Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXХ. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 17 лют. 2014 р., 11:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лют. 2014 р., 09:03 ]

Зустріч Нового року в Карпатах

Наближався Новий рік. Львівські друзі твердо вирішили зустрічати Новий рік у Карпатах. Я радо погодився їхати з ними. Сказав про це Лесі і Ромі Вовчовським. Також дали згоду. І ось ми у Карпатах: Володимир Патик з дружиною Ромою, Ярослав Мотика з дружиною Ярославою, Іван Остафійчук з дружиною, Роман Безпалків, з Тернополя приєднався Ігор Герета, з Ходорова – Леся, Рома і я. Компанія весела і дружня. Знайшли у лісі галявину. Скульптори прикрасили дерева чудернацькими витворами з коріння старих дерев. Почали стягувати сухі дерева для ватри. Біля вогнища зустрічали Новий рік. То була щаслива ніч, радісна ніч. Вранці фотографувались, колядували.

 

Хтось приніс вістку, що недалеко від нас відпочивають Павличко з дружиною, Драч і ще хтось. Пішли до них у гості. Я мав довгу розмову з Павличком. Нагадав йому:

 

Питають сосни, де я мешкаю,

Чому іду сумною стежкою... 

 - А ти, виявляється, звернув увагу на цей вірш. Мушу тобі сказати, що усі мої вірші, кращі мої вірші, написані кров'ю серця.

- У моїй пам'яті багато віршів Павличка. Їх можна б згрупувати у дві різні за змістом і за довершеністю форми книги.

- Мусиш зрозуміти, що ми вимушені писати і для КГБ, і для народу. Інакше не виживемо, інакше нас усіх знищать. Яка користь від того, що ти на фізичній праці? Міг би, відповідно до своєї енергії, талану, писати і друкувати монографії про художників, а тратиш час на працю, яку міг би виконувати інший, той, що не здатний писати книжки.

- Дуже важко зважити, що важливіше. У різні часи доля представників творчої інтелігенції була різна. Ті, що відкрито боролися з існуючим режимом, сиділи у тюрмах, та це не означає, що всі інші схвалювали режим. Писання мудрих книжок – це також боротьба. Національно-культурний рух почався з поезії. Нас звинувачували не тільки за виготовлення і розповсюдження політичних матеріалів, кваліфікованих як "антирадянська література", а й за тиражування "ідейно невитриманих віршів" багатьох українських поетів. Тому не варто протиставляти людей, що опинилися в малій зоні, тим, які в іншій формі вели боротьбу у великій зоні.

- Добре, що ти так думаєш, але не всі так думають. 

Нашу розмову перервав крик біля хати. Якесь тривожне передчуття стиснуло серце. Побігли туди. Біля санчат лежала донечка Павличка, біля неї її мама і Роман Безпалків. З розповідей дізналися, що дівчата ковзалися на санках, одна з них не змогла скерувати санчата – чи то перекинулась, чи вдарилась об дерево – і в результаті перелом ноги. Роман радив накласти шину й пов'язку, але Дана і чути не хотіла. Якось знайшли можливість відправити дівчину до лікарні. Так добре почалось і так несподівано тривожно закінчилося наше святкування Нового року.

 

Тривожний лист від брата Миколи

То була велика несподіванка: 19 січня 1970 року від брата Миколи прийшов тривожний лист. На конверті подана його зворотна адреса:

Латвийская ССР

Лиепайский р-н

п/о Паплака, в/ч 3179 "Т".

На початку листа брат написав: "Лист тільки для Тебе"

 

"16.1.1970 р.

 

Дорогий Богданку!

По своїй "великій милості" Природа видала мені пару вільних днів. Неждано-негадано я опинився в руках ескулапів. Проснувшись вранці (то було чотири дні назад), відчув, що моя голова стала нібито важка. Так як від мудрості це не могло бути, бо останнім часом з кожним днем голова ставала порожнішою, то мене вхопив великий страх і я побіг до люстра. А в ньому я побачив величезну потворну голову. Ні очей, ні рота не видно. Одні щілини. Чоло на декілька сантиметрів виглядало вперед. Мала моя голова вигляд неотесаної якоїсь брили кам'яної.

 

Кажуть лікарі, що сталося то внаслідок отруєння якимись хімічними речовинами або опромінювання високою частотою. Все це вже помаленьку проходить і я знову набираю нормального вигляду.

 

Цю вимушену перерву в моїй військовій службі я повністю заповнив книжками. Сьогодні закінчив читати "Преступление и наказание" Достоевського. Прекрасна то річ! Тяжко віриться, що вона є плодом творчості, а не фактичними подіями, пережитими самим творцем. У мене мороз біг по спині, коли страшні картини одна за одною проходили в моїй уяві. Неймовірне напруження нервів від першої до останньої сторінки. Мене кидало то в жар, то в холод. 

Вчора я старався вже не читати перед сном – було моторошно. Але і в той же час тяжко відірватись від читання.

 

Вже минуло кілька годин, як я закінчив читати, а думки все одно крутяться навколо книжки.

 

А взагалі коло мене все гаразд, якщо не рахувати тої загадкової хвороби, про яку прошу не говорити нікому. В мене вже валізковий настрій. Кожного дня молоді рекрути викрикують перед сном, скільки "старикам" лишилось до закінчення служби і бажають гарних снів, доброго здоров'я. А коли погасять світло, роздається голос:

 

- Взгрустнем, старики!

 

І всі "старики" речитативом повторюють:

- Масло съел, день прошел – ну и черт с ним!

 

Погода тут дуже зрадлива. Сьогодні нуль градусів, завтра – 25° С. Вітер і туман надають їй особливо неприємного відтінку.

 

Писала мені Дарця, що дома все в порядку, всі здорові. Ну і слава Богу! Як пройшли свята? Що нового коло вас? Пишіть. Низький уклін Батькам! Цілую

Микола"

 

Я відписав Миколі, щоб не переживав, що все буде добре – молодий організм все переборе. Сам же був тим випадком дуже засмучений. Якщо в армії трапляються такі випадки – отруєння чи опромінення, то що тоді говорити про тюрми і концтабори. З того виходить, що кожен, хто побував у "малій зоні", міг бути піддослідним кроликом. Пригадався мені випадок у тюрмі на Лонцького, коли після чаю і баланди я не міг ранком встати – ноги не слухалися. Що то могло бути? Експеримент, свідоме використання психотропних засобів для впливу на психіку? А хвороба очей? А чергування станів апатії і незрозумілої бадьорості? Від одних думок, в якій живемо країні, можна зійти з глузду. А доводиться жити, думати, яким способом можна боротися з потворним витвором епохи. Що найголовніше? Знати, чого хочеш і готувати себе до цього. Необхідно загартувати організм, зробити його витривалим, здатним переносити різні несподіванки. Тут мусять допомогти мені вправи йогів. Вони мають стати моєю силою і моїм прикриттям – моїм дахом. Але перед тим, як зайнятися йогою, необхідно позбутися геморою. Отже, потрібно йти на операцію. Про своє рішення лягти в лікарню не повідомив бригадира, не сказав про свій намір і батькам. Головне, думав я собі, щоб про моє перебування не дізналось КГБ, щоб не втрутилось, бува, у моє лікування.

 

У Львові без особливих складностей відбув чергу в поліклініці медінституту, пройшов обстеження і отримав направлення на операцію, яку зробили мені під місцевим наркозом наступного дня. Ніч проминула в гарячці, але через день температуру збили уколами і я міг встати. Час було дати про себе знати батькам, які, напевно, переживали, що зі мною могло трапитися. Подзвонив дружині брата Миколи Дарці. Вона підтвердила, що всі налякані моїм раптовим зникненням. Написав коротенького листа батькам.

 

"3 лютого 1970 р.

 

Дорогі мамо і тату!

У вівторок я поїхав до Львова, а в середу без особливих ускладнень мене поклали в лікарню на обстеження, яке закінчилось тим, що наступного дня зробили операцію. Було це 30 січня, у п'ятницю, о 13 годині. Через півгодини, які проминули для мене досить швидко, бо під час операції (під місцевим наркозом) розмовляв з хірургом, мене звільнили від болячки, яка так мені допікала, коли носив відра з розчином. Почуваю себе непогано, кілька днів буду приймати різні процедури. У першу післяопераційну ніч не спав, хоча медсестра дала обезболюючий укол. Кажуть, що ніхто з оперованих першу ніч не спить, а що я не стогнав, не охкав, то всі в палаті вважають, що в мене найкраще пройшла операція.

 

Вчора (вівторок) мені дозволили трохи ходити. Дзвонив Дарусі, сказала мені, що ви підняли непотрібну паніку. Жодних передач мені тут не потрібно, бо головне після операції: кілька днів дотримуватися суворої дієти. Через тиждень-півтора буду вдома і про все розповім докладно. Приїжджати до мене не потрібно, бо тут є телефон і я, не маючи що робити, дзвоню час від часу своїм друзям і знайомим. Якщо мені буде щось потрібно, вони принесуть. У палату поки що нікого не пускають – карантин. Єдине прохання: не турбуйтесь, жодної загрози для здоров'я нема, а тому маю надію, що все буде добре. Я задоволений, що пішов на операцію, щоб позбутися надокучливої болячки. Якщо прийде бригадир і буде розпитувати, чому я не виходжу на працю, скажіть йому, що лежу в лікарні після операції, а як тільки мене випишуть, зразу до них навідаюсь. Оце і все. Цілую.

Ваш Богдан"

 

Щоб чимось зайнятися, вирішив написати статтю про творчість Ярослава Мацелюха. Це, можливо, єдиний випадок, коли я, не маючи під рукою жодних матеріалів, впродовж трьох днів написав статтю. Почав обдумувати інші задуми статей з літературного і мистецького життя, але втілити їх на папері вже не було часу – мене виписали з лікарні, призначивши дні, коли повинен приходити для прийняття різних процедур.

 

Про зроблену мені операцію брат Микола дізнався від своєї дружини Дарці. Не знаючи, що то була за операція і як я себе після неї почуваю, брат (він у той час перебував на армійській службі у Латвійській РСР) тривожно запитував про стан мого здоров'я:

 

Дорогий Богдане!

Як сталося, що до рук ескулапів Ти втрапив? А я якраз в попередньому листі до Тебе писав, що й мови не може бути про якусь хворобу. В чому справа? Бо Дарця написала мені, що зробили Тобі операцію, що вже все йде на поправку і що Ти вирішив заодно і жолудок підлікувати.

 

Коло мене все по-старому. Живу від дня до дня. А залишилося менше сотні до кінця. Підійшли вже різні перевірки, інспекції. Кожен день заліки, екзамени. Роботи вистачає, день завантажений. Ввечері викроюю годину для читання, а також трошки розминаю кості, бо цілими днями тепер знаходжуся в кріслі. Вже майже місяць виконую функції художника-декоратора. Малюю, пишу, креслю, вирізую і наклеюю ілюстрації.

 

В одному місці, де папір висить на гвіздках, зняв три сторінки з якогось литовського журналу. Але вдалося зберегти лише одну. Дуже жаль тамтих, бо то були чудові роботи Красаускаса. Боюся, що їх все-таки хтось "використав". Одну висилаю – "Події 1905 року".

 

Зичу здоров'я і швидкого одужання. Цілую міцно.

Микола

 

15.11.1970 р. Обіймаю і цілую Батьків".

