

Написав.

- А ось моя резолюція: "Прийняти на роботу". 10.03.72 р. Тепер можеш спокійно їхати і розраховуватись. Але перед тим вип'ємо по чарці коньяку. То скільки ж то ми років з тобою не бачились?

- Після закінчення університету наші дороги якось не перехрещувались.

- За зустріч і щоб тобі добре у нас працювалось, а я постараюсь тобі щось підшукати, щоб робота в тебе була трохи чистіша.

 

Цокнулись і Анатолій протягнув мені свою ліву руку (права була скалічена, можливо, ще в дитинстві). Я, наче на крилах, помчав на вокзал.

 

Після зустрічі з Анатолієм у мене були розв'язані руки. Наступного дня, 11 березня 1972 року надрукував на машинці заяву з проханням звільнити мене з роботи. Дав мотивацію, чому вимушений написати таку заяву. Розшукав голову завкому Хамелюка, мовчки вручив йому заяву, а сам пішов в бібліотеку. Не минуло й години, як прибігає переляканий Хамелюк і трясе переді мною заявою:

- У вас не було жодних підстав так писати заяву. За такий зміст заяви будете відповідати!

- Моя справа – написати заяву. Ваша – звільнити мене.

- Перепишіть заяву і отримаєте звільнення. Напишіть одне речення: прошу звільнити мене з роботи – і ви отримаєте трудову книжку.

 

З тими словами Хамелюк пішов, а я почав думати, як мені у цій ситуації поступити. Хамелюк був огидним типом – і зовні, й поведінкою. Надміру повний, неохайно одягнений, ходив у закоротких для нього штанах, з яких виглядали порвані на п'ятах шкарпетки. На того чоловічка з кумедним виглядом були покладені обов'язки контролювати мою працю у бібліотеці. Можливо, що крім записаних Вірою Марків розмов, він усно доповідав оперуповноваженому Чугуєнкові про мою поведінку. Вирішив жодного слова не змінювати у попередній заяві, надрукував її на машинці у трьох екземплярах, додав що "заяву подаю вдруге" і відніс у завком. Там якраз відбувалося якесь засідання. Мовчки поклав заяву на стіл – збереглася її копія.

 

                                              "Голові заводського комітету

                                               цукрокомбінату Хамелюку І. А.

                                               Гориня Б. М. – зав. читальним залом

                                               бібліотеки ходорівського

                                               цукрокомбінату

 

ЗАЯВА

У зв'язку з атмосферою шпіономанії, донощицтва, бюрократизму і провокацій, в різний спосіб використовуваних проти мене зацікавленими особами впродовж праці в бібліотеці ходорівського цукрокомбінату, а також у зв'язку з тим, що мої усні заяви про анормальність робочої атмосфери не дали жодних результатів, я змушений подати цю заяву із просьбою звільнити мене з роботи за власним бажанням.

 

Оскільки після адекватної заяви, поданої 11 (одинадцятого) березня 1972 р. я досі не отримав (без будь-якого вмотивування) розрахунку, подаю заяву вдруге.

15 березня 1972 р.                                                                                                                                                 Горинь Б. М. "

 

 

 

Минає день за днем, а мені не повертають трудову книжку, а без неї – мене не приймуть на роботу в РБУ-3. Чим пояснити, що тягнуть? Адже подано дві заяви? Яка причина? Або поступила вказівка з КГБ не звільняти мене, або Хамелюк хоче змусити мене, щоб я не виходив на працю, а тоді він звільнить мене за порушення трудової дисципліни. Такий варіант мене зовсім не влаштовував, він міг стати перешкодою влаштуватись у ремонтно-будівельному управлінні. Подумавши, вирішив піти до директора заводу Підлісного, розповісти йому, чому розраховуюсь з праці. Вислухав мене уважно і сказав, що завтра отримаю трудову книжку. Підлісний дотримав слова: того самого дня був скликаний заводський комітет, була розглянута моя заява і прийняте рішення про моє звільнення. Мені віддали трудову книжку, в якій було записано:

 

"23.03.1972 Уволен с работы зав. читальным залом библиотеки сахкомбината согласно поданного заявления по собственному желанию". Протокол № 14 от 22.03.72 г."

 

 

На новому місці

Отримавши вранці трудову книжку, я попрямував додому, щоб сказати мамі, що їду до Львова і буду там влаштовуватись на працю. Встиг на приміський поїзд Ходорів – Львів, що відходить о 12 год. дня. З поїзда шостим трамваєм доїхав до Оперного театру, а звідтам повернувся пішки назад, бо неподалік – РБУ-3. Анатолія Бурака застав на робочому місці. Виявив до мене приятельську прихильність і теплоту. Коли я подав йому необхідні для оформлення на працю документи – паспорт, трудову книжку, він особисто пішов зі мною до інспектора з кадрів Зикова і сказав йому, що наказ про прийняття на працю підписано ще 10 березня, але Горинь щойно сьогодні приніс трудову книжку, тому оформіть його нинішнім днем – 23 березня. У трудовій книжці Зиков записав:

 

"Принят на работу РСУ-3 маляром 2 разряда. Пр. 31 от 10.03.1972 г."

 

 

Від інспектора з кадрів знову завів мене до свого кабінету і черговий раз вгостив коньяком. Сказав, що думав над тим, яку мені дати працю. І, нарешті, придумав: для початку намалюй на кількох планшетах левів розміром приблизно 1 метр. Я широко відкрив очі. Для чого?

- Через кілька днів відбудеться матч "Карпати" – "Динамо". Збираємось власним транспортом поїхати до Києва, щоб підтримати "Карпати". У наших вболівальників виникла ідея привезти з собою намальованих левів на планшетах – щоб всі бачили: Львів підтримує свою команду. Такого ще не було, то щось цілком нове. Ну то як – встигнеш?

- Мушу встигнути, але ти підготуй планшети, а я піду до художників, щоб забезпечили мене пензлями.

- Може краще не на картоні, а на полотні. Його можна скрутити і непомітно перенести через ворота, а планшети можуть не дозволити?

- Для мене нема різниці. Пошли когось за полотном, а я піду до художників за пензлями і фарбою.

 

Пензлями і фарбою забезпечив мене Зіновій Кецало. Ми з ним знайомі ще з Ходорова, коли він після виходу з ув'язнення працював художником на цукровому комбінаті і вів студію образотворчого мистецтва. Його брат загинув в УПА (чоловік цьоці Стефи, в якої я переховував свої архіви). Коли я повернувся з пензлями, фарбою і жовтою гуашшю, Анатолій примістив мене в маленьку кімнатку, що була розміщена поруч з великим цехом, у якому працювали столяри. Так почався у моєму житті перший день праці в Ремонтно-будівельному управлінні № 3.

 

Все було б добре, але виникла проблема з житлом. Перші дні доїжджав на працю з Ходорова. Для цього треба було тратити (туди і назад) понад чотири години. Іноді залишався переночувати на помешканні брата Михайла або у когось із львівських друзів. Випадково дізнався, що ремонтно-будівельний трест, якому підпорядковане РБУ-3, має свій гуртожиток на вулиці Артема, 33. Попросив Анатолія, щоб дав мені направлення в гуртожиток. Відповів – нема проблеми. Отримавши папірець з направленням, попрямував у гуртожиток. Комендантом була привітна жінка, дала мені ключ від кімнати, сказала, що може ще когось підселить, а поки що буду один. Тепер я мав усі умови для життя.

 

Моя вічна слабість – впадати в ейфорію. За цю ейфорію я вже не раз терпів, покарала мене доля і цього разу. Ще й місяця не попрацював на новому місці, як в РБУ-3 зайшов кагебіст. Сказав, що має доручення вручити мені повістку. Прочитав: "18 квітня 1972 року прибути у слідчий відділ Управління КДБ. Слідчий УКГБ Ружинський".

 

Допити у справі Ірини Калинець

Моя розмова зі слідчим Ірини Калинець Ружинським почалася зі з'ясування питання про вилучений набір літер, написаних тушшю від руки. Ружинський запитав, хто і з якою метою виготовляв ці літери?

 

Я пояснив, що букви виготовив я, їх призначення – упорядкувати книжки за абеткою.

- А рукопис статті?

- Це емоційні рефлексії на арешти, що відбулися у січні 1972 року. Я не мав наміру завершувати цю статтю.

- Чи це все, що ви хотіли запитати?

- Ні, є розмова. Будете допитані у якості свідка.

-У такому разі відповіді на ваші запитання я писатиму власноручно – це дозволяє КПК УРСР.

- Встигли ознайомитися з кодексами? Що ж, дозволимо вам писати відповіді власноручно, якщо ви так вимагаєте, але не треба прохання висловлювати в агресивній формі, – зауважив Ружинський.

 

Ми зміряли один одного очима. Ружинський спромігся на репліку:

- А ви подорослішали!

- І багато чого навчився, – відповів я, помітивши як псується настрій слідчого, якому не вдасться самому формулювати мої відповіді у вигідний для нього спосіб.

 

Мабуть, що моя незалежна поведінка і абсолютна відсутність страху дали йому до зрозуміння, що матиме справу з Богданом Горинем, якого не зможе залякати.

 

Письмова розмова зі слідчим Ружинським зафіксована у протоколі, що поміщений у кримінальній справі Ірини Калинець.

 

ПРОТОКОЛ

допиту свідка

м. Львів 18 квітня 1972 р.

