Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXХII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 22 лют. 2014 р., 13:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лют. 2014 р., 11:47 ]

Тяжка втрата

Чекав від брата відповіді на листа, а отримав тривожну вістку, що 16 червня 1971 року в Мордовському концтаборі № 17-а після другого інфаркту помер Михайло Сорока. 

 

 

Повідомлення брата глибоко вразило моє серце. Не міг нічим займатись, думав про тяжку втрату. Треба було комусь сказати про біль свого серця. Написав Михайлові листа:

 

Дорогий брате!

Вчора, 20 липня, прийшов Твій лист, датований 26 червня 1971р. Цей час видався нам цілою вічністю. З попереднього листа зрозуміли, що нелегко Тобі зараз писати. Залишилося терпеливо очікувати бодай короткої розповіді про останні дні Людини, яка ще при житті стала для багатьох, хто Його знав, символом Добра і Справедливості, Людини з терновим вінком на серці. Прийде час і чимало людей зрозуміють непоправність втрати. Та одна справа зрозуміти, а зовсім інша – змогти бути таким, як Він. І якщо з числа тих, що зрозуміють Його, знайдеться бодай один, хто міг би пройти "шляхами його долі", то чи знайдеться хтось, хто міг би бути таким, як Він? Михайло Сорока один із пагінців засіяних Сковородою зерен на черствій землі. Його образ мимовільно викликає в уяві легенду про квітку, що виросла на камені. Тим більша, тим відчутніша втрата. Прикро, що всі ілюзії про Його дальшу долю так раптово обірвалися. Завжди носитиму в серці Його образ. Вірю, що той світ, який настане через багато років після нас, у чомусь буде подібний до Нього. Разом з Тобою, разом з тими, хто мав щастя відчути на собі світло Його великої душі, продовжую тужити за великою Людиною.

 

Коли отримаєш листа, схили разом зі мною голову на тому місці, де навіки розлучився Ти з Михайлом. У його образі моє нове розуміння життя. Збирався про це Йому розповісти – не встиг. Цілую землю, по якій Він робив останні свої земні кроки.

Твій Богдан"

 

  

  

Мало залишилося людей, які особисто знали Михайла Сороку. Небагато і таких, що чули або читали щось про нього. Тому не зайвим буде нагадати, що Михайло Сорока був видатною постаттю української історії. У статті "Аристократ духа" я писав:

 

"Нація промовляє до світу через своїх обранців. Нація переборює внутрішні й зовнішні небезпеки під проводом своїх лідерів. Нація утверджує себе іменами своїх Героїв. Яскравим виразником Духу української нації був Михайло Сорока. Із 60-ти прожитих – 34 роки карався в тюрмах і концтаборах. Знущання, приниження людської гідності, моральні й фізичні тортури підірвали його здоров'я, але не зламали його Дух. В історії України він залишиться символом жертовної боротьби за право Української Нації будувати свою незалежну самостійну Українську Державу".

 

Народився Михайло Сорока 27 березня 1911 року в с. Великі Гнилиці на Тернопільщині. 1923-1926 роках навчався у Тернопільській гімназії, де одним із викладачів був видатний математик, а невдовзі один із найвидатніших учених Європи Мирон Зарицький і де навчалась його донька Катерина – у майбутньому видатна діячка ОУН і дружина Михайла. Дальше навчання продовжив в українській гімназії у Ржевниці (Чехословаччина), після закінчення якої 1933 року поступив на факультет архітектури Празької політехніки. Його кипуча енергія шукала виходу. Він відвідує студію малярства і скульптури, знайомиться з українською мистецькою і політичною еміграцією, стає членом ОУН, таємно перевозить надруковану у Чехословаччині літературу в Галичину. 1937 року був арештований польською владою за співпрацю з ОУН і засуджений на 5 років ув'язнення. У зв'язку із нападом Німеччини на Польщу 1939 року вийшов на волю, де застав уже нових окупантів, одружився із Катериною Зарицькою, поступив на перший курс математичного факультету Львівської політехніки, продовжив нелегальну роботу в ОУН, став членом Крайового Проводу ОУН.

 

Початок щасливого подружнього життя, яке тривало неповних п'ять місяців, обірвали чекісти: 22 березня 1940 року молоде подружжя було заарештоване новими московськими окупантами і з того дня Михайло і Катерина вже ніколи не бачили одне одного. Катерину тримали у львівській тюрмі "Бригідки", де народила сина Богдана, а Михайла Сороку спочатку засудили на 8 років каторги, яку відбував у Воркуті, а 1952 року за створення підпільної організації "ОУН - Північ", що ставила своєю метою захищати права політв'язнів, Михайло Сорока був арештований і 15 вересня 1953 року трибуналом Біломорського військового округу засуджений до кари смерті, яку 30 листопада було замінено на 25 років ув'язнення.

 

Був учасником Кенгірського повстання в'язнів, що тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 року. Для придушення цього повстання московська каральна машина вперше застосувала танки, які не зупинились навіть перед живою загорожею із 200 українських жінок-політв'язнів: всі вони опинились під гусеницями "Т-34".

 

Після Воркути, знаючи великі організаційні здібності Сороки, чекісти не тримали його довго на одному місці. В одному зі своїх листів Сорока іронічно зауважив, що якщо б скласти разом усі дороги, яким його возили, то можна б обмотати усю земну кулю. Останнє його перебування – Мордовський концтабір № 17-а, де 16 червня 1971 року помер під час поширеного інфаркту. Поховали його на цвинтарі у Барашево. Його прах перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові, де він спочиває разом з дружиною Катериною (1914-1986). На спільній могилі встановлено пам'ятну плиту з чорного граніту. 

 

 

На початку березня 2001 року до мене звернувся Богдан Сорока з проханням допомогти організувати у Києві вечір пам'яті його батька – Михайла Сороки (до 90-річчя від дня народження). Радо погодився. У пам'яті зринули слова дарчого напису пана Михайла: "На незабудь..."  

 

  

То ж була нагода згадати про наші зустрічі й розмови у концтаборі №11. Навів контакти з працівниками Будинку вчителя, узгодили текст афіші та оформлення залу. У вечорі, що відбувся 26 березня, взяли участь Богдан Сорока з дружиною Любою, велика кількість політв'язнів. Зі спогадами про видатну постать української історії виступили Богдан і Михайло Горині, Григорій Гайовий та інші політв'язні.

 

Нелегкий вибір

В одному з листів брат нагадав мені, що роки минають – пора подумати про одруження. Це означало, що треба було зробити дуже серйозний крок, від якого залежатиме подальше життя. Турбувала думка, як переноситиме майбутня дружина усі можливі митарства мого життя, примириться з ними, чи буде весь час дорікати, що таке життя не для неї. У виборі подруги раціо не завжди бере верх, особливо, коли йдеться про таку емоційну натуру, якою я був у молоді роки, коли одне захоплення змінювалось іншим. Бувало, що хтось із дівчат дуже мені подобався, але вони були до мене цілком байдужі, холодні, тому змушений був прощатись зі своїми ілюзіями. Бувало й навпаки. Щоб не образити когось у делікатних інтимних почуттях, не називатиму імен дівчат, до яких відчував симпатію, або які відчували симпатію до мене.

 

Одну дівчину готували для мене під час мого перебування в концтаборі батьки, але коли я повернувся, вона з першої зустрічі мені не сподобалась. Зустрічалась зі мною і водночас приглядалась до інших, а мене тримала "про запас". З нею мусив відбутися розрив і він відбувся. Мене здивувало, що при такій меркантильності підходу вона тяжко пережила розрив.

 

Була серед кола знайомств дівчина, яка подобалась мені, підтримувала зі мною стосунки, бо завжди їй про щось розповідав, підбирав для неї книжки, які захоплено читала, але була цілком байдужою до моїх почуттів. Між нами продовжувала існувати непереборна дистанція й подальші зустрічі втратили сенс.

 

Деякий час дружив із дівчиною, яка подобалась своєю жіночістю, м'якістю, розсудливістю. В усьому, що вона говорила, відчувалась делікатність, турбота про мене, повага до моїх рідних і друзів. Здавалось, повна гармонія. Проте усе постало в іншому світлі, коли запитав її, як уявляє собі наше життя. Відповіла, що праця для неї – це заробіток на життя – і не більше. Цей заробіток має бути чесний, тому праці треба віддавати свої знання й енергію упродовж восьми годин кожного робочого дня. Але після праці й у вихідні має бути інше життя – для себе. Це – театри, кіно, концерти. Якщо дозволить зарплата – ресторани. Життям треба насолоджуватися, воно мусить приносити радість, а не муку, – закінчила свої міркування.

 

Коли сказав їй, що у моєму розумінні після праці для заробітку мусить бути праця для душі, – творча чи громадська, моя подруга заперечила: після праці для заробітку має бути життя для втіхи, а не для продовження муки. Ті слова змусили мене серйозно задуматись, чи не зроблю в житті непоправної помилки. Як сприйме вона ситуацію, коли доля підкине мені додаткові випробування? Заробіток у мене мізерний, до того ж – праця не за фахом, а в перспективі – невідомість: все може бути. Під час наступної зустрічі, щоб не заганяти стосунків у глухий кут, сказав своїй подрузі, що не маю наміру одружуватися. Подякувала мені за чесну відповідь, сказала, що після цих слів нема про що говорити й пішла, не попрощавшись. Було тяжко на душі, бо була вона для мене близькою й дорогою людиною, чуйною до моїх бід, але у нас було різне розуміння, яке життя може принести радість. Треба було набратись сили і твердо сказати: "Ні". Нелегко це було зробити, але не можна було затягувати. Через кілька днів отримав від неї прощального листа, від читання якого боляче щеміло серце.

 

"Як це страшно – будемо зовсім-зовсім чужі... Ти не повірив у мене. Невже краще розумієш і знаєш мене, ніж я?

 

Були такими неслухняними ноги, коли йшла від тебе, від себе тікала, від великого у собі. А десь у глибинах бринів страх – а якщо дійсно не зумію колись вистояти? А тепер здається, що могла б знести усе. І ще знаю – що коли б любив мене (пробач, коли видаюсь смішною), не було б такої муки. Було б щастя. Велике й повне. Не думай, що коротке. Воно було б завжди з нами. Було б. Може ще колись відчуєш те тепло, хоч вряд, надто раціональний ти у цьому, а почуття цього не терпить.

 

Відносно колії. Зневажала себе за якусь мізерність існування, билася, шукала виходу. Думала – знайшла. І опинилася перед стіною. Ніхто не поможе, а у самої не вистачило сил. Прийшла додому, а повітря якесь розпечене, важко дихати, а всю аж тіпає з холоду. Дивовижно.

 

Цей лист не є виявом моєї слабкості. "Ні" є "Ні" і буде таким, і буде твердим. Договорю за той наш довгий вечір, коли сходили Львів, і було дуже багато абстракцій і так мало конкретного... Питання і вимога категоричності відповіді: "Так" або "Ні". Але ж така відповідь дійсно потрібна. Вже почала погано про себе думати, а до цього ніколи не можна допускати. Що ж, буду й далі себе у собі шукати. Може знайду?

 

Мені зрозумілим є твоє "Ні". Не зрозумілим було довге вагання і бажання знайти компроміс. У цьому якраз є щось погане. То ж "Ні" – тепер для обох".

 

Я ж продовжував мучитись перед нелегким вибором.

 

Повернення з концтабору брата Михайла

Термін перебування брата у концтаборі закінчувався 26 серпня 1971 року. Перед звільненням написав короткого листа.

 

"10.08.1971 р.

 

Найдорожчі мої тату, мамо і брате Богдане!

Я дуже радий, що моя листівка якраз встигла на мамині уродини. Дасть Бог, то наступні круглі дати в тата і мами зуміємо відсвяткувати разом. Адже не завжди Доля кидатиме нами по безмежних просторах Росії. І свідомість того і віра в те зменшує гіркоту моєї відсутності на цей раз.

 

Питає Богдан, чи я згідний, щоб так зробити, як він пропонує. Та ясно, що згідний, який може бути сумнів! Особисто для мене – то чудова ідея, і я вчепився за неї. Не знаю тільки, чи не буде ніяких перешкод. В останніх листах дуже мало інформації про Ярину. Від Миколи була телеграма, я написав Ярині вже 2 листівки, але, окрім телеграми, не маю від молодих батьків жодної вістки. Просив я Микольця про книгу "Математический аппарат физики" для Миколи Мелеха. Ще не відповів мені, чи зумів її знайти. Отож при нагоді ще й Ви нагадайте йому, а я в свою чергу напишу йому.

 

Тяжко Микольцеві спромогтися на листа, як у свій час тяжко було мені це зробити. Є в тому якась вада нашого виховання. Систематично писати листи я навчився лише в неволі, вагу листування, як контакту з близькими людьми, теж тут зрозумів. Думаю, що це кожен повинен долати таку дорогу, аби збагнути таку очевидну річ.

