Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XIX. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 22 січ. 2014 р., 09:26 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 січ. 2014 р., 08:09 ]

 

ДОПИТИ БРАТА МИХАЙЛА

 

 

Знайомство з протоколами допитів брата Михайла Гориня наводить на думку, що його становище було набагато складнішим від мого. Йому уже в перші дні довелося відбивати атаки кагебістів.

 

У протоколі огляду речей, які мали при собі Михайло Горинь і його дружина Ольга, записано, що "Супруги Горынь в 13-40 часов 26 августа были задержаны на ст. Красне Львовской ж. д. и доставлены вместе с вещами, которые были при них, в помещение следотдела УКГБ по Львовской области, где и был произведен осмотр этих вещей".

 

У результаті огляду було вилучено кілька листів від різних знайомих, які мала із собою дружина брата Михайла Ольга, дві відзняті у Криму, не проявлені фотоплівки та інші речі. У кінці протоколу огляду зазначено, що документи під номерами 1-12 вилучено й залишено у слідчому відділі УКГБ по Львівській області. Після складення протоколу огляду, слідчий слідчого відділу УКГБ капітан Малихін о 18-10 почав допит, який тривав до 20-40. Слідчого цікавила думка брата Михайла про літредактора відділу публікацій Львівського обласного архіву Мирославу Зваричевску, затриману кагебістами двома днями раніше, 24 серпня. Брат відповів: "Зварычевская имеет правильные взгляды на жизнь и является советским человеком".

 

У ті години, коли брат Михайло давав відповіді на поставлені питання, у сусідньому кабінеті інший слідчий УКГБ – капітан Володін – допитував затриманого 26 серпня завідувача кабінету франкознавства Львівського державного університету імені І. Франка Михайла Косіва, допит якого почався о 18-15 і тривав до 23-40. На поставлені питання підозрюваний М. Косів відповів:

"Хочу сказать, что от Горыня Михаила я получил документы "Виступ І. Дзюби на вечорі пам'яті В. Симоненка" и "З приводу процесу над Погружальським" по два экземпляра. Лично мне со слов Горыня Богдана известно, что он купил машинку, но для какой цели, он мне не говорил" (Там само. – Т. 9. – Арк. 75).

 

Після кількагодинного допиту Михайла Косіва повезли на його помешкання робити обшук. На запитання, чи є у нього антирадянські документи, Косів "заявил, что у него имеются антисоветские документы, и выдал следующие документы (согласно прилагаемой описи)":

 

1. Про сучасне і майбутнє України (неповні тези для обговорення).

2. Відповідь діячам культури в УРСР від діячів культури в Америці і Канаді.

3. Література і псевдолітература на Україні.

4. Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства.

5. Відповідь матері В. Симоненка Щербань Г. Ф. та інші (відповідно до скла­вшого списку)" (Там само. – Арк. 19)).

 

Маючи в руках перші покази свідків, чекісти повезли брата Михайла на його квартиру, де було зроблено обшук, що почався 26 серпня о 22-50 і закінчився 27 серпня о 4 год. ранку. Серед 53-х вилучених позицій були: книга "Україна. Сучасне і майбутнє. Збірник статей" (видання УГВР, 1959); фотокопія книги Мирослава Прокопа "Україна і українська політика Москви" (Мюнхен, 1956); фотокопія книги "Записки наукового товариства ім. Шевченка" (Париж - Чикаго, 1962); рукопис на трьох сторінках "З приводу процесу над Погружальским"; 10 магнітофонних бобін, друкарська машинка "Москва" й окремий футляр від неї та інші матеріали та речі.

 

Про складну ситуацію, в якій опинився брат, дають уявлення питання, поставлені слідчим Малихіним під час його допиту, коли його, як і мене, вранці 27 серпня привезли у слідчий ізолятор КГБ.

 

Вопрос. При обыске в вашей квартире была обнаружена рукопись на двух листах, начинающаяся словами "24 квітня 1965 року..."

Ответ. Эта рукопись попала ко мне случайно, при каких обстоятельствах — а об этом показывать не буду. С ее содержанием никого не знакомил.

Вопрос. При обыске в Вашей квартире была обнаружена книга антисоветского содержания "Україна. Сучасне і майбутнє", изданная в 1959 году за границей. Где Вы приобрели эту книгу и кому передавали ее для прочтения?

Ответ. На этот вопрос я отвечать отказываюсь.

 

Брата Михайла і його дружину Ольгу помістили в різні камери слідчого ізолятора. Ця ситуація найбільше дошкуляла братові, який під час допитів постійно наголошував, що дружина нічого не знає про літературу, яка у нього вилучена, не знайома з нею, оскільки була зайнята доглядом за малою донечкою. 28 серпня за підписом старшого слідчого капітана Клименка і начальника слідчого відділу УКГБ підполковника В. Сєргадєєва було винесено постанову:

«Задержанную Горынь Ольгу Павловну из-под стражи освободить.»

 

Людина – дивне і найменше прогнозоване Боже сотворіння. Можна передбачити, як у певних ситуаціях будуть поводити себе звірі й птахи, але цього не можна сказати про людину. Від біблійних часів людська натура схильна до роздвоєння, у ній правдивість, щирість, доброзичливість, хоробрість, чесність, безкорисливість нерідко межують з боягузством, нечесністю, заздрістю, лукавством та іншими споконвічними людськими хворобами. Щоб прикрити співжиття тих протилежностей, людям у складних ситуаціях часто доводиться одягати на душу маску. Коли я цю думку перед арештом висловив відомому львівському графіку Леопольду Левицькому, він, задумавшись, відповів: "То було б дуже добре, якщо б людина мала одну маску, але в неї їх набагато більше".

 

Не слід дивуватися, що переляканий арештом, можливою втратою наукової кар'єри, маючи різні фізичні болячки, Михайло Косів під час перших допитів 27 і 28 серпня слідчому Володіну розповів, що вилучені у нього під час обшуку антирадянські документи отримав від Гориня Михайла, а на допиті 29 серпня не менш перелякана Мирослава Зваричевська (її допитував старший слідчий слідчого відділу УКГБ капітан Клименко) на поставлені запитання, від кого вона отримала антирадянські документи, вилучені у неї під час обшуку, відповіла:

 

"Все тексти, отпечатаные на пишущей машинке, такие как: "З приводу процесу над Погружальським", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Відповідь матері В. Симоненка Щербань Г. Ф.", "Выступление И. Дзюбы на вечере памяти В. Симоненка" и другие – все зто я брала у Михаила Горыня". (Там само. – Арк.87).

 

Отримавши від Зваричевської ці покази, старший слідчий капітан Клименко передав їх старшому слідчому капітану Малихіну, який під час допиту брата 31 серпня почав чергову атаку.

 

Вопрос. На допросе 29 авгусга 1965 года Зваричевская Мирослава Васильевна показала, что она от Вас получила отпечатанный на пишущей машинке текст антисоветского содержания, озаглавленный "З приводу процесу над Погружальським". Расскажите, при каких обсгоятельствах Вы передали эту работу Зваричевской.

Ответ. С содержанием статьи "З приводу процесу над Погружальським" я знаком, однако Зваричевской Мирославе Васильевне читать эту статью я не давал.

Вопрос. На том же допросе Зваричевская Мирослава Васильевна показала, что Вы лично давали ей читать статью антисоветского содержания, озаглавленную "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства". Расскажите, как это было.

Ответ. Статья "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" мне не известна, я ее не читал и Зваричевской Мирославе Васильевной читать не давал.

Вопрос. Тогда же Зваричевская Мирослава Васильвна показала о том, что она получила от Вас тексти "Відповідь матері В. Симоненка", выступление И. Дзюбы на вечере памяти В. Симоненка и другие. Намерены ли Вы правдиво показать по этому вопросу?

Ответ. Перечисленные тексты я Зваричевской не давал читать. Но с этими документами был знаком.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                                                                                      Горинь

Ст. следователь УКГБ ст. лейтенант                                                                                                                       Малыхин

(Там само. – Т. 1. – Арк. 107-109)

 

На допиті 11 вересня Зваричевська доповнила свої покази:

 

"Документ антисоветского националистического содержания под названием "Сучасний імперіалізм" я читала летом 1965 года. Эот документ я прочитала на квартире Горынь Михаила (Там само. – Т. 6. – Арк. 118).

 

А на допиті 16 вересня, доповнюючи попередні покази, Зваричевська розповіла: "Вместе с текстом "Сучасний імперіалізм" Горынь дал мне для ознакомления "Замечания" на этот документ. Они были написаны карандашом на листах бумаги, как мне тогда показалось, рукой Горыня. Сколько было листов всех, я сейчас не помню" (Там само. – Арк. 123).

 

З 25 жовтня старший слідчий капітан Клименко почав вести протоколи українською мовою. На його запитання М. Зваричевська відповіла:

 

«У поширенні літератури ми підтримували найтісніші зв'язки з Києвом, і поезія чи статті, які тим чи іншим шляхом потрапляли до Львова, уже тут розмножувались» (Там само. – Т. 1. – Арк. 143).

 

Підсумок своїх контактів з Михайлом Горинем Зваричевська зробила під час допиту 15 грудня, що тривав з 10-20 до 18-30:

 

"Повинна зазначити, що на квартирі Михайла Гориня я ознайомилася з документами "Сучасний імперіалізм", із його "Зауваженнями" у вигляді чорнових заміток, з програмним документом "Стан і завдання українського визвольного руху" (неповні тези для обговорення)" ( Там само. – Арк. 219).

 

ЧЕРГОВІ АТАКИ

Під час допиту 29 вересня слідчий Малихін атакував брата показами Михайла Косіва:

Вопрос. Давали ли Вы читать Косив Михаилу Васильевичу статью «Сучасний імперіалізм», если давали, то когда это было?

Ответ. Точно я не помню, но думаю, что эту статью я Косиву Михаилу не давал читать.

Вопрос. На допросе 26 августа и 20 сентября 1965 года Косив Михаил Васильевич показал, что Вы давали ему читать статью "Сучасний імперіалізм" и по этой статье обменялись с ним мнениями. Расскажите, как это было?

Ответ. Я не отрицаю показаний Косив Михаила, возможно, это так и было, но я не помню этого случая. Знаю только одно и могу утверждать уверенно, что статью "Сучасний імперіалізм" я ему домой не давал.

Вопрос. Покажите, когда и при каких обстоятельствах Вы дали Косив Михаилу Васильевичу документ антисоветского содержания "Про сучасне і майбутнє України" (неповні тези для обговорення)?

Ответ. По этому вопросу я ответил ранее и поясняю, что не имел у себя документа, озаглавленного "Про сучасне і майбутнє України". Здесь Косив что-то путает.

Вопрос. Вам оглашаются показання обвиняемого Косив Михаила Васильевича от 11 сентября 1965 года, в котором он утверждает, что документ антисоветского содержания "Про сучасне і майбутнє України" он получил от Вас, описывая обстоятельства, при которых Вы вручали этот документ. Причем из Ваших разговоров он понял", что должен высказать Вам своє мнение и замечания по поводу содержания этого документа. Почему Вы это скрываете?

Ответ. Я внимательно ознакомился с показаннями Косив Михаила по этому вопросу и его показання не подтверждаю, так как документа "Про сучасне і майбутнє України" я Косиву не давал.

Вопрос. Давали ли Вы читать Косив Михаилу Васильевичу документ под названием "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді"?

Ответ. Я не давал читать Косив Михаилу статьи "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді". Я у себя этой статьи не имел, хотя и читал ее. Кто мне давал читать эту статью, не помню.

Вопрос. На допросе 28 августа 1965 года Косив Михаил Васильевич показал, что документ, озаглавленный "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді" он получил от Вас в мае сего года. Так ли это?

Ответ. Показання Косив Михаила Васильевича я не подтверждаю, так как я этой статьи ему не передавал.

Вопрос. Давали ли Ви Косив Михаилу Васильевичу статью антисоветского содержания "Література і псевдолітература"?

Ответ. Я читал статью "Література і псевдолітература". Кто мне ее давал читать, не помню, но Косиву Михаилу я этой статьи не давал.

Вопрос. На том же допросе Косив Михаил Васильевич показал, что он читал статью "Література і псевдолітература" весной этого года у Вас на квартире, а затем он взял эту статью себе. Подтверждаете ли Вы показання Косив Михаила Васильевича по этому вопросу?

Ответ. Показания Косив Михаила я не подтверждаю, так как я лично статьи "Література і псевдолітература" не имел.

Вопрос. Давали ли Вы читать Косив Михайлу Васильевичу статьи "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" и "Відповідь матері В. Симоненка"?

Ответ. Я не помню, давал ли я Косив Михаилу статьи "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" и "Відповідь матері В. Симоненка" или нет.

Вопрос. На допросе 29 августа 1965 года Косив Михаил Васильевич показал о том, что статьи "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" и "Відповідь матері В. Симоненка" он получи от Вас вместе со статьей "Література і псевдолітература". Так ли это?

Ответ. На этот вопрос мне трудно ответить, так как я не помню, чтобы Косиву Михаилу я давал эти статьи.

Вопрос. Давали ли вы Косив Михаилу Васильевичу статью антисоветского содержания "Українська освіта в шовіністичному зашморзі"?

Ответ. Возможно, что я давал читать Косив Михаилу статью "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", так как на протяжении 1964-1965 годов он неоднократно брал у меня статьи и другие документы, которые не были напечатаны в советской прессе, но какие именно, я не помню.