[Допитує Ружинський]

 

На пропозицію дати показання по всіх відомих йому обставинах свідок Горинь Б. М. показав:

 

Після повернення з ув'язнення в кінці серпня 1968 року я проживав у місті Ходорові Жидачівського району Львівської області. Працював спочатку робітником у Роздольському хімічному комбінаті, а потім завідуючим читальним залом бібліотеки Ходорівського цукрового комбінату. З 23 березня 1972 року я працюю маляром у ремонтно-будівельному управлінні Львівського міськрембудтресту і проживаю у гуртожитку цієї установи по вул. Артема, 33.

 

16 лютого 1972 року в мене на квартирі з санкції прокурора Львівської області був проведений обшук, в процесі якого вилучені: мій рукопис, що починається словами: "Що є основним, визначальним в оцінці людей творчої праці", написаний мною в січні 1972 року в місті Ходорові на своїй квартирі, де я проживав в той час.

 

В середині січня цього року мені стало відомо про арешти представників творчої інтелігенції у містах Львові та Києві. Знаючи, що серед арештованих є люди творчої праці, люди, безсумнівно талановиті, серед них і такі, що часто виступали із своїми статтями у радянській пресі, я був схвильований чуткою про їх арешти і зафіксував свій емоційний стан у рукопису, вилученому у мене під час обшуку. Рукопис був вираженням мого емоційного стану. Я нікому не давав його читати, нікому не говорив, що такий запис зробив і нікого не мав наміру з рукописом знайомити, розцінюючи його як факт інтимного особистого життя.

 

Зважаючи на все це, докладніші роз'яснення з приводу призначеного тільки для себе рукопису, вважаю зайвими. Більше того, хочу зазначити, що антирадянською діяльністю після виходу з ув'язнення, тобто з 1968 року, я не займався, а тому вважаю недопустимим розглядати вилучений під час обшуку, призначений для себе рукопис, як наклепницький...

 

Про мої стосунки з Іриною Калинець до 1965 року я вже показував на попередньому слідстві по своїй справі. В зв'язку із давністю я не можу докладно пригадати всіх обставин інших з нею відносин, а також ствердити, що всі покази, дані мною про мої стосунки з Іриною Калинець у 1965 році були правдивими. Щодо антирадянської діяльності Ірини Калинець у 1965 році чи пізніших роках мені нічого не відомо.

 

Запитання: На допиті 17 січня 1966 року Ви показали, що навесні 1965 року дали Калинець Ірині друкарську машинку марки "Москва" № 138595, папір і копірку і передали їй для передрукування статтю антирадянського змісту "Українська освіта в шовіністичному зашморзі" та документ такого ж змісту "З приводу процесу над Погружальським". Всі названі документи Калинець Ірина передрукувала в кількох примірниках і віддала Вам. Цей протокол Вам пред'являється. Ви підтверджуєте свої покази?

 

Відповідь: Мені пред'явлений протокол мого допиту від 17 січня 1966 року. Підписи на протоколі мої. Дійсно, у 1965-1966 роках я давав покази про мої стосунки з Іриною Калинець, як обвинувачений по справі... Оскільки в своїх показах, а навіть у своїй заяві на ім'я начальника УКДБ по Львівській області, я часто допускав неточності і вигадки, допускав плутання, тому в зв'язку із давністю не можу зараз підтвердити, чи дані мною у 1965 році покази були правдиві, чи вигадані.

 

Мої покази щодо Ірини Калинець є вичерпними, нічого більше додати не можу через те, що жодного факту її антирадянської діяльності не знаю.. ."

(Українська поезія під судом КГБ: Кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців. – Львів, 2003. – С. 234-235.)

 

Вечірнім поїздом я поїхав до батьків, щоб дізнатись як справи вдома. У Ходорові на мене чекала несподіванка: лист з Канади від Романа Сербина. Роман з деяким запізненням відписував на мій лист, який я йому писав ще тоді, коли працював у бібліотеці.

 

"20.03.1972 р.

 

Дорогий Богдане!

Дуже дякую за листа і знимку. Вибач, що скоріше не відписав, але на це склалася ціла серія причин. Мій колєґа, який є дещо аматором фота, обіцяв мені зробити серію діяпозитивів з мистецтва і я тобі їх вишлю. Напиши точніше, яке тебе мистецтво найбільше цікавить, тоді буде легше щось підібрати.

 

Також вишлю тобі нитки до вишивання. На жаль, на Україну цего року приїхати не зможу, бо на це не маю ні часу, ні грошей. Цего літа буду вчити один курс історії, так що літо заповнене, а восени знову новий академічний рік.

 

Твій лист був дуже цікавий описом твого життя. Пиши й далі про ці речі. Зі свого боку подам тобі деякі деталі про моє життя. Я викладаю тепер на двох курсах – один, це загальна історія Росії і СРСР від Петра І до 1885 р., а другий більше спеціалізований: Історія СРСР доби Сталіна. Цего літа маю курс про Російську Революцію (фактично 1905-1923). На такім курсі буває записано коло 30-40 студентів. Частина курсу є у формі викладу, а частина в аналізі документів і дискусії над даними темами. Ось, наприклад, ми аналізували конституцію 1936 р. Мої студенти, французи, більшість якоїсь барви соціалісти (марксисти, маоїсти, троцькісти і т. д.) і сепаратисти, і тому дуже зацікавлені національною проблемою СРСР, чи, точніше: радянською розв'язкою національної проблеми в СРСР. Тому конституційне право про виступ зі союзу поодиноких республік їх дуже цікавить.

 

В обставинах СРСР це право залишилося теоретичним (і конституція навіть не передбачає як практично можна б його здійснити), тому що чинники, які єднають усе людство СРСР (інтереси робітників, які найкраще розуміє і здійснює авангард робітничої кляси – комуністична партія, монолітність цеї партії і т. д.) є засильні, щоб їх могли відкинути відцентрові тенденції.

 

Зато в умовинах Канади визнане право на вихід з конфедерації могло б мати конкретне застосування. Це добре розумів прем'єр-міністр Квебеку Джонсон, коли в 1967 він витав радянську делегацію на експо і заявив, що Канада повинна брати собі приклад від СРСР в справі федеральної конституції. Це розуміють і ті квебецькі депутати до федерального парляменту, які недавно (в звіті меншини, конституційної комісії) заявили, що в нашу конституцію треба вписати право на вихід з конфедерації.

 

Але я почав про гарбузи, а скінчив про образи. Отже, окрім курсів ще є багато інших обов'язків в університеті, чи точніше в департаменті історії. Також стараюся знайти хоч трохи часу для своєї дисертації.

 

Заробляю я не зле, але з платні коло 30% "з'їдають" податки федеральні і провінціальні, примусова асикурація, членство в юнії – спілці професіоналів і т. д. У це не включається податки на хату і сплачування довгів і т. д. Отже, жиємо вигідно, але капіталістами не станемо. Час до часу купуємо квитки на льотерею, де можна виграти до $200000, але не виграли і "зломаного ґроша".

 

Переїзд від хати до університету забирає від 40 хв. до 1 год. Отже, багато часу тратиться на транспорт. Тому, що це ще молодий університет, то наша бібліотека щойно розростається. Дуже слабо зарепрезентована східна Европа. Студенти мають доступ до полиць з книжками, отже, можуть самі шукати по усіх книжках, які знаходяться в бібліотеці. (Це, між іншим, дуже сподобалося одному радянському історикови, який недавно відвідав Монтреаль.) В Мтл є 4 університети – найбагатшу бібліотеку з них має англомовний МсGill залишки англо-сакського колоніалізму.

 

Вибач, що цей лист якось вийшов "ґуляшем", постараюся написати кращого на другий раз. Чекаю на відповідь. Тримайся.

Роман"

 

 

У той час мені було не до листування. Наші контакти перервалися. Зустрівся з Романом аж у 1991 році, коли він приїхав до Києва, щоб відчути, які проблеми стоять перед Україною, що після довгих віків боротьби за волю, нарешті вийшла на шлях незалежності. У той час я був депутатом Верховної Ради, часу для довшої розмови було обмаль. Роман висловив думку, що після обрання Кравчука президентом, національно-демократичні сили повинні піти в опозицію. На нашу ситуацію він дивився канадськими очима, але я відхилився від теми.

 

Можна б було вважати, що зустріч зі слідчим Ружинським буде першою і останньою, але кагебісти отримували насолоду від багаторазових допитів свідків, надіючись на появу чогось нового в показах, як це було у 1965 році. Якщо б я мав той досвід тоді, що маю тепер, усе могло б бути по-іншому. У кінці травня знову повістка прибути у слідчий відділ. Хай викликають, тепер я стріляний горобець, нічого в них не вийде. Тепер відповіді на поставлені ними запитання даватиме інший Богдан Горинь, якого вони ще не знають. Щоб не обходитися загальними фразами про перебіг розмови зі слідчим, скористаюся документом.

 

"ПРОТОКОЛ

допиту свідка

м. Львів                                                                                                                                                         "31" травня 1972 р.

 

Допит розпочато о 15 год. 40 хв. Допит закінчено о 17 год. 25 хв. ,

 

Слідчий слідчого відділу УКДБ по Львівській області ст. лейтенант Ружинський в приміщенні слідчого відділу УКДБ з дотриманням вимог ст. ст. 85, 167 та 170 КПК УРСР, допитав як свідка:

1. Прізвище                                          Горинь

2. Ім'я                                                    Богдана

3. По батькові                                      Миколайовича

4. Дата народження                             1936

(Дані про особу свідка маються в справі)

 

У відповідності з ч. IV ст. 167 КПК УРСР Горинь Б. М. роз'яснені обов'язки свідка, передбачені ст. 70 КПК УРСР, і його попереджено про кримінальну відповідальність за ст. 179 КК УРСР за відмову або ухилення від дачі показань і за ст. 178 ч. 2 КК УРСР за дачу завідомо неправдивих показань.