 

Я вже писав Олі, що тепер працюю дереворубом. Така різка зміна від сидячого способу життя до тяжкої фізичної праці дає себе знати. Приходжу втомлений, але десь зовсім пропали головні болі, клопоти зі серцем. Словом, чую себе перед маршем додому незле. Мабуть, нікуди не переїжджатиму і звільнятимусь таки звідси. Окрім того, лягло на мої плечі поливання квітників. Не стало Михайла (Сороки), звільнився Гриць (Пришляк), і я до самого звільнення взяв на свою відповідальність ще й Михайлів квітник. Ранком замість гімнастики виливаю на квіти 26 коновок води, і вже до роботи таки добре натягну жили. Тому весь час у мене щільно зайнятий. Залишається лише кілька отих годин після роботи, коли хочеться трохи побути на самоті, подумати чи щось прочитати. Так біжить час. Залишилось всього півмісяця. Сьогодні десяте, а через дві декади є всі підстави думати, що буду з Вами, якщо не скоріше.

 

До скорої зустрічі. Прошу вітати всю нашу Родину.

Цілую Вас.

Ваш Михайло"

 

Повернувся брат з ув'язнення у кінці серпня 1971 року. Зустрічали його на вокзалі рідні і друзі. Для мене було приємною несподіванкою, що серед зустрічаючих Михайла на вокзалі були Оксана Сенатович, Роман Кудлик і деякі невідомі мені особи. З вокзалу попрямували на тодішню вулицю Кірова, № 33, де на третьому поверсі знаходилось помешкання Ольги і Михайла Горинів. Оксана Сенатович відмовилась іти на помешкання, а Кудлик пішов. Дружина Михайла накрила стіл. Усі розуміли, що не час довго засиджуватись: треба дати Михайлові можливість відпочити після концтабірного "курорту". А Михайло хотів багатьох бачити і з багатьма переговорити. Після Ходорова, де його зустрічала вся родина, разом з дружиною поїхав у її рідне село Цетулю, що на Яворівщині. Зустрівся з батьками дружини, родичами.

 

  

Відпочинок тривав недовго, бо треба було шукати працю. Знайомі нашої родини допомогли йому влаштуватися машиністом на будівництві хімічного комбінату Рівненської області. З усіх боків це було незручне місце, бо обтяжувало контакт із сім'єю, тому Михайло почав розпитувати, де можна було б влаштуватися у Львові.

 

І брат Михайло, і я на свято Різдва Христового приїхали до батьків. Знайомий фотограф зняв нас за святковим столом.

 

 

У кінці 1971-го і на початку 1972 року різко змінилося ставлення до мене голови профспілкового комітету Ходорівського цукрокомбінату, якому була підпорядкована бібліотека. Почались різні безглузді звинувачення: чому приходжу на працю раніше від встановленого графіка, чому до мене постійно хтось приходить у робочий час. Різні типи почали нагло запитувати, що роблю, над чим працюю, чи правда, що отримую листи з-за кордону, а якщо так, то від кого, хто ці люди, звідкіля їх знаю. Ці запитання були нетактовні, іноді навіть хамські. Мені відверто давали зрозуміти, що я чужа для них людина, що моя праця й організовані мною різні культурні заходи – зустрічі з письменниками, влаштування виставок, не змінять ставлення до мене.

 

  

Майже щоденно після праці приходив Ярослав – той, що після мого повернення з концтабору спеціально чекав на мене неподалік свого будинку. Він не приховував своїх контактів з оперуповноваженим КГБ Чугуєнком. Мені обридли його розпитування, що читаю, що пишу чи планую поїхати до Львова.

 

  

Коли навідався до мене за кілька днів до закінчення 1971 року й почав допитуватися, де буду зустрічати Новий 1972-й, мені того вже було досить, а тому запитав його:

- Славку, як часто ти бачишся з Чугуєнком?

- Майже кожного дня.

- І що ти йому розповідаєш про мене?

- Можу заприсягнути тобі, що не наговорюю на тебе. Коли при останній зустрічі запитав мене, як там Горинь і чи не запримітив я у тобі якихось змін, відповів йому, що Горинь яким був, таким і залишився.

- Славку, дякую тобі за відвертість і за все інше. Ти допоміг батькові засклити вікна веранди, не взяв ні копійки. Чи сам ти так зробив, чи порадив тобі це зробити Чугуєнко – немає значення, але для нас обох буде краще, якщо ми перестанемо зустрічатися. Скажи Чугуєнкові, що Горинь обурений тим, що він заставляє шкільного приятеля бути донощиком, а тому розірвав стосунки.

- Якщо так, то так, але дивись, щоб не було це для тебе гірше.

 

Останні слова Славко сказав наче як попередження і погрозу. На цей раз ми не подали один одному руки. Я вирішив очистити себе від надокучливих відвідин кагебістської агентури. Єдиний спосіб – сказати їм, що знаю, чому приходять, хто їх присилає. А сказавши це, делікатно випросити за двері.

 

Тим часом назрівали події, про які заговорив увесь світ.

 

Нова хвиля репресій

Після судів і арештів 1965-1966 років активні, національно свідомі представники української інтелігенції не склали рук, не злякались, а продовжили боротьбу з комуністичним режимом. Ця боротьба набрала нових якостей. Ґрунтовні аналітичні праці розповсюджувались через самвидав і різними складними дорогами потрапляли на Захід. Такого опору, такої неуступливої безкомпромісної позиції не сподівалось імперське керівництво. Компартія і її репресивні органи, аналізуючи ситуацію в Україні, дійшли висновку, що репресії 1965-1966 років не дали бажаного результату: національно-культурний рух щораз набирав все чіткіших обрисів руху суспільно-політичного. До активу борців з тоталітарним режимом почали приєднуватись недавні в'язні, що повернулися з тюрем і концтаборів. Велику тривогу в керівництві СРСР викликала тактика боротьби активних учасників руху опору. Посилаючись на праці Леніна, вони звинувачували керівництво СРСР у відході від ленінських норм національної політики. Компартійні і каральні органи особливо роздратувала написана з "ленінських" позицій праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", яка, крім поширення через самвид, була опублікована за кордоном у перекладі на кілька мов (у тому числі й на китайську). ЦК Компартії СРСР разом із КГБ СРСР вирішили безпощадно розправитись із українським рухом опору. На цей раз репресивна машина запрацювала на повну силу. У січні 1972 року арешти майже водночас відбулися у Києві, Львові та інших містах. Василь Овсієнко у дослідженні "Правозахисний Рух в Україні" так пише про чергову хвилю репресій:

 

"Починаючи з 12 січня 1972 р. в Україні були заарештовані близько ста осіб, проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи, з вузів".

 

Коли почув по радіо "Свобода", що в Києві відбулися арешти, подумав, що поза всяким сумнівом треба сподіватися обшуку. Досвід 1965 року мені підказував, що обшуки у намічених жертв проводилися не в один день, а з невеликими інтервалами впродовж кількох тижнів, а то й місяців, відповідно до складеного чекістами сценарію. Отже, можна було очікувати, що обшуки й арешти продовжуватимуться. Щоб бути готовим до прибуття непроханих гостей, почав поспіхом перебирати книжки, папери, зошити, листи, фотографії, написані й недописані статті, які, як у попередні рази, могли бути вилучені й стати темою допитів. Все відкладене мною добро, без якого (у випадку його пропажі) важко було б уявити собі подальше життя, поскладав у старий мішок від картоплі і попросив тата, щоб заніс цей зовні непримітний багаж на вулицю Тернопільську, де мешкала цьоця Стефа. Її чоловік (брат художника Зеновія Кецала) був в УПА, загинув у 40-ві роки в боротьбі з окупантами. Цьоці Стефі можна було цілком довіряти, а крім того, була абсолютна впевненість, що вона не відмовить переховати принесені татом матеріали, не заверне його назад.

 

Тато взяв нелегкий мішок на плечі і поніс на вулицю Тернопільську. Ми з мамою очікували, чи не перестрінуть його, бува, кагебісти, які могли встановити стеження за будинком. На щастя, батько зі старим мішком на плечах не привернув нічиєї уваги і скоро повернувся. На серці полегшало: тепер мені не страшним був обшук. Наступного дня – тихо. Можливо, я помилився, даремно перестрахував себе?

 

18 січня, через п'ять днів після арештів, їду до Львова. Зустрів кількох знайомих. Розпитую, що чути, кого заарештували, у кого були обшуки. Дізнатися можна було небагато, все зводилося до чуток, що арешти відбулися не тільки у Львові, а й у Києві та інших містах. Серед заарештованих у Львові: Іван Гель, Ірина Калинець, Михайло Осадчий, Вячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура, Григорій Чубай; у Києві серед найвідоміших постатей – Іван Світличний та Євген Сверстюк. 

 

Вразило мене, що більшість людей, яких не зачепила біда, зовсім не переймаються чужим горем, живуть своїм життям, своїми радощами і клопотами. "Арештували? Що ж, шкода". А дехто зовсім не чув про арешти. У художників – свої проблеми, у письменників – свої. У когось із мистців взяли на виставку один – два твори, а в когось не взяли жодного, хтось із письменників надрукував книжку, комусь (про це говорили, як про трагедію) – відмовили.

 

Радісною, як завжди, була зустріч з Миколою Ільницьким. Йому врізались у пам'ять наші розмови про літературу, наші суперечки, над якими він, виявляється, роздумував навіть тоді, коли я був у концтаборі. Подарував мені свою нову книжку "Таємниці музи", що видана київським видавництвом "Молодь" у кінці 1971 року.

 

"Дорогий Богдане! У кожному доброму рядку моєму спалахують іскри давніх наших розмов і суперечок. Суворому читачеві

М. Ільницький

18.І.1972 р."

 

У кінці січня прийшла з Канади (зі значним запізненням) святкова картка від Романа Сербина – привітання з Різдвом Христовим і Новим Роком, яку він вислав 4 січня.

 

Дорогий Богдане!

Привіт з далекої Канади! Почули ми про смерть Франка (Тараса) та хворобу Валентина. Підчас поїздки до Канади Косиґін обіцяв розглянути цю справу "по протекції для Трюдо".

 

Дай Боже, щоб в него була довга пам'ять. Давно від Тебе не було вістки. Оленка дякує за казочки. Ще рік-два і буде могла поїхати на Україну сама – час летить...

 

Що ж Тобі бажати з новим Роком? Окрім щастя, здоров'я і одержимості. Ти сам знаєш, що Ти бажаєш для себе і для своїх. Це ж і я Тобі жилаю. Зі святами

Оленка, Оксана, Роман"

 

 

То ж треба було звичайну поштову картку так довго маринувати! Цікаво, що на зворотній стороні конверта, де мав би стояти штамп із датою, коли прийшов лист, такого штампу ні львівської, ні ходорівської пошти не було: така собі кагебістська хитрість у замітанні слідів. Напевно, що через десять днів після відісланої картки з новорічним привітанням Роман з канадського радіо дізнався про арешти в Україні і мав можливість належно оцінити, чого варті слова Косигіна, який обіцяв потурбуватися про звільнення Валентина Мороза.

 

Мені ж треба було подумати, що робити з поштовою карткою Романа. Спалити, щоб не потрапила в руки чекістів – шкода. Віднести її до цьоці Стефи, яка переховує цілий мішок моїх матеріалів – небезпечно, можуть вистежити. У сусідстві з батьківською знаходилась хата вуйка Тарнавського. Він поза всякими підозріннями, а тому мама віднесла цю картку і ще деякі листи, що знайшлися між книжками, до Тарнавських. Ще раз передивився стелажі, ще раз перевірив чи не пропустив, бува, чогось такого, що могло б зацікавити чекістів. Не знайшов жодного папірця, який міг би їх зацікавити. У душі запанував спокій і рівновага. Боже, як тяжко дається нам наука!

 

Минув місяць – тихо. Почав думати, що час, коли міг бути у мене обшук, уже минув. 11 лютого в газетах появилось повідомлення: "За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв'язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І. О., Чорновіл В. М., Сверстюк Є. О. та ін. Слідство триває".

 

Після офіційного повідомлення не було сумніву, що ворожі сили завдали Нації удар, який мимовільно асоціювався із "розстріляним відродженням" 30-х років. Не міг заснути. Перед очима проходили, змінюючи один одного, фрагменти фільму трагічної історії України. І хоча була вже північ, встав, засвітив світло й почав писати. Треба було дати оцінку драматичним подіям. Написав від руки кілька сторінок. То був крик душі, для ґрунтовної статті не вистачало об'єктивної інформації. Щоб з'ясувати ситуацію, 15 лютого вечірнім поїздом поїхав до Львова. Зайшов до Володимира Лучука. Переляк, який побачив у його очах, не давав йому можливості про щось говорити. Жестами дав зрозуміти, що кімнату можуть підслуховувати. Не затримував мене, коли сказав, що зайшов на кілька хвилин. Від Лучука попрямував на помешкання брата Михайла. Його дружина Ольга стривожено розповіла, що заарештовано багато людей, але докладно невідомо скільки всіх. Я залишився переночувати, щоб повернутись до Ходорова ранішнім поїздом.