Вопрос. На допросе 29 агуста сего года Косив Михаил Васильевич показал, что он получил от Вас два экземпляра статьи "Українська освіта в шовіністичному зашморзі" в феврале или марте 1965 года и Вы, передавая два экземпляра этого документа, просили Косива, чтобы он кому-либо дал почитать эту статью. Так ли это?

Ответ. Давал ли я Косиву Михаилу два экземпляра статьи "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", не помню. Но я хочу уточнить его показання. В наших отношениях с Косив Михаилом не было никогда приказных форм с обоих сторон. Наши отношения строились на взаимном уважении. Он был желанным гостем моей семьи. И когда Косив Михаил получал от меня какие-либо материалы, то это всегда было результатом его личного желания, и его частые посещения моей квартиры (по несколько раз в неделю) были в основном (не возражаю, что и я его приглашал к себе) результатом его инициативы.

Вопрос. Косив Михаил Васильевич на допросе 29 августа 1965 года показал о том, что вы дали ему документ "До письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди". Покажите, когда и при каких обстоятельствах Вы передали Косив Михаилу этот документ?

Ответ. Я думаю, что этого документа Косиву Михаилу не давал, так как я его лично даже не читал. Была ли статья "До письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди" у меня вообще, не помню.

Вопрос. На допросе 16 сентября 1965 года Косив Михаил Васильевич показал, что он получил у Вас статью под названием "Ночь смерти Сталина". Скажите, при каких обстоятельствах Вы передали эту статью Косиву Михаилу и где Вы ее приобрели?

Ответ. Статью "Ночь смерти Сталина" Косиву Михаилу я не давал и сам ее не имел.

Вопрос. Косив Михаил Васильевич также показал о том, что Вы передали ему два экземпляра статьи "З приводу процесу над Погружальським". Скажите, с какой целью Вы ему дали два экземпляра этой статьи?

Ответ. Да, я дал Косив Михаилу статью "З приводу процесу над Погружальським", но получил ли он от меня два экземпляра этой статьи – не помню. Но если я ему дал два экземпляра, то только потому, что Косив просил меня об этом.

Вопрос. Какие документы антисоветского содержания вы получали от Косив Михаила Васильевича и когда это было?

Ответ. Косив Михаил раз или два раза давал мне материалы, которые не печатались в советской прессе. Были ли это материалы антисоветского содержания, не помню. Это было осенью 1964 года. Названия документов не помню.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                                                                                      Горинь

Ст. следователь следотдела УКГБ капитан                                                                                                            Малыхин

(Там само. – Т. 2. – Арк. 15-32)

 

Під час допиту 30 вересня слідчий Малихін заявив братові Михайлу:

 

Вопрос. Установлено, что статьи "Відповідь матері В. Симоненка", "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Література і псевдолітература", изъятые у Косив Михаила Васильевича, были напечатаны на пишущей машинке, принадлежащей Масютко Михаилу Савичу. Косив же утверждает, что эти документы он получил от Вас. Покажите, от кого Вы получили вышеуказанные документы?

Ответ. На предыщущем допросе я показал, какие документы у меня брал Косив Михаил. С этими документами лично я знакомился в разное время (я не имею в виду статьи "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді", которой у меня вообще не было). В то время я не был знаком с Масютко Михаилом и поэтому не мог получать от него эти статьи. От кого я получил статьи "Відповідь матері В. Симоненка", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Література і псевдолітература на Україні" не помню.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                                                                                      Горинь

Ст. следователь УКГБ капитан                                                                                                                              Малыхин

(Там само. – Арк. 33 - 38)

 

Проте чи не найбільшим ударом для брата були пред'явлені йому в процесі слідства матеріали, вилучені за два дні до його арешту під час обшуку 24 серпня у тодішнього конструктора-модельєра Львівського проектно-конструкторського інституту легкої промисловості Ярослави Менкуш. На допиті 27 серпня тодішній студент вечірнього відділу історичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка Іван Гель, на якого мусив бути дуже сильний тиск із залякуванням і погрозами, дав покази, що матеріали, які він передав для друкування Ярославі Менкуш, отримав від Михайла Гориня. На вилученій під час обшуку в Ярослави Менкуш статті "Сучасний імперіалізм" брат своєю рукою зробив редакторські правки і помітки, окремі речення викреслив, внизу сторінки поставив низку знаків питання. Фотокопія цієї статті з редакторськими правками і помітками брата Михайла підшита до кримінальної справи № 107. На останньому аркуші фотокопії зазначено:

 

"Подлинник настоящего документа находится в уголовном деле № 115 по обвинению Гель Ивана Андреевича и Менкуш Ярославы Михайловны. Ст. следователь к-н Клименко" (Там само. – Т. 19. – Арк. 11 - 22).

 

Під час допиту брата Михайла 3 вересня (допит тривав з 10-40 до 20-00) слідчий Малихін у присутності заступника прокурора Львівської області старшого радника юстиції Старикова поставленими братові запитаннями дав зрозуміти складність його ситуації:

 

Вопрос. На допросе 27 августа 1965 года Гель Иван Андреевич показал, что он неоднократно получал от Вас литературу антисоветского содержания, а также Вы лично поручали ему размножать такую литературу. Покажите, как это было?

Ответ. Показання Гель Ивана я не подтверждаю, так как я ему антисоветской литературы никогда не давал и не поручал ему эту литературу размножать.

Вопрос. На допросах Вам оглашены показания Зваричевской Мирославы Васильевны, Старака Теодозия Васильевича и Гель Ивана Андреевича, в которых они показали о том, что получали от Вас литературу антисоветского содержания. Такая же литература была изъята у Вас при обыске. Почему и с какой целью Вы скрываете о своей преступной деятельности?

Ответ. Показання Зваричевской Мирославы, Старака Теодозия и Гель Ивана не соответствуют действительности и по этой причине я не могу их подтвердить. С изъятой у меня при обыске антисоветской литературой я никого не знакомил.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                                                                                 Горинь

Ст. следователь УКГБ ст. лейтенант                                                                                                                 Малыхин

 

Зам. прокурора Львовской области

ст. советник юстиции                                                                                                                                         Стариков

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т. 1. – Арк. 134)

 

17 грудня на запитання слідчого УКГБ лейтенанта Тарасенка з участю помічника прокурора Львівської області молодшого радника юстиції Васильєва Іван Гель відповів:

"На початку серпня 1965 року я отримав від Гориня Михайла для розмноження надруковану на машинці статтю різко антирадянського націоналістичного змісту під назвою "Сучасний імперіалізм" і рецензію на цю статтю під назвою "Зауваження". Обидва ці документи я в середині серпня 1965 року передав для розмноження Менкуш Ярославі" (Там само. – Т. 12. – Арк. 85).

 

Таким чином, на голову брата Михайла звалилась купа показів, про які йому говорили не зразу, а поступово, відповідно до розробленого чекістами сценарію. З вересня 1965 року, в той день, коли під дією психотропних препаратів я ледве пересував по камері ноги, слідчий Малихін пред'явив братові Михайлу постанову про притягнення його до відповідальності як звинуваченого:

 

"Ст. следователь УКГБ ст. лейтенант Малыхин, рассмотрев материалы уголовного дела № 107 в отношении Горынь Михаила Николаевича, 1930 г. рождения,

 

Постановил:

Привлечь Горынь Михаила Николаевича по настоящему делу, предъявив ему обвинение в преступлении, предусмотренном ст. 62 ч. 1 УК УССР, о чем объявить ему под расписку в настоящем постановлений.

 

Копию постановления направить прокурору Львовской области.

 

Ст. следователь УКГБ                                                                                                                                    Малыхин

"Согласен".

Начальник следственного отдела УКГБ

Підполковник                                                                                                                                                   В. Сергадеев

 

Постановление мне объявлено 3 сентября                                                                                                        Горинь"

 

Кожний новий допит заганяв брата в глухий кут, з якого важко було знайти вихід. 4 вересня під час допиту, що тривав з 11-00 до 17-40, слідчий пред'явив братові один з найважливіших документів звинувачення:

 

Вопрос. Вам предъявляется рукопись на 6 листах бумаги, исполненная карандашом, озаглавленная "Зауваження". Знакома ли Вам эта рукопись?

Ответ. Ознакомившись с предъявленной мне рукописью, озаглавленной "Зауваження", я опознал ее и заявляю, что эта рукопись написана мною и я являюсь ее автором. Статья "Зауваження" написана мною по поводу работы "Сучасний імперіалізм" неизвестного мне автора. Как я припоминаю, "Зауваження" написаны примерно 3-4 месяца тому назад, а систематизированы мною же в первых числах августа сего года, перед отъездом на отдых в Феодосию. Эту рукопись я передал для ознакомления одному человеку, фамилию которого не назову.

Вопрос. От кого и когда вы получили статью "Сучасний імперіалізм"?

Ответ. Получил я эту статью примерно в мае 1965 года. Отпечатана она была на пишущей машинке примерно на 8-10 листах. Кто является автором "Сучасного імперіалізма" – я не знаю и это не было указано в тексте. От кого получил эту статью и кому передал, я отвечать не буду.

Вопрос. Знаете ли Вы Менкуш Ярославу Михайловну, в положительном случае в каких взаимоотношениях с нею находитесь?

Ответ. С Менкуш Ярославой Михайловной я не знаком и такой фамилии не слыхал.

Вопрос. Предъявленные Вам записи, озаглавленные "Зауваження", были изъяты у Менкуш Ярославы Михайловны. Поясните, каким путем эта рукопись попала к ней?

Ответ. Лично я Менкуш этой рукописи не давал. Как попала к ней моя рукопись – не знаю.

Вопрос. На допросе 27 августа 1965 года Гель Иван Андреевич показал, что он лично получил от Вас статью "Сучасний імперіалізм", которая была отпечатана на пишущей машинке. Так ли это?

Ответ. Показания Геля Ивана Андреевича я не подтверждаю, так как я ему статьи "Сучасний імперіалізм" не давал.

Вопрос. На том же допросе Гель Иван Андреевич показал, что вместе со статьей "Сучасний імперіалізм" Вы ему дали рукописный текст "Зауваження". Так ли это?

Ответ. На этот вопрос я отвечать пока не буду"

(Там само. – Т. 1. – Арк. 136-137).

 

Ускладнював ситуацію той факт, що знайдені 24 серпня під час обшуку в помешканні Ярослави Менкуш "Зауваження" були рецензією на статтю "Сучасний імперіалізм", а знайдений у мене машинописний текст на двох сторінках, що починався словами: "Мета статті не та...", був відповіддю автора документа "Сучасний імперіалізм" на "Зауваження". Фатальним моментом тих "Зауважень" було твердження про необхідність в існуючих умовах різних форм боротьби за волю України, не виключаючи збройної:

 

"Першою і вирішальною запорукою нашого успіху є висока національна свідомість народу і готовність в найбільш вигідний час взятись за зброю".

 

Важко сказати, чому й під яким настроєм брат Михайло, ігноруючи реальний стан тотального контролю, коли про збройну боротьбу не могло бути й мови, написав ці радикальні слова, що випадали із загального контексту національно-культурного руху. У цьому питанні в мене з братом були розходження. Я був і залишився прихильником еволюційних, поступових, за можливості стимульованих суспільних змін. Саме такі настрої панували у той час серед кола моїх знайомих у Києві, з якими я підтримував тісніші зв'язки, ніж брат Михайло. Згадуючи про цей час, Іван Дзюба у збірнику "Спрага" розповідає:

 

"Я пропонував такий шлях – не підпільна діяльність, тому що вона приречена за наших умов, даватиме тільки привід для того, щоб винищити все шляхом провокацій. Так мені здавалось. А ми маємо повне право легально діяти. Ми нічого не робимо протидержавного. Протизаконного. Просто вимагаємо, щоб здійснювалося те, що записано в Конституції, в Програмі партії: рівноправність, розвиток культури, розвиток мови, навіть право виходу з СРСР – усе це записано в Конституції. Ми на конституційних засадах стоїмо й повинні легальної відкрито за це боротися"

(Дзюба І. Спрага. – К., 2001. – С.38).

 

Іншими словами, Іван Дзюба сповідував еволюційний шлях розвитку, який мені тоді (та й нині) видавався єдино правильним. Робесп'єри та їхні послідовники завжди були мені осоружні. На моє переконання, революційні гасла, виголошувані окремими учасниками руху шістдесятників, були більше на шкоду, ніж на користь тому рухові. Коли вийде третя книга документального роману-есе "Не тільки про себе", читач матиме можливість переконатися, що мені як одному із засновників Української Гельсінської Спілки, Української Республіканської партії, як народному депутатові двох скликань Верховної Ради України не раз доводилося різко критикувати революційну риторику деяких ультра-радикалів з УГС, УРП, а також деяких депутатів Верховної Ради, діяльність яких, за об'єктивної оцінки, часто мала відверто провокаційний характер.

 

Щодо статті "Сучасний імперіялізм", на яку написав свої "Зауваження" брат, вона тим паче не вписувалась у площину руху шістдесятництва. Закладені в статті категорії оцінок не були характерні для шістдесятників, які критикували радянські порядки з позицій радянських людей, спираючись на твори Леніна, на матеріали XX з'їзду КПРС. Впливати на існуючі в СРСР реалії з позицій радянської людини, яка базує свої твердження і свою критику на офіційних документах, що вступили в конфлікт з реальністю, було для того часу набагато сильнішою зброєю, ніж відкритий випад проти СРСР і звинувачення його в новітньому імперіалізмі. На жаль, не всі розуміли перевагу такої позиції над радикальною фразеологією.

 

Маючи в руках незаперечні "козирі", слідчий Малихін під час допиту 6 вересня 1965 року поставив братові Михайлу болючі запитання:

 

Вопрос. Вам предъявлено один лист из записной книжки, на котором написано:

1. Дати визнач, суч. імп.