Підпис:                                                                                                                                                        Б. Горинь

 

На прохання свідка Гориня Б. М. і на підставі ст. 170 КПК УРСР йому надана можливість власноручно написати свої відповіді.

 

Запитання: Із матеріалів страви видно, що в 1965 році у Вас була портативна друкарська машинка марки "Москва" № 138595.

Поясніть, де, коли та з якою метою Ви придбали цю машинку?

 

Відповідь: У 1965 році у мене дійсно була машинка марки "Москва", яку я придбав з метою друкування літературно-мистецьких статей, які відсилав для опублікування у редакції газет та журналів України. Номера цієї машинки не пам'ятаю. Його легко встановити, оскільки цю машинку вилучено у мене під час обшуку у кінці серпня 1965 р. Крім літературно-мистецьких статей – інших матеріалів на цій машинці я не друкував, машинки нікому не передавав, а тому хочу категорично заявити, що на машинці марки "Москва", яка належала мені, жодних матеріалів, крім літературно-мистецьких статей, не друкувалось.

 

Запитання: Чи передавали Ви цю машинку подружжю Калинців?

 

Відповідь: Як я уже сказав, я нікому не передавав своєї машинки марки "Москва", в тому числі і подружжю Калинців.

 

Запитання: На допиті 11 січня 1966 року Ви показали, що навесні 1965 року дали Калинець Ірині друкарську машинку марки "Москва" № 138595. Цей протокол Вам пред'являється. Що Ви можете пояснити по суті своїх показів?

 

Відповідь: Мені пред'явлено мої покази на допиті від 17 січня 1966 р. Хочу заявити, що у справі 1965-1966 рр. багато перекручено, надумано і наплутано – це виявилось наприкінці попереднього слідства і під час судових засідань. Ось чому я не підтверджую показів 1965-1966 рр. Про те, що я відмовляюсь від показів 1965-1966 рр., я писав у заяві на ім'я Президії Верховної Ради УРСР, яку відіслав по адресу із табору Мордовської АРСР, де відбував покарання. Мені надійшла відповідь із відмовою переглянути справу. Сьогодні я ще раз категорично заявляю, що своєї машинки марки "Москва" (номера не пам'ятаю) я нікому не давав, в тому числі і подружжю Калинців. Щодо показів 1966 р., оскільки в них було багато плутанини, підтвердити їх не можу.

 

Запитання: На допиті 11 листопада 1965 року свідок Калинець Ігор Миронович показав, що у першій половині травня 1965 року Ви принесли йому на квартиру портативну друкарську машинку, яку залишили у нього і ця машинка знаходилась там на протязі двох тижнів.

 

Покази в цій частині Вам оголошуються. Що Ви можете пояснити по суті цих показів Калинця І. М.?

 

Відповідь: Покази щодо машинки типу "Москва" виходили вперше від мене, а не від свідків. Вважаю, що І. Калинець допустився помилки, підтвердивши мої плутані покази того часу.

 

Запитання: Обвинувачена Калинець Ірина Онуфріївна на допитах 24 і 29 січня 1972 року показала, що весною 1965 року Ви принесли до неї на квартиру і віддали їй друкарську машинку. Ці покази Вам оголошуються. Що Ви тепер можете пояснити відносно показів Калинець І. О.?

 

Відповідь: Вважаю, що Ірині Калинець незручно відмовитись від показів, які вона давала як свідок по моїй справі 1965-1966 рр., а тому продовжує підтверджувати мої плутані покази того часу, які вперше виходили від мене. Оголошені мені покази Ірини Калинець не підтверджую, оскільки вони не відповідають дійсності.

 

Мої відповіді написані власноручно, записано правильно, доповнень і зауважень не маю.

Б. Горинь

 

Допитав: Слідчий УКДБ по Львівській області ст. лейтенант Ружинський"

(Там само. – С. 267-269)

 

Слідчого Ружинського абсолютно не влаштовували мої покази. Він не приховував роздратування, сказав, що буде стільки разів мене викликати, поки не дам правильних відповідей на поставлені запитання. У його розумінні правильні відповіді – це такі, які б влаштовували його, але не влаштовували мене. 3 червня Ружинський знову мене викликав.

 

"ПРОТОКОЛ

допиту свідка

м. Львів                                                                                                                                                   3 червня 1972 р.

                                         Допит розпочато о 9 год. 00 хв.

                                         Допит закінчено о 11 год. 05 хв.

 

Слідчий УКДБ по Львівській області ст. лейтенант Ружинський в приміщенні слідвідділу УКДБ з дотриманням вимог ст. ст. 85, 167 та 170 КПК УРСР, допитав як свідка:

1. Прізвище                        Горинь

2. Ім'я                                  Богдана

3. По батькові                    Миколайовича

4. Дата народження          1936

(Дані про особу свідка маються в справі)

 

Постійне місце проживання: м. Ходорів Львівської області. Паспорт або інший документ: паспорт ХVІІ-ЖП № 615591. У відповідності з ч. IV ст. 167 КПК УРСР Гориню Б. М. роз'яснені обов'язки свідка, передбачені ст. 70 КПК УРСР і його попереджено про кримінальну відповідальність за ст. 179 КК УРСР за відмову або ухилення від дачі показань і за ст. 178 ч. 2 КК УРСР за дачу завідомо неправдивих показань.

Підпис:                                                                                                                                                                     Б. Горинь

 

На прохання свідка Гориня Б. М. і на підставі ст. 110 КПК УРСР йому надана можливість власноручно написати свої відповіді.

 

Запитання: На попередньому слідстві по вашій справі в 1965 році Ви показували про те, що весною 1965 року займались розповсюдженням документів "самвидаву" антирадянського, наклепницького змісту.

 

Покажіть про це більш докладніше.

 

Відповідь: В справі 1965-1966 рр. було багато неточностей, вигадок і перекручень. Все це зафіксовано у 19-ти томах. По свіжій пам'яті, перебуваючи у таборі, я звертався до Президії Верховної Ради УРСР із просьбою переглянути мою справу. Моя заява отримала негативну відповідь. А тепер, за давністю часу, не можу нічого конкретного пригадати про мою причетність до розповсюдження документів антирадянського націоналістичного змісту. Намагатись об'єктивно з'ясувати це питання – означало б заново переглянути справу, усунувши усі вигадки, неточності і перекручення.

 

Запитання: Ви, зокрема, показували, що документи антирадянського змісту "З приводу процесу над Погружальським" та "Українська освіта в шовіністичному зашморзі" віддрукувала за домовленістю з вами Калинець Ірина Онуфріївна.

 

Покази в цій частині Вам оголошуються. Що Ви можете пояснити сьогодні по суті цих показів?

 

Відповідь: Я прослухав свої покази на слідстві по справі 1965 р., зокрема від 1 листопада 1965 р., 9 листопада 1965 р. та 17 січня 1966 р. Такі покази я дійсно давав, підписи па протоколах мої. На жаль, ці покази були вигадані, не мали місця в дійсності, а тому не можу їх підтвердити. На попередніх допитах я неодноразово вказував на перекручення і вигадки у справі 1965-1966 рр. До них слід зарахувати і мої покази щодо Ірини Калинець. Сьогодні хочу зазначити, що у мене дійсно була машинка типу "Москва", на якій я друкував свої літературно-мистецькі статті, відсилаючи їх у редакції газет і журналів України. Нікому, в тому числі Ірині Калинець, я машинки типу "Москва" не передавав, а також не просив Ірину Калинець передрукувати статті "З приводу процесу над Погружальським" і "Українська освіта в шовіністичному зашморзі".

 

Запитання: Про друкування вищеназваних документів Іриною Калинець у 1965 році Ви також ствердили і на очній ставці з нею. Ваші покази оголошуються. Що Ви можете пояснити сьогодні по суті цих показів?

 

Відповідь: Мені оголошені мої покази, які я давав на очній ставці з Іриною Калинець 29 листопада 1965 р. Такі покази я дійсно давав. Будучи зацікавлений у швидкому закінченні справи, я ряд нез'ясованих слідством питань брав на себе. Оскільки доводилось вигадувати, то в справі було багато плутанини і неточностей, а також перекручень. Свідки по моїй справі довгий час відмовлялись підтвердити мої покази, але врешті згоджувались. Підтвердити мої вигадані покази я, зокрема, просив Ірину Калинець на очній ставці 29 листопада 1965 р., на що вона з трудом погодилась. Сьогодні заявляю, що мої покази про те, що начебто я давав Ірині Калинець машинку марки "Москва" і просив її передрукувати вищезгадані статті неправдиві, вигадані, а тому я не можу їх підтвердити.

 

Запитання: Обвинувачена Калинець Ірина Онуфріївна стверджує про те, що вона весною 1965 року дійсно отримала від вас друкарську машинку марки "Москва" та документи антирадянського змісту "З приводу процесу над Погружальським" та "Українська освіта в шовіністичному зашморзі" і що деякий час вона зберігала ці документи у себе на квартирі, а друкувала їх інша особа, яка відома Вам.

 

Що Ви можете пояснити по суті цих показів обвинуваченої Калинець І. О.?

