Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXХI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 19 лют. 2014 р., 11:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 лют. 2014 р., 10:12 ]

В очікуванні вістки від брата

На якийсь час у листуванні з братом настала перерва. Причина в тому, що Михайло почував потребу листуватися не тільки з дружиною Ольгою, батьками й братами. Він прагнув до контактів з багатьма людьми, а суворий ліміт не давав йому змоги написати листа комусь із київських друзів і водночас додому. А коли не було від нього листа, вдома всі переживали, що могло трапитись. Нікому не спадало на думку, що від Михайла нема листа тому, що він вичерпав свій ліміт. Якщо до цього додати конфіскації листів чекістами або навмисне їх затримування, стануть зрозумілими перепади, які виникали при листуванні. Так трапилось і восени 1970 року, коли не було від Михайла вістки і я не знав чи отримав він два останніх моїх листи, які, не виключено, були конфісковані КГБ, а брат запитував дружину Олю, чому нема листів з дому. Коли мені про це сказала Оля, я написав листа, щоб продовжити почату дискусію.

 

15.Х. 1970 р., Ходорів

 

Дорогий брате!

Два дні тому Оля сказала мені, що отримала від Тебе дві листівки і що Ти пишеш про місячну мовчанку з дому. Якщо будеш писати листа, напиши, чи отримав ти мій лист із фотографіями. Кілька днів тому написав ще одного з виписками зі спогадів Ромена Роллана. Уже тривалий час мене не покидають роздуми про трьох людей, які, за словами Сімурдена (Віктора Гюго), "кидають у жах Європу". "А можливо, й майбутнє" сказав Говен. Як бачимо, ці слова стали пророчими. "Добро не досягається злом" це також слова Говена.

 

Переглянь цей твір, якщо він є у вашій бібліотеці, зокрема, розділи "Два полюси істини", "Говенові думи", "Шинок на вулиці Паон", ну, і кінець – розмова Сімурдена і Говена перед стратою останнього. Читаючи роман Гюго у 1966 році (уяви собі, що до того я не читав його, як і багатьох інших видатних творів, читаних більшістю ще в учнівські роки), відчув у ньому паростки тих проблем, які своїм корінням сягають в глибини історій різних народів, а вершечками десь дуже близько. Тепер вдруге тримаю у руках цю книгу. Відшукав її не випадково: не міг не думати про неї, читаючи Ромен Роллана.

 

Чи не пригадуєш Ти, в якому номері "Нового мира" писалося про Робесп'єра? Не забудь згадати про це, якщо писатимеш. Хочу все прочитати про ті часи. Хто, крім Гюго і Ромен Роллана порушував цю тему в літературі? Можна б написати цікаву статтю: "Історичні постаті в художній інтерпретації". Варто взяти кілька творів, якщо є кілька. Хоча можна зупинитись і на двох. Для цього треба ще вивчити трактування цих подій в історичній літературі. Які цікаво-повчальні роки!

 

Є одна стаття у К. Маркса, але вона чомусь не ввійшла до зібрання творів, а надрукована у виданні "К. Маркс, Ф. Енгельс. Исследования. 1844-1845 гг." Якщо випадково у вас є це видання – переглянь. Що читаєш зараз? Чи також думаєш над тими ж клятими питаннями?

 

Листа не відіслав зразу, – затримали різні несподіванки. За той час прийшов ще один лист від Тебе, в якому Ти порушуєш кілька питань і я вже свідомо відклав відписування, щоб трохи звільнитися від тої настроєвості відповідей, в яких легко прокрадається неточність вислову. Я і зараз не впевнений, чи поняття "антишевченківці" правильно окреслює новий струмінь, який пробив собі дорогу в сучасному духовному житті. Мабуть, не зовсім правильно. Хоча б тому, що в різні етапи свого життя й творчості Шевченко неоднаковий. Йдеться про ту частину Шевченкової творчості, яка так добре вляглася у студії (історико-публіцистичні, але ніколи не наукові) Дмитра (Донцова) і йому подібних. Йдеться про те, що не кожна людина, а тим більше високої духовної організації поет, не зможе з пафосом повторювати рядки "ріж, бий, мордуй", бо від них тхне не нафталіном, а жахливими сторінками, щоправда, дуже сучасними, рідної і світової історії... Але це безконечна дискусія, а тому до Твого повернення більше не торкатимусь її. Якщо є у Тебе під рукою стаття "Радищев и Робеспьер" (Новый мир, 1966, № 6) – ще раз перечитай її – рідко трапляються статті, з яких можна черпати, наче з криниці. Щодо крайнього індивідуалізму не варто бентежитись. Його сповідували всі, хто хоч трохи розумів справжню ціну громади:

 

А на громаду хоч наплюй!

Вона – капуста головата.

А втім, як знаєш, пане-брате,

Не дурень, сам собі міркуй.

 

... На очах згасав стрий Михайло. На запитання, чи щось його болить, відповідав: "Ні". Лежав цілими днями і дивився в стелю. Висох на тріску. Закрив очі і тихо, спокійно заснув навіки. Отак-то.

 

Вітай друзів. Цілую.

Богдан"

 

У середині жовтня 1970 року з Києва надійшов лист від Володимира Іванишина.

 

Добридень, Богдане!

"Мелодику..." Ейхенбаума я переслав по домовленості з Ів. Світличним для твого брата Михайла. За його словами, коли Ти був у Києві, то питав за неї, бо вона знадобилася Михайлові. Але книжка на той час була у мене і щоб не носитися з нею, вирішили, що я одразу її відправлю тобі. Те ж саме підтвердила і Надійка, у якої я брав і твою адресу.

 

Я зараз працюю за новим фахом – електриком-оператором. Якщо прирівнювати до платні, то я у вигіднішому від тебе становищі – 120 крб. Але коли зважити, що я не можу нічого порядного робити, та ще й працюю позмінно, то тут я набагато уступаю тобі. Та, як кажуть бойки, Бог добрий, він "робить драбинку: одному вгору, другому вдолинку..." Отож сприймаймо все, як є.

 

Книжок, яких ти просиш, зараз у продажу немає уже (були на початку року). Можливо, дістану в когось із знайомих, тоді перешлю. Так само і з "тематичним планом" – як десь знайду і вдасться "поцупити".

 

До Києва приїхала Віра Вовк, хоч я її і не бачив – причина вся та ж: позмінно робота... На людях (себто в товаристві) буваю рідко.

 

Пиши над чим зараз працюєш, що цікавого прочитав?

 

Вітай знайомих. Будьмо!

Київ, 8.Х. 1970 р.

Щиро В. Іванишин

Р. S. Бачив цікаву виставу "Тарас Шевченко" А. Малишка. До речі, уже в "Літ. Україні" була рецензія теж цікава. Автор В. Корнієнко. Прочитай".

 

Вбивство Алли Горської

5 грудня 1970 року отримав надіслану з Києва Надією Світличною телеграму, від якої морозило тіло й душу: "Загинула Алла Горська приїжджай". То була приголомшуюча вістка. Прийшов після праці додому й не міг знайти собі місця: перед очима Аллочка. Вона була у розквіті своїх фізичних і духовних сил: два місяці перед загибеллю їй сповнився всього лише 41 рік! У неї була статура незборимої жінки-героїні.

 

Такі жінки народжені для подвигу. Жінка з такою фізичною і духовною силою могла б прожити довге життя. Відійшла у вічність у той час, коли, можливо, на повну силу мав розкрилитись її талант. Мовчки одягнувся і сказав матері, що їду до Києва. З Києва обіцяв зателефонувати.

 

До Києва приїхав вранці. Біля будинку на вулиці Рєпіна, де мешкала Аллочка, зібрався гурт людей. Були знайомі і незнайомі. Мене побачив Іван Драч, підійшов і запитав:

- Отой чоловік, що стоїть неподалік, це часом не Опанас Заливаха?

- Так, Опанас. Драч підійшов до нього, вони по-братськи обнялися.

 

Серед людей, що зібралися, панував неспокій. Ніхто не міг дізнатися, яка причина, що не привозять Аллочку.

 

Один одному переповідали хто що знав. Я написав прощальне слово:

"Тяжке, невимовне горе вдарило наші серця і стиснуло їх обручем болю. Загребущі руки смерті вирвали з-поміж нас Аллу Горську чудову людину, друга і мистця. Ще так недавно, розуміючи, що означала для нас смерть Симоненка, ми повторювали: "Смерте, чорну руку одведи". 

 

Але не відводить від нас смерть своєї невблаганної руки. Зростає її апетит і вона стає все більше нетерплячою. Їй замало жертв старості, їй нудно чекати на ті жертви, тому підсилає хворобу, а коли не в силах підкосити раком, білокрів'ям – вдається до інших способів.

 

Стоячи над пащею ями, яка навічно забере від нас дорогу людину, добре розуміємо, що із втратою Алли Горської втрачаємо частку нашої буйної веселості, нашої радості, частку нашої енергії, творчості й змоги. Сьогодні, як ніколи, розуміємо смисл слів: "Не питай по кому б'є дзвін – він б'є по тобі".

 

 

Алла Горська була однією з найвидатніших представниць 60-х років. Сьогодні ми свідомі того, що смерть Алли Горської – це втрата не тільки для родини, не тільки для друзів, яких вона так любила і без яких не могла жити, і це не тільки втрата для українського мистецтва. Смерть Алли Горської – це національна втрата, і хто не розуміє цього сьогодні, той зрозуміє пізніше.

 

Наче тим 60-м роком, яким на повну силу задав тон своєю смертю Василь Симоненко, в наданні виразу яким стільки сил, праці, енергії віддала Алла Горська, потрібне було обрамлення. Обох їх об'єднав грудень.

 

Коли такі люди відходять, щось мусить появитись. Не може бути, щоб смерть була тільки втратою, бо не все може забрати смерть. Не в силі вона забрати того, що є невмирущим – духовну сутність. Помер Василь Симоненко, але залишається Ідея Симоненка. Помер Леонід Кисельов, але не помирає Ідея Кисельова. Загинула Алла Горська, але не загинула, житиме Ідея Алли Горської. Таким людям суджено смертю смерть перемагати. Обкрадаючи нас фізично, смерть синтезує нашу Ідею. Від сьогодні ім'я Алли Горської приєднується до того смолоскипа духовності, який уже стільки років прорізає своїм соборним світлом найбільшу темінь.

 

Велике горе, великі втрати об'єднують. Стоячи біля труни, спільно думаємо над тим, що мусимо бути сильнішими, бо та частка сили, якою володіла Алла Горська, лягає тепер на наші плечі. Мусимо більше працювати, бо те, що не встигла зробити Алла Горська, вимагає подвійної праці від нас. Мусимо бути один до одного душевно щедрішими, бо до цього зобов'язує нас спільне почуття тяжкої втрати.

 

Прощай, дорога Алло, прощай, підкошений таланте. "Всі ми прийдем на той світ до тебе, тільки Україна хай не йде". І нам, допоки живі, про це думати.

 

Хай же земля буде тобі пером" (Червона тінь калини. – К., 1996. – С. 113-114).

 

  

Часто думав і продовжую думати про Аллочку. Мав намір написати про її життя і творчість книгу, але обставини життя складались так, що було не до писання книг. У моїй свідомості образ Алли Горської відформувався дуже цільним: життя, зіткане з драм. Так уявляю собі її життєвий і творчий шлях.

 

Після Києва

На мене чекав лист від Данила Шумука із Козина Обухівського району Київської обл. Коли Данило 30 листопада 1970 року писав листа, він не міг знати, що двома днями раніше, 28 листопада, у м. Василькові, неподалік Києва, була вбита Алла Горська: її тіло знайшли щойно через кілька днів. 

 

  

Не знаючи про велику трагедію, Данило писав про свої біди. Він чув потребу покаятись за свої інтимні стосунки, про які розповідав, коли приїжджав до Ходорова, але пояснення тоді були плутані, непереконливі. І під час приїзду до Ходорова, і з присланого листа виглядав він якимось пом'ятим, морально підкошеним. То був зовсім не той Данило, якого я знав у концтаборі.

 

Тоді він виглядав впевненим у собі, ходив з піднятою головою людини, яка знає собі ціну. Тепер Данило на очах змалів, мучиться докорами власного сумління.

 

"30.ХІ.1970 р.

 

Дорогий Богдане!

У мене поки все без змін. Сторожую, лікуюсь, мислю і працюю. Зараз у мене праця наймиліша – у ній ввесь сенс мого життя, а все останнє – це була лише короткотривала муть, яка, на превеликий жаль, засмоктувала мене у свій омут ціле літо (підкр. автора листа. – Б. Г ). Це було найгидкіше літо в моєму житті, в якому я був гидким навіть сам для себе.

 

Лікування проходить досить успішно. Погано лише, що важко дістати зараз потрібну кількість ліків, а саме: Undevit in tabul D. T. d № 100 до сього часу я ще не зміг дістати зовсім. А вітамін "Е" я сьогодні закінчую другий флакон, а треба ще шість флаконів в рощині. Йохімбін і Йобінал будуть потрібні пізніше. Це американські препарати і тому їх важко дістати. Сустанон уже маю.

