Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XX. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 24 січ. 2014 р., 10:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 лют. 2014 р., 04:59 ]

Тирада Гальського

Два дні – 18 і 19 вересня – я почував себе дуже погано. Ноги наче з вати, а перед очима постійний туман, ледве прочитував слова на клаптиках газети, які кожного разу давав наглядач перед тим, як відчинити двері туалету. Сказав наглядачу, щоб викликав лікаря. Замість нього знову прийшла сестра Катя. На запитання: "На что жалуетесь?", розповів про свій стан. 20 вересня після сніданку в камеру зайшов начальник слідчого ізолятора майор Мигальов:

- Медсестра доложила, что вы плохо себя чувствуете. Вас повезут к врачу.

 

Мене вивели у знайоме вже мені тюремне подвір'я, посадили у "воронок" і я опинився у поліклініці УКГБ. Завели до кабінету очного лікаря. То була низького росту чорнява жіночка, яка мило мені всміхнулася.

- Не пізнаєте?

- Пізнаю, – відповів я, приглянувшись, що то та сама миловидна жіночка, з якою я неодноразово зустрічався, коли приходив до майстерні або на помешкання Теодозії Бриж і її чоловіка Євгена Безніска. Уже тоді вона видавалась мені якоюсь іншою від усіх, хто підтримував знайомство зі славними мистцями. Коли в майстерні або на помешканні були люди, вона не встрявала в розмову, слухала і мило всміхалась. По цій усмішці я впізнав її і подумав, з якою безпечністю поводили ми себе з маловідомими людьми.

- Тепер я похвалюсь Фані, що бачила вас, їй буде цікаво, – сказала з тою самою приязною усмішкою.

 

У кабінет зайшла ще одна лікарка. На різних апаратах почали перевіряти мій зір, міряли загальний тиск і тиск в очах, дали випити якісь краплі, щось закапали в очі, зробили в руку укол.

- У вас дуже гарні судини, легко робити уколи. Нічого загрозливого з вашими очима нема, після уколу вам буде краще, а якщо повториться, повідомте медсестру, вас знову привезуть і ми зробимо все, що в наших силах.

 

Мені справді стало краще. Предмети набули чіткішого обрису. Після поліклініки – знову подвір'я ізолятора. Сходи, коридор, і я в кабінеті слідчого Боєчка, де із-за сусіднього столу мене зміряв колючими очима з кривою гримасою на непривітно-відразливому обличчі майор Гальський.

 

- Ми розпорядилися, щоб вас у поліклініку відвезли, до кращих лікарів, турбуємось, щоб не осліпли. Нам, звичайно, не хотілося б, щоб з вами таке трапилося. Та й вас, напевно, така перспектива не дуже влаштовує, а нас не влаштовує інше: ваша брехня. Порада вам дуже проста: перестаньте брехати! А те, що ви брешете, ми доведемо, у нас доказів більше, ніж потрібно!

 

Боєчко, втрутившись у розмову, окремими репліками дав зрозуміти, що ситуація докорінно змінилась і тепер розмова буде вестися на основі конкретних фактів. Мабуть, тою "докорінною зміною" обставин вирішив скористатися майор Гальський. Не було сумніву, що прийшов він спеціально для того, щоб влаштувати психічну атаку. В його руках були висновки експертизи, згідно з якими стаття "Сучасний імперіалізм", яку брат Михайло передав Іванові Гелю і яку вилучили під час обшуку в Ярослави Менкуш, а також примірник статті "Сучасний імперіалізм", яка була вилучена у Михайла Масютка, і вилучений у мене машинописний текст "Мета статті не та..." надруковані на одній і тій самій машинці. Тикаючи мені в очі висновками експертизи, Гальський з властивим йому артистизмом, пильно вдивляючись мені в очі, виголосив наперед підготовлену тираду:

 

- Ось вам шрифт вилученої у Масютка машинки і шрифт вилученого у вас документа "Мета статті не та..." Вони тотожні. А ви нам про що торочили на попередніх допитах? Оббріхували КГБ, зводили наклепи, що хтось із працівників КГБ підкинув вам вилучений у вас машинописний текст? Як ви до такого могли додуматись? Як ви тепер можете мені дивитися в очі після такої брехні? Запам'ятайте: такими речами не жартують!

 

- Тепер нам про вас особисто і про всіх, хто зараз перебуває в ізоляторі, відомо набагато більше, ніж на початку. Вилучений у Феодосії цілий арсенал ідеологічної зброї, матеріали експертизи поставили все на свої місця. Тому я вирішив поговорити з вами з повною відвертістю. Мене не цікавлять відповіді на дрібні питання: хто друкував, читав, кому передавав для поширення антирадянські документи. Ці питання з'ясовуватиме слідчий, у нього тепер великий фактаж. Мова про інше. Більшість із вас, що перебуває під слідством, вважає себе інтелігентними, ерудованими, чесними, принциповими людьми. Так де ж ваша чесність і принциповість? Де ж ваша відкритість і правдивість?

 

- Ви розповсюджували матеріали антирадянської спрямованості. Одне з двох: або ви поділяєте думки, висловлені у цих документах, або не поділяєте. Якщо поділяєте, то так і скажіть – відверто і чесно: я, такий-то і такий, поділяю погляди і думки антирадянських документів, які читав і розповсюджував. Така відповідь була б чесною, ми поважали б вас за принциповість, щирість, відвертість. А якщо ви не підтверджуєте такої позиції, тоді дайте оцінку антирадянським документам, які читали самі, давали читати іншим. Якщо ці документи не відповідають вашим поглядам, поглядам радянської людини, якій радянська влада дала освіту, доручила ідеологічну працю в музеї, то так і скажіть, що ці документи не відповідають вашим поглядам, що ви засуджуєте висловлені у них антирадянські націоналістичні твердження, що очорнюють нашу Батьківщину, є злісним наклепами на радянський лад...

 

Тут Гальський зробив паузу і деякий час мовчки вдивлявся в моє обличчя. Побачивши, що його тирада змусила мене задуматись, задоволено всміхнувся і продовжував:

- Ми можемо зрозуміти й таку, і таку позицію. Головне, щоб то була відкрита – чесна і щира – відповідь на запитання. Бо таке враження, що ви маєте нас за дурнів і намагаєтесь обвести навколо пальця. Ще раз хочу запевнити вас, що вам це не вдасться! У наші руки попадали ще й не такого калібру риби: а-ку-ли! Ми з ними дали собі раду. Дамо раду і з вами.

 

- Відверто кажучи, нам, працівникам КГБ, усіх вас по-справжньому жаль. Як-не-як – ви радянські люди, закінчили радянські вузи, мали працю. Вам особисто партійні і радянські органи довірили працювати у державному музеї, друкуватись у радянській пресі. Тому хотілося б почути оцінку вашої діяльності. Дехто з ваших колишніх однодумців уже почав тверезо дивитись на ситуацію, критично оцінює усе те, що читав і давав читати іншим. Ми подумаємо, чи варто їхні справи передавати до суду. Відверто кажучи, ми не хотіли б і вашу справу передавати до суду. Цікавились, якої про вас думки люди, з якими ви працювали, з якими були знайомі. Скажу відверто, більшість із них про вас відгукуються позитивно. Ми зібрали все, що ви друкували у радянській пресі, є статті, надруковані у газетах прогресивних українців за кордоном – до них немає претензій, вони написані з позицій радянської людини і якщо ви такою хочете залишитись, дайте оцінку матеріалам, які потрапляли до ваших рук, оцінку своїй діяльності й ми подумаємо – варто, чи не варто віддавати вашу справу до суду. Я сказав, що не всі кримінальні справи будуть передані до суду, деякі з них уже готуються до закриття. Отже, вибирайте. На закінчення хочу попередити вас, що час, коли ви морочили нам голови, уже минув. Тепер у нас є докази, що було у ваших руках, що і кому ви з певною метою давали читати іншим – про це у вас буде розмова зі слідчим. А над тим, що я вам сказав, подумайте. Ми почекаємо. Часу в нас достатньо. Нам нікуди спішити. Вам також. Отож думайте.

 

Задуматись було над чим. Про щирість, відвертість, до яких апелював майор Гальський, не могло бути й мови. Було зрозуміло, що я і мої друзі потрапили в руки хитрих і підступних хижаків. З якихось причин, про які важко здогадатись, вони роздумують над тим, що з нами робити. Можливо, їм невигідно визнавати перед власною і світовою громадськістю, що в УРСР є люди, які свідомо стали на шлях антирадянської діяльності. Загадковим було і звільнення перед нашими арештами начальника Львівського управління КГБ Шевченка, переведення його на іншу роботу. Замість нього ставив свій підпис якийсь Байталюк, прізвище якого подальше не фігурувало у документах КГБ. Пізніше з'ясувалось, що Шевченко був проти арештів, дотримувався думки, що необхідно обмежитись профілактичною роботою з молодцю. Можливо, виголошена Гальським тирада й була саме такою профілактичною роботою.

 

Як бути у цій ситуації? Підтвердити, що поділяю погляди, викладені у матеріалах, документах самвидаву, а також у книгах, що надходили з-за кордону, які читав і давав читати іншим, що вважаю себе людиною, яка не погоджується з політикою Комуністичної партії і Радянського уряду? Визнати це означало б перекреслити домагання, які ми ставили до влади. Адже наші головні вимоги зводилися до необхідності демократизації радянського суспільства, припинення русифікації, захисту національної культури і мови, розширення державних повноважень республіканських органів влади. Ці завдання не були спрямовані на руйнування радянської системи.

 

Обрання другого варіанту означало дотримуватися тактики, що книжки, які надходили з-за кордону, а також антирадянські документи, що поширювалися через самвидав, – чужі моїм поглядам, що я був і залишаюсь радянською людиною, мав окремі хибні думки про радянську дійсність, але вони не є визначальними для мого світогляду, що визнаю шкідливість своїх дій для радянської влади.

 

Така позиція давала можливість скоротити слідство, відвернути увагу від сотень людей, з якими у мене були контакти, що залишились поза увагою КГБ. Найголовніше – зберегти власну сутність, не дати підстав чекістам застосовувати проти себе різних психотропних засобів, що можуть спричинити параліч або довести до повної втрати зору. Я був сповнений віри, що ще буде час і нагода реалізувати свої плани і задуми. Головне, щоб не стати маріонеткою в руках КГБ, щоб не бути заляканою мишею, за якою весь час чатує хитрий кіт, зберегти сили для подальшої боротьби. Це не були пусті міркування: невдовзі більшість засуджених провадитиме активну організаційно-політичну діяльність як у концтаборі, так і після виходу з нього.

 

Я розумів, що поки чекісти не отримають відповідей на питання, які залишилися нез'ясованими під час слідства, з їхнього боку можна очікувати нових застосувань психотропних препаратів. Тому найголовнішим питанням для більшості з нас було якнайскоріше завершення слідства.