 

Відповідь: Підтвердивши з трудом, після кількох допитів і очної ставки, мої вигадані покази у 1965 р., Ірині Калинець тепер незручно від тих показів відмовитись. Хочу зазначити, що мені невідомо жодного факту розповсюдження Іриною Калинець антирадянської націоналістичної літератури ні в 1965 р., ні в пізніших роках. Непорозуміння про наші стосунки і зустрічі, які, до речі, були дуже рідкісні та епізодичні, повинні бути зараз усунені. А тому ще раз зазначаю, що жодної машинки марки "Москва" Ірині Калинець я не передавав, а також не передавав вищеназваних документів для передрукування. Мені також не відома дівчина, про яку показує у своїх показах Ірина Калинець.

 

Протокол мною прочитаний, записаний власноручно, доповнень і зауважень не маю.

Б. Горинь

 

Допитав: Слідчий УКДБ по Львівській області ст. лейтенант Ружинський"

(Там само. – С. 270-273).

 

Нарешті Ружинський зрозумів, що надалі викликати мене на допити немає сенсу. Упевненості у своїх силах мені додало записування відповідей власною рукою. Отже, не Ружинський записував мої слова, як йому хотілося, як йому було б вигідно, а я власною рукою давав відповіді на його запитання. У душі навіть був задоволений тими зустрічами зі слідчим Ружинським: моя теперішня позиція давала мені в якійсь мірі можливість спокутувати розгубленість і помилки, допущені в 1965-1966 роках. Але на цей раз сам Ружинський вже не хотів тих зустрічей. Про мою задирикуватість під час допитів КГБ повідомило керівництво міськрембудтресту. На мене чекали нові неприємності.

 

Митарства з пропискою

Після останньої зустрічі з Ружинським комендант гуртожитку вивісила оголошення, щоб здати паспорти для тимчасової прописки (в гуртожитку не давали постійної прописки). Приніс свій паспорт, але комендант у мене його не взяла, сказала, що треба спочатку виписатися з попереднього місця проживання. У вихідний день поїхав до Ходорова і попросив маму, щоб пішла до паспортистки і виписала мене з Ходорова. Наступного тижня вже був виписаний і здав паспорт для прописки. Через тиждень заходить у мою кімнату комендантша і з холодним виразом обличчя просить віддати їй ключ від кімнати.

- Чому? – здивовано питаю.

- А тому, що вам відмовили у прописці і проживанні у гуртожитку. Мені добре попало за то, що тримала вас без прописки.

 

Не було ради: після праці знову поїхав ночувати до Ходорова, щоб ранішнім поїздом знову на працю.

 

Після відмови у прописці, наді мною знову навис "дамоклів меч" лихої долі. Мої рожеві думки, що з переходом на фізичну працю КГБ від мене відчепиться, виявились поганим розрахунком. Найкращий доказ – відмова дати мені тимчасову прописку в гуртожитку для робітників. Що чекає мене далі? Зрозуміло, що не зможу працювати без прописки, бо скоріше чи пізніше накличу на себе міліцію.

 

Почались мої митарства у пошуках місця, де можна було б прописатися. Ідеальний був би варіант прописатись у якомусь селі, що неподалік Львова. Домовився з одним робітником, що працював столяром і доїжджав кожного дня із близького від Львова села, що належало до Городоцького району. Погодився, щоб я був у нього прописаний. Поїхав я у Городок, написав заяву начальнику районної міліції з проханням прописати у такому-то селі Городоцького району. Приїжджаю через тиждень:

- У прописці вам відмовлено.

 

Зробив спробу прописатись у близькому до Львова селі Пустомитівського району. Відмовлено. Тим часом ходжу з бригадою на різні малярські роботи.

 

Без прописки, без місця для проживання. Довше висіти на волоску я не міг, приїхав на вихідні дні до Ходорова і знову попросив маму, щоб пішла до паспортистки і прописала мене у Ходорові, сказала їй, що я передумав прописуватись в іншому місці. Мама із ходорівською паспортисткою була в добрих стосунках (давала їй хабарі), тому був впевнений, що і на цей раз полагодить цю справу. Через тиждень забрав паспорт – я знову прикріплений до Ходорова.

 

Тут трапилась цікава пригода: Обласна прокуратура склала з РБУ-3 угоду про ремонт приміщень прокуратури. Мені доручили фарбувати залізні перила сходової клітки. Це довга і нудна праця, бо треба кожну залізячку з різними завитками фарбувати з обох боків. Біля мене проходили сходами у свої кабінети усі прокурори області. Дехто впізнавав:

- Горинь?

- Горинь.

 

Зупинився біля мене прокурор області Антоненко – державний звинувач на нашому суді у квітні 1966 року. Деякий час спостерігав за моєю працею. Через якусь хвилину-дві:

- Ви тільки чорним лаком будете покривати перила?

- Так, тільки чорним.

- Але ж там були місця, покриті бронзовою фарбою.

- Бронзи мені не дали, бо це дорога фарба.

- Я дам розпорядження, щоб виписали бронзу.

 

От і вся розмова з прокурором області. Очевидно, що він також мене впізнав, але навіть не запитав, як мої справи, чому не працюю за спеціальністю. Дуже гарно до мене ставились чергові при вході у прокуратуру. Іноді я з ними заводив розмову, питався, чи часто відбуваються судові процеси. Важко мені сказати, знали чи не знали вони, хто я, але після тижня праці вже не казали мені пред'являти паспорт, пропускали як давнього знайомого. Якщо мені дозволяють щоденно працювати в прокуратурі, то, думав я собі, жодних претензій до мене нема. І знову я помилився. У кінці червня мене повідомили, що у приміщенні РБУ-3 відбудуться відкриті партійні збори і що я обов'язково повинен бути присутнім.

 

26 липня 1972 року о 17 год. зал для засідань у РБУ-3 був заповнений вщерть. За столом – почесна президія: начальник РБУ-3 Анатолій Бурак, секретар парторганізації міського ремонтно-будівельного управління (до нього звертався Анатолій – Богдане), ще якийсь тип. Анатолій оголосив, що слово має секретар парторганізації. І тут все прояснилося.

 

Секретар парторганізації сказав про успіхи, яких досяг міськрембудтрест за перше півріччя 1972 року, похвалив роботу РБУ-3, якою керує Анатолій Бурак і зупинився на помилках, допущених у підборі робітників.

- Ось вам один з яскравих прикладів. Із березня цього року у вашому ремонтно-будівельному управлінні № 3 працює маляром Богдан Миколайович Горинь. А чи знаєте ви, скільки неприємностей трест має через нього? Скільки запитів, скільки пояснень треба було дати за той короткий час? А чому? Тому, що товариш Горинь чужий у робітничому колективі. Ви повинні знати, хто він і чому раптом вирішив працювати у нашому колективі. Адже у нього вища освіта, закінчив Львівський університет, а влаштувався у нас на працю звичайним маляром.

 

Чому? Та тому, що він був засуджений за антирадянську діяльність, і замість того, щоб чесно визнати свою провину перед радянським народом, який дав йому освіту, він проник у робітничий колектив. Виникає питання: з якою метою?

 

Ви тільки вдумайтесь, з якої він родини: два рідні брати його матері були у націоналістичній банді, словом, бандерівці, брат Богдана Гориня – Михайло, як і він, був засуджений за антирадянську діяльність, дружина брата також була засуджена, брат дружини Михайла Гориня – Богдан Мацелюх також відбув покарання. Так то ж ціле націоналістичне кубло! І з того кубла походить Богдан Миколайович Горинь. То я хочу запитати усіх вас: чи місце такій людині у нашому колективі? Звичайно, не місце.

 

Треба віддати належне присутнім, що вони не дуже били в долоні, коли закінчив свою емоційну промову секретар парторганізації. Наступним виступив Анатолій Бурак. Він сказав, що у перший місяць праці до Гориня не було жодних зауважень, але останнім часом робітники скаржаться, що Горинь під час праці заводить з ними різні розмови, які заважають їм працювати, вони не хочуть слухати те, про що він їм розповідає, бо це відволікає їх від праці, а у них сім'ї, їм треба заробити, а не вислуховувати різні балачки, тому просять забрати його від них.

 

Бурак закінчив виступ тим, що Горинь мусить подумати, чи варто йому працювати у нашому колективі, в якому він не прижився.

 

Після закінчення зборів до мене підійшов інспектор відділу кадрів Зиков. Він сказав, що не варто чекати, коли мене звільнять наказом, бо йому вже про це говорили. Краще було б подати заяву і звільнитися за власним бажанням. На його думку, мені, як людині з вищою освітою, більше підійшла б робота в реставраційній майстерні. Там у відділі кадрів працює його знайомий, можна підійти до нього і сказати, що направив до нього Зиков. Я можу видати вам сьогодні трудову книжку. Напишіть заяву.

 

Написав. Зиков зробив запис у трудовій книжці про моє звільнення:

 

"27.07.1972 Уволен с работы РСУ-3 по собственному желанию. Пр. № 90 от 27.07.1972.

Инспектор ОК РСУ-3                                                                                                                                                     Зыков" 

 

 

От і все. Напрацювався. Вирішив поїхати до батьків, щоб трохи заспокоїти нерви.

 

Не минуло й місяця як нова повістка: прибути як свідкові на судове засідання у кримінальній справі Ірини Калинець. Її чоловіка – Ігоря – також викликали як свідка. На його думку, у зв'язку з тим, що судове засідання закрите, не дозволяють зайти в зал навіть родичам, варто було б заявити протест з приводу закритого суду і відмовитись від відповідей на будь-які питання. Галина Савронь і я сказали Ігореві, що зробимо так само.

