Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина І. (автор: Горинь Богдан)

опубліковано 13 лист. 2013 р., 06:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 лист. 2013 р., 12:26 ]

РОМАН-КОЛАЖ У ТРЬОХ КНИГАХ

КНИГА ПЕРША (1955–1965)

 Ігор Калинець

Раніше чи пізніше перед дослідниками творчості видатного українського поета, політв'язня, лауреата Національної премії ім. Шевченка постане питання: як починався поет, якими були його ранні уподобання, що він читав, що думав про прочитане, як починався його творчий шлях. Якоюсь мірою відповіддю на ці питання стануть три листи майбутнього поета, написані ще учнівською рукою. Перше, що впадає у вічі під час читання цих юначих листів, так це грамотність, чіткість висловлення думок, щирість і скромність. Написані ці листи Калинцем-десятикласником навесні 1956 року. Виникає питання, чому ці листи адресовані мені?

Ігор Калинець на три роки молодший від мене, народився він 1939 року в м. Ходорові, де, як і я, закінчував середню школу. Знав я його ще зі школи як учня молодших класів. Зустрічалися ми не тільки у школі, але й у церкві, до якої на літургію Ігор з батьками приходив кожної неділі (старенька хата його батьків була розміщена навпроти церкви). З дитячих років Ігор був здібним учнем, багато читав, вчився гри на скрипці, співав у церковному, а пізніше – у шкільному хорі, гарно декламував вірші. Під впливом ранніх інтимних переживань, симпатій і розчарувань у шкільних подругах почав писати повість на тему з шкільного життя, а майже паралельно – перші свої вірші. Приїжджаючи як студент Львівського університету до батьків у Ходорів, я зустрічався з Ігорем, розповідав йому про літературні новинки, давав дещо читати зі своїх книжок, радив йому готуватися до вступу в університет, заохочував писати мені листи, розповідати в них про свої думки, почуття, про школу, вчителів, навчання, про прочитані книжки. Ігор радо погодився, і з того часу у моєму архіві збереглися три його листи, написані у 1956 р., коли він навчався у десятому класі. Саме у той час дирекція Ходорівської СШ організувала зустріч випускників школи з учителями і учнями старших класів. Було це після історичного XX з'їзду КПРС, тож не дивно, що у своєму виступі на цій зустрічі я торкнувся питання про святий обов'язок кожної людини усвідомлювати, хто вона, знати, яким був і яким є її народ, ким і за що був довгі віки закутий, пам'ятати заповіти Шевченка і Франка. Мій виступ, в якому були цитати з поезій Шевченка, Франка, Павличка, викликав бурхливі оплески і вчителів, і старшокласників. Очевидно, що виступ не сподобався дирекції школи, про що пише Ігор у своєму листі. У вересні 1956 р. Ігор став студентом Львівського університету, де ми бачилися мало не кожного дня, а тому продовжувати листування вже не було сенсу. Ось ці три листи, які збереглись у мене:

Дорогий товаришу!

Пройшло вже після неділі чотири дні, і я подумав, що вже пора написати листа, хоч знаєш, як це мені трудно. Та нічого не поробиш. Дав слово – пишу. Сам не знаю ще, про що саме Тобі писати, від чого починати.

Почну від себе (може, це нескромно з мого боку!). Після тої пам'ятної неділі (не забув моєї зустрічі з Марією?) нічого особливого коло мене не сталося. Звичайно, трохи важко було мені, та нічого не поробиш. Потрібна була сила волі, але все-таки зовсім відвернути від неї свої думки не зміг.

Тобі, напевно, це нецікаво. Пробач. У понеділок на уроці алгебри відбувся такий діалог між мною і Семеном Степановичем. Як догадуєшся, почав він.

- От Горинь говорив! Зовсім філософ. А колись, пам'ятаю, задачі не міг правильно списати... Гляди, філософ, хоч куди... Чуть не самий Франко! Які то він погляди розвивав?? Здається, буржуазно-націоналістичні, чи що...

Це було сказано в дуже насмішливому тоні, і я ждав, що він зараз звернеться до мене (тоді я був коло дошки). Так і сталось.

- А ти який вірш декламував? Свій?

- Ні, Павличка.

- Ага. А то твій друг?

- Та ні.

- А хто... футурист?

- Ні, наш, радянський поет.

- А-а! Значить, реалістичного напрямку, реаліст.

Я підтвердив. І на цьому для мене щасливо скінчилось. Як це Тобі, Богдане, подобається? Після цього він більше нічого вже не говорив про Тебе, нічого не запитував.

Що ж дальше писати? Як хочеш, розкажу Тобі про свої "творчі" плани. Я вже давно задумав писати повість (так, так, повість!) із життя учнів. Маю досить матеріалу, образи мені вже уявляються. Хочу охопити велику кількість образів на великому протязі часу. Не знаю, як це вийде в мене, але почуваю велику охоту писати ці сцени зі шкільного життя. Вже навіть зробив початок першого розділу.

Зараз, після неділі, так хочеться писати! Пишу на уроках, навіть на перервах. Почав дуже акуратно вести щоденник. Поставив собі за завдання писати найменше 2-3 листи на тиждень. Навіть Марті буду писати. Ти ще не забув про неї? Обіцяла дівчина писати, а мовчить. Почну вже я.

Богдане! Я хотів би дуже почитати нову збірку Павличка. Дуже Тебе прошу – дістань, якщо можеш. Олександрі Федорівні передав ще вчора записку, але відповіді не було. Якщо буде, то напишу Тобі в слідуючім листі. Статті про типовість не встиг ще почитати, бо дуже багато маю кожного дня роботи, завжди лягаю спати дуже пізно і ніяк не зміг знайти часу піти в бібліотеку. Можливо, вже піду завтра. Більше нічого не маю такого цікавого, щоб написати. В наступному листі постараюсь краще написати, орієнтуючись на Твій лист.

Міцно тисну руку.                                                                                                                         Ігор.

При зустрічі з Ігорем ми домовились, що він писатиме мені кожного тижня, бо тільки така дисципліна здатна виробити навик ділитися думками і враженнями на папері з такою ж вільністю, як під час усної розмови. До моїх слів Ігор поставився відповідально, він за всяку ціну намагався дотримати слова. Саме під час писання листів народилась у нього думка написати повість зі шкільного життя. Участь у хорі, гра на скрипці і захоплення поезією разом з юначими переживаннями, викликаними дружбою з дівчатами, спричинились до народження перших віршів.

Наступного листа я отримав через тиждень:

 

Дорогий товаришу!

Якраз минає тиждень з того часу, як я написав Тобі першого листа. Настав час писати другого. Сижу ще над чистим папером і думаю: про щоб то писати? Нічого не сталося, нічого не зробив. Сірі, одноманітні дні. Ледве просидиш 6 уроків і прийдеш додому – за уроками і вечір захоплює. Так хочеться щось гарне почитати – не стає часу.

Зараз ми вивчаєм "Прапороносці" і "Молоду гвардію".

Раніше я не звертав уваги на ці твори. Лиш тепер вони мені стали дуже подобатись. Звичайно, не все приваблює мене. В "Прапороносцях " захоплює мене поетика, ліризм, багатство мови. Відчувається в цьому творі поетичний розмах Коцюбинського. В "Молодій гвардії" вражає широта і багатство образів. Правда, які прекрасні ці молоді люди? Так хочеться наслідувати їх, вчитись у них. Ти, Богдане, знаєш як! Я так хотів би знати Твою думку про Гончара і Фадєєва. Якщо можеш, то напиши кілька слів.

Минулої неділі, нарешті, прочитав статтю про типовість. Я зрозумів її і вона мені подобається. Я тепер тільки жду, щоб Олександра Федорівна, характеризуючи образи, почала:

- Типове не тільки те, що найчастіше зустрічається...(Вона це любить робити дуже часто. Тільки зараз, на жаль, ми вивчаємо такі образи, що до них не потрібно таких вступів). З Семеном Степановичем у мене дуже гарні зараз стосунки. Не знаю чому. Особливо ми з ним розмовляємо про хор, бо він каже, що лиш я один з хлопців добре співаю. Про Тебе вже більше не згадував. А О. Ф. Цап мовчить з відповіддю.

Трохи працював над своєю майбутньою повістю. Написав перший розділ, та думаю ще переробляти його наново. Пишу вже другий розділ. Думаю, що він повинен бути, як для мене, гарним. Потроху пишу вірші. Вся ця "творча" робота відбувається на уроках. Найбільше на уроках математики. Ех, коли б Семен Степанович знав, як зловживають його добротою!!