 

Минуло багато років і я дізнався, що того самого дня, коли приїхав до Львова, щоб з'ясувати обсяг чергової репресивної хвилі, спеціальна комісія за дорученням ЦК КП України завершила теоретичне обґрунтування "антиленінської спрямованості" праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", доставивши під цією колективною санкцією на арешт дату: "15 лютого 1972 року". Оскільки направлений в ЦК КПУ документ дав новий поштовх для репресій, наведу його повністю:

 

"цілком таємно

Особая папка

 

ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТУ КП УКРАЇНИ

ПРО ЛИСТ І. ДЗЮБИ ТА ПОДАНИЙ ДО НЬОГО МАТЕРІАЛ.

НАДІСЛАНІ ДО ЦК КП УКРАЇНИ

 

Центральний Комітет КП України постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі тт. А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа І. Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КП України тов. Шелесту П. Ю. та голові Ради Міністрів УРСР тов. Щербицькому В. В., та доданий до цього листа матеріал "Інтернаціоналізм чи русифікація?", надіслані до ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР в І966 році.

 

Уважно проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік, комісія прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал "Інтернаціоналізм чи русифікація?" є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР. (Тут і далі підкреслення наявні в цитованому документі).

 

  

Цей матеріал має явно виражений антирадянський, антикомуністичний характер, а його автор стоїть на відверто ворожих, буржуазно-націоналістичних позиціях. Прикриваючись псевдонауковою фразеологією, Дзюба фактично прагне підірвати дружбу радянських народів, насамперед російського та українського, посварити їх між собою, настроїти проти КПРС, проти принципів пролетарського інтернаціоналізму, які лежать в основі її національної політики.

 

Маскуючи цю мету, Дзюба хоче видати себе за справжнього марксиста, оборонця ленінської національної політики в перші роки Радянської влади, яку нібито пізніше було підмінено політикою русифікації. При цьому він вдається до прийомів, запозичених з арсеналу буржуазно-націоналістичної пропаганди. Дзюба намагається довести, що нібито український народ під впливом русифікаторської політики КПРС втрачає свої риси як нації (стор. 31), всіляко нав'язує читачеві думку про національну кризу на Україні (стор. 32), звинувачує партію в тому, що у нас проведена "нещадна ревізія ленінської національної політики", "взяли гору антиленінські, антикомуністичні тенденції в національному питанні" (стор. 62), що практика в національному питанні "далеко не завжди" відповідає теорії (стор. 47). Приписуючи партії неіснуючі форми і методи розв'язання національного питання, він твердить, що вирішення національного питання в СРСР на сучасному етапі по суті "ллє воду на млин наших ворогів" (стор. 47).

 

Такий підхід є наклепом на нашу партійну і державну політику в національному питанні. спрямований на те. щоб викликати незадоволення і недовір'я до партії і уряду, посіяти сумнів у їх спроможності правильно вирішувати національне питання. Все це, як свідчить детальний аналіз, потрібно Дзюбі для того, щоб оживити збанкрутілі ідеї українського буржуазного націоналізму, запозичуючи при цьому нові методи і аргументи у сучасних антикомуністів і ревізіоністів усіх мастей.

 

Автор розглядає національне питання позакласово, ізольовано, у відриві від загальної боротьби між капіталізмом і соціалізмом, без врахування реальних суспільних процесів, що відбуваються з нашому суспільстві. Через все писання Дзюби послідовно проводиться облудна думка про те, що в становищі українського народу, починаючи з XVIII ст., нічого не змінилося, що Радянський Союз по суті і економічно, і політично, і ідеологічно став спадкоємцем російської імперії.

 

Головне для Дзюби – це відкинути все те, що зроблено в нашій країні в галузі економіки, науки і культури, для розквіту Союзу РСР і кожної радянської республіки. Всі багатства і цінності, якими український народ володіє спільно з іншими братніми народами, політичні успіхи Радянського Союзу, зокрема на міжнародній арені, широка участь трудящих Української РСР у виробленні і здійсненні політики СРСР, – все це Дзюба категорично відкидає.

 

Те, що належить Радянському Союзу, те, що ним здійснюється – не належить українцям та іншим братнім народам, а присвоюється виключно росіянами, робиться тільки в їх інтересах, – така наскрізна думка дзюбиних писань. Щоб полегшити собі справу, Дзюба відбирає в українського народу все те, чим він по праву пишається, чого він досяг, будуючи комунізм. Українська соціалістична нація внаслідок такої "операції" має постати перед світом заштатною, підірваною від сучасної цивілізації. Зрозуміло, що своїми викладками на цю тему Дзюба апелює до західного обивателя, шукаючи у нього співчуття до України, захисту її від "геноциду".

 

Широкі екскурси в минуле, численні довільно підібрані цитати з різних джерел про національний гніт, якого зазнавав український народ за царизму, паралелі з Ірландією, Польщею тощо мають одне призначення: довести, що як було тоді, так є й тепер, що як була Україна "жертвою і в'язнем імперії", так і залишилася. При цьому він повністю розкриває своє справжнє нутро і не стримує себе в доборі слів і виразів: "гангренозна русифікаторська дія" (стор. 171), "інтернаціоналізм грабіжника" (стор. 127), "оскоплення народів" (стор. 228), "поліцейський інтернаціоналізм" (стор. 242), "недєлімая казарма" (стор. 254), "душогубська політика" тощо.

 

Дзюба будь-що намагається довести, що Україна зазнає економічної експлуатації з боку, як він пише, Москви, що їй великої "шкоди завдає економічний зверхцентралізм", який сковує ініціативу на місцях і розвиток продуктивних сил республіки. В цих твердженнях неважко помітити відгомін горезвісних волобуєвщини, шумськізму і хвильовизму.

 

Таким чином, нав'язлива писанина Дзюби про пригнічене становище України в складі СРСР спрямована на дискредитацію Союзу РСР як нової, вищої форми об'єднання суверенних союзних республік, яка забезпечує їм найкращі умови для економічного і культурного розвитку. Фальсифікація дійсного стану справ, перекручення фактів, тенденційний підхід до аналізу процесів і явищ нашої дійсності, що безперечно завдає шкоди авторитету СРСР і дружбі радянських народів, свідчать про те, що в цих питаннях він по суті стоїть на ворожих, антирадянських позиціях.

 

Дзюба безпідставно звинувачує нашу партію в тому, що вона відійшла від ленінського вчення в національному питанні, що вона виявляє зневажливе ставлення до нього. Фальсифікаторська суть цих тверджень цілком очевидна і не потребує будь-яких доказів. Вона потрібна Дзюбі для того, щоб заявити, що в той же час (тобто в останні десятиріччя!) "тим потужніше розгортався процес русифікації і асиміляції" (стор. 53).

 

Слід підкреслити, що ця теза у кожному розділі "праці" Дзюби повторюється на різні лади. Він твердить про "поглинання" російською нацією інших націй, підмінюючи цим поняттям дружбу і братерство, зближення радянських народів (стор. 64), всіляко наголошує на боротьбі Леніна проти великоруського шовінізму, але майже зовсім обходить його боротьбу проти місцевого націоналізму, націоналістичних ухилів.

 

На багатьох сторінках Дзюба спеціально зупиняється на питанні про те, як царизм здійснював ідеологічне прикриття колонізаторської політики щодо України та інших поневолених народів Російської імперії. Вичитавши в Каткова, Аксакова, Струве слова про імперію як "єдину батьківщину", "сім'ю народів", "єдинокровне братерство" тощо, Дзюба тут же запитує: чи не те саме говориться в нинішній пропаганді (як він висловлюється – в "газетній жуйці"), і чи не з тією самою метою, і чи не ті самі колоніалістські наміри прикриваються? І всією системою своїх міркувань відповідає недвозначно: те саме говориться, з тією самою метою, те саме прикривається.

 

Отже, Дзюба проводить лінію якоїсь зверхності, особливого привілейованого становища російського народу в Союзі РСР. протиставляє його українському народові, що кінець-кінцем розраховано на послаблення дружби між ними, розпалювання недовір'я і ворожнечі. Це відверта фальсифікація справжнього розвитку соціалістичних націй, відносин дружби і братерства народів СРСР, національної політики партії на сучасному етапі.

 

Так само тенденційно і фальсифіковано змальовує Дзюба розвиток і досягнення української радянської культури. У літературі, в театрах, кіно, музеях, – скрізь, куди не глянь, – твердить він, – панує примітив, убогість, "сірятина", "хуторянщина". І в цьому він звинувачує партію та уряд, їх політику "мародерства" (стор. 179) по відношенню до культурної спадщини українського народу. Негативна оцінка сучасного стану в українській культурі викликана у Дзюби саме її соціалістичним змістом. Тому й не дивно, що він прямо став на захист "другої культури" – від Мазепи до Хвильового, яка мала явно виражений антимосковський, антинародний характер.

 

Із спекулятивною метою наводяться також списки письменників, що були свого часу репресовані. Одне те, що вони репресовані, робить їх в очах Дзюби видатними діячами культури, кращими синами народу, які здобували йому славу. Куди поділись твори Косинки, Драй-Хмари, Зерова і т. п.? Чому ховають від людей ці надбання? – допитується Дзюба, хоча не може не знати, що вже в середині 60-х років кращі з них були видані. Як літературний критик, він добре знає, що більшість з названих ним письменників насправді літератори середнього таланту і своїми творами не принесли слави нашій літературі. У ряді їх творів виразно звучить скепсис щодо того, чи є соціалізм тим, що "мужикові" потрібне. Нині більшість творів письменників того ряду, які названі у Дзюби, являють лише певний історичний інтерес. Справжні здобутки української радянської літератури створені не ними, і вони, ці здобутки, ніколи не були вилучені з народного вжитку.

 

З позицій буржуазного націоналізму розглядає Дзюба і питання про мову. Існування другої мови – російської – у вжитку народів СРСР, всупереч фактам, він вважає прямою загрозою цим мовам і народам, двомовність називає "зашморгом на шиї народів" (стор. 253) і т. д.

 

В дусі національного фанатизму робляться Дзюбою й відступи в галузі психології. Так, на його думку, людина, що потрапила в інше національне середовище і обставинами життя змушена прийняти мову цього середовища, є вже неповноцінна людина, непридатна для творчої діяльності, якою б не була обрана нею галузь.

 

Всі творчі імпульси, все багатство особистості, твердить Дзюба слідом за буржуазними психологами, закладені у підсвідомості, у світі асоціацій, що нагромаджуються досвідом предків на національній основі. Всякий "відступ" від національного, від національної мови означає крах особистості. Певно, що кожен українець, як тільки він заговорить по-російськи, викликає у Дзюби підозру в неповноцінності або щонайменше в схильності до "зради".

 

Виступаючи проти вивчення і побутування в міжнаціональному вжитку народів нашої країни другої (російської) мови, Дзюба не хоче рахуватися з тим, до такий підхід вів би до послаблення міжнаціональних зв'язків, створення штучних труднощів у господарському, політичному і культурному житті. І це робиться тоді, холи більше ніж піввіковою нашою історією доведено, що наявність другої мови не усуває потреби в першій, рідній мові, не ущемлює її прав і не звужує поля її дії. Цього Дзюба не помічає, як не помічає й багато чого іншого, коли воно не вкладається в його концепцію.

 

Таким чином, можна зробити висновок, що Дзюба в своїй "праці" вдається до фальсифікаторських маніпуляцій в питанні про розвиток культури і мови, його заяви про "другосортність" української культури, про її штучне стримування і збіднення "... багатьма заходами, грубим адмініструванням, троглодитським культурним рівнем і "глубокоэшелонированной" бюрократичною "пильністю", невтомним автоматично-пресекательним рефлексом..." (стор. 179) є безпідставними. В той же час вони розраховані на дезорієнтацію нашого народу та світової громадськості про справжній стан культурного розвитку Радянської України, перегукується з твердженнями українських буржуазних націоналістів за кордоном.

 

Намагаючись замаскувати своє справжнє обличчя буржуазного націоналіста, Дзюба широко вдається до шарлатанських прийомів використання висловлювань класиків марксизму-ленінізму з національного питання, спотворення і перекручення змісту їх творів, підтасування партійних документів.

 

Звертаючись до праць В. І. Леніна, Дзюба часто використовує один з найбезсоромніших способів фальсифікації: всупереч всьому духові ленінізму, вириває з контексту окремих ленінських творів тільки те, що може, як здається Дзюбі, служити на користь його концепції. Це – безсоромна спроба протягти під виглядом ленінських ідей власні націоналістичні думки. Послухати Дзюбу, так В. І. Ленін ніколи нічого не говорив про революцію, про соціалізм, про дружбу народів та інтернаціоналізм, про єдність корінних інтересів народів нашої країни. За Дзюбою виходить, що В. І. Ленін і партія займалися національним питанням тільки в тому розумінні, в якому його сприймає Дзюба, тобто в розумінні боротьби проти русифікації, проти великодержавного шовінізму. Все, що говорилося В. І. Леніним і партією про місцевий націоналізм і його органічну ворожість інтересам соціалістичних надій, все, що робили В. І. Ленін і партія для забезпечення економічної і політичної рівності націй, Дзюбою замовчується, ігнорується, відкидається.

 

Тенденційний відбір тільки тих висловлювань і документів, де говориться про небезпеку великодержавного шовінізму, про важливість національного питання в багатонаціональній державі, спрямовується Дзюбою на те, щоб створити враження, ніби В. І. Ленін і партія сумнівалися в тому, чи вдасться розв'язати національне питання в нашій країні, чи зможе СРСР гарантувати рівноправність і суверенність кожної союзної республіки.