 

Суд над Іриною Калинець

31 липня 1972 року о 10 год. ранку судова колегія у складі головуючого Крючкова-Дворецького, народних засідателів Печенко, Маркіна, при секретарі Новосад, за участю прокурора Куценко та адвоката Федорищевої почали розгляд кримінальної справи Ірини Калинець за звинуваченням за ст. 62 ч. І КК УРСР. Тут я процитую кілька місць з "Протоколу судового засідання":

 

"Свідок Калинець Ігор Миронович, 1939 року народження, старший науковий працівник обласного архіву, м. Львів, вул. Кутузова, 118/12 [...] На запитання головуючого свідок відмовляється відповідати [...] на запитання прокурора свідок відмовляється відповідати [...] Свідок заявляє, що не бажає відповідати при закритому суді.

 

Свідок Горинь Богдан Миколайович, 1936 року народження, донедавна працював маляром, тепер ніде не працює, м. Ходорів, вул. Львівська, 19 [...] Свідок Горинь на запитання відповідати відмовився в зв'язку з тим, що суд закритий. На запитання прокурора свідок відмовляється відповідати.

 

Свідок Савронь Галина Борисівна, 1951 року народження, організатор лекцій курорту м. Трускавця, жителька м. Борислава, вул. Лєрмонтова, 5 [...] На запитання головуючого свідок відповідати не бажає, заявляючи про те, що суд повинен бути відкритим"

(Там само. – С. 310).

 

Інші свідки поводили себе по-різному. Деякі з них були налякані погрозами КГБ, інші не мали досвіду, як себе тримати під час допиту слідчого і на суді:

 

"Свідок Чубай Григорій Петрович, 1949 року народження, робітник сцени театру ім. Марії Заньковецької, м. Львів, вул. Погулянка, 35 [...] Свідок Чубай: [...] Вірші Ірини Калинець із збірки "Дорога вигнання" я взяв для друкування з її відома. Окремі вірші з цієї збірки мали наклепницький зміст. Вірші я повернув Ірині Калинець через декілька днів, нічого з нею не говорив. Я розумів, що деякі вірші в неї носять націоналістичний характер [.. .]"

Там само. – С. 311).

 

В останньому слові Ірина Калинець вирішила задекларувати (з надією на пом'якшення вироку) політичні погляди, які перекликалися з позицією, яку відстоював в останньому слові (під час суду 1966 року) Михайло Горинь та інші підсудні у цій справі. Своє останнє слово вона почала так:

 

"Я ніколи не займалася антирадянською агітацією і пропагандою. Я ніколи не займалася виготовленням, зберіганням і розповсюдженням літератури антирадянського змісту. Націоналістичних, антирадянських ідей я ніколи не мала. Я ніколи не охаювала Радянську державу і не висловлювалась за створення "Самостійної", "незалежної" України. Я ніколи не поділяла поглядів українських буржуазних націоналістів і, зокрема, оунівських діячів за кордоном. Поділяти погляди українських буржуазних націоналістів я не можу тому, що вони допомагали фашистській Німеччині...

 

Судіть мене, якщо вважаєте, що я вчинила кримінальний злочин, якщо вважаєте, що я вчинила ці злочини з націоналістичних переконань. Я ніколи не була націоналісткою і антирадянським діячем. Прошу врахувати, що в мене залишилася 9-річна дочка, яка вже більше як півроку знаходиться без матері"

Там само. – С. 313-314).

 

Якщо така риторика у 1965-1966 роках в якійсь мірі допомагала уникнути максимальної міри покарання, то у 1972 році на останнє слово підсудного вже ніхто не зважав. Суди носили характер тотальної розправи над активістами національно-визвольного руху.

 

2 серпня 1972 року Судова колегія в кримінальних справах Львівського обласного суду приговорила "Калинець Ірину Онуфріївну визнати винною та обрати покарання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР – шість років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму з засланням після відбуття основної міри покарання строком на три роки в місцях, що визначаються органами, які відають виконанням вироку"

Там само. – С. 325-326).

 

Окрему ухвалу Судова колегія Львівського обласного суду прийняла щодо свідків, Ігоря Калинця, Богдана Гориня та Галини Савронь, які відмовилися давати покази під час розгляду на судовому засіданні кримінальної справи Ірини Калинець:

 

"1972 року серпня 2 дня Судова колегія в кримінальних справах Львівського обласного суду в складі:

 

Головуючого – члена Львівського обласного суду

КРЮЧКОВА-ДВОРЕЦЬКОГО Є. І

 

Народних засідателів Львівського обласного суду ПЕЧЕНКО Е. С., МАРКІНА С. Я., при секретарі НОВОСАД Г. І., з участю прокурора КУЦЕНКА П. М. та адвоката ФЕДОРИЩЕВОЇ Л. І.

 

розглянула у закритому судовому засіданні в місті Львові кримінальну справу про обвинувачення КАЛИНЕЦЬ Ірини Онуфріївни, народження 6 грудня 1940 року, українки, громадянки СРСР, несудимої, працювавшої вихователькою групи продовженого дня в 31 середній школі в м. Львові, в скоєнні злочину, передбаченого частиною І ст. 62 КК УРСР.

 

Вироком Судової колегії в кримінальних справах Львівського обласного суду від 2 серпня 1972 року Калинеь І. О. засуджена за част. І ст. 62 КК УРСР на шість років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням строком на три роки після відбуття основної міри покарання.

 

Калинець визнана винною в антирадянській агітації і пропаганді.

 

Судова колегія

 

установила:

Під час попереднього слідства в якості свідків на цій справі були допитані громадяни Калинець Ігор Миронович, 1939 року народження, який проживає в м. Львові, вул. Кутузова, 118, кв. 12, Горинь Богдан Миколайович, 1936 року народження, який проживає в м. Ходорові Жидачівського району Львівської області, вул. Львівська, 19 та Савронь Галина Борисівна, 1951 року народження, проживає в м. Бориславі, вул. Лєрмонтова, 5.

 

Ці особи на попередньому слідстві дали досить детальні, розгорнуті покази по суті пред'явленого підсудній Калинець І. О. обвинувачення, які мали значення для з'ясування обставин скоєння Калинець І. О. інкримінованих їй злочинних дій.

 

Будучи викликаними в судове засідання для дачі показів в якості свідків та будучи попередженими про кримінальну відповідальність за ст. 179 КК УРСР за відмову або ухилення від дачі показань і за ст. 178 част. II КК УРСР за дачу завідомо неправдивих показань, після роз'яснення кожному з них обов'язків свідків. Калинець І. М., Горинь Б. М. та Савронь Г. Б. категорично відмовилися від виконання своїх обов'язків свідків та дачі показів по цій справі, мотивуючи що злісну відмову від дачі показів небажанням давати пояснення в закритому судовому засіданні, чим намагались вигородити Калинець І. О. від кримінальної відповідальності за антирадянську агітацію і пропаганду, за виготовлення, розповсюдження і зберігання антирадянської літератури.

 

Приймаючи до уваги, що в діях Калинця І. М., Гориня Б. М. та Савронь Г. Б. є ознаки злочину, передбаченого ст. 179 КК УРСР, і що на підставі ст. 111 п. 4 КПК УРСР, проведення попереднього слідства повинно проводитися органом, що порушив основну справу, керуючись ст. 4, п. 5 ст. 94, п. З ст. 98, п. 4 ст. 111 та ст. 278 КПК УРСР, Судова колегія

 

ухвалила:

порушити кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 179 КК УРСР, проти Калинця Ігоря Мироновича, Гориня Богдана Миколайовича та Савронь Галини Борисівни.

 

Справу направити прокурору Львівської області для проведення попереднього слідства.

 

Головуючий Крючков-Дворецький Є. І. Народні засідателі Печенко Е. С., Маркін С. Я. З оригіналом звірено

 

Член Львівського облсуду

Є. Крючков-Дворецький

(Там само. – С. 397-399).

 

Після засудження Ірини Калинець Львівським обласним судом, була ще бліда надія, що Верховний Суд УРСР, розглянувши касаційну скаргу Ірини Калинець, перегляне вирок Обласного суду, зменшить термін покарання. Щоб якимось чином спонукати Верховний суд до перегляду суворого вироку, Ігор Калинець, Галина Савронь і я вирішили написати звернення і скарги до Верховного суду УРСР з аргументацією, чому необхідно переглянути суворий вирок Ірині Калинець. Свою скаргу я відіслав з головної пошти:

 

                                                         "8 серпня 1972 р.

                                                          Верховному Суду УРСР

                                                          від Гориня Богдана Миколайовича

                                                          Львівська обл., м. Ходорів, вул. Львівська, 19

                                                          свідка по справі Ірини Калинець, засудженої

                                                          2 серпня на 6 років позбавлення волі і

                                                          3 роки заслання по ст. 62 ч. 1 КК УРСР.

 

Скарга

Прошу судову колегію в кримінальних справах Верховного Суду УРСР при розгляді касаційної скарги Калинець І. О., яка безпідставно і несправедливо – суворо засуджена львівським обласним судом на 6 років позбавлення волі і 3 роки заслання – взяти до уваги слідуюче:

 

Будучи неодноразово викликуваний у 1972 р. у слідчі органи львівського КДБ як свідок по справі Калинець І. О., я постійно заявляв, що мені не відомо жодного випадку, який би свідчив про антирадянську націоналістичну діяльність Ірини Калинець. Я просив слідчі органи взяти до уваги ці мої покази через те, що у справі 1965-1966 рр., по якій я був притягнутий до судової відповідальності, є хибні, перекручені, неправильні і вигадані моменти, на які не можна опиратися, оскільки вони не відповідають дійсності. Це, зокрема, відноситься, до Ірини Калинець, яка у ті роки (1965-1966) через непорозуміння, під моральним тиском слідчих органів, проходила як свідок по справі, хоча не мала жодного відношення до друкування і розповсюдження антирадянської націоналістичної літератури.