 

Листування як одна з форм духовного існування

У кінці лютого 1970 року Надійка Світлична прислала короткого листа, преамбулою до якого став дотепний рисунок: карикатурний чоловічок у правій руці тримає немовля, а в лівій – три квіточки. Дотепне, дещо запізніле привітання мене з днем народження Надійка пояснювала турботами молодої матері: 

 

"23.02.1970 р.

 

Дорогий Богданку!

Твій день народження у мене в активі, не треба заглядати до записника. Але життя моє зараз набрало таких темпів, що я лише через півмісяця спромоглася привітати Тебе з тим святом. Зате вітаю не сама, а разом із своїм кузькою Яремою, дуетом (правда, кожен по-своєму) співаємо Тобі "Многая літа". Водночас дякую за новорічне поздоровлення, за "Архітектуру Львова", по яку я їздила за кілька годин до народження Ярка, і за спільне з Олею привітання. Числа 7 березня я їду з Яремою до мами на кілька місяців. Тому, якщо Ти й будеш у Києві – побачимось не скоро. А хотілося б! Вітай Рому й Лесю, своїх родичів і всіх львів'ян, котрі в Бога вірують. Може, озвешся? Цьом.

Надія"

 

Лист Надійки ще був у дорозі, коли я писав листа братові Михайлу. Спонукою до написання того листа була розповідь Олі, коли повернулася з Владімірської тюрми з побачення, що брат, не знаючи, що я був у лікарні, чи то вже написав, чи збирається написати мені сердитого листа. Можливо, що брат знову не отримав моїх останніх листів і вважав за потрібне посварити мене, але потім передумав, бо листа я так і не отримав. Мої листи могли зацікавити чекістів порушеними питаннями і вони могли їх затримати або конфіскувати. Не знаючи, який з цих варіантів ближчий до правди, я писав братові:

 

"м. Ходорів. 24.02.1970 р.

 

Дорогий брате!

На щастя чи на жаль, але я не отримав Твого "сердитого" листа, про який Ти говорив на побаченні Олі. Минуло чимало часу і, мабуть, даремно вже очікувати – видно, що комусь він сподобався і вирішили підшити. Якщо б то був звичайний, не сердитий лист, мені важко було б догадатись, про що Ти в ньому пишеш, а так можеш не дуже за ним жаліти і вважати, що я його прочитав. І те, що лист був сердитий, і те, що він пропав, – речі звичайні, звиклі й не варто над ними мусолити голову. Набагато важливішим є в будь-якій обстановці зберігати спокій і світлість духу. Вдавалося це колись досягати людям, які самі себе замуровували в печері, але рідко це вдається досягти вихованцям XX ст.

 

З усіх людей, які пройшли перед моїми очима, чи не один лише Михайло Михайлович (Сорока) осягнув висоту спокою, рівноваги, людської доброти і мудрості. Не знаю, чи цього досягають в результаті великого терпіння, чи можна цього навчитись, чи треба з цим вродитись, але ніколи не забуду його обличчя, яке ненастанно випромінювалось теплотою із невластивим для інших людей магнітом притягання людських душ. Кожного ранку він робив зарядку за системою йогів. Може, це на нього так вплинуло, чи, може, він завжди таким був і стояв вище від всяких людських слабостей? Не знаю, але знаю, що тільки такі люди здатні зробити великий вплив на інших навіть тоді, коли не ставлять собі такої мети.

 

В якійсь мірі я все це пишу під впливом статті Рене Абаші "Проповедник идей ненасилия", надрукованій в ж. "Кур'єр Юнеско" за жовтень 1969 р. – весь журнал присвячений Ґанді. Від часу виходу журналу я багатьом читав цитати із деяких статей, а тому, що їх сприймали із захопленням, то зроблю деякі виписки і для Тебе:

 

"Последователь сатьяграхи должен быть искренним, идея ненасилия и сострадания должна войти в его кровь и плоть. Для этого он должен подчиняться строгой дисциплине и пройти долгий курс учения. Это и есть "брахмачария", обуздание чувств, аскетизм.

 

Наклонность к насилию следует подавить постом, воздержанием, молчанием (каждый понедельник был для Ґанди, по принятому обету, днем абсолютного молчания)... Таким образом, прежде чем принять участие в открытом движении ненасилия, последователь сатьяграхи направляет свои усилия внутрь, на самого себя. Как можно требовать правдивости от других, если не требовать этого прежде всего от себя? Нечистыми руками не зажжешь источник света. Этими суровыми, подчас неожиданными требованиями Махатма (Великая душа) пробудил целую нацию к духовной жизни и к борьбе за политическую свободу".

 

У тому ж журналі Карл Ясперс пише: "Вся жизнь Ганди являет собой пример верности этому принципу (сатьяграхи). Его действиями руководила активная сила Любви, Веры и Самопожертвования. Тот, кто живет по принципу сатьяграхи, должен превыше всего ставить Истину, Чистоту, Мужество, Волю к Самопожертвованию. Он должен радостно принимать все выпадающие на его долю страдания, но не пассивно, а как борец за правду и справедливость. Он должен вырабатывать в себе дисциплину ума и духа, как другие овладевают умением обращаться с оружием. Всю жизнь человек должен заниматься самосовершенствованием".

 

"Политические убеждения были для него неотделимы от этики и религии; более того, он считал этику и религию основой основ этих убеждений: лучше умереть, лучше пожертвовать всем народом, чем запятнать чистоту своей души ...Жизнь его была нескончаемым поиском, неутомимым стремление к самоочищению, пониманием собственного несовершенства".

 

Я не жалітиму, якщо переписав цитати, які Тобі добре відомі, – такі думки можна (і, мабуть, треба) читати багато разів, вони ніколи не надокучать і не викликатимуть роздратування. Коли сприймати багато речей під відповідним кутом зору, багато що стає зрозуміло з тих невдач у національній справі, які були, які є і які ще довго будуть, аж поки люди перед тим як направити свої зусилля на інших, не направлять їх на самих себе. Прийде час і на перший план вийдуть проблеми індивідуального самовдосконалення, проблеми етики і моралі. І як буде досягнуто якийсь успіх на тій найважчій ниві, щойно тоді можна буде вважати, що люди, народ чогось досягли.

 

Ґанді відкрив мені те, чого я так довго шукав, що по краплині визбирував у Корчака. З кожним роком ми все більше й більше будемо відчувати потребу у власному Ґанді й, можливо, всі наші лиха, нещастя, зриви і невдачі саме від того, що його (Ґанді) у нас не було, що на нього не спромігся наш національний дух. З вершин гандизму легко зрозуміти всі претензії і докори, які адресували козацькій республіці Пантелеймон Куліш та інші. Можливо, місію Ґанді міг виконати на Україні Сковорода, але його як не знали, так і не знають, як не читали, так і не читають. Та й чи був він для України тим, ким став для Індії Ґанді? Як би там не було, але націю може оздоровити лише філософія практики, практичного ідеалізму, а в нас про нього поки що і не чути.

 

Р. S. Вдома без змін.

 

Вітай друзів.

Богдан"

 

На початку квітня 1970 року прийшов лист із Женеви від Віри Вовк:

 

"Женева, 24.III.1970 р.

 

Дорогий Богдане,

Посилаю Тобі спільне фото і рахую з Твоїм аплявзом (захопленням. Ред.), як на початківця не погане. Деякі, вправді, вийшли жахливі. Чи Ти отримав своє попереднє?

 

Як бачиш, я змінила край і місце перебування, принаймні на цей рік. Моя адреса:

W.S. с/о Nуzаnоwsky

29 rue Sсhаuv, 5 mе

Gеnеvе Suissе

 

Тепер вивчаю "на бляшку" французьку мову; моя нова книжка буде двомовна: українська з французьким перекладом поруч. Не знаю ще, Богдане, чи приїду цього року до Вас. Поживемо, побачимо. Тимчасом треба якось тут зачепитися, може, за університет.

 

Напиши мені, чи отримав Ти ті мистецькі книги, які я Тобі вислала, і що саме. Як маєш які бажання, пиши до мене, мов до сестри, добре? Твій дарунок "Архітектурні пам'ятки Львова" – дуже мені дорогий, але не витрачайся на дарунки! Як можеш і маєш час, напиши мені кілька слів про себе і родину. І чи дійшов мій пакунок з Нью-Йорка (висланий з кінцем грудня)?

 

Сердечно Тебе вітаю –

Твоя Віра"

 

Про "Полтву" Романа Андріяшика

Відписуючи листа Вірі Вовк, я передав їй своє захоплення романом Андріяшика "Полтва", який прочитав з великим захопленням. Водночас подумав, що варто було б розповісти про цей роман і братові Михайлу. Той факт, що він у жодному з листів про нього не згадує, давало підставу зробити висновок, що він його не читав. Це й наштовхнуло мене на думку написати братові листа і поділитись із ним своїми враженнями від прочитаного твору. Не мав сумніву, що роман Андріяшика, хоча й має зовнішню історичну основу, є романом на сучасну тему, романом, в якому в завуальованій формі розкрито і проаналізовано сучасну українську дійсність і стан людини в тій дійсності, складні порухи її думок і почувань. Вистежування, доноси, підслуховування, роздуми про все, що відбувається, – такому творові важко знайти аналог у сучасній українській літературі. Але як про все це написати, щоб не привернути увагу до змісту листа цензора? Очевидно, що вдатись до аналізу роману, розкрити його силу було б нерозважливо: такий лист не мав би шансу дійти до адресата. Залишався єдиний варіант: наголосити, що "Полтва" – це історичний роман і натякнути, що говорив Франко про історичні романи. Брат мусив пам'ятати, що Франко вважав їх творами, в яких про сучасність говориться під прикриттям історичного сюжету. Звичайно, думку Франка не варто наводити повністю, достатньо нагадати, що така думка у Франка є, тим більше, що у нас із братом на цю тему не раз була мова. Тому замість аналізу твору я вирішив навести кілька цитат. Вважав, що цього буде достатньо, щоб він зрозумів, що роман у своїй сутності не на історичну, а на сучасну тему, наведені цитати мали війнути на нього подихом нинішнього дня. Мав намір порушити питання про конечну потребу української інтелектуальної прози, яка могла б проаналізувати (у тому числі, під філософським кутом зору) складні періоди в українській історії, дати аналітичні портрети суперечливих історичних постатей.

 

"19 квітня 1970 р., м. Ходорів

 

Дорогий брате!

У жодному із своїх останніх листів Ти не згадуєш нового роману Андріяшика "Полтва", надрукованого у восьмому і дев'ятому номерах журналу "Прапор" за 1969 р. Я не підписую того журналу, але нарешті роздобув його – спочатку майже одним подихом прочитала мама, а потім вже я. Читаю я дуже повільно – в цій ваді є і свої добрі сторони, бо те, на що я звернув увагу, не помітив ніхто із знайомих і друзів. Ще задовго до знайомства із романом, якраз на Новий рік, коли зайшла розмова із Драчем про прозу і я, при своїй малообізнаності, сказав, що, крім новел і оповідань, 1969 рік не дав жодної повісті чи роману, який би зрівнявся з Гончаревим "Собором" чи Іваничуковими "Мальвами" (за важливістю піднятих проблем), то Драч трохи здивовано запитав: а "Полтва" Андріяшика?

 

"Полтва" – історичний роман. Що говорив Франко про історичні повісті й романи – Тобі відомо. Журнал у мене під рукою, а тому випишу кілька цитат.