 

Сучасна політика Комуністичної партії, особливо те, що вона не проводить українізації, як у 20-х роках, не вирішує питання про приєднання до України Кубані, Дону, ряду районів Воронезької і Курської областей, де проживають і українці, – все це оцінюється Дзюбою як відступ Комуністичної партії Радянського Союзу від ленінської національної політики.

 

Не може не викликати обурення і метод добору цитат, застосовуваний Дзюбою. Цитати з Енгельса чи з Герцена, наприклад, подаються в такому контексті, що не залишається ніякого сумніву, в чию адресу направляє Дзюба їх слова про великодержавний розбій, грабіжництво, колонізаторство. Як правило, вони переадресовуються з XIX ст. в сучасність, з відносин Англії з Ірландією, Росії з Польщею, перекидаються на сучасні відносини Української РСР з Радянським Союзом.

 

У своїх писаннях Дзюба доходить до того, що збирає докупи навіть базарні плітки і обивательські розмови і підносить їх на рівень документальних доказів для звинувачення Комуністичної партії у "забутті заповітів", в "обмані народу", в "зраді інтересів народу". Комуністів же він називає не інакше як "партійними чиновниками", "партійними бюрократами", "кар'єристами" і т. п.

 

Не задовольняючись "препаруванням" творів класиків марксизму-ленінізму, документів партії, тенденційним добором фактів, Дзюба претендує також на роль "теоретика" з національного питання, прагне будь-що довести, нібито комуністична оправа залежить насамперед від національної.

 

"Марксизм-ленінізм, – твердить він, – підпорядкувавши національну справу загальнопролетарській справі, справі революції і комунізму, тим самим не применшив, а збільшив її значення й вагу, оскільки ясно встановив, що без справедливого її розв'язання неможливе суспільство справедливості – комунізм – і зобов'язав нас дбати про збагачення й поліпшення національно-культурних здобутків, які складуть загальнолюдську скарбницю, а не обрізувати їхній розріст і підсікати коріння" (стор. 41).

 

Перша частина цього твердження з марксистсько-ленінської точки зору є правильною, але вона Дзюбою використовується для маскування зовсім протилежного змісту, бо далі він уже підпорядковує – навпаки – справу комунізму "національній справі" (без справедливого її розв'язання неможливе суспільство справедливості – комунізм...").

 

Що Дзюба "національну справу" ставить понад усе, свідчить такий його висновок: "Національна справа – це справа всього народу і справа кожного громадянина: це корінний інтерес усього народу і громадянства"... Тут уже й згадки нема про соціальні інтереси, про будівництво комуністичного суспільства!

 

У ставленні до національного питання Дзюба визнає лише дві позиції: російського шовінізму і захисту української "національної справи", нехтуючи ленінською позицією пролетарського інтернаціоналізму. При цьому він перекручує принципове питання – ставлення комуністів до здійснення права націй на самовизначення. Наводячи вислів В. І. Леніна: "Якщо великоруський комуніст наполягає на злитті України з Росією, його легко запідозрять українські комуністи в тому, що він захищає таку політику не з міркувань єдності пролетарів у боротьбі з капіталом, а через пересуди старого великоруського націоналізму, імперіалізму", Дзюба це ленінське положення витлумачує в такий спосіб: "Критерієм щирості й інтернаціоналізму в цьому питанні для Леніна було одне: визнання чи невизнання за Україною безумовного права на цілковите відділення, на повну державну самостійність, Ленін це право визнавав беззастережно..." (стор. 128-129).

 

На початку свого "витвору" І. Дзюба наводять відоме в марксистсько-ленінській літературі визначення нації. Але далі фактично його відкидає і в повній відповідності з основними постулатами буржуазного націоналізму тлумачить поняття нації, національного почуття, національної свідомості, національної психіки як щось незмінне, одвічне, закладене в підсвідомості людей. Роблячи екскурси в історичне минуле, він виключає з національного життя класову боротьбу, ігнорує ленінську думку про існування за капіталізму двох націй в кожній нації і двох культур в кожній національній культурі. Коли ж у Дзюби мова заходить про радянський час, тоді поза характеристикою національного життя українського народу залишаються соціалістична революція, успіхи в будівництві соціалізму, перемога над гітлерівським фашизмом, тобто все те, що стало предметом законної гордості кожної соціалістичної нації СРСР. Істинно національним Дзюба вважає тільки те, що відрізняє один народ від іншого, і це специфічне – приймає за постійну, незмінну величину.

 

Саме таким чином Дзюба обґрунтовує свою антиленінську "теоретичну" платформу для нападок на Союз Радянських Соціалістичних Республік як багатонаціональну. соціалістичну державу трудящих, на Комуністичну партію Радянського Союзу. Її ідеологію і політику, на соціалістичну культуру, на весь спосіб життя радянського народу. Оскільки викладені Дзюбою погляди в його "праці" піддають ревізії національну політику нашої партії, він, по суті, претендує на роль ідеолога не тільки націоналістично настроєних елементів на Україні, а й в інших союзних республіках.

 

Твердячи без кінця, що на Україні порушуються ленінські принципи національної політики, Дзюба висуває вимогу проведення дискусії з національного питання. Цілком зрозуміло, що він та його прихильники сподіваються, що така дискусія стала б їх своєрідним судом над партією, шельмуванням її політики і ідеології в дусі войовничого антикомунізму, засобом розпалювання ворожнечі між народами, "зведенням рахунків" з російським народом.

 

В кінці листа до товаришів П. Ю. Шелеста і В. В. Щербицького Дзюба заявляє, що він і його однодумці немовбито не ставлять питання про вихід України з Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Проте, в усьому рукописі саме це питання й ставиться – де натяками на особливе, вільне становище Румунії, Югославії і навіть африканських країн, а де й прямо, висловленою думкою про те, що державне об'єднання, яким є Радянський Союз, не забезпечує інтересів України і його треба докорінно перебудувати, а то й просто ліквідувати. При цьому Радянську Армію Дзюба змальовує як один з найстрашніших чинників колонізації, русифікації, денаціоналізації, а міста наші називає "гігантською русифікаторською м'ясорубкою" (стор. 171).

 

З усього наведеного вище видно, що до якого б питання Дзюба не звернувся. всюди він прагне добитися заздалегідь поставленої мети: фальсифікувати ленінське вчення і політику партії з національного питання, принизити соціалістичні досягнення українського народу, скомпрометувати Комуністичну партію як провідну силу радянського суспільства, захитати дружбу народів Радянського Союзу.

 

Коли до цього додати, що в "трактаті" Дзюби підібрані всякі плітки і вигадки, які видаються за свідчення очевидця, особисто потерпілої людини, що по його сторінках щедро розсипані брутальні слова про радянські порядки, про те, що радянський народ не знає, що таке демократія і що таке справжня свобода, коли додати до цього заяви про могутні сили, які начебто піднімаються на захист покривджених, ображених національних почуттів, то стане цілком зрозумілим, чому антирадянська й антикомуністична пропаганда з захопленням прийняла писання Дзюби.

 

Майже одночасно з виходом в 1968 році книжки Дзюби українською мовою у видавництвах "Пролог" і "Сучасність" з'явилися її видання англійською і французькою мовами: у лондонському видавництві Вайденфельда і Ніколсона та у видавництві "Парті Пріс" у Монреалі (Канада). Недавно ця "праця" видана групою італійських ревізіоністів італійською мовою (видавництво Самона е Савелі, Рим) під назвою "Придушення національностей у Радянському Союзі". Уже ці факти свідчать про те помітне місце, яке зайняла ця "праця" в арсеналі антикомунізму "Секрет" такої її популярності серед буржуазних націоналістів, антикомуністів і ревізіоністів полягає в антирадянській спрямованості книжки "Інтернаціоналізм чи русифікація?"

 

Буржуазно-націоналістичні "теоретики" добре розуміють справжнє призначення того камуфляжу, яким Дзюба прикриває свій перехід на позиції буржуазного світогляду. Буржуазній пропаганді ідеї Дзюби особливо припали до смаку тому, що нинішній її курс – не стільки огульне спростування марксизму-ленінізму, скільки його словесне "визнання" як фону для наклепів на політику КПРС, на світовий комуністичний рух. В цьому плані "праця" Дзюби для ідеологів імперіалізму – справжня знахідка: і тому, що протягування буржуазних ідей за ширмою ленінських цитат доведене в ній до віртуозності, і тому, що "твір" Дзюби вийшов з Радянської України.

 

Запеклий антикомуніст і буржуазний націоналіст Степан Олійник в передмові до книжки "Інтернаціоналізм чи русифікація?", випущеній видавництвом "Сучасність" в 1968 році, заявив, що ця книга "являє собою своєрідний докір новій українській еміграції, що протягом 20-літнього перебування за кордоном у відносно вільних умовах не спромоглася дати працю подібної сили і вартості" (стор. 17).

 

Буржуазні ідеологи намагаються створити навколо Дзюби ореол "борця за національну ідею". Його відносять до числа "світлих голів сучасного відродження в Україні", "найвизначніших представників українського опозиційного руху" "Українське слово", № 1536, 9.У.1971 р.), називають "людиною доби", "чимось на зразок українського народного героя" (щоденник "Америка", № 71, І».УІ.1968 р.). Журнал "Сучасність" (№ 4,1971 р.) твердить, ніби Дзюба разом з кількома своїми однодумцями "започаткував новий період в культурно-громадському житті на Україні". Буржуазно-націоналістична газета "Українське слово" вихваляє Дзюбу і Мороза за те, що вони "дали початок новій системі мислення для молодого покоління в Україні", виступивши проти "псевдоінтернаціоналізму совєтського імперіального зразка", реабілітувавши саме "поняття націоналізму" (№ 1535, 9.У.1971 р.).

 

Зробивши Дзюбу виразником інтересів українського народу, буржуазна пропаганда намагається представити його і у вигляді борця за права всіх національних меншостей в СРСР. Всіляко рекламуючи і підносячи на щит націоналістичну платформу Дзюби, вона намагається використати її для підриву єдності народів СРСР, їх дружби і співробітництва. Буржуазні ідеологи вбачають у його писаннях лінію на ліквідацію союзу РСР, і саме це їх приваблює в його книзі. Дзюба неодноразово фігурує на сторінках нещодавно виданої в Лондоні книги "Фермент в Україні" (1971 р.), в передмові до якої говориться: "Українці мають безсумнівне право думати про себе як про відрубну й незалежну націю, так само як, скажемо, рівні їм числом поляки або менші від них словаки, їхні сусіди". (Цит. за газ. "Українське слово", Париж, 29.УІІІ.1971 р.).

 

Ідейки Дзюби потрібні буржуазній пропаганді як зброя в ідеологічній боротьбі проти світу соціалізму, для підриву позицій СРСР у світовій соціалістичній співдружності. У статті "Міжнародно-політична вага документів з України" (мова йде про "працю" Дзюби), надрукованій у газеті "Наш клич" (Буенос-Айрес, 27.ІІІ.1968 р.), говориться: "Тепер іде велика гра між Москвою і її сателітами, а в тій грі ці останні безперечно беруть під увагу досвід України. Завдяки найважливішим документам, вони можуть ближче приглянутись справі і поробити належні висновки щодо їх взаємовідносин з Москвою".

 

Десятки буржуазно-націоналістичних газет, що видаються за кордоном, в один голос визнають, що книжка Дзюби допомогла їм підняти й оживити цілий ряд проблем, до яких останнім часом їх співвітчизники – емігранти явно втратили інтерес. "Праця" Дзюби, як "авторитетне" свідчення "українського комуніста", допомагає буржуазній пропаганді гальванізувати ідеологічні міфи про "радянський колоніалізм, "про примусову совєтизацію" неросійських народів, про "народовбивство" і "терор" в СРСР, посилити свої нападки на соціалізм як суспільний лад, на Комуністичну партію як керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства.

 

Таким чином, Дзюба своєю "працею" "Інтернаціоналізм чи русифікація?" активно сприяє зміцненню позицій буржуазної пропаганди у боротьбі проти соціалістичної ідеології, завдає шкоди справі комуністичного будівництва. Не можна не бачити, що поява закордонних видань "праці" Дзюби певною мірою ускладнила нашу боротьбу проти буржуазної ідеології, зокрема проти фальсифікації нею національної політики КПРС, національних взаємовідносин в СРСР. Вони активно (хоч і без прямих посилань) використовуються у боротьбі проти нашої країни міжнародними сіоністськими центрами, які все більше блокуються з українськими буржуазними націоналістами. Цілком ясно, що нині, в рік відзначення 50-річчя утворення Союзу РСР, "праця" Дзюби буде використана як своєрідний "прапор" всіма пропагандистами антикомунізму і антирадянщини.