2. В основу класифікації (комуністичний], капіталістичний], неоімперіалістичний).

3. Визнач. ознаки імп-му та його відмінності.

4. Підкреслити політичні, ідеологічні та економічні протиріччя і т. д.

Поясните, что это за записи?

 

Ответ. Эти записи я сделал, читая статью "Сучасний імперіалізм", и частично использовал их при написании своей статьи "Зауваження". Основная часть этого плана потребовала расшифровки. Фамилию человека, которому я передал этот листок со своими заметками, я называть отказываюсь.

Вопрос. Этот листок с заметками был обнаружен и изъят вместе с вашей рукописью "Зауваження". Гель Иван Андреевич на допросе показал, что вместе с рукописью "Зауваження" Вы передали ему и листок с отдельными заметками. Почему вм скрываете об этом?

Ответ. Показання Гель Ивана я не подтверждаю.

Вопрос. Знакомили Вы кого-либо с содержанием Вашей статьи "Зауваження", кроме Гель Ивана Авдреевича?

Ответ. Нет, я никого, кроме одного лица, фамилию которого не назову, со своей статьей "Зауваження" не знакомил.

 

Допрос прерван в 13 час.

Допрос возобновлен в 14 час. 30 мин.

 

Вопрос. Вам предъявляется первый экземпляр машинописного текста на двух страницах белой бумаги стандартного формата. Не находите ли Вы, что автор этой статьи дает ответ на Ваши "Зауваження"?

Ответ. Ознакомившись с содержанием предъявленного мне текста, который начинается словами "Мета статті не та, яку побачив у ній автор рецензії...", я заявляю, что этот текст ранее никогда не читал. Вполне возможно, что автор этой статьи полемизирует с некоторыми положеннями из моей статьи "Зауваження". Например, о сущности американского империализма, о толковании слов Т. Шевченка "Коли ми діждемось Вашінгтона", о сущности фашизма и другом.

Вопрос. Если Вы никого, кроме, как установлено, Гель Ивана Андреевича, не знакомили со своей статьей "Зауваження", то каким образом могла появиться предъявленная Вам статья, представляющая собою ответ автора статьи "Сучасний імперіалізм" на Ваши "Зауваження"?

Ответ. Мне неизвестно, каким путем попали мои "Зауваження" к автору представленной мне на двух страницах статьи, которая являєтся отвегом на мои "Зауваження".

Вопрос. Из содержания представленной Вам статьи видно, что ее автором и автором статьи "Сучасний імперіалізм" являєтся одно и то же лицо. Что вы можете сказать по этому вопросу?

Ответ. Я также считаю, что автором статьи "Сучасний імперіалізм" и автором предъявленной мне статьи, начинающейся словами "Мета статті не та...", является одно и то же лицо, как это видно из содержания зтих двух документов.

Вопрос. Но ведь статья, начинающаяся словами: "Мета статті не та, яку побачив у ній автор рецензії..." была изъята в Вашего брата Горынь Богдана Николаевича. Как вы расцениваете этот факт?

Ответ. Мне не было известно, кто является автором статьи "Сучасний імперіалізм" и статьи, являющейся ответом на мои "Зауваження". Почему ответ на мои "Зауваження" находился у моего брата Горынь Богдана, я не знаю. Является ли он автором статьи "Сучасний імперіалізм" и ответа на мои "Зауваження", мне не известно.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                                                                                       Горинь

Ст. следователь УКГБ капитан                                                                                                                               Малыхин

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227.–  Т. 1. – Арк. 146 –-150)

 

Щоб не довести себе постійними допитами до повного виснаження, брат, як і інші звинувачені, прийшов до думки, що пора заокруглювати слідство, а тому вирішив вибірково розповісти на допитах про свою діяльність, кому давав і від кого отримував матеріали самвидаву, тим паче, що говорити про речі, наближені до правди, набагато легше, ніж говорити брехню, вигадувати і лукавити. Такою тактикою, – пише Юрій Зайцев, – досягалася "видимість правдивих свідчень, щоб не наражатися на додаткові моральні тортури, зайво не розширювати перелік інкримінованих статей Кримінального кодексу" (Українська поезія під судом КГБ: Кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців. – Львів, 2003. – С.4).

 

Після "правдивих" показів звинуваченому залишалося заявити, що він осмислив і зрозумів шкідливість своєї діяльності для радянської влади. Як видно з подальших протоколів допиту, брат був вимушений поступово стати на цю позицію, побачивши, що його з усіх боків атакують фактами. Характерним у цьому відношенні є протокол допиту від 7 вересня 1965 року:

 

Вопрос. Вам предїявляется фотокопия текста на трех листах, озаглавленная "Стан і завдання українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)". Знаком ли Вам этот документ?

Ответ. Этот документ мне знаком. Познакомился я с тезисами в прошлом году в г. Львове. Я лично получил от одного человека, фамилию которого не назову пока, один экземпляр этих тезисов и фотокопии на трех листах. Я ознакомился с тезисами и познакомил с ними некоторых моих знакомых.

Вопрос. Назовите лиц, которым Вы передали для ознакомления вышеуказанные тезисы?

Ответ. Как я помню, давал читать тезиси "Стан і завдання українського визвольного руху" Бутурину Степану Федоровичу, Гель Ивану Андреевичу, своему брату Горынь Богдану Николаевичу. Возможно, я еще кого-либо познакомил с тезисами, но сейчас не могу вспомнить.

Протокол мною прочитан, записан правильно                                                                                                   Горинь

 

Допрос проводился с перерьвом с 13 до 14-30

 

Сила страху

Рідко хто із заарештованих і тих, які перебували на волі, здатні були протистояти тотальній силі страху, який опановував людьми, що потрапляли в лабети органів КГБ. У перші два тижні перебування в камері я не мав страху, але чекісти вдалися до недозволених засобів, почали додавати до їжі психотропні речовини. Короткочасний параліч ніг, різке погіршення зору були переконливим свідченням необмежених можливостей КГБ впливати на здоров'я в'язня, його настрій, штучно викликати стан надмірного збудження або глибокої депресії. Страх перед кагебістською машиною був такий великий, що чимало людей, зіткнувшись із нею віч-на-віч, почували себе безпомічними кроликами перед пащею потвори. Мистець Ярослав Мацелюх, сестра і брат якого пройшли через тюрми і концтабори, осмислюючи необмежені можливості тоталітарної машини у нищенні людських тіл і людських душ, передав її сутність, її сатанинську руйнівну силу в кількох картинах.

 

  

Потрапивши в кагебістський комбінат, далеко не всі в'язні могли отямитися, що з ними відбувається. Валентин Турчин дав дуже точну характеристику тих років, коли писав, що великого Страху сталінських часів уже не було, але працювала інерція страху:

 

"Не зря трудились основатели нового строя. Страх не прошел бесследно. Он затаился в тайниках сознания, он изуродовал души, изменил представлення о нравственных ценностях, о добре и зле".

 

 

Михайло Осадчий, відбувши покарання, описав той стан у творі "Більмо". У художній формі він передав емоційний стан людини, що розгубилася, потрапивши в лабети потвори. Тож не дивно, що чимало в'язнів поводили себе так, щоб не дратувати потвору, надіючись, що вона не роздавить їх фізично і морально. Не все можна виправдати в поведінці багатьох заарештованих, але можна зробити спробу зрозуміти їх як людей, бо людина – багатогранне і багатовимірне творіння Бога. На нелегкій життєвій дорозі вона, бува, падає, піднімається, знову падає і знову піднімається. Багато залежить від того, яка сила штовхає її в той чи той бік. Проте судити про людей слід не на основі того, які вони були, а якими стали, не на основі того, як вони починали життєвий шлях, а як його завершували. Вічним застереженням перед поспішними оцінками буде образ святої Магдалини. Якщо б не ця засторога, людям довелося б знищувати одне одного після перших же допущених ними гріхів.

 

Під впливом обставин душа людини здатна роздвоюватись, вести боротьбу сама зі собою. "Та з собою самим в боротьбі не простояти довго мені", – писав Іван Франко про муки такої боротьби. Чимало людей, що пройшли через центрифугу слідства, були розколоті тою машиною на дві частини, одна з яких стала модельована машиною, а інша залишилася непідвладною експериментам – типовий приклад прояву подвійної свідомості: одна з них давала відповіді слідчому, інша – всяко оберігала свою справжність. Іван Гель, Богдан і Михайло Горині, Валентин Мороз, Михайло Осадчий у час слідства й після нього – це різні люди. Якщо читати написаний В. Морозом у концтаборі "Репортаж із заповідника імені Берії", "Листи із-за ґрат" Михайла Гориня, концтабірні статті Богдана Гориня, автобіографічний нарис Михайла Осадчого "Більмо", статті Івана Геля – важко повірити, що це ті самі автори, які визнавали себе винними у виготовленні й розповсюдженні антирадянської літератури.

 

Врешті, як побачимо далі, й не будучи заарештованими, свідки у кабінеті слідчого були одними людьми, а за межами слідчого ізолятора – зовсім іншими. Можна навести інші приклади, поставити запитання, чи не були роздвоєні Іван Світличний та Іван Дзюба, коли писали свої публічні заяви з визнанням невинної вини? І супровідне запитання: чому вони не відмовилися їх писати? Іван Драч у передмові до книжки Івана Дзюби "Спрага" пише: "Політика зламала наше життя. Найбільше він (Дзюба) мене не любив, коли я під тиском ЦК КПУ написав відповідь у Нью-Йорк Богдану Кравціву і поїхав радником в ООН у США, а мені він найбільше болів, коли, сидячи за ґратами в КГБ на Володимирській, покаявся.

(Дзюба І. Спрага. – К., 2001. – С.4.)

 

Усі ці приклади є доказом дуалізму людської душі, яка у певних обставинах здатна роздвоїтись задля того, щоб знову бути цільною. Роздвоєна особа, роздвоєна людська душа, подвійна свідомість – це, можливо, найстрашніший результат, якого домоглася комуністична Система у своїх експериментах над мільйонами людей. Головним інструментом тих експериментів був Страх. Як результат: людина радянських часів – це людина з двома ликами – аверсом і реверсом. Залежно від обставин, вона виставляла то одне, то інше зображення, які можуть дуже відрізнятися між собою, але тільки разом вони творять цілість. Ось чому, коли прискіпливо аналізуємо реверс тої чи тої особистості, необхідно пам'ятати, що кожна з них має ще свій аверс.

 

Смертельно наляканий нелюдським – грубим і цинічним – ставленням до себе працівників КГБ, зокрема майора Гальського, М. Осадчий на допиті 31 серпня заявив старшому слідчому – капітану Клименку, що про все хоче написати власноручно (Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т.7. Арк. 67).

 

У написаній ним 1 вересня на ім'я начальника Управління КГБ по Львівській області заяві (на десяти сторінках) фігурують в основному три прізвища – І. Світличний, Б. Горинь і В. Чорновіл, які, як він твердить, штовхнули його на шлях антирадянської діяльності. Під час допиту 2 вересня на поставлене питання про Богдана Гориня Осадчий відповів:

 

"Горынь Богдан, являясь националистически настроенным, всячески стремился повлиять на меня, заявляя, что перспективу в творческой деятельности имеет тот писатель или поэт, который выражает национальные идеи". (Там само. – Арк. 82.)

 

У ще одному власноручно написаному на ім'я начальника управління КДБ по Львівській області полковника Полудня М. П. "Поясненні" (на 18 сторінках) Осадчий дав Богданові Гориню характеристику, якою можна було б гордитися, якби це було не в тюремних умовах:

 

"З часом, особливо весною – влітку 1965 р., Богдан Горинь усе частіше веде розмови на біжучі події на Україні, їх було багато і всі пригадати зараз важко, але вони зводилися приблизно до того, що на Україні найактуальнішим є національне питання, і що київська інтелігенція його ставить відверто – на зборах, вечорах, наукових конференціях. Сам Богдан Горинь до цього підходив з націоналістичних позицій і перший із знайомого мені кола людей прямо висловлював своє незадоволення нинішнім політичним становищем на Радянській Україні. Причому, робив це з такою впевненістю і наполегливістю, що в його тоні я не відчував ні помилки, ні впливів – тільки виявлення його переконань. Він час від часу говорив мені про форми і методи поширення націоналістичної ідеології, яку сам поділяв, вважаючи єдино можливими практичними діями, як мені здавалось, – розповсюдження антирадянської націоналістичної літератури шляхом виготовлення і передачі документів, машинописних текстів, фотодокументів і окремих видань або їх змісту з рук до рук…." (Там само. – Арк. 225).

 

Дана Михайлом Осадчим (поза сумнівом, талановитим журналістом і публіцистом) характеристика – правдива і переконлива. Він нічого не перебільшив і не применшив, написав так, як було. Після важких роздумів прийшов до думки, що у його ситуації ці й подібні характеристики будуть для нього найкращим захистом.

 

Михайло Осадчий народився 1936 року на Сумщині, у 1958 році закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. Івана Франка, працював редактором на Львівській телестудії, з 1960 року викладав на факультеті журналістики, редагував університетську багатотиражку, у 1962 році став членом КПРС, був заступником секретаря парторганізації факультету. Два роки (1963-1964) перебував на посаді інструктора по пресі Львівського обкому компартії. За два місяці до арешту успішно захистив кандидатську дисертацію "Журналістська діяльність Остапа Вишні", але отримати диплом уже не встиг. Його поетична збірка "Місячне поле", що вийшла у львівському видавництві "Каменяр" за день чи два до арешту, була знищена, за винятком кількох примірників, які заховали для себе працівники видавництва.