 

"Марта дивувалася. Юліан, її чоловік (вона звала його професійним арештантом), був людиною веселої, аж надокучливої вдачі". "Якби серед ночі чи вранці прийшов Юліан і побачив долі Верлена – забув би про камеру, голод і холод (кажуть, їм там підсипають до баланди якихось порошків, щоб підвищувався тиск крові; тоді арештанти мало не божеволіють), схрестив би на грудях руки і почав: "Скільки Тебе просити! Не пиши книжок. Я ... Ти..." І накинувся б, наче й не було розлуки" (с. 13).

 

"Істина поділена між ворогами. Варто послухати, що один випоминає іншому, і знатимеш, що сам творить нишком. Тоді неважко судити про обох. Сумна правда виходить, коли з'єднати дві півправди. Та цим ніхто не переймається (с. 15).

 

"Зростала з мук і сумнівів" (с. 18).

 

"– Усе, що ми робимо, серденько, десь розігрується, як на нотах. Враховано навіть те, що ти сьогодні їздила на вокзал за продуктами, за півдарма набрала всякої всячини, прийшла до редакції в доброму гуморі, отже..." (с. 21).

 

"Звичайно, це свинство, коли цікавляться звичками, стежать за кожним кроком... Я повинна боятися сама себе, як вибухової машинки". "Манія переслідування, – згадала вона Юліанові слова, – мучить тих, хто не відчуває спорідненості з переслідуваною нацією" (с. 22).

 

"Не варто, – каже Юліан, – жалітися, коли важко. Адже всім щось долягає. І не треба на людях сердитися. Усі ж роздратовані, ледве стримуються". "На листі – безліч знаків запитання. Видно, тюремний цензор посушив собі мізки, гадаючи, що Юліан зашифрував якусь інструкцію. Вони там не таїлися. Часто конверти були розклеєні, окремі рядки підкреслені червоним олівцем, деколи аркуш був пожмаканий, певне, листа пошпурили до смітярки, потому "змилостивилися", або ж бракувало початку чи закінчення. Може, це робили й навмисне, мовляв, знайте, що ми – є ми" (с. 27).

 

"Словом, Юліанове ім'я було в усіх на устах. Ніхто і при гадці не мав, що в незабарі це – потенціальний державний злочинець, котрий бажає лиха свому народові" (с. 30).

 

"Коли в людині вбити волю до життя, вона переселяється у фантазію, в підпільний світ. Коли народові нав'язують абсурдні відносини, він непомітно створює державу в державі. Людина і антилюдина, сім'я – і антисім'я, суспільство і антисуспільство... Юліан сприймає все це розумом" (с. 35).

 

Мабуть, досить цих цитат, щоб переконати Тебе, що це роман, який зачіпає сукупність важливих проблем, виходячи з життя Львова 20-их рр. Так чи інакше – цитатами не замінити самого роману. На мою гадку, Андріяшик тяжіє до інтелектуального роману, але це лише підступи до велетенської гори, якщо брати за зразок "Доктора Фаустуса" Томаса Манна.

 

Серед небагатьох прозових творів, які я уважно прочитав в останні роки – "Доктор Фаустус" – вершина глибинного інтелектуалізму, творча максима. Нав'язлива актуальність національно-соціально-політичних проблем унеможливлює існування в українській літературі Бальзаків, Золя, Ромен Ролланів, Томасів Маннів. Я знову вертаюся до питання, яке вважаю найважливішим і найосновнішим, першочерговим – питання етично-морального. Коли я виписував Тобі цитати з Ґанді, то не для того, що шукав і відкрив нового Бога, а лише для ілюстрації тих проблем, які мене мучать. То правда, що листування – невдячний спосіб ведення не лише дискусій, а й звичайних, безпосередніх розмов. Думаю в даному випадку не стільки про себе, як про тих, про кого пишеш. Тому й доводиться цитувати Ґанді, були в мене ще під рукою Толстой і Роллан, але то вже іншим разом.

 

За півтора року побутування в нових умовах було кілька цікавих розмов і дискусій морально-етичного і філософського плану. Коли я сідаю за писання листа (не лише Тобі, але й іншим), то найбільшого лиха завдає внутрішній цензор, який, як той папуга, настійно повторює: "думай, про що не писати". Не знаю, як Тобі, але мені важко писати листи. Я веду з близькими людьми, з друзями і супротивниками внутрішні монологи й діалоги, але не можу собі дозволити таку розкіш в листах. Тут потрібний вибір, тут неможливо без дисципліни і відповідальності. Я вже не кажу про інші причини, з якими мимовільно знайомишся, коли щоденно вбиваєш вісім годин та ще й з тою "героїчною хворобою". З нею носив я бетон і цеглу, ніколи нікому про неї не говорив, але після побудови веранди іншого виходу не було – треба було оперувати. Чи то операція пройшла невдало, чи, може, зашвидко я приступив до фізичної роботи, але в мене все знову поновилося, та не хочу зразу йти на нову операцію. Цілком можливо, що цю "приємність" будемо переносити разом і тоді вже надискутуємося до чортиків. Щоб не дуже песимістично переносив Ти свою "героїчну хворобу", послухай один анекдот (їх я наслухався в проктологічному відділі чимало). Одного грузина питають, що таке геморой. Думав він, як пояснити, думав і нарешті каже:

- Тебе болів коли-небудь зуб? А тепер уяви собі, що той зуб майже зігнив і болить в корені. Розумієш? А геморой – це наче ціла жопа гнилих зубів.

 

Я винайшов свій спосіб заспокоєння тих "зубів". Беру хусточку або марлю, чи вату, змочую у холодній воді, прикладаю і маю спокій на цілий день – поки вода не висохне. Нормальний тонус у праці буває рідко, день проходить чортівськи повільно, бадьорість сприймаю як Божу благодать. Про всі ці речі я ніколи більше не говоритиму, бо не варто про все це говорити, але оскільки Тобі допікає клята хвороба, то не знаю, чи хто ще так зможе Тебе зрозуміти, як я. Коли я дав про себе чути з лікарні (я чомусь нікому не міг сказати, що лягаю в лікарню оперувати геморой), то Іваничук співчутливо сказав мені, що і його це очікує.

 

От на що зводяться наміри продовжити серйозну розмову, коли доторкнутись до суєти фізичного існування! Ну і як тут не згадати Андріяшика: "Не варто жалітися, коли важко. Адже всім щось долягає". Проте хоча б рикошетом зачеплю дещо з того, про що хотілося б говорити. Спочатку про одну "быль".

 

Був чоловік, який ніс на своїх плечах місію здорової духовності. Чи то месіянський шлях був не під силу, чи хрест заважкий, чи виникли сумніви у доцільності й потребі, але раптом, не без допомоги і порад псевдодрузів, рівний і міцний духовний хребет був замінений, на момент, на час, гумовим. "Висока думка в'юнитись не вміє" – видно, може і вміє. Для Європи – це звична річ. Тому Ґанді називає Європу скороминучою і гнилою духовно. В усякому разі Ганді такого жесту ніколи б собі не дозволив. Сковорода теж.

 

Романа (Корогодського) статтю читав задовго до надрукування у "Жовтні". Мав велику радість робити свої зауваження. Віднісся він до них гарно. А коли вийшов журнал, то прислав його мені з бароково-помпезною присвятою, що цілком у вдачі Романа: "Геніальному імпровізатору, який перший повірив у ці писання і поради якого були для мене вирішальними..." і т. д. Роман належить до тих, хто свято переконаний, що я ніколи нічого путящого не напишу, але "під ударом" можу дещо імпровізувати. Так думають й інші і від цього мені буває трохи гірко на душі – не від зауваг, а від власних потуг. Але докладніше про все це при зустрічі. Радий, що стаття Романова Тобі сподобалась, бо вона мені не тільки близька, але й в багатьох моментах рідна.

 

...Сьогодні неділя. Приїхали Оля з Оксаночкою, привезли нового Твого листа, написаного 5 квітня. Тато і мама принесли з церкви шутку (Так у нас називають гілки верболозу, якими після посвяти у церкві вітають з Великоднем). "Від нині за тиждень буде Великдень". Хай буде для всіх Вас цей день радісний, світлий, величний! Обнімаю, цілую.

Богдан"

 

У 1970 році Великодні свята припали на 26 квітня. Чекісти могли вручити мого листа братові у перший святковий день, але не в їхній звичці приносити в'язням радість. Листа брат отримав на другий день свят і відповів на нього окремим листом:

 

Дорогий мій брате Богдане!

Твого листа одержав на другий день Великодніх свят і прочитав з великою насолодою. Звичайно, я не міг би пропустити роману "Полтва", якби він попався мені до рук, бо Андріяшик зацікавив мене ще тоді, коли я познайомився з "Людьми зі страху". Наступний роман про Гуцулію був не такий густий, але все-таки цікавий романтикою первинної волі людини серед незайманої природи. А про "Полтву" я прочитав кілька рецензій, притому таких пісних і загальних, що з них важко було щось витиснути, і я зробив висновок, що це черговий ювілейний опус "на местном материале". В душі вилаявся та й закинув думати про нього. Аж бачу, що це зовсім щось інше, й нещасні журналісти нічого не виколупали з нього чи не хотіли про це писати. Ясно, що цитати не замінять роману, проте він мене справді зацікавив і я його в ляґері обов'язково прочитаю. А тут з нас трьох ніхто "Прапора" не одержував. Тверезі Андріяшикові міркування про "манію" переслідування. Вони якоюсь мірою перегукуються з тим, що думав сам чи до чого прийшов сам. Психологія говорить, що патологія починається там, де людина не може не думати про свою ідею fіх, а потім навіть чує потребу і приємність снувати про це думки. Появляється парадоксальне явище, коли психічно хворий "кейфує", як сказав би Русин, повертаючись до улюбленої теми, має насолоду від того, що сам себе жаліє чи уявляє якусь трагічну ситуацію. І перший крок до норми відмовитися від цій "насолоди". Раз не можна без Зозуляка, то його наявність мусить стати до певної міри нормою, не сковувати, не позбавляти можливості залишатися самим собою хоч би в загальному настрої та симпатіях, у можливості їх проявляти і утверджувати. Такий мій підхід до Андріяшикової проблеми і так я собі її утверджую з перемінним успіхом чи користю для себе.

 

Пишеш про інтелектуальну белетристику. Я теж читав "Faustus’a" і теж думав, чому нам не поталанило на інтелектуальну прозу, романи про вічні проблеми, сенс буття і т. і. Думаю, що тут не тільки причина в погоні за хлібом насущним для читаючої публіки, словом, не тільки в читачеві чи обставинах, у яких він живе, але (в першу чергу) в тому інтелектуальному рівні новішої творчої інтелігенції. Адже одну і ту саму проблему (найсучаснішу) можна розв'язати на різних рівнях: описово-споглядальному, психологічному і глибоко філософському як прояв одного з вічних принципів людського існування. Але хто мав можливість творити на третьому рівні? Для цього потрібні не тільки природний хист, знання людської душі, а й час і заглиблення в філософію буття. Хто мав для цього умови? Чернігівський чи полтавський чиновник, що кожен день віддавав по 6-8 годин на олтар царю та отечеству? Та й не тільки в часі справа, не у складі розуму і обдаровання. Згадай Франкового "Мойсея", де конкретна ситуація 900-х рр. поставила перед ним проблему взаємин вождя і народу. А як її вирішив Франко? Та на рівні кращих світових стандартів інтелектуальної поезії! Оглянься навколо на північ і захід, у сусідів не знайдеш нічого, що можна було б поставити поруч. А Шевченкову "Марію"? Чи хоч би "Во Іудеї во дні они". Процитую, бо вбився він мені вже тут:

 

- Так що ж, промовив Ірод п'яний,

По всьому царству настинать

Малих дітей; а то погані

Нам не дадуть доцарювать!