 

Але не дивлячись на те, що в усіх протоколах допиту за 1972 р. я власноручно заявляв, що мені не відомо жодного факту антирадянської націоналістичної діяльності Ірини Калинець, не дивлячись на те, що я не давав жодних показів на судовому засіданні при розгляді справи Ірини Калинець, Львівський обласний суд у вироку від 2 серпня 1972 р. зігнорував мої покази 1972 р., використавши замість того не відповідаючі дійсності покази із справи 1965- 1966 рр., порушивши таким чином статтю 323 КПК УРСР, а також постанову Пленуму Верховного Суду СРСР (№ 2 від 18 березня 1963 р.), в якій говориться: "В основу вироку не можуть бути покладені матеріали попереднього слідства, не розглянуті в судовому засіданні з додержанням усності, гласності, безпосередності, а також матеріали, одержані з порушенням процесуального порядку збирання доказів".

 

Звідси і "невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи" (стаття 369 КПК УРСР).

 

Прошу судову колегію в кримінальних справах Верховного Суду УРСР при розгляді касаційної скарги Ірини Калинець врахувати однобічність судового слідства Львівського обласного суду, невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи (стаття 367 КПК УРСР), що в сукупності дає підставу для скасування вироку Львівського обласного суду. Порушивши закони КПК УРСР, Львівський обласний суд виніс явно несправедливий за своєю суворістю вирок щодо Ірини Калинець.

 

Прошу колегію в кримінальних справах Верховного Суду УРСР при розгляді касаційної скарги Ірини Калинець взяти до уваги і мою скаргу на незаконні дії Львівського обласного суду.

8 серпня 1972 р.                                                                                                                                                     Б. Горинь"

(Там само. – С. 329-331).

 

У Мукачівському замку

Треба було очікувати, що КГБ скористається будь-яким приводом, щоб відплатити мені за позицію, зайняту під час допиту, а також за відмову від дачі показів під час судового засідання у справі І. Калинець. Можна було сподіватись, що мене можуть звинуватити у "дармоїдстві" і притягнути до відповідальності за статтею Адміністративного кодексу УРСР "дармоїдство", тому негайно треба було влаштовуватись на працю – якою б тяжкою вона не була. Згадав пораду начальника відділу кадрів РБУ-3 Зикова, щоб звернутись у міжобласну реставраційно-виробничу майстерню, де заввіділом кадрів працює його знайомий. Трудову книжку і паспорт я носив із собою, отож, з головної пошти, ж відіслав свою скаргу на ім'я Верховного Суду УРСР, попрямував до подвір'я Бернардинського костьолу, знайшов вивіску Львівської міжобласної спеціальної реставраційно-виробничої майстерні (така її повна назва). 

 

  

Виявилося, що керівник майстерні давній ній знайомий – архітектор Іван Могитич, проходив як свідок на судовому процесі у 1965 році. мав якісь контакти з Михайлом Осадчим. Сказав йому, щоб взяв мене на роботу.

- Ким би ви хотіли працювати?

- На попередній роботі працював маляром.

- По якому розряду?

- По 2-му.

- То і в нас ви можете працювати тільки по другому розряду. Наша робота на виїздах. Зараз бригада працює на реставрації Мукачівського замку. Якщо даєте згоду там працювати, пишіть заяву – і до Мукачево.

 

У моїй трудовій книжці появився запис:

"8.08.1972. Львовская межобластная специальная реставрационно-производственная мастерская. Зачислен на работу в качестве маляра 2 разряда. Приказ 203 от 8.08.1972".

 

Так я став маляром Львівської міжобласної науково-реставраційної майстерні, одна з робітничих бригад якої була направлена на реставрацію Мукачівського замку.

 

І ось я в Мукачево. Оглядаю замок "Паланок". Милуюся його виглядом, архітектурою, міцністю, неприступністю. Мукачівський замок має три тераси, на яких збудовано три замки – нижній, середній і верхній. Якщо б ворог заволодів нижнім замком, то це ще не була б перемога, бо треба було б взяти ще два самостійні укріплення. Мене зацікавила історія замку, а паралельно історія всього Закарпаття.

 

У вечірні години я міг слухати транзистор "VЕF" і дещо читати. Здавалося б, нарешті знайшов куточок на світі, де матиму спокій. У перші дні праця зводилась до прибирання завалених цеглою кімнат. Через тиждень приїхав мій роботодавець – Іван Романович Могитич. Він всього на три роки старший від мене (народився у 1933 року на Гуцульщині). На вигляд – типовий гуцул з характерним гірським обличчям і довгим, із сивими пасмами волоссям, що спадало на плечі. Бистрий, орлиний погляд. Після закінчення Львівського політехнічного інституту Могитич поступив в аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію "Народна архітектура Гуцульщини і проблема етнічної історії Українських Карпат", завоював авторитет як знавець архітектурних пам'яток. З 1962 року став головним архітектором Львівської міжобласної науково-реставраційної майстерні Держбуду УРСР.

 

Як тільки ступив він на територію замку, сказав дати йому молоток. Постукуючи по стінах молотком, прислухався до звуку, шукав давніх отворів у стінах. Наче чаклун, легко віднаходив давні бійниці, які в пізніші часи були замуровані. Сказав мені вибрати у вказаних місцях цеглу, відновити вигляд бійниць. Ставлення його до мене було таким самим, як і до інших робітників – наче ніколи й не знав мене, хоча не раз зустрічалися з ним у Музеї українського мистецтва, де я працював до арешту. Видно, боявся, щоб не запідозрили його в якихось особливих стосунках зі мною.

 

Прибув начальник закарпатської дільниці Стрельніков. Типовий росіянин, широка душа, постійна потреба погуляти, повеселитися. Наче не на нього покладена відповідальність за реставрацію видатної архітектурної пам'ятки. Хтось поінформував його, що у мене вища освіта, тому ставився до мене як до неформального бригадира, давав мені різні доручення, можливо, ще тому, що інші робітники не завжди були тверезими. У "нижньому замку" підшукав кімнату, сказав мені пофарбувати її стіни у чорний колір, прикріпити до стелі великий вентилятор і пристосувати кімнату під модерне кафе-бар. Там він влаштовував численні гульки з мукачівськими дівицями.

 

  

На початку вересня 1972 року замок заповнив гамір молоді: з Києва прибули студенти на практику. Художника і викладача Юрія Химича, керівника групи, я знав ще з шістдесятих років, він був чоловіком Христини Саноцької, з якою я працював у Львівському музеї українського мистецтва. З якихось причин вони розлучились, але Юрій, коли я зустрічався з ним у Києві, постійно запитував, як там Христина Іванівна. З тих запитань я зрозумів, що він зберіг симпатію до першої дружини. Коли я привітався з ним, Химич зробив таку міну на обличчі, наче не пам'ятає мене. Раз так, то нав'язуватись не буду. Більше ні я до нього, ні він до мене не підходили.

 

Стрельников підвів студентів до замкової стіни, з якої був збитий тиньк, сказав, що оголені кам'яні брили погано скріплені розчином, тому треба зробити "розшивку", тобто, заповнити пустоти між кам'яними брилами замкової стіни цементним розчином і, прийнявши "авторитетну позу", порадив:

- Не надо делать расшивку под старину, замковая стена сама по себе старая, просто замазывайте швы и этого достаточно.

 

Така порада дуже сподобалась студентам: вони сміливо почали заляпувати шви цементним розчином. На цей раз Стрельников не покидав замку, поки не від'їхали студенти. А коли розтратив виділені на придбання матеріалів гроші, то покликав мене і сказав, щоб я разом з іншими робітниками пошукав на території замку залишки від старих дерев'яних риштувань, зв'язав їх і поставив риштування до найвищої замкової стіни, яку треба покрити вапняним розчином, забарвленим охрою.

 

Старші робітники дорікали мені, чому я дав згоду робити риштування зі старого матеріалу. Якщо на такій висоті риштовка не витримає – це гарантована смерть. Але у мене не було виходу: або виконувати доручення, або бути звільненим за відмову працювати. Робітники помагали мені неохоче, казали, що взявся я за ризиковану справу. Два тижні ми вишукували в усьому замку мало пригідну для стояків деревину і почали в'язати її таким способом, як зв'язують телефонічні і телеграфні стовпи. Цей досвід у пізніші роки мені дуже пригодився. Опустили з вікна, що на піддашші, шнур. Заміряли висоту стояка, дов'язали ще кусень до необхідної висоти. Зв'язати – зв'язали, але як таку довгу стійку підняти з землі і прислонити до стіни? Деякі робітники уже мали досвід, порадили, що треба прив'язати до стояка 4-5 шнури: два у верхній частині, один по середині стояка і два нижче. Кожен робітник триматиме кінець шнура і тягнутиме за нього через вікно даху і з вікон замку, розміщених на різних рівнях. Найвище вікно – на горищі, інші – на поверхах. До них треба буде прив'язати стояк, спочатку – один, а опісля, на віддалі довжини дощок, приготовлених на настил, ще один. Головне, щоб кожен стояк тягнути рівномірно, щоб, бува, не переламався і не покалічив тих, що стоятимуть внизу. 