 

Оце у мене і все. Це літо було найгидкішим літом у моєму житті, але, слава Богу, вона вже пройшло.

 

Зараз мені здається, що це був "і "я" не "я", і хата не моя". У часи такої слабості треба було б сховатися десь у "печеру", а мене "лихе" "носило" по людях. Але та, тимчасова, моя слабість шкодила одному мені і більш нікому.

 

На все добре.

 

Вітання від мене Вашим батькам. Ви, Богдане, щасливі, що маєте таких хороших і розумних батьків.

 

Обіймаю.

Данило"

 

Що мав відписати Данилові? Після всього, що вислухав від Надійки, виправдовувати чи осуджувати його було б безглуздям.

 

Після приїзду з Києва, душу огорнула темрява. Було відчуття, що насувається велика біда. Про трагічну подію у Києві написав братові Михайлу. Дав зрозуміти, що репресивна машина почала набирати нових обертів, що смерть Алли вимагає осмислення під кутом зору того, що було і того, що буде.

 

Настав 1971-й

У перші дні січня 1971 року надійшли вітальні картки від брата Михайла, Володимира Яворівського зі Львова, Василя Стуса з Києва. Брат писав:

 

З Новим Роком!

Брате мій найдорожчий!

 

Проминуть і цей рік та свята Різдвяні. Але завжди залишаться між людьми добрі діла і слова. То ж зичу Тобі успіху на цій ниві і готовності оплатити будь-який чек за її оренду. Жду від Тебе реляції про трагедію Алли. Все це жахливо і в дусі часу. Нас тут приголомшило. Хто був із Львова? Цілую.

Михайло"

 

 

 

Традиційне вітання від В. Яворівського.

 

Богдане!

Прийми ківш новорічного жита на свої жорна.

Хай тобі на той рік буде 1971 радість.

Многих літ зичить

В. Яворівський"

 

З кількох рядків, написаних Василем Стусом, відчувалось, що його тяготять сірі, безрадісні роки. Він хотів би їх чимдуж позбутися.

 

Богдане!

Вітаю Тебе з тим, що закінчився 1970 рік. Хай би йшов слідом за ним 1980 чи 1984.

Дай, Боже, щастя!

Василь Стус"

 

 

У другій половині січня до Ходорова навідалась Оля Михайлова дружина. Передала мені ту частину листа від брата, яка стосується мене. Мабуть, табірне начальство заборонило в одному листі почергово писати до дружини, батьків і брата, тому в листі до Олі, датованому 7 січня 1971 року, перехід до розмови зі мною непомітний. Про те, що він пише мені, можна здогадатись тільки зі змісту листа.

 

"У листі дві пачки листівок Твоїх я одержав. Вони були дуже нам потрібні, бо всі замовлення у крамницях "Книга – поштою" нічого не дали, Михайлові (Сороці) Люба вислала пізно, отже, два джерела, на які хлопці надіялися (моє і Михайлове) стало лише моїм джерелом. І тому півсотні Микольцьових, більше 2 десятки Твоїх, Мирославині і Олині, ба навіть листівки Галі Гасюк – все забрали, і я знову лишився на бобах. А тому, коли маєш настрій – ніколи не лінися вкинути до конверта добрих кілька листівок і марок кілька, бо кому-кому, а Тобі відомо, як це нелегко та ще й в такому маленькому таборі на дві копи з тузіном, як нам розжитися на листівку, коли є можливість її реалізувати. Цього року вислав святкові вітання багатьом: Іванам, Наді, Галі та й багатьом у Львові. Не знаю тільки, чи всі одержали, бо лише Галя відгукнулася.

 

Пишеш, що доля Алли вимагає осмислення? Що ж, може, й так. А я оце недавно був у кіно і бачив детектив "Помилка резидента". Там шпигун теж планує розрахуватися зі своєю жертвою таким способом. Звичайна випадковість? Якби ж то так! Коли вже зайшло за кіно, то нагадаю Тобі ще одну стрічку "Перехідний вік", в якій є досить знаменна деталь, що натякує на ревізію основних моральних вартостей, вироблених за останнє півстоліття. Підлітки вимагають, щоб їх подруга поклялась зберегти таємницю.

 

Вона: – Честное комсомольское слово. Клянусь!

Вони: – Нет, этого мало. Клянись родиной.

Вона: – Клянусь родиной.

 

Жаль, що я не запам'ятав прізвища головного режисера, який так сміливо перемістив основні щаблі в ієрархічній драбині вартостей. Взагалі пошуки інших підвалин спостерігаємо всюди. Таке враження, що на вустах знаменита тріада дому Романових. Я про це не раз говорив Іванову. До речі, він згадував кілька разів про Тебе, а Віктор передавав Тобі щире вітання. Тепер Николай Вікторович стали в позу великороса і зиркають поглядом до Персидської затоки. Кілька разів мені підкреслював, що з Тобою у нього були гарні відносини. Я, жартуючи, відповів, що брат вас не розкусив, бо ви сховались за християнську паранджу, а я ж то вас знаю з першоджерел, читав ваш вирок і сперечався про націю конгломератного типу. Навряд, чи він прийняв би вас в такій цинічній редакції, як вас оформив ваш шеф. Проте коректність зберігається.

 

Дорогий брате! Писав Ти про суєту, невідомі мені "принципові розмови". Чую в цьому незадоволення і навіть роздратування. Чому? Та хай собі живуть, як знають! Колись Тобі напишу про модну на заході японсько-китайську філософію дзен. Це буде часткова відповідь на твої міркування. Все, що пишеш в абстракції, не може викликати заперечення. Це абсолютна істина. Суперечки починаються там, де проектуємо ці поняття на реальну площину. Суєта – кака! Але що таке суєта? Байрон, що без пера не уявляв собі себе, кинув його і взяв у руки щось інше та подерся у грецькі гори. Петефі всупереч умовлянням керівників теж замінив перо на шаблю і його засипали негашеним вапном волонтери Поскевича. Мабуть, те, що вони закинули, вважали суєтою в даний момент в порівнянні з тим, за що вони взялися. Пригадуєш Франка "Супокій – святеє діло"? Що ж до мене – то я теж не хотів би роздробитися на безліч векторів і направляю зусилля на якусь варту зусиль працю, яку не вважаю суєтною, але яку інший може оцінити інакше, що мене особливо зараз мало цікавить. "Та живіть собі як знаєте! А земля все-таки обертається!"

 

Я дуже радий, що Ти вислав Михайлові (Сороці) телеграму. Ми її не могли прочитати, бо дуже спотворене було прізвище. Лише після Твого листа побачили, що то від Тебе. Для мене особисто такий вчинок говорить більше, ніж сотні всяких теорій. На теорії сьогодні легко, а на міцність людських взаємин і почуттів – чортівськи тяжко напасти. Зараз тобі приведуть сотню меркантильних теорій, чому це невигідно, а чому вигідно вбити в собі людське. І тому таку людяність і таку гідність людську я приймаю навіть тоді, коли вона лише – поза з надією, що завтра стане суттю. Може, то загострення, і я не хотів би, що б Ти це сприйняв як постулат для дискусії, але мою думку, надіюся, розумієш.

 

Я здивований, що навіть Лучук став об'єктом нападок. Що ж, то ще один доказ: не позиція особистості є причиною реакцій, а позиції громадського чи державного інституту визначають ставлення до людей. І коли є позиція, то жертва завжди знайдеться. Міг же нею бути навіть така покладиста і угодлива натура як Гжицький. Дав би Бог, щоб це було наукою для інших. І для Лучука особливо.

 

На днях одержав Віктор збірку перекладів Лесі Українки на латвійську мову, зроблених Кнутом. Дуже гарно виглядає, хоч назва штучно фігуративна: "Дочка грому". При нагоді запитай, чи одержали мої вітання у Києві.

 

Цілую і обнімаю Тебе.

Михайло

Вітай щиро Миколу і Галю".

 

Тато був на диво дисциплінованою людиною. Коли я прочитав вголос ту сторінку, яка стосувалася батьків, тато трохи помовчав, а потім сів за стіл і почав писати відповідь. За татовим прикладом і я написав листа.

 

"17 січня 1971 р., Ходорів.

 

Дорогий брате!

17 січня (неділя) отримали від Тебе листа. Тато взявся зразу відписувати, то, напевно, згадає як пройшов у нас новий рік і свята. Перед Новим роком приїхав до нас на чотири дні вуйко Богдан (мова про маминого брата Богдана, який у 1940 році був депортований разом з батьками і двома сестрами у Казахстан), тож ми зібралися зустріти 71-й у цьоці Марусі. Вуйко Богдан зараз працює начальником районної сільгосптехніки – роботою задоволений і ним задоволені. Мабуть, там і залишиться: "Там мої батьки, там і я буду" – сказав перед від'їздом. Важко було йому розлучатись з рідними – серце стискала якась інстинктивна, біологічна сила – вища від сили розсудливості і раціоналізму. В боротьбі тих двох начал перемагає раціо, приглушуючи все інше – такий тепер вік.

 

Вечеряли ми цього року тільки вчотирьох – тато, мама, цьоця Маруся і я. Оля поїхала з Оксаночкою додому, до хворої матері, вуйко Михась – до батька, Микольцьо з Дарусею залишились у Львові. Для мене цей рік почався під знаком смутку, залишеного старим роком. Смерть Алли Горської на всіх страшенно подіяла і рідко хто випростав душу з такої незначної нагоди, як зміна одного року іншим. Отримав характерне вітання з Новим роком від Стуса – "Вітаю тебе, Богдане, з тим, що минає 1970 р. Хай би минув ще 74, 80 і т. д." Пригадалось прочитане колись в листах Гоголя: "Не поздоровляю тебе, друже, з Новим роком, бо переконався остаточно, що доля наша тільки те й робить з нашими побажаннями, що підтирає одне місце, коли ходить у нужник" (слова Стуса і Гоголя цитую з пам'яті, тому можлива неточність). Не знаю, чи отримали у Києві Твої привітання. На відміну від буйного на привітання минулого року, цього року майже нікого не вітав, та й з Києва, крім Стуса й Корогодського, ні від кого не отримав – цілком розумію цей стан, якась противність до тих барочних викрутасів і бутафорій, без яких важко обійтись в привітаннях, словом, слова почали втрачати свою вартість, найкращі слова можуть викликати цілком протилежні настрої. Почався період, коли люди входять у себе і рідко йдуть до інших. Всі – в більшій чи меншій мірі – осмислюють себе. Така й поезія. Читав у російській "Литературной газете" (№ 1) новий вірш Євтушенка?

 

... еще между детством и юностью –

а я –

между зрелостью и ...–

понимаете – и...

Да, столько усталости ранней в душе напласталось,

Что это уже называется, видимо, старость.

Не смерти боюсь

И не старости плоти, поверьте, –

боюсь умирания духа –

прижизненной медленной смерти.

Не то, что скулю

И не то, что в отчаянье вою,

Но тяжесть внутри,

Как железо лежит листовое.

Старею, старею –

на склад, переполненный хлам похож

Стальнею, стальнею –

Снарядом меня не пробьешь.

–... Надетые лица,.

неужто вы стали лицом?

 

Незадовго перед Новим роком отримав листа від Данила (Шумука), а відписати не можу. І, мабуть, не відпишу. Зустрінемось – поговоримо, а щоб написати йому листа, треба мати настрій написати про все, що чуєш потребу викласти, а не просто жив-здоров – такі листи нікому не потрібні й коли отримав такого листа від Мирослави (Зваричевської), попросив, щоб більше не писала – вона не писала, і я не маю до неї жодних претензій, бо претензії можна мати тільки до себе, а не до інших. І якщо Данило захоче подумати серйозно над тою ситуацією, в яку він поставив себе й інших своєю лжеінформацією про себе й інших, йому б мовчати, а він говорить. Він був першим чоловіком, який переконав мене, що не все вимагає оцінки й аналізу, є речі, які аналіз руйнує, а йому все хочеться розкласти по частинках і прийняти логічне рішення, а в результаті виходить абсурд, а в результаті – "король голий" і тільки чекає на чоловіка, щоб сказав йому про це. В часи своєї безшабашної молодості, коли не боявся робити людям боляче, сказав би йому про все це, а тепер вважаю, що краще, як сам до всього дійде.

 

Питаєш, чи читав я "Бояриню". Читав. Враження було дуже сильне. Мені здається, що лейтмотивом драми є туга за рідною землею – ностальгія. Навколо клубка цього підсвідомого почуття крутяться інші проблеми. Недавно перечитав п'єси Лесі Українки, які ввійшли до вибраних творів. Найсильніше враження справила драма "У пущі", бо перекликається з моїми роздумами. Якщо брати цей твір у плані віянь сучасної модерної літератури, то він має багато спільного з Кафкою, Камю та ін.