Як хочеш, то розкажу Тобі про свій роман, а то не знаю вже про що дописати четверту сторінку. Ти знаєш, про який "роман" буде іти мова. Після отої неділі (незабутньої! Хоч дуже хочеться її забути) я майже кожного дня, найбільше у школі, зустрічаюсь з М. З нею я після того ще не говорив. Та й про що? Навіщо? Та бачу, що вона чогось немов боїться. Ні разу не відважилась глянути у вічі. А раз, коли ми виступали у клубі і повертались вечером, вона виходила із знайомим хлопцем. Я йшов позаду. Той чогось обернувся і якісь робив мені невиразні знаки. Я не зрозумів. Та думав, що він хоче, щоб я йшов з М. Але я не міг. Мені не хотілось унижуватись перед нею. І навмисно разом з хлопцями, сміючись, пройшов мимо неї... Не знаю, чи добре зробив, хоч здавалось, що добре, та потім цілу ніч відпокутував... Богдане, я не запитую про Тебе і Твої справи. Ти ж знаєш, про що маєш відписувати.

Ігор.

Майже кожної неділі я їздив у Ходорів до батьків. Тож обов'язково заходив до Калинця, привозив йому якісь книжки, читав те, що він написав. Говорили ми про громадянську позицію в літературі, про справжню і фальшиву поезію. Прикладів для розмови було чимало. Ігор на очах дорослішав, і хоч був він ще учнем, але більше був подібний на студента. Він вільно висловлював свої міркування про вчителів, однокласників, прочитані книги. Не вистачало ще знань, але він щоденно ними збагачувався, шукав відповіді на питання, які його цікавили, не давали йому спокою. Після Павличка новим захопленням став Олександр Олесь. Він імпонував йому ліричністю, музикальністю, громадянським звучанням. У школі він наслухався про декадентство, занепадництво "буржуазної літератури", і та інформація деякий час тяжіла над його свідомістю, але невдовзі він від неї вивільнився. У третьому (по черзі) листі він ще протиставляє Олександра Олеся Василю Пачовському – відомому молодомузівцю, а коли познайомився з поезією Миколи Вороного і Богдана Лепкого, то змінив свій погляд на поетів "Молодої Музи". Невдовзі на нього матимуть вплив ранній Тичина і, зокрема, Богдан-Ігор Антонич. Третій лист фіксує процес еволюційного естетичного зростання Ігоря Калинця і тим він цікавий:

Дорогий товаришу!

Сьогодні минув тиждень, як Ти був у мене. Той тиждень пройшов дуже цікаво. В понеділок я ще раз перечитав поезії О(леся). Особливо звернув увагу на його громадянські мотиви. Думаю, що він не стояв осторонь від життя. Майже більша половина творів у цій збірці присвячені подіям 1905-1907 рр., а також і 15-18 років. Коли я порівняв із В. Пач., то тільки тоді ясно усвідомив, що таке декадент. В останнього містика страшенна, а в того зовсім інше.

Богдане! Хіба символісти, типу О(леся), являються також занепадниками?

Екскурсія у Львів пройшла досить цікаво. Я навіть не сподівався, що в університеті є такі прекрасні музеї (на Щербакова, здається). Я думав, що ми підемо також і в головний корпус університету. На жаль, не були.

За той короткий час я дуже зблизився з О. Черкес. В ній я знайшов те, що хотів би бачити в своєї подруги; те, чим перше наділяв (без всяких причин) Марію. Можливо, це тільки так здається спочатку. Але я більш упевнений, що це саме так, бо О. знаю, хоч і здалека, від 7 кл.

Богдане! Щоб Ти тільки знав, що ми вже з нею не обговорили за ці декілька днів. Дуже скомпонувались, так що це визвало дуже багато пересудів, особливо з боку Марії, яка, напевно, думає, що я це все тільки роблю їй на злість. Боюсь, що вона починає жалувати. Цього не хотів би, хоч поки що з Оксаною товариські стосунки.

Та цього досить! Хотів би Тобі сказати, що на олімпіаді дуже гарно співав бортницький хор. Напевне, візьме 1-ше місце. Мене трохи образили. Я мав говорити вірш. Говорив на пробі у школі дуже гарно, що всі учителі були в захопленні (не думай, що хвалюсь!). А на олімпіаду не допустили. Всяких нещасних декламаторів набрали повно... Дурниця!

На цьому весь матеріал вичерпався. Не гнівайся, бо бігме більше нічого не можу придумати.

Хіба? Знаєш, Ти говорив про той "куточок". Я не знаю, як він повинен виглядати, тому буду чекати листа від Тебе.

В Короленка читав таке: він старавсь кожному стрічному предметові надати образності. Наприклад, проходячи повз маленьку стару хатинку, він говорив собі: вона насуплена, наїжена, прижмурена, скривджена, сумна...

Я хочу також це ввести в звичку. Кінчу! Бувай здоров.

1. IV                                                                                                                                                  Ігор.

Це єдиний датований лист. І хоча не проставлено року, то нема сумніву, що лист написано Калинцем-десятикласником 1 квітня 1956 року.

ТРУДНІ РОКИ

У мою звичку ввійшло кожного тижня обходити книгарні й купляти все, що мене зацікавило з літератури, естетики, філософії, образотворчого мистецтва. Майже всю стипендію я тратив на закупку книжок, а тому доводилось обмежувати себе у харчуванні.

Щоб зекономити гроші, я вибрав такий режим: зранку чай, в обід суп (5 коп.) з хлібом, намащеним гірчицею, які завжди були на столі у студентській їдальні безплатно. Чим це закінчилось не важко передбачити. Виснажений до краю, я захворів і був відправлений у студентський профілакторій, де під наглядом лікарів вдалося вийти із дистрофічного стану. Викладач Мороз порадив мені під час канікул давати уроки випускникам середніх шкіл, які готувалися до вступу у вузи, але погано знали українську мову, не здатні були грамотно написати диктант, а тим більше твір на задану тему. Можливо, що батьки кількох випускників звернулися за порадою до Мороза, а він порекомендував мене, дав телефони і сказав, що мої уроки будуть добре оплачені. Перед закінченням сесії я написав листа батькам:

Дрогобицька обл., м. Ходорів,

вул. Львівська, 21-а,

Гориню М. М.

 Добрий день, дорогі батьки!

Вчора я здав другий екзамен з української мови. Здав не так, як сподівався, на "5". Готуюся тепер до наступного. Голова майже не болить, але те майже таке, як добрий український гак. Лікарі понавиписували всякої біди, тому доводиться кілька разів в день пити всяку гидоту. У нас багато студентів кинули екзамени і пішли в лікарні. Дуже багато хворіє на груди. Знаєш, мамо, того хлопця, що колись приносив мені книжки? У нього загострена форма туберкульозу. Лежить в лікарні. Він казав, що навіть подумати не міг, що у нього груди хворі. Але пішов на рентген і йому сказали, щоб зразу йшов у лікарню. І так багато хлопців.

Чи отримали ви яку вістку від Мішки? Я йому ще не відписав, але сьогодні думаю відписати. Ви напишіть йому, чи є яка надія на місце в Ходорові.

Мамо! Я, мабуть, буду весь місяць у Львові. Вже найшлося три лобурі, яких треба вчити української мови. Не знаю, як ми договоримося. Треба десь жити, бо гуртожитку мені не дали знову. Але я надіюся, що якось доб'юся на початку навчального року. Як тільки отримаєте листа, зразу вишліть до мене Микольця. Купи, мамо, на 2-3 рублі цибулі (молодої), вибери з 4-5 кг картоплі і кілька грам жиру і висилай до мене. Ага! Забув головне. Мені обов'язково потрібна довідка, скільки тато заробляє. До 4 числа ми повинні всі здати ці довідки, а то не буде стипендії, а я і так не знаю, чи вона буде у мене. Мені треба здати ще той екзамен, коли я хворів тоді, а викладач вже пішов у відпустку, декана також нема, а заступник декана не знаю, чи допоможе. Але я робитиму все можливе. На цьому закінчую, бо хочу відписати ще товаришам і Михасеві. Обов'язково нехай їде Микольцьо, бо дуже хочеться картоплі і цибулі, а в їдальні вже нема.

Міцно цілую всіх, ваш син Богдан.

Чи не чути що про цьоцю Пазю? Як здоров'я татової руки? Передайте через Микольця якого листа, бо я, мабуть, не скоро буду вдома. Ще раз бувайте. Був я у стрия Василя, але у них зараз також посуха.

1958рік. Січень. Вже вкотре у Науковій бібліотеці на вул. Стефаника перечитую п'єси Мирослава Ірчана (Андрія Баб'юка). Повне розчарування. З бібліотечного каталогу виписав усе, що написав Ірчан. Хочу мати повне уявлення про цього письменника, за якого я поспішно вхопився як за реабілітованого, а тепер не знаю, чи зможу знайти серед його п'єс щось варте уваги. Ще одне підтвердження народної мудрості "не знаючи броду, не лізь у воду".

Мучуся. Не знаю, як мені написати ту курсову роботу, коли із драматургічної спадщини Ірчана важко вибрати бодай один довершений (в художньому розумінні) твір. Всі вони сирі і в основі своїй антихудожні. Типові агітки. Так і напишу.