 

 

Почали тягнути, а стояк, наче гадина, звивається по всій довжині, лякливо скрипить у місцях дротяної в'язки. Ось-ось і зламається по середині, де зв'язані різні куски. Богу дякувати, витягнули один стояк, витягнули другий, прикріпили до вікон, прибили знизу до верху "пальці", застрахували підпорами, розстелили дошки. Виліз я на те височезне риштування, а ним вітер колише то в той, то в той бік. До того ж дошка, на якій стою, не дуже міцна. А ще треба відро з розчином прикріпити і старатись захопити макловицею (щіткою для покриття стін вапняним розчином) якнайбільшу площу.

 

Кожного дня я на риштуванні. Після праці разом з робітниками сходили покрученою дорогою вниз, де неподалік підніжжя замку біля дороги був невеликий буфет. Там можна було щось поїсти і випити склянку дешевого сухого вина місцевого виготовлення. Після вечері приїжджі робітники зазвичай йшли в місто шукати пригод. Бувало, що приводили в замок, де нам виділили кімнати для спання, мукачівських дівиць, які залишалися з ними на цілу ніч.

 

Сполучення Львів – Мукачево було незручним. Треба було спочатку автобусом добиратися до Ужгорода, а з Ужгорода – поїздом до Львова.

 

Минув серпень, вересень, жовтень. Входила у свої права осінь, а з нею – вітри і холод. Змучені і промерзлі від осінніх вітрів і дощів робітники після праці зігрівались у буфеті гарячим вином, яке нам спеціально готувала буфетниця. Світло у замкових кімнатах було тьмяне, читати при ньому важко, тому я після вечері, вкрившись різним лахміттям, слухав у ліжку передачі з транзистора, який був для мене єдиною втіхою. Щоб не привертати уваги до змісту передач, я придбав собі навушник, якого не виймав з вуха годинами. Минав час, я звикся з новим місцем праці. Начальник дільниці Стрельников, побачивши, що я дав собі раду зі встановленням високого риштування, змонтованого з кусків розкиданого замком дерева, призначив мене бригадиром, збільшив місячну оплату. Отже, можна було час від часу заглядати у мукачівські книгарні, де я придбав цікаві видання. 

 

 

Одного разу біля книгарні зустрів університетського приятеля Густава Цвенгроша, що закінчив французьке відділення іноземної філології, поступив в аспірантуру і працював над кандидатською дисертацією про творчість Ромена Роллана. Запросив мене на помешкання своїх батьків. Так я вперше побував в одній з характерних мукачівських хат. Від тротуару – високий глухий паркан, крізь нього нічого не видно. Густав відкрив ключем фіртку, зайшли на подвір'я, яке було вкрите виноградом, що розстелився на спеціальному риштуванні. Виноградним коридором підійшли до дверей охайної хатини. Розмовляли про новинки в літературі. Густав попросив мене відредагувати розділ дисертації, над якою він у той час працював. Його рідна мова – угорська, тому мав певну складність викладу матеріалу українською.

 

Мені було приємно, що мій університетський товариш не злякався мого статусу робітника, розмовляв зі мною як з рівним. Пізніше ми ще не раз зустрічались і Цвенгрош був незмінно привітливий, доброзичливий. Він автор книжки про історію визвольних змагань 1917-1920 років, яку написав французькою мовою. У мене залишився про нього спогад як про інтелігента європейського рівня, людину, для якої світ замкнутий у коло наукових проблем, без яких він не уявляє свого життя.

 

Одного похмурого осіннього дня у замок легковою машиною приїхав Могитич разом зі Стрельниковим. Оглядали, як йдуть роботи. Обійшли замок зовні, щоб побачити, як зроблена "розшивка" кам'яної кладки і як виглядають покриті мною охрою стіни. Після тої процедури Могитич відкликав мене набік і мовчки вручив "повістку" – виклик до Києва у справі Івана Світличного.

 

Вимушене відрядження до Києва

Хочеш не хочеш, а треба було їхати до Львова, де у касі на мене уже чекав замовлений квиток. Сідаючи в потяг, побачив брата Михайла: він також отримав виклик, але їхали ми в різних вагонах. Моє місце у вагоні було біля купе провідника. Через стінку до мене доходили якісь голоси: провідники вагона про щось сперечалися. У мене було нижнє місце, я сів біля столика і почав читати газету. За кілька хвилин перед відправленням потяга в купе зайшла молода красива жінка і грайливим поглядом глянула на мене. Розуміючи, що я їду на зустріч з гебістами, вирішив не входити з нею в розмову. Красуня ще раз глипнула на мене гарячим поглядом і попросила на хвилину звільнити купе, щоб вона могла переодягнутися. На щастя, я не мав із собою жодних зайвих речей, які могли б її зацікавити у випадку, якщо ритиметься у моєму портфелі.

 

Я вийшов і почав думати. Після появи "красуні" у мене не було сумніву, що чекісти розробили докладний сценарій моєї поїздки до Києва. Вигляд жіночки з грайливим іскристим поглядом був таким, наче після вдалої репетиції, бо чого б це раптом незнайома особа з першого погляду всміхалась, наче прийшла на побачення. Мої роздуми перервав голос з купе:

- Заходьте!

 

Я відкрив двері і побачив незнайомку в рожевому шовковому пеньюарі, крізь який чітко вирисовувались форми її тіла. В інших умовах важко було б втриматись, щоб не висловити захоплення її ваблячою красою, але я постійно думав, куди їду і хто замовив мені білет.

- Як ви дивитесь на те, щоб ми помінялись місцями – я буду внизу, а ви зверху, – сказала красуня і з її очей, наче з електрозварки, посипались на мене пекучі іскри.

- Моє місце – внизу, ваше – зверху, – випалив я крижаним тоном і, не роздягаючись, ліг, повернувшись обличчям до стінки.

 

Красуня від несподіваної відповіді розгубилася, не знала, як прореагувати, через хвилину сердито вимовила щось дуже образливе у мій бік і полізла на верхню полицю. Настала тиша, яку порушив провідник, без стукоту відчинивши двері:

- Чай будете пити?

 

Я не обзивався, моя компаньйонка також не відповіла. Провідник сердито з грюкотом засунув двері. Я вдавав, що сплю, а насправді обдумував капкан, який був наставлений на мене чекістами. Очевидно, що слідчому було б набагато легше говорити зі мною, якщо б красуня підняла у купе крик і на порятунок прибіг би провідник – йому кожне слово було чутно через тонку стінку, що нас відгороджувала.

 

У тій новелі цікавий кінець. Не встиг я ще заснути, як почув, що моя красуня тихенько злазить з верхньої полиці. Важко було догадатись, що має бути дальше. У голові почали роїтись різні думки. Треба було бути готовим до несподіваного розвитку подій. Не обертаюсь, продовжую вдавати, що сплю. Чую, що красуня одягається. Щоб це мало означати? – думаю собі. Аж тут поїзд зупинився на якійсь недалекій від Львова станції. Красуня тихенько відкрила двері (щоб не розбудити мене) і шмигнула у коридор. Я зачинив на замок двері і спокійно спав до самого ранку.

 

Коли я пред'явив повістку, мене завели до слідчого. Виявився ним давній знайомий з нашої справи 1965 року слідчий Клименко. Після нічної пригоди я не сумнівався, що слідчий програє партію. Був без настрою, не питався, як я доїхав, як мої справи. Взяв заготовлений для протоколу допиту аркуш паперу і написав запитання. Прочитав:

 

"Де, коли і при яких обставинах ви познайомились із звинуваченим в антирадянській націоналістичній діяльності Іваном Олексійовичем Світличним і що вам відомо про його антирадянську діяльність?"

 

Прочитавши запитання, Клименко чекав на мою відповідь. Навчений гірким досвідом, я сказав йому, що відповіді на його питання буду писати власноручно.

 

Сердито подав мені свою авторучку і я написав:

 

"Не знаю жодного факту або випадку, який би свідчив про антирадянську націоналістичну діяльність Івана Олексійовича Світличного".

 

Написана моєю рукою відповідь викликала на обличчі Клименка невдоволену гримасу. Дальша розмова втрачала сенс. Клименко був сердитий і не приховував свого роздратування. Пригрозив: "За дачу завідомо неправдивих показів будете нести відповідальність по закону. Зрозуміли?"

 

З Києва через Львів я поїхав до Мукачева і продовжив свою працю на риштуванні. Тут трапився випадок, який змусив мене серйозно задуматись над подальшим своїм життям. Коли я був на риштуванні, хтось через вікно горища замку кинув на риштування тяжке поліно. Дуплава дошка, на якій я стояв, витримувала вагу мого тіла і відро з розчином, але не витримала удару поліна.

 

Від сильного удару дошка зламалась. Інстинктивно вхопившись руками за бокове поруччя, я повис у повітрі. Якщо б не встиг вхопитись, то полетів би разом зі зламаною дошкою з високого риштування вниз, на схили кам'яної гори, на якій стоїть замок. Ця "операція" відбулася невдовзі після мого виклику до Києва. Я пригадав погрозу слідчого. Чи випадок на риштуванні мав бути моїм покаранням? Пояснення було б дуже просте: нещасний випадок через порушення техніки безпеки. Минув місяць, але нервовий стрес не проходив. "Чи варто чекати нової імітації випадку?" – подумав я, а тому поїхав до Львова і вручив Івану Могитичу заяву з проханням звільнити мене з роботи за власним бажанням. Було це 30 листопада 1972 року. Наступного дня, 1 грудня, я отримав трудову книжку із записом:

 

"1972.12.01. Уволен по собственному желанию. Пр. 287 с 30.11.72". 