 

Скоріше чи пізніше людина усвідомлює свою самотність. Вона шукає виходу, але виходу нема. Протягом віків люди нічого не навчилися, нічого не зрозуміли і залишилися такими ж, як три-чотири тисячі років тому – як в біблійних переказах і притчах. Можна проаналізувати всю світову історію з усіма її катаклізмами і це буде лише підтвердженням, що людська психологія зовсім не змінилась, а ті зміни, які можна завважити – дуже несуттєві і не варті уваги перед тою генною стабільністю, яку, можливо, розв'яже тільки євгеніка і то при умові, якщо не матиме в програмі готової моделі – типу добропорядного прусака, який вчитиме все людство ходити в ногу, а людство буде пручатись.

 

Крім драми "У пущі" сильне враження на мене зробила "Оргія" – підняттям дуже важливих проблем, про які напишу у наступному листі. Не знаю, чи є у вас, принаймні, вибрані твори Лесі Українки – тоді мої цитати були б зайві, бо не дадуть повноти. Закінчую. Є ще клаптик паперу, щоб переписати цитату Лесі з листа до Кобилянської від 12 травня 1899 р. щодо її поглядів на Ніцше: "Не у всьому я можу цілком співчувати Вам, так, напр., я не поділяю Вашого ніцшеанства, бо сей філософ ніколи не імпонував мені яко філософ: його ідеал надлюдини, тієї "білявої бестії", якось не чарує мене. Його афоризми справді часом блискучі і гарні, але я не кохаюсь в афоризмах. Таке антиніцшеанство не повинно становить між нами стіни, у мене є один дуже близький друг ніцшеанець, або щось коло того, і він мириться якось з моїми виступами проти "білявої бестії", хоч я виражаюсь перед ним далеко гостріше, ніж тепер перед Вами".

 

Цілую міцно, вітай друзів.

Твій Богдан"

 

Усвідомлення, що наближається культурна подія світової ваги – 100-річчя від дня народження Лесі Українки – спонукало мене написати кілька статей на тему "Леся Українка в образотворчому мистецтві". За задумом це мали бути окремі статті про образи творів Лесі Українки, переданих у графіці, скульптурі й малярстві. Матеріалу було достатньо: це і серія скульптурних творів Теодозії Бриж, станкові ліногравюри Анатолія Зубка і Софії Караффи-Корбут, чимало ілюстрованих видань різних мистців різного часу. Коли написав статті про скульптурну серію Теодозії Бриж і нове ілюстроване видання "Лісової пісні", щоб не проминути найновішого матеріалу на цю тему, звернувся з листом до Анатолія Зубка з проханням прислати фотографії нових графічних творів (якщо такі у нього є) на тему Лесі Українки. 19 січня отримав від Анатолія відповідь:

 

"м. Київ, 15 січня 1971 р.

 

Богдане!

Дуже приємно було одержати від тебе вісточку після довгої перерви. На жаль не можу виконати твоє прохання щодо гравюр: уже довго не малюю, працюю як архітектор. Як то кажуть "відлетіла муза".

 

Надсилаю тобі роботи мого товариша, який надав до них такі анотації:

 

Михайло Іванович Сенін. "Лісова пісня". Панно розміром 40x54 см, темпера. Надруковані в газеті "Літературна Україна" 30 листопада 1962 року.

Бажаю в Новому році здоров'я, щастя і творчих успіхів.

А. Зубок

Київ, 42

Тверський тупик, 6/8, кв. 190

Зубок А."

 

Лист Анатолія навів мене на роздуми про причину, яка змусила його закинути графіку і працювати виключно над архітектурними проектами. Всяко могло бути. Якщо його викликало КГБ, перебуває у стані заляканості, а тому все, до чого могло б придертися КГБ, вирішив закинути. По суті, це не лист, а відписка. Анатолій і словом не обмовився, щоб зайти, коли буду в Києві. З цього можна зробити висновок, що він не має наміру відновлювати старі контакти. Що ж, то його вибір: хоче вберегти себе від усяких можливих неприємностей.

 

Від початку 1971-го брат Михайло жив уже думками про своє повернення додому. Той його настрій з особливою яскравістю переданий у листі, написаному 27 січня 1971 року.

 

Найдорожчі мої тату, мамо і брате Богдане!

Сьогодні 27.01. Отже, я розколов ще один місяць. І тепер залишилася така мізерія, що іншим людям стидно говорити. Каже отець Лукашевич: "Скільки я вже вас відпроваджував додому. Приходите і відходите, а ми весь час залишаємося. І за що?" Був глибоко зворушений Олиною листівкою. Завжди хвилюється, хто добрим словом згадає синів. Навіть там десь за Олю молився. Михайло дякує за вітання. Але він здивований, чому мама не одержала його листівки. Не пише тато, чи моя листівка потрапила на Стефана. Я її вислав не конвертом з листом, а окремо. Був би жаль, якби вони десь по дорозі загубилися.

 

Я дуже радий, що Микольцьо з Дарцею надумали зробити вояж до Мордви. Думаю, що для Дарці це буде цікаво. Десь там молоді пари роблять кругосвітні подорожі, то чому тут молоді здорові люди не можуть відвідати такі цікаві місця. Якийсь там Джон дав би немалі гроші аби побачити таке диво. Тому жду їх з нетерпінням. Було б добре, якби вони повідомили точно, коли прибудуть. Міг би приєднатись до них і вуйко Богдан. Адже з Москви рукою подати. Та з Твого листа бачу, що він продовжує хилитися в другий бік. Відірвалася ще одна галузка. Уявляю собі нашу двоюрідну сестричку. Скільки ж їй років? Ким себе вважає? Ким записана? Напишіть мені про це. Колись у тюрмі розповідав мені щось подібне Зенко. Вся їх родина опинилася в Казахстані, три сини в таборі, один загинув. І ось найстарший жениться після звільнення, оселяється в Москві, стає викладачем інституту і навіть не пише рідному братові. Так, то типова картина.

 

Найдорожчі мої! Зараз коло нас дуже тепло. Хоч зима почалася в середині жовтня, великих морозів не було, а вже другий тиждень температура вище нуля. Я жду, що, може, перед закінченням ще кудись помандрую. А назагал, то і не хотілося б.

 

Свята відсвяткували славно і довго. На Стефана я запросив Михайла до себе в гості. І таким чином вичерпав рештки своїх домашніх запасів.

 

Не пише нічого Богдан про Лесин ювілей. Вже є якісь вечори, конференції? Чи міг би Ти вислати рекомендованим листом щось з графіки, присвяченої Лесі. Я переслав би назад. Якщо можеш і маєш, зроби це. Я написав Івану, але одне одному не заважає. Та й не знаю, чи він у змозі щось зробити. Постарайся віднестися до цього серйозно. Якщо є патефонні платівки з Лесиними піснями – капронові чи якісь там, словом, такі, що не б'ються, то вишліть по одній у рекомендованих листах з брошурами про Лесю як додаток до них. Коли сам не зможеш, прошу Тебе доручи це комусь, хай зробить якнайоперативніше. Десь і читав, що повністю реставровані записи Лесиного голосу на фонографі. Сам знаєш, яка б то була радість для цих спраглих і зголоднілих душ. Немає нічого з її творів. Магазин "Книга – поштою" мовчить. Вийшов тепер двотомник. Чи не можна оплатити там, а через книгарню вислати? Прохань дуже багато. І вони стосуються всіх, хто читатиме цей лист. Знаю, що всі ви зайняті. Проте, що зробиш, коли нема як інакше вирішити це питання. Бажано було б ще книжку про життя і творчість Лесі.

 

Зараз маю велику радість, бо читаю її підряд як, може, читав ще перші роки праці в школі. Вийшло так, що поруч з драмами Лесі читав нову повість Гуцала "Сільські вчителі". Було таке враження, що Леся – поетеса 2-ї половини XX ст., а Гуцало? Така вона сучасна за способом мислення, пекучістю проблем, ідеалом людини. Один із небагатьох українських поетів для інтелігенції. Чи одержала цьоця Ганна і стрий Іван мої вітання? Вітайте всю нашу родину, далеку і близьку.

Цілую Вас.

Михайло"

 

Дивні бувають речі! У той день, коли брат писав мені наступного листа, я писав листа йому! Обидва ж наші листи позначені "1-го лютого". Можливо, що в одну і ту саму годину наші думки були звернені один до одного – помислами, почуттями. Я писав братові:

 

Дорогий брате!

Висилаю Тобі листівки – 15 шт. І в другому листі – 10. Особливих новин ні в мене, ні в родині нема. Микольцьо готується стати батьком. Приїжджав вчора і розповів про це мамі. Я з кожним днем все більше втрачаю охоту до одруження. Мабуть, це логіка віку. Крім того – абсолютна незалежність від будь-кого, власне, прагнення такої незалежності цілком відповідає натурі "крайньо егоїстичній і індивідуалістичній".

 

Чи читав Ти статтю Кузякіної "Над сторінками Лесі" у ж. "Вітчизна" № 1? Це чи не найкраща публікація останніх місяців. Як нікому вдалося Кузякіній виписати портрет Лесі таким, як він відповідав дійсності, бо Дмитро (Донцов) так все понатягував, що аж тріщить той середньовічний одяг на новочасній постаті української поетеси. Не говорячи вже про штучне підтягування її до ніцшеанства, від якого вона різко себе відгороджувала, як писав я Тобі у попередньому листі. Чи отримав?

 

У найближчий час вишлю виписки з "Боярині", а також думки про цей твір О. Бабишкіна у кн. "Драматургія Лесі Українки" (докторська дисертація). Майже все прочитав як Лесі, так і те, що про неї написано. Щодо мене, більше схильний до суджень Франка. У способі поетичного думання Лесі були зародки того категоризму і безоглядності, які через якийсь час визначили обличчя літературної доби. Вона справді була попередницею тої доби і мала до неї таке ж відношення, як дві сторони однієї медалі. В усьому Франко стояв вище.

 

Вийшла вже книжка двох сценаріїв Драча: один з них – "Іду до тебе" – про Лесю Українку і Мержинського. Сценарій побудований на виписках із статей, спогадів та листування. Враження середнє. На днях вишлю свої статті на тему "Леся Українка в образотворчому мистецтві". Одну з них я від дав у "Жовтень" (уже два місяці не говорять ні "так", ні "ні"), а другу – в "Літературну Україну" (про Теодозію Бриж). Теж нема вістки. Третьої вже ніде не відсилав.

 

Дорогий брате! Іноді мені здається, що Ти на кожну супротивну думку намагаєшся дати рецензію. Мені ж видається, що є ряд речей, про які люди говорять, щоб виговоритись і не завжди чекають рецензії, бо передчасні рецензії часто перешкоджають порозумінню – у цьому в Тебе великий досвід і не треба ним зловживати.

 

А тепер про групу ленінградців. У мене справді була з ними велика приязнь, особливо з Женею. Та й з іншими. Мені цікаво було пізнати їх. Те, що знав і що йшло наперекір нашим стосункам – ми у розмовах не зачіпали. Але скільки цікавих речей було для обговорення мимо дратівливих питань! Можна постійно цвиркати один одному крізь зуби, що ти такий, а ти такий. Можна, і так дехто практикує. А можна й інакше ставитись до них, але не тому, що їх не розумів, а тому, що свідомо хотів інших стосунків, які словами Микити (Хрущова) можна б назвати "мирное сосуществование". Який у цьому був сенс – відповідь дало саме життя. Іванову я дістав книжку "Религия и мораль"(можливо, назва – "Православие и мораль"). Запитай його, яким способом можна цю книжку йому передати, бо вона його колись цікавила. Скоро напишу нового листа з виписками з Лесі Українки.

 

Вітай друзів. Цілую.

1 лютого 1971 р. Ходорів.

Богдан"

 

Зустріч із письменниками

У Ходорові я почував себе дуже незатишно. До хати постійно приходили різні непрошені гості. Заводили розмови, розпитували, що читаю, що пишу, які плани. На вулиці час від часу попадався мені на очі оперативний працівник КГБ у м. Ходорові Чугуєнко. Якось бачив його з Ярославом М., який вперто продовжував нав'язувати мені свою дружбу. Зануритись у читання й писання міг я тільки пізно ввечері, коли вже закінчувались обридливі візити. Треба було шукати виходу з того зачарованого кола. Вирішив запросити до Ходорова львівських письменників, влаштувати у заводському клубі зустріч з читачами.

 

Цікавою була підготовка тої зустрічі. У вихідний день їздив до Львова, відвідав майстерні багатьох графіків, попросив дати для виставки, яку маю намір організувати в бібліотеці, естампи на тему творчості Лесі Українки й Стефаника. Деякі з графіків дали твори на сучасну тематику. Все, що вдалося роздобути, виставив на окремому стенді в читальному залі бібліотеки. Але цього мені видалось замало.

 

На наступний вихідний знову поїхав до Львова. Як в усі попередні рази, зайшов на помешкання до Романа Кудлика. Сказав йому, що мушу за всяку ціну дати зрозуміти КГБ, що мої інтереси літературні, а не політичні. Попросив Романа, щоб переговорив з двома-трьома письменниками і приїхав до Ходорова на творчу зустріч з читачами. Це дасть мені можливість виступити з коротким вступним словом, можливо, буде замітка в газеті, а після того вже легше буде подати якийсь матеріал до друку. Роман погодився, сказав, що вмовить приїхати Марію Хоросницьку і, можливо, ще когось. В усякому разі 2 лютого я мав зустрічати їх у Ходорові.