Закинув працю над п'єсами і почав читати спогади Ірчана. То докладний опис, як він з УГА перейшов до Червоної Армії. Спогади мене посправжньому захопили. Коли здавав книжки, бібліотекарка чомусь запитала, а для чого мені спогади. Через тиждень знову хотів виписати, але мені їх не принесли, сказали, що, мабуть, на руках. Мусив знову взятися за п'єси: "Бунтар", "Безробітні", "Дванадцять", "Родина щіткарів", "Підземна Галичина", "Радій" – кожна взірець примітивізму і антихудожності Якщо Ірчан такий правильний, то за що ж був репресований? Принаймні зрозуміло, що була підстава його реабілітувати.

Згадав про оповідання Аркадія Пастушенка, які він дав мені у рукописі, щоб сказати йому свою думку. Вразило неприродне звучання окремих словосполучень і цілих речень. Пояснюю це браком мовного слуху Чи зможе він позбутись тої вади – покаже час. Аркадій наполегливий, працьовитий, буде багато писати, буде друкуватись, але важко повірити, що стане він видатним письменником. Можливо, має рацію Рудницький, коли каже, що "праця для неталановитих дана для того, щоб доказати, що навіть з нею нічого не можна зробити".

Щоб не тратити часу, збираю матеріал до теми "психологія творчості". Читаю Еккермана "Разговоры с Гете" (1837-1848). Ще раз переконуюсь, що записані розмови і діалоги мають набагато більшу вартість, ніж спогади. Коли читав спогади про Франка, то таке враження, що час стер з пам'яті багатьох авторів всю конкретику, а залишив самі загальники. Якщо вистачить в мене наполегливості, то буду записувати важливі події і цікаві розмови у формі діалогів перед сном того самого дня, як радив Рудницький, не відкладаючи на потім.

Серце стискається, коли подумаю, скільки цікавих і глибоких думок академіка Михайла Возняка назавжди втрачено. Спробував відновити, але даремно – слабенька тінь того, що чув, коли на прохання завкафедрою проводив його під руку додому після лекцій з давньої української літератури. Михайло Возняк народився 3 жовтня 1881 року у с. Волиці на Львівщині, помер 20 листопада 1954 р., було йому 73 роки – не так вже й багато, майже на десять років старші від нього Лукіянович і Яцків при зустрічах випромінюють життєву енергію, а Возняк відійшов якось раптово. Ще останні два чи два з половиною місяці приходив в університет, читав нам, першокурсникам лекції з давньої української літератури – глибокі, дещо ускладнені, як на наш тодішній студентський вік. Тепер я можу написати про враження від Возняка, а на сторінках записної книжки міг бути Возняк із живою, прямою мовою, думками і порадами!

Возняк розумів, що про видатних людей треба писати, не відкладаючи надовго, а тому при живому Каменяреві опублікував "Життя і значення Івана Франка". Гіркота втрати мусить бути для мене доброю наукою, коли буду мати зустрічі з ще одним сучасником Франка – Денисом Лукіяновичем. Головне, що він дав попередню згоду на таку зустріч. Чекаю і внутрішньо готую себе. Як добре, що я натрапив на розмови Еккермана з Гете. Розумію, що то непорівнювані величини, але Лукіянович знав Франка, знав багатьох письменників і художників, тому напевне почую від нього багато цікавого.

Сучасник Франка – Денис Лукіянович

Дениса Лукіяновича – письменника й літературознавця, що особисто був знайомий з І. Франком, О. Кобилянською, В. Стефаником та багатьма іншими видатними постатями кінця 19-го – першої половини 20-го ст., – в університеті чомусь не любили. Коли заходила про нього мова, тодішній аспірант і молодий викладач української літератури Іван Денисюк завжди згадував слова Лесі Українки: "Лукіяновича читати, то все одно, що сухе будяччя їсти". Широкого розголосу набула майже анекдотична розповідь старого письменника, як він з Лукіяновича став "Лук'яновичем":

- Від діда-прадіда був я Лукіянович. Так було до 1939 р. Але прийшли у вересні 39-го москалі, вдарили мене апострофом по голові і став я "Лук'яновичем".

Минув час, і не залишилося знаку від удару по голові "апострофом": Лук'янович знову став Лукіяновичем. Іван Денисюк був автором розвідки "Письменник з когорти каменярів", брав участь в упорядкуванні його вибраних творів, та це не було перешкодою для ущипливих оцінок амбітного сучасника І. Франка.

У кінці 50-х Д. Лукіянович вже не мав лекцій в університеті, але отримував якусь платню. На кафедрі української літератури викладачі говорили про нього як про надокучливого, завжди чимось невдоволеного. Подібні відгуки були про нього у видавництві "Каменяр, у редакціях львівських газет і серед працівників ж. "Жовтень".

Був то, очевидно, однобокий погляд. Мав Лукіянович і незаперечні заслуги перед українським громадянством як прозаїк, мемуарист, літературознавець, громадський діяч, не говорячи вже про його довголітню педагогічну діяльність у буковинських і галицьких гімназіях. Після Другої світової війни він викладав українську літературу у Львівському університеті. Друкуватися почав ще при житті Франка і Лесі Українки, яка і дала йому таку нищівну характеристику. Більше пощастило Лукіяновичу як історику літератури. Він автор цікавих розвідок про багатьох українських письменників 19-го – поч. 20-го ст., йому належать спогади про Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського, Осипа Маковея, Лесю Українку, Василя Стефаника та ін., зібрав він і опублікував цінне листування Ольги Рошкевич з Іваном Франком.

Денис Лукіянович мав критичний погляд на українську дійсність, як і на тогочасне мистецьке і літературне життя, висміював галицьких богемістів – членів заснованого у 1906 році літературного угруповання письменників і мистців, що дотримувалися творчої настанови "мистецтво для мистецтва". У написаній ним повісті "Філістер" і в ущипливій сатирі "Весільна ніч" дав їдку характеристику деяким молодомузівцям, з якими у нього не склалися стосунки, бо належав до письменників, що на передній план висували соціальну спрямованість творчості, проти чого рішуче виступали молодомузівці. Нижче подаю запис моїх зустрічей і розмов з Денисом Лукіяновичем.

10 жовтня 1958р. з майстерні живописця Володимира Патика я попрямував у "фундаменталку" – Наукову студентську бібліотеку Львівського університету, що була зовсім близько, за яких триста метрів. Патик пророчив мені після закінчення університету працю у Львівському музеї українського мистецтва, а це зобов'язувало мене вивчати літературу з профілю моєї майбутньої професії. Літератури з питань українського мистецтва в бібліотеці було обмаль, а хотілося ознайомитися з матеріалами ширше, докладніше. Де їх шукати? В першу чергу треба було б переглянути недоступні, закриті у спецфонди періодичні видання різних років, скласти бібліографію. І тут я згадав про Дениса Яковича Лукіяновича і, нарешті, вирішив скористатись із його дозволу зайти до нього. Пригадав попередження: "Перш ніж захочете зайти, подзвоніть по телефону". На мій дзвінок ввічливо відповів: "Прошу, приходьте".

Без побічних розпитувань професор – він волів, аби саме так його називали – відкрив книжкову шафу, вийняв передній ряд книжок і сказав: "Те, що у другому ряді, витягуйте самі, дивіться і відкладайте, що вас зацікавить".

Деякий час я мовчки перебирав книжки. Познаходив чимало унікальних видань, серед них підшивки журналів "Артистичний вісник", "Життя і мистецтво", кілька рідкісних монографій і альбомів з історії українського і світового мистецтва. Професор щось писав, але час від часу відривався, щоб кинути якусь репліку.

- У мене десь мають бути листи від родини Устияновича. Але, щоб їх знайти, треба багато перерити, а то не так просто. Картини Корнила Устияновича висіли в його родичів на стінах. Не знаю, як там їх порозтягували і де вони тепер могли опинитися.

Через якийсь час:

- А про Юліана Панькевича, що оформляв укладені Франком "Акорди", то навіть невідомо, де і коли помер, і де похований. Одні кажуть, що на Тернопільщині, бо там народився, а інші, що у Харкові в 30-ті роки.

В кого довідаєшся? Що творилось у 30-ті роки на Східній Україні, то все кануло, як камінь у воду. Отака наша історія. Історія без історії... Погляньте на стіну – там висить його "Шевченко".

Портрет висів у рамі під склом, важко було розглянути, в якій техніці він виконаний, але високий рівень майстерності художника не викликав сумніву.

- Цікаво, якої думки був про творчість Панькевича Іван Труш? – запитав я.

- Знаєте, художники – то особливі люди. Приміром, Труш. Він рідко хвалив когось, незалежно, чи це в розмові, чи в статтях. Вважав, що то йому могло б пошкодити. А вам би треба звернутись у Музей українського мистецтва, що на Драгоманова. О, там були цікаві матеріали! Не знаю, чи вціліло то все. Чув, що кілька років тому музей добре обскубали. І де вони те зберігають, що забрали? І чи є до тих матеріалів який доступ? Чи збираються повернути, чи вже так, напропале? Поцікавтеся.