 

Після психічної атаки майора Гальського, коли той з почуттям вдоволення на відгодованій пиці залишив кабінет, слідчий Боєчко знову повернувся до розпитувань про документ "Мета статті не та..." Допит тривав з 10-50 до 19-00 (з перервою на обід з 13-00 до 14-30):

 

Вопрос. Расскажите правдиво при каких обстоятельствах попал к вам документ антисоветского содержания, изъятый при обыске в Вашей квартире, который начинается словами: "Мета статті не та..." и заканчивается словами: ".. . антисоветской контрреволюционной деятельности"?

Ответ. Ранее на допросах я неправильно показал об обстоятельствах, при которых попал ко мне документ антисоветского содержания, изъятый при обыске в моей квартире, начинающийся словами "Мета статті не та..." и заканчивающийся словами "...антисоветской контрреволюционной деятельности".

 

Для того, чтобы осветить обстоятельства, при которых попал ко мне упомянутый документ, я хотел бы рассказать о человеке, который передал мне этот документ.

 

Примерно в конце 1963 года в квартире художника Вадима Масюткина, проживавшего по улице Коперника, дом № 22, я познакомился с его братом Михаилом. Тогда я узнал, что Михаил Масютко пишет стихотворения, что он учился или окончил полиграфический институт, а также работает над иллюстрированием книг. После непродолжительной беседы с ним в момент нашего знакомства я долгое время с Масютко Михаилом не встречался. Иногда мы виделись на улице. Здоровались, но никаких разговоров не вели. Так было до начала 1965 года. Примерно в мае или в июне 1965 года я случайно встретился с Масютко Михаилом на улице в городе Львове и завели разговор. Он рассказал мне о своей работе над рисунками для мультипликационного фильма, а также о работе над литературно-критическими статьями о поэте Боровиковском и другими. Когда мы встретились примерно через неделю, то снова завели разговор о литературе. Эта встреча произошла у нас в центре города, но где точно, я не помню. В разговоре я рассказал ему о новинках современной украинской литературы, о вечере памяти Симоненка, который состоялся в Киеве, и, кажется, отдал ему выступление Ивана Дзюбы на этом вечере. Когда у нас зашел разговор о литературе, которая ходит по рукам, то Масютко предложил прочитать статью под заглавием "Сучасний імперіалізм" и, вручая мне эту статью, попросил высказать свое впечатление. В тот же день я с этой статьей пошел к брату Михаилу. Ознакомившись при мне со статьей "Сучасний імперіалізм", Михаил сказал, что она ему не нравится и что ее нужно сжечь. Он спросил, кто автор этой статьи. Я не мог ему ответить на этот вопрос, поскольку не знал автора, так как подобного вопроса я Масютко не ставил, но говорил ли я брату, что получил эту статью от Масютко Михаила, я не помню. Так как брат очень резко отозвался об этой статье, я попросил его сделать по ней свои замечания. Приблизительно через неделю, как я мыслю, это было в середине июня, я зашел на квартиру к брату и он дал мне черновые заметки своих замечаний по статье "Сучасний імперіалізм". Эти заметки были записаны в старом блокноте. Взяв у брата эти заметки, я отдал их Масютко при встрече с ним. Где я передавал Масютко блокнот с черновыми заметками замечаний, точно не помню, но, кажется, это было в библиотеке по улице Ярослава Галана. Насколько я сейчас припоминаю, Масютко, взяв у меня эти заметки, сказал, что через несколько дней возвратит их мне и мы договорились с ним встретиться – в каком месте, я не помню, кажется, в этой же библиотеке. При следующей встрече Масютко возвратил мне блокнот и вместе с ним свой ответ на заметки брата по поводу статьи "Сучасний імперіалізм".

 

Этот ответ был напечатан на пишущей машинке на одном с половиной листе. Его я отнес своему брату Михаилу. После ознакомления с этим документом брат сказал, что статья ему все же не нравится и высказался, что у автора статьи нет навыков мышления научными понятиями и что его терминология путана и неубедительна. После этого я отдал брату его заметки, а статью-ответ на них положил к себе в папку и через некоторое время забыл о ней. В процессе обыска в моей комнате она была обнаружена в одной из моих рабочих папок и изъята.

Вопрос. Ваш брат Горынь Михаил отдал вам статью "Сучасний імперіалізм" после ознакомления с ней?

Ответ. Брат после ознакомления со статьей "Сучасний імперіалізм" мне ее не возвратил и куда он дел ее, мне не известно.

Вопрос. Показывал ли Вам брат свои замечания на статью "Сучасний імперіалізм" в чистовике?

Ответ. Нет, замечаний Михаила на статью "Сучасний імперіалізм", переписанных начисто, я не видел и брат мне не говорил, что переписывал их.

 

Протокол допроса мною прочитан, записан правильно                                                                                                  Б. Горинь

Допросил: следователь следотдела УКГБ ст. лейтенант                                                                                                Боечко

(Там само. – Т. 4. – Арк. 223-230)

 

Під час допиту до кабінету слідчого Боєчка двічі заходив старший слідчий УКГБ капітан Малихін, який того самого дня розпитував брата Михайла про Масютка. Він показував Боєчку якісь списані аркуші, після чого вони виходили в коридор і про щось шептались, а на час відсутності Боєчка у кабінет заходив наглядач.

 

Крім майора Гальського, зі мною та іншими в'язнями неодноразово розмовляв начальник слідчого відділу УКГБ, а також новопризначений начальник Управління УКГБ у Львівській області полковник Полудень. Те, що говорили вони, мало чим відрізнялося від того, що говорив Гальський. Дуже їм чомусь не хотілося багатьох із нас судити. Були у них з цього приводу свої розрахунки. Відіграла свою роль і громадська активність.

 

ПРОТЕСТИ

Причину певної розгубленості, яка була серед якоїсь частини вищих чинів КГБ, можна пояснити наростанням у середовищі інтелігенції опозиційних настроїв, які впливали на формування громадської думки. Без підтримки громадської думки важко здійснювати широкі репресивні заходи. При тоталітарному режимі громадськість повинна або підтримувати дії влади, або бути пасивною, заляканою, але влада у жодному разі не могла допустити, щоб серед громадськості проявлялися опозиційні настрої. Мав цілковиту рацію Хосе Ортеґа-і-Ґассет, коли писав, що "ніколи ніхто не панував на землі, спираючи свою владу в істоті на щось інше, як на громадську думку" (Ортега-і-Гассет Хосе. Бунт мас / Пер. з ісп. Вольфрама Бурггардта. – Нью-Йорк, 1965. – с.100)

 

Проте інше твердження цього самого автора: "Неможливо панувати всупереч громадській думці" (там само. – с. 101) – менше переконливе, якщо враховувати досвід радянської тоталітарної машини. Громадська думка проявляє себе не голосом мас, а голосом певної частини інтелігенції, яку можна знищити – фізично або морально – і зняти проблему. Направлені на адресу ЦК КПРС і ЦК КПУ листи за підписами відомих діячів науки і культури з вимогою пояснити причину арештів – занепокоїли владу, але на дуже короткий час. Одним із таких дратівних чинників був лист, адресований вищим республіканським і всесоюзним партійним органам, в якому писалось: 

 

 

"Ми, нижчепідписані, вважаємо своїм громадським обов'язкам звернутися до ЦК КПУ та ЦК КПРС.

 

Минає вже два місяці з того часу, як у ряді міст України – Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку – були проведені арешти та численні обшуки з вилученням літератури, листування тощо. Серед заарештованих – відомі на Україні літературний критик Іван Світличний, художник Панас Заливаха, мистецтвознавець Богдан Горинь, а також викладачі Львівського державного університету М. Косів та М. Осадчий, наукові працівники М. Горинь та І. Русин, викладач Луцького педінституту Д. Іващенко, вчитель Озерний, декілька інженерів, робітників, студентів вузів [...]

 

Доходять звістки, ніби арешти й обшуки тривають. Ми не маємо досі ніяких офіційних роз'яснень чи повідомлень з цього приводу, контакти з заарештованими не дозволені навіть їхнім сім'ям.

 

Створилася тривожна атмосфера, в якій ширяться найрізноманітніші, часом фантастичні й панічні, чутки і домисли.

 

Ми вважаємо, що слід розвіяти їх публічним роз'ясненням по суті справи з боку відповідних державних органів.

 

Ми стурбовані тим, що всі ці події відіб'ються негативно на станові українського культурного життя, зокрема – на настроях творчої молоді.

 

Вважаємо також, що в наш час, коли відновлені ленінські принципи соціалістичної демократії, ми вправі сподіватися відкритого публічного розгляду цієї справи – як гарантії справедливості.

 

С. Параджанов, В. Кирейко, П. Майборода, Л. Серпілін, Ліна Костенко, І. Драч, О. Антонов" (Українська інтелігенція під судом КГБ. – Мюнхен: Сучасність, 1970. – с. 187-188).

 

Автори книги "Опозиція в Україні" Юрій Данилюк і Олег Бажан, спираючись на архівні матеріали, у тому числі ДА СБУ, твердять, що під час репресивних заходів 1965-1966 років було досягнуто таких результатів:

 

"Під час проведених обшуків вилучено понад 900 примірників самвидаву, 13 друкарських машинок, які використовувались для їх тиражування.

 

Як доводили оперативні та слідчі документи органів КДБ, розповсюдженням самвидаву активно займалися лаборантка хімічного факультету КДУ Є. Кузнецова, старший інженер Українського науково-дослідного геолого-розвідувального інституту О. Мартиненко, інженер-геодезист Київоблпроекту І. Русин, студент Київського медичного інституту Я. Геврич, старший науковий співробітник Інституту геофізики АН УРСР, кандидат технічних наук М. Гринь, художник Київського драматичного театру ім. І. Франка, студент-заочник КДУ П. Моргун, літературний критик І. Світличний, художник Феодосійської фабрики іграшок М. Масютко, слюсар Львівського електролампового заводу, студент-заочник ЛДУ Іван Гель, модельєр-конструктор Львівського проектно-конструкторського інституту Я. Менкуш, старший інженер-психолог лабораторії психології та фізіології праці Львівського заводу навантажувачів М. Горинь, науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва Б. Горинь, старший викладач ЛДУ М. Осадчий, архіваріус Львівського облдержархіву М. Зваричевська, бухгалтер обкому профспілки працівників "Деревліспрому" С. Бутурин, завідуючий кабінетом франкознавства ЛДУ М. Косів, начальник будівельного сектору Львівського відділу інституту Центроспілки Г. Садовська, старший науковий співробітник Тернопільського краєзнавчого музею І. Герета, випускник Тернопільського музичного училища М. Чубатий, асистент Луцького педінституту Д. Іващенко, викладач Івано-Франківського педінституту В. Мороз, вчителі з Івано-Франківщини М. Озерний та В. Іванишин, художник Івано-Франківського художнього фонду П. Заливаха. Крім того, правоохоронні органи рекомендували звернути особливу увагу на групу осіб, причетних до мережі розповсюдження самвидаву. Серед них – на літераторів І. Драча, Ю. Назаренка, Б. Антоненка-Давидовича, І. Немировича, Р. Доценка, Л. Мельник, Л. Кореневича, С. Тельнюка, Л. Костенко, науковців АН України М. Гуць, Р. Юськіва, З. Франко, В. Завойського, В. Пеньковського, І. Ющука, О. Щирицю, В. Сазанського, художницю А. Горську та інших.