 

Про свій план організації зустрічі з письменниками розповів у профспілковому комітеті, у підпорядкуванні якого були клуб і бібліотека. Мені не заперечили, проте й не виявили захоплення. Наступного дня подзвонив кореспондент районної газети, сказав, що хотів би зустрітися. Під час зустрічі випитував, хто з письменників має приїхати, про що будуть говорити, хто їх буде представляти. Коли сказав йому, що знатиму відповідь на його питання щойно 2-го лютого, кореспондент попросив мене підготувати невеличку статтю про цю зустріч, бо не так часто до Ходорова приїжджають письменники. З його поведінки, з того, як він м'явся, щулився, ставлячи запитання, зрозумів, що прийшов він не за власною волею, а його прислав начальник Жидачівського КГБ Бєлоусов. На всяк випадок написав собі коротенький виступ.

 

Як і домовились, 2-го лютого я зустрічав на ходорівському вокзалі Романа Кудлика, Якова Стецюка і Марію Хоросницьку. Зал клубу цукрового комбінату був заповнений людьми різного віку – робітниками, молодцю, учнями старших класів. У вступному слові я сказав:

 

"1971 рік на диво багатий ювілейними датами великої ваги. У січні громадськість України відзначала 100-річчя від дня народження Агатангела Кримського – людини з світовим ім'ям, поета, вченого, поліглота, перекладача з кількох десятків мов народів світу. 25 лютого – ювілей Лесі Українки, видатної поетеси, драматурга, громадської діячки, людини із мужнім і гордим серцем.

 

А 14 травня сповниться 100 років від дня народження одного з найвидатніших прозаїків світу – Василя Стефаника.

 

Активну участь у відзначенні цих дат приймають українські письменники. Творча праця і громадська діяльність – це тих два крила, які необхідні справжньому письменнику для подолання творчих вершин, щоб його голос дійшов до серця і розуму людей.

 

Сьогодні на зустріч з читачами прибули члени Спілки письменників України Марія Хоросницька, Роман Кудлик і Яків Стецюк. Надіємось почути від них, що ними зроблено і над чим працюють, які їх творчі плани. Знаємо Марію Хоросницьку як автора кількох поетичних збірок на дитячу тематику. Повісті й романи Якова Стецюка: "Голубий іній", "Поліщуки", "Майдан", "Серце не вмирає" є в нашій бібліотеці, користуються попитом серед читачів. На жаль, в бібліотеці нема останнього твору Якова Несторовича "Гонта". Нема його і в книгарнях – книжка розійшлася, що є свідченням творчого успіху письменника, який у своїх творах піднімає важливі питання.

 

Набули популярності серед читачів оригінальні стилістикою і образним мисленням поетичні твори Романа Кудлика. Його збірок поезій "Розмова" і "Весняний більярд" уже не знайдемо в книгарнях, вони розкуплені шанувальниками поезії. Збірки видаються надто малими тиражами – всього 5-7 тисяч примірників, що абсолютно недостатньо при широкому попиті за художнім словом. Більше пощастило Марії Хоросницькій, її остання збірка вийшла 50 тисячним тиражем, а тому її ще можна придбати.

 

Це все, про що я хотів сказати на початку розмови. А тепер слово нашими шановними письменниками. Попросимо їх, щоб торкнулися у своїх виступах різних питань, які їх, а водночас їхніх товаришів по перу, сьогодні хвилюють".

 

Яків Стецюк розповів про свої творчі плани, а Роман Кудлик і Марія Хоросницька прочитали по кілька віршів. Загалом зустріч можна було вважати вдалою. Свій коротенький виступ віддав кореспондентові районної газети. Минув тиждень, але газета про зустріч з письменниками не подала жодного рядка. Це означало, що моє ім'я продовжує бути під забороною.

 

Мені – 35

Серед привітань, які отримав на своє тридцятип'ятиріччя, було кілька поштових карток, серед них – від брата Михайла і Михайла Сороки, з яким брат був в одному концтаборі. Обидві поштові картки датовані одним і тим самим днем – 1 лютого. Брат писав:

 

Дорогий мій брате Богдане!

Вітаю Тебе з 35-річчям і зичу витривалості, мужності і плідної праці.

 

"Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

Той не вмре, не здобувши нового добра"

(Леся)

 

Обіймаю і цілую. Мордовія, Озерне. 1.02.1971 р.

Михайло"

 

Слова Михайла Сороки навіяли спогади про наші мало не щоденні зустрічі в 11-му концтаборі восени 1966 року, спільне захоплення індійською філософією, подаровані паном Михайлом зошити з конспектом праці Рамачараки про хатха-йогу, до яких відчув потребу знову звернутися, про день розставання з людиною великого серця й розуму.

 

М. Сорока писав:

 

Дорогий Богдане!

Прийміть від мене, прошу, сердечне поздоровлення та побажання, щоб завжди Ви були такими дужими, як у день нашої розлуки та впертим у добрі й правді.

Поклін Вашим батькам.

Цілую –

Михайло

1 лютого 71 р."

 

 

Отримавши 13 лютого поштові картки від брата і Михайла Сороки, я того самого дня написав братові коротенького листа, вклавши у конверт кілька ілюстрацій до "Лісової пісні" Лесі Українки.

 

"13 лютого 1971 р., м. Ходорів

 

Дорогий брате!

Щиро вдячний Тобі і Михайлові Михайловичу (Сороці) за вітання. Докладніше напишу в наступний раз. Висилаю чотири фотографії "Лісової пісні" Л. Медведя, три С. Караффи-Корбут, дві відбитки О. Сахновської і одну Їжакевича. Разом з Твоїм листом отримав шість поштових карток. Негайно віддам Олі та Галі. Твого листа отримав сьогодні, 13 лютого. Хочу встигнути на пошту, щоб швидше вислати фотографії. Вчора я відіслав Тобі листа з цитатами Бабишкіна. Чи отримав Ти листи за 1-е і 2-е лютого? Виявляється, ми в один час один одному писали. Обов'язково напиши, за яке число отримав листа. Чи цитату Л. Українки про її ставлення до Ніцше отримав? Мені здається, що ті критики, в тому числі і автор праці (Донцов) про поетку рісорджіменто, які не знали про ставлення Лесі до Ніцше, припускаються великої помилки, притягуючи її до ідей, які вона від себе відсувала і проти яких була протилежно настроєна. Карткою повідом, чи отримав цей і попередні листи.

 

Цілую міцно. Вітай друзів.

Твій Богдан"

 

В одному листі неможливо було вислати весь ілюстративний матеріал на тему творчості Лесі Українки, тому одного листа, позначеного 13 лютого, відніс на пошту зранку, а ввечері, коли зі Львова приїхав брат Микола, разом із ним приготував ще два листи з ілюстраціями до творів Лесі Українки. У вечірньому листі я писав братові:

 

"13 лютого 1971 р., Ходорів

 

Дорогий брате!

Твій лист прийшов на півдня скоріше від мого від'їзду на військову перепідготовку. І хоча число 13 лютого наче б нещасливе, але для мене навпаки, бо зможу вислати Тобі все те, що лежить у мене і не знаходить застосування. Отже, висилаю Тобі аж три листи з ілюстраціями до творів Лесі Українки. Повідом, чи отримав. Сьогодні (13) ввечері приїхав Микольцьо, тож підбираємо матеріал разом – він робить конверти для фото зі скульптур Бриж, а я – для гравюр Караффи-Корбут і Богдана Сороки.

 

До речі, усі його три гравюри до віршів Лесі Українки йому не прийняли у Києві, але будуть виставлені у Львові. Працює він у плані народного примітиву. Микольцьо їде у середу і побачить Тебе скоріше, ніж прийдуть гравюри.

 

Цілую.

Твій Богдан

Р. S. Висилаю шість гравюр із книжки "Досвітні вогні + суперобкладинку у виконанні Караффи-Корбут".

 

Крім поштової картки, брат написав мені листа, але прийшов він на день чи два пізніше. У попередні рази брат у листах до батьків або дружини Ольги зазвичай вклинював окрему сторінку до мене і наймолодшого брата Миколи, але на цей раз він написав окремого листа спеціально для мене.

 

"Озерне, 1 лютого 1971 р.

 

Брате мій найдорожчий, Богдане!

У кожної людини в житті бувають такі хвилини, коли вона вирішує щось дуже важливе, від чого, може, залежить весь плин його майбутнього життя. До того, ніби щось і рішалося, щось планувалося, але не було ж серйозно, рішуче, як в ті хвилини. Я хотів би, щоб в такі хвилини, якщо вони в тебе ще мають бути, чи ти живеш ними, Ти зумів знайти себе і своє місце між людьми. Можна по-різному ставитись до себе: і надто суворо, і надто поблажливо. Але найважливіше знати, що ти хочеш і що ти можеш. Якщо в Тебе це позаду, то хай Провидіння так зробить, щоб напрямні лягли десь рядом. Перетовкся я за цей час між людьми, лягло між нами багато днів і незрозумілих слів, та те, що було добре, що приносило насолоду (якщо так можна охрестити дні і вечори наших чудових балачок), появляється і хочеш знову того, що вже було.

 

Хто його знає, як все складеться. У всьому (і в цьому я переконаний) треба вміти берегти і бажання вберегти те, що дороге. Кажуть (і бачимо самі), що клопоти сімейні віддаляють рідних. Я колись про це думав, коли ще був юнаком і завжди повторював: а в мене так не буде. Зараз хочу, щоб так не було.

 

Нарешті надибав я 2 томи Лесі. Уважно перечитую. Є над чим подумати. Коли отак сам ходжу (люблю походити сам і довго, щоб ніхто мені не заважав. Уникаю людей, часто навіть найближчих), перебираю у пам'яті всі ті проблеми, котрі хвилювали цю дивну жінку, то ловлю себе на тому, що зараз копіюю її.

 

Десь те усвідомлення людського різноманіття, дикі труднощі "самому до себе дорівнятись", роздуми про те, чи варто, коли кожен за хмарами усвідомлення, що людина живе доти, поки в ній є дух опору нівеляційному впливові оточення і т. д. Цікавить мене її героїня. В минулому листі просив Тебе проблематику "Боярині". Бабишкін зробив це надто скупо. У свій час її співвідносили з міркуваннями Ніцше. Але бачу велику різницю. Ніцшеанський герой звернений в Ніщо. Натовп ворожий особистості. Лесина героїня працює в руслі етнічного руху до свого ідеалу. Товпа для Лесі теж товпа, але тільки до того часу, поки її не запалив якийсь вогонь. Лесина героїня і робить це. Ніцшеанський герой не робить нічого, окрім того, що різьбить свою душу. Я не кажу, що це мало. Воно досить, може, для вихідця з народу, який не знає рабства. Але не варто про це більше, щоб не перетворювати листа у надумані теоретизування. Словом, Леся і Ніцше.

 

Чи можеш ти чим-небудь нам допомогти? Михайло написав Ніні до Одеси. А я прошу ще раз Тебе: не барись, вишли життєпис Лесі (Бабишкін чи ще хтось там), її публіцистику, а особливо графіку, якщо вдасться. Зробили б маленьку виставку. Я думаю, що заради того варто потрудитися.

 

Напиши мені про свої самопочуття. Я в цьому віці йшов у тюрму, але був значно молодший. Тепер ми подорослішали. Треба б, здається, тобі одружитися (підкр. моє. – Б. Г.). Вже дальше нікуди. Не принесе це Тобі зайвого часу, але дасть щось інше, без чого в певному віці різкіше чується самотність.

 

Читав у "Літературці" статтю Івана Дорошенка про "Полтву". Є одна цитата, яку Ти мені наводив. Пришли "Полтву" рекомендованим листом! Зійшов той чоловік (Дорошенко) геть на пси. Ще один доказ, як легко стати на чотири, не відразу, а так поволі і з роками, коли свинство входить не зразу, а по краплині і з часом стає не переконанням (його нема!), а звичкою. Цілую і обіймаю Тебе. Цілуй Тата і Маму, вітайте всю родину. Жду Дарусю і Микольця.

Михайло"

 

Роман "Полтва"

Роман Андріяшика "Полтва", про який згадує у листі брат, – то окрема тема, на якій, порушуючи хронологію, зупинюся докладніше. Справа в тому, що на творчість Романа Андріяшика партійна критика не звертала уваги до того часу, поки не появились перші схвальні рецензії на його романи "Додому нема вороття" і "Полтва". Після того, як у журналі "Вітчизна" була надрукована рецензія А. Колісниченка на роман "Додому нема вороття", а опісля –стаття М. Шатилова "Що приховує Полтва", газета "Радянська Україна" (1970 рік, 8 грудня) помістила критику на цей роман. Під статтею "Чисті джерела теми в потоці суб'єктивізму" стояв підпис Богдана Дудикевича, що походив з відомого москвофільського роду (народився у селі Кропивник Калуського району Івано-Франківської області). У молоді роки Дудикевич був секретарем Львівського окружкому комсомолу, працював в агітаційно-пропагандивному відділі ЦК КПЗУ, редагував комсомольські і партійні видання (журнал "Сяйво", газети "Молот", "Прапор комунізму"). Після Другої світової війни Дудикевич працював директором історичного музею у Львові, секретарем Львівського обкому КП(б)У, а з 1950-го – директором Львівського філіалу Центрального музею В. І. Леніна.