- Я заходив у музей, але мені як студенту, важко добитися дозволу на користування музейною бібліотекою.

- То напишіть про те все у "Вільну Україну" і поставте своє прізвище. Як то не дозволяють? Для кого тоді той музей? Або напишіть в обком компартії. Там завідує культурою... от, забув прізвище, десь у мене є записано, потім знайду. На мене той музей у теперішньому стані також справив неприємне враження. Недавно дзвонив туди в одній справі. Трубку взяла секретарка і відповіла мені по-московськи. А ви з нею коли-небудь говорили?

- Говорив.

- А по-якому розмовляла з вами?

- Та по-російськи, вона, здається, росіянка.

- Ну і що то має до речі, якої вона національності? Раз працює у Музеї українського мистецтва, то мусила б потрудитися і вивчити українську мову. Одного разу приходила до мене з того музею якась дівчина. Цікавилася Сосенком. Дзвонив до музею, щоб прийшла до мене ще раз, бо, на щастя, знайшов дві його мініатюри. Спеціалістам вони абсолютно невідомі. Як тільки Сосенко їх намалював, то я їх зразу у нього купив. Спочатку вони висіли у мене в рамках, а потім рамки поламалися, та й ті мініатюри десь закинулись. А тепер я їх віднайшов. Не міг тій дівчині зразу сказати, бо не пам'ятав, чи є вони ще, чи, може, вже хто потягнув, бо й таке буває. Як будете в музеї, то нагадайте їй, щоб зайшла.

Денис Якович знову схилився над столом, але ненадовго, бо задзеленчав телефон. Говорив голосно, щоб і я міг чути кожне слово:

- Коли я вам хотів зразу дати гроші, то ви казали, що не потрібно, а нині вже давай, бо вже треба. Ви мене зфальшували. Жінки такі є, вони на таке здатні, але я думав, що ви не такі... Ну то приходьте, – сердито поклав трубку.

- Ото фальшивство! – сказав він ніби сам до себе.

- За що треба платити? – поцікавився я.

- Та за газету. Як я запитав її, чи зразу гроші потрібні, то сказала, що колись дасте. А то колись виявилося через день.

Денис Якович відрахував потрібну суму і кинув на стіл.

- Тараса Мигаля знаєте? – якось без зв'язку із попередньою розмовою запитав мене.

- Близько не знаю.

- Ет, то нема що говорити!

Після тих слів підійшов до телефону, набрав номер і почав розмовляти з кимсь із редакції. Нарікав, що Мигаль щось у нього забрав і не віддає, не приносить і сам не заходить більше, ніби дорогу забув. Що саме мав віддати Мигаль, я не смів перепитувати. За кілька хвилин знову відірвався від роботи, подзвонив по телефону, попросив Ярослава Шуста – завідувача кабінету франкознавства університету.

- Чи поміщено вже щось у франківському збірнику про виховання Франком молодих письменників? Не пригадуєте? Якщо не поміщено, то я вам дам коротеньку статтю. Тільки не розчаруйтеся в ній. Зможете прийти ще сьогодні? То приходьте, чекаю.

Поки "професор" розмовляв, я згадав прохання брата Михайла, який працював директором школи у с. Брониці Дрогобицької області.

- Недавно був я у Брониці, – почав я. – Випадково дізнався, що учні Броницької школи написали вам листа, але не знають, чи ви того листа отримали.

- Почекайте, почекайте. Кажете, з Брониці. А, так, так, отримав. Але не знаю, чи відписав. Мушу подивитися, бо до листів я дуже уважно ставлюся.

По тих словах витяг зошит, в якому почергово були записані всі отримані листи.

- Стоїть тут червоний значок і якесь питання. Мусив відписати. А може, й не відписав. А ви знаєте когось у тій школі?

- Знаю, бо там працює директором мій старший брат Михайло.

- Якщо так, то візьміть поштову картку і запитайте його, чи отримали учні від мене листа. У випадку, якщо не отримали, то відповідь надішлю їм аж у перших днях листопада, бо завтра їду на два тижні у Карпати, мушу трохи відпочити, змінити клімат, але прийдіть ще завтра зранку – трохи поговоримо, якщо вам ті розмови цікаві, а трохи попрацюєте, почитаєте.

Хтось подзвонив у двері. Ввійшов Ярослав Іванович Шуст. Почав кланятися, вибачатись. При спілкуванні з людьми Шуст постійно думав над тим, щоб бути чемним, делікатним. У його поведінці було щось метушливе, угідливе, а його надмірна чемність часто викликала в багатьох насмішки. А попри те був людиною чесною і доброю, всяко старався допомогти студентам. Не дивлячись на заборону видавати студентам книжки із фонду академіка Возняка (при розподіленні великої бібліотеки Возняка частину книжок було передано у кабінет франкознавства Львівського університету), Шуст тихцем, з великою боязню, та все ж давав читати заборонені для широкого користування книжки і журнали. Мене він залучив до праці над описом і складанням бібліографії ЛНВ, за що я був йому щиро вдячний. Так що перше враження не давало повного уявлення про ту деформовану страхом, нелегким життям, але душевну і чесну людину. Шуст прийшов по статтю, про яку вів з ним телефонну розмову Лукіянович. Отримавши машинопис, він, безперестанку кланяючись і дякуючи, позадкував до дверей.

Мої відвідини Лукіяновича дуже затягнулися, та й господар почав уже нудитись, я заходився складати книжки і журнали. Денис Якович запитав, чи міг би я купити йому квиток.

- Принесете мені о восьмій вечора, бо зараз хочу трохи походити.

У його звичку ввійшло робити щоденні прогулянки від 18 до 20 години. Я глянув на годинник: 17: 30. Незчувся, як пролетів день. Рівно о 20 год. приніс квиток і сказав, що хотів би прийти завтра зранку на 2-3 години продовжити працю, і почув у відповідь:

- Прошу, приходьте.

11 жовтня (1958 р.) о десятій ранку я вже сидів за столом у великій прохідній кімнаті – вітальні – і робив виписки із щоденника "Руслан", що виходив у Львові у 1897-1914 роках під керівництвом Олександра Барвінського. У "Руслані" друкували свої твори Богдан Лепкий, Уляна Кравченко, Антін Крушельницький, Осип Маковей та ряд інших визначних літературних і громадських діячів.

Професор у кабінеті вичитував гранки і час від часу через відкриті двері кидав якесь питання або репліку. Раптом роздратованим голосом:

- Дивіться, як воно є. Я написав "тоскує", а вона поправляє "сумує". Тож різні відтінки! Ну, якщо б то поправляв такий, що знає, то не диво. А то ще недавно водив її за руку, у липні захистилась, а в жовтні вже поправляє свого вчителя. От який тепер світ! У мене "задумана з'явилась", а вона поправляє "задумала з'явитись". Ото мавпа! А "відчіпного" чомусь пише з великого "В". Бодай то лихо взяло!

Деякий час письменник працював мовчки. Із кімнати, в якій жила невістка, ледве чутно линула "Гуцулка Ксеня".

- Ну, як вам то подобається?

- Подобається, – відповів я.

- Але ж то – танго, то хай би для панів, а не для гуцулів.

- В народі "Гуцулка Ксеня" прийнялася, – зауважив я.

- Ну, і що з того, що прийнялася? А що тепер не приймається? Ви тільки погляньте, що залишилося з колишніх сільських дівчат. Візьміть хоча б ту, що вчора приходила по гроші. Та тож родовита селянка! А бачили, як вирядилася? Волосся накручене, панчішки тоненькі... Не знаю, до чого воно дійде, якщо той процес таким темпом буде розвиватись. А звернули увагу, скільки в її мові російських слів? Як бачите, також прийнялося, як і "Гуцулка Ксеня", але треба додати: "на жаль".

Нині 2 грудня (1958р.) Кілька днів тому у вестибюлі університету випадково зустрів онуку Лукіяновича – Христю. Дізнався, що "професор" був дуже хворий, простудився в Карпатах, але зараз вже йому легше. Попросив Христю, щоб передала йому від мене вітання і сказала, що на днях відвідаю його. У Дениса Яковича я не був з жовтня. Важко було викроїти час. Праця над дипломною роботою, а крім того – участь у студентських наукових конференціях, різні організаційні клопоти, пов'язані з роботою літературної студії і літературно-критичного гуртка. Словом, закрутився. Розумів, що треба було подзвонити, попередити, що не зможу зайти в листопаді, як домовлялися. Морозило не тільки від цих думок. Кілька днів сипав сніг, мої парусинові туфлі наскрізь промокли – холод і сирість сковували ноги і душу. На мій дзвінок двері відкрила мама Христі. Сахариновим голоском, від якого мене аж занудило, повідомила, що професор сплять. Я сказав, що не буду його турбувати, а мовчки працюватиму з відкладеними для мене книжками й журналами.

- Почекайте хвилинку.

Після тих слів попрямувала в кабінет професора, а коли вийшла, то тим же пересолодженим голоском:

- Професор просять зайти до нього в кабінет.