 

1965 року в поле зору органів КДБ потрапили також київський письменник Валерій Шевчук та його брат Анатолій. Останній, працюючи лінотипістом Житомирської обласної друкарні, намагався набрати на лінотипі та тиражувати відому в самвидаві статтю Є. Сверстюка "З приводу процесу над Погружальським" (Данилюк Ю., Бажан О. Опозиція в Україні ( друга половина 50-х – 60-ті рр. ХХ ст.). – К.: Рідний край, 2000. – с.78-80).

 

Свій завчений монолог Гальський виголошував, як пізніше я дізнався, не тільки переді мною, а й перед братом Михайлом, Мирославою Зваричевською, Михайлом Осадчим та іншими. Отже, більшість заарештованих в один і той самий час думали над питаннями, яку остаточно обрати позицію і тактику поведінки на слідстві. Не змовляючись (такої змоги не було), індивідуально прийшли до думки про необхідність запевнювати слідчих, що не боролися проти радянської влади і не мали на меті її повалення. Тверезо оцінюючи реали, мені, братові Михайлу та іншим доводилося підтверджувати чимало з того, що чекістам було відоме з вилученої під час трусів літератури, з висновків проведених експертиз, показів заляканих свідків, доносів агентів, із вмонтованої на горищах, у стінах, в одежі, в різних предметах побуту механізмів для підслуховування (як це було напередодні арештів, коли пристрій для підслуховування вмонтували в альбом, подарований у Житомирі Євгенові Концевичу, або на горищі у Михайла Гориня) і не торкатися тих сторін діяльності, про яку в них не було підозрінь.

 

Ось чому обрана під час слідства 1965-1966 роках тактика поведінки Івана Геля, Валентина Мороза, Дмитра Іващенка, Михайла і Богдана Горинів, Михайла Косіва, Михайла Осадчого, Івана Світличного та багатьох інших мала більше спільного, ніж відмінного. Ми не заперечували очевидних фактів, що вилучена під час обшуку література належить нам, що ми передруковували і доручали іншим передруковувати низку матеріалів, обмінювались літературою, яка тепер кваліфікована як антирадянська і націоналістична. В окремих випадках говорили правду, в інших – відверту брехню. Найпослідовніше ця позиція була продемонстрована в останньому слові на суді й у касаційній скарзі Михайла Гориня, про які мова далі.

 

Ми розуміли, що в діалозі з чекістами не може бути й мови про якусь щирість, але, з іншого боку, не були готові до послідовної відвертої брехні, до звинувачень, що ми брехуни і боягузи, які всяко намагаються викрутитись, аби тільки не визнати очевидних фактів. Збоку все виглядає простіше, але ті, що побували в руках чекістів, знають, скільки сили потрібно, щоб витримати всі їхні слідчі експерименти та моральні атаки. Йшла нерівна боротьба двох супротивних сил і в ній треба було захистити душу міцним панциром-маскою, щоб не бути фізично і морально знищеним. Принагідно ще раз нагадаю Хосе Ортега-і-Ґассета, який писав:

 

"Своєю природою "маскування" є дійсністю, яка не є тим, чим вона здається. Її вигляд не відкриває, а приховує її істоту. Тому вона заводить в блуд більшість людей. Оминути цей блуд може тільки той, хто знає наперед, що взагалі існує така річ, як маскування".

 

Не торкатимусь болючих для більшості заарештованих деталей слідчого процесу. Треба визнати, що не було досвіду, не було вироблено спільної тактики поведінки у випадку арештів, а тому допущено чимало помилок, плутанини у показах – від повного заперечення до осоружної гри у "щирість". Маючи вдосталь зібраного матеріалу, гебісти часто заганяли нас у глухий кут, з якого нелегко було знайти вихід. І мені, й братові Михайлу, й іншим доводилося спочатку говорити одне, а пізніше – інше, заперечувати свої попередні покази. Не сумніваюсь, що матеріали слідства шістдесятих та й пізніших років будуть повністю опубліковані й тоді можна буде зробити відповідний аналіз різних кримінальних справ, простежити, як працювала репресивна машина, які застосовувала заходи, щоб перетворити народ у покірну безголосу масу.

 

ХАРАКТЕРИСТИКИ

У грудні 1965 року КГБ почало готувати матеріали справи № 107 до судового процесу. Була дана вказівка, щоб вузи і установи, де ми навчалися і працювали, прислали на нас характеристики. До моєї справи, крім характеристики з місця праці, датованої 7 грудня 1965 року, долучили три копії з характеристик попередніх років – одну з університету і дві з музею.

 

Знайомство з копіями характеристик навіяли мені рій споминів про університетське життя і роки праці у музеї українського мистецтва. Оскільки ці характеристики є складовою частиною кримінальної справи, передруковую їх повністю.

 

ХАРАКТЕРИСТИКА

на студента V курсу відділу української мови і літератури філологічного факультету Львівського держуніверситету імені Івана Франка ГОРИНЯ Богдана Миколайовича

 

Студент ГОРИНЬ Богдан Миколайович, народження 1936 року, українець, уродженець с. Кнісело Новострілищанського району Дрогобицької області, за соціальним походженням із селян, член ВЛКСМ, у Львівському університеті вчиться з 1954 року. За час навчання у Львівському університеті ГОРИНЬ Б. М. зарекомендував себе здібним студентом. Вчився на "добре" і "відмінно". Завжди цікавився предметами, які вивчались. Виявив нахил до наукової роботи, активний учасник студентських наукових конференцій, учасник діалектологічних експедицій на Волинь і Полісся.

 

ГОРИНЬ Б. М. вміє систематично і вперто працювати над собою, завжди точно і акуратно виконував доручення комсомольської організації групи і факультету. Прихильно ставився до студентського колективу, користувався авторитетом однокурсників.

 

При проходженні педпрактики в школі зарекомендував себе як здібний педагог.

 

ГОРИНЬ Б. М. брав активну участь в громадському житті групи і факультету: був членом редколегії стінної газети, членом редколегії факультетського літературно-художнього альманаху, присвяченого 40-річчю ВЛКСМ, учасником українського літературно-критичного гуртка і літературної студії університету.

 

Рекомендується на посаду вчителя української мови і літератури в старших класах середньої школи.

 

Декан філологічного факультету доцент                                                                                                               О. Н. Мороз

Секретар партбюро факультету                                                                                                                            Л. А. Коробчинська

 

Довідка: Оригінал характеристики знаходиться в архівній справі № 12 на Горинь Б. М.

 

ВІРНО: зав. архівом львівського держуніверситету ім. Ів. Франка.

                                       Н. В. Олійник

                                      16 декабря 1965 г."

 

Судячи зі змісту характеристики, вона була написана після виклику мене в університетський спецвідділ, коли оперативний працівник УКГБ Кравченко заявив мені, що буду під їхнім наглядом – цю зустріч з чекістом я описав у попередній, книзі "Не тільки про себе".

 

Наступним, долученим до моєї кримінальної справи документом, була копія з характеристики, яка потрібна була мені для здачі документів в аспірантуру. Наполягав на цьому колишній випускник Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Андрій Олексійович В'юник, який після закінчення інституту до 1958 року працював у Львівському музеї українського мистецтва, а опісля, переїхавши до Києва, працював науковим працівником Академії будівництва та архітектури. Часто буваючи у Львові, В'юник заходив до Національного музею, де ми й познайомились. Був він пристрасним бібліофілом і колекціонером. Найбільшою радістю для нього було придбати щось зі старих львівських видань 20-30-х років. На цьому ґрунті ми знайшли спільну мову і подружили. В'юнику імпонувало моє фанатичне захоплення мистецтвом і він як науковий працівник відділу історії українського мистецтва Академії будівництва та архітектури почав настирливо вимагати, щоб я поступав до них в аспірантуру. Віра Свєнціцька, Дмитро Крвавич підтримали ініціативу В'юника, який нетерпляче присилав мені листи, щоб я негайно здавав документи, запевнюючи, що не матиму конкурентів, що вступ гарантований.

 

Я піддався намові й почав готувати документи, в числі яких потрібна була характеристика за підписами директора музею, секретаря парторганізації та голови місцевого комітету. Звернувся за характеристикою до тодішнього директора музею Івана Катрушенка, приятеля В'юника, який його вже повідомив, що хоче забрати Гориня до Києва. Катрушенко наступного дня вручив мені характеристику зі своїм підписом і сказав, щоб звернутися за підписами до голови місцевого комітету і секретаря партійної організації. Голова місцевого комітету профспілки Володимир Островський, завідувач відділу українського радянського мистецтва (ми працювали в одному кабінеті), поставив свій підпис без всяких зволікань, а секретар парторганізації Борис Возницький, коли я зайшов до нього в кабінет і сказав, що не вистачає ще його підпису, взяв від мене характеристику, прочитав, поклав на свій стіл і сказав підійти пізніше.

 

У ті часи Борис Возницький був у музеї не тільки секретарем партійної організації, а й очима, і вухами двох інстанцій: обкому компартії і КГБ. Він знав, якої думки про мене секретар обкому компартії Валентин Маланчук і КГБ, яким не подобались мої публікації в пресі, виступи на радіо і телебаченні. Тож не дивно, що Возницький як вірний слуга "двух господ" повернув мені наступного дня характеристику без свого підпису. Залишалися останні дні для задачі документів. Я мусив їхати до Києва, зустрівся з В'юником, дав йому в руки всі необхідні документи, сказав, що секретар парторганізації відмовився підписати характеристику. В'юник пішов з кимсь порадитись, а коли повернувся, сказав, що без належно оформленої характеристики документів у мене не приймуть. Був він украй розчарований, а я пригнічений.

 

За тих два дні, коли я був у Києві, у музеї до краю загострились стосунки між директором музею Іваном Катрушенком і його заступником, секретарем парторганізації Борисом Возницьким. Атмосфера в музеї була наелектризована до краю. Поширилися слухи, що Возницький спеціально присланий до музею, щоб доносити в КГБ на всіх працівників. Директор музею Катрушенко вирішив зібрати наукових працівників музею, щоб вони сказали Возницькому все, що про нього думають, в очі. Очевидно, що я мав моральну підставу говорити найгостріше. Коли мені надали слово, я почав з того, що Возницький поводить себе в музеї як сталініст, нишпорить за кожним, вистежує, хто що робить, підглядає, хто що пише і про все доносить в обком компартії. Більшість виступаючих дали негативну оцінку Возницькому і висловили побажання, щоб його забрали з музею.

 

Ефект цих зборів був цілком протилежний від сподіваного. Невдовзі директора музею Івана Катрушенка зняли з посади, пояснивши йому, що "занадто зрісся з колективом", замість нього прислали партійного чиновника Георгія Якущенка, а Возницького направили наводити лад у Львівській картинній галереї, де він із заступника став директором. Нижче передруковую текст характеристики, яку в 1962 році відмовився підписати Б. Возницький.