 

Слід також відмітити, що видання "праці" І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" за кордоном та поширення її "самвидавом" на території республіки значною мірою, на нашу думку, сприяли активізації націоналістично настроєних елементів з ідейно нестійкої частини молоді та з інтелігенції. Як відомо, після поширення "праці" Дзюби з'явилося чимало антирадянських пасквілів і пронаціоналістичних "трактатів", написаних під впливом ідей і за прикладом Дзюби. Серед них можна було б назвати писання В. Мороза, В. Чорновола, С. Караванського, І. Світличного, Є. Сверстюка та інших. Характерним в цьому плані є визнання української націоналістичної газети "Українське слово", яка, розглядаючи Дзюбу як ідейного натхненника В. Мороза, пише:"... Думки, загально кинені Дзюбою, широко розгорнув й умотивував у своїх писаннях Валентин Мороз" ("Українське слово", 9.У.І971 р.").

 

Отже, маскуючись під ленінізм і одночасно всіляко перекручуючи ленінську національну політику партії та проголошуючи відверто націоналістичні ідеї і принципи, "праця" Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" стала своєрідним каталізатором діяльності тих, хто підпадає під вплив буржуазної пропаганди, розділяє націоналістичні погляди і стоїть на ворожих, антирадянських позиціях або скочується до них.

 

Висновки:

1. Лист Дзюби і доданий до нього матеріал "Інтернаціоналізм чи русифікація?", надіслані до ЦК КП України, являють собою виклад поглядів сформованого українського буржуазного націоналіста, вони є злісним наклепом на ленінську національну політику КПРС і практику національного будівництва в Радянському Союзі, підступною спробою, прикриваючись посиланнями на класиків марксизму-ленінізму і всіляко перекручуючи їх положення, пропагувати ідеї і принципи українського буржуазного націоналізму.

 

2. Додана до листа "праця" Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" носить відверто антирадянський характер. Вона спрямована, насамперед, на підрив Союзу Радянських Соціалістичних Республік, братерської дружби радянських народів, на протиставлення і розпалювання ворожнечі між українським і російським народами. Дзюба навмисне і свідомо перекручує і фальсифікує розвиток та досягненні економіки і культури Радянської України, прагнучи будь-що довести її "колоніальне становище", по суті повторює і всіляко намагається "аргументувати" основні твердження буржуазної та націоналістичної пропаганди, змикається з поглядами запеклих антикомуністів.

 

3. Дзюба зводить злісні наклепи на Комуністичну партію і Радянський уряд, вдається до безсоромних фальсифікацій, намагаючись будь-що довести нібито наша партія відступила від ленінських настанов у розв'язанні національного питання. Це розраховано на те, щоб викликати незадоволення політикою КПРС, підірвати авторитет нашої партії в масах, поширювати і підживлювати націоналістичні тенденції і погляди серед певної, ідейно нестійкої частини людей.

 

4. "Праця" Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", написана з антинаукових позицій. Твори класиків марксизму-ленінізму, партійні документи та інші матеріали в ній фальсифікуються, підтасовуються для того, щоб обґрунтувати "концепцію" автора "праці", яка відбиває ідеї українського буржуазного націоналізму.

 

5. Розглянуті матеріали свідчать про цілковиту ідейну спорідненість Дзюби з буржуазними "теоретиками" в національному питанні. Ідеологи антикомунізму твердять, що рушійною силою в сучасному світі є не інтернаціональна, а національна ідея, що в суспільному житті нині скрізь беруть гору не інтернаціоналістичні, а націоналістичні тенденції. Ці ж самі ідейки протягує в своїй книжці Дзюба. Вся буржуазна пропаганда спеціалізується на пошуках аналогій в національній політиці СРСР і царської Росії. Це ж робить і Дзюба. Ідеологи буржуазії не шкодують сил для конструювання суперечностей між теоретичною постановкою національного питання в марксизмі-ленінізмі і практикою розв'язання національного питання в СРСР. Ці ж неіснуючі суперечності "відшукує" і Дзюба.

 

6. "Праця" Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" широко використовується нашими ворогами в ідеологічній боротьбі проти соціалізму, поширюється "самвидавом" серед ідейно нестійкої частини молоді і інтелігенції республіки, завдає шкоди справі комуністичного виховання радянських людей.

 

Комісія

Скаба А. Д.

Євдокименко В. Ю.

Збанацький Ю. О.

Козаченко В. П.

Нагорна Л. П.

Недбайло П. О.

Чирко В. А.

Шамота М. 3.

Ящук П. Й.

15 лютого 1972 року"

(Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 2005. – С. 284-299).

 

Сподіваний обшук

16 лютого 1972 року о 6 год. ранку приміським поїздом повертаюся зі Львова до Ходорова. Праця у заводській бібліотеці починалась об 11 год., отже, встигну ще зайти додому, а з дому – на працю. Коли знайшов у вагоні вільну лавку і почав роздумувати над ситуацією, запримітив, що на протилежний бік сіло двоє молодиків і почали розмову про те, як націоналізм у Німеччині переріс у фашизм. Говорили безладно, один щось наче заперечував іншому, щось доказував, глипаючи у мій бік. Найдовше сперечались, чи націоналізм і фашизм – одне і те саме чи різні речі. Не могло бути двох думок: поруч їхали агенти КГБ. Вони всяко намагалися спровокувати мене на дискусію. Що це могло означати? Хочуть почути мою думку? Твердо постановив не вступати з ними в розмову. Доїхали до Ходорова. Я вийшов з вагона і оглянувся. Два молодики йшли за мною вслід. Біля будівлі вокзалу назустріч прямував оперуповноважений КГБ у місті Ходорові Чугуєнко:

- Доброго ранку, Богдане Миколайовичу!

- Що має означати ця зустріч? – запитав я його замість того, щоб відповісти на привітання.

- Прошу сідати в машину і ви все дізнаєтесь.

 

Я мовчки сів. Машина від залізничного вокзалу через вулицю Міцкевича виїхала на Львівську. Зупинились біля батьківської хати, що знаходилась на вулиці Львівській, 19.

- Ключі з вами?

 

Я глянув на вікна. Вікно справа було відчинене, нижче вікна помітив сперту до фундаменту шибу. Крізь відчинене вікно видно було, що у кімнаті, де розміщена моя бібліотека, метушаться троє мужчин. Батьківська хата мала два входи. Тим, що від вулиці, користувався я, замикаючи двері на ключ, який носив із собою. А з протилежного боку двері до моєї кімнати були зачинені. Отже, зайти можна було тільки з вулиці.

 

 

- Відчиняйте двері! – владним голосом наказав Чугуєнко.

- Для чого їх відчиняти, коли там уже є люди.

- Не мали ж ми цілий день на вас чекати!

 

Я відчинив двері. Біля стелажів невідомі мені типи переглядали книжки, перегортаючи мало не кожну сторінку. У великому нервовому збудженні ходив по хаті тато.

- Сину, вони, як злодії, залізли через вікно. Так можуть поводити себе тільки бандити. Спочатку хотіли ламати двері, я підняв крик, тоді зняли шибу, відчинили вікно і один за одним залізли до кімнати. Хіба так поводять себе нормальні люди?

 

Я як тільки міг старався заспокоїти тата. Він був на грані нервового зриву, руки тряслись, з трудом вимовляв кожне слово. Його стан можна було зрозуміти: не минуло ще й півроку, як повернувся з концтабору старший син Михайло, а тут нова напасть. Тато переживав, що мене заарештують, а в мене на цей раз олімпійський спокій.

- Покажіть ордер на обшук!

 

Показали. Почав уважно дивитися за їхніми руками, щоб щось не підкинули. То була єдина небезпека, яка могла спричинити лихо. Душа в мене була спокійна – все, що могло їх зацікавити, було винесене з хати. Отже, даремна їхня справа, даремні їхні надії і старання – нічого вони на цей раз не знайдуть.

 

Звернув увагу, як один з чекістів почав відкладати на бік написані мною букви-закладки, які я готував, щоб упорядкувати книжки за абеткою. В одній з книжок знайшли чернетку тої незакінченої статті, яку написав під враженням прочитаного в газетах повідомлення про арешти дорогих мені людей. Рукопис, що починався словами: "Що є основним, визначальним в оцінці людей творчої праці?" відклали. Оце і весь їхній здобуток. А якщо б їм потрапили до рук мої записні книжки і щоденники, листи від Василя Стуса, Галини Севрук, Надії Світличної, Данила Шумука, Віри Вовк з Бразилії, Романа Сербина з Канади, статті про творчість Ярослава Мацелюха, Любомира Медведя, про мистецтво Західних областей України 20-х – 30-х років, а навіть листи брата і деякі копії моїх листів, не говорячи вже про велику кількість фотографій і привезені з концтабору, розшифровані і надруковані на машинці статті про Шевченка, Драча, Заливаху, Михайла Осадчого, то все це вони записали б у протокол і забрали із собою. А тоді пояснюй, що то за листи, документи, статті, світлини. Ні, на цей раз наука не пропала даром. То був один з тих випадків, коли я був гордий за свою передбачливість.

 

У мене не було сумніву, що у випадку вилучення у мене під час обшуку тих матеріалів, які вдалося заховати, я опинився б за ґратами. А вийшло так, що матеріалів не знайшли, то й говорити не буде про що. Не покидало почуття гордості, що зумів випередити плани чекістів. Достатньо було б їм зробити обшук того самого дня, коли були обшуки у Києві і Львові, і мені намотали б ще один термін. То була моя особиста перемога, але вона не давала радості: за ґратами сиділи найвидатніші інтелектуали України.

 

Заготовка нових жертв

Кагебістський спрут не заспокоївся. 2 березня 1972 року відбулося засідання Президії Спілки письменників України. Крім інших питань, розглянута була персональна справа Івана Дзюби. Після обміну думками, члени Президії одностайно проголосували за виключення Івана Дзюби зі Спілки письменників України. Протокол цього засідання – унікальний документ часу. Він заслуговує на те, щоб його передрукувати повністю.

 

"ПРОТОКОЛ № 7

ЗАСІДАННЯ ПРЕЗИДІЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ

 

від 2 березня 1972 року

 

ПРИСУТНІ: М. Бажан, О. Бандура, Я. Баш, П. Воронько, О. Гончар, А. Головко, Л. Дмитерко, П. Загребельний, М. Зарудний, Ю. Збанацький, В. Козаченко, Іван Ле, О. Мусієнко, Л. Новиченко, С. Олійник, Б. Олійник, Д. Павличко, Н. Рибак, І. Солдатенко, М. Стельмах, П. Усенко, М. Ушаков, М. Шамота.

 

На засіданні присутній також Іван Дзюба. Головує Василь Козаченко

 

ПОРЯДОК ДЕННИЙ:

І. Про хід підготовки до чергового II Пленуму правління СП України з порядком денним: "Про роботу з літературною молоддю". (Інф. І. Солдатенко.)

ІІ. Про підготовку до Днів української літератури і мистецтва в Туркменії. (Інф. І. Солдатенко.)

ПІ. Персональна справа Івана Дзюби.

(Доповідає Василь Козаченко.)

 

І. СЛУХАЛИ: Інформацію І. Солдатенка про хід підготовки до чергового ІІ Пленуму правління СПУ з порядком денним: "Про роботу із творчою молодцю".

 

І. Солдатенко поінформував, що Пленум відбудеться 20-21 березня ц. р. в Республіканському будинку літераторів.

 

Вступним словом Пленум відкриє Голова правління СПУ–— Юрій Смолич.

 

Загальну доповідь на цю тему виголосить перший заступник Голови правління СПУ Василь Козаченко.

 

Крім того готуються три тематично-творчі співдоповіді:

1. "Проза молодих" – доповідач Борис Буряк.

2. "Поезія молодих" – доповідач Абрам Кацнельсон.

3. "Про завдання молодих критиків у світлі січневої (1972) Постанови ЦК КПРС "Про літературно-художню критику" та Пленуму СП СРСР з цього питання – доповідач Іван Зуб.

 

Керівництво правління СПУ звернулося також до ряду товаришів із найбільших обласних організацій з проханням виступити на Пленумі.

 

На Пленум передбачається запросити30 молодих літераторів з усіх областей, а також керівників найбільших літоб'єднань. Крім того, на Пленум запрошуються керівники правління СП СРСР, директори та головні редактори ряду московських видавництв та друкованих органів.

 

Здійснюються також ряд організаційних заходів, як от: друкування запрошень, забезпечення готелем, стенографісток тощо.

 

Сподіваємось, що все це буде успішно здійснено.

 

УХВАЛИЛИ: І. Інформацію І. Солдатенка взяти до відома.

Намічені заходи схвалити.

Забезпечити по 4-5 примірників книг молодих літераторів та бібліографію їхніх творів для ознайомлення членів Президії.

 

СЛУХАЛИ: Інформацію І. Солдатенка про хід підготовки до Днів Української літератури та мистецтва в Туркменії.

 

Солдатенко: Як відомо, з 23 березня по 1 квітня ц. р. в Туркменії відбудуться Дні української літератури та мистецтва.

 

У складі делегації – 10 українських письменників. Вже визначено кандидатури та затверджено список, який узгоджено у відповідних інстанціях. Товариші Ол. Гончар та В. Козаченко входять до складу Урядової делегації.

 

Зараз інтенсивно готовляться підрядники, добираються уривки з творів тощо для друку в пресі Туркменистану. Підготовлено і подано кошторис витрат на поїздку письменницької групи. Як тільки кошторис буде затверджено, закупимо відповідні подарунки та сувеніри.