 

  

Важко повірити, що директор музею В. І. Леніна читав харківський журнал "Прапор". Найвірогідніше, що розгромну статтю на роман Андріяшика написав за дорученням КГБ якийсь продажний писака, партійні органи познайомили з тою писаниною Дудикевича, який дав згоду поставити своє прізвище. Це мало означати, що "Полтву" критикують "старі" комуністи, які добре знайомі з описаним Андріяшиком періодом в історії Галичини. Очевидно, що Дудикевич не був учасником подій 1922 року, бо йому тоді було всього 15 років, але хто над тим задумувався?

 

Почувши думку "старих комуністів", партійна критика зобов'язана була звернути увагу на творчість Андріяшика. З цією метою 6 січня 1971 року під головуванням П. Гуріненка відбулося спільне засідання комісії критики та теорії літератури й секції прози Київської письменницької організації, яке спеціально було присвячене обговоренню опублікованого у журналі "Прапор" у № 8-9 за 1969 рік роману Романа Андріяшика "Полтва".

 

Як і можна було сподіватися, усі виступаючі: П. Гуріненко, Д. Бедзик, М. Рудь, М. Логвиненко, О. Мусієнко, Л. Новиченко, С. Шаховський, В. Вільний вказали на "серйозні ідейні та художні прорахунки" автора "Полтви". Було вказано, що редакція "Прапора" допустилась помилки, опублікувавши цей роман, вчасно не підказавши авторові на його недоліки. Але якщо Д. Бедзик критикував автора "Полтви" за те, що він "зігнорував у своєму романі героїчну історію робітничого класу Західної України та її бойового авангарду – КПЗУ, а М. Логвиненко, О. Мусієнко і В. Вільний вбачали вади твору в сірості, одноплощинності персонажів, що потопають у балаканині і дрібних справах, то виступ Л. Новиченка був принципово іншим: то був виступ поліцейського стража у літературі, який бачив свою місію у викритті ворожих радянській ідеології тенденцій, що проникали у літературу. Він вбачав у "Полтві" ідейну двозначність, недопустиму для творів радянської літератури "підтекстовість" сумнівного ґатунку:

 

"Недостатня обізнаність автора з матеріалами історії призвела до того, що він вустами своїх героїв намагається дати інші, ніж загальноприйняті у марксистській історіографії, оцінки діяльності горезвісної ЗУНР та її діячів. Автор фактично зігнорував величезне революціонізуюче значення для трудящих західноукраїнських земель існування УРСР, де вперше в історії нашого народу було здійснено соціальне та національне визволення, про яке мріяли і боролися кращі із сучасників героїв, описаних Р. Андріяшиком".

 

"Літературна Україна" (1971 року, 12 січня) писала: "Усі учасники обговорення зійшлися на тому, що принципова, партійна критика цього роману, яка пролунала зі сторінок "Радянської України", була своєчасною, справедливою, конче потрібною".

 

Історія критики "Полтви" Андріяшика на тому не закінчилась. На Шостому з'їзді письменників України, що проходив 18-21 травня 1971 року в Києві з доповіддю "Нові обрії української радянської прози" виступив Павло Загребельний. Перейшовши до розгляду творів на історичну тематику, він зробив акцент на шкідливе, "абсолютно неприпустиме повторення безглуздого, засудженого марксистською наукою міфа про національну ідею, як про вирішальний чинник історичного процесу", "з прикрістю" вказав на вади роману Р. Іваничука "Мальви" і повісті Р. Федоріва "Турецький міст", Загребельний докладніше зупинився на романі Андріяшика "Полтва":

 

"Серед творів на теми революційної боротьби на західноукраїнських землях з'явилися книжки, де неправильно, однобоко змальовуються події, применшується роль комуністів, а натомість висуваються на перший план так звані "Патріоти" взагалі. Це особливо помітно в романі "Полтва" Андріяшика, в якому суб'єктивістськи викривлено відтворені важливі аспекти революційної історії західних земель України" (VІ з’їзд письменників Радянської України 18-21 травня 1971 року: Матеріали з’їзду. – К., 1972. – С. 39-40).

 

Наступного дня – 19 травня – на ранковому засіданні з'їзду з доповіддю "Проблеми і завдання критики" виступив Леонід Новиченко. Він дав нищівну оцінку і останнім творам Романа Андріяшика, і рецензентам, які позитивно відгукнулись про ці твори. Напавши на критиків, що з "вузькоформальними інтересами, з притупленим ідеологічним слухом часто виявляються неспроможними правильно оцінити те чи те явище в літературному процесі", Новиченко перейшов до критики "Полтви":

 

"Свіжий приклад – історія з "Полтвою" того ж Р. Андріяшика, яку критика, забувши звірити образи твору з історією, з серйозними ідейно-політичними критеріями, "по інерції" почала захоплено розхвалювати (стаття М. Шатилова в "Вітчизні" – "Що приховує Полтва"), аж доки голоси старих комуністів, що добре знають західноукраїнську дійсність 20-х рр., не допомогли встановити істину, в світлі якої було справедливо вказано на істотні хиби роману" (там само. – С. 120).

 

Очевидно, що усі "прорахунки", які, на думку керівників Компартії України, мали місце у творчій практиці українських радянських письменників, було зараховано на карб голови письменницької організації Олеся Гончара. Літературне небо почали заволікати темні хмари. У такій ситуації не могло бути й мови, що Олеся Гончара знову оберуть головою пишучої братії. Тож фінал VI з'їзду був у дусі часу: головою Правління письменників України обрано Героя Соціалістичної Праці Ю. К. Смолича, першим заступником В. П. Козаченка, заступниками П. А. Загребельного, Ю. О. Збанацького, Б. І. Олійника та секретарем з організаційних питань І. М. Солдатенка. ЦК КПУ вважав, що всі вони несхибно захищали "інтереси компартії", завдавали нищівного удару її ворогам.

 

Читаючи повідомлення, звернув увагу, що до складу правління з'їзду, крім старої гвардії, ввійшли мої ровесники: Є. Гуцало, І. Драч, В. Коротич, Б. Олійник, М. Сингаївський. Отже, помірковані шістдесятники були відповідно нагороджені. Належно були оцінені заслуги перед партією Дмитра Павличка і Бориса Олійника – вони ввійшли до числа 29-ти обраних членів Президії Спі­ки письменників України. Загальна атмосфера, при якій проходив з'їзд, давала підстави робити висновок, що у духовному житті України назрівають нерадісні зміни. Подальший розвиток подій не примусив на себе довго очікувати.

 

Продовження листовних дискусій

Після термінового відправлення братові трьох конвертів з ілюстраціями до творів Лесі Українки, наступного дня написав йому ще одного листа, в якому порушив деякі питання з нашої дискусії. Окремі думки навмисно утрирував, щоб подати їх загострено і випукло.

 

"14.02.1971 р., Ходорів

 

Дорогий брате!

Вчора я вислав Тобі фотографії з гравюр С. Караффи-Корбут, Л. Медведя, відбитки О. Сахновської та І. Їжакевича. Написав коротенького листа і швидко відніс на пошту – на щастя, ще встиг надати. Надіюся, що зможу допомогти Тобі зробити невеличку колекцію на тему "Леся Українка в образотворчому мистецтві". Це єдина можливість реалізувати те, що збирав я упродовж кількох місяців для своїх статей, які, як мене повідомили, не будуть надруковані. У "Літературній Україні" сказали М. Петренку, що вони не мають нічого супроти статті "Ансамбль казкових образів", але мають застереження щодо прізвища автора. Мовляв, нехай хтось інший набереться сміливості вперше його надрукувати після перерви, а тоді вже ми! У "Жовтні" проконсультувалися із секретарем обкому компартії, той сказав принести статтю і ось уже два місяці на запитання редактора Р. Федоріва (ми разом починали літературну творчість), що вирішено, відповідають: "Читаємо, читаємо", а Братунь, якого я кілька днів тому бачив, сказав, що легше було б надрукувати статтю про якогось сучасного художника, а про Лесю Українку – то така річ, що і "там" можуть передрукувати. Він зараз готується до перевиборів, які відбудуться у вівторок, 16 лютого. Маю запрошення, але не зможу ним скористатися, бо зі завтрашнього дня на десять днів беруть мене на перепідготовку у Жидачів або Дрогобич – ще сам не знаю.

 

Братунь сказав, що у Бельгії надрукували книжечку поезій Ігоря Калинця, які раніше не друкувалися, з гравюрами Богдана (Сороки) і що Ігорю пахне поважними неприємностями, можливо, що навіть поженуть з роботи. Мабуть, перевибори будуть цікаві і дуже мені жаль, що не зможу бути. Тиждень тому я запрошував на творчу зустріч письменників — Кудлика, Хоросницьку і Стецюка. Зустріч відбулася гарно, аудиторія і письменники були дуже вдоволені, можливо, тому і не появилося жодного повідомлення в районній газеті, яка в аналогічних випадках завжди такі повідомлення подає.

 

Відносно Твого листа від 1 лютого. Багато з того, що Ти говориш, справді уже позаду, багато передумано і над багатьма речами поставлено крапку. Як би то не було, але 35 років – то не десятий клас, не перший курс в університеті, а якщо до того додати, що я мав докладну можливість познайомитись, крім Лонцького, з Житомирським, Київським, Харківським і всіма іншими "пансіонатами", які були на дорозі (після від'їзду зі Львова я був в дорозі мало не півроку), то дещо бачив і дещо передумав, а всі інші моменти – тільки повторення і рідко поглиблення, а частіше – спрощення раніше пережованого. Дещо з багажу своїх навиків, звичок і уподобань я скинув у своїх мандрах. Мені здається, що назавжди позбувся крайнощів в оцінках людей. Найбільше правдивим мені видається твердження, що людина – це співвідношення чорних і білих точок, добра і зла, доброго і поганого, з тою різницею, що в одних випадках беруть верх чорні точки і їх називають "подлецами", а в інших – більше світлих і їх вважають "ангелами". А в реальній дійсності людина є те, що вона є – сплетіння одного й іншого, вирватись з того переплетення – поза її можливостями.

 

Все разом означає, що людина від свого початку і до сьогоднішнього дня дуже недосконалий винахід, який постійно чорне перемальовує на біле, а біле – на чорне і тим самим не робить жодного прогресу ще від Авеля і Каїна та їхнього роду. Під тим оглядом людство у плані духовної досконалості нічого не досягло. Все те, що гризло його кілька тисяч років тому, гризе і зараз. І якщо Шевченко звучить зараз як сучасний поет (щодо критики людської мізерноти), то це дуже сумно і ще один доказ, що нічого не змінилось, а якщо і змінилось, то лише настільки, що Шевченко ще більше сучасний, ніж був. Як бачиш, дуже спокійно дивлюсь на амплітуду людських можливостей і щодо впливу видатної індивідуальності на середовище. Вважаю, що Ґете, Гайне, Байрон і всі інші нічого не змінили в людській сутності, а тільки відкрили в ній внутрішні патрохи, а опісля – хто сам злякався того відкриття, а хто тікав від себе і своїх відкриттів. Приклад Байрона дещо інший від прикладу Петефі, а тому не можна їх ставити поруч, хоча і те, що зробив другий, продиктовано гарячою кров'ю й тугою за тим, чого не можна досягти. Порушені у листі питання вимагали б більше конкретики, але для неї надто тісні рамки листа. Маю велику надію, що багато з того, чого не договорено в листах, зможемо договорити, коли зустрінемось. Залишилось вже зовсім мало.

 

Вітай друзів.

Цілую.                                                                                                                                                                                  Богдан"

 

Після відправлення братові листів через тиждень мав можливість переконатися, як оперативно працює КГБ. До мене навідались дві вчительки української літератури (одна з них моя колишня однокласниця) й звернулися до мене з проханням дати їм для підготовки вечора Лесі Українки статті Євгена Сверстюка і Дмитра Донцова. Коли я намагався уточнити, які саме статті вони мають на увазі, то почув у відповідь:

 

-Є ж якісь статті про Лесю Українку!

- У мене є кілька книжок про Лесю Українку, можна використати передмови до видань її творів, статтю Франка "Леся Українка". Хіба цього мало?

- Ми б ще хотіли статті Сверстюка і Донцова.

- Те, що в мене є, можу вам дати, а того, чого нема – вибачайте.