 

ХАРАКТЕРИСТИКА

на ГОРИНЯ Б. М., наукового співробітника Львівського державного музею українського мистецтва

 

Горинь Б. М., 1936 року народження, українець, член ВЛКСМ, освіта вища, закінчив Львівський державний ордена Леніна університет ім. І. Франка, український відділ філологічного факультету в 1959 р., працює на посаді наукового співробітника з 11 червня 1962 р.

 

Ще до поступлення на роботу в музей Б. М. Горинь приймав активну участь в громадській і мистецькій діяльності музею, принципово виступав з критичними оглядами художніх виставок і творчості окремих художників, виступав з доповідями на республіканських і всесоюзних семінарах і теоретичних конференціях, друкував свої статті з питань естетики й образотворчого мистецтва в обласних і республіканських газетах та журналах.

 

За час роботи в музеї проявив себе як пильний науковий співробітник, здібний та наполегливий дослідник в ділянці українського радянського образотворчого мистецтва.

 

Львівський державний музей українського мистецтва рекомендує тов. Гориня Б. М. для навчання в аспірантурі при відділі історії українського мистецтва в Академії будівництва та архітектури.

 

Директор                                                                                                                                                                 І. Катрушенко

Секретар п/о (підпис відсутній)                                                                                                                                Б. Возницький

Голова МК                                                                                                                                                               В. Островський

                                   13.ІХ.62 р.

 

Наступна характеристика була видана за підписом новопризначеного обкомом компартії директора музею українського мистецтва Георгія Якущенка.

 

ХАРАКТЕРИСТИКА

на наукового співробітника тов. ГОРИНЯ Б. М.

 

Тов. ГОРИНЬ Богдан Миколайович 1936 року народження, освіта вища – закінчив у 1959 році філологічний факультет Львівського держуніверситету, член ВЛКСМ.

 

ГОРИНЬ Б. М. працює у Львівському державному музеї українського мистецтва з 1962 року на посаді наукового співробітника у відділі радянського мистецтва.

 

За час роботи в музеї ГОРИНЬ Б. М. вивчив українське мистецтво, грамотно проводить екскурсії по залах музею, про що свідчать записи глядачів у книзі відгуків.

 

Він також виступає з лекціями про українське мистецтво перед молодцю та трудящими, рецензує творчість львівських художників, робить огляди тимчасових виставок, організованих музеєм.

 

ГОРИНЬ Б. М. бере участь у науковій популяризації українського мистецтва. Він займається організацією екскурсій та пересувних виставок. Пропагує творчість сучасних художників через пресу, радіо і телебачення.

 

Свою кваліфікацію і політичний рівень підвищує, приймаючи участь в роботі теоретичного семінару з марксистсько-ленінської етики.

 

Характеристика видана для Спілки радянських художників Львівського відділення.

 

Директор ЛМУМ                                                                                                                                                 Г. Якущенко

                             27.Х. 1964 р.

 

Нарешті про четверту характеристику. Написана вона на вимогу КГБ 7 грудня 1965 року, коли слідчий почав підготовляти матеріали для судового засідання. Цікаво, що цю характеристику замість директора музею підписали голова і секретар місцевого комітету профспілки. Директор музею Георгій Якушенко, як мені пізніше сказали, категорично відмовився ставити свій підпис.

 

ХАРАКТЕРИСТИКА

на бувшого наукового працівника Львівського музею українського мистецтва ГОРИНЯ Богдана Миколайовича

 

ГОРИНЬ Б. М. – 1936 року народження, освіта вища – в 1959 році закінчив філологічний факультет Львівського державного університету.

 

З червня 1962 року Горинь Б. М. працював на посаді наукового співробітника у Львівському музеї українського мистецтва. В перші роки праці приймав активну участь в побудові художніх виставок в музеї і в районних Будинках культури, працював в ділянці науково-фондової роботи у відділі графіки. Пізніше багато часу приділяв організації глядача до музею.

 

Горинь Б. М. проводив в музеї екскурсії, часто виступав з лекціями, критичними оглядами художніх виставок, пропагував творчість сучасних художників через пресу, радіо і телебачення.

 

Деякі виступи Гориня Б. М. були не на належному професійному рівні і це викликало критичні зауваження. Наприклад, стаття в газеті "Вільна Україна" від 23 грудня 1964 року "Сучасна львівська скульптура" була темою обговорення на нараді наукових працівників музею.

 

Були окремі випадки порушення Б. М. Горинем трудової дисципліни, на що йому давались усні зауваження членів місцевого комітету профспілкової організації і дирекції музею.

Голова МК                                                                                                                                                              В. Островський

Секретар                                                                                                                                                                           В. Бєлих

                                   Львів, 7 грудня 1965 р.

 

РЕЧОВІ ДОКАЗИ

Готуючи мою кримінальну справу до суду, слідчий Боєчко уважно проаналізував вилучені в мене під час чотирьох обшуків матеріали (четвертий обшук був у Львівському музеї українського мистецтва) й склав список речей і документів, які вважав за необхідне долучити до справи як речові докази. Я помилявся, коли, знайомлячись із протоколами обшуків, вважав, що кагебістів з усього, що вони в мене вилучили, зацікавить одна стаття і одна книжка. Насправді їх зацікавило набагато більше речей, про що свідчить наведений документ.

 

Постановление

(о приобщении вещественных доказательств)

гор. Львов                                                                                                                                                           18 января 1966 г.

Следователь следственного отдела УКГБ по Львовской обл. ст. л-т Боєчко, рассмотрев материалы уголовного дела № 107 по обвинению Горынь Богдана Николаевича, 1936 года рождения,

 

Установил:

26 августа 1965 года при обыске в квартире обвиняемого Горынь Б. Н. было изъято:

1. Антисоветский националистический документ, исполненный на пишущей машинке на 2 листах, начинающийся словами: "Мета статті не та..." и заканчивающийся словами: "... антисоветской контрреволюционной деятельности".

2. Пишущая машинка марки "Москва" № 138736.

3. Распечатанная пачка копирки марки "Пингвин".

4. Блокнот в белой полиэтиленовой обложке с записями адресов.

 

30 августа 1965 года при повторном обыске в квартире обвиняемого Горынь Богдана Николаевича изъято:

1. Книга зарубежного националистического издательства "Панорама найновішої літератури в УРСР", изд. в 1963 году издательством "Пролог" в гор. Мюнхене.

2. Общая тетрадь в обложках черного цвета, в которой имеются выписки из статьи П. Чернова "До національних відносин в УРСР – місто, мова, і преса східних областей", опубликованной в зарубежном националистическом журнале "Сучасність".

3. Общая тетрадь в обложках голубого цвета, в которой имеются выписки из книги Ю. Лавриненко "Розстріляне відродження", изданной националистическим издательством за рубежом в 1959 г.

4. Общая тетрадь в обложке черного цвета, в которой законспектирована книга И. Кошеливца "Сучасна література в УРСР", которая была издана националистическим издательством за рубежом в 1964 г.

5. Общая тетрадь в обложках коричневого цвета, в которой законспектированы статьи С. Гордынского "Шевченків пам'ятник у Вашінгтоні", И. Кошеливца "Де наш Шевченко", Е. Райс "Про стиль і відсутність стилю" и И. Лисяк-Рудницкого "До стану української науки в УРСР", которые были опубликованы в антисоветских националистических журналах "Сучасність" № 7 и 8 за 1964 г., издаваемых за границей.

6. Конверт, адресованныїй Горынь Богдану с запиской от 8.02.1965 г., начинающейся словами: "Дорогий Богданку! Дуже хотів би..." и заканчивающейся словами: "...Твій І. С."

7. Конверт, адресованный Горынь Богдану с запиской от 19.03.1965 г., начинающейся словами: "Богданку! Пред'явник цього послання..." и заканчивающейся словами: "...Будь. І. Світличний".

8. Конверт, адресованный Горынь Богдану с запиской от 12.02.1965 г., начинающейся словами: "Богданку! Тобі вже передали..." и заканчивающейся словами: "...Вітай Михайла і всіх знайомих. З привітом І. Світличний".

9. Конверте адресом: "Б. та М. Гориням, Драгоманова, 42 (Богдан), Кірова, 33, кв. 14 (Михайло) с запиской, начинающейся словами: "Богданку або Михайле! Як справа..." и заканчивающейся словами:".. .єдиний виступ в руслі Дзюби".

15. Записка от 15.06.1966 г., адресованная Горынь Богдану, начинающейся словами: "Богданку! Чоловік, що ним передаю..." и заканчивающаяся словами: "...Бувай. Пиши через людей. І. Світличний", и антисоветское стихотворение "Повстаньте, гнані і голодні", исполненное на пишущей машинке на 1 листе.

 

При выемке 11 октября 1965 года в квартире обвиняемого Осадчего Михайла Григорьевича была изъята неполная пачка папиросной бумаги, которую Горынь Богдан Николаевич передал ему для размножения антисоветской националистической литературы.

 

Принимая во внимание, что указанные документы, книги и предметы являются вещественными доказательствами по делу, руководствуясь ст. ст. 78 и 79 УПК УССР, –

 

Постановил:

Перечисленные в настоящем постановлений документы, книги и предметы признать вещественными доказательствами и приобщить их к материалам дела № 107 по обвинению Горынь Богдана Николаевича.

 

Следователь УКГБ при СМ УССР

по Львовской области – ст. лейтенант                                                                                                                        Боечко

 

"Согласен"

Зам. начальника следственного отдела

УКГБ при Совете Министров УССР по Львовской

области подполковник                                                                                                                                                   Горюн

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т.16. –Арк. 187-189)

 

Як речові докази до постанови були додані написані Іваном Світличним на ім'я Богдана Гориня п'ять записок:

 

Дорогий Богданку!

Дуже хотів би я потягти тебе за вуха персонально, але сам розумієш – неможливо, тож – будь!!! Тримай хвіст бубликом. Все інше – суєта суєт. Вибачай, що я так затягнув з переписуванням. Передаю Галича й Окуджаву. Згодом – скоро – передам ще дещо. Хоч я не пам'ятаю, що в тебе вже є. Нагадай, будь ласка. Товариш, що передасть тобі листа й стрічку, цілком свій. Можеш говорити все (що треба, звичайно). Він пише цікаві речі (прозу), дуже цікаві. Що йому потрібно буде, допоможи.

 

Ще раз – будь, ще сто разів – щасливий, ще тисячу разів – здоровий.

 

Надійка й Льоля цілують тебе.

                         Твій І. С.

                          8.2.1965.

 

Богданку або Михайле!

Як справа з проектом пам'ятника? Л. Кореневич має до цього безпосереднє відношення. (Михайле, пам'ятаєш, він був на похоронах Василя?) Поговоріть з ним щодо цього якнайщиріше. Дуже бажано було б, щоб він побачив роботу Фліттів – з Фліттами справа не така проста, як Ви, може, собі думаєте (Льоня розповість). До речі, він автор досить цікавої промови на вечорі Симоненка – єдиний виступ у руслі Дзюби".

 

Богданку!