Денис Якович напівлежав у ліжку, обкладений книжками і списаними паперами. Два крісла, що стояли біля нього, також були закладені книжками і журналами. Притишеним голосом сказав, щоб я звільнив одне крісло і сів, має зі мною розмову. Бачив я, що нотація неминуча.

- Казав я вам, що коли захочете прийти, то спочатку подзвоніть по телефону. А якщо не можете прийти тиждень, два або місяць, то також подзвоніть, попередьте. Ану хтось попросить ті книжки, що ви відклали, а я йому не дам, бо тримаю для вас?! А ви собі не приходите та й не приходите. Хіба не можна було подзвонити, попередити?

Я чув себе винним, сказав, що закрутився в різних клопотах і не оглянувся, як пролетів місяць.

- Не місяць, а півтора. Отож так більше не робіть. Як бачите, книжки ваші на місці, можете працювати.

Залишки мого настрою наче корова язиком злизала. Я вже хотів казати, що прийду іншим разом, але професор, мабуть, зрозумів мій стан і раптом наче перекинув платівку, змінив тон, повів розмову зовсім в іншому руслі. Видно, що хотів за всяку ціну стерти, розвіяти неприємне враження.

- А чи чули ви, що ніби поляки хочуть приєднатися до Союзу, – запитав тоном, в якому й сліду не залишилося від тої роздратованості, якою на початку ошпарив мене, наче кропивою.

- Є такі чутки, – висловив свої міркування я, – але не хочу їм вірити, бо чи потрібне полякам таке приєднання? Зараз вони числяться окремою державою, а як стануть республікою в складі СРСР, то що залишиться з тої держави? Польща не захоче опинитись у такому становищі, в якому опинилася більша від неї за територією і населенням Україна. Не думаю, що така перспектива чи, точніше, безперспективність може притягувати Польщу. Моя думка, що полякам таке приєднання не потрібне.

- Е ні, їм то якраз таке приєднання дуже потрібне і вони дуже хочуть, бо на нинішній день і на нинішню ситуацію таке приєднання було б їм вигідне. Якщо, допустимо, німець вдарить по Польщі, а поляки бояться німця більше, ніж вогню, то знищить їх. Таке припущення можливе, бо німець може обійти море із заходу, захопити поляків – і вже Німеччина злучена, а Польщі ніби й не було. А як вирішить це питання Хрущов – то вже його справа. Поляки хитрі: досить їм приєднатися до Союзу і вже тоді напад на них означав би напад на Радянський Союз. А як пройшли вибори у Франції?

- У парламенті комуністи здобули дуже мало голосів,

- А певно. Бо нащо ж би тоді їм був потрібний генерал Шарль де Голь, якщо б комуністи мали здобувати перемогу. Ви мені скажіть, хто тепер хоче комунізму після того всього, що натворили комуністи в своїй країні за сорок років?! Спочатку зализували всі ті злочини, обурювалися, що вороги наклепи зводять, а тепер усьому світу самі розтрубили, які творили страхіття. А яка є гарантія, що того більше не буде? А ми би тих "порядків" хотіли? Та чи Франко не попереджував, до чого може довести комунізм? Але ви, певно, ще не читали "Що таке поступ?". То я вам знайду. Важко уявити, якої то шкоди заподіяно нашій культурі за ті "щасливі роки". То нащо нам те все? Аби тільки позабирались ті блощиці плюгаві та й щоб дали нам, нарешті, вільно дихати, а більше нічого нам від них не треба. Хіба не так?

То був град риторичних запитань. Я радий був, що у професора поліпшився настрій, мені відлягло на душі. Якраз час було сказати, що піду трохи попрацювати, але не знав, як ті слова будуть сприйняті. Професор витягнув з-під пахи термометр і довго розглядав, шукаючи показника.

- Ого-го. 38 і 2.

Лихий спокусив мене запитати:

- А що, трохи хворіли, Денисе Яковичу?

- Та не трохи, а таки добре. І не хворів, а хворію і навіть не встаю, бо не можу.

- Бачу, що працюєте, то подумав, що вже здорові.

- Як то, а ви хотіли, щоб я вже не працював?

- Ото дурень з мене! – мовчки подумав я. І треба було мені одним запитанням все зіпсувати, а тепер знову латай.

- Борони Боже! Я мав на увазі, що коли людина дуже хвора, то тяжко працювати та ще й з такою температурою.

- Та так, важко, але пишу, бо що маю робити.

Розмова зайшла в глухий кут, і треба було якось з нього вибиратися. Вирішив розповісти професору про історію з Михайлом Гончарем.

- Та я вже дещо чув, але кажіть мені докладніше.

- Докладно і я не знаю, бо його так залякало КГБ, що боявся розповідати. У загальних рисах справа була така. Михайло цілими днями сидів у бібліотеках – фундаменталці на вулиці Драгоманова або академічній і з усім, що на сьогоднішній день доступне, старався ознайомитися. Вів конспекти. Він не врахував, що у кожній кімнаті гуртожитку є завербований студент, в обов'язки якого входить не тільки підслуховувати розмови, але й переглядати всі речі – книжки, конспекти, листування. Буває, що вони залазять навіть у кишені піджаків і штанів, крадуть записні книжки, листи. У мене був такий випадок. Хто про це знає, то стережеться, а Михайло, видно, був надто довірливим і на тому погорів. Про його конспекти стало відомо в КГБ, його почали тягати на різні профілактичні розмови. Закінчилося тим, що не дали йому диплома.

- Від когось чув, що ніби через ту оказію забрали його в армію. Не думаю, що то була спеціально придумана кара.

- Швидше, кара, бо у ще одного також нема диплома, але ж в армію не забрали.

- А хто ж той ще один?

Левко Воловець.

- Ага, щось пригадую. А де він тепер?

- На заводі.

- Отож, бачите, якби Гончар був пішов на завод, то його також не забрали б в армію. На заводі за ним добре б стежили, бо шпиків у нас більше, ніж треба, а він мусив би добре поводитись, щоб добре себе зарекомендувати, через рік отримав би диплом, а так в армії довше затягне.

- Те, що його забрали в армію, від нього не залежало. Видно, що так було задумано. Порівняно із заводом, в армії трудніше, крім того, і небезпечніше, бо в армії легко можна і в тюрму потрапити,

- У тюрму? А він хіба такий гарячий, що може щось необдумане сказати?

- Правду кажучи, студенти тепер не дуже стримані, особливо після того, як в університетському актовому залі був прочитаний закритий лист Хрущова про всі ті злочини, які творилися за Сталіна.

- Щоб воно знову на то не повернуло, бо один Хрущов нічого зробити не може. У цій країні першу скрипку грає КГБ, а не партія – ви собі то мусите добре затямити. Як КГБ вирішить, то так воно і буде, і ніщо йому не зможе стати поперек, бо вся сила в їхніх руках, а правда за тими, хто сильніший. Так було з найдавніших часів. Від своїх гараздів вони ніколи не відмовляться. А що конкретно зробив Гончар, що таке він міг конспектувати в бібліотеці, що позбавили його диплома?

- Точно не знаю, але кажуть, що законспектував статтю Петлюри про Шевченка, яка була надрукована в журналі "Украинская жизнь".

- І що тут такого страшного? Журнал виходив у Москві, до революції, до того ж російською мовою, він не заборонений, раз його видають студентам, то чому ж за нього карати? Пригадую, що в тому журналі Петлюра надрукував кілька гострих статей, але вони стосувалися політики царської Росії. Виходить так, що царська цензура ті статті пропустила, а радянські органи КГБ за їх читання і конспектування позбавляють диплома і забирають таких здібних людей в армію.

- Та він не всі статті Петлюри конспектував, а тільки статті про Шевченка. Хотів зібрати абсолютно повну бібліографію про поета, тому не пропускав жодних авторів.

- Тим більше. І хто таке бачив? Щодо Гончара, то як будете мати його адресу, напишіть, що передаю йому вітання і співчуття в його біді й дуже прошу, щоб добре там себе заховував. А може, листи до нього буде провіряти КГБ?

- То вже гарантовано.

- У такому разі від мене не пишіть нічого, а то ще можуть подумати: диви, професор, та ще й галицький, наказує, як має себе поводити радянський солдат. Якщо те саме напише його товариш по університету, то їх не так буде разити.

Видно, що трохи соромно стало йому за своє боягузтво, бо по хвилі сказав:

- Ну то йдіть собі в ту кімнату і трохи попрацюйте, а то щось ми забагато заговорилися.

Я вийшов з кабінету у вітальню і деякий час спокійно робив виписки із журналів і газет. То був рідкісний матеріал, я знав йому ціну, а тому боявся відкладати роботу на потім, бо потім такої нагоди могло не бути. Не знаю, скільки тривало моє занурення у працю, коли нечутно до мого столу підійшов Денис Якович і незвично ласкавим голосом запитав:

- А ви ще заглянете коли до мене чи знову пропадете? Я привик до вас і хотів би, щоб ви заходили частіше. Не беріть за зле, що трохи сварив вас і пообіцяйте, що будете приходити.