 

До арешту Михайло Осадчий мав усі шанси зробити кар'єру по партійній або педагогічній лінії, а тут все раптово обірвалося: виключили з рядів компартії, не видали диплом про захист дисертації, зняли з видання збірку поезій. Михайло був у розпуці й писав "Пояснення" з глибоким усвідомленням краху своїх перспектив і з надією, що тою "сповіддю" може якось зарадити або, принаймні, звільнитися від постійних моральних знущань. 

Щось подібне пережила і Мирослава Зваричевська. Через арешт втратила працю літредактора відділу публікацій у Львівському обласному архіві, опинилась самітна в антисанітарних умовах тюрми, у грудні 1965-го їй сповнилось 29 років. Щоб звільнитися від мук постійних допитів, вирішила розповісти від кого отримувала "антирадянську" літературу і мати нарешті спокій. На допиті 10 вересня, що тривав з 12-00 до 14-40, на запитання слідчого Клименка, чи знайома їй книга "Панорама сучасної української літератури", відповіла:

 

"Это предисловие в виде фоторепродукций, собранной в отдельную книжечку размером 9x12 см я получила от Горынь Богдана, как мне припоминается, где-то зимой 1965 года. Припоминаю, что я находилась на квартире Горынь Михаила, куда пришел Горынь Богдан и в разговоре предложил мне предисловие к книге "Панорама сучасної української літератури" (Там само. – Т. 6. – Арк. 115).

 

Ці покази вона підтвердила у власноручно написаному "Поясненні" на ім'я начальника слідчого відділу УКДБ Львівської області, в якому писала:

 

"Десь у той час Горинь Богдан сфотографував передмову до антирадянського змісту книжки Івана Кошелівця "Панорама про розвиток української радянської літератури 60-х років", виданої у Мюнхені. Я собі придбала її" (Там само. – Арк. 188).

 

Старший слідчий капітан Клименко своєрідно подякував Зваричевській за її відвертість "постановою про притягнення до кримінальної відповідальності":

"23 грудня 1965 р. ст. слідчий УКДБ при РМ УРСР капітан Клименко, розглянувши кримінальну справу № 107 по обвинуваченні Зваричевської Мирослави Василівни

 

Постановив:

[..".] Притягнути Зваричевську Мирославу Василівну до кримінальної відповідальності по цій справі та пред'явити їй обвинувачення в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 КК УРСР" (Там само. – Арк. 231). 

 

Не менш тяжкі випробування випали на долю багатьох представників творчої інтелігенції, яких тягали в КГБ як свідків. Викликаний 14 жовтня як свідок випускник Львівського інституту декоративного й прикладного мистецтва (нині – Академія мистецтв) Іван Остафійчук на запитання ст. слідчого УКГБ капітана Клименка відповів:

 

"С марта по май 1965 года у меня с Гориным Богданом было всего несколько встреч, однако я должен заявить органам следствия, что хотя я мало виделся с Горынь Богданом, у меня сложилось в отношении него мнение, как о человеке националистически настроенном. Да и сам я за это короткое время знакомства попал под его и Осадчего влияние, о чем в настоящее время сожалею" (Там само. – Т. 13. – Арк. 149-150).

 

Своєрідну позицію зайняв під час допитів свідок Іван Гречко. Спочатку він не знав, як йому виплутатись, але дуже скоро слідчий залякуванням скерував його покази у відповідне русло. На запитання про його стосунки з Михайлом Горинем Іван Гречко відповів:

 

"Как я припоминаю, в 1965-м я заходил на квартиру к Горынь Михаилу Николаевичу – два раза зимой и последний раз в мае 1965 года. Во время этих посещений, как я помню, Горынь предложил мне прочитать статью "З приводу процесу над Погружальським" и "Виступ І. Дзюби на вечорі, присвяченому В. Симоненку".

 

Я прочел эти статьи и какую-то из них порвал. Я порвал статью "З приводу процесу над Погружальським", а статью "Виступ І. Дзюби…" как помню, возвратил Горынь Михаилу. В последний раз я был у него в мае сего года и он дал мне "Ночь смерти Сталина". Эту статью я порвал. Когда я увидел, что Горынь распространяет антисоветскую литературу, то решил, что это к добру не приведет и я прекратил с ним встречаться. На предыдущем допросе я не показал действительных взаимоотношений с Горынь Михаилом, так как вообще не хотел быть причастным к его делу. Я продумал свое отношение к настоящему делу и решил показать все правдиво, о чем изложил выше" (Там само. – Т. 11. – Арк. 109-133, 134-138).

 

"Одіссея" друкарської машинки "Москва" № 138595

Вище йшлося про те, що брат Михайло разом з Іваном Гелем придбали друкарську машинку для тиражування самвидаву. Здавалося б, що питання з друкарською машинкою, яку вилучили у Ярослави Менкуш, з'ясоване. Насправді ж це був тільки один з епізодів у її біографії. Коли ведеться слідство не однієї людини, а групи людей, нерідко на поверхню вигулькує якась нова, несподівана для інших інформація. Так трапилось і в з'ясуванні слідчими "одіссеї" придбаної братом друкарської машинки.

 

27 серпня в числі інших був затриманий Старак Теодозій Васильович, 1931 року народження. Народився він на Лемківщині (Польща), 1949-1955 роках карався у радянських концтаборах. Після звільнення закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка. Працював на кафедрі слов'янської філології. В числі інших був затриманий і допитаний у слідчому ізоляторі УКГБ. Пригрожуючи, що може бути притягнений до кримінальної відповідальності як рецидивіст, кагебісти під час першого допиту 27 серпня витягли з нього зізнання, яке додало до біографії придбаної братом Михайлом друкарської машинки нові факти. На запитання слідчого, Старак відповів:

 

"В июне 1965 года Калинец принес ко мне на квартиру пишущую машинку отечественного производства, по-моему, марки "Москва", портативную и попросил меня, чтобы она у меня побыла пару недель. Я согласился, и эта машинка до 5 июля 1965 года, т. е. до моего отъезда в экспедицию, находилась у меня в квартире. После того, как я вернулся из экспедиции, мать мне сказала, что машинку забрали".

 

Таким чином, уже в перші дні слідства в орбіту підозріння потрапив Ігор Калинець, якого вперше викликали на допит 15 вересня 1965 року. На запитання старшого слідчого УКГБ капітана Клименка про обставини передачі Мирославі Зваричевській віршів Симоненка Ігор Калинець відповів:

 

"Однажды летом 1965 года моя жена получила такие стихотворения В. Симоненко, отпечатанные на пишущей машинке у Леси Старак и через меня передала их Зваричевской Мирославе по ее просьбе".

 

Кагебісти не спішили викликати на допит дружину Ігоря Калинця Ірину, намагаючись отримати додаткові відомості. Маючи зізнання Старака, слідчий Малихін почав нащупувати, з ким підтримували контакти Ігор Калинець і його дружина Ірина. 13 жовтня на поставлене братові Михайлу під час допиту запитання про Ігоря Калинця він відповів:

 

"Калинец Игоря я знаю как товарища моего брата Богдана примерно с 1954-1955 года, когда они учились вместе в Ходоровской средней школе. Ближе я с ним познакомился в 1961 году, когда переехал на жительство во Львов, но Калинец не был моим близким товарищем и мы встречались с ним изредка. Были случаи, когда Калинец Игорь брал у меня нелегальную литературу, но это было не более одного-двух раз. Когда это было и что это были за документы, я не помню. Как я припоминаю, Калинец мне тоже давал какие-то документы. Когда это было и какие именно документы я тоже не помню.

 

В июне месяце 1965 года Калинец зашел ко мне на квартиру и в разговоре со мною спросил, занята ли у меня пишущая машинка. Я ответил, что машинка не занята и Калинец ее от меня забрал. Как-то познее, примерно через 2-3 недели, я был в квартире Старака Теодозия и узнал, что моя пишущая машинка находится не у Калинца, а у Старака. Когда и в связи с чем Старак взял пишущую машинку от Калинец Игоря, я не знаю. В июле 1965 года я свою машинку забрал от Старака. Печатали ли на ней Калинец и Старак нелегальные документы, мне не известно. В конце июля 1965 года эту машинку от меня забрал, как я уже показал ранее на допросах, Гель Иван" (Там само. – Т. 2. – Арк. 153-156).

 

Свідків часто лякали попередженням, що вони, зайшовши у слідчий від діл КГБ, можуть із нього не вийти. Маючи покази Старака, брата Михайла, а пізніше й мої, гебісти почали тягати на допити Ігоря та Ірину Калинців. Про те, як це відбувалося, розповідає Ігор Калинець:

 

"Нас з Іриною щоранку забирали на допити у слідчий відділ УКҐБ на вулиці Миру, 1. Говорили, що двері вузькі, сьогодні зайшли і назад можете не вийти. Але ввечері відпускали. Допити добре описав Михайло Осадчий у своєму "Більмі". Були й чемні розмови, і погрози. Однак рукоприкладства не було. Були лайки, були матюки в наш бік. Звичайно, тоді ми відчули страх, не знали, чим все це закінчиться" (Одержимість. Інтерв’ю Юрія Зайцева з Ігорем Калинцем. – Львів, 2002. – С.22).

 

Ігоря Калинця допитував старший слідчий УКГБ майор Виноградов – кагебіст, що зробив кар'єру на витягуванні свідчень із учасників визвольного руху 40 - початку 50-х років. Під час допиту 11 листопада, що тривав майже весь день – з 11-30 до 17-25, Калинець спочатку намагався уникнути прямих відповідей на запитання, але Виноградов був непоступливий: коли в його чекістські пазурі потрапляла жертва, він з насолодою, наче вампір, висмоктував з неї кров. Під кінець дня Виноградов домігся того, чого хотів. На його погрози Ігор відповів:

 

"Вище я показав неправду. Правда, Горинь Богдан Миколайович давав мені друкарську машинку "Москва", яку я за якийсь час дав Стараку Теодозію, а потім, згідно з проханням брата Горинь Богдана – Горинь Михайла, забрав і віддав останньому" (Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т.13. – Арк. 268).

 

Для Виноградова цього було мало, він вимагав конкретизувати покази, тому Ігор вимушений був деталізувати розповідь:

 

"Зайшовши до кімнати, Горинь Богдан попросив мою дружину, щоб вона в кількох примірниках надрукувала деякі вірші В. Симоненка, виступ критика І. Дзюби на вечорі, присвяченому пам'яті Василя Симоненка, та ще деякі матеріали, назви їх не пригадую. Моя дружина погодилася це зробити і Горинь Богдан зразу ж їй дав матеріали, які вона мусила передрукувати" (Там само. – Арк. 272).

 

На допиті 12 листопада Виноградов вимагав докладніше розповісти про інших розповсюджувачів антирадянської літератури. Можна собі уявити, який мусив бути тиск, щоб видобути від Ігоря Калинця таке признання:

 

"У 1965 році мені неодноразово доводилося одержувати від своїх знайомих Гориня Богдана, Гориня Михайла, Зваричевської Мирослави, Козака Степана матеріали антирадянського націоналістичного змісту, а також різні ідейно не витримані вірші і інші твори, які не були опубліковані у радянській пресі. Найбільше таких матеріалів мені доводилось одержувати від Гориня Богдана" (Там само. – Арк. 276-277).

 

Майору Виноградову і цього було замало, він конче хотів, щоб Ігор сказав не тільки про себе, а й про свою дружину:

 

"Зі слів дружини мені відомо, що вона також друкувала Горинь Богданові статтю антирадянського змісту "З приводу процесу над Погружальським". Надруковані матеріали моя дружина Калинець Ірина передавала особисто Гориневі Богдану" (Там само. – Арк. 321).

 

Вимучивши до краю грубістю, цинізмом, моральними знущаннями поета з тонким і делікатним світовідчуттям, Виноградов щойно тоді дав Ігореві Калинцю спокій, коли 29 листопада домігся від нього засудження своїх "злочинів": "Хоч між нами і Горинь Богданом та Зваричевською Мирославою і не було домовленості щодо цього, але ми на їх прохання ці документи друкували і цим допомагали їм в поширенні цих документів. Я даю собі в цьому відчит, що своїми діями скоїв злочин, але тільки із-за своєї легковажності та, до деякої міри, із захоплення літературними питаннями, за що дуже багато пережив і даю слово, що ніколи зі мною подібного не трапиться" (Там само. – Арк. 324).

 

Паралельно з допитом Ігоря Калинця, інший слідчий – Батіщев – допитував його дружину Ірину Калинець. На допиті 12 листопада на поставлені слідчим питання Ірина Калинець відповіла:

 

"На предыдущих допросах я не назвала всех документов, которые мне давал для размножения на пишущей машинке Горынь Богдан. И в частности о документе антисоветского содержания под названием "Українська освіта в шовіністичному зашморзі". После того, как в мае 1965 года Горынь Богдан оставил у нас пишущую машинку и документы, о которых я показала ранее, он через пару дней принес копировальную бумагу и статью "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", отпечатанную на пишущей машинке на украинском языке на двух или двух с половиной стандартных листах бумаги [...]

 

Спустя несколько дней после этого, тогда же – в мае 1965 года, когда в квартире осталась одна, я сделала закладку в семь экземпляров (какая была бумага и какой цвет копирки, не помню) и отпечатала статью "Українська освіта в шовіністичному зашморзі" [...]

 

В конце мая 1965 года я встретилась с Горынь Богданом (обстоятельств встречи не помню), которому отдала принесенную им статью "Українська освіта в шовіністичному зашморзі" и пять экземпляров этого документа, которые были отпечатаны мною" (Там само. – Арк. 348-349).