Пред'явник цього посланія – чоловік абсолютно свій. Якщо треба буде щось, допоможи. І напиши мені хоч що-небудь. А то я вже не знаю, чи ти є, чи тебе немає. Проект пам'ятника обов'язково передай. Тут потрібен. Вітай наших. Будь.

                                 І. Світличний

                                 19.3.1965.

 

Богданку!

Тобі вже передали старий проект пам'ятника Симоненкові. Передаємо новіший, останній. Треба, щоб люди там бачили його і якось оцінили.

 

Там у Львові роблять пам'ятник Симоненкові якісь Флітти. Що і як – не знаю. Але вони вже увійшли в контакт з матір'ю Василя і дуже агітували її на свою користь. Я не проти Фліттів, але хотілося б, щоб це вирішували не одна-дві особи, а ширший загал. Дізнайся, що там і як робиться, постарайся повернути так, щоб це підпало під контроль загалу. Бо я боюся, щоб не переміг натуралізм – тільки через нашу неактивність.

 

Треба все-таки домогтися якнайкращого варіанту. Отож чекаю твого листа – про Фліттів і про цей проект. Листа передаю через хлопця, що організував перший вечір Симоненка в медінституті. Свій чоловік.

 

Вітай Михайла і всіх знайомих.

З привітом                                                                                                                                                      І. Світличний

12.2.1965

 

Богданку!

Чоловік, що ним передаю цього листа, – свій. Допоможи, якщо треба буде. Познайом з Михайлом. Маю для Вас дещо, але чоловік їде надто швидко, не можу передати. Нарешті, Михайло писав, що скоро буде тут. Житомирська епопея, про яку вам скажуть, була. Но там не скористалися з неї як слід.

 

Бувай. Пиши – через людей.

 

                           І. Світличний

15.6.1965

(Там само. – Арк. 193-200)

 

Про стосунки з Богданом і Михайлом Горинями обвинуваченого Івана Світличного допитував у Київському слідчому відділі УКГБ старший слідчий Короткий. Окремі копії протоколів допитів були направлені до Львівського УКГБ і підшиті до справи № 107, зокрема протокол допиту від 20 вересня 1965 року, що тривав з 10-35 до 19-00.

 

Вопрос. Где, когда и при каких обстоятельствах Вы познакомились с Горынь Богданом Николаевичем?

Ответ. С Горынь Богданом Николаевичем я познакомился в 1963 году (более точно времени не помню) в городе Киеве. Познакомился я с ним, кажется, у меня на квартире, когда он приходил ко мне с кем-то из моих или нашими общими знакомыми [...])

 

Во время встреч с Горынь Богданом Николаевичем я с ним имел очень много бесед на самые различные темы: литературные, художественные, общественные и личные, но наши беседы не носили антисоветский характер.

 

Братья Горынь приходили ко мне на квартиру как к своему товарищу. Во время пребывания в моей квартире они имели возможность читать всякую литературу, в том числе и антисоветского содержания старого издания 1920-1930 годов (довоенного времени), но тогда, когда они были в моей квартире, у меня книги "Сучасна література в УРСР" автора Ив. Кошеливца и журнала "Сучасність", кажется, не было.

 

Знакомил ли я их и давал ли я им какие-либо машинописные тексты антисоветского содержания, которые изъяты у меня на квартире во время обыска, я не помню. Не помню, но вполне возможно, что давал как Горыню Михаилу, так и Горыню Богдану копию (отпечатанную на пишущей машинке или фотокопию) дневника Симоненко Василия.

 

Во время встреч с Горынь Богданом и его братом Горынь Михаилом у меня на квартире были различные разговоры на различные темы, но по своей направленности разговоры с ними не были антисоветскими.

Вопрос. Когда, где и при каких обстоятельствах вы еще встречались с Горынь Богданом и его братом Горынь Михаилом?

Ответ. В июле или августе 1964 года я возвращался из туристского похода по Карпатам, остановился во Львове со своей женой у родственников Черновол Вячеслава. Во Львове находился несколько дней и в это время был на квартире Горынь Михаила и встречался где-то в городе с Горынь Богданом. Во время встреч с Горынь Михаилом, а также и с Горынь Богданом у меня были с ними разговоры на самые различные темы, но они не были антисоветскими. В последний раз с Горынь Богданом я виделся в 1965 году, кажется, летом, вместе ходили на выставку произведений Собачко-Шостак. С Горынь Богданом поддерживал письменную связь. Переписка с ним не имела конспиративного характера, так как моя связь с Горынем не носила антисоветский характер" (там само. – Т. 11. – Арк. 147-152).

 

СУД У ЛУЦЬКУ

19 січня 1966 року мене і брата Михайла повезли як свідків у м. Луцьк, де 17 січня 1966 року розпочався суд над Валентином Морозом і Дмитром Іващенком. Про цей суд майже нічого не відомо, тому процитую архівний матеріал, який був підшитий до справи № 107.

 

ВИТЯГ

Із протоколу судового засідання 1966 року січня 17-20 дня

 

Судова колегія в кримінальних справах Волинського обласного суду в складі головуючого – Целуйко, народних засідателів – Горленко, Шевченко, при секретарі Помчек за участю прокурора Назарук, адвокатів Гайдученко, Кормілець слухали у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку кримінальну справу про обвинувачення Мороза Валентина Яковича і Іващенко Дмитра Полікарповича пост. 62ч. 1, 64 КК УРСР.

 

Засідання розпочато в 10 годині. У судове засідання доставлені підсудні Мороз В. Я., Іващенко Д. П. 

 

 

Мороз Валентин Якович, народження 15 квітня 1936 року, українець, уродженець с. Холонів Горохівського району, Волинської області, безпартійний, освіта вища, закінчив Львівський державний університет ім. Ів. Франка, одружений, на утриманні син 1962 року народження, раніше не судимий, в радянській армії не служив, працював до арешту викладачем історії Івано-Франківcького педінституту. Під вартою з 1 вересня 1965 року. Звинувальний висновок одержав 6 січня 1966 року. 

 

  

Івашенко Дмитро Полікарпович, народження 8 листопада 1919 року, українець, уродженець с. Шишаки Хорольського району Полтавської області, член КПРС з 1962 року, виключений у зв'язку з даною справою, освіта вища, закінчив Одеський держуніверситет ім. Мечнікова, одружений, в Радянській армії служив з 1941 по 1945 рік, має нагороди: медалі за "Відвагу", "За бойові заслуги", "За оборону Сталінграда", "За взяття Кенінґсберґа", "За перемогу над Німеччиною", раніше не судимий, до арешту працював асистентом кафедри української мови та літератури Луцького педінституту, мешкав в м. Луцьку, вул. Леніна, 11, кв. 22. Під вартою з 1 вересня 1965 року. Звинувальний висновок одержав в січні 1966 року.

 

[...] Головуючий оголосив звинувальний висновок по справі та роз'яснив підсудним суть звинувачення. Підсудний Мороз відповів: у чому звинувачують – ясно, винним себе визнає, покази суду давати бажає. Підсудний Іващенко суду відповів: у чому звинувачують – ясно, винним себе визнає, покази суду давати бажає [...]

 

Суд, порадившись на місці, ухвалив: судове слідство по справі розпочати з допиту підсудних Мороз, Іващенко, а тоді свідків – Ковальчук, Панас, Шишко, Мельничук і дальше згідно зі списком звинувального висновку.

 

Підсудний Мороз суду роз'яснив: У 1964-1965 рр. я одержав у м. Львові від Горинь Михайла і Богдана антирадянську літературу [...]

 

Ці матеріали я розповсюджував у м. Івано-Франківськ викладачам Арсенному, Ганцякам. Крім цього, привозив у м. Луцьк до Іващенка. Деякі були передруковані і я забирав їх для розповсюдження. Все, що викладено в справі, я не заперечую. Крім того, я ще закликав до боротьби за встановлення самостійної України. Я поширював погляди, що краще було б, коли б Україна була окремою державою. Зібрання були в Іващенка, але незалежно від політичної діяльності [...]

 

Всю літературу одержав від Горинь Богдана і Михайла. З Богданом познайомились літом 1964 року на панахиді Ів. Франка, де були зі студентами, там я з ним познайомився кількома словами, після цього я ходив у музей, де він працював і він мені давав цю літературу.

 

Михайло Горинь приїхав у м. Івано-Франківськ, зайшов до мене, привіз фотоплівку книги "Вивід прав України". Я не просив, бо не знав про її існування [...]

 

На запитання головуючого підсудний Мороз відповів: У січні 1965 року на день народження (сина) приїхала Панас, потім Ковальчук. Справили Новий рік, їздили в Яремче, показував Карпати, я сам і з ними ні до кого не заходили. Горинь Михайло приїхав 1 чи 2 січня, щоб передати фотоплівку "Вивід прав України". Це були різні твори. Там була платформа УГВР – цей орган міститься на Заході, це реакційний, антирадянський, вони ставлять питання боротьби проти Радянської влади [...]

 

Я дав Панас фотоплівку, щоб зробити фотокнижку і просив передати Іващенку. Видавництво "Пролог" в Мюнхені націоналістичне. Я цілком свідомо передав Іващенку фотоплівку. Тоді тексту не знав, а коли привіз, познайомився.

 

Про Кошелівця я літературу не розповсюджував, а лише познайомився з одним томом в Іващенка. Знав, що він націоналіст, дезертир, погляди поділяв, а зараз я розкаююся. Арсенному давав 2 томи "Вивід прав України", Ганцяку – 1 том. Гориню повернув фотоплівку після виготовлення фотокниг. З Іващенком він не знайомий. Панас і Ковальчук від мене поїхали до Луцька через Львів і я їм сказав зайти до Гориня, щоб узяти націоналістичну літературу, яка буде. Вони написали мені листа, що літературу взяли.

 

Статтю "З приводу процесу над Погружальським узяв у Гориня", давав читати Ганцякам [...] Статтю "Відповідь матері В. Симоненка..." одержав від Гориня Михайла. Я читав її і переконаний, що це наклепницька стаття.

 

На запитання Прокурора підсудний відповів: Панас Анатолії, Ковальчук Лесі я давав вказівки розповсюджувати націоналістичну літературу і виявляти людей, які поділяють наші погляди. Я був переконаний, що це погано впливає на студентів. Антирадянську пропаганду я розпочав наприкінці 1964 року і початку 1965 року.

 

Підсудний Іващенко суду пояснив: На протязі кількох місяців 1965 року я дійсно виготовив і розповсюдив антирадянську літературу. У січні 1965 року Панас і Ковальчук привезли антирадянську націоналістичну літературу: "Українська освіта в шовіністичному зашморзі". Коли я перечитав, то зрозумів, що це закордонне видавництво, де автор збирав грубі факти на нашу дійсність [...]

 

На початку вересня до дружини прийшла Влязло, ми багато говорили про літературу і тут я мав необережність – показав їй "Вивід прав України", яку я виготовив сам. Вона захопилась не змістом, а оформленням і попросила їй подарувати, що я й зробив. "Лист до земляків, які не бояться правди" я прочитав у березні 1965 року, коли принесла Влязло, яка приходила до дружини. Де вона взяла, не говорила.