 

З їхніх блукаючих очей зрозумів, що прийшли вони не з власної ініціативи. Хто їх міг прислати – не було загадкою. Кагебісти продовжували вербувати у Ходорові агентуру, готували сценарії нових провокацій. У кінці березня прийшов черговий лист від брата. На щастя, він отримав весь ілюстративний матеріал до Лесі Українки, який я йому висилав. Брат писав:

 

Найдорожчі мої мамо, тату і брате Богдане!

Від'їхав Микольцьо і таке враження, що то було не три години, а якась мить. Але все-таки уявлення склав собі про Ваше буття. Про мене теж знаєте дещо. З вибором місця проживання я нічого не вирішив, адже все зв'язане з житлом, працею і ще десятком факторів, котрі можна з'ясувати на місці. А наосліп ткнути пальцем в будь-яку точку на карті не хочу: і безглуздо, і вік не той. Та й вважаю, що маю юридичне право повернутися туди, звідки мене взято. Адже у вироці нічого не зазначено про обмеження в місцях проживання. А конституція гарантує мені право вільного вибору. Хіба хтось набереться сміливості наплювати на закон, але то вже злочин. Ось такі міркування і зупинили мене.

 

Останнім часом дуже почали пекти мене очі, різати в очах та так, що не можу на сонце глянути. Думаю, що це маленьке запалення від сліпучої білизни снігу і воно пройде. Вчора, в неділю, зробили мені знимку. Мабуть, до якихось документів. Отже, "молодому козакові мандрівочка пахне". Все частіше думаю про дім. І якось не віриться, що так близько той час, коли можна буде зустрітися з Вами без стороннього ока та вух.

 

Кінець лютого і початок березня (1971 р.) пройшов у нас у святкових імпрезах на честь Лесі Українки і Шевченка. Як на рідкість, ніхто не пробував зіпсувати святкового настрою. І коли навіть відвідував нас, то досить поштиво розкланювався. Зробили собі цілу Лесину декаду. І в загальному пройшла вона непогано. На закінчення була скромненька виставка, бо окрім Богдана і Олі, вислав нам кілька графічних робіт Михайлів Богдан (Сорока), і на тому баста. Проте і така кількість розширила уявлення глядачів про поетесу в мистецтві. Не відгукнулася чомусь Галя Севрук та Іван, хоч листівки для них я Вам до Ходорова вислав ще в січні. І не маю ніякої звістки, чи Ви переслали їх чи, може, забули.

 

Обіцяв мені Микольцьо вислати адресу вуйка Богдана. Листівку прислав, адреси ні. Як будете писати, вишліть адресу. Я хочу написати своїй двоюрідній сестричці. Скільки їй років? Як її звати, бо забув. Зірка? Розповідав Микольцьо, що вона вивчила рідну мову. Може, хоч вона повернеться на рідну землю, коли її тато так збайдужнів.

 

Подобався мені Микольцьо. Фізично окріп, обняв я його, а тіло таке туге стало, мускулисте! В міркуваннях появилося щось нове, статечне і розумне. Словом, справив на мене гарне враження. Витриманий, вирозумілий, спостережливий.

 

Дорогий Богдане! Якщо Тобі цих фотокопій не треба, то я їх залишу, хай інші користуються ними. Якщо щось треба, то напиши – що, якщо все – то все, я перешлю листом. Книгу Іванову можеш вислати листом. Я йому про це сказав. Лист Лесі про Ніцше я читав, але для мене то лише відправна точка співставлень і протиставлень конкретних творів, міркувань і поглядів. А співставляти є що. Кнут знову переклав окремі твори Лесі. Часто появляються його переклади.

 

Цілую Вас усіх. До скорої зустрічі.

Михайло"

 

Написав братові, щоб нічого з висланого мною ілюстративного матеріалу не відсилав мені. Якщо мені буде потрібно для праці, дам собі раду. Тим більше, що справи поверталися у дуже несприятливий для мене бік. Після розмови з двома вчительками не міг знайти собі місця. Тих жінок давно знаю. До арешту з ними часто зустрічався, купляв для них деякі книжки, яких не було у книгарнях м. Ходорова. А нині вони прийшли за дорученням КГБ, не потрудились навіть запам'ятати, що брошура Донцова називається "Поетка українського рісорджіменто". Мені конче потрібно було виговоритись. Під тяжкий настрій лист до брата вийшов дещо сумбурний.

 

"1 квітня 1971 р., м. Ходорів

 

Дорогий брате!

Спочатку я думав, що Твій останній лист на двох сторінках – це лише частина, але потім уважніше перечитав його ще раз і переконався, що другого листка не було. Оля теж, мабуть, не зорієнтувалась, думаючи, що одного листка не вистачає. Щоб не забути, відповім на кілька Твоїх питань і зауважень. Від Галі (Севрук) я отримав листа, в якому вона пише, що ніяких робіт до Лесі Українки не має. Єдине, що вона роздобула – платівку зі записом голосу бандуристів, яку і передала два дні тому через одну художницю. Висилати Тобі платівку тепер, мабуть, немає жодного сенсу, бо, по-перше, немає жодної гарантії, що вона в дорозі не розіб'ється, а по-друге, можливо, Тебе, як раніше інших колись, повезуть на останнє балакання. Тож передчасне фотографування, можливо, саме до цього приурочене. Чому Галя відписала мені, а не Тобі – сказати важко. Я відіслав їй Твою листівку – невже вона не звернула уваги на підпис і почерк і подумала, що це моє прохання? Не знаю. Що стосується поштівки до Івана, то на Ходорів Ти її не висилав. Напевно вислав на його адресу (в одному з листів до Олі Ти про це згадуєш) і забув, або на Олину адресу і вона забула, заклопотана своїми ремонтними справами, які, нарешті, підходять до кінця і Ти зустрінеш великі переміни у хаті, бо ремонт справді пішов на покращення в усіх відношеннях. Щодо адреси вуйка Богдана, то почекай уже до часу приїзду – тоді лист Твій до нього буде повнішим. Сестричка теж почекає ще цих п'ять неповних місяців.

 

Рідною землею вона вважає ту, де народилась, а оскільки мати з батьком не розписані і вона живе на материному прізвищі, цим багато-що можна пояснити.

 

Фотокопії, які Тобі вислав до Лесі Українки, – мені не потрібні – можеш віддати їх кому хочеш, радий, що вони стали тобі в пригоді, бо не знайшов для них жодного застосування, а як закінчилась у мене справа з друкуванням – я вже Тобі писав. Тільки яку книгу я повинен вислати листом – не знаю, питався Олі і Микольця – вони теж не знають. Якщо не пізно – згадай про це в наступному листі або поштівці.

 

Не знаю, яка причина може бути, що болять Тебе очі. Пригадай, чи не було випадку, що глянув Ти кілька разів на електрозварку. Коли "нахапатись" тих спалахів, очі печуть саме так, як Ти пишеш. У мене ж картина інша – перед очима бігає різне павутиння, спочатку це мене страшенно дратувало, наводило на різні роздуми про ускладнення і прогресування невідомої хвороби, а тепер я махнув на це рукою. А як буде дальше – важко сказати, наче б процес зупинився. Набагато більше клопоту завдає мені поліартрит, він у мене гарної якості і так лиже суглоби, що іноді готовий вдатись до найрадикальніших методів лікування. Дійшло до того, що (для початку) батько поставив мені вісім п'явок і сказав, що невдовзі можна і треба поставити ще стільки, – обов'язково поможе, бо це єдиний лік. А що значить переконати батька, то Ти трохи знаєш.

 

Подумай ще раз щодо призначення – це прохання не тільки моє особисте. Якщо Ходорів Тобі задалекий, то є ще Куликів, та й деякі інші місця, про які писала Тобі Оля. Твої права незаперечні і гарантовані усіма законами, якщо б не наказ Ради міністрів, яким керуються місцеві органи, а тому доказати їм щось буде неможливо, як на мою думку.

 

Чи пригадуєш, як Адам (Войтюк, однокурсник брата. – Б. Г.) студіював філософію? Треба було багато років, щоб я його зрозумів. Заходив до нього. Просив вітати Тебе. Запитував його, що він найбільше любить, і він відповів: "Ритися в книжках".

 

З нетерпінням очікую, щоб почути Твої роздуми про Лесю Українку. Продовжую думати в тому ж напрямку, про який я Тобі вже неодноразово писав. Нарешті, у тридцять п'ять років, відчув під ногами ґрунт, чую в усьому, що за останній час передумав, певну послідовність і все, що читав і читаю, ще й ще раз переконує мене, що фундамент міцний і не доведеться його руйнувати. Якби ж можна було бути старим тоді, коли був молодим, "то й мудрість би була своя".

 

Не можу пригадати, де прочитав фразу, що докази і логіка ще нікого не переконали. Якщо це так, то всі суперечки існують тільки для того, щоб залишитися на своїх позиціях і для себе ще більше їх поглибити і обґрунтувати. У мене іноді виникає парадоксальна думка, що я в чомусь від Тебе старший, і що Ти в чомусь від мене молодший. Це дає мені наївну віру, що до більшості з того, до чого прийшов я, прийдеш і Ти, і тоді від душі посміємось про здобуття нових духовних рубежів і освоєння нових антитрадиційних способів мислення. Якщо у моїх листах Ти відчув намагання перетягнути Тебе на іншу колію думання, то це доказ мого невправного писання, бо переконаний, що кожен на свою колію стає сам і тільки сам може з неї вийти (якщо вона була). Хай пристрасні дискусії горять тільки голубим полум'ям!

 

Вітай друзів. Цілую.

Богдан"

 

У другій половині квітня я почав готуватися до поїздки у Київ. Приготував дещо з написаного мною за останній час, фотографії нових робіт львівських художників. Неважко було передбачити, що серед питань, які будуть цікавити київських друзів, одне з найголовніших – як почуває себе брат Михайло. Коли я їздив до Львова за Оксанкою, Оля дала мені прочитати лист до неї Михайла. Сказала, що на цей раз може дати мені прочитати повністю (начебто в інших могли бути якісь секрети?!). Найновіша інформація була конче потрібна, її треба було докладно переповісти у Києві. А доповненням будуть листи Михайла до мене, які взяв із собою, щоб дати прочитати тим, хто буде цікавитись. Про перебування у Києві запланував написати братові – або таки з Києва, а бо ж зразу після приїзду в Ходорів. Напередодні Великодніх свят і напередодні поїздки у Київ написав йому короткого листа.

 

"17 квітня 1971 р., Ходорів

 

Дорогий брате!

Вчора (п'ятниця) їздив до Львова і забрав на свята Оксанку. Оля сказала, що кілька днів тому в Оксанки була ангіна, що вона вже здорова, але не має зовсім апетиту і лікар приписала їй ліки. Оксанка пообіцяла, що буде в Ходорові виконувати всі приписи лікаря і мама її відпустила. Оля також відхворіла ангіною, мабуть, набралася від Оксанки.

 

Ремонт вже закінчено, залишилося вставити центральне огрівання і це зупинило наведення кінцевих порядків, щоб все стало на своє місце. Славко (Мацелюх, брат Олі. – Б. Г.) повернувся зі Седнівського Будинку відпочинку і творчості для художників. Намалював кілька картин. Дві з них мені дуже сподобались – абсолютна художня зрілість, знайдена рівновага між тим, що хочу сказати і як хочу сказати. На відміну від багатьох львів'ян, до обох цих моментів він в однаковій мірі серйозно ставиться.

 

Оля дала мені прочитати Твого святкового листа – сказала, що лист такий, що і я можу прочитати. У сні я двічі вів з Тобою довгі і небезпристрасні дискусії, тому чекав якоїсь вістки. З тих розмов я запам'ятав тільки одне речення: я залишаюсь при своїх принципах. Якщо б мене запитали, чого люди прагнуть в стосунках один з одним, то я б відповів: зрозуміння. Воно дається найважче або зовсім не дається. Якщо вірити Камю, то повністю воно немислиме, ми це розуміємо і без Камю, але від цього не солодше. Якщо люди недоговорюють, закінчуємо за них думку і здається, що розуміємо їх краще, ніж самі вони себе розуміють. Видно, я перестарався і переговорив. Вперше в житті чув потребу виговоритись – в усних розмовах рідко буває така нагода.

 

Довгий час речі існували для мене наче в якомусь тумані. І от все почало відкриватись таким, яким воно є. З одного боку, це велике нещастя – жодної ідеалізації, зірвано традиційний романтичний серпанок, а з другого – велика радість пізнання, пошуки того, чого ніколи не шукав – правдивості рисунка. Часто перед моєю уявою стоять різні велетенські постаті. Читаю про них, думаю про них, намагаюсь скласти собі портрети із зробленого ними, з того впливу, який їхні діла мали на сучасне і майбутнє. Все це дуже далеке від намагання велике зробити малим, чи показувати, що й на сонці є плями.