Почтар, нівроку, був підпилий,

Оддав сенатові приказ,

Щоб тільки в Віфліємі били

Малих дітей.

Спаси ти нас,

Младенче праведний, великий,

Од п'яного царя-владики!

Од гіршого ж тебе спасла

Твоя преправедная Мати.

Та де ж нам тую матір взяти?

Ми серцем голі догола!

Раби з кокардою на лобі!

Лакеї в золотій оздобі...

Онуча, сміття з помела

Єго величества. Та й годі.

 

Згадуєш Роллана, а я пригадав Ролланове трактування конфлікту Робесп’єра, Дантона і Сен Жюста не в традиційному плані фанатизму властолюбства з чесністю, а різних рівнів чесності двох великих людей. Але ставить перед ними проблему: перемога чи законність? Батьківщина чи законність? Робесп'єр проголошує "Батьківщина вище закону", Сен Жюст вимагає захисту Батьківщини в рамках законності, але терпить поразку, бо дилема поставлена життям і треба вибрати. Доля Дантона вирішена.

 

Я розумію, що Ти маєш на увазі. Але я наголошую на тому, що інтелектуалізм – це властивість таланту, й ні час, ні потреби читача не можуть митця примусити осмислити матеріал інакше, як саме на такому рівні. Я впевнений, що той шматок історії, пережитий народом за останнє чверть століття, дав би вдумливому автору створити епопею української Вандеї з демонічними характерами і глибокою філософією життя та смерті. Слухаєш десятки історій, і є такі, що варті пера Фейхтвангера чи Бальзака. При нагоді скажу тобі, що у певних ситуаціях дивно загостюється людське чуття. То вже з парапсихології: наприклад, як тхне землею рокований на смерть багато днів наперед, як роздумують над життям приречені люди. Думаю, якби був готовий до такого підходу автор "Жаріні", то вийшло б щось незвичайне.

 

Не знаю, чи звернув Ти увагу на ті зміни, котрі зайшли в філософській інтерпретації останніх досягнень нейрофізіології. Лопнула нарешті теорія про мозок як звичайний віддзеркалювальний апарат, що працює під впливом зовнішніх подразників. На сьогодні вже всі визнали (у совєтській філософії), що живий організм має готову програму поведінки (як генетичної, так виробленої в ході історії) і зовнішні обставини збуджують до життя готові моделі. Щоправда, ніхто не хоче зробити черговий крок від тих даних до висновків, що етнічні групи черпають свою стійкість саме у цій програмі поведінки. Тому мусять протерпіти певні зміни положення теорії віддзеркалення, як вона викладена в "Матеріалізмі і емпіріокритицизмі".

 

Зараз у юридичній літературі появляється дуже багато статей про психологічні причини злочинності. Не умови, не рівень матеріального достатку і оснащення культурними розвагами визначають збільшення чи зменшення злочинів, а ігноровані психологічні пружини. Якщо бути послідовним, то треба поставити до тези "Буття визначає свідомість" знак сумніву і почати нові дослідження. Словом, статей, що мають явно компромісний характер, дуже багато. Намагання прийняти конкретні методики дослідження, що суперечать прийнятій методології, і одночасно бити себе в груди, визнаючи себе поборником цієї методології, – ото така тенденція. Пишу Тобі про це, бо якоюсь мірою воно стосується того питання, яке підняв Ти, – інтелектуальної прози.

 

Якщо матимеш змогу, раджу Тобі прочитати П. М. Егідеса "К проблеме тождества бытия и мышления" – "Философские науки" за 1969 р., де є такі слова: "Преодоление всякого отчуждения, что связано с деятельной борьбой за то, чтобы человек был субъектом не только на своем участке, а и в творчестве всей жизни общества, чтобы он чувствовал себя не пассивным отражением, который только верит, ценит, одобряет и благодарит" (с. 111).

 

"Свобода не есть просто познанная (отраженная) необходимость, не есть просто отражение (познание) мышлением того, чего нельзя преодолеть: свобода есть преодоление, обуздание необходимости" (с. 111) і т. п. То що скажеш? Чи не ревізія енгельсової доктрини? Цікаво. Навіть філософи як найперші захисники statusa quo роблять рішучіші кроки, ніж поети, яким Богом призначено прокладати дорогу. А Драч "тупцю-тупцю" та все назад. Дуже радий, що цей з "были" тільки тимчасово захворів. Як я хотів у це вірити і вірив. А лжедрузі! – аж дивно, що так могло статися. Дякую за Великодні поздоровлення. Обнімаю і цілую.

Твій брат Михайло"

 

Зустріч із Дмитром Крвавичем і Ярославом Красневичем

Працюючи продовж 1962-1965 років у Львівському музеї українського мистецтва (нині – Львівський національний музей), я збирав матеріали про життєвий і творчий шлях львівських мистців, готував для журналу "Жовтень" (нині – "Дзвін") статтю про тоді ще молодого скульптора Дмитра Крвавича. Тож не дивно, що часто бував у його майстерні.

 

 

Від Крвавича почув розповідь про його першого вчителя малювання Ярослава Красневича, – людину тонкого складу душі, з добрим фаховим вишколом – перед Другою світовою війною навчався в Академії красних мистецтв у Кракові. Крвавич наголошував, що саме Я. Красневичу завдячує своїм остаточним вибором мистецького шляху.

 

Влітку 1970 року в Картинній галереї побачив Дмитра Крвавича, який розмовляв із незнайомим мені чоловіком. Коли підійшов до них, скульптор сказав:

- Познайомтесь, Богдане, з художником, про якого вам не раз згадував: Ярослав Красневич, мій учитель з молодих років. А про Богдана Гориня ви, напевне, чули, – звернувся він до Красневича.

 

Я з цікавістю глянув на обличчя, яке притягувало магнітом якоїсь особливої теплоти і людяності. Та зустріч у Картинній галереї відбулась невдовзі після встановлення у парку ім. Б. Хмельницького Монумента бойової слави Збройних сил СРСР. Дмитро Петрович запитав мене, чи бачив я монумент. Я відповів, що не бачив, бо мешкаю у Ходорові, не маю змоги часто бувати у Львові.

- У такому разі оглянемо, якщо ви не заперечуєте, – звернувся він до мене. Я радо погодився.

 

Від Картинної галереї (нині – Галерея мистецтв) до парку ім. Б. Хмельницького вирішили йти пішки. Дорогою Д. Крвавич запитав мене, чи була можливість у таборі читати книжки і журнали. Я розповів, що мордовський концтабір № 11, де я відбував покарання, жив активним інтелектуальним життям, яке мало чим відрізнялося від життя у великій зоні – хіба тим, що люди там почуваються вільнішими в спілкуванні. Навів кілька цікавих епізодів із життя табору.

 

На відміну від Крвавича, який, можливо, шкодував, що зачепив драстичну тему, Красневич слухав мою розповідь дуже уважно, з виразу його очей я зрозумів, що маловідомий світ мордовського табору його зацікавив.

 

Слово за словом, і ми підійшли до монумента. Обійшов його, оглянув з усіх боків. Мені не сподобався обеліск, на якому були наче наклеєні постаті вояків, що уособлювали різні види військ. Ця наклеєність видалась мені штучною, формально невиправданою. Не сподобались також горельєфи з присадкуватими солдатами. І тільки образ Матері-Батьківщини привернув мою увагу як єдиний вдалий компонент монумента.

- Ну то що скажете? – запитав мене скульптор з характерною і неповторною крвавичівською інтонацією, коли, оглянувши монумент, ми вирушили до міста. Ні з того ні з сього я раптом випалив таке, з чого сам здивувався, бо ці слова не були результатом моїх роздумів, а вирвались наче з підсвідомості:

- Багато треба було б динаміту, щоб висадити той монумент у повітря!

 

Я сказав це якось спонтанно, наче жартома, і побачив, що обличчя Красневича, наче від сонця, засвітилось в усмішці, а обличчя Д. Крвавича стало невдоволено-похмурим, а навіть сердитим.

- Ну що ви таке кажете, – не приховував роздратування скульптор. – Я про мистецькі якості запитую.

 

Треба було якось згладити ситуацію, тому переповів свої враження від усіх елементів монумента, які, на мій погляд, не становили органічної цілості, намагався обґрунтувати свої думки про невдалу форму обеліска, стели з горельєфами вояків двох армій, і тільки образ Матері-Батьківщини відзначив як єдино вдалий.

 

Щодо моїх міркувань Д. Крвавич зробив деякі коментарі, сказавши, що свідомо подав і радянських, і німецьких вояків однаково куцими, зображаючи їх без пафосу. Розмова якось не клеїлась.

 

Про цю зустріч так докладно згадую тому, що вона прихилила до мене серце Ярослава Красневича. Під час розмови з Крвавичем відчував його підтримку, він не приховував зацікавлення усім, що я говорив, погоджувався з моїм аналізом монумента, в якому не було цілості, кожен компонент існував сам по собі, окремо. Коли прощались, Красневич запитав мене, чи не міг би я приїхати до Добромиля. Тим часом підійшов трамвай і я поїхав на вокзал, щоб встигнути на приміський поїзд Львів – Ходорів.

 

До 1976 року я працював на різних фізичних роботах і щойно тоді, коли моєю долею зацікавився керівник Московської гельсінської групи Юрій Орлов, мене взяли на роботу в Картинну галерею, де, крім іншої роботи, доводилось організовувати й влаштовувати виставки. Майже на всі нові виставки приходив Ярослав Красневич. У таких випадках він просив когось із чергових, щоб покликали мене, і ми разом ходили залами експозиції, ділились враженнями.

 

Під час тих зустрічей мова була не тільки про мистецтво. Пан Ярослав майже щоразу приносив мені по кілька віршів французьких поетів, якими він захоплювався. Серед моїх паперів зберігаються переписані його акуратним почерком переклади поезій Шарля Бодлера (1821-1867). Не знаю, чиї це були переклади, але вони мене дуже вразили. Не насмілювався запитати пана Ярослава, чи знає він французьку і чи не займається, бува, перекладами, але його захоплення поезією наводило мене на думку, що, можливо, крім малярства, він писав вірші. Якщо це навіть не так, то у будь-якому разі поезія була важливою частиною його духовного світу. Захоплення поезією, як і малярством, було глибинне, органічне, часткою його єства, ними він жив, вони творили його світ прекрасного.

 

Переписані від руки переклади віршів Ш. Бодлера вражали високою художньою майстерністю, глибиною думки і досконалістю форми. Розмова про поезію відкрила мені нового Ярослава Красневича. Досі я думав про нього тільки як про вчителя Дмитра Крвавича, як про мистця, якому обставини життя, що затиснули його міцним обручем, не дали змоги повністю реалізувати себе, вийти на широку мистецьку арену. Тепер мені відкрилась людина із широким поглядом на здобутки світового красного письменства, з розумінням ваги і краси поетичного слова.