 

УХВАЛИЛИ: І. Інформацію І. Солдатенка взяти до відома.

 

План підготовки схвалити.

 

Доручити тов. Солдатенкові І. М. та Бюро пропаганди СПУ (т. Автомонов П. Ф.) дібрати і закупити подарунки та сувеніри.

 

СЛУХАЛИ: Персональну справу Івана Дзюби.

 

Інформує В. Козаченко.

 

В. Козаченко: Шановні товариші! Як ви пам'ятаєте, у грудні 1969 року ми двічі розглядали персональну оправу Ів. Дзюби. Власне, тричі, бо до того цю справу розглядало правління Київської організації СПУ. Але і його виступ і поведінка могли привести лише до єдино можливого тоді висновку – виключити І. Дзюбу із Спілки письменників СРСР, що й було зроблено на Правлінні Київської організації СПУ. Після цього рішення Правління Київської організації СПУ про виключення Ів. Дзюби із Спілки письменників було передано на розгляд президії правління СПУ, і тоді, повторюю, ми ще двічі обговорювали персональну справу І. Дзюби.

 

Тоді ми мали можливість вислухати пояснення і заяву І. Дзюби, а також висловитись усі, чи, принаймні, переважна більшість членів Президії Правління СПУ. Атмосфера на минулих засіданнях була доброзичлива і спокійна, спрямована на те, щоб найти спільну мову й порозумітися.

 

Ми тоді щиро запросили І. Дзюбу друкуватися в нашій пресі, а не займатися політиканством.

 

Ів. Дзюба, як ви пригадуєте, написав тоді заяву, яка нас не задовольняла, але ми прийняли її й опублікували в "Літературній Україні", як перший крок, як "аванс" з боку І. Дзюби, як його обіцянку на практиці, реалізувати її своєю чесною літературною працею в нашій радянській пресі.

 

На жаль, після того нічого не змінилося на краще. За ці два роки І. Дзюба не тільки не виправдав своїх аж надто "куцих" обіцянок, а, навпаки, за цей час передав ще кілька своїх матеріалів за кордон.

 

Свою головну працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Ів. Дзюба досі тлумачить як таку, що написана з марксистсько-ленінських позицій, тобто, – написана цілком у нашому дусі. Жодних спростувань щодо тих писань за кордоном про його особу, ми не почули. Натомість "самвидав" він продовжує передавати за кордон.

 

Що можна сказати про працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" – Про неї, як ви знаєте, була видана товариством "Україна" відома брошура, яка справді з марксистсько-ленінських позицій розвінчувала його псевдомарксистські й псевдоленінські концепції й давала їй належну оцінку.

 

Я від себе можу додати, що ця праця І. Дзюби компілятивна; в основному побудована в дусі націоналістичних писань С. Єфремова, Грушевського та інших націоналістичних видань. Хоч і не завжди з посиланням на них. Щоправда, є в ній і чимало цитат із класиків марксизму-ленінізму, але ті цитати вирвані з контекстів, обірвані у вигідних автору місцях, відповідно препаровані й суб'єктивістськи прокоментовані. Одне слово – праця І. Дзюби просякнута націоналістичним духом. Від неї ленінізмом та нашими комуністичними ідеями й не пахне.

 

Цілком логічно, що вона вийшла в багатьох країнах світу багатьма мовами й неодноразово. За неї вхопилися, як за знахідку, покидьки всіх мастей від лютих націоналістів, аж до сіоністів і маодзедуністів включно. Її видав американський конгрес; її видали в Англії, Канаді; вона потрапила аж до маріонеткового уряду Південного В'єтнаму.

 

Відтак, хотів того чи не хотів І. Дзюба, його книжка воює проти нас, нашого радянського ладу, проти КПРС, а отже, проти всього радянського народу, в тому числі, а, може, передусім – і проти українського народу.

 

Читаючи цю працю І. Дзюби, заокеанські та мюнхенські покидьки звинувачують нас у всіх існуючих гріхах. Крім того, така поведінка І. Дзюби спричинилась до того, що навколо нього виникла група внутрішних писак, що активно займалися "самвидавом" і передавали той "самвидав" за кордон. Вся група – Чорноволів, Сверстюків, Морозів, Стусів і К° – все це вихованці І. Дзюби.

 

Керівник СУМу Добош збирав усе це й попався на "гарячому". Ви сьогодні читали заяву Зіновії Франко, в якій вона засуджує свою ганебну поведінку і просить простити їй. Що ж до І. Дзюби, то він і тепер вважає свою книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" мало не марксистсько-ленінською і, як видно, не збирається відмовлятися од неї.

 

Ми всі робили все від нас залежне, щоб врятувати політичну, громадську й літературну репутацію І. Дзюби; дати йому змогу нормально працювати й стати на шлях радянського письменника. І. Дзюба є членом СПУ, але, як видно, Статут СП СРСР не поділяє. Далі терпіти такого становища ми не можемо.

 

Ми засуджуємо ці його націоналістичні погляди, наклепницькі звинувачення на адресу нашої партії й уряду. Отже, ми не можемо перебувати далі в Спілці письменників разом із Дзюбою І. М.

 

Це поки що все, що я хотів сказати з приводу цього питання.

Які є пропозиції? – Дати слово І. Дзюбі.

 

І. Дзюба: Власне, наскільки я розумію, питання про мою долю вже вирішене до цього і не тут, а у відповідних інстанціях.

 

На жаль, ідучи сюди, я зовсім не знав, для чого мене викликають, навіть не здогадувався. Це некрасиво в усіх відношеннях.

 

Я міг би бодай якусь годину зосередитись, обдумати, а не відповідати отак зопалу. Нехай це лишиться на сумлінні тих, хто це організовував.

 

А тепер по суті. Все те, що говорив Василь Павлович, можна було б дуже легко й переконливо спростувати, але я не бачу в цьому потреби, бо певен, що це нікого не цікавить. Два роки тому, я президії заявив, що я настроєний дуже серйозно. В моїй заяві, опублікованій тоді ж, про це сказано досить виразно і недвозначно. Всі зусилля я докладав до того, щоб повернутися до літератури й нормально працювати на її користь.

 

Я й зараз глибоко переконаний у тому, що єдиний шлях показати себе – це у творах. Нехай люди читають і бачать, на яких позиціях я стою. На жаль, усі мої спроби виявились марними. Були випадки навіть анекдотичні. Ну хоча б із моєю статтею про книжку А. Дімарова у журналі "Дніпро". Хіба ж це не анекдот? – Адже її читали всі члени редколегії, читала цензура, узгоджували у всіх інстанціях, надрукували і раптом чийсь "магічний" дзвінок і з усього 60-тисячного тиражу вирвали мою статтю. Чому? – І досі не можу збагнути, бо в тій статті ні грама політики. Спокійна, нормальна стаття про творчість радянського письменника, його чергову книжку.

 

Далі: протягом двох років у "Вітчизні" лежать мої дві статті. Одна з них – про творчість радянського письменника Василя Земляка, в якій анічогісінько "крамольного" немає. Друга – про О. І. Білецького. І що ж? – Протягом двох років ніхто мені й досі не дав жодної відповіді ні усної, ні письмової.

 

Така ж сама історія з журналом "Вопросы литературы". Замовили мені статтю. Я написав. Її прорецензували, схвалили до друку, але... так і не надрукували... Чому? – Та тому, що був відповідний дзвінок із Києва...

 

У видавництві "Дніпро" жують жвачку місяцями про те, чи буду я писати передмову до Томаса Манна. Ще навести приклади, чи й цих досить?

 

Ви знаєте, що робота в мене дуже тяжка, доводиться й додому брати і мені ніколи багато працювати на корзину. До того ж, я не можу, не вмію швидко писати. Мені треба 2-3 місяці для того, щоб написати статтю, якої б я сам не соромився.

 

Серед вас тут сидять і критики, які знають, що на відміну од романістів, які самі пишуть про те, про що хочуть писати, критикам у переважній більшості журнали й газети замовляють статті чи рецензії. Так от, усі редактори обходили мене десятою дорогою. Ніхто мені нічого не замовляв. І все ж я дещо написав. І, кажуть, не так уже й погано.

 

Керівництво Спілки нашої ніколи не закликало мене на творчі розмови, а викликало тільки тоді, коли була вказівка, як от, скажімо, й тепер. І це тому, що мене ось уже два місяці допитують слідчі, хоч я ще й ще раз запевняю, що до "самвидаву" ніякого відношення не маю. Всіляко намагаюсь зосередитись на літературній творчості. Але, повірте, мені це дуже важко дається. Справа в тому, що до мене звертаються багато людей у найрізноманітніших питаннях. І я не можу відбитися, бо не знаю наперед, що то за людина і чого вона хоче. Мене це страшенно втомлює. Я вже не знаю, що мені робити: може вдатися до пластичної операції, змінити обличчя і виїхати за межі республіки, щоб уникнути небажаних зустрічей?..

 

З цією метою я цілком серйозно звернувся до одного в керівників СПУ з пропозицією послати мене на рік чи два до якоїсь республіки, скажімо до Вірменії. Але, виявляється, й цього не можна зробити.

 

Єдиний новий факт, що його мені інкримінують тепер, це – підтримка Мороза, який написав памфлет на мою заяву. А що я мусив робити? Адже лист був адресований мені, я й відповів і щиро розповів про це слідству. Слідство вхопилося за це свідчення і це було єдиним доказом того, що, буцімто, Мороз розповсюджував цей документ.

 

Я був потерпілою стороною і тому відмовився на суді давати свідчення. Вийшло так, ніби я власноручно посадив Мороза до в'язниці. Я з цим не міг погодитись і тому змушений був написати листа до "Радянської освіти"...

 

В. Козаченко (звертаючись до І. Дзюби): Ви краще скажіть, як ви ставитесь до своїх писань, яке взяли на озброєння націоналісти всіх мастей?

 

І. Дзюба: Вони беруть на озброєння не тільки мене, а й Т. Шевченка, Ів. Франка, М. Драгоманова, М. Скрипника, В. Чубаря та інших. Вони тепер змінили до них своє ставлення, називають ленінцями, які постраждали безневинно. Так прямолінійно не можна ставитись до того, що вони "там" використовують.

 

В. Козаченко: Ви кажете, що ваша праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" написана з ленінських позицій, але ж у ній навіть термінологія страшна. Ви вживаєте по відношенню до КПРС і КПУ, її керівників такі вирази, що й не всі вороги ними користуються. (Зачитує із праці І. Дзюби кілька прикладів.)

 

І. Дзюба: Ви краще скажіть: у моїй праці правда чи неправда? Що ви чіпляєтесь за слова. Якщо ви доведете, що там по суті брехня і фальсифікація, я не буду заперечувати.

 

І ще одне: коли пишеш якийсь твір, то, буває, що за тиждень по тому про нього забуваєш. Так і в даному разі, за рівнем виконання вона мене не зовсім задовольняє. Багато чого я сьогодні сказав би інакше, сказати б, кваліфікованіше. Що ж до принципових положень, то вони правильні і я від них не відмовляюсь. А хто в цьому сумнівається, я пропоную такий варіант перевірки: давайте з кимось із вас хоча б один день походимо разом по Києву, його вулицями, по установах, міністерствах і відомствах тощо, а ввечері обміняємось думками, що ми чули і бачили, і тоді буде видно, хто мав рацію, а хто – не має.

 

А взагалі мені останнім часом, особливо останні два місяці, надоїло надавати одні й ті ж пояснення. Я втомився, мені все це набридло. Оскільки питання по суті вже вирішено і все це робиться для проформи, дозвольте мені піти. Тим паче, що я нічого вам більше не скажу крім того, що сказав.

 

(І. Дзюба поривається йти, але хтось із членів президії здивовано запитує: мовляв, як же так, вирішується ваша доля, а ви так недбало й байдуже до цього ставитесь і готові піти, навіть не пробуючи порозумітись. Ця пропозиція мовчки підтримується всіма членами президії і Дзюба І. М. лишається на засіданні.)

 

В. Собко: Два роки тому, у цій кімнаті була вельми гостра розмова про подальшу долю І. Дзюби. Минуло два роки. Він тоді виступив із заявою, яка нас не в усьому задовольняла, але ми пішли на компроміс, сподіваючись, що це буде першим кроком у подальшому переломі в позиції І. Дзюби. Чи не пробували ви (звертається до І. Дзюби) виконати ту свою заяву?

 

І. Дзюба: Я вже говорив, що намагався це зробити, а що з цього нічого не вийшло, то не тільки моя вина.

 

В. Собко: У вас було два роки часу. Ваша книга стала антирадянською книгою, а ви і не подумали дати відсіч тим "друзям", що взяли її на озброєння в своїй антикомуністичній пропаганді. Я цілком підтримую пропозицію В. П. Козаченка, що нам із І. Дзюбою в одній Спілці бути не можна.

 

Ю. Збанацький: Чи відома І. Дзюбі передмова Степана Олійника до його творів?

 

І. Дзюба: Передмови я не читав, а тому нічого про неї сказати не можу. Читав тільки один абзац. Повірте, що я дуже багато думав над становищем, яке склалося, але чи не дивно, що я як літератор не можу виступати в нашій пресі?