 

У кінці квітня 1965 року їздив в Крим і коли повернувся, вдома знайшов книжечку, загорнену в газету. Запитав дружину, вона сказала, що передала для мене Влязло. Це була вступна стаття до збірки Кошелівця, виданої за кордоном [...]

 

Фотоплівку мені привезла від Мороза Панас і попросила відпечатати. Я не пригадую, що ми з нею тоді говорили. Покази на попередньому слідстві давав свідомо і зараз їх стверджую. Ні собі, ні кому іншому я не сказав, що варта уваги стаття "Українська освіта в комуністичному зашморзі". Я давав Мельничук читати цю статтю, коли вона була студенткою.

 

Свідок Панас Анатолія Миколаївна. 1943 року народження, мешкає в м. Луцьку, гуртожиток педінституту № 2, вул. Радянська, 84, навчається на 5-му курсі історико-філологічного факультету Луцького педінституту, підсудних обох знає, взаємовідношення нормальні. Суд попередив по ст. ст. 178 і 179 КК УРСР про відповідальність за неправдиві свідчення.

 

Свідок Панас суду пояснила: Зимою 1965 року, будучи у Львові, я заходила до Гориня Михайла і привезла від нього літературу "Українська освіта в комуністичному зашморзі", яку передала Іващенку, він передрукував і дав нам [...]

 

Від Мороза привозила фотоплівку для Іващенка, але що це було, я не знаю [...]

 

З Горинь я познайомилася в Мороза на квартирі зимою 1965 року, коли заїздила з Криму. Мороз запросив на день народження сина, і Новий рік якраз був. Мороз сказав на Гориня, що це хлопець зі Львова і можна заїхати до нього за віршами. Я переписала в Гориня статтю "Українська освіта в комуністичному зашморзі" і привезла Іващенку, щоб він передрукував і для мене зробив один примірник.

 

На запитання адвоката Кормілець свідок Панас відповіла: До Мороза я була запрошена на день народження сина і знала, що буде Ковальчук Леся там. З Горинь у Мороза на квартирі не розмовляла. Мороз говорив заїхати до Гориня, але категоричної вказівки не було. Мороз дав плівку для Іващенка, а про що вона, я не питалася. Мороз не говорив скільки надрукувати [...]

 

Мороз характеризував Гориня хорошим хлопцем і дав його адресу. Мова йшла про Гориня Михайла, а Богдана я не знала.

 

Свідок Ковальчук Олеся Григорівна. 1942 року народження, мешкає в м. Луцьку, вул. Радянська, 84, гуртожиток педінституту, навчається на 4-му курсі українського відділу філологічного факультету, підсудних обох знає, взаємовідношення нормальні. Суд попередив по ст. ст. 178, 179 КК УРСР. Свідок Ковальчук суду пояснила: Мороз говорив про приватну власність, що вона має свою перевагу. Я говорила, що це капіталізм, а він говорив: не бійся, це лише незалежність. Ми при зустрічах випивали, обговорювали різні питання і статті антирадянського змісту. Все це викликало в мене підозру, я запитала, чи є організація. Мороз відповів: організації немає, але є національний рух в Києві, Львові, а ми є одна ланка цього руху. Мороз говорив, що національна революція на Україні лише починається [...]

 

В Івано-Франківськ до Мороза їздила 2 рази. Перший – на Новий 1965 рік і літом 1965 року. Мороз писав листи і ми домовилися про приїзд. Я їздила з Панас. Я зрозуміла Мороза, щоб підібрати квартиру, де б я могла тримати і читати антирадянську літературу, не криючись від студентів. Плівки я не бачила, але Мороз говорив, що передасть щось для Іващенка. Мороз сказав Панас, щоб заїхала у Львів до Гориня Михайла. Ми заїхали, він дав статтю на трьох аркушах "Українська освіта в комуністичному зашморзі", ми переписали, забрали і поїхали.

 

Судове засідання продовжено в тому ж складі суду 19 січня 1966 р.

 

Свідок Горинь Михайло Миколайович. 1930 року народження, зараз під вартою, з підсудних знає Мороза, взаємовідносини нормальні. Суд попередив по ст. ст. 178, 179 КК УРСР. Свідок суду пояснив: З Морозом зустрічався не більше 3-4 разів. Познайомився з ним в грудні 1964 року. Мороз прийшов з братом Богданом на квартиру до мене. В січні 1965 р. я був в Івано-Франківську, заходив до нього, так як цікавився деякими матеріалами, а він був істориком. Коли їхав, узяв з собою плівку книжки "Вивід прав України" і передав Морозу, бо коли він був у мене, то мова про це була. Після цього я був ще два рази в м. Івано-Франківську, заходив до Мороза, але його дома не застав, передав для нього дві статті "З приводу процесу над Погружальським" і "Відповідь матері В. Симоненка Щербань". Гадаю, що це все те, що я йому передав.

 

На запитання прокурора свідок Горинь Михайло відповів: "Вивід прав України" – це хрестоматія політичних статей націоналістичного спрямування, зміст якої я знав. Я вважаю, що під час першої зустрічі була мова з Морозом, він цікавився, тому я повіз йому фотоплівку. 2 статті я йому дав, це торкалося конкретних подій на Україні, про те, що зміст антирадянський, я не заперечую. У Мороза був хвилин 15 – не більше. Про Луцьк мови не було, я особисто з Луцька нікого не знаю.

 

На запитання адвоката Кормілець свідок Горинь Михайло відповів: У січні 1965 року був у Мороза – точно пам'ятаю, а другий раз – не пам'ятаю коли. Мороз мене не питав про літературу, яка є. З Івано-Франківська дівчата приїжджали, але я їм нічого не дав.

 

На запитання головуючого свідок Горинь Михайло відповів: Панас і Ковальчук бачив зимою 1965 року в Мороза, але прізвищ їх тоді не знав. Вони спали, коли я зайшов, і думаю, що з ними не розмовляв, бо це було коротке знайомство. Панас і Ковальчук були в мене у Львові. Адресу міг я дати, а може, й Мороз дав. Літератури їм не давав. Я показав їм статтю "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", але оскільки вона була в одному примірнику, я сказав їм переписати і вони переписали.

 

Підсудний Мороз відповів: Свідок Горинь Михайло говорить вірно. Я бачився з ним один раз. Хто адресу дав Панас і Ковальчук, зараз не пам'ятаю, але може бути я, а може, й Горинь.

 

Свідок Горинь Богдан Миколайович. 1936 р. народження, працював науковим співробітником музею у м. Львові, зараз під вартою, з підсудних знає Мороза, взаємовідносини нормальні.

 

Суд попередив по ст. ст. 178, 179 КК УРСР. Свідок Горинь Богдан пояснив: Підсудного Мороза знаю з осені 1964 року. В листопаді чи грудні Мороз був у музеї, де я вів екскурсію, після екскурсії він підійшов до мене і сказав, що хоче познайомитися, бо про мене він чув, і ми познайомилися. Розмова була про молоду поезію. Зустрічалися з ним 3-4 рази. Мова йшла навколо статей "З приводу процесу над Погружальським" і "Відповіді матері В. Симоненка Щербань". Більше мови ні про що не було. Він мені нічого не давав. Я його знайомив з деякими віршами, потім він мені їх повернув.

 

На запитання прокурора свідок Горинь Богдан відповів: 3 Луцька знав Влязло, через неї дещо передавав для Іващенка. Про Іващенка знав від Мороза. Через Влязло я дав для Іващенка передмову до книги Кошелівця. Це видавництво закордонне, я перефотографував, передав "Лист до Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди". Фотокопію передмови книги "Панорама найновішої літератури в УРСР" Влязло від Іващенка мені не повернула. Вона привезла три томики від Іващеика "Вивід прав України". Це книжка історико-політичних матеріалів, де ставиться питання самостійності.

 

Я був у Львівському державному університеті, там були студенти з Луцька, де я познайомився з Панас. Я узнав, що вона займається поезією, пише вірші, але ще не все знає. Я вів з нею розмову про молодих поетів і читав їй вірші. Ніяких матеріалів антирадянського змісту їй не давав. Влязло Марія мені добре знайома. Мені вона говорила, що була в Іващенка і бачила, що він виготовляв книжку "Вивід прав України". Я знав, що це література антирадянського змісту. Моя мета була загострювати увагу до національно-буржуазних ідей і національного почуття.

 

На запитання адвоката Кормільця свідок Горинь відповів: Я філолог, мистецтвознавець. Розмови антирадянського змісту з Морозом не було.

 

На запитання головуючого свідок Горинь відповів: Не можу назвати жодного прикладу, щоб Іващенко намагався мені щось передати через Влязло або інших осіб.

 

На кінець судового слідства не з'явилися свідки [...], на яких є відомості, що вони хворі [...]

 

Судові засідання закінчені о 18 год.

 

Головуючий                                                                                                                                                              Целуйко

Секретар                                                                                                                                                                   Помчек

Виписка вірна, ст. слідчий УКГБ по Львівській обл. капітан                                                                                        Малихін

 

КЛОПОТАННЯ ГРОМАДСЬКОСТІ

Численні представники української інтелігенції, стривожені закритими судовими процесами, звернулися з клопотанням на адресу прокуратури і КГБ з проханням допустити їх на судові процеси, що мають відбутися над їхніми друзями і знайомими. Одне з таких клопотань наведено нижче:

 

До прокурора Української Радянської соціалістичної республіки

тов. ГЛУХА Федора Кириловича

До голови комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР

тов. НІКІТЧЕНКА Віталія Федотовича

 

КЛОПОТАННЯ

Стало відомо, що розпочалися судові процеси над заарештованою в серпні та вересні минулого року групою української інтелігенції. Повідомлень про це через пресу або ж інші офіційні канали немає, і громадськість мусить задовольнятися чутками, які справляють гнітюче враження. Так, на суді в Івано-Франківську нібито брутально поводився державний обвинувач, ображаючи гідність і підсудного Озерного, і свідків. Хоч суд вважався відкритим, до судової зали буцімто бажаючі не були впущені, а залу заповнили людьми, які проживали в готелі. В обвинувальному висновку йшлося про антирадянську пропаганду й агітацію, а не про націоналізм, але протягом усього процесу в Луцьку і особливо в Івано-Франківську підсудних нібито таврували як українських буржуазних націоналістів.

 

Крім засуджених уже на різні терміни позбавлення волі викладачів Луцького педінституту Іващенка і Мороза та вчителя з Івано-Франківська Озерного, під арештом майже півроку перебуває ще велика група української інтелігенції. Серед них є наші друзі й ближчі чи дальші знайомі. Природно, нас хвилює їхня доля, і ми хочемо знати, в чому їхня провина.

 

Пишучи про ув'язнених друзів і знайомих, ми маємо на увазі літературного критика І. Світличного, художника П. Заливаху, мистецтвознавця Б. Гориня, літературознавця М. Косіва, науковця-психолога М. Гориня. Дехто з нас знайомий також з О. Мартиненком, І. Русином, Г. Садовською, М. Зваричевською, І. Гелем, Я. Гевричем, М. Осадчим та іншими заарештованими.