 

Тут мимовільно спадають на думку імена мистців, з якими Я. Красневич мав багато спільного. Пригадую, як на початку 1960-х років під час моєї праці в Будинку народної творчості приходив до мене Роман Турин, щоб висловити своє захоплення молодими поетами – Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Віталієм Коротичем, великі добірки творів яких надрукувала "Літературна газета". Тепер я зрозумів, що не тільки Роман Турин, а й Ярослав Красневич був захоплений яскравим творчим спалахом молодої української поезії. З пам'яті читав йому неопубліковані вірші Ліни Костенко, Івана Драча, Василя Симоненка. Його обличчя випромінювало радість, нам важко було розходитись, а за якийсь час, після відкриття чергової виставки ми знову ділились враженнями про високі злети окремих мистецьких і літературних талантів – без огляду на час і країни, які дали їм життя.

 

Перед моїм внутрішнім зором – благородні обличчя творців львівської школи українського мистецтва Романа Сельського, Вітовта Манастирського, Омеляна Ліщинського, Олекси Шатківського. Глибоке розуміння й відчуття прекрасного, високий рівень інтелігентності, широта ерудиції, багатство духовного світу дають право поставити в цей ряд ім'я людини великого серця і багатства душі – Ярослава Красневича.

 

Багатоликий Іван Драч

Сенс листування з братом бачив у тому, щоб взаємно підтримувати нормальний інтелектуальний тонус, ділитись думками з приводу тих чи тих публікацій в журналах, вести суперечки, дискусії на літературні, мистецькі, філософські чи інші теми. Тільки таке листування, на мою думку, могло давати нам обом харч для мозку, підштовхувати його до активного думання, ґрунтовного аналізу й відповідних висновків. Траплялося, що мій лист був написаний безпосередньо під враженням прочитаної книжки чи статті в якомусь журналі або газеті.

 

 Оскільки в одному з листів брат торкнувся творчості Івана Драча, оцінюючи її як тупцювання на місці, то вважав за потрібне поділитися своїми міркуваннями з приводу тогочасних літературних новин, приділивши основну увагу викладенню власного погляду на творчість Драча, глибинну сутність поезії якого намагався розкрити ще у концтаборі.

 

Дорогий брате!

Напевне, Ти звернув увагу на статті молодого критика Олени Никанорової. У мене враження, що це чи не єдиний критик, який має, в першу чергу, природне покликання критика, по-друге – широкий суспільно-громадський погляд на роль літератури. З приводу її статті в "Літературній Україні" могла б бути цікава дискусія про творчість наймолодших, але не вийшла, ніхто не взявся її розпочати або "зажали". Враховуючи реальну можливість участі в офіційному літературному процесі, з одного боку, а з іншого – необхідність такої участі й втручання, я сказав би, що це критик принциповий, говорячи її терміном – "симпатичний" і перспективний. Я ніколи її не бачив, але кажуть, що це зовсім молода дівчина і дуже здібна.

 

Автор "Гранослова" (Павличко) врізав чергову дурницю, коли виступив на захист Драча, обурюючись статтею Никанорової. Дмитерко, старий лис, вхопився за той промах і, безперечно, виграв. Пам'ятаю усі Твої новіші зауваження в останніх листах щодо Драча. Розумію, що про нормальну дискусію (при Твоїх можливостях листування) не може бути жодної мови, але оскільки знаю Твою думку, в тому числі з останнього листа, хотілося б висловити свою. "А Драч "тупцю-тупцю" та все назад". Ні, то не так, принаймні, мені видається, що не тільки так. Остання збірка Драча "Балади буднів" – найзріліша, найчесніша й найдраматичніша книжка поета. Знаю, що Оля (Горинь) відіслала Тобі кілька віршів із тої збірки, але не знаю яких. А тому вибач мені, якщо деякі вірші повторю, – мені дуже хотілося б показати його з іншого боку, бо, на мою думку, остання книжка поета – найцільніша, і, не дивуйся, найсильніша. Чому я так думаю?

 

У мене склався двоякий підхід, власне, неоднаковий підхід і неоднакові критерії до різних поетів. Є поети, які йдуть попереду часу, ведуть, кличуть, вчать і тягнуть за собою. А є поети, які виражають час, мучаться всіма його муками, хворіють усіма його хворобами. Останній тип –Драч. Таке розрізнення не означає, що ці риси чи властивості обов'язково мусять існувати окремо. Напевно, геній поєднує не тільки ці, а й багато інших прикмет, але в даному разі маємо поета, який поставив собі за мету творчо трансформувати через себе все, що проходить крізь його душу, – з оглядкою, очікуванням, брехнею, болем і сповіддю – на все це треба зважати. У мене немає жодного сумніву, що Драч нині найповніше характеризує сучасний найзагальніший стан духу нашого життя – він його чує, він його переживає, але він – фіксатор, споглядач, журналіст, а тому хоче все бачити і свої враження передає символами, ребусами, простими словами – як вийде і вдасться. Він не допускає думки, що хтось може вибити його з того стану споглядання, а тому враховує досвід і навики інших, щоб залишитись на місці. Мені подобається думка Олеся Бердника, що ніхто нікого не має права осуджувати, але кожен має право на власну думку і власний приклад.

 

Драч від багатьох подій і речей стоїть осторонь, та це не заважає йому стояти в одних випадках вище, а в інших – нижче, бо такий його човник: він то виходить на поверхню хвилі, то опускається ще нижче від неї. А попри все – він великий талант і є в ньому щось від печалі Врубелівського демона. Колись Франко висловив жаль, що такий великий талант як Катков тратить свою енергію не в тому руслі. Це була справа переконань. А тут свідома трата часу на свічки усім святим і не святим, а навіть чортам. Він вважає, що Янус часу дає право й вимогу на чесну і нечесну творчість, і насилує свій природний дар, а потім мучиться і, що найголовніше, ніколи не вибілює себе, а пише про душу чадно-чорну і про всі непривабливі спектри свого існування, іноді старається об'єктивно поглянути на різні проекції своєї душі, а тому крає і шматує себе на кусні.

 

Я погоджуюся з Твоєю оцінкою Драча – він справді такий, як Ти пишеш. Але він такий тільки з одного боку, в одній якійсь проекції, а в іншій – він інший. То поет драматичного існування, він, крім своєї, двигає на плечах ще й Маркову торбу свого часу. Він більше викликає співчуття, ніж обурення. А понад усе – він чи не єдина постать, яка потребує всебічного осмислення як проблема психологічна, національна і соціальна. В усякому разі мене весь час тягне про нього думати, бо в думанні про нього синтезується болюче думання про літературний процес, починаючи від Тичини, Рильського, Сосюри аж до Павличка, Петренка, Лучука – з них усіх Драч постать найвиразніша, бо найсильніша. Але якщо своїми міркуваннями я не змінив Твоєї думки про останню книжку Драча, якщо непереконливими будуть мої слова, що це найбагатоликіший із багатоликих, а тому найхарактеристичніший представник нашого часу, то хай говорять його вірші. Переписую кілька з книжки "Балади буднів" (Київ, 1967).

 

Книжка складається із чотирьох циклів: "Балади буднів", "Балади з криниці фольклору", "Філософеми", "Жінка і море". Починається книжка віршем "Балада творчості", який має присвяту "Скульпторові Теодозії Бриж".

 

Балада творчості

Скульпторові Теодозії Бриж

 

Сприймати світ всерйоз – твоя тяжка повинність

І лущити зерно з гидких його одеж,

Тож знову руш в заміс, в тягучу погодинність,

У святі самоти за пульсом глини стеж.

Таж з глини – вся земля, таж з глини – вся людина,

Невже її, плитку, перемісити всю?

Хай в корчах корчиться тверда лобата глина

З усіх жарких ярів, з усіх бридких усюд.

Занурюй кулаки в її ядучу душу,

Їй поперек ламай, прасуй її хребта,

Хай чує твій екстаз, твою захланність дужу,

Твій моцартівський дим хай смалить самота.

Знай ситу міру зла й добра веселий голод,

Спізнай усе, як є, і хай сопе юрма...

То ж тільки глина є – ще все на світі голо,

То ж тільки глина є – людини ще нема...

 

Балада двох коней

"Загубилися коні: огір карий, на лобі зірочка, лошиця гніда..." (З газет).

Подаю кінець балади:

"Закохані коні втекли до мене в баладу, де кожна строфа вівсом пахне, в цю мою вільну і простору баладу без жодного виляску батога. Хто донесе про них в Б.-Муртинський радгосп Красноярського краю, хай тому пальці повсихають!"

 

"А ми протезами приловчимось і донесемо", – сказали мені ханжі, аж коні вуха нашорошили, мої м'якогубі коники".

 

У циклі "Філософеми" є відомий Тобі з журналу "Дніпро" вірш "Матері від блудного сина", "Василеві Симоненку", "Ідея і фікс", "Міражі", "Принцип бумеранга", "Хула і хвала", а в останньому циклі – "Все про те ж", "Серце інколи озирається", "На дні місячної криниці". Кращі з тих творів перепишу і вишлю окремо, бо сьогодні вже не встигну.

 

Повернувся з армії Микола. В мене таке враження, що армія не поклала на нього жодного відбитку і що він абсолютно не змінився. Окремо напишу Тобі про рідне село. У Львові побудовано новий монумент, присвячений радянським воїнам, автори: Крвавич, Мисько, та ін. Бачився з ними.

 

Крвавич – великий інтелектуал, та вся справа в тому, що інтелект тратиться не на творчість, а на дипломатію, і в тому відношенні вони наче рідні брати з Драчем. Я не можу категорично твердити, але мені здається, що використовувати мистецьку творчість у дипломатичній грі – це чисто новочасна риса мистецького і суспільного життя, нині приземлено і принижено функцію мистецтва, на яке колись дивились як на прояв вищої сили і вважали, що поети творять несвідомо. Тепер так не скажеш. І не знаю, мистецький інтелектуалізм – то досягнення чи занепад? Щось підказує мені, що занепад і що велика творчість глибша від можливостей інтелекту, що найкращий для неї вітер – романтизм, і добре, якщо замість таблиці множення вона поглинута таїнами різних окультних учень. Повір, я просто не в силі написати про все, що міг би розповісти, блукаючи з Тобою по напівзаснулих вулицях Львова. Сни мої обганяють реальність. Очікую їх реалізації. Цілую.

 

Твій Богдан

11 червня 1970 р., Ходорів"

 

Материнські турботи Надійки Світличної

20 червня 1970 року прийшов лист від Надійки Світличної. Зі зворотної адреси здогадався, що разом з малим Яриком перебуває у рідному селі Половинкине Старобільського району Ворошиловградської області. На конверті під зображенням якогось пейзажу Надійка написала: "Богданку, вітання тобі від Михайла Андр.". Мені не важко було здогадатися, що то вітання від Михайла Андрусіва, з яким був разом у мордовському концтаборі № 11. Важко було догадатись, чи Михайло десь поруч мешкає, чи просто навідався до Надійки. Був він вишколений воїн УПА, дисциплінований, з досвідом підпільної діяльності. Якщо б Надійка схилила його до думки написати спогади про боротьбу з окупантами і про перебування у концтаборі, зробила б для історії добру справу.

 

Лист Надійки, як і попередні, був пересипаний іскристим гумором та ще й з дотепною ілюстрацією авторки.

 

"17 червня 1970 р.

 

Богданку, дай Боже розуму!