 

На основі зізнань Ігоря та Ірини Калинців КГБ зробило такий узагальнюючий висновок:

"На допитах Калинець Ігор і Калинець Ірина розкаялися в скоєному злочині, засудили свої дії і з огляду на це вони не були притягнуті по цій справі до кримінальної відповідальності. Матеріали відносно них були виділені з кримінальної справи і направлені в оперативний відділ УКДБ по Львівській області для проведення додаткової перевірки" (Українська поезія під судом КГБ: Кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців. – Львів, 2003. – С.25.)

 

Крута зміна ситуації

Одна з причин ускладнення ситуації під час слідства полягала в тому, що в арештованих під час обшуків були вилучені машинописні матеріали і книги, виготовлення і розповсюдження яких підпадало під ст. 64 ч. 1 КК УРСР – "антирадянська діяльність". Одним з таких матеріалів була стаття, що мала назву "Сучасний імперіалізм". Автором статі був Михайло Масютко, з яким мене познайомив у Львові його рідний брат – художник і викладач Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва Вадим Масюткін (Брат Михайла Масютка – Вадим – до арештів 1965 року мав прізвище Масюткін. Після арешту брата Михайла змінив прізвище на Черкас). Михайло Масютко у 1937 році був заарештований і засуджений за "контрреволюційну пропаганду" на п'ять років ув'язнення, але у 1939 році Верховний Суд СРСР скасував вирок, Масютко був звільнений і реабілітований. Під час слідства і в концтаборі на Колимі він пройшов добру політичну школу, став радикалом. Коли я його познайомив з літературою, що ходила по руках, Масюткові вона видалась, за його словами, "беззубою". Вирішивши вставити самвидаву "зуби", він невдовзі написав статтю "Сучасний імперіалізм", яку дав мені для тиражування і поширення. Коли я познайомився з тим матеріалом, прийшов до висновку, що стаття виходить за межі базованого в рамках радянської системи національно-культурного руху. Щоб остаточно утвердитись у своїй думці, я дав прочитати цю статтю братові Михайлові Гориню. Стаття йому також не сподобалась, але з цілком іншої причини: брат вважав, що стаття написана на низькому науковому рівні й тому її не варто поширювати.

 

При наступній зустрічі я сказав Масюткові, що брат Михайло не у захопленні від статті – як під оглядом літературним, так і політичним.

 

- То нехай напише свій відгук, можливо, я з чимось погоджуся, але вважаю, що статтю варто пустити в люди.

 

З тою відповіддю я знову до брата Михайла. Кажу йому, що тільки твоя оцінка може зупинити широке розповсюдження цієї статті, бо автор твердо стоїть на своєму. Михайло деякий час тягнув, але нарешті, щоб продемонструвати невідомому автору свій радикалізм, написав "Зауваження", які я відніс Масюткові з вимогою повернути рукопис, бо такою була настанова брата. При наступній зустрічі Масютко повернув "Зауваження" і просив передати братові свою відповідь на його критичну рецензію. Коли я приніс Михайлові написані його рукою "Зауваження" і надруковану на машинці відповідь Масютка "Мета статті не та...", сказав братові, щоб після прочитання повернув мені машинописний текст. Брата заінтригував автор, який вступив із ним у дискусію, і став наполегливо вимагати, щоб я познайомив його з невідомою йому людиною. Мені дуже не хотілося цього робити, було якесь інтуїтивне передчуття, що цього робити не слід, що це знайомство призведе до біди, але Михайло домігся свого. З тяжким почуттям, що чиню супроти своєї волі, я передав прохання брата Масюткові й ми втрьох зустрілись у парку ім. Івана Франка – неподалік пам'ятника Іванові Франку. Вважаю, що зі свого боку тим знайомством зробив непоправну у своєму житті помилку, яка потягла за собою ланцюгову реакцію ще більших помилок.

 

Після короткого обміну думками про статтю "Сучасний імперіалізм" Масютко сказав братові, що від'їжджає на постійне проживання до Феодосії – там у нього власний будинок, запросив брата приїхати до нього на відпочинок.

- Я пропонував Богданові, але він категорично відмовився. То може ви погодитесь? – звернувся він до брата.

 

Михайло відповів, що йому якраз на серпень випадає відпустка, але мусить узгодити це питання з дружиною. На всяк випадок попросив дати йому адресу. Коли брат розповів дружині Ользі про запрошення Масютка приїхати на відпочинок до Феодосії, вона не приховувала радості, бо давно мріяла про поїздку на море, а тому й чути не хотіла про відмову від такої пропозиції. У мене не було сумніву, що це було вкрай помилкове рішення.

 

Перед від'їздом до Феодосії Масютко сказав мені, що з метою збудження політичної думки добре було б, якщо б статтю "Сучасний імперіалізм" поширювати разом із "Зауваженнями" брата і його відповідаю на ці "Зауваження", а тому відмовився брати від мене надрукований на машинці текст своєї відповіді, порадив розмножити її і всі три матеріали разом пустити в люди. Не по душі була мені ця пропозиція, але відповідь Масютка на "Зауваження" брата залишилась у мене. Я мав намір докладно обговорити з братом цю пропозицію, проте йому було не до мене: він гарячково готувався до поїздки, від якої, на моє тверде переконання, будучи заангажований конспіративною діяльністю, він мав би відмовитись. Якщо б не ця поїздка, у Масютка були усі шанси лишитися в тіні, адже його мало хто знав у Львові й ніхто не знав у Києві.

 

Виїжджаючи до Феодосії, він взяв із собою велику кількість самвидаву, який мав намір надійно заховати для історії. Необдумано запросивши на відпочинок Михайла Гориня з дружиною, накликав на себе біду. Ось чому, під усіма кутами зору, зроблене братові Михайлові запрошення приїхати до Феодосії було нерозважливим і безвідповідальним, як і прийняття цього запрошення.

 

Коли слідчий Боєчко з особливим задоволенням, чекаючи на мою реакцію сказав, що органам "вдалося піймати у «Феодосії крупну рибу, що в заарештованого Масютка знайдено цілий склад антирадянських матеріалів", у мене потемніло в очах – не від страху, не від несподіванки, а від люті, яка оволоділа усім моїм єством. Масютко нахвалявся перед виїздом у Крим, що стане професійним підпільником, готовий запустити підпільну друкарню, якщо я забезпечу його шрифтами і лінотипними відливами, а повівся безвідповідально, наче дітвак: весь зібраний ним "для історії" самвидав опинився в руках КГБ. Я не знаходив цьому виправдання, але злість – поганий порадник.

 

З перспективи часу можна глянути на цю ситуацію без емоцій. Якби Михайло Масютко, переїхавши на постійне проживання до Феодосії, відповідальніше поставився до обраної ним місії, могло б усе бути по-іншому. Але його безпечність у зберіганні матеріалів, за якими нишпорили чекісти, викликає, щонайменше, здивування. Саме вилучений під час обшуку у нього архів розкрив чекістам очі, які конкретно самвидавні матеріали ходили по руках, на яких машинках друкувалися. Якщо б такий архів було вилучено у якоїсь випадкової людини, то можна було б усяке думати: до Михайла Масютка жодного підозріння не було, він глибоко віддана українській справі людина, але допущені ним прорахунки неймовірно ускладнили ситуацію. Отримавши без труду повну теку самвидаву, чекісти були на вершині радості. Їм залишилося, застосовуючи хитромудрі комбінації, встановити, як курсували матеріали, через які руки проходили. Це круто змінювало попередню, початкову ситуацію слідства.

 

Про перебування у Феодосії брата Михайла з дружиною і про свій арешт 4 вересня 1965 року – через тиждень після того, як від нього поїхали львівські гості, Масютко розповідає у книзі "В полоні зла. Мемуарна поема" (Л.,1999). Доведеться навести довгі цитати з цієї книги, оскільки автор, справедливо звинувачуючи себе у безпечності, докладно описує, як проминули дні напередодні його арешту, як відбувався обшук, що саме було вилучено. Масютко пише:

 

"Всього кілька днів минуло відтоді, як поїхав додому Горинь Михайло, який разом зі своєю дружиною Олею відпочивав у мене. Перед його від'їздом ми з ним побували в Коктебелі, або в Планерському, як це поселення зараз зветься. Там, на березі моря, є будинок відпочинку письменників. У Планерському ми зустрілися з Іваном Драчем та Дмитром Павличком. Після коротких міркувань вирішили влаштувати мандрівку по горах Карадагу. Товариство складалося з цих двох поетів, письменника Романа Іваничука, Павличкової дружини, Гориневої дружини, Гориня та мене [...]

 

Коли ми з подружжям Горинів сідали до феодосійського автобуса, Михайло мені сказав:

- Я їх запросив на завтра на вечір до нас.

- Хай приїжджають, – відповів я.

 

На другий вечір справді вони приїхали Павличковим авто [...] Я пішов у свою робочу кімнату, саме в ту, де тепер так гарячково іде трус, взяв ту саму теку, яку так ретельно перетрушують чекісти. На палітурці теки було написано: "А. Монастирський". Я показав теку гостям і сказав:

- То ще Козьма Прутков сказав: "Не вір очам своїм". Так і тут. Написано "Монастирський", а ви цьому не вірте. Тут є і Драч, і Павличко, і ще дехто [...]

- Не подумайте, що це є боротьба за людські душі, – сказав я Драчеві. – Просто я хочу трохи ознайомити вас із тим, з чим багато людей уже знайомі.

 

Я витяг з теки "Лист до Ірини Вільде" і дав йому читати. Незабаром з'явився й Павличко. Я запропонував йому другий примірник тієї самої статті. Він подивився на першу сторінку й відклав набік.

- Я це вже читав, – сказав він, вийшов на балкон і почав оглядати довкілля. А тим часом Драч закінчив читати. Я запросив їх обох послухати статтю "Література та псевдолітература на Україні" [...]

 

Незабаром стало вже зовсім темно надворі й наші гості почали збиратися в дорогу.

- Всі ці речі поховайте добре, бо так небезпечно їх тримати (підкр. тут і нижче моє. – Б. Г.), – сказав Павличко, коли вони вже сідали до машини.

- Ми надіємося, що ці речі переможуть, бо за ними правда, – відповів я, а сам собі подумав, що поховати їх треба було вже давно.

І не поховав" (Масютко М. В полоні зла. Мемуарна поема. – Львів, 1999. – С. 15-17).

 

Тут я зроблю вставку. Масютко не знав, що Михайло Горинь з дружиною не доїхали додому. Брат мені розповів, що не сумнівався, що під час перебування у Криму за ним постійно стежили, але не надавав цьому особливого значення. Невдовзі він переконався, що мав рацію, бо в той час, коли від'їжджав до Михайла Масютка, УКДБ по Львівській області по факту виготовлення та розповсюдження документів антирадянського змісту в м. Львові 9 серпня 1965 року порушило кримінальну справу по ст. 62 КК УРСР "з метою виявити осіб, що займаються цими злочинними діями" (підкр. моє. – Б. Г.).

 

Коли брат Михайло з Дмитром Павличком підходили до моря, то зауважили біля куща чоловіка, поруч із яким стирчала антена. Михайло сказав Павличкові:

- Дмитре, дивись, той чоловік тут не випадково.

 

У відповідь Павличко жартома відповів, що у Михайла манія переслідування. Біля моря брат з якимось чоловіком грав у шахи. Перед від'їздом разом з ним навіть пообідали, випили по чарці. Почувши, що Михайло має намір наступного дня повертатися додому, загадковий тип сказав, що й він завтра від'їжджає, бо полагодив усі справи. У день від'їзду Михайло побачив на вокзалі свого нового знайомого. Поїзди переповнені, а той чоловік підійшов до поїзда, показав посвідчення і сказав Михайлові та дружині, щоб заходили у вагон. Взяти гроші за квиток відмовився. Коли під'їжджали до Львова, Оля почала пакувати речі. На станції Красне (остання станція перед Львовом) 26 серпня 1965 року о 13-40 до купе зайшли троє у цивільному і сказали Михайлові й Ользі, що вони затримані, а тому треба вийти з вагона. Михайла і Ольгу посадили в різні машини й повезли до Львова, у слідчий ізолятор УКГБ на тодішню вулицю Миру, 1. Ольгу 28 серпня звільнили з-під варти. Спогадів про ті дві тривожні доби Ольга поки що не написала, тому не відомо, як з нею поводились, які питання їй ставили чекісти і що вона їм відповідала.

 

Ось чому мав рацію брат, коли підозрював, що чекісти не випускали його з очей під час усіх днів відпочинку в Криму. Якщо додати, що на запрошення брата у Масютка одного дня гостювали Дмитро Павличко з дружиною, Роман Іваничук та Іван Драч, то можна здогадуватись, що оперативники КГБ впродовж місяця мусили стежити за цим помешканням, приглядатися, з ким контактує господар, щоб у відповідний момент зробити обшук. Перебіг цих подій докладно описав М. Масютко. Коли його заарештували, він зустрівся у кабінеті слідчого Володіна з чекістом, якого прислали зі Львова до Феодосії стежити за Михайлом Горинем (цитую):

 

"Двері відчинилися й до кабінету зайшов невисокий опецькуватий чоловік у розщібнутій рудуватій сорочці. Він весело привітався, сів на дубове крісло і звернувся до мене:

- Пізнали мене?

- Щось не пригадую.

- Та як же? Ви ж мене часто бачили на пляжі та, мабуть, і коло свого двору. Ми на пляжі щодня з Михайлом Горинем різались у шахи. Я йому програвав у шахи, зате виграв у ділі. Ге-ге-ге. Так не пізнаєте мене?