 

Сьогодні прийшов Твій лист і три вітальні картки. З нього я зрозумів, що Ти втратив охоту розмовляти на порушувані мною питання. Добре відчув, чи зле, надіюсь, Ти мені напишеш. Магічної Постанови Ради Міністрів не читав, але її показували Осадчому, коли його, не дивлячись на те, що мав направлення у Львів, довгий час не хотіли приписати, а тому змушений був приписатись у Куликові. З усіх варіантів, поминувши безліч тих "проти", які будуть в кожному варіанті, хотілося б, щоб Ти зупинився на ходорівському. Такої думки і батьки, але не хочуть відверто про це сказати, щоб не бути нав'язливими. Словом, дивись, і якщо оті "проти" не переважать – їдь в Ходорів і це буде велика радість для усіх, а для Оксанки особливо. Її прив'язаність до бабусі переходить усі раціональні межі, думаю, що це її вже ніщо не зітре і боятися того нема чого, бо від цього почуття до матері зовсім не ослабло, і в неї стільки любові, що вона здатна всіх нею зігріти. Уяви собі, що її львівську безапетитність у Ходорові зовсім розвіяла "дорогенька бабуся" і вона повинна швидко зовсім поправитися, бо під час хвороби дуже схудла.

 

А тепер відійду в інший світ. Процитую Тобі кілька місць із Альбера Камю (Москва, 1969). Недавно закінчив читати його повість "Падение", в якій він пише:

 

"Да сами посудите, чего еще мне было надо? Я восхищался собственной натурой, а ведь всем известно, что это большое счастье, хотя для взаимного успокоения мы всегда делаем вид, будто осуждаем такого рода чувство, называя его самовлюбленностью". "Заметили вы, что только смерть пробуждает наши чувства? Как горячо мы любим друзей, которых отняла у нас смерть. Верно? Как мы восхищаемся нашими учителями, которые уже не могут говорить, ибо у них в рот набилась земля. Без тени принуждения мы их восхваляем, а может быть, они всю жизнь ждали от нас хвалебного слова. И знаете, почему мы всегда более справедливы и более великодушны к умершим? Причина очень проста. Мы не связаны обязательствами по отношению к ним. Они не стесняют нашей свободы, мы можем не спешить восторгаться ими" [...] "Рабство? О нет, нет! Мы против! Разумеется, мы вынуждены ввести его в своих владениях или на заводах – это в порядке вещей, но хвалиться такими делами? Это уж безобразие! Словом, скажу вам по секрету, рабство, по преимуществу улыбающееся, необходимо. Но мы должны скрывать его. Раз мы не можем обойтись без рабов, не лучше ли называть их свободными людьми? Во-первых, из принципа, а во-вторых, чтобы не ожесточать рабов. Должны же мы их как-то компенсировать, верно? Тогда они всегда будут улыбаться и у нас будет спокойно на душе?"

 

Ну як Тобі такий стиль? Прочитай у "Вітчизні" у 3 і 4 номерах роман-біографію Дрозда. Я ночував у нього як їздив минулого року до Києва – то унікальний реаліст.

 

Хай ніщо не затьмарить настрою Тобі і твоїм друзям у ці Великодні дні. Цілую.

Богдан"

 

Як і планував, вихідні дні – першого і другого травня 1971 року – провів у Києві. Мав довгі розмови з Іваном Світличним і Євгеном Сверстюком. Іван відстоював думку, що у самвидавній публіцистиці не слід ігнорувати соціальні питання – для східних областей вони мають більшу вагу, ніж національна проблема. Залишилося відкритим питання, з яких позицій вести критику: опиратись на марксизм і Леніна, як це зробив Дзюба у книзі "Інтернаціоналізм чи русифікація?" чи керуватись незалежними, власними міркуваннями. Коли мова зайшла про марксизм і Леніна, Євген з властивим йому сарказмом зауважив: "Кому потрібна здохла коняка?" Після цього риторичного запитання дискусія втратила сенс і ми перейшли до обміну думок про літературні і мистецькі новини. Я розповів про свої плани, сказав, що маю намір закінчити статті "Мистецьке життя Галичини 20-х – 30-х рр.", "Боротьба течій і напрямів у мистецтві 20-х – 30-х рр. в УРСР", що зібрав матеріал до теми "Леся Українка в образотворчому мистецтві". Мої співрозмовники зауважили, що матеріал про Лесю Українку міг би у Києві пригодитись. Сверстюк попросив, щоб вислати йому статті на тему "Леся Українка в образотворчому мистецтві", можливо, десь примістить.

 

На Хрещатику Євген мав зустріч зі своєю дружиною, познайомив з нею мене. Запам'ятались очі Лілі – світлі й чисті, наче гірські джерельця. До Ходорова повернувся з твердим наміром завершувати задумане. Непокоїло тільки одне: чи вдасться працювати під постійним наглядом кагебістської агентури? Залишалось єдине: доказувати усім, хто приходитиме до мене, з ким зустрінусь на вулиці, що, крім йогів, більше нічим не цікавлюсь. Коли 9 травня надійшла поштова картка від брата Михайла, того самого дня написав йому відповідь.

 

"9 травня 1971 р., Ходорів

 

Дорогий брате!

Сьогодні, 9-го травня, отримали від Тебе поштівку. Пишеш, що отримав татового листа, а чи отримав мого – не згадуєш. У ньому я писав, що постанови вислати не можу, бо ніхто її не має. Іван поштівку отримав, написав Тобі великого листа, але від нього листи рідко кому доходять, то, можливо, і до Тебе десь застряг. Галя (Севрук) дійсно не розпізнала почерку і подумала, що то я просив у неї різні речі про Лесю Українку. У Першотравневі дні був у Києві. Віктор Зарецький постійно говорив про Аллу і батька, були разом в Аллиного батька. Він колись був директором київської, а потім одеської кіностудій – старий вовк, як каже про нього Віктор. У Євгена (Сверстюка) народилась дочка – Віра. Дружина його дуже гарна, з великими і чистими, як ясне небо, очима. Бачив, як багато уваги приділяє Євген Андрійкові, що від першої дружини. Надійка колись говорила, що не бачила ще, щоб тато так багато віддавав часу синові. Євген гарно мислить, розмова з ним принесла мені велику радість. Виявляється, що про Шевченка є праця "Поет всепрощення". Жаль, що не читав її, але, судячи з назви, думаю, що автор найближче до істини – у противагу всім іншим однобоким і тенденційним поглядам. Юлій (Даніель) теж не хотів їхати ніде, крім Москви. Тоді йому запропонували кілька міст. Добре було б добиватися, щоб і Тобі сказали, куди можна. Де не можна Тобі сказали, а де можна хай скажуть самі, а тоді Ти вибереш, – каже Іван.

 

Бачив картини Марчука – прекрасний художник. У журналі "Юность" (№ 3 і 4) надрукована повість-хроніка про Красіна – варто прочитати. Дуже цікаво, що Аксьонов побудував свій твір за тим же принципом, що й Дрозд, хоча вони між собою не знайомі. І якщо б хтось із них надрукував бодай на номер пізніше, то склалося б враження, що один у другого здерли. Не знаю, як Тобі, а мені видається, що роман Дрозда в мотивації суспільно-політичних подій набагато слабкіший у порівнянні із твором Аксьонова.

 

Попередній Твій лист побудований у дуже дивній формі. Чи то інакше не дозволяють, чи, можливо, Тобі вже надоїла розмова зі мною, а тому вибрав таку дивну форму звертання: "Богданові відомо" і т. д. Сьогодні від ранку чекаємо на приїзд Олі, але її чомусь нема. Може, приїде пізніше і розповість докладніше про що Ти пишеш у своєму листі.

 

Оксанка з того часу, як я і тато написали Тобі листа, у нас. Вона повністю виздоровіла, поправилась і тепер ми з нею займаємось дуже складними вправами по системі хатха-йога. У порівнянні зі мною, її успіхи набагато кращі. Вона так вільно, граційно робить повний лотос (падмасана), що любо глянути. Вона навчилася робити повне йогівське дихання, вільно виконує пози "риба", "йога-мудра", "закрут". Їй дуже сподобались ці вправи і вона каже, що дуже приємно сидіти у позі "лотос". Дідо й бабуся сміються з малого йога, але це її не турбує. Є і труднощі. Поки що не може стояти на голові, не зовсім виходить поза "свічка", а найтрудніше стоїть справа із "бадр-асаною" – "тронна поза". Як довго триватиме це захоплення – сказати важко, але навіть те, чим вона уже оволоділа, принесе їй користь, якщо не тепер, то в майбутньому, коли стане дорослішою і глибше зрозуміє морально-етичний сенс цих вправ. Сьогодні ранком Оксанка сказала, що якщо б дідо займався вправами йога, то не був би такий нервовий.

 

Дорогий брате! Коли писатимеш поштівку або листа, напиши чи отримав попереднього мого листа, який написаний тоді ж, як татів. Сьогодні ми теж пишемо разом, зразу, як тільки листоноша приніс поштівку. На цьому закінчую.

 

Вітай друзів, цілую.

Твій Богдан"

 

Отже, наука йогів, вправи за системою йогів стали основною темою моїх розмов з багатьма знайомими, які цікавились, як я проводжу час, чим займаюсь. У моїх розповідях була частка справжнього захоплення, яке передалось декільком моїм знайомим у Ходорові. Тепер у нас була спільна тема розмов, обмін літературою про життя індійських філософів, їх практичні поради. Це був збудований мною "дах", який мав захищати від намагань настирливих людей добратись до моєї душі. "Дах" цей був не штучний, а природній, то ж не дивно, що у наступних листах до брата розповідям про йогів я присвятив чимало місця, хоча були порушені і деякі інші питання.

"Мордовская АССР,

Зубово-Полянский р-н,

пос. Озерный, п/я 385/17-а

Горынь Михаилу Николаевичу

 

2 червня 1971 р.

 

Дорогий брате!

Очікування на Твій лист видалось мені страшенно довгим. Тим більшою була радість. За той час багато думав про наш обмін думками. Уявляю собі його без негативних емоцій. Не один (з наших знайомих) дивується, чи взагалі доцільно вести якісь серйозні розмови в листах, пояснюючи тим самим своє мовчання. Листи у другій половині XX ст. звелись до скупих повідомлень: "живий, здоровий" і т. д. Під тим оглядом мене більше приваблює XIX ст., коли Франко чи Бєлінський не вважали пустою тратою часу писати лист на 10-20, ж той – 50 сторінок! Та й не тільки тим виграє минуле століття.

 

Закралась парадоксальна думка, що часто, коли говоримо "йти вперед", на справді означає "йти назад". Гнатися за віком ще не означає гнатися вперед. Колись Франко писав: "Йти за віком і бути цілим чоловіком". А чому обов'язково "за віком"? Можна й проти, а іноді й потрібно. Портрет (живописний і графічний) XX віку бачимо у творах Пікассо. Чи багато привабливих у ньому рис? Роздуми, де шукати наших традицій породили протилежне: все частіше чуто себе в полоні антитрадиційних роздумів. Чую в них логіку і міцний зародок для буйного росту в майбутньому.

 

Коли звертався до Тебе з проханням не рецензувати моїх клаптів думок, то не тому, що не хотів чути про них Твою думку, а лише для того, щоб оберегтися від негативних емоцій, які унеможливлюють навіть недомовки. Після Твого останнього листа взагалі не знаю, чому не можна було витримувати всі інші листи в такому ж тоні – як з мого, так і з Твого боку. Те, що Ти пишеш про Ґанді – мені близьке і зрозуміле, і мене це дуже втішило, як і весь лист, але це вже зовсім інше, ніж порада не звертатися за прикладами до чужих богів, що я довго і боляче переживав. Цитати, які я посилав Тобі, настільки свіжі в моїй пам'яті, що і зараз вважаю їх відкриттям для себе.

 

Щодо прикладів із життя великих людей, то мене зараз цікавить не те, що вони злітали і яка пружина їх викидала у висоту. Мої роздуми постійно крутяться над питанням, куди вони злітали, задля чого підносились на стрімку вершину? Щоб ближче було до неба, чи щоб крутіше було летіти у провалля? Коли наводив деякі імена (не письменників), то мав на увазі, що ті люди мали у собі пружину, яка викинула їх на поверхню історичних подій, але доля зробила це наче тільки для того, щоб опісля опустити їх у провалля, доказати, що не туди вони дерлися. А тепер, беручи приклади письменників, знову поставимо питання "куди?" і все стане на свої місця. Що Ти не повністю зрозумів напрям моїх роздумувань і нагадав мені, що всі ходять какати, то, враховуючи скупість обміну наших думок, в тому нічого нема дивного. Під тим кутом зору можна було б глянути і на всю нашу та й світову історію, взявши для роздумів її чільних представників і носіїв.

 

У "Портреті Доріана Грея" є такі слова: "в кожному з нас Небо і Пекло". Коли ж взяти ті вольові зусилля, чи ті дивні зльоти, які зустрічаємо у великих, у мене знову запитання: до Неба чи до Пекла вони їх наближали? Оце, здається, і все для уточнення площини, на якій відбувається герць моїх думок і почуттів.