 

В. Козаченко: Не прибідняйтесь, Іване Михайловичу. Пригадайте, як ви виступали у Бабиному Яру і казали, що фашисти вбивали людей фізично, а радянська влада вбиває їх морально, духовно? А ви кажете, що вам не дають виступати. От і довиступалися, що сьогодні ми мусимо розглядати вашу політичну діяльність. А ви, замість того, щоб дати належну політичну оцінку своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" й відмежуватися від своїх "доброзичливців" і "друзів" за океаном і в Мюнхені, ви вдаєтеся до словесної еквілібристики. Отямтесь, Іване Михайловичу, і дайте оцінку своїй праці таку, якої вона заслуговує насправді.

 

І. Дзюба: Щодо того, як тлумачать мою працю за кордоном, то ви ж розумієте, що я не можу якоюсь магічною паличкою заткнути їм рота. А свого підпису зняти під нею також не можу, бо в принципі там усе правильно. Що ж до таких заяв, як сьогодні опублікована в "Радянській Україні" Зіновії Франко, то це не найкращий жанр, у якому мені хотілося б виступати. Дуже все це силувано виходить і "прозоро", що людина вчора думала одне, а сьогодні – зовсім інше, цілком протилежне.

 

Я опинився в дивному, парадоксальному становищі: офіційні органи дивляться на мене, як на "ворога", "націоналіста" і т. ін., а мої так звані "однодумці" вважають мене "зрадником", "відщепенцем". Зрозумійте мене правильно й повірте, що я зовсім не проти Радянської влади. Я вважаю наше суспільство правильним, але його багато в чому ще треба удосконалювати. Я й намагався щиро виявити певні хиби в нашому житті. На цьому я став і стою.

 

В. Козаченко: Хто хоче висловитись? (Після затяжної паузи.) Так що, будемо сидіти мовчки?

 

Ю. Збанацький: Дозвольте мені сказати кілька слів. Справді, нелегко розібратись у всьому цьому, але треба спробувати розібратись. От і зараз: щиро говорив І. Дзюба чи не щиро? Він так говорить, ніби ми нічого самі не розуміємо, ніби нам хтось нав'язав свої думки, які ми, хочемо того чи не хочемо, а мусимо висловлювати. Все це безпідставні здогади самого Івана Дзюби.

 

На жаль, нічого нового про свою позицію, як і про своє ставлення до своєї основної праці, І. Дзюба нам не сказав. Те, що він каже нам тут, кажуть і наші вороги. Я згоден, що, походивши по Києву, можна багато чого знайти нехорошого, такого, що вимагає виправлення, удосконалення тощо.

 

У зв'язку з цим мені пригадався один епізод із партизанського життя. Був у нашому загоні один хлопець. Він вигадав таку "хитру" міну і так замінував об'єкт, що крім нього ніхто не міг її розмінувати. А тим часом ситуація змінилась і треба було той об'єкт розмінувати, бо коли б ми зірвали його, то завдали б собі великої шкоди. Між тим, пройшов певний час і всі дротики та інші пристрої цієї саморобної міни поржавіли і розмінування вимагало великого ризику, а, може, й ціни самого життя. І він, цей хлопець, пішов розміновувати...

 

Іван Дзюба також поставив "міну", але коли стало питання про "розмінування", сам і пальцем не ворухнув, не спробував якщо й не зняти зовсім (бо це вже неможливо), то хоча б знешкодити її, давши відповідну оцінку й відмовитись від її суті, зняти прізвища. Про це, на жаль, І. Дзюба не сказав нічого.

 

Він каже, що йому треба багато часу, щоб написати гарну статтю, що він дуже поволі пише. А от цю роботу, для виконання якої треба посадити цілу Академію, та ще й не на один місяць, він виконав сам, один, і час, як бачимо, знайшовся, і сили.

 

Про виїзд І. Дзюби до котроїсь республіки на певний час, в даному разі – до Вірменії, він справді говорив зі мною, але я вважаю, що людина не може втекти сама від себе і тому ми тоді не дійшли згоди.

 

В. Козаченко: Ще зачитує кілька лайливих висловів із праці І. Дзюби на адресу КПРС і КПУ, радянського уряду тощо.

 

Іван Ле: Ми це питання вже обговорювали два роки тому і ширше, і глибше. Іван Дзюба виступив тоді ніби щиро, у всякому разі складалось враження, що виступив щиріше, ніж сьогодні.

 

Минуло два роки. І що ж? – Питання набрало набагато гострішого характеру. Тепер І. Дзюба постає вже не як літератор, що помилився, а як антирадянський діяч.

 

Кажуть, що він цитує в своїй праці класиків марксизму-ленінізму. Можна нацитувати всіх і по-всякому. Нам ці прийоми цитування відомі.

 

Ми, письменницька організація України, мусимо з усією рішучістю сказати, що дії І. Дзюби не сумісні з радянською ідеологією, і не сумісні з нашою радянською дійсністю. Далі ні про що говорити й обговорювати нічого. Давайте приступимо до ліквідації цього.

 

Л. Дмитерко: Сьогодні особливо боляче говорити в такому тоні, оскільки йдеться про здібну людину. Але що ж удієш, коли ми з І. Дзюбою по-різному дивимось на одні й ті самі речі, І. Дзюба запрошує пройтись по Києву та його установах, щоб переконатись, що майже ніхто не розмовляє українською мовою. Можливо, що зустрінемось із багатьма й багатьма обивателями і міщанами, яким справді це питання байдуже. Але ніде й ніколи Комуністична партія не забороняла тому чи іншому народові говорити не своєю рідною мовою. Хоч як це прикро, але винен у цьому сам український нігілізм, байдужість багатьох самих українців до своєї мови. Так от, міщанам ваша (звертається до І. Дзюби) праця виявилась дуже доречною. Ваш вибрик якраз і грає міщанинові на користь.

 

На жаль, у мене немає під рукою ні ваших статей, ні праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?", де ви намагаєтесь довести, ніби В. І. Ленін завжди обстоював передусім національне питання, а вже потім усякі інші. Але ж це брехня. Ленін ніколи не ставив національне питання над усі інші, хоч і надавав його вирішенню величезного значення.

 

Дані про приріст населення. І. Дзюба пише, що в Литві й на Україні найбільш низький приріст населення. А де найбільший? – у національних республіках. Фактично ж найменший приріст населення в Москві. Невже ви думаєте, що там, за кордоном, дурні?

 

Ви казали, що у "Вітчизні" два роки лежать ваші статті і їх ніхто не друкує. Справді лежать – одна про творчість Василя Земляка – нічого собі стаття, могла б бути надрукована, але про О. І. Білецького – ніхто в Радянському Союзі цю статтю не надрукує.

 

Але як я міг надрукувати в "Вітчизні" вашу справді безобідну статтю про В. Земляка, коли в цей же час придуркуватий Стецько дарує вашу книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" самому Чан-кай-ші? Я не міг цього робити і, думаю, що СПУ не може, і не хоче відповідати далі за всі оці ваші вибрики. А той факт, що ви не будете членом Спілки письменників, ще не все втрачено. Будете літератором, друкуйтеся, але спочатку відмежуйтеся від своєї праці і від своїх покровителів за кордоном.

 

П. Воронько: До нас на Україну приїздять багато різних людей із-за кордону. І всі вони в один голос підтверджують ту думку, що такої книжки, яка була б такою потрібною всім націоналістам усіх мастей, ще не потрапляло. Це для них знахідка. Щоправда, я сам цієї книжки не читав, але я не можу не вірити їм хоча б тому, яку вона має популярність за кордоном. А в нас уже є досвід: усе, що виходить у нас і має "там" великий попит – із червоточинкою. Це безсумнівно.

 

Останнім часом за кордоном понавидумували різного роду "соціалізмів", де ленінські ідеї спотворені, де, власне, крім імені самого Леніна, від ленінізму нічого ще лишилося.

 

Тут Ю. Збанацький говорив про міни. Я знав теж такі міни, які за кілька днів після замінування їх міг розмінувати хіба що сам господь бог. Отак і тут: єдиний хто міг би розмінувати свою "міну" – це Іван Дзюба – її автор.

 

Л. Новиченко: На минулому засіданні в 1969 р. я вже говорив про поведінку І. Дзюби. Отже повторювати немає потреби. Вважаю, що книга І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" – в своїй основі націоналістична. Там є й слушні, правильні факти, які мають місце у нашому житті, є й неправильні, вигадані факти, але все це разом повернуто в націоналістичний бік. Зрештою, й нас не все задовольняє в житті. Про це весь час нагадує й ЦК КПРС і наш Уряд. І це цілком логічно. Адже ми ще не побудували комуністичне суспільство, а тільки будуємо його. Але такої націоналістичної послідовності і впертості мені давно не доводилось зустрічати.

 

Щодо того, що Іван Дзюба "несвідомо" передавав за кордон свою працю, то він винен цілком і повністю. Якщо ти хочеш, щоб твоя праця не потрапила за кордон і не була там надрукована, можна для цього вжити заходів, треба тільки хотіти це зробити. А він, прямо чи посередньо, сприяв її розповсюдженню.

 

Про все це мені дуже нелегко говорити. Адже я покладав великі надії на І. Дзюбу, як на здібного критика. І треба було, Іване Михайловичу, чесно працювати на свій народ так, як працювали на нього Тичина, Довженко, Рильський та ін. – на соціалістичному ґрунті. Ви пішли, на жаль, іншим шляхом.

 

От і тепер у моїй душі бренить якась людська струна, коди Іван Дзюба каже, що він щиро хотів виявити якісь хиби в нашому житті. Але невже ви політичне немовля? Невже ви не розумієте, що всі ваші виступи грають якраз проти Радянської влади, політики КПРС? Ви, Іване Михайловичу, тягнете за собою такий "хвіст", що робиться страшно. Ви стали "генералом" цієї розсіяної, на щастя, "армії".

 

Ви (звертається до І. Дзюби) скаржитесь на те, що, мовляв, наші журнали вас не друкують. Але ж зрозумійте, що редакція журналу чи газета несе відповідальність не тільки за ті 300 рядків, в яких справді нічого "крамольного" немає, але й в цілому за політичне обличчя автора цієї статті. Адже вас у цей самий час друкують за кордоном, в Америці, Канаді, Мюнхені... і зовсім не те, про що ви пишете тут. Збагніть, що це неможливо, протиприродньо, що ви одне друкуєте "там" і зовсім інше пропонуєте тут, у нас. Відтак у нас немає іншого, об'єктивного, вибору. Оскільки за цей час не було жодного переконливого жесту з вашого боку, який би паралізував дії ваших закордонних публікацій, то нам дуже важко перебувати в одній Спілці з надзвичайно популярним літератором за кордоном і зовсім не популярним на його батьківщині.

 

П. Загребельний: Два роки тому ми вже говорили про всі ці речі, про поведінку Івана Дзюби. Але є речі непоправимі. Коли людина, боєць тікає з поля бою, то якщо він навіть одумається й повернеться в шеренгу знову, навіть стане героєм, все одно ті десятки чи сотні людей, які загинули через його боягузтво або зраду полишаться на його совісті. І йому ніхто цього не подарує.

 

За ті два роки, що минули після розмов на президії, Іван Дзюба не зробив навіть спроби порозумітися, не порадився, що б і як зробити, щоб вибратися з тієї халепи, в яку він ускочив. Підкреслюю: він із нами ніколи не радився. Він найбільше уболівав за своє реноме, за свій авторитет "там", а не тут, у нас. І сьогодні він такий самий, на тих самих позиціях, що й два роки тому. Його книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" грає на руку нашим ворогам. Таким чином, Іван Дзюба поставив себе поза межами Спілки письменників СРСР. Він не захотів контактуватися з нами і спробувати знайти спільну мову. Наш народ тяжко і вперто працює, будуючи нове суспільство, а І. Дзюба, замість того, щоб допомагати йому в цій праці, став фактично шкодити йому. Спілкування з невеличкою кучкою Чорноволів, Стусів, Морозів та іншими не сумісне з перебуванням І. Дзюби в СП України.

 

Н. Рибак: Зараз, коли наша країна йде назустріч 50-річчю утворення СРСР, питання, яке стоїть сьогодні на порядку денному, має особливе значення. Мені часто доводиться зустрічатися із зарубіжними колегами і з нашими недругами. Час від часу виникає питання про те, де має бути письменник – совість народу? На якому боці барикад?

 

Нещодавно я сам брав участь в одній із асамблей. І там вкотре стояло гостро питання, поставлене більш, ніж півстоліття тому: "З ким ви, майстри культури?"

 

Мені відомий факт, коли один діяч жонглював у Пекіні книжкою Івана Дзюби. Виступав представник Ізраїлю й посилався на виступ І. Дзюби в Бабиному Яру. Ця книжка Івана Дзюби – антирадянська. І йдеться не про якісь окремі недоліки чи дрібниці, а про саму суть книги. Судити про суспільство і політику КПРС, про те, якою мовою говорять обивателі й міщани на Хрещатику, це, щонайменше, не серйозно.