- Буду, бо зовсім мало опрацював з того, що повідкладав. Хотів би ще докладніше розпитати вас про минулі роки – бо ваші розповіді дуже цікаві.

- А сьогодні ще скільки часу думаєте працювати?

- Ще зо дві години.

- Ого-го! Ого-го!

Що мало означати оте "ого-го!" – здивування чи схвалення – я не міг догадатися. Професор вийшов на кухню і сказав голосно, щоб я почув:

- Мабуть, пішла в місто!

Ті слова стосувалися невістки і мали означати, якщо вона була б, то мусила б подумати, що пора щось перекусити. Знову підійшов до мого столу і зовсім тихо:

- Слухайте, молодче. Я йду до себе у кабінет. Якщо подзвоню, то зайдіть до мене. Може, ще буду працювати, а може, передрімаю, бо щось мало маю сили, чую слабість у тілі.

У довгому халаті професор повільним кроком пішов у свій кабінет і зачинив за собою двері, а я залишився наодинці, у повній тиші з книжками та журналами. Не минуло й півгодини, як крізь двері кабінету пробилося сріблисте дзеленькання дзвіночка. Я зайшов.

- О, то ви почули?! Я зовсім тихенько подзвонив! – сказав ті слова якось по-дитячому усміхаючись, наче подзвонив так собі, збавляючись дзвіночком.

- Не хочу лежати, – сказав твердо.

- Не можу. Пошукайте мені, будьте добрі, щось одягнутися.

Я почав ритися в купі лахміття, та все те, що знаходив, його не задовільняло.

- А подивіться-но в шафі. Що, нема? Ну, як нема, то нема, цигани вкрали. Дайте те, що там є.

Поки професор повільно одягався, я пригадав прохання Зеновія Гузара:

- Просив мене один чоловік, щоби розпитати вас, що вивчали із творів Франка в гімназії у двадцяті й тридцяті роки?

- Го! То най візьме собі читанку та й дізнається. А він хотів готове? Та як ви щось хочете взнати, то сидите над книжками, шукаєте у журналах і газетах, а він хіба не може? Але най там! Скажу не так для нього, як для вас.

Одягнувшись, Денис Якович сів біля столу напроти мене. Побачив, що я відсунув один зошит і присунув інший.

- Будете записувати? Ну, то записуйте. Із вивченням Франка у гімназіях за Польщі було по-різному. Програми і читанки з української літератури для гімназій складав Олександр Барвінський. А то, хочу вам сказати, була птиця! Був кілька років головою НТШ, видав багато томів у серії "Історична бібліотека", але вважав себе в першу чергу не культурним діячем, а політиком. Був засновником поміркованої Християнсько-суспільної партії і газети, що зараз у вас під рукою, якій дав дивну назву "Руслан". Видно, добре його тягло до політики, бо якийсь час був послом до віденського парламенту і галицького сейму. А мимо того, Барвінський все життя займався складанням читанок і підручників для гімназій. Був він на дев'ять років старший від Франка, дивився на Франка трохи зверху і чомусь косо. Вам би добре було познайомитися з його "Споминами з мого життя", але знайду їх для вас іншим разом. Не знаю докладно тих обставин, з чого то в них почалося і що було причиною, але Барвінський з Франком були у натягнених стосунках. Було так: як тільки Франко щось опублікував, Барвінський зразу брався до критики. Так само було зі сторони Франка. Барвінський, хоча був старший, прожив на одинадцять років довше – помер у 1926-му. У 1920 році вийшла його перша частина "Історії української літератури", а у 1921-му друга частина. Є там кілька слів і про мене, здається, неповне речення, але не про те ходить. Якщо між Барвінським і Франком були такі натягнені стосунки, то що міг амбітний чоловік, яким був Барвінський, помістити із творів Франка в укладеній ним читанці для гімназій? Що-небудь, аби щось було. По-друге, не все залежало від програми і від читанки. Мало значення, як ставився до того питання вчитель і як комплектувалась бібліотека в гімназії. Якщо директор спровадив твори якогось письменника в гімназію, то чи вони були, чи не були в програмі, але їх треба було прочитати. Скажімо, як я був директором гімназії, то на першому році відкрив кабінет Шевченка, а на другому Франка. Таке не могло подобатися полякам, і вони звільнили мене. Але щоб звільнити, треба було мати бодай якусь формальну причину і тепер така сама практика. Закинули мені, що на якесь там польське свято я свічок на вікно не поставив, а то все одно, що не виставив би тепер фани на якусь річницю. А друга підстава була та, що дозволялось працювати тільки до 60 років. Як вже минуло 60, то вчитель вважався неповноцінним. Я радий був, що встиг поповнити бібліотеку гімназії багатьма унікальними книжками і бюстом Франка. Бо воно так: якщо чоловік зробить щось доброго, яке б мале добро не було, а воно все ж якийсь слід по собі залишає. Дуже важливо, щоб кожний пам'ятав про той добрий слід, який повинен залишити...

Через якийсь час продовжую працю над книжками і журналами. Денис Якович ще дещо підкинув, від чого купа помітно збільшилась. Уже січень 1959 р. Мене мучило, що дуже мало опрацював з того всього, що переді мною лежало, але водночас не міг відмовитись від розмов із професором, які, хоча відривали мене від праці, мали свою цікаву, притягальну сторону. Денис Якович не міг довго, зосереджено працювати – ні над книжкою, ні над коректою.

- Що читаєте? – запитав.

- Статтю Осипа Маковея в "Руслані".

- Маковея? Ет (сказав з відразою). Вічно терся коло панів. Таж бачите, де друкувався? А хіба то мало говорить? На "Руслан" тоді дивились, як на орган угодовців. Барвінський там вислужувався, здається, я вже вам то говорив.

Кілька хвилин помовчав, щось згадував, і з почуттям вищості продовжив:

- Оголосив конкурс на 600 злотих. То ж двомісячна плата гімназ­ального вчителя! Головною умовою конкурсу було написати таку повість, щоб не порушувалось гостро польське питання. От він і написав (не пригадую зараз, як та повість називалась), і так хитро все в ній обійшов, що ніхто не міг придертися. Е, то був хитрун...

Через хвилину:

- Хочете ще знати про Василя Стефаника? Вчився на медицині, але не здав якогось екзамену і навчання закинув. Коли про це довідався батько, то вигнав його з хати. Мусив десь жити, а тому якось притерся до одного священика, а що була там молода дівчина, то вийшло так, що через півроку мусив женитись. Отець сказав, що не має для доньки іншого приданого, крім поля. А священики мали поля багато! Не можу сказати, скільки було в нього, але з яких триста гектарів було, а може, й більше, а тому каже Стефаникові: бери тридцять гектарів поля і господарюй. Для Стефаникового батька то був великий стид, бо пішли чутки, що не приймає свого сина. Якраз у ті роки в Чернівцях вийшла перша збірка новел Стефаника під назвою "Синя книжечка", вона дала йому ім'я письменника. Критики писали, що в літературі з'явився новий талант, і батько вирішив перепросити сина:

- Нащо маєш там мучитися? – сказав йому. – Переходь до мене, тут буде тобі краще.

Побудував йому хату з чотирма кімнатами, і Стефаник в ній жив, не знаючи ніякої біди, підписуючи векселі. Знаєте, що таке вексель?

- Я заперечливо хитнув головою.

- Не знаєте? – Професор досить докладно пояснив і продовжував:

- Тих векселів Стефаник підписав досить багато, і Черемшина не раз мусив за нього гроші платити. А Черемшина був пан! Великий пан! Правда, стійких поглядів не мав, водився з поляками, запозичив у них деякі манери поведінки. А про сина Стефаника чули? Та хто про нього не чув! Мушу вам сказати (про це не треба широко говорити), що Семен Стефаник їздив у Канаду і мав спеціальне доручення за всяку ціну стягнути до Львова свого брата Юрка. Мав різними способами переконати його, обіцюючи золоті гори, що у Львові йому буде краще. Але Юрко також виявився не дурний, не послухав – і добре зробив, що не послухав.

Я розповів, як випадково у поїзді познайомився з чоловіком, що приїхав з Канади на запрошення Семена Стефаника, який гостював у нього в Канаді і намовив переїхати до Львова. А коли той чоловік переїхав і пішов на прийом до Семена Стефаника в облвиконком, щоб отримати обіцяне помешкання і працю, то Семен Стефаник сказав:

- То-ва-ри-шу! Ви помилились! Я вас не знаю!

- Ото драбуга, ото драбуга! – повторив кілька разів Лукіянович.