Сьогодні у Вас родинне свято – Михайлів (Гориня) День народження, і я не знайшла іншого способу, як привітати Тебе, Батьків та Олю (Горинь). Сподівалася, що Оля напише мені, де він зараз, та, мабуть, вітер носить десь того листа: погода тепер непевна, то дощ, то град, то вітер студений.

 

Оце стараюсь пригадати, чи писала я Тобі обіцяного листа звідси, чи тільки думала, і не можу пригадати. Здається мені, що писала, коли ще Ярика в рукавицях на шпацірку носила. А може, й брешу. Перед Ромою (Вовчовською) я боржник, то це знаю напевно.

 

 

А тепер Ярема вже великий. Коли дозволяють метеорологічні умови – весь день працює надворі. Полоти він, правда, не дуже охочий, він в основному спеціалізується по меліорації, а крім того, витупцює ногами по візочку, аж мозолі на п'ятах. Ну, і дихає до чикавки. Ночуємо з ним теж надворі; почуваємося майже як у Карпатах. Десь у першій половині липня збираємося мастити лижі до Києва, хоч Іванові (Світличного) клопоти з житлом досі не мають успіху.

 

Скучила, Богданку. І вобче. Вітай своїх, Рому, Лесю (Вовчовських).

Цілую.

Надія, що примкнула до Яреми"

 

А 7 липня прийшла поштова картка від Віри Вовк, яку вона відправила 20 червня з Тирнова:

 

Дорогий Богдане!

Щиро Тебе вітаю з подорожі через Балкани. Шкода, що немає Тебе і ще других друзів коло мене, було б веселіше. Моя адреса до кінця року тепер:

W.S. Munchen(Bogenhausen) Rudliebsr, 3.

 

Пиши мені. На Різдво буду в Ріо.

Щиро вітаю, ще раз і ще раз Віра"

 

 

Поїздка до Києва

Можливо, кагебістам не дуже сподобалась моя робота нічного сторожа, яка давала мені більше часу, ніж попередня праця на будівництві, й мене знову перевели підсобником на зведенні будинку. На цей раз дали напарника, з яким носилками повинен був постачати мулярам цеглу. Напарник високого росту, я низького, тож виходило так, що основний тягар був на мої руки. Через місяць такої праці в мене знову загострилась хвороба і я вимушений був написати заяву на звільнення. Наступного дня поїхав у Роздолбудтрест, зустрівся з начальником, він з якимсь особливим задоволенням підписав заяву, з якою я пішов у відділ кадрів, де отримав трудову книжку з лаконічним записом:" 17.08.1970. Уволен с работы по собственному желанию. Пр. № 90-к от 17.08.70 г."

 

 

Кілька днів насолоджувався свободою. Через тиждень отримав поштову картку від Аллочки Горської. Повідомляла, що у кінці серпня закінчується строк перебування у малій зоні Опанаса Заливахи – київські друзі вирішили відзначити його повернення. Запитувала, чи зможу приїхати.

 

Не будучи зв'язаний з працею, без вагань вирішив поїхати до Києва, щоб привітати Опанаса з поверненням у велику зону. Після радісних зустрічей з київськими друзями пішов шукати гуртожиток Київського університету з надією зустрітися з Олею Мацелюх. Якась зла сила стояла на перепоні нашим зустрічам: Олі в гуртожитку не застав, залишив для неї короткого листа.

 

Олю!

Виявляється, що усіх вас "гнаних і голодних" переселили. На щастя, знайшов Твою кімнату, але прикро було мені дізнатись, що в дорозі ми розминулись. У Київ приїхав зустріти Панаса (Заливаху). Бачив уже багатьох друзів, але ще не всіх. Вчора мав цікаву зустріч із філософствуючим критиком, може, найталановитішим із офіційної сучасної критики – Анатолієм Макаровим (написав кілька статей про Драча в "Літературній Україні"). Вчора ж таки (неділя) були з компанією на Дніпрі – там проходила репетиція хору – враження святкове, майже елегійне, відчуття чогось вільного, стихійно-природного й рідного. Заради такого букету почуттів варто було приїхати до Києва. Познайомився з Твоїми однокімнатниками. Дуже цікаво буде мені зустрітися з усіма Вами через якийсь час, як тільки проріжуться у вас філософські зубки. Бо ж, віриться, не надовго затримається період ембріонального переходу від філософічних мовчунів до філософічних "хищников". От побачити той розквіт і відчути у дискусії тонкі, ніжні, витончені, але "тем не менее" гострі й міцні, а в додачу – жіночі філософські кігтики!

 

Спішу на фільм про йогів. Знову жалію, що нема Тебе. Вдячний Твоїм однокімнатникам за привітний прийом і можливість написати Тобі кілька слів. Їду з Києва у середу. Приїдеш – черкни кілька слів. Матиму можливість невдовзі ще приїхати до Києва. Тисну твою цупку філософську руку.

Будь.

Богдан"

 

Відповідь від Олі прийшла на на ходорівську адресу.

 

"6.09.1970 р.

Вийшло досить смішно, якби не трішечки сумно. Їхали ми їхали, Ти "на запад, я – в другую сторону". Справді жалію, що ми не змогли побачитись, поговорити.

 

Декілька слів про своє життя-буття. У кімнаті вже трохи обжились, не так страшно, як Ти застав.

 

Вчимося з обіду. Читають нам новий предмет (на філософ, ф-ті), якого не читали попереднім курсам: всесвітню історію. Правда, тільки останні періоди – нову і новітню. Читаються лекції дуже нудно, детально – те, що, на мою думку, нам не обов'язково знати, і дуже мало суттєво-важливого. Зрештою, час покаже. Нам цей курс читатимуть 4 викладачі (по розділах).

 

Дуже подобаються мені лекції з психології. Читає Романець Волод. Андрійович – спеціаліст із психології праці. Хочу, по можливості, глибше ознайомитися з психологією. Чи не можна було б у Тебе розжитися на літературу? У нашій бібліотеці її обмаль:

 

Рубинштейн "Основы общей психологии", 1940, 1946 гг.;

Леонтьев "Проблемы развития психики";

Роговин М. С. "Введение в психологию";

Поль Фресс, Жан Пиаже (Пьеже?) "Экспериментальная психология" – або ж якісь інші цього характеру.

 

Вже починаються семінарські заняття, так що я "з вогню та в полум'я".

 

Ось і все коротенько. Дуже хотіла б прочитати ті речі, які Ти писав взимку. Чим займаєшся тепер? Пиши.

Ольга

 

Моя адреса: Київ-101,

Ломоносова, 32, гурт. № 10, кімн. 88.

(Як Ти знайшов мене?)"

 

Відверто кажучи, таке листування не зовсім мене влаштовувало. Порівнював свої студентські роки з Олиними і був розчарований рівнем зацікавлень студентки філософського факультету. Листування не склалось, а для мене це означало, що не було перспективи на подальші контакти.

 

Радісною була зустріч з Володимиром Підпалим. Від часу, як його бачив, він дуже змінився, схуд, але та сама емоційність, та сама пристрасть, що аж розпирає груди. Сказав, що хоче подарувати мені книжку, але спочатку мусить виправити редакторські й цензурні надуживання.

 

 

Почав гортати збірку "Вишневий світ", що недавно вийшла з друку. Над віршем "Гармонія" написав "Хаос", а в іншому вірші рядок "Вдень їх вивчають критики і читачі" виправив – "цензори і читачі". До "Зимової казки" додав епіграф з Шевченка "Учи, учи неложними устами сказати правду" і зробив заміну деяких слів, викреслених цензурою. Кілька рядків дописав у вірші "Рідна мова". Зітхнув, відкрив титульну сторінку і написав: "Богданові – аби Він не забував моєї адреси і судив, не осуджуючи".

 

Володимир належить до тих людей, яких сприймаєш не розумом, а серцем. Він тяжко переживав, що не може надрукувати віршів, які для нього найважливіші, найдорожчі. Як буде більше часу, обіцяв прочитати дещо з ненадрукованого.

 

Вечір у ресторані

Вітали повернення Опанаса Заливахи з концтабору в якомусь ресторані на околиці Києва. Сиділи за столами, виголошували вітальні тости. Неподалік розмістився оркестр. Як тільки хтось починав тост, у якому були натяки на несправедливість, оркестр гучно починав грати якусь музику та з такою силою, що голос того, що виголошував тост, зовсім пропадав. Крім кількох речень привітання, вирішив прочитати вірш Ліни Костенко "Стеля", що починається словами:

 

Вирлооке сонце

Сідає за чорну скелю,

З неба, гір і свободи собі збудувала дім я.

Небосхил для людини – якраз відповідна стеля,

Піднімеш думку – і не розіб'єш їй тім'я.

 

На початку була повна тиша. Але коли прочитав наступні рядки:

 

Майстрували нам стелю до млості, до одуру,

Із найкращих ідей, з настановами згідно,

Знявши мірку з пресованих бовдурів

І пружинно-спіральних негідників,

 

- музиканти, кожен на своєму інструменті, безладно, але на повну силу, почали глушити моє читання – не грою, а лютим гарчанням, з викликом. Я зупинився. Під таке гарчання читати було неможливо. Стояв і чекав. Нарешті музиканти втомились. Запанувала німа тиша. Продовжив:

 

Спіральним зручно,

Високим не дуже.

Високим зроду таке не личило,

Щоб те, за що ладен віддати душу,

Думку твою підганяло й калічило.

 

По чиїйсь команді музиканти знову почали з подвійною силою глушити мій голос грою на інструментах. Коли затихли, продовжив:

 

Висока думка в'юнитись не вміє.

Впиралась чолом у погашені гасла,

Крізь товщу стелі росла в надії

І, як свічка, без повітря гасла.

 

І знову мене перервали несамовиті звуки оркестру. Хтось із присутніх таки не витримав, підійшов до оркестрантів і твердим голосом сказав:

- Припиніть це неподобство! Дайте дослухати вірш!

 

Я таки дочитав вірш Ліни Костенко до кінця. Хтось викрикнув: "Молодець! Не розгубився". Але в тій похвалі мало було втішного. Всі, хто прийшов привітати Опанаса Заливаху, відчули й зрозуміли, в якому оточенні відбувається зустріч. Вечір був зіпсутий і настрій також.

 

Після вечора Аллочка по-чоловічому лаялась. Іноді на неї таке находило, коли усвідомлювала безпросвітну ніч і глуху стіну, що перед усіма нами. Виговорившись, почала ридати – не плакати, а ридати. Такою я ще її не бачив.

 

Після повернення з Києва отримав листа від брата Михайла, адресованого мамі, татові, мені, братові Миколі і його дружині Дарії. Отже, всім потроху, бо написати кожному окремо не дозволяв ліміт. Його якраз перевели з тюрми у концтабір. Якийсь час він проходив акліматизацію до нових умов, а коли трохи надихався свіжого повітря, написав листа. Звертаючись до усіх потроху брат писав:

 

"31 серпня 1970 р.

 

Дорогий мій вантажнику Богдане!

Не знаю, як на цей рік вийде у мене з періодикою. Якщо є якась можливість передплатити щось, то я прошу повідом мені, на що і на скільки я можу розраховувати. Я б склав перелік. Не роблю цього заздалегідь, бо не знаю можливостей. Не передплачую сам, бо маю лише сорок крб. і тому не знаю, чи і на закупки стане, якщо весь час прийдеться бути в зоні. З тюрми журналів ще не прислали, а тут україністика представлена дуже погано на весь табір. Думаю вже взятися за працю. Хочу перечитати хоч би це, що є зараз у мене з книжок. Недавно десь зустрів статтю про вартість людини в системі вартостей менталітету різних етнічних спільнот. Автор той же, що писав про зміст і форму мистецтва. Коли буде час, перекажу зміст. А що Ви про це скажете?