 

 

Чергове промивання мізків

Упродовж 1972-1973 років паралельно з допитуванням свідків у справі арештованих, велася нечувана компанія з "промивання мізків". На цей раз апарат радянської імперії поставив своєю метою раз і назавжди покінчити з опозиційним рухом в Україні. Постійні виклики підозрюваних в КГБ, вербування нової агентури, моральні репресії над тими, що не корились вимогам гебістів, стали тотальними, охопили всі області України, людей різного віку і різних професій. Особлива увага була прикована до творчої інтелігенції. Як приклад – поява у газеті "Вільна Україна" (через десять днів після масових арештів) пасквіля під назвою "Дещо про "німі твори" і галасливих коментаторів. З приводу виставки української графіки в Нью-Йорку" (Вільна Україна. – 1972, 23 січня). Це був своєрідний сигнал, що над представниками національно свідомої інтелігенції, яку не зачепили репресії 1965 року готується додаткова розправа.

 

У статті було висловлене обурення тим фактом, що влітку 1971 року в Нью-Йорку у так званому "Українському літературному клубі" "було організовано виставку сучасної графіки України і що на ній експонувалося понад 150 творів українських радянських художників, у тому числі й ряду львівських митців". Сам факт організації виставки і рецензія на неї Богдана Певного, що появилась у газеті "Свобода" 14 квітня 1971 року настільки розлютили комуністичну партію і її репресивні органи, що вони спільними зусиллями вирішили провести чергову операцію з ламання хребтів українській інтелігенції, зокрема, мистцям. Врешті, ламати довелося не усім, у багатьох ці хребти були уже зламані раніше, а в деяких вони були настільки гнучко-гумовими, що цілком задовольняли владу. Знайшовся платний писака, скомпонував відповідний текст, в якому було зроблено такий недвозначний акцент:

 

"Ми, радянські митці, як і весь наш народ, виховані, загартовані й згуртовані навколо рідної Комуністичної партії, пильно стоїмо на сторожі своїх соціалістичних здобутків. Будь-яких встрявань у наші справи не допустимо, і тому ми, львівські митці, ім'я і твори яких націоналістичні пройдисвіти намагалися використати в своїх брудних політичних цілях, з обуренням тавруємо їх ганебну, зрадницьку спробу. Як автори праць ми категорично відмежовуємося від вас, панове "митці", і складаємо свій рішучий протест. Ми нікому не дозволимо повертати наші твори вістрям проти рідного народу, проти священної дружби українського, російського та інших народів нашої неосяжної Вітчизни, проти соціалізму, проти рідної партії".

 

Під цим пасквілем стояли підписи: Е. Мисько – голова правління Львівської організації художників УРСР, заслужений діяч мистецтв УРСР, Я. Чайка – народний художник УРСР, Л. Левицький – заслужений діяч мистецтв УРСР, С. Гебус-Баранецька, І. Остафійчук, М. Андрущенко, І. Катрушенко, С. Коропчак, Є. Безніско, О. Оброца, З. Кецало – члени Спілки художників СРСР.

 

Серед тих "підписантів" не так дивували прізвища Катрушенка, Безніска і Кецала, як Івана Остафійчука. У 1965 році він на моє прохання виконав кілька ілюстрацій на мотиви поезій Василя Симоненка. Серед тих ліногравюр був твір із промовистими словами української пісні "Йшли діди на муки, підуть і правнуки. .." Кліше цих творів він віддав мені, а я заніс їх до майстерні Євгена Безніска, щоб на його станку виготовити відповідний тираж і розіслати у різні міста друзям. Отримали ліногравюру Надія Світлична, Світлана Йовенко, але до багатьох адресатів вона не дійшла – не пропустила пильна гебістська цензура. Під час обшуків 1965 року ця ліногравюра у багатьох була вилучена, але у той час КГБ ще не наважувалось зараховувати мистецькі твори до розряду антирадянських і декому цю ліногравюру було повернуто. Можна тільки здогадуватись, які хитрощі застосувало КГБ до Івана Остафійчука, змусивши його поставити свій підпис під згаданим пасквілем. В інтерв'ю для "Львівської газети" Остафійчук розповів, що "коли судили Горинів і Михайла Осадчого, останній не витримав тортур – зізнався, що і де ми читали тощо. Відтоді потрапив під ковпак КДБ і мене весь час тероризували. У в'язниці не сидів, але то, може, було ще гірше. Майже щомісяця викликали та "прочищали мозок", щоб був правильним, або намагалися зробити з мене сексота, що їм не вдалося. Властиво, це й було причиною, чому я виїхав спершу в Хорватію, а тоді в Канаду".

 

Порівнюючи себе з Михайлом Осадчим, Остафійчук сказав, що "виявився сильнішим". Не заперечую, особливо сильним мусив почувати себе Іван у Канаді, звідкіля повернувся, коли Україна стала незалежною державою. Отже, для сильного Івана незалежність мусили виборювати інші. Очевидно, це не робить йому честі.

 

На згаданій виставці у Нью-Йорку, крім графіків, що підписалися під публікацією у газеті "Вільна Україна", були виставлені твори С. Караффи-Корбут, Я. Музики, В. Патика, Б. Сороки, яких також змушували поставити свої підписи під "протестом", але вони все ж вистояли, не піддались залякуванням і погрозам. Згадана вище публікація у газеті стала акомпанементом, під який велися у львівській тюрмі КГБ допити арештованих представників української інтелігенції. Коли слідство було уже на завершальному етапі, чекісти вирішили влаштувати у Львівській організації Спілки художників ще одне дійство: громадське осудження і виключення зі Спілки художників СРСР Стефанії Шабатури, що була заарештована і знаходилась під слідством. Зберігся офіційний документ, який дає уявлення про ганебне дійство:

 

"ПРОТОКОЛ № 9

засідання правління Львівської організації Спілки художників

Української РСР

від 5 червня 1972 р.

 

Присутні: Мисько Е. П., Батіг М. І., Горбалюк Б. В., Дзиндра Є. В., Катрушенко І. Г., Кецало З. Є., Левицький Л. І., Сіпер В. Ф., Сильвестров Р. В., Чайка Я. І., Садовський Й. А., Весна І.І., Думич П. К., Левків Т. Б., Лучко В. О., Лесюк Л. І., Одрехівський В. П.

 

Примітка: Не прийшли на засідання такі члени правління: Д. Крвавич, Т. Бриж, С. Борейко, З. Масляк, В. Патик, З. Флінта, Я. Захарчишин. (Відсутність цих членів правління не зупинила присутніх провести ганебну акцію. – Б. Г.)

 

ПОРЯДОК ДЕННИЙ:

1. Вручення членських квитків художникам, новоприйнятим в члени Спілки художників УРСР;

 

2. Про порушення членом Спілки художників СРСР Шабатурою С. М. принципів, викладених в Статуті та невідповідності її поведінки цілям та завданням Спілки художників СРСР;

 

3. Постанови. Листи, заяви.

 

СЛУХАЛИ:

Інформацію голови правління Львівської організації Спілки художників УРСР тов. Миська Е. П. про те, що на початку 1972 року органами КДБ була затримана за антирадянську діяльність член Спілки художників Шабатура Стефанія Михайлівна. Тепер вона знаходиться під слідством. Судового вироку ще немає, але вина її антирадянської діяльності доказана. Поведінка Шабатури С. М. і її вчинки антирадянського характеру не сумісні з тими завданнями, які стоять перед членами Спілки радянських художників і вона не може перебувати в наших рядах. Вносить пропозицію виключити Шабутуру Стефанію Михайлівну з членів Спілки художників СРСР.

 

ВИСТУПАЛИ:

Садовський Й. А. – секретар партійної організації Львівської організації Спілки художників УРСР. Садовський Й. А. стверджує, що Шабатура С. М. вчинила злочин проти Радянської держави і не може перебувати в рядах колективу радянських мистців. Підтримує пропозицію Миська Е. П. про виключення Шабатури С. М. з рядів членів Спілки художників.

 

Сильвестров Р. В. У своєму виступі говорить, що всі знають Шабатуру як хорошого художника, із розмов чують, що вона займалася антирадянською діяльністю, але, щоби з чистою совістю проголосувати за її виключення, треба було б пояснити, що вона зробила, в чому полягає її антирадянська діяльність. Вона знаходиться під слідством, а суд може її виправдати.

 

Дзиндра Є. В.: Пропонує виключити Шабатуру С. М. з членів Спілки умовно до закінчення слідства.

 

Чайка Я. І.: Підтримує пропозицію Миська Е. П. Про виключення Шабатури С. М. з членів Спілки. Він пояснює, що нікого не заарештовують без рішення і санкції прокурора, не переконавшись у його вині. Виключення Шабатури з членів Спілки вважає не тільки необхідним, а й свого роду виховним заходом в колективі наших художників.

 

ПОСТАНОВИЛИ:

В результаті відкритого голосування (одноголосно) виключити Шабатуру Стефанію Михайлівну з членів Спілки художників СРСР за дії, не сумісні з високим званням члена Спілки радянських художників.

 

(Інші питання порядку денного були дріб'язковими, не викликають інтересу, тому опускаємо їх. – Б. Г.)

 

Голова правління Львівської організації Спілки

художників УРСР заслужений діяч мистецтв УРСР                                     Е. П. Мисько

Відповідальний секретар                                                                             М. І. Батіг"

(Протокол завірений спілчанською печаткою. – Б. Г.)