- Ви запитували про Павлика і його стосунки з Франком. Хочу вам при тій нагоді розповісти один маловідомий момент. Коли у кінці січня 1915 року, було то під час російської окупації Галичини, помер Павлик, то попросили Франка, щоб виступив на його похороні. А в ті роки було так, що кожний, хто мав виступати, повинен був дати текст виступу генерал-губернатору Бобринському для затвердження. Такі нечувані порядки запровадили москалі! Наперед давай їм текст для затвердження! Хто таке чув і хто таке бачив? Хоча така практика була кілька років і у нас при Сталіні... Франко приніс тільки основні пункти виступу – тексту не написав. Казали, що то дуже не сподобалося Бобринському. Але я хотів про інше. В одному пункті було записано (можете собі занотувати): "Мала ця людина великі хиби і багато їх було у неї, та все це піде з нею в могилу..."  – Як то мудро сказано! А що залишиться? Те, що зробив чоловік доброго. Треба було б про все це написати, але не знаю, за що маю у першу чергу братися.

Не всі записи розмов із Денисом Лукіяновичем мені вдалося розшукати. Можу тільки догадуватися, що вони пропали із багатьма іншими матеріалами, "не имеющими отношения к делу". А жаль, бо того, що записане під свіжим враженням, не можна надолужити навіть найбільшим зусиллям пам'яті. Під час однієї з останніх зустрічей Денис Якович сказав, що хотів би мені на пам'ять щось подарувати зі своїх творів, але не знає що. Якийсь час подумав і витяг із шафи відбитку зі збірника "Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник шостий. Видавництво Львівського університету. 1958", в якому були опубліковані упорядковані Лукіяновичем "Листи Ольги Рошкевич до Івана Франка".

- Як прочитаєте ті листи, то зрозумієте, яку велику вагу для літератури має епістолярна спадщина. Навіть незначний, на перший погляд, лист може стати ключем для відкриття якоїсь маловідомої сторінки з життя і творчості письменника, не кажучи вже про те, що це важливий причинок для характеристики часу.

Розкрив сторінку, якою відкривається розділ "Матеріали" і написав:

"тов. Б. Горинь для доброї пам'яті. 5.VІІІ 61. Д. Лукіянович".

1962 рік був для мене напруженим роком. Наплив індивідуальних відвідувачів Музею українського мистецтва з різних міст України, більшість з яких мала рекомендації, записки від тих, що вже мене знали, екскурсії з ними залами музею й вулицями Львова з обов'язковим відвідуванням Личаківського цвинтаря забирали у мене багато часу, не давали можливості працювати творчо. Закинув я працю над кількома темами, не знав, коли зможу продовжити почату працю. У тій суєтні забув, що Лукіянович обіцяв підшукати для мене деякі журнали 20-х рр., про які була мова під час останньої з ним зустрічі. Старенький письменник вирішив нагадати мені про нашу домовленість поштовою карткою. У тих кількох словах дуже чітко вирисовується його характер:

Львів, Драгоманова 42,

Музей, тов. Горинь.

Львів, Рилєєва 12/6.

Шан. Товаришу!

Від вівтірка правильно надавані дзвінки не досягають Вас.

Будьте ласкаві потрудитися.

22/7                                                                                                      Д. Лукіянович.

Коли я прийшов до Дениса Яковича, він не приховував свого роздратування:

- То чи я повинен за вами видзвонювати і писати вам картки, чи ви повинні пам'ятати свою обіцянку?

- Вибачте мені, але у мене так багато було різних справ, що не міг викроїти часу.

- А після праці?

- Мало не щодня маю гостей і мушу їм приділити увагу.

- То для всіх вистачає часу, крім мене?

- Такий збіг обставин, що не зміг прийти.

- Все, що ви просили підшукати, я познаходив. Та все це не може місяцями лежати на столі, прошу, перегляньте собі і я покладу усі ті журнали і книжки на місце.

Кілька годин я мовчки працював. Перед відходом Денис Якович запитав мене, чи має музей гроші, щоб придбати деякі твори з його колекції. Я сказав, що запитаю директора і якщо він зацікавиться, то щось підбере.

Коли я розповів Івану Гордійовичу Катрушеку – директорові музею, що у Лукіяновича є цінна колекція картин, то він разом з Ярославом Йосиповичем Нановським (завідувачем відділу мистецтва 19 ст.) був у письменника і дещо для музею придбав.

У пізніші роки життя мене так замотало, що мені було не до Лукіяновича. А шкода, бо старенький письменник міг ще багато розповісти цікавого про письменників і художників кінця 19-го – поч. 20 ст., з якими був особисто знайомий. 28 січня 1965 р. закінчилось земне життя Дениса Лукіяновича. У серпні 1965 р. я був заарештований, а тому мені невідома доля його великої бібліотеки і мистецьких збірок.

Логічно було б після Лукіяновича помістити записи про зустрічі і розмови з його антиподом – Михайлом Яцковим, його однолітком, отже, також сучасником Франка, але не можу обминути нотаток про зустрічі з керівником моєї дипломної роботи Михайлом Рудницьким і улюбленцем університетської молоді поетом Дмитром Павличком.

Львівський "Мефістофель" Михайло Рудницький

Після канікул у кінці серпня 1958 р. приїхав до Львова вже як студент п'ятого курсу. Обійшов книгарні і придбав кілька книжок. Найбільше прикували мою увагу спогади Михайла Рудницького "Письменники зблизька". Того ж дня почав їх читати. Ця книжка збурила мою свідомість, змусила по-іншому глянути на життя і творчість багатьох письменників, збудила інтерес до творчого процесу. У мене виникла спокуса збирати матеріал для аналогічної книги про сучасних письменників, яких знаю, – старших і молодих. У спогадах Рудницького чимало місця займають діалоги, пряма мова. Мучила думка, як автор спогадів через багато років зберіг у пам'яті й відтворив свіжість розмови з письменниками, з якими зустрічався? Шукаючи відповіді на це питання, я прийшов до висновку, що Рудницький мусив записувати враження від цікавих зустрічей. Якщо так, то що заважає мені робити записи зустрічей з цікавими людьми, з старшими і молодими письменниками, щоб зібраний матеріал став основою моєї книжки "Львівські письменники зблизька". Отже, перебороти втому, лінивство і вести записи.

Твердо постановив, що дипломну, попри усі застереження, таки буду писати на тему психології творчості. Вибір остаточний. На кафедрі сказали, що це не зовсім тема з філології, але якщо професор Рудницький погодиться бути моїм керівником, то заперечень не буде, хоча добре було б цю тему прив'язати до праць І. Франка. Питання тем дипломних робіт буде обговорюватись і затверджуватись на засіданні кафедри. Маю надію, що все буде добре. Так доля звела мене з людиною, яка була "притчею во язицех" у викладацьких і літературних колах Львова.

Попри усі світла й тіні його життєвого й творчого шляху, Михайло Рудницький (1889-1975) – одна із найколоритніших постатей українського літературного і журналістського життя перших трьох чвертей 20 століття. Без Рудницького важко уявити літературне, мистецьке, театральне, журналістське життя Львова упродовж більше як півстоліття. Всюди він вносив свою неспокійну вдачу, кипучий темперамент, дух неспокою, шукань, дискусій. Був пристрасним промовцем, не міг жити без суперечок, дискусій, без збурення аудиторії або свого співрозмовника. Вражала його невтомна енергія, енциклопедична освіченість, широка ґрунтовна обізнаність із літературою багатьох народів світу. Насміхався з тих, що читають видатних європейських авторів у перекладах.

Свої статті на літературні і мистецькі теми до 1939 р. друкував у найстарішій українській газеті "Діло" (1880-1939), деякий час був редактором літературно-мистецького двотижневика "Назустріч", автором заборонених в часи СРСР книг: збірки поезій "Очі та уста", (1922), книги оповідань "Нагоди й пригоди" (1929); упорядкував із своєю передмовою хрестоматію творів літературної групи "Молода Муза", членом якої був сам. Видану у 1932-му книжку "Між ідеєю і формою" завершив низкою афоризмів. У книзі "Від Мирного до Хвильового" (1936) проявив гостре спостереження аналітика, вміння віднайти індивідуальні риси у творчості кожного письменника, якому приділив увагу у своїй книжці. Щоправда, порівнюючи творчість українських письменників із західноєвропейськими, Рудницький поставив під сумнів світову велич Шевченка, Франка, Лесі Українки, але пізніше у ці свої твердження вніс певні корективи, написав розвідку про світове значення творчості Івана Франка.