 

Тільки-но прийшов на обід – аж там лежить перший пакунок з періодикою із Володимира. Тому прошу туди не писати і скажи Олі, щоб і вона цього не робила. А про вартість людини я б послухав Ваших міркувань. Може, що-небудь коли-небудь приходилося читати на цю тему, думати про це. Черкніть обидва.

 

Я зараз працюю на рукавицях. Не знаю, як обійдеться з моєю героїчною хворобою, проте я не був би проти тут сидіти. Коли ж знову почнуться припадки, прийдеться переходити на більш тяжку працю. Завтра закінчую тритижневий курс навчання. А час біжить. Ще не встиг оглянутися, як промигнув місяць. Чи Ти написав Галині від мене? Передав мої пробачення? Я вислав листівку їй у липні, але чи прийшла? Повідом їй про це. Все, закінчую. Вітайте всіх, наших кнісельчан рідних, цьоць і вуйків, Бєг, Тарнавських, цьоцю Пазю і Марусю з сім'ями, наших тестів. На все добре. До скорої зустрічі.

Обіймаю і цілую Вас.

Ваш Михайло

 

Р. S. Висилайте мені чисті конверти у листах і поштовий папір (по одному конверту і кілька карток паперу), бо на арифметичному зошиті писати не люблю. Щире вітання всій нашій родині від друзів лагерних".

 

Роман Сербин

Після звільнення 17 серпня 1970 року з праці треба було підлікуватися. Не відкладаючи на довго, поїхав до Львова, щоб пройти черговий медичний огляд і відповідні процедури у клініці Львівського медичного інституту, де робили мені операцію.

 

Крім того, мене тягнуло до Львова, бо міг зустрітися з друзями, подивитись нові фільми, оглянути мистецькі виставки, книгарні. Під кінець серпня 1970 року біля готелю "Інтурист" зустрів Юрія Шухевича, який вів розмову з незнайомим мені чоловіком. То був молодий історик з Канади Роман Сербин. З перших хвилин розмови зрозумів, що Роман розумний хлопець, цікавиться станом українського наукового й культурного життя, поза всякими сумнівами український патріот, а тому вирішив чим тільки можна допомагати йому під час гостювання у Львові. Юрко Шухевич мав якісь справи, попрощався і ми залишилися з Романом вдвох. Хотілося докладніше з ним познайомитись, почути від нього про українське життя в Канаді, а тому запропонував йому піти зі мною на помешкання до Миколи Петренка, де зможемо звільнитись від випадкових зустрічей. Ми попрямували з центру на вулицю Гончарова. По дорозі дізнався, що Роман хотів би роздобути працю "Приєднання чи возз'єднання". У мене була ця стаття, обіцяв привезти її з Ходорова.

 

У Миколи Петренка Роман звільнив від резинового бинта свою ногу, зробив масаж і знову забинтував. Я зрозумів, що у нього клопіт з розтягненням судин. Щось подібне було у моєї мами, яка носила резинову панчоху, щоб стискати роздуті вени. Хоча був у мене й інший здогад. Під час обіду, яким вгостив нас Микола, розмовляли на різні теми. Вперше дізнався про намагання провінції Квебек вибороти свою незалежність. Проблеми Квебеку де в чому нагадували українські проблеми, тому розповідь Романа нас дуже зацікавила. На довшу розмову не було часу, бо Роман мав ще деякі заплановані зустрічі, а я мусив поїхати до Ходорова, щоб привезти йому обіцяну статтю.

 

Наступного дня ми знову зустрілися біля "Інтуриста", де на Романа чекали його родичі. Я сказав йому, що привіз статтю.

- То має бути не стаття, а праця, – сказав Роман.

- Можливо, що у мене скорочений варіант.

- Постараюсь знайти повний, – заспокоїв мене Роман.

 

Я залишив Романові свою ходорівську адресу, на яку він обіцяв написати листа. Дні летіли стрілою. Насолоджуючись свободою, я однак добре розумів, що перепочинком не можна було зловживати, якщо не хочу накликати на себе міліцію. "Випадково" (ці випадковості, як правило, завжди плановані) зустрів свого шкільного товариша, що працював у профкомі цукрового комбінату. Розповів, що до відання профкому цукрокомбінату належить клуб, при якому є бібліотека. Там працює одна людина, але шукають ще когось, бо одній заважко. Він запевнив мене, що є можливість влаштуватись, порадив написати заяву на ім'я директора цукрового комбінату Підлісного. Не дуже я у це вірив, а тому подавати заяву не спішився: треба було бодай трохи підлікуватися. Коли минув місяць від часу мого звільнення з роздолпромбуду, щоб не мати справу з міліцією, все ж подав заяву на ім'я директора цукрового комбінату, щоб прийняв мене на роботу у бібліотеку. Наказом від 28.09.1970 р. я був зарахований на посаду завідувача читального залу бібліотеки клубу цукрового комбінату. Як пізніше переконався, директор моє прийняття на працю узгодив із районним КГБ, а воно, у свою чергу, ретельно підготувало агентуру, завданням якої було вистежувати мої зустрічі із друзями та знайомими, підслуховувати розмови, підглядати, що читаю й пишу впродовж дня.

 

 

Вже працюючи в бібліотеці, отримав першого листа від Романа Сербина, який прийшов на початку листопада 1970 року.

 

"Монреаль, 1.11.1970 р.

 

Дорогий Богдане!

Як час скоро минає! Уже майже два місяці як я вернувся з України, а здається, що я ще вчора з тобою говорив.

 

Про недавні події в Канаді ти напевне знаєш з преси, отже, не буду тут їх описувати. Може дещо більше про ці речі напишу як закінчиться уже уся подія, себто, коли рішиться доля бритійського дипломата Кроса. Чи його Еф. Ел. Кю випустять, чи заб'ють так, як міністра праці Квебецького уряду Ляпорт, трудно вгадати. Було кілька сот арештованих в рамках нового закону "стану війни" Was Measuses Akt. Та принципова чи підставова проблема залишається на далі актуальною і не будуть ще скоро вирішені. Бо в нас, бачиш, в протилежності до СРСР, національна проблема ще не розв'язана. І новий закон, який має тепер ухвалити парлямент, на заміну тимчасового закону про стан війни (бо ж війни нема!) до цієї проблеми не буде торкатися. Сьогодні так, як колись і як при новім законі, пропаґація відокремлення Квебеку чи Бритійської Колюмбії чи якоїсь іншої провінції є дозволено законом. Як знаєш, маємо в Квебецькім пров. парляменті аж 7 членів сепаратистичної партії, які проповідують свої думки й ідеали публично.

 

Але це, напевно, тебе не дуже цікавить, а я повинен тобі розказати дещо про укр. життя. Особисто беру в нім тепер мало участи, бо сиджу над студіями, які хочу довести до якогось путнього кінця. Про свою подорож розказував багатьом, бо усіх тут дуже цікавить щось почути про Україну і тому усіх, що там їдуть, дуже розпитують. Відвідав маму, яка живе в Торонті, ну і там також мусив усім усе розказувати. Є велике зацікавлення спеціально між молоддю їхати на Україну. Також і Оксана, і я хочемо на другий рік знову поїхати, якщо буде можливо.

 

В Мтл. відбувся цими днями укр. день в Монр. Музею мистецтва з нагоди дарування укр. громадою картини В. Курилика до постійної збірки музею.

 

Чудовий культурний вечір постараюся вислати тобі програмку. Між іншим, якщо хочеш більше довідатися про Українців в Канаді, то попроси в Петрева (завідуючий львівським радіом), позичити тобі книжки, які я мав приємність йому подарувати під час його поїздки по Канаді: Історія Українців Канади й Історія української журналістики в Канаді (може, не точні заголовки). Це приємна людина і напевно тобі радо ці книжки позичить.

 

Ну, понаписував, а путнього нічого, але може другим разом... Що нового коло тебе? Чи працюєш науково? Якщо будеш мати час, то напиши хоч коротенького листа.

 

Щиро здоровлю.

Роман"

 

Розуміючи, яка велика увага буде до мого листування із закордонними друзями, я не спішив відписувати Романові на його лист, отриманий у листопаді 1970 року. Надто прозорою була у листі інформація про домагання франкомовної провінції Квебек вийти з федерації й стати незалежною державою. КГБ міг розцінити цю інформацію як намагання підбурювати українців до аналогічних вимог. Отже, все залежало, як я прореагую на лист Романа. І хоча той лист дав мені додаткові аргументи про перспективу подальшого шляху України до незалежності мирним парламентським шляхом із використанням досвіду Могандаса Ґанді, то все ж стримав своє бажання написати Романові про роздуми, які навіяв його лист. Ці думки треба було ховати у глибині серця, чекаючи слушної години, коли з ними можна буде вийти на люди. Що така година наступить, я не мав найменшого сумніву, бо вся історія імперій побудована на закручуванні і відпусканні (більшому чи меншому) гайок. Мої міркування наводили на думку, що СРСР стоїть перед необхідністю чергової відлиги. Якщо була відлига після смерті Сталіна, неминуче наступить вона після усунення (можливо, в результаті чергового перевороту в Кремлі) від влади Брежнєва. Питання в тому, коли це станеться. Все залежатиме від готовності молодих реформаторських сил у ЦК КПРС боротись за владу. Саме в цей період треба бути максимально пильним, не допустити якоїсь помилки, не дати підстави на обшук і черговий арешт. Такі роздуми були причиною, що я стримався від відповіді на лист Романа, ховав думки у глибині серця, а щоб дати про себе знати, вислав Романові кілька книжок. Для мене було дуже важливо викроїти час, щоб довести до пуття кілька початих досліджень із літератури і мистецтва. У випадку активного листування з друзями і знайомими з Німеччини, Канади, США і Бразилії, КГБ могло під якимось приводом зробити на помешканні обшук, а це б дорого мене коштувало, бо під рукою було чимало такого, що могло їх зацікавити. Не дочекавшись від мене відповіді на першого листа, Роман у січні написав ще одного.

 

 

 

"Монреаль, 22 січня 1971 р.

 

Дорогий Богдане!

Яка чудова несподіванка твої два пакунки книжок. Оленка пересилає тобі великий цьом за казочки. 26-го буде мати рочок, але уже пальчиком уміє показувати на друк як я її читаю "Оленочка, чемна дочка..."

 

Богдане, я до тебе написав ще восени, але не дістав відповіді. З Україною ми тепер зв'язані як ніколи, бо переписуємося з ріднею і знайомими. Оксану дуже тягне поїхати в літі – ну, щось треба буде робити, щоб або разом або хоч Оксана поїхала.

 

Чули про трагічну смерть Алли Горської та інші – менше чи більше неприємні випадки. Співчуваємо і ждемо на краще. Коло нас по-старому. Я сиджу над дисертацією. Також підготовляю для "Саnаdіаn Slavic Studies" бібліографію з укр. історії за 1970 р. монографії : періодика. Проект Галицько-Волинської Держави йде вперед уже маю вісім зголошених авторів плюс перекладників Г-В Літопису на англ. мову. Збірка повинна вийти з початком 1972 р.