- Ні, не пізнаю. Маю слабку зорову пам'ять.

- Морозов я, Морозов, майор з оперативного відділу. Тоді, звичайно, ніхто з вас не здогадувався, що я майор та ще й з оперативного відділу, та ще й відряджений зі Львова услід за від'їздом подружжя Горинів [...]

- Бачив я, бачив вашу віллу в Феодосії, – продовжував Морозов, – добра вілла. А нам якраз треба така вілла для відпочинку наших працівників. Був я там. Був. Спостерігав, як ви вивантажували контейнер, що прийшов вам зі Львова. Хотів навіть зайти допомогти вивантажувати.

- А чого ж ви не зайшли? Зайшли би, помогли б, розказали усе про себе. Ми люди не горді, почастували б чим могли.

- Ранувато ще було тоді розповідати усе про себе. Ось тепер можна. Добре ми попрацювали там коло вас, і опалилися заодно під кримським сонцем, покупалися в морі. На Карадазі побували, стежачи за вашою мандрівкою. Хотілося зайти до вас і тоді, коли ви приймали гостей у себе – Драча, Іваничука та Павличка з дружиною. Мабуть же, добре частуваня було?

- Про це гостей питають.

- Спитаємо, спитаємо, обов'язково спитаємо, – втрутився Володін. – Драч ще не сидить, проте до цього йде вже. Ну, а Павличко у нас хлопець свій. Він тут у нас частенько бував, коли мешкав у Львові. Він з нами запанібрата.

 

Саме в цей час зайшов Сєргадєєв і сів коло Володіна" (Там само. – С. 95-96).

 

Розповідь Михайла Масютка є ключем для розуміння, чому слідча справа № 107 набрала нових обертів. Якби не вилучений у Михайла Масютка архів самвидаву, слідчі справи заарештованих львів'ян могли б виглядати дещо інакше. Масютко кляв себе, що не заховав самвидав, але то було запізніле каяття. Через безвідповідальність до рук чекістів потрапили матеріали, які стали для них козирною картою у "розмотуванні" справ заарештованих. Врешті, все стане ясно, якщо навести цитату зі спогадів Масютка, який у згаданій уже книзі пише, що 4 вересня 1965 року після праці прийшов додому і застав там працівників КГБ, які прийшли робити обшук. Один із чекістів промовив:

 

" – Якщо ви маєте якісь антирадянські матеріали, можете здати їх нам, це полегшить ваше становище.

 

Я кляв сам себе за свою безпечність. Вже йшов другий місяць, як ми з дружиною приїхали зі Львова і привезли з собою самвидав. Щодня я мав намір поховати все це, а не поховав, наче якась нечиста сила стримувала мене – ось і дотягнув до такої хвилини [...]

- Антирадянських матеріалів я не маю, – тим часом пояснював я, – маю літературу, яка не пройшла цензуру. Якщо вона вас цікавить, я її покажу.

- Показуйте.

 

Я завів чекістів до світлиці, зняв з етажерки теку з матеріалами і подав слідчому. Він присів до столу і почав гортати аркуші. Феодосійський начальник переглядав разом з ним, а інші почали трус у приміщенні.

 

Я дивився, як спокійно і звично гортав аркуші Курганський, як впивався очима в машинописний друк начальник і в мені клекотіла кров від злості й досади. Все це я мав намір старанно впорядкувати, підшити і заховати так, щоб чекістські руки його не досягли (підкр. моє. – Б. Г.).

 

Тут була така робота, як "Сучасний імперіалізм", де спростовувалось облудне трактування в комуністичній політиці поняття імперіалізму, висвітлювалася справжня суть цього терміна. Мова йшла у цій статті про "білий, червоний та брунатний імперіалізм", ультраколоніалістську натуру червоного імперіалізму. Тут була така стаття "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", в якій давався аналіз Марксової теорії класової боротьби, спростовувалося право пролетаріату на панування над усім суспільством, була критика надмірного утрирування конфлікту між робітниками та підприємцями, стверджувалося, що без творчої ініціативи підприємця суспільство не вийшло б зі стадії економічної дикості. Стверджувалося, що саме винахідництво підприємця, а не продуктивні сили, просуває вперед технічний розвиток, чого не хотів бачити Маркс та його послідовники, зводячи весь процес економічного розвитку до експлуатації робітників підприємцями. В цій статті стверджувалося, що людство розвивається в процесі боротьби націй насамперед, боротьба ж класів грає не першорядну, а другорядну роль у розвитку суспільства. Експлуатація робітників підприємцями, стверджувалося в статті, – це велике зло, однак ще вдесятеро гірше зло є експлуатація одного народу іншим. Справді, вільне і високопродуктивне існування людства наступить тоді, коли всі народи здобудуть собі самостійність і свободу незалежно від того, перебувають вони тепер в капіталістичній залежності чи в комуністичній, – таким резюме закінчувалася стаття. В обох цих статтях показано було нечувану нерівність народів у так званих соціалістичних державах, де один народ має самостійність та ще й узалежнює від себе десятки інших народів; де деякі народи перебувають у так званій союзній залежності, інші в "автономній" залежності, ще інші не мають ніякої автономії, а ще інших позбавлено права проживати на своїх споконвічних землях. У цих роботах стверджувалось, що ті суспільні перетворення, які відбулися на землях колишньої царської Росії, нічого спільного не мають з уявним соціалізмом, що тут створено не соціалізм, а державний капіталізм, державний феодалізм й державне рабовласництво у найгірших їхніх формах, ідеологічно російського великодержавного шовінізму не усунено, а ще дужче розширено, лише діє він тепер під іншим прапором – червоним. Усі ці твердження в статтях було підкріплено живими прикладами з життя комуністичних державних утворень.

 

Тут була стаття під назвою "Література та псевдолітература на Україні", яка викривала терор над діячами української культури. Стаття показувала, як за часів сталінщини було фізично винищено кращих українських письменників та інших діячів культури; як тих, що залишились серед живих, змушено було творити на засадах крайнього примітивізму, від чого твори їхні втратили всяку художню вартість. Стаття показувала, як в галузі літературознавства було вчинено штучне тасування та неприкриту фальсифікацію української класичної спадщини, наводився довгий список письменників, яких беззастережно виключено з української літератури, або було подано у спотвореному вигляді. В цій статті розвінчувалася фальсифікація творчості Тараса Шевченка, вказувалося, що фальсифікатори навмисне принижували ідеї геніального Кобзаря, штучно прив'язували його думки до тодішніх російських думок, щоб догодити російському націоналізмові. В статті підкреслено було, що всім неросійським народам доводиться надто великою ціною платити за ідею побудови комунізму, яка вимагає від них зречення своєї культури та рідної мови. Тут твердилося і про те, що література часів сталінщини – це література, створена мистцями, які повернулися спиною до рідного народу; що всупереч цій творчості тепер починає відроджуватись література на засадах правди і що ця нова література врешті-решт переможе ту бутафорну літературу, яка стоїть на хистких дибах брехні.

 

Тут була стаття "Відповідь матері Василя Симоненка Щербань Ганні". Цю роботу було написано у відповідь на заяву матері Василя Симоненка, опубліковану в газеті "Радянська Україна". В статті було написано, що з творчості поета ми уявляємо його матір не такою, якою вона постала зі своєю заявою. В творчості Василя Симоненка його матір зображена ототожненою з нашою поневоленою Батьківщиною – Україною. Але ми розуміємо вас, – говорилося в статті. Розуміємо, хто і як писав цю заяву. Ми розуміємо, що людина, яка перенесла страхіття чека, гепеу, енкаведе, емгебе, не могла не злякатись погроз тих, хто пропонував їй підписати таку заяву. В заяві йшла мова про розуміння творчості Симоненка. Автори, сховані за підписом матері, силкувалися спрямувати читацьке розуміння творчості поета в бажаному їм напрямку. У "Відповіді" говорилося про те, що розуміння Симоненка треба шукати не в головах партійних бюрократів, а в голові того селянина, який відбував десять років каторги за жменю колосків, що він зірвав у тотальний голод 1933 року на колись своєму, а тепер колгоспному полі, рятуючись від голодної смерті. В статті говорилося, що нічого дивного немає в тому, що мати, стара жінка, не встояла перед брутальним насильством. За ним – влада, за ним – сила. Та треба знати й про те, що виростає нове покоління, позбавлене страху, яке з огидою відкидає "державні справи", обляпані кров'ю трудящих. І цьому новому молодому поколінню належить майбутнє, а не тим дідам, які тепер тремтять перед гнівом народу, боячись плати за свої підлі дії.

 

Була тут і така робота, як "З приводу процесу над Погружальським", написана до події спалення україніки в київській Центральній республіканській бібліотеці. В статті було висвітлено судовий процес над палієм Погружальським і доведено фактами, що справжнім організатором пожежі було кагебе. Стаття закликала українців не бути байдужими до дії великодержавного шовінізму.

 

Тут була стаття "Українська освіта в російському шовіністичному зашморзі", де було доказано, як безцеремонно проводиться русифікація на Україні; як українську мову доведено вже до такого стану, що вона стала чимсь другорядним, а то й зайвим у суспільному житті України, бо її витіснено з усіх установ, вищих та середніх навчальних закладів. Її загнано в глухі села, або користуються нею, як бутафорною розвагою, напоказ.

 

Тут була робота під назвою "З історії боротьби українського народу за своє визволення в часи громадянської війни на Україні. З матеріалів, спалених у Києві". Ця робота складалася з коротких витягів з історичних документів часів громадянської війни. В короткому вступі було вказано, що ці витяги взято з документів, які тепер спалено в київській Центральній республіканській бібліотеці. Читачеві, який прочитав ці витяги, стане ясно, хто був зацікавлений в знищенні їх.

 

В роботі наводилися такі документи:

1. Нота уряду України до уряду совєтської Росії з приводу наступу російської армії на землі України і кривавого розбою, який чинили російські армійці над українським населенням.

2. Стаття соціал-демократа Кашевського, опублікована в "Робітничій газеті" з приводу дій чекістів у захопленому совєтським військом Києві. У своїй статті Кашевський наводить факти кривавого терору чекістів над населенням Києва, він показав страхітливу картину знищення невинних людей у підвалах губчека, розстріл бразильського посольства, масове знищення людей у будинку оперного театру, в створених нашвидкуруч концентраційних таборах.

3. Наказ головнокомандуючого Української народної республіки Симона Петлюри по Наддніпрянській, Наддністрянській арміях та повстанських загонах, в якому головнокомандуючий застерігає військо проти погромів єврейського населення. В наказі сказано, що такі дії ганьблять наше чисте діло. Наше діло є чисте, говориться в наказі, а чисте діло вимагає чистих рук. Доля єврейського народу переплітається з долею українського народу, євреї були гнані в царській імперії так само, як і українці. Вони протягом тисячоліття проживають на території наших земель, їм нікуди йти від нас, і хто сьогодні вчиняє погроми на них, той творить ганебне діло. Ми ведемо священну визвольну війну і багато єврейських угруповань та організацій зрозуміло нас, вони обстоюють нашу боротьбу. Той, хто громить євреїв, паплюжить нашу боротьбу перед усім світом. Наказую, говорилось, усіх, хто чинить погроми євреїв, негайно віддавати до суду і судити за законами військового часу.

 

Тут була праця під назвою "Стан і завдання українського визвольного руху", яка в другому оформленні мала назву "Про сучасне й майбутнє України". В цій статті було показано, як далеко відходить слово від справи в сучасних совєтських правителів у напрямі збереження національних прав союзних республік, стверджувалося, що Україна з часу захоплення її комуністичною Росією, незважаючи на жорстокий терор, безперервно бореться за своє визволення.

 

Була тут стаття канадського публіциста Романа Рахманного "Лист до Ірини Вільде". У ній Рахманний переконував українських совєтських письменників, що писання творів на замовлення великодержавних правителів надто далеке від національних потреб українців, що тішитися виданням такого ґатунку творів, тішитися співами такого ґатунку пісень, танцями у вишиваних сорочках і затуляти вуха на те, що в містах майже не чути української мови, а натомість рясно чути її на Крайній Півночі Сибіру, – це означає зрадництво рідного народу.

 

У своїй статті Рахманний вказує, що Україна на міжнародній арені фактично ніде не фігурує. Про неї в світі знають менше, ніж про якусь колонію, бо всі державні функції за неї виконує Москва. Москва ж повністю порядкує на Україні в політичному, економічному та суспільному житті. Україна не розпоряджається своїми надрами, своєю пшеницею, своєю землею і навіть своїми громадянами. Над усім тим хазяйнує Москва. А щоб Україна не мала найменшої сили, її позбавлено своєї армії. І хоч на словах це суверенна держава, – фактично це країна, яка перебуває у більшій залежності, ніж будь-яка сучасна колонія, – випливає зі статті Рахманного.

 

Була тут і промова президента Ейзенхауера на відкритті пам'ятника Тарасові Шевченкові у Вашингтоні.

 

Тут був вірш під назвою "Повстаньте, гнані і голодні", в якому були такі рядки:

 

За наш хліб, за наш цукор, за сало,

За вугілля, залізо, чавун

Нам плюють межи очі, їм мало

Треба їм наші душі на глум...

 

Закінчувався вірш таким закликом:

 

Повстаньте, гнані і голодні

Робітники усіх племен!