 

Я думаю, що Спілка письменників України не може відповідати за дії такого члена СПУ. Зараз, у цьому складному ідеологічному двобої наша зброя повинна бути, як ніколи, в чистоті.

 

Д. Павличко: Я думаю, що Іван Дзюба повинен задуматись над тим фактом, ніби хтось нам дав вказівку виключити його зі Спілки письменників. Нічого подібного мені не відомо. Іван Дзюба дуже добре знає, що й до чого. Він сам ходить на слідство. Знає коло людей і коло ідей заарештованих. Приїхав якийсь недобитий бандерівець Ярослав Добош і почав збирати матеріали "самвидаву". Треба було подумати, кому і навіщо це потрібно. Іван Дзюба не подумав над цим як слід. Свого часу я багато й дуже боляче говорив із Дзюбою. Я щиро хотів привернути його до нас і робив усе, що міг, але переконати його, як бачу, не зміг. Леонід Новиченко правильно тут говорив, що із Дзюби міг вирости великий критик. На жаль, він пішов іншим шляхом – зайнявся політикою.

 

Як я розумію Івана Дзюбу, суб'єктивно він не хоче допомагати ворогам. Але, хотів він того, чи не хотів, опинився в такому становищі, що його праця й ім'я використовується проти нас. Треба уважно й тверезо вдивитися в обличчя людей, які вас (звертається до І. Дзюби) оточують. Чиї це діти, чого вони хочуть? Про що вони дбають?

 

Я бачив фільм про відкриття пам'ятника Т. Шевченкові у Вашингтоні. 12 попів і священиків у рясах виперлись наперед і заступили собою увесь натовп людей (і прогресивних і, вороже настроєних), на чиї гроші цей пам'ятник було зроблено й відкрито? Це було вельми промовисте видовище.

 

... Сталося щось трагічне. Іван Дзюба родом із Донбасу, з простої селянської родини. Сталося так, що в 1960-1961 роках, після розвінчання культу особи і демократизації нашого суспільства, він став докладно вивчати питання, які протягом багатьох років самі по собі вважалися "крамолою". Але, при цьому, його повело зовсім не в те річище, в яке слід було б спрямувати свої зусилля і творчу енергію. І от маємо тепер розглядати персональну справу Івана Дзюби. Це дуже прикро.

 

Можливо, і, навіть, напевне, що Іван Дзюба безпосередньо не брав участі в передачі "самвидаву" та інших акціях. Але його книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" опинилась на озброєнні наших ворогів.

 

Ми самі дуже добре розуміємо, що наше життя не ідеальне, що є ще нам усім над чим добре працювати, щоб його вдосконалювати, але не такими засобами. Хоч якою великою була амбіція, І. Дзюбі слід було відмежуватися від неї. Ті Стецьки вже здихали без харчу, а ви дали їм поживу, дали їм добру їжу і вони знову оклигали.

 

Радіо закордонне постійно передає уривки й коментарі із праці І. Дзюби. Вони гріють руки на вогні, який для вас (звертається до І. Дзюби) уже ніби давно загас. І не треба до нас так зверхньо ставитися. Тут сидять не вороги ваші. Наша письменницька організація має багато клопотів, але вона могла б і допомогти вам, якби на це була й ваша добра воля.

 

М. Бажан: Я прийшов на президію без всякої упередженості. Ніхто мені нічого не казав, як поступати і що говорити. Але от я прослухав виступ Івана Дзюби і бачу, що доведеться голосувати за ту пропозицію, що її вніс Василь Козаченко. Книга Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" наробила шкоди й на Україні. Ця шкода все більше й більше використовується для ударів проти важливої і дуже знаменної Постанови ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя СРСР". В ній дуже широко і ясно підсумовується п'ятдесятирічний досвід нашої держави. І цілком ясно, що вороги не такі дурні, щоб не вхопитися за книгу І. Дзюби і не використати її проти, зокрема, і цієї Постанови ЦК КПРС.

 

Ми цю Постанову маємо винести на обговорення чергового Пленуму правління СПУ передусім, а вже потім розглядати питання про роботу із творчою молодцю.

 

Бандура: Кілька років тому Іван Дзюба прийшов на роботу до нас, у видавництво "Дніпро". Звісно, між нами відбулася розмова щодо його подальшої позиції. І. Дзюба тоді сказав, що йому надокучили різні темні особи, які всіляко намагаються з ним зустрітися, законтактуватися. Він просив створити таку обстановку, щоб можна було нормально працювати.

 

Прихід І. Дзюби до нашого видавництва за рекомендацією керівництва СПУ я розглядав як бажання послати І. Дзюбу в колектив, де він міг би творчо працювати, з часом переглянути свої тогочасні позиції

 

Не приховаю, мене цікавив той факт, як же сталося так, що праця І. Дзюби потрапила за кордон. На превеликий жаль, я дізнався, що було не зовсім так, як доти розповідав І. Дзюба, і що в цій справі він не такий уже й безневинний. І. Дзюба передав одному тоді відомому чехословацькому діячеві свою працю, нібито не для друку за кордоном, а для ознайомлення. Тоді про це І. Дзюба не сказав і потім йому було трохи соромно за нещирість. Але сталось так, як сталось. Після того минуло досить часу, щоб оцінити свій непродуманий вчинок і дати своїм "доброзичливцям" відкоша. Цього І. Дзюба не зробив. Але бачити, як на твоїх очах уся ця "снігова лавина" обростає дедалі більше і не вжити заходів – це вже не недогляд. Навіть заява ваша тоді була куца і невиразна. Слід було виступити гостріше й ширше. І даремно ви недооцінюєте такий "жанр". Такі заяви дуже багато значать і тут, у нас, і за кордоном.

 

Я думаю, що ви поводитесь половинчасто і цілком приєднуюсь до Л. Новиченка, щодо вашої "дволикості". Коли ви побачили, який галас і ажіотаж вчинили довкола вашої книжки і вашого імені, треба було реагувати. Ви цього не зробили. Очевидно, вам імпонувало те, що вас там вважають героєм.

 

Якщо вас виключать із СПУ (звертається до І. Дзюби), це ще не значить, що вам відрізані шляхи в літературу. Ви й не будучи членом СПУ, зможете при бажанні, бути гарною людиною і добрим літератором.

 

Як колега по роботі я раджу вам переоцінити свою книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" як і взагалі свою позицію і дати всьому цьому таку кваліфікацію, як вона того заслуговує.

 

В. Козаченко: Хто ще хоче висловитись, чи будемо ставити питання на голосування, оскільки інших пропозицій не поступало?

 

Я. Баш: Мабуть, все ж таки слід ще послухати І. Дзюбу. Може наша розмова щось внесла в його думки і позицію.

 

Дзюба: Якось так виходить, що я весь час змушений захищатися. От і тепер я хочу вас запевнити, що не такий я самозакоханий і самовпевнений, як то декому здається. Я себе краще знаю, ніж будь хто. І можете бути певні, не переоцінюю ні себе, ні своїх здібностей.

 

Вся біда, очевидно, в тому, що я знаходжусь у тій позиції, про яку так дотепно сказав славнозвісний байкар: "Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать..."

 

Єдине, що я хотів би сказати на прощання, так це, по-перше, попросити пробачення за те, що завдав вам стільки клопоту, прикрощів, відібрав у вас чимало часу для важливіших справ, ніж розбирати мою персональну справу.

 

Тепер моє перебування поза СПУ не буде вас обтяжувати. До вас усіх я не маю претензій.

 

І ще одне я хочу сказати вам: що б зі мною не сталося, я не стану на шлях озлоблення і в міру своїх сил і здібностей буду шукати себе у праці.

 

В. Козаченко: Товариші, є одна пропозиція:

За грубе порушення принципів і вимог Статуту Спілки письменників, за виготовлення та розповсюдження матеріалів, які носять антирадянський, антикомуністичний характер, виражають націоналістичні погляди, зводять наклеп на радянській устрій та національну політику партії, активно використовуються нашими класовими ворогами в боротьбі проти Комуністичної партії і Радянської держави, Дзюбу І. М. виключити із членів Спілки письменників України.

 

Це рішення Президії прийнято одноголосно.

 

Перший заступник Голови правління Спілки письменників України

В. Козаченко

 

Відповідальний секретар правління Спілки письменників країни

І. Солдатенко"

(Там само. – С. 300-320).

 

Виключення І. Дзюби зі СПУ означало, що кагебістський спрут намітив нові жертви: 18 квітня 1972 року Іван Дзюба був заарештований. Серед темені, яка огорнула Страхом Україну, раптом, наче постріл серед ночі, на адресу СПУ від нікому невідомого Білоуса з м. Умані надійшла телеграма такого змісту:

 

"Слава Івану Дзюбі ганьба правлінню Спілки читач Василь Білоус".

 

Телеграму передали по інстанціях. Про зухвалий вчинок Василя Білоуса було повідомлено Черкаський обком, який на ім'я ЦК КПУ підготував наступний документ:

"КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

КОММУНИСТИЧЕСКАЯ ПАРТИЯ СОВЕТСКОГО СОЮЗА

ЧЕРКАСЬКИЙ ОБКОМ КП УКРАЇНИ

ЧЕРКАССКИЙ ОБКОМ КП УКРАИНЬІ

 

Черкаси, Будинок Рад. Тел. № 5-27-20 г.                                               Черкассы, Дом Советов

 

ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ КП УКРАЇНИ

ІНФОРМАЦІЯ

 

про попередні наслідки розгляду телеграми БІЛОУСА В. К.

на адресу Спілки письменників України в зв'язку з виключенням І. ДЗЮБИ

з Спілки письменників

 

За повідомленням управління КДБ при Раді Міністрів УРСР від 21 квітня 1972 року на адресу Спілки письменників України з м. Умані надійшла телеграма такого змісту: "Слава Івану Дзюбі ганьба правлінню Спілки читач Василь Білоус".

Перевіркою встановлено, що телеграму надіслав БІЛОУС Василь Кузьмович, 1927 року народження, українець, член КПРС, контролер групи технічного контролю Уманського районного об'єднання "Сільгосптехніка" (довідка додається).

 

20 червня 1972 року з БІЛОУСОМ В. К. була проведена бесіда, де він в присутності секретаря Уманського райкому КП України ГУДЗЕНКА П. Г, голови парткомісії при Уманському райкомі КП України МОШОНКІНА О. П., секретаря і заступника секретаря первинної парторганізації Уманського районного об'єднання "Сільгосптехніка" МЕЛЬНИЧЕНКА Є. М. і СИРОТЮКА М. Т. заявив, що телеграму на адресу Спілки письменників України надіслав він, Білоус В. К, і став обстоювати свій вчинок. Після бесіди БІЛОУС В. К. на ім'я секретаря Уманського райкому КП України ГУДЗЕНКА П. Г. пояснення (додається), де також зводить наклеп на політику КПРС з національних питань.

 

4 червня 1972 року на зборах первинної парторганізації Уманського районного об'єднання "Сільгосптехніка" Білоус В. К. виключений з членів КПРС за розповсюдження націоналістичних поглядів. На зборах Білоус В. К. вів себе задирливо, з викликом.

 

В первинній парторганізації перебуває на обліку 61 член КПРС і 1 кандидат в члени КПРС. На зборах було присутніх 49 членів КПРС і один кандидат в члени КПРС. За виключення з членів КПРС БІЛОУСА В. К. голосувало 45 чоловік і три – утрималось.

 

Додаток: копія з копії "Пояснення Білоуса В. К." і довідка, всього на 20 аркушах.

Секретар обкому КП України                                                                                         О. Андреєв

(Там само.)

 

ДОВІДКА про БІЛОУСА Василя Кузьмича,

члена КПРС з 1956 року

 

БІЛОУС Василь Кузьмич народився в 1927 році в с. Стражгород Теплицького району Вінницької області. В 1941 році закінчив 6 класів. З грудня 1944 року по листопад 1951 року служив в рядах Радянської Армії і брав участь в бойових діях проти Японії. Нагороджений медалями: "За Победу над Японией", "За освобождение Кореи", "XXX лет Советской Армии и Флота", "50 лет Вооруженных Сил СССР", "XX лет победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг."

 

З 1951 р. курсант школи механізації, пом. бригадира тракторної бригади, а з 1953 р. диспетчер Теплицької МТС Вінницької області.

 

В 1958 р. вступив до Української сільськогосподарської академії, яку закінчив у 1963 році. Після закінчення по 1968 р. працює інженером, виконуючим обов'язки, заступником керуючого Уманським райоб'єднанням "Сільгосптехніка" Черкаської області. З 1968 р. по 1971 р. – викладач Уманського технікуму механізації, а з 1971 р. по цей час контролер райоб'єднання "Сільгосптехніка".

 

Військово незобов'язаний.

 

Постановою бюро Уманського РК КП України йому оголошено сувору догану з занесенням до облікової картки за негідну поведінку, пияцтво, хуліганські дії в сім'ї та образу працівників медвитверезника.

 

Батьки: Кузьма Акимович Білоус та Марія Харитонівна Білоус – пенсіо­нери. Дружина – Ніна Іванівна Білоус, син Олександр і дочка Антоніна".

(Там само. – С. 323-325).