 

Про свою подорож я багато розказував родині та друзям. Усі були зацікавлені моїми стрічами — спеціально молоді. Думаю, що цего літа поїде багато студентів на Україну.

 

Що нового коло Тебе? Чи Ти намістився на працю по фаху? Що цікавого у Львові? Писав я до Іваничука та, мабуть, не дуже мудрого листа, бо відповіді не одержав. Напиши нам хоча б коротенького листа. Сердечно здоровимо.

О О і Роман "

 

На Великдень Роман Сербин прислав поштову картку зі святковим привітанням. На картці були кольорові фото шести українських писанок. Про таку поштову картку в Україні поки що не можна було і мріяти. Роман писав:

 

Дорогий Богдане!

Тануть білі сніги – приходить весна. Усе воскресає! Привіт і щирі побажання з Канади. Кріпкого здоров'я, одержимості, здійснення усіх мрій!

 

Христос Воскрес!

Оксана, Оленка, Роман"

 

Через місяць знову лист від Романа – він продовжував писати, не дочікуючись від мене відповіді:

 

"1.02.1971 р.

 

Дорогий Богдане!

Сьогодні одержав від Тебе ще один пакунок, в якому було п'ять книжок. За ці книжки Тобі дуже дякую, але жаль мені, що не було щось, на що ми уже віддавна чекаємо – від тебе листа.

 

Уже перейшли усі релігійні і національні свята. На знимці ми при купі. Оксана робила фотографію, тому її нема. Це Оленка, вуйко Зеньо і "дзідзі".

 

Богдане, усі книжки, які подають в каталогах, ми можемо тут виписувати і дістаємо їх без клопоту. Тому, прошу тебе, не витрачай гроші на ті книжки, які я можу тут сам купити. Я певний, що є корисніші цілі, на які Твої карбованці можуть піти. Зато, пиши. Навіть якщо лише щось буденне, банальне – це нам зробить велику приємність.

 

Маю надію, що можливість наукової співпраці між нашим науковим журналом та науковцями на Україні будуть зростати так, як про це писала Зеня Франко у своїй статті у "Вістях з України".

 

Не знаю, чи вдасться нам поїхати цего літа на Україну, але може хоча Оксана поїде в травні-червні. Оксана трохи малює і цікавиться мистецтвом, отже, як буде у Львові, то може скористає з Твого знання, щоби краще пізнати українське мистецтво.

 

Чекаємо на Твій лист. Здоровлю.

Роман"

 

  

Знаючи як Роман піклується про маленьку донечку Оленку, я підібрав для неї дитячі книжечки і нарешті вирішив написати листа.

 

Дорогий Романе!

Колись Франко любив повторювати, що писати лист на Східну Україну, то все одно, що камінь у воду кинути. Парадокс у тому, що минуло небагато часу і ті слова можна віднести й до деяких галичан. Не гнівайся, Романе, на мою довгу мовчанку. Часто думаю про Тебе, часто згадую нашу зустріч, розмови. Спочатку мав намір вислати Тобі всі новинки з літератури, історії, мистецтва, але коли Ти написав, що все це продається у ваших книгарнях, то було мені і приємно, і прикро – приємно, бо маєш повне уявлення про наше наукове й культурне життя, а прикро тому, що не маю іншої можливості зробити Тобі хоч маленьку приємність і водночас дати знати, що живий, здоровий, думаю про Тебе.

 

Останні тижні в думці розмовляв з Тобою. І ось нарешті взявся за ручку. З чого почати? З найболючішого. Пам'ятаєш нашу розмову про Аллочку (Горську)? Вона ніколи ще так не плакала – за всіх. Мене сильно потрясла вістка про її трагічну смерть і понині не можу не думати про неї. Хотілося, щоб все це якось забулося, минуло. Не хотів писати Тобі під цим настроєм, а вийшло так, що листа почав з того, з чого почав би і півроку тому.

 

Дорогий Романе! Твої листи і вітальні картки одержав. Щиро вдячний всій родинній "трійці". Напиши, що вислати Оленочці. А, може, про це Оксана сама напише, які книжечки їй подобаються? В одному з листів Ти писав, що Оксана цікавиться мистецтвом. Напиши мені про все докладніше.

 

Коло мене особливих змін нема. Живу у Ходорові, після будівельної практики працюю у бібліотеці ходорівського цукрокомбінату. Бібліотека невелика, охоплює в основному найзагальніші видання, призначена головним чином для робітників. Переміна ця мене не дуже втішила, бо якщо попередня робота давала надію на щось краще, то тепер, мабуть, не так легко буде щось інше знайти. Робив спроби друкуватися. Написав три статті на тему "Леся Українка в образотворчому мистецтві", але з цих спроб нічого не вийшло. Трохи вибився з колії своїх зацікавлень. Ходорів – не Львів і це з кожним разом все більше і більше дає себе відчути.

 

На цьому закінчую. Вітай усіх своїх.

Богдан"

 

У кінці червня мені було приємно дізнатися, що Роман мого листа отримав. У відповідь написав довгого листа, в якому докладно розповів про свою наукову працю і не тільки про це.

 

"17.06.1971 р.

 

Дорогий Богдане!

Недавно дістали твого листа. Це для нас була справжня велика і приємна несподіванка! Сьогодні прийшла книжечка казок для Оленки. Оленка шле дяді Богданові щирий цьом і просить прислати знимку, щоби краще пізнала тебе. Ти не згадуєш чи дістав нашу знимку, але сподіюся, що так.

 

Тішимося, що ти дістав дещо кращу працю і віримо, що це лише крок до ліпшого майбутнього. Справді більшість видань УРСР можна легко тут дістати, але якщо б тобі попали під руки такі речі, як періодика університетів з історії (напримір, Вісники львівського чи ужгородського університетів), то за такі речі буду дуже вдячний.

 

Напишу тобі дещо про наше життя за останній рік. Оленка росте як на дріжджах, має 1 s рочку, але виглядає на два. Уже багато говорить, "українізує" сусідські діти, і взагалі велика з неї потіха. Оксана більшість часу присвячує Оленці, але також дещо займається мистецьким оформленням книжок, журналів тощо. Тепер появляться її ілюстрації для казок в діточім журналі "Готуйсь". Також активно працює в мистецькім гуртку та українському комітеті при монтреальськім музею мистецтв. За кілька тижнів ще на юнацький табір (з Оленкою і моєю мамою) і буде вчити дівчат мистецтва. На Україну не вдалося поїхати цего року через ріжні причини, а головно фінансові, але маємо надію, що на другий рік щось викомбінуємо.

 

Щодо мене, то я повинен сидіти днями і ночами над дисертацією, але з мене поганий моль. Тема цікава, але скомплікована браком оригінальних матеріалів. Про свою працю, якщо тебе цікавить, напишу більше другим разом. Далі співпрацюю з Саnаdіаn Slavic Studies. незалежним славістичним журналом. Там я помістив бібліографію "Архіви України за 1961-1969 рр." і другу бібліографічну збірку, яка включає около 100 позицій статей з історії України, які друкувалися в українських і російських наукових журналах. Цего року вийде моя рецензія на книжку R Роrtal "Russes et ukrainnens" (в С. S. S.) (в нас заголовки книжок і журналів підкреслюються) та стаття про Україну в 1812 р. в іншім журналі. Ці речі уже написані. Маю також ще написати декілька рецензій: про Архіви України за 1970 р., про англомовний двотомник Енциклопедія України, та на декілька інших книжок.

 

Цего року також брав участь в двох славістичних конференціях: в Мтл читав доповідь на тему "1169 рік як зворотний пункт східнослов'янської історії", а в Newfoundland на тему "Українська козаччина 1812р.: примір історичної тяглости" (це приблизні переклади назв доповідей з англійської і французької мов).

 

Дуже цікаві події в нас останніми часами. Тепер відбувається конференція голів федерального і провінційних урядів. Останніми роками французи здобувають чим раз більших уступів від федерального уряду і урядів других провінцій. Французька мова стає чим раз більше принятою в інших провінціях, а в Квебеку уже дійшло до того, що нарешті англофони починають вивчати і уживати французьку мову. Ментальність "кольонізованих", як про себе люблять говорити французи, помало минається.

 

Наш прем'єр недавно був в СРСР і про ці трудодні в Києві ти напевно краще знаєш, як я. Тут ця поїздка і спеціально його промови про федералізм та так званих укр. націоналістів були дуже роздутими і роздискутованими. З тої причини була навіть спеціальна зустріч між Трюдо і представниками КУК. На мою думку, поїздка Трюдо принесе багато користи. Вона дозволить блищі стосунки між Канадою і Совєтським Союзом, уможливить поїздки артистів, науковців і туристів. Надіюся, що також буде легше вимінювати науковими матеріалами тощо.

 

Що ж до українського життя, то треба би ще згадати святкування річниці Л. Українки, А. Кримського, Стефаника, які відбувалися урочисто цего року: концерти, наукові сесії, масові з'їзди (напримір: 10 000 осіб в Клівленді на святкуванні Л. Українки).

 

Акція за патріархат продовжується. Перепони великі з боку Ватикану. В наших обставинах всі ці труднощі мають позитивну сторінку, бо мобілізують ширші кола громадянства.

 

Але й розписався! Ну, наразі, досить. А ти пиши більше про себе. Як щось надрукуєш, пришли а може щось зі старого? Окремою поштою висилаю тобі нитки до вишивання: хай з них буде космачівська вишивка на згадку про нас.

 

З дружнім привітом

О О і Роман"

 

Лист від Романа прийшов у той час, коли праця у бібліотеці почала ставати мукою. Впродовж цілого робочого дня у бібліотеці крутилися завербовані КГБ "читачі", нагло зверталися до мене з різними провокаційними запитаннями, на які спочатку намагався чемно відповідати, але з кожним днем така обстановка почала мене все більше й більше дратувати. Особливо, коли почалися запитання, кому пишу листи до Канади і Бразилії. Мені безцеремонно давали зрозуміти, що я під "ковпаком" і з нього мені не вирватись. Важко було передбачити, що означало таке посилене опікунство: підготовка до звільнення з праці чи черговий арешт. В одному й іншому випадку мої листи до Романа Сербина могли бути матеріалом звинувачення. На всяк випадок утримався з написанням йому відповіді, але Роман напевно розумів ситуацію в Україні й під кінець жовтня надійшов черговий лист, написаний 6 жовтня 1971 року.

 

Дорогий Богдане!

Знову, по довгім часі, від тебе несподіванка: книжечки для Оленки. Оленка тобі дуже дякує і цьомає вуйка Богдана. До М. П. (Миколи Петренка) ще напишу, щоб подякувати, а О. Сенатович то уже ти мусиш передати від Оленки її щире "дякую". Оленка росте, уже досить багато говорить і перед спанням я уже мушу їй розповідати казочку про котика з довгими "вушками".

 

Коло нас по-старому. Недавно був в Отаві на конференції в справі збереження і розвитку української культури в Канаді. На другий тиждень буде конгрес КУК і може нарешті будуть якісь зміни. Там має бути також Трюдо, який ще не спокутував перед українцями своїх недавніх гріхів. До тепер маємо від тебе лише один лист від коли я від'їхав зі Львова. Оксана ілюструє журнальчик. Готуйсь постараюся вислати пару примірників.

 

Щиро здоровлю.

О О Р"