 

Був вірш під назвою "Дума про хлібороба". В ньому було зображено сумну долю українського трудівника села, позбавленого землі й засобів виробництва, який на чужій йому, дармовій роботі втратив навіть людську подобу. Та автора не покидає надія на те, що цей принижений, тортурований народ ще виборе собі волю:

 

Ой вірю, вірю, надію маю –

Буде ще воля у рідному краю,

Буде ще правда бороти кривду,

Володар краю з темряви вийде.

З темряви вийде, розправить спину

І усміхнеться світлій годині.

 

Усі ці статті й вірші, крім "Листа до Ірини Вільде" та "Виступу Ейзенхауера", без підписів, пізніше в справах кагебе вони значились, як анонімні. Проте були тут твори й з авторськими іменами. Багато віршів Василя Симоненка, якого в той час ще мало видавали. Тут були й ті його вірші, які не ввійшли в поетові збірки, опубліковані пізніше, зокрема вірш "Злодій". Було тут багато віршів Ліни Костенко, уривки з поеми Володимира Сосюри "Мазепа", був виступ Андрія Малишка на похоронах Сосюри, публіцистичні статті Івана Дзюби. Був вірш Івана Драча під назвою "Публіцистична балада", в якому поет з властивою йому нестримною експресивністю нападає на підлу "повію з намальованими губами – бабу історію", яка дуже ретельно фіксує усі світові пригоди, а таку подію, як знищення голодом у тридцять третьому році дев'яти мільйонів українців, вона оминула.

 

Був тут і Павличків вірш "Молитва", пізніше опублікований в одній з його збірок, за який йому критика добре нам'яла чуба. Проте "Публіцистичну баладу" Івана Драча, як і багато віршів Миколи Вінграновського, Євгена Летюка, Ігоря Калинця, не публікували ніколи.

 

Були тут вірші Миколи Холодного та інших молодих поетів, які покладалися більше на "самвидав", ніж на офіційну пресу. Також була тут "Передмова" до другого видання "Кобзаря" Тараса Шевченка, вірші Івана Франка "Не пора", "Січова пісня", "Гайдамаки", "На великі роковини", вірші Степана Руданського, що їх не друкували за радянської влади, вірш Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна" та інші.

 

Курганський всівся за моїм столом в кімнаті, витяг зі своєї теки папір, обклався моїми матеріалами, написав на першій сторінці заголовок "Протокол обыска", поставив дату "4 сентября 1965 года, г. Феодосия" і почав записувати все, що перед ним лежало.

 

Хоч Михайло Масютко був заарештований 4 вересня 1965 року, вперше про нього слідчий почав розпитувати брата щойно під час допиту 20 вересня 1965 року:

 

Вопрос. Знаете ли Вы Масютко Михаила Савича, в положительном случае, в каких взаимоотношениях с ним находитесь, когда и где с ним познакомились?

Ответ. С Масютко Михаилом Савичем я познакомился в первых днях августа 1965 года в г. Львове возле памятника Ивана Франко. Познакомил нас мой брат Горынь Богдан Николаевич. Еще раньше, примерно осенью 1963 года или же в начале 1964 года, я познакомился с Масюткиным Вадимом и с его слов узнал, что у него есть родной брат Михаил. Когда после знакомства мы с Масютко Михаилом вели разговоры, то он сообщил мне, что днями выезжает в г. Феодосию, где имеет свой дом. В свою очередь, я сообщил ему, что днями мне предоставят отпуск и я хочу отдохнуть где-либо на море. Масютко Михаил пригласил меня в г. Феодосию, где он имеет свой дом, и тут же дал мне свой адрес, пообещав устроить меня с женой в своем доме.

 

Говорили мы с ним о поэзии, о состоянии современной литературы на Украине. Шла между нами беседа и на политические темы. С разговоров Масютко Михаила я понял, что он критически относится к целому ряду вопросов внутриполитической жизни на Украине. Мы договорились также, что через два дня встретимся с ним на этом же месте около памятника Ивана Франко, где я ему

сообщу, поеду ли в Феодосию на отдых или нет. Через 2 дня, это было 5 или же 4 августа сего года, часов в 7 вечера мы встретились с Масютко Михаилом в парке им. Ивана Франко, где я ему сообщил, что числа 8 или 9 августа выеду со своей женой Ольгой в Феодосию. Масютко обещал мне комнату в своем доме на время отпуска. В этот день шел дождь и наша встреча была непродолжительной.

 

Масютко имел 2 или 3 книги, изданные в 20-е годы во Львове. Это были стихотворения Ивана Франко и еще какого-то поэта. Я просмотрел книги и возвратил их Масютко. По поводу этих книг мы с ним обменялись мнениями. Видя, что Масютко выпивший, я ушел домой.

 

9 августа мы с женой выехали в Феодосию, по дороге я послал Масютко телеграмму, чтобы он встретил нас. 11 августа мы с женой Ольгой приехали в г. Феодосию, на вокзале нас встретил Масютко и он проводил к себе домой. В г. Феодосии, хотя я и жил на квартире Масютко Михаила, но виделся с ним не часто, так как с раннего утра до позднего вечера мы с женой находились на берегу моря. Но все же мы с Масютко однажды вели разговор о взаимоотношениях между писателем и читателем. Мы расходились во мнениях. Разговоров на политические теми в г. Феодосии мы с ним не вели.

Протокол прочитал. Все записано правильно                                                                                                       М. Горинь

Ст. следователь УКГБ                                                                                                                                          Малыхин

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т. 1. – Арк. 246-251.)

 

Тих показів брата слідчому було явно замало, тому наступного дня, 21 вересня, на допиті, що тривав з 10-30 до 13-25, брат продовжив свої покази:

 

"Когда мы вели с Масютко Михаилом дискуссию о взаимоотношениях между поэтом и читателем, Масютко доказывал, что поэт должен писать так, чтобы его понимали широкие слои читателей. Я ему доказывал противоположное, что читатель должен понимать поэта. В этом споре я сделал вывод, что Масютко придерживается отсталого взгляда на поэзию. Однажды Масютко зашел ко мене в комнату, дал несколько коротких рассказов, отпечатанных на пишущей машинке и попросил меня высказать свое мнение об этих рассказах. Рассказы были написаны в слащаво патриотическом тоне с эпиграфами выступлений руководителей Советского государства. Прочитав их, я убедился в том, что в художественном отношении они не выдерживают никакой критики. Масютко Михаил несколько раз спрашивал меня, как я оцениваю его рассказы в художественном отношении, но я не хотел и почему-то не мог высказать ему правду об его рассказах. Кроме того, был случай, когда Масютко зашел ко мне в комнату и попросил меня прослушать его очерки. Это было вечером, я был уставший, но все же Масютко прочел мне свои два очерка. По содержанию они были антисоветские, имели надуманные факты и носили резкую критику советских порядков. В одном очерке Масютко описывал голод 1933 года, второй очерк тоже был написан в том же духе. В художественном отношении очерки никакой ценности не представляли, написаны были в грубом стиле и довольно коряво. Я прослушал их, но мнения своего Масютко Михаилу не высказал. Больше Масютко ко мне не обращался с просьбой прорецензировать его произведения. Кроме этих случаев, Масютко как-то показал мне с женой город Феодосию и мы все вместе катались на катере.

 

Еще перед отъездом в Феодосию я узнал от своего брата Горынь Богдана (но, возможно, от кого-то и другого, точно не помню), что в Феодосии, в доме творчества Союза советских писателей под названием "Коктебель", отдыхает поэт Драч Иван, которого я хорошо знаю. Поэтому, будучи в г. Феодосии, я решил навестить Драча и числа 13-14 августа сего года мы с женой выехали в поселок Планерское, в 15-20 км от города Феодосии, где расположен "Коктебель". Масютко Михаил тоже поехал с нами. В "Коктебеле" я встретил Драча Ивана, писателя из г. Львова Иванычука Романа и поэта Павлычко Дмитрия. Все вместе мы пошли в горы Карадаг и разговоры вели только на бытовые темы.

 

Тогда же Масютко Михаил пригласил Драча, Павлычко и Иванычука к нему в г. Феодосию. Числа 15 августа на квартиру к Масютко приехали Павлычко Дмитрий, Драч и Иванычук. Все мы выпили вина, поговорили на бытовые темы. Масютко отзывал в сторону Драча и Павлычко, критиковал их произведения и что-то доказывал. Я тогда понял, что Драч и Павлычко остались недовольными нетактичным поведением Масютка. Мне также это было неприятно. 24 августа сего года Масютко Михаил проводил меня на вокзал и я выехал в г. Львов.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                                                                                    Горинь

Ст. следователь УКГБ                                                                                                                                         Малыхин
(Там само. – Арк. 252-258)

 

Під час допиту брата 22 вересня 1965 року, що тривав з 10-15 до 18-20, слідчий Малихін усю свою увагу зосередив на статті "Сучасний імперіалізм":

 

Вопрос. Уточните, при каких обстоятельствах и когда Вы получили статью антисоветского содержания "Сучасний імперіалізм".

Ответ. Статью "Сучасний імперіалізм" я получил в марте или же в апреле 1965 года, то есть в то время, когда я замещал на работе начальника лаборатории психологии труда на Львовском заводе "Автопогружчик". Замещал же я его с 5 марта сего года и, помню, это было в первом месяце моего замещания. Эту статью ко мне на квартиру принес мой брат Горынь Богдан и предложил ее прочитать. Я тут же при Богдане прочел статью "Сучасний імперіалізм". Она мне не понравилась. Через несколько дней ко мне пришел брат Богдан и между нами опять состоялся разговор об этой статье. Я сказал Богдану, что эту статью нельзя давать кому-либо читать, что ее лучше всего сжечь и даже никому не показывать. Я мотивировал свой вывод тем, что автор статьи выступает защитником американского империализма и пытается обелить фашизм. Поэтому она не отвечает моим взглядам. Кроме того, в статье не чувствовалось строгости научного мышления и был неумелый подбор терминологии. На мои слова Богдан ответил, что он в этом со мной согласен, но автору никто не запретит самому распространять свою статью, и лучший выход из положения – постараться убедить автора в ошибочности его взглядов. Поэтому он предложил мне написать рецензию на статью. Я согласился с предложением Богдана и тогда же у себя в квартире за час или полтора, пока спал ребенок, набросал заметки, которые должны были лечь в основу рецензии на статью "Сучасний імперіалізм". Заметки я написал на четырех листках – один лист бумаги был стандартного формата, два листа были меньшего размера и один лист бумаги был из записной книжки. Я хотел в последующем доработать эти отдельные заметки и отдать их брату Богдану, чтобы он их отдал тому человеку, от кого получил статью. Я тогда не знал автора и не спрашивал Богдана об авторе статьи "Сучасний імперіалізм". Эти листки с моими записями я долгое время носил при себе в кармане и как-то в мае Богдан, будучи у меня в квартире, спросил, привел ли я в порядок заметки на статью "Сучасний імперіалізм". Я ответил, что заметки так и не привел в порядок. Тогда Богдан сказал, что возьмет эти заметки и отдаст почитать человеку, от которого получил статью. Я отдал Богдану заметки, которые он возвратил мне примерно через 2-3 недели вместе с ответом автора статьи "Сучасний імперіалізм" на мои "Зауваження". Автор в ответе на мои "Зауваження" оправдывается, почему он в статье "Сучасний імперіалізм" так трактует те вопросы, которые критиковались мною. Но по существу, из ответа на мои "Зауваження" не было видно, что автор намерен менять критикуемые положения. Об этом я и сказал брату Богдану. Я не помню был ли ответ на мои "Зауваження" напечатан на пишущей машинке или же написан от руки, но после того, как я прочитал его, Богдан этот ответ от меня забрал. Ответ на "Зауваження" я прочел в июне месяце сего года. После этого, как я помню, в том же июне месяце, когда Зваричевская пришла ко мне на квартиру и попросила дать ей что-то почитать из нелегальной литературы, я, имея у себя статью "Сучасний імперіалізм" и наброски, вернее, черновые записи своих "Зауважень" дал ей прочитать и статью, и заметки, но я ей также высказал свое мнение, что с автором этой статьи я не согласен и это несогласие отметил в своих заметках.

 

Как я уже показал ранее на допросе, с Масютко Михаилом я познакомился в первые дни августа 1965 года, во время чего мы вели с ним разговор по целому ряду вопросов, в том числе и о статье "Сучасний імперіалізм". Мы обменялись мнениями о ней, по некоторым вопросам Масютко не согласился со мною. Но разговор о статье так и не окончился. Я спешил домой.

 

Допрос проводился с перерывом с 13 час. 10 мин до 14 час. 30 мин."

 

Кагебісти розставляли для звинувачених не одну, а кілька пасток. Заманивши в одну з них, вони висмоктували з жертви кров, а опісля давали їй можливість прийти до тями, набратися трохи сил і заманювали в нову пастку. І так упродовж всього слідства. Витягнувши від брата зізнання, що він обговорював з Масютко статтю "Сучасний імперіалізм", Малихін почав звинувачувати Михайла, що він не про все, що знає, розповідає слідству. На допиті 23 вересня, який тривав з 11-00 до 17-40, Малихін запитав брата Михайла:

 

Вопрос. Сообщил ли Вам Горынь Богдан, от кого он получил статью "Сучасний імперіалізм" и ответ на Ваши "Зауваження"?

Ответ. Брат мой Богдан мне не говорил, от кого он получил статью "Сучасний імперіалізм" и ответ на мои "Зауваження".

Вопрос. На допросе Ваш брат Горынь Богдан Николаевич показал, что он сообщил Вам о том, что статью "Сучасний імперіалізм" ему передал Масютко Михаил. Почему и с какой целью Вы скрываете это?

Ответ. Я этого факта не скрываю, но не помню, чтобы мой брат Богдан говорил мне фамилию, от кого он получил статью "Сучасний імперіалізм".