 

Лист Твій підняв багато думок, проблем – прочитав його з увагою і цікавістю, яких не викликає у мене щоденне чтиво. Та навряд чи зможу залпом поговорити про все, що хотілося б. Звернуся до іншого. Книжок купую мало. Причина дуже проста: отримую на руки 65 крб. Половину стараюся щомісячно віддавати мамі. Коли минулого місяця сказав мамі, що не зможу їй дати цього разу, то вона делікатно мені завважила, що то не перший, а другий раз. Вона крутить домашніми справами як тільки може і я її цілком розумію. А що означає низька зарплата і як вона в'яже руки, надіюсь, пам'ятаєш. Проте кілька цікавих книг таки придбав. Найважче було дістати твори А. Камю. Те, що дуже цінне, важко придбати в двох примірниках. Скажімо, твори Корбюзьє я не зміг дістати навіть для себе, як і багато інших видань. Дістав дещо і Тобі. Кілька книг з психології передав для Олі Іван (Світличний). Ужевича не купив. Влітку знаходжуся під керівництвом тата і у Львові буваю рідко.

 

Цей місяць був заповнений вибиванням вікна на південь – від цьоці Катрусі. А в тата один план за одним – і нема їм ні кінця, ні спокою. Часто я підпадаю під його хвилі і тоді забуваю про все на світі. Побачив би Ти, як ми різали пилою цеглу, щоб не дуже зруйнувати стіну!

 

Особливих новин нема. 30 травня, у неділю, мама возила Оксанку у Львів на її день народження. Оля заледве впросила, щоб залишилася бодай на тиждень – появились трускавки, а тому хоче дати їй запас весняних вітамінів. Погода у нас гарна, на відміну від попереднього, літо сухе, дощі випадають вчасно – повинні б добре зародити сади.

 

Передай Михайлові (Сороці), що часто згадую його і думаю про нього. Колись він дав мені два зошити з вправами йогів. Але тоді не міг їх як слід простудіювати і мені соромно було про це признатися. Тепер до них заглядаю кожного дня, а водночас згадую своє метушливе життя, наші зустрічі і той день, коли Михайло вручив мені спочатку один, а потім другий зошити з вправами йогів, за що складаю йому запізнілу щиру подяку. Щиро вітай його.

 

Цілую.

Твій Богдан"

 

Зважаючи на те, яким щільним кільцем мене обступили агенти КГБ, конче потрібно було зафіксувати у письмовій формі, що вся моя увага зосереджена на вправах йогів. Саме ця тема була основною в моїх спілкуваннях з багатьма підозрілими людьми. Мав надію, що брат зрозуміє, чому раптом так багато уваги приділяю йогам. У листі від 3 червня 1971 року я писав йому:

 

Дорогий брате!

Цього листа почну з того, чим закінчив попереднього – з розмови про вправи йогів. Спочатку, ніж практично приступити до вправ, я уважно простудіював тих два зошити, які мають назву "Лечебная гимнастика", а також ознайомився із кількома іншими книжками, написаними індійцями спеціально для європейців. Крім того, г. "Молодь України" подала уже біля 20 уривків із книги "Хатха-йога" болгарських медиків Арсена Міланова та Іванки Борисової. Коли минулого року був у Києві, то якраз потрапив на прем'єру науково-документального фільму Київської кіностудії "Індійські йоги. Хто вони?" Автори фільму відвідали у Бомбеї спеціальний інститут учення йогів, заснований у 1918 р. Шрі Йогендрою, а також зняли чимало кадрів як проходить навчання йогів, використали стару хроніку. В усякому разі, фільм цікавий, зроблений з великою любов'ю. Для наукових експериментів у Київ був викликаний один йог і його досягнення були дуже високо оцінені. Треба було чекати майже рік, поки фільм почав йти у Львові. Це був якраз час, коли ми з Оксанкою почали кожного ранку робити легкі вправи. Я ще раз пішов у Львові на той фільм і розповів про нього вдома. Оксанку це дуже зацікавило і вона спеціально їздила з мамою на один день до Львова, щоб піти в кіно, а на другий день їздив забрати її. В неї залишились головним чином зорові враження, бо російської мови вона не розуміє. То правда, що балетні студії допомогли їй у швидкому оволодінні деякими вправами. Спочатку я думав, що усім дітям легко зробити "лотос" і почав казати різним дітям спробувати цю позу, але ніхто з них не зробив. Оксанка, в свою чергу, почала вчити всіх своїх подружок, але серед них теж ніхто не знайшовся, хто б міг без підготовки зробити. Крім того, що балет допоміг, він в чомусь, як мені здається, зашкодив. Оксанці цікаво робити вправи, коли хтось дивиться, дивується, схвалює, а коли вона залишається сам на сам – цікавість і охота пропадають. Під тим оглядом в ній зародилась чисто артистична струнка, живе вона в ній з найперших років. Коли приїхав додому, то найперше її прохання було: "Стрийку, зроби мені сцену – тільки не таку маленьку, як дід зробив, а таку, як в справжньому театрі". То було три роки тому, те ж почуття залишилось і зараз. Боротися з ним було б нерозумно. Воно або залишиться на все життя і виведе її на велику сцену, або щезне так же природно, як і народилось.

 

Я згадав про це тільки для того, щоб Ти зрозумів, що її вправи – це не систематичні заняття, а скоріше ігри, які дають їй радість і приємність, а не примусовість виконання усіх пунктів. Вичитав таке: "Йоги вважають, що дітям до п'яти років взагалі не треба займатися вправами йогів. Вони можуть обмежитися вільними іграми і рухами, цього досить для правильного розвитку. Між п'ятьма і десятьма роками для росту і тренування тіла та психіки можна виконувати легкі йогівські пози. Від десяти до шістнадцяти років у період бурхливого росту організму і загального його розвитку, коли швидко формується кора головного мозку, потрібні щоденні заняття йогівськими вправами, але під контролем спеціаліста".

 

Пишу про все це докладно, бо знаю, що Ти переживатимеш, щоб деякі вправи замість принести користь, не зашкодили Оксанці. Ті вправи, які стимулюють активність залоз внутрішньої секреції, я не казав їй робити. Деякі підручники дуже докладно коментують, яка вправа дає той чи інший ефект. Якщо хтось зіпсував собі серце, то причина може бути тільки одна – недотримання вимог дихання. Це все одно, що плавання, яке само по собі дуже корисне, але при невмінні дихати може зруйнувати серце. Всі три роки після повернення я фізично і психічно почував себе гірше, ніж у таборі. Здавалося б, нормальне харчування, різноманітна праця – що більше потрібно? А почуття погане, цілими днями тягнуло на сон, допікав ревматизм, очі, головний біль, шлунок, і як прокляття – геморой. Я пив чай, горілку, спирт, каву, а зрушити якийсь стан хворобливості не міг. Не знаю, як буде дальше, але мене перестав мучити ревматизм, не куняю після, сніданку або обіду, цілий день чую свіжість. Словом, в якійсь мірі переживаю процес, протилежний до активного старіння. Повністю кинув пити все, що має домішок алкоголю, в тому числі і пиво. Якщо б вилікувати катар шлунка, геморой і очі, то я був би в спортивній формі. Втома моя від читання пояснюється в якійсь мірі ще й тим, що читаю тільки одним оком, друге у мене пасивне, я не бачу ним літер і заледве читаю великі плакати з малої віддалі.

 

Чи домігся я якихось результатів у вправах? При всьому співчутті Оксанки, "лотоса" зробити не можу, хоч згинь. Але почав не з асан, а з регулювання дихання – це всім під силу. Серце працює нормально, стараюсь дотримуватись кожного пункту вимог. Дрозд мене запевнював, що навіть щоденне виконання однієї лише "свічки" (сарванг-асана) або стійки на голові (сірш-асана) дає заряд на цілий день, а тому він продовж кількох місяців виконує "свічку" і теж кинув всякі напої. Не знаю, як Ти дивишся, але мені здається, що серйозне і глибоке вивчення теорії і практики йогів здатне було б оздоровити цілі покоління. Те, що у Києві вийшов фільм про йогів і те, що виходить книжка, і те, що вправи за системою йогів мають чимало прихильників, – дуже мене тішить і хтозна, чи не буде це першими зернами для спраглих за справжньою, глибинною духовністю, моральністю та етичністю людей, не до кінця ще зневірених можливостями людського роду.

 

Про те, що зневіра в розумне начало людського роду досить активна, говорить мало не вся зарубіжна художньо-філософська і суто філософська література. Чи звернув Ти увагу на статтю Артура Кестлера – "Человек – ошибка эволюции?", надруковану в "Литературной газете" за 12 травня 1971 р.? Ця стаття має безпосереднє відношення до нашої дискусії, тому дозволь виписати один абзац.

 

"... .Человек – существо, может быть, и милое, но уж никак не благоразумное, и не похоже, чтобы он вообще собирался ступить на путь благоразумия. Напротив, все данные за то, что на каких-то последних бурных этапах эволюции – у гомо сапиенс где-то что-то разладилось; что в нашем природном механизме допущен изъян, мелкий конструкторский просчет, которому мы обязаны параноидными тенденциями, прослеживаемыми в нашей истории. Гипотеза нелестная, но правдоподобная. Эволюция совершала бесчисленное множество ошибок, на каждый существующий вид приходятся сотни вымерших; список ископаемых животных – мусорная корзина, куда Верховный Конструктор выбрасывает отвергнутые варианты. Вовсе не исключено, что и гомо сапиенс – жертва мелкой погрешности конструирования, скорее всего просчета в организации нервной системы, который прививает человеку склонность к маниакальным идеям и толкает на самоуничтожение".

 

В цій цитаті чимало із того, що клаптиками розкидано в моїх попередніх листах. Мабуть, ці питання тривожили кілька тисяч років тому і індійців, але якщо європейці тільки фіксували хворобу, ігнорували її або підносили симптом хвороби як фактор здоров'я, індійці наполегливо думали над лікуванням і рецепт – системи їхньої філософії. Їх чимало, не всі з них нам доступні, але навіть ті, з якими маємо можливість познайомитись, свідчать про головну, разючу відмінність від європейського способу думання. У них в центрі уваги не схоластичні роздуми, а людина, її сутність, те, до чого через довгий час прийшли персоналісти і екзистенціалісти.

 

Напиши, який вплив на Тебе і Твоїх знайомих зробила стаття Артура Кестлера. І ще хотів би знати враження від давнішої статті – теж надрукованої в порядку дискусії. Це стаття американського фантаста Айзека Азимова "Свобода не быть женой и матерью" (Литературная газета, 30 сентября 1970 г.).

 

Оскільки стаття надрукована давно, а про неї ти теж не згадував у листах, у мене нема впевненості – читав ти її чи ні, хоча важко думати, щоб таку статтю можна пропустити. Адже дискусійні речі у нас рідкість! Щоб відсвіжити у пам'яті її зміст, випишу 2-3 цитати, бо дуже хотів би знати Твоє враження про несподіваний хід думок. Цитую:

 

"В 1991 году многодетные семьи будут считаться антиобщественными. Материнство уже не будет в почете; появление ребенка начнут воспринимать как угрозу всеобщему благополучию...

 

Чем все это чревато для девушки 1991 года, вполне очевидно. Старое представление о том, что главное назначение женщины – быть женой и матерью, отомрет...

 

А когда материнство перестанет быть высочайшей и благоразумнейшей целью женщины, изменяться и связанные с ним второстепенные аспекты ее существования.

 

На протяжении многих веков культура наша всячески старалась ограничить половую жизнь женщины (во всяком случае, женщины-матери) общением с одним партнером.

 

В конечном итоге возросшая к 1991 г. свобода интимных отношений приведет к более экономному расходованию половой энергии.

 

Мужчина и женщина смогут заключать союз по любви, на всю жизнь, но никто не будет их принуждать к совместной жизни до гроба, если любовь кончилась и перешла в ненависть".

 

Боюсь, що зовсім замучу Тебе цим листом. Є чимало речей, про які хотілося б зразу поділитись, а листування дуже утруднене. Набагато легше писати листа, коли треба відповідати, а коли ще не отримав жодної реакції на один лист, писати наступний важко – фактор суто психологічний, один його переборює, а інший – ні. В попередньому листі свідомо не писав про вправи йогів, щоб повніше написати в наступному. Але і в цьому листі мені не вдалося торкнутись всіх піднятих Тобою питань. Іванову книжки не вислав. Причина дуже проста – не знаю, як його звати і мені соромно написати тільки "Іванову". Вислати на Твоє ім'я – не те. Напишу тільки прізвище і якусь букву, а Ти повідомиш його. Вишлю завтра. На бандеролі Ти написав, що вислати, а вверху напис – "нельзя". Тепер ні Оля, ні мама не знають, що висилати.

 

Оксанка кілька днів побуде у Львові, а потім знову приїде у Ходорів. Цікаво. Чи буде в неї охота самій зранку робити зарядку, У Ходорові вона два дні пропустила: "щось не хочеться". Я не настоював, але коли під вечір хтось прийшов, вона з великою ретельністю виконувала кожен номер. Навчилася розслаблюватись майже так, як Михайло (Сорока) – на очах може заснути.

 

Вітай друзів. Цілую.

Твій Богдан"