 

Просимо прокурора УРСР та голову КГБ при Раді міністрів УРСР повідомити нас про суд над нашими друзями й знайомими і дозволити бути присутніми на судових процесах. Якщо для доступу на відкритий суд потрібні перепустки чи запрошення, просимо надіслати їх на вказані нижче адреси.

 

З. Франко, М. Коцюбинська, Г. Конур, І. Драч, І. Дзюба, Ф. Жилко, Б. Антоненко-Давидович та інші (всього 78 підписів) (Українська інтелігенція під судом КГБ. – Мюнхен: Сучасність, 1970. – с. 185-186.)

 

У другій половині лютого 1966 керівництво УКГБ по Львівській області на основі опрацьованих слідчим відділом УКГБ матеріалів прийшло до переконання, що започаткована 9 серпня 1965 року кримінальна справа № 107 повністю розкрита, залишилося підготувати підсумковий документ – обвинувальний висновок.

 

Майор Гальський дотримав слова: за "чистосердечні" признання Михайло Косів, Ганна Садовська, Степан Бутурин "були звільнені до судового процесу і використані по справі як свідки". У "щирість" інших – не повірили. Отже, кілька людей в різних містах вийшли на волю, але ніхто новий не був заарештований, хоча між заарештованими і великою кількістю незаарештованих були тісні зв'язки, завдяки яким самвидав набув широкого розмаху і, по суті, охопив усі регіони України.

 

Зважаючи на поведінку Михайла Косіва під час попереднього слідства, з приводу його кримінальної справи було прийнято таку постанову:

 

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

(о прекращении уголовного дела и освобождении обвиняемого из-под стражи)

гор. Львов                                                                                                                                                 17 февраля 1966 г.

 

Следователь следственного отдела УКГБ при СМ УССР капитан Володин, рассмотрев материалы уголовного дела № 107 [...]

 

Установил:

В процессе следствия обвиняемый Косив Михаил Васильевич свои действия осудил, вел себя откровенно, чем способствовал раскрытию преступления.

 

Проверка по месту рождения Косива Михаила Васильевича показала, что его родственники: дед и два двоюродных брата отца как советские активисты убиты бандами ОУН.

 

Принимая во внимание, что практическая преступная деятельность Косива Михаила Васильевича по распространению антисоветских документов незначительна, преступление совершено им впервые и тяжелых последствий за собой не повлекло, а сам он чистосердечно раскаялся в совершенном им преступлении, в связи с чем в настоящее время общественной опасности не представляет, поэтому, руководствуясь ст. ст. 213 и 214 УПК УССР,

 

Постановил:

Уголовное дело по обвинению Косива Михаила Васильевича по ст. 62 ч. 1 УК УССР на основании ст. 7 УПК УССР дальнейшим производством прекратить.

 

Косива Михаила Васильевича из-под стражи немедленно освободить.

 

Следователь следственного отдела УКГБ

при СМ УССР капитан                                                                                                                                             Володин

 

Начальник следственного отдела УКГБ при СМ УССР

по Львовской области подполковник                                                                                                                          Сергадеев

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т. 9. – Арк. 359-363)

 

Подібне рішення було прийняте і щодо заарештованої Ганни Садовської, про що свідчить постанова (про закриття кримінальної справи) від 17 лютого 1966 року:

 

"Слідчий слідчого відділу УКДБ при РМ УРСР лейтенант Тарасенко, розглянувши матеріали кримінальної справи № 107,

 

Встановив:

Садовська Ганна Вікторівна затримана 14 вересня 1965 року, а 17 вересня 1965 року заарештована та притягнена до кримінальної відповідальності по ст. 62 ч. 1 КК УРСР за проведення антирадянської пропаганди.

 

Постановив:

1. Кримінальну справу про обвинувачення Садовської Ганни Вікторівни в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 КК УРСР, на підставі ст. 10 КПК УРСР закрити.

 

2. Обвинувачену Садовську Ганну Вікторівну з-під варти негайно звільнити.

 

Слідчий слідчого відділу УКДБ

при РМ УРСР лейтенант                                                                                                                                          Тарасенко

 

Начальник слідчого відділу УКДБ

при РМ УРСР підполковник                                                                                                                                        Сєргадєєв"

 

Суд над Іваном Гелем та Ярославою Менкуш

Минув місяць після звільнення Михайла Косіва та Ганни Садовської і кагебісти почали розправу над тими в'язнями, у "щиросердечні" покази яких не повірили. Щоб не було великого розголосу, заарештованих у Львові вирішено було судити не разом, а окремими групами, а тому 23 березня вчинили судову розправу над Михайлом Масютком, а 25 березня – над Іваном Гелем і Ярославою Менкуш. Про те, що було інкриміновано І. Гелю і Я. Менкуш і якою мірою їхня справа була пов'язана з іншими, дає уявлення "Вирок", опублікований діаспорним видавництвом "Сучасність" у збірнику "Українська інтелігенція під судом КҐБ".

 

ВИРОК

Ім'ям Української Радянської Соціалістичної Республіки

1966 року березня 24-25 дня

 

Судова колегія в кримінальних справах Львівського обласного суду в складі:

головуючого – Романця

народних засідателів – Шевчук П. С., Мальчицького Я. Ю.

при секретарі – Юрко А. О.

з участю прокурора Старикова та адвокатів Сергієнка і Малік

Розглянула у закритому судовому засіданні в місті Львові справу про обвинувачення

 

ГЕЛЬ Івана Андрійовича, 18 липня 1937 року народження, уродженця села Кліцко Городоцького району Львівської області, проживаючого до арешту в місті Львові, походження із селян, українця, безпартійного, громадянина СРСР, з незакінченою вищою освітою, неодруженого, несудженого, до арешту працювавшого слюсарем Львівського електровакуумного заводу, по ст. 64 та 62 ч. 1 КК УРСР;

 

 

МЕНКУШ Ярослави Михайлівни, 16 лютого 1923 року народження, уродженки міста Пустомити Львівської області, проживаючої у місті Львові, українки, громадянки СРСР, позапартійної, з середньою спеціальною освітою, до арешту працювавшої конструктором-модельєром Львівського проектно-конструкторського інституту легкої промисловості по ст. 62 ч. 1 КК УРСР. 

 

Вислухавши підсудних, покази свідків, судова колегія в кримінальних справах Львівського обласного суду постановила:

 

Підсудний Гель Іван, проживаючи і працюючи в місті Львові слюсарем електровакуумного заводу, вступив в злочинний зв'язок з обвинуваченим по іншій справі Горинем Михайлом і в змові з ним протягом 1964-1965 рр. з метою підриву Радянської влади займався організаційною діяльністю, направленою на проведення антирадянської агітації шляхом розмноження і розповсюдження антирадянських націоналістичних документів з наклепницькими вигадками, порочащими радянський державний і суспільний лад.

 

З цією метою підсудний домовився з Горинем Михайлом про необхідність придбання друкарської машинки і весною 1964 року вони на спільні кошти придбали портативну друкарську машинку системи "Москва" № 138595, а літом 1965 року притягнув для проведення злочинної діяльності підсудну Менкуш Ярославу для друкування на ній антирадянських документів. З цією метою разом з друкарською машинкою передав підсудний Менкуш статті антирадянського змісту: "Сучасний імперіалізм" і "Зауваження" на цей документ, отримані від Гориня Михайла.

 

Протягом 1964-1965 років підсудний Гель одержав від Гориня Михайла антирадянські націоналістичного змісту книжки: "Вивід прав України", "Україна і українська політика Москви", "Дві українські енциклопедії", видані українськими націоналістичними центрами за кордоном, а також антирадянські націоналістичні документи: "Стан і завдання українського визвольного руху", який перефотографував у трьох примірниках, "Відповідь матері Василя Симоненка – Щербань Г. Ф.", "12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство". Останній документ літом 1965 року передав Менкуш Ярославі, а фотокопію книги "Дві українські енциклопедії" тоді ж передав для ознайомлення Наконечному Євгену.

 

Крім того, підсудний Гель зберігав антирадянський націоналістичний документ "Стан і завдання українського визвольного руху" у вигляді фотокопії, а також машинописний антирадянський документ "Відповідь матері Василя Симоненка – Щербань Г. Ф.", які вилучено в час обшуку.

 

Допитаний в судовому засіданні Гель Іван винним себе визнав повністю.

 

Крім визнання вини, вина його у вчиненому злочині доведена:

– показами підсудної Менкуш Ярослави, яка пояснила, що в 1965 році встановила злочинний зв'язок з підсудним Гель і за його дорученням розмножувала антирадянські націоналістичні документи, одержавши з цією метою друкарську машинку і три антирадянські документи: "Сучасний імперіалізм", "Зауваження" та "12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство";

 

– показами свідка Гориня Михайла, який показав, що в 1964-1965 роках разом з підсудним розмножував і розповсюджував антирадянські націоналістичні документи;

– показами свідка Зваричевської Мирослави, яка підтвердила, що знайомила підсудного з антирадянським документом "З приводу процесу над Погружальським";

– показами свідка Наконечного Євгена, який показав, що брав у Гель Івана фотокопію книжки "Дві українські енциклопедії";

 

– висновком криміналістичної експертизи, згідно якої слід капілярного візерунка на першому листі фотокопії антирадянського документа "Стан і завдання українського визвольного руху" залишений великим пальцем лівої руки підсудного Гель Івана (а. с. 128-130, т. 3);

– речовими доказами, вилученими при обшуку на квартирі: фотокопією антирадянського документа "Стан і завдання українського визвольного руху" та машинописного тексту "Відповідь матері Василя Симоненка – Щербань Г. Ф."

 

При таких обставинах суд вважає, що злочин підсудного Гель Івана доведений, а кваліфікація його по статті 6 та 62 ч. 1 КК УРСР є вірною.

 

Підсудна Менкуш Ярослава літом 1965 року вступила в злочинну змову з підсудним Гель Іваном і разом з ним з метою підриву Радянської влади до дня арешту займалася проведенням антирадянської агітації шляхом розмноження і розповсюдження націоналістичних документів, які містять наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад.

 

В серпні 1965 року в своїй квартирі в місті Львові отримала від підсудного Гель друкарську машинку "Москва" Н 138595, а також антирадянські документи "Сучасний імперіалізм" та "Зауваження" з метою їх розмноження, які надрукувала лише частково в зв'язку з арештом. Тоді ж отримала від підсудного Гель документи антирадянського змісту "12 запитані для тих, хто вивчає суспільствознавство", з якого передрукувала одну сторінку і передала для ознайомлення Яремко Яніні.

 

З цим же документом в її квартирі ознайомився Боднар Роман. До дня арешту зберігала в себе на квартирі названі антирадянські документи, а також друкарську машинку.

 

Допитана в судовому засіданні підсудна Менкуш в пред'явленому обвинуваченні визнала себе повністю.