Вопрос. На том же допросе Ваш брат Горынь Богдан показал о том, что он сообщил Вам, от кого он получил ответ на Ваши "Зауваження". Намерены ли Вы рассказать все правдиво?

Ответ. Показания своего брата Богдана по этому вопросу я не подтверждаю.

Вопрос. Если Ваш брат Горынь Богдан не говорил о том, от кого он получил статью "Сучасний імперіалізм" и ответ на Ваши "Зауваження", то почему же вы при встрече с Масютко Михаилом обсуждали статью "Сучасний імперіалізм"? Причем, как вы показали на предыдущем допросе, это обсуждение статьи состоялось при знакомстве с Масютко.

Ответ. В разговоре с Масютко Михаилом я узнал, что ему известна статья "Сучасний імперіалізм". Так как я ее читал, мы и обменялись с ним мнениями об этой статье.

 

Допрос проводился с перерывом с 13-15 до 14-50.

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                                                                                     Горинь

Ст. следователь УКГБ                                                                                                                                          Малыхин"

 

Вимучений до краю, брат Михайло понад усе хотів прискорити завершення слідства, тому намагався давати на допитах начебто вичерпні відповіді. 4 січня 1966 року з 10-10 до 19-00 його допитував слідчий Малихін з участю заступника прокурора Львівської області старшого радника юстиції Старикова. Братові було пред'явлено обвинувачення:

 

Питання. Вам пред'явлено обвинувачення по ст. ст. 62 ч. 1 і 64 КК УРСР, яке викладено в постанові від 4 січня 1966 року. Чи розумієте Ви суть обвинувачення і чи визнаєте, себе винним в пред'явленому обвинуваченні?

Відповідь. Суть пред'явленого мені обвинувачення, яке викладене в постанові від 4 січня 1966 року, зрозуміле. Винним себе визнаю в скоєнні злочину по ст. ст. 62 ч. 1 і 64 КК УРСР і пояснюю слідуюче. Справді, з 1963 року я разом зі своїм братом Горинь Богданом поширював серед своїх знайомих деякі ідейно-невитримані вірші й статті, які не друкувалися в радянській пресі. Маю на увазі деякі вірші В. Симоненка, статті Кутинського та подібні до них. Крім статей і віршів друкованих, я мав магнітофонні записи деяких віршів В. Симоненка, які за своїм змістом були ідейно-невитриманими. Всі ці матеріали я сприйняв позитивно, вони не розходилися із моїм світоглядом. Тому поширення цих документів має свої причини, які своїм корінням сягають до періоду формування мого світогляду. На мене значний вплив мала література націоналістичного спрямування, зневажливе ставлення до всього українського в польській школі за часів буржуазної Польщі, період боротьби в західноукраїнському селі з бандерівцями та інше. Все це формувало в мені зародки націоналістичного світогляду. Проте націоналістом я себе ніколи не вважав, критикував націоналістичні погляди, але під час аналізу недоліків у нашому суспільстві відходив від об'єктивізму.

 

Так, я вважав, що в Україні проходить інтенсивний процес русифікації українського народу, ведеться наступ на здобутки української культури, нічого не робиться для поліпшення матеріального становища селянства. Я вважав, що з цим миритися не можна і слід критикувати, викривати ці недоліки шляхом пропаганди літератури, яка торкається цих питань. Я прагнув ліквідації згаданих недоліків, розширення політики прав України, але не мав чіткої мети своєї діяльності.

 

Літом 1963 року я познайомився з літературознавцем Світличним Іваном, мешканцем м. Києва. Познайомив мене з ним мій брат Богдан, але я сам був ініціатором цього знайомства. Мої стосунки зі Світличним склалися на ґрунті спільного зацікавлення літературою, мистецтвом і, особливо, молодою поезією. Зустрічалися ми з ним по два рази в Києві і Львові й один раз на похоронах Симоненка Василя в місті Черкасах. Жодного разу спеціально ми не зустрічалися. Ці зустрічі відбувалися принагідно. Розмови у нас велися на літературні і політичні теми. Я не пам'ятаю конкретних розмов на політичні теми, але в цих розмовах ми торкалися питань викривлення національної політики в Україні, так званої русифікації, приниження української культури. Світличний вважав, що це становище слід виправляти шляхом критики недоліків у пресі, шляхом публічних виступів, а також не виключав поширення тих матеріалів, які не друкувалися в радянській пресі. Через свою ідейну невитриманість я був згідний з його думками, бо раніше сам їх висловлював.

 

Протягом 1963-1964 років я познайомився з Косівим Михайлом, Осадчим Михайлом, Гелем Іваном, Бутуриним Степаном, Морозом Валентином. Раніше я познайомився з Садовською Ганною, Зваричевською Мирославою, іншими. Ми зійшлися на ґрунті спільних зацікавлень молодою поезією, обмінювалися нею і приблизно однаково інтерпретували її. Пізніше появилися статті типу Кутинського, якими я обмінювався з більшістю згаданих знайомих. У квітні 1964 року я запропонував Гелю Івану придбати друкарську машинку для розмноження цих документів. Він погодився і дав мені 40 карбованців. Зваричевська Мирослава дала мені в той же час, а можливо, трохи раніше, 15 карбованців для допомоги матері Василя Симоненка. Але я їх теж використав на покупку машинки, яку купив десь у кінці квітня 1964 року за 105 чи 110 крб. Про те, що я використав ці гроші на придбання машинки, я розповів Зваричевській і вона погодилась зі мною. Машинку в себе я тримав недовго і згодом передав її Садовській Ганні, яку попросив надрукувати поезії Симоненка, що в той час не всі друкувалися в радянській пресі. Восени 1964 року Садовська повернула мені друкарську машинку і я через деякий час віддав її брату Горинь Богдану. Те, що на цій машинці друкували антирадянські документи Калинець Ірина і Калинець Ігор, я не знав.

 

Мені пред'явлено обвинувачення в тому, що я займався організаційною діяльністю по розповсюдженню і поширенню антирадянських документів. Справді, придбавши друкарську машинку, я не думав на ній друкувати антирадянські документи, а лише поезію. Але згодом по моїй ініціативі на цій машинці друкувалися антирадянські статті. Коли попадалися мені в руки закордонні націоналістичні видання, я був ініціатором розмноження їх фотографічним способом. Коли весною 1965 року Зваричевська Мирослава дала мені 13 карбованців на допомогу матері Василя Симоненка, я їх витратив на придбання паперу і фотопаперу. Чи говорив я Зваричевській, як використав ці гроші, не пам'ятаю. Я також деякі антирадянські документи обговорював зі своїм братом Богданом, а на "Тези" просив Бутурина Степана і Гель Івана дати відгук.

 

У серпні чи липні місяці 1964 року я випадково в своєму селі Кніселі Жидачівського району Львівської області зустрів канадського туриста Герича Дмитра. Він розповідав про культурне життя канадських українців і на прохання дав мені закордонну газету "Новий шлях" зі статтею антирадянського змісту "Відповідь діячам культури в УРСР від діячів культури в Америці і Канаді". Я осінню 1964 року попросив Садовську Ганну передрукувати цю статтю, що вона і зробила, але в кількох екземплярах чи у двох – не пам'ятаю. Згодом цю статтю десь передрукував брат Богдан. Цю статтю я дав Косіву і Бутурину. Можливо, ще кого знайомив з нею, не пам'ятаю.

 

Так поступово від поширення документів ідейно-невитриманих я перейшов до розповсюдження антирадянських документів.

 

Літом 1964 року я дав для ознайомлення Світличному Івану книгу антирадянського змісту "Проклинаю" Шкварка, яка була видана під час німецької окупації м. Львова. Цю книгу Світличний повернув мені весною 1965 року через Чорновола В’ячеслава.

 

Восени 1964 року в Львові чи в Києві, точно не пам'ятаю, Світличний дав мені для ознайомлення антирадянський документ програмного характеру "Стан і завдання українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)". Про те, що "Тези" написав Михайло Масютко, мені не відомо. Під час моєї зустрічі в м. Києві зі Світличним Іваном восени 1964 року я запитав, яка його думка про "Тези", на що Світличний відповів, що варто було б обмінятися нам думками з приводу тих "Тез". Я хотів виробити власну думку і тому вирішив почути міркування про цей документ деяких своїх знайомих. З цією метою я давав "Тези" Гелю Івану, брату Богдану, Бутурину Степану. Не заперечую, що з "Тезами" знайомилась і Зваричевська Мирослава, але я цього не пригадую.

 

 

Зимою або весною 1965 року брат Богдан приніс на квартиру письмовий відгук на "Тези", написаний, як сказав мені брат Богдан, Осадчим Михайлом. Але зауваження були написані наспіх, не представляли ніякого інтересу і я їх спалив. Раніше на допиті й очній ставці я показав, що Бутурин Степан дав мені письмовий відгук на "Тези". Уточнюю, що я переплутав факти, й відгук Осадчого і зовнішні ознаки відгуку приписав Бутурину. Насправді Бутурин мені письмового відгуку не давав. Він щось говорив про "Тези" усно, але що, я не пам'ятаю. Гель Іван обмежився зауваженням, що "Тези" йому не подобались.

 

Влітку 1965 року мій брат Богдан дав мені надрукований на машинці варіант "Тез" під назвою "Про сучасне і майбутнє України", але я його не читав і дав для ознайомлення Косіву Михайлу. Ті "Тези", які я отримав від Світличного, були у вигляді фотокопії на трьох листках малого формату.

 

Наприкінці 1964 року мій брат Богдан дав мені книгу "Вивід прав України", видану за кордоном, і фотоплівку цієї книги. Від кого він отримав книгу і плівку, Богдан мені не сказав. Я прочитав цю книгу. Це хрестоматія політичних статей українських націоналістичних діячів різного періоду. По змісту вона антирадянська. Цю книгу я давав читати Гелю Івану, Садовській Ганні, Стараку Теодозію, Зваричевській Мирославі, яка, як я пам'ятаю, читала цю книгу у мене на квартирі.

 

У грудні я познайомився з мешканцем м. Івано-Франківська Морозом Валентином. В розмові з ним я розповів йому про книгу "Вивід прав України". Мороз проявив до неї інтерес і коли на початку січня 1965 року я з Ясеницьким поїхав у місто Івано-Франківськ до громадянки Грушкевич за літературою старих видань, то принагідно взяв з собою фотоплівку книги "Вивід прав України" і передав її Морозу Валентину. 

 

Весною 1965 року Мороз Валентин повернув мені фотоплівку і я її віддав Садовській Ганні, яку попросив виготовити фотокопії книги. Садовська зробила дві фотокопії книги "Вивід прав України" і віддала мені фотоплівку та ці фотокопії. Одну фотокопію забрав мій брат Богдан. Я ще йому допомагав зброшурувати фотокопію. Другу фотокопію залишив собі.

 

Наприкінці 1964 року я отримав від брата Богдана статтю антирадянського змісту "Українська освіта в шовіністичному зашморзі". На початку січня 1965 року до мене на квартиру зайшли дві студентки, з якими я познайомився трохи раніше на квартирі у Мороза Валентина в місті Івано-Франківську, але не запам'ятав їх прізвищ і тому хто з них Ковальчук, хто Панас, я не можу сказати. Цим дівчатам я дав прочитати статтю "Українська освіта в шовіністичному зашморзі". В той час у мене був тільки один екземпляр цієї статті і вони її переписали і забрали з собою. Потім зимою чи весною Богдан десь надрукував ще цю статтю і я дав один чи два примірники Косіву Михайлу.

 

Мешканцю міста Львова Кобилюху Василю я давав деякі статті як ідейно невитриманого, так і антирадянського змісту і просив його деякі з них розмножити. Чи давав я Кобилюху розмножити статтю "Українська освіта в шовіністичному зашморзі" я не пригадую, але це могло бути.

 

Зимою 1965 року я отримав з Києва фотокопію книги антирадянського змісту "Сучасна література в УРСР". Хто мені її привіз, хто передав – теж не знаю, але вважаю, що міг мені передати з Києва цю фотокопію Світличний Іван, бо я ніколи від інших осіб ніяких документів не отримував.

 

Книга "Сучасна література в УРСР" надрукована за кордоном. Крім мене, цю фотокопію читав у той же час мій брат Богдан, а після я дав її прочитати Садовській Ганні, в якої вона і залишилась.

 

Раніше я показав, що книгу "Панорама найновішої літератури в УРСР" мені на початку 1965 року передав із Києва Світличний. На очній ставці зі мною Світличний Іван пояснив, що він цю книгу у себе на квартирі дав моєму брату Горинь Богдану. Виходить, що Богдан приніс цю книгу до мене, а я її дав читати Садовській Ганні. Ця книга з передмовою антирадянського змісту.

 

На очній ставці зі мною Старак Теодозій, який брав у мене деякі документи антирадянського змісту, показав, що він одержав від мене фотокопію передмови книги "Панорама найновішої літератури в УРСР". Пояснюю, що я не мав у себе фотокопії передмови цієї книги і тому не міг йому дати цю копію.

 

Допит проводився з перервою з 13 до 14 години.

 

Протокол прочитав. Все записано правильно                                                                                                            Горинь

 

Ст. слідчий УКДБ капітан                                                                                                                                          Малихін

 

Зам. Прокурора Львівської області ст.. радник юстиції                                                                                               Стариков

(Там само. – Т. 3. – Арк. 302-324)

 

У наступні дні брат Михайло продовжив свої покази, які не буду цитувати, оскільки весь матеріал ввійшов у "Звинувачувальний висновок" і "Вирок", про які мова далі.