 

Крім того, вина її у вчиненому злочині підтверджена:

– показами підсудного Гель, який підтвердив, що притягнув Менкуш до розмноження антирадянських документів, забезпечивши її для цієї мети друкарською машинкою, папером, копіркою та вручив їй антирадянський документ "Сучасний імперіалізм" і "Зауваження"; "12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство";

– показами свідка Боднар Романа, який читав цей документ в квартирі Менкуш;

– висновками криміналістичної експертизи, згідно яких вилучені в квартирі Менкуш 4 сторінки машинописного тексту "Сучасний імперіалізм", "Зауваження" і одна сторінка машинописного тексту "12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство", надруковані на друкарській машинці Н 138595 марки "Москва", вилучено у Менкуш.

 

Крім того, вилучено у підсудної 1023 листи паперу і 250 листів копірки.

 

При таких обставинах колегія вважає, що злочин, вчинений Менкуш, доведено і по ч. 1 ст. 62 КК УРСР кваліфіковано вірно.

 

При обранні міри покарання колегія враховує як тяжкість вчиненого злочину, так і чистосердечне визнання підсудними своєї вини та розкаяння, що являється пом'якшуючою обставиною.

 

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 323, 324 КПК УРСР, Судова колегія в кримінальних справах Львівського обласного суду приговорила:

 

ГЕЛЬ Івана Андрійовича на підставі ст. ст. 64 і 62 ч. 1 КК УРСР до 3 (трьох) років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму, без заслання.

 

МЕНКУШ Ярославу Михайлівну на підставі ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 2 (двох) років і шести місяців позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму, без заслання.

 

Строк відбуття покарання засудженому Гель І. А. рахувати з 24 серпня 1965 року, а засудженій Менкуш Я. М. – з 25 серпня 1965 року.

 

Міру запобіжного заходу до вступлення вироку в законну силу відносно обох засуджених залишити попередню – тримання під вартою.

 

На підставі ст. 93 КПК УРСР стягнути з засуджених по 55 крб 95 коп. судових витрат в дохід держави.

 

Речові докази: друкарську машинку "Москва'' Н 138595, папір та копірку конфіскувати.

 

Вирок може бути оскаржений до Верховного Суду УРСР протягом 7 діб з дня вручення копії засудження.

 

Головуючий                                                                                                                                                         Романець

Народні засідателі                                                                                                                                                Шевчук

                               Мальчицький

 

З оригіналом згідно.

Заст. голови Львівського облсуду                                                                                                                           В. Романець

(Українська інтелігенція під судом КГБ. – Мюнхен: Сучасність, 1970. – с. 163-168.)

 

Наш обвинувальний висновок

Після суду над Михайлом Масютком, Іваном Гелем та Ярославою Менкуш прийшла черга до нас: М. Гориня, Б. Гориня, М. Зваричевської і М. Осадчого. Усі пункти звинувачення перераховано у складеному і підписаному старшим слідчим УКДБ при РМ УРСР по Львівській області капітаном Клименком об'ємному завершальному документі – обвинувальному висновку, який мені, як іншим по цій справі, вручили 6 квітня, що засвідчено розпискою:

 

"Я, заключенный Горынь Богдан Николаевич, даю настоящую расписку в том, что обвинительное заключение по моему делу мне вручили 6 апреля 1966 года, в чем и расписываюсь.

                           Б. Горинь

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т. 20. – Арк. 13.)

 

Вручений мені обвинувальний висновок, що був надрукований під копірку на цигарковому папері, я зберіг, нижче передруковую його початок, оскільки для повного передруку він надто великий:

 

ОБВИНУВАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

По кримінальній справі № 107

По обвинуваченню

1. ГОРИНЬ Михайла Миколайовича і

2. ГОРИНЬ Богдана Миколайовича

у вчиненні злочину, передбаченого ст. ст. 62 ч. 1 і 64 КК УРСР;

3. ЗВАРИЧЕВСЬКОЇ Мирослави Василівни і

4. ОСАДЧОГО Михайла Григоровича,

у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 КК УРСР

 

5 серпня 1965 року в приміщенні Львівської державної наукової бібліотеки під час видачі книжок в книжці було знайдено та вилучено надруковані на машинці під копірку на тонких аркушах паперу документи антирадянського змісту: "З приводу процесу над Погружальським", "Відповідь матері В. Симоненка – Щербань Г. Ф.", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства".

 

Факт виявлення документів антирадянського змісту в бібліотеці та спосіб їх виготовлення свідчив про те, що вони навмисне розмножуються та розповсюджуються в м. Львові.

 

В цей же час до Управління Комітету Державної Безпеки при Раді Міністрів УРСР по Львівській області від мешканця міста Львова Корзуна Л. І. надійшла заява з документом антирадянського змісту "З приводу процесу над Погружальським", якого він одержав по пошті з-за кордону.

 

Спосіб виготовлення цього антирадянського документа та коментарі редакції до нього свідчили, що він у великій кількості видається українськими буржуазними націоналістами за кордоном і як один із засобів ідеологічної диверсії нелегально надсилається до Радянської України.

 

Відомо, що імперіалістична реакція тепер робить головну ставку на підривну роботу шляхом ідеологічних диверсій, намагаючись скомпрометувати соціалістичне суспільство в очах світової суспільної думки, не гребуючи ніякими засобами.

 

З цією метою пропагандистські центри імперіалістичних держав активно використовують антирадянські наклепницькі "творіння" окремих осіб, носіїв ворожої радянському суспільству ідеології.

 

Приймаючи до уваги всі ці обставини, Управлінням Комітету Державної Безпеки при Раді Міністрів УРСР по Львівській області по факту виготовлення та розповсюдження документів антирадянського змісту в м. Львові 9 серпня 1965 року (підкр. моє –  Б. Г.) була порушена ця кримінальна справа по ст. 62 КК УРСР з метою виявити осіб, що займаються цими злочинними діями.

(т. 1, с. 1, 2-3, 4-10; т. 18, а. с. 1-21).

 

Попереднім слідством встановлено, що виготовленням, розмноженням та розповсюдженням документів антирадянського змісту в місті Львові займались:

ГОРИНЬ Михайло Миколайович, ГОРИНЬ Богдан Миколайович, ЗВАРИЧЕВСЬКА Мирослава Василівна, ОСАДЧИЙ Михайло Григорович та притягнуті до кримінальної відповідальності по інших справах МАСЮТКО Михайло Савич, ГЕЛЬ Іван Андрійович і інші, в зв'язку з чим всі вони заарештовані та притягнуті до кримінальної відповідальності.

(т. 1, а. с. 1-67; т. 4, а. с. 1-156; т. 6, а. с. 3-62; т. 7, а. с. 1-79; т. 8, а. с. 1-104; т. 9, а. с. 1-67; т. 12, а. с. 19-42, 69-86, 87-90; т. 11, а. с. 6-16).

 

Під час проведення обшуків у обвинувачених була знайдена і вилучена значна кількість документів антирадянського змісту, засоби розмноження: друкарські машинки, фотоприладдя, папір, копірка, велика кількість літератури антирадянського націоналістичного змісту.

(т. 1, а. с. 28-29,66-67; т. 4, а. с. 14-140; т. 6, а. с. 15-84; т. 7, а. с. 14-56,39-41; т. 8, а. с. 11-104; т. 9, а. с. 19-59; т. 12, а. с. 53-62,63-74; т. 16, а. с. 1-336; т. 17, а. с. 1-8).

 

Матеріалами слідства встановлено, що обвинувачені ГОРИНЬ Михайло, ГОРИНЬ Богдан та притягнуті до кримінальної відповідальності по інших справах МАСЮТКО М. С. і ГЕЛЬ І. А. на основі спільності антирадянських поглядів стали на шлях проведення антирадянської пропаганди, спрямованої на послаблення і підрив Радянської влади, і намагаючись надати цій справі більш широкого розмаху, розгорнули в 1964-1965 роки активну організаційну діяльність.

 

З цією метою вони на власні та зібрані кошти придбали засоби для розмноження антирадянських документів, виявили ідейно нестійких та політично незрілих осіб, яких притягнули та використали в розмноженні та розповсюдженні ворожих антирадянських документів, "створювали" антирадянські наклепницькі пасквілі та поширювали їх серед оточення, обговорювали та збирали відозви на їхній зміст.

 

Ставши на шлях проведення ідеологічної диверсії, обвинувачені ГОРИНЬ Михайло та ГОРИНЬ Богдан підхопили ворожі наклепницькі документи, нелегально заслані з-за кордону до Радянської України українськими буржуазними націоналістичними центрами, які розмножували і використовували з метою підривної діяльності проти Радянської влади, проти радянського народу.

(т 3. а. с. 293-350; т. 5, а. с. 296-381; т. 6, а. с. 231-248; т. 7, а. с. 304-815; т 8 а. с. 366-384; т. 9, а. с. 336-355; т. 10, а. с. 97-142, 175-239, 283-309; т. 11, а. с. 147-225, 226-287-318; т. 12, а. с. 54-57, 75-86; т. 13, а. с. 244-350).

 

Злочинна діяльність кожного з обвинувачених, притягнених по цій справі, полягає в слідуючому:

 

Обвинувачені ГОРИНЬ Михайло та ГОРИНЬ Богдан достатньо викриваються в тому, що вони, проживаючи в м. Львові, внаслідок націоналістичних переконань, разом з обвинуваченим по іншій справі СВІТЛИЧНИМ І. О. в 1963-1964 роки розгорнули активну діяльність по розмноженню та нелегальному розповсюдженню серед деяких осіб з числа інтелігенції окремих звукових і друкованих текстів, не опублікованих в радянській пресі ідейно не витриманих і політично шкідливих віршів та статей з націоналістичним відтінком.

 

(т 2 а. с. 33-41, 320-338; т. 3, а. с. 108-164, 302-311; т. 5, а. с. 275-283; т 6, а с 103-109, 138-145, 182-191; т. 7. а. с. 68-77, 97-102, 213-236; т. 8., а. с. 200-209, 255-259, 276-279; т. 9, а. с. 30-35, 68-102; т. 18, а. с. 1-158).

 

Ставши на шлях практичної антирадянської діяльності, спрямованої на підрив та послаблення Радянської влади, обвинувачені ГОРИНЬ Михайло та ГОРИНЬ Богдан від розмноження і розповсюдження ідейно невитриманих творів з осені 1964 року перейшли до розмноження і розповсюдження антирадянських націоналістичних документів і в такий засіб почали проводити антирадянську націоналістичну пропаганду [...]"

 

Обвинувальний висновок підписали:

 

ст. слідчий УКГБ при РМ УРСР по Львівській області капітан                                                                               Клименко

 

Згідні:

начальник слідчого відділу УКГБ при РМ УРСР

по Львівській області підполковник                                                                                                                        Сєргадєєв

начальник УКДБ при РМ УРСР по Львівській області

полковник                                                                                                                                                              Полудень

 

28 лютого 1966 року.

 

В об'ємному обвинувальному висновку (25 сторінок машинопису) перераховано усі документи (з посиланням на відповідні томи справи, як це вказано вище), які виготовляли, розмножували і розповсюджували звинувачені.