Народився Михайло Рудницький 7 січня 1889 року на Тернопільщині (м. Підгайці Бережанського району), навчався в Бережанській і Львівській гімназіях, де виявив здібність до вивчення мов. У 1912 році закінчив Львівський університет. Був знайомий із Іваном Франком, про творчість якого у 1914-му захистив дисертацію, отримавши звання доктора філологічних наук. Був свідком окупації Львова російськими військами у 1914 році, запровадження росіянами нових порядків, закриття всіх видавництв! Найбільш загадковий період в житті Рудницького припадає на 1915-1919 рр., коли разом з відступаючими російськими військами потрапив у Київ. Тут застала його революція. Як перекладач брав участь у складі української делегації, що у лютому 1918-го підготовляла підписання Берестейського мирного договору між УНР і державами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною). Опісля Рудницький деякий час викладав німецьку і французьку мови у 2-й Київській гімназії ім. Кирило-Методіївського братства. Перед черговим захопленням Києва більшовиками вирішив виїхати за кордон. Побував у Берліні, Парижі й Лондоні, де мав можливість докладно ознайомитись із зарубіжною літературою, яку читав тільки в оригіналі. У Сорбонні студіює французьку філологію і закінчує цей відділ нарівні з французькими студентами. Тут знайомиться з великою кількістю студентів, мистців і літераторів зі світовим ім'ям, регулярно відвідує мистецькі виставки, входить у світ образотворчого мистецтва, з яким не розлучається впродовж усього життя, купує кілька картин видатних французьких художників. У Лондоні, заглибившись у творчість Шекспіра, глибоко вивчає специфіку його драматичних творів, окремі з них перекладає українською мовою. Як франкознавцю йому було відомо, що свого часу Іван Франко, щоб познайомити європейського читача з творами Шевченка, особисто перекладав його німецькою мовою. Цю традицію вирішив продовжити М. Рудницький. Розуміючи, як важливо познайомити світ з модерною українською літературою, перекладає французькою новели Михайла Яцкова, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського. Маючи вроджене чуття специфіки мов, якими вільно володів, він в одному дослідженні аналізує художній рівень перекладів Шевченка зразу на три мови – англійську, французьку, італійську.

Завершивши студії за кордоном, Рудницький повертається у рідний Львів людиною, що створювала враження ходячої енциклопедії. Він не може влаштуватись на працю у Львівському університеті, тому дає згоду викладати в Українському таємному університеті.

Після війни деякий час працював в газеті "Вільна Україна", професором зарубіжної літератури Львівського університету ім. Івана Франка. Був деканом філологічного факультету й факультету іноземних мов, завідувачем кафедри англійської філології, професором кафедри української літератури. Вільно володіючи десятьма мовами, Рудницький не мав собі рівних у знанні світової літератури (через якийсь час його перевершить Микола Лукаш). Щодо діапазону зацікавлень, то Рудницького можна порівняти з Миколою Зеровим, з яким він особисто був знайомий і разом з ним деякий час працював у Києві.

Дотепний, гострий в оцінках, своїми безапеляційними виступами перед велелюдними студентськими зібраннями постійно викликав дискомфорт в апаратників Львівського обкому компартії, де часто обговорювали його виступи й афористичні вислови-стружки, якими він щедро пересипав свої промови і лекції. Своїм неповторним ораторським талантом, сміливими виступами Рудницький хвилював аудиторію. На зустрічі зі студентами, на зборах у Спілці письменників він вносив свіжий струмінь вільнодумства з обов'язковою закваскою, яка спричинювала бродіння в головах молоді. Спілчанські засідання і дискусії міг спрямувати у несподіване, непередбачене русло, змушував думати, шукати відповіді на поставлені ним питання, якими провокував до дискусії. Він міг відчинити двері аудиторії, де мав читати лекцію, і прямо з дверей звернутись до студентів із запитанням: "Чи думали ви над тим, чому існує так багато різних релігій?" Оторопілі від несподіваного запитання студенти розкривали роти і слухали його міркування, які часто не мали нічого спільного з темою лекції, яку він мав читати.

Коли я навчався на четвертому курсі, Рудницький почав працювати професором на кафедрі української літератури, став керівником моєї дипломної роботи з питань психології творчості. Мені доводилось часто бувати у його помешканні на вул. Устияновича. Там я побачив його унікальну бібліотеку, що складалась із книжок різними мовами, а також англійську, французьку, німецьку енциклопедії, його поетичні й літературно-критичні збірки. Він відчув, наскільки серйозно цікавлять мене проблеми психології творчості і радо консультував мене з цих питань. Представляючи мою дипломну роботу до захисту, Рудницький написав, що її можна було б захищати як кандидатську дисертацію. Отже, на пункті психології творчості ми подружились і в пізніші роки я часто приводив до нього – як до рідкісного екземпляра галицької інтелігенції – своїх київських друзів Володимира Дрозда, Валерія Шевчука, Івана Дзюбу та ін. Мені завжди цікаво було його слухати – чи то в нього на помешканні, чи під час принагідних зустрічей у парку ім. Івана Франка, де він любив прогулюватись неподалік свого помешкання.

Поет, белетрист, літературний і театральний критик із закваскою цинізму, мистецтвознавець, перекладач, мемуарист, дослідник української і зарубіжної літератур – такою багатогранною постаттю був Михайло Рудницький, якого хвалили, висміювали, яким захоплювались і обурювались, писали на нього їдкі епіграми і зображували у дошкульних карикатурах.

У вересні 1958 року на кафедрі української літератури мені сказали, що тема моєї дипломної роботи затверджена і що керівником буде Михайло Іванович Рудницький. Мені вдалося дочекатися його на кафедрі, сказати, що хотів би з деяких питань проконсультуватись. Професор мовчки написав на листочку свою адресу і сказав, щоб я прийшов під вечір до нього додому на вул. Устияновича.

Прийняв мене тепло, з усмішкою. Сказав, що обрана мною тема не належить до таких, які можна опрацювати за короткий час, але коли вже тема затверджена, то треба працювати. Я відчув, що він дуже задоволений обраною мною темою і з радістю консультуватиме мене:

- Спочатку подивимось, що на цю тему написано в енциклопедіях. Сказавши це, він, мугикаючи під носом якусь мелодію, відкрив одну з книжкових шаф, витягнув відповідний том французької енциклопедії, потім німецької, нарешті, англійської і задоволено сказав:

- Виявляється, на тему психології творчості існує велика література. Якою мовою ви можете читати?

Він не здивувався, коли я сказав, що англійською можу щось зрозуміти тільки зі словником.

-У такому разі запишіть собі кількох авторів і подивіться в каталогах у бібліотеці на Стефаника, чи є ці книжки у перекладах.

Отже, те, що можу вам для початку порекомендувати: з німецької літератури – Вільгельм Вундт про фантазію, з французької – Теодюль Рібо про творчу уяву, з італійської познайомтесь з книжкою Чезаре Ломброзо "Геніальність і божевілля". Не обов'язково у неї вглиблюватись, але щоб знати різні підходи. Щось з них обов'язково мусить бути в перекладах. А польською мовою читаєте? Я відповів, що так.

- У такому разі, якщо не знайдете перекладів тих авторів російською мовою, то я вам підберу польською. Добре пам'ятаю, що мусить бути у мене у польському перекладі праця Рібо про творчу уяву, але знайду вам її іншим разом. Як будете шукати в каталогах літературу, то подивіться праці Олександра Потебні і Дмитра Овсянико-Куликовського, може, ще на когось натрапите. Тема складна і потребує широкої обізнаності із психологією, а навіть психіатрією. Як заглибитесь у тему, то самі у цьому переконаєтесь. Не знаю тільки, чи встигнете все опрацювати, бо тема виходить за межі дипломної роботи. Але раз взялися, то до праці. Як проясниться тема і складете план, знову прийдете до мене, а на сьогодні досить.

Деякі книжки і журнали, як мені сказали у бібліотеці, не видають, бо потрібно мати дозвіл користуватися спецфондом. У січні 1959 р. я звернувся до декана філфаку Мороза з проханням написати листа у бібліотеку, щоб мені дали відповідний дозвіл. Всміхнувшись, Олексій Никифорович сказав, що я не перший, кого тягне до закритого фонду. Він витяг з шухляди заготовлений бланк і при мені заповнив його. Лист був такого змісту:

Директору Наукової

бібліотеки ЛДУ

Деканат філологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка просить дозволити користуватись спецфондом бібліотеки студенту V курсу українського відділу філологічного факультету Гориню Б. М. для написання дипломної роботи на тему "Питання психології художньої творчості в працях І. Я. Франка ".

Декан філологічного факультету

19.1. 1959 р.                                                                          (підпис) доц. О. Н. Мороз

Тепер для мене не було проблеми виписати будь-який журнал або книжку, що зберігались у спеціальному фонді, не дозволеному для загального користування. Там я вперше познайомився і з книжками керівника моєї дипломної роботи Михайла Рудницького. Зустрівши його на початку лютого у парку Костюшка (Рудницький мешкав неподалік на вулиці Устияновича), я розповів йому про свою працю над дипломною. Михайло Іванович запропонував провести його через парк до будинку, а по дорозі поговоримо. А що один на один завше легше говорити, то я на цей раз вирішив запитати його думку про деяких видатних письменників, з якими він був знайомий.

- У книжці "Від Мирного до Хвильового" ви писали про Винниченка в основному як про письменника, але ви не дали йому характеристики як політику. Яка ваша думка про його політичну діяльність?

- В такій мірі, як Винниченко був талановитим письменником, він був бездарним політиком. Йому абсолютно не треба було лізти в політику, бо він там нічого доброго не зробив, але багато нашкодив. Політик не може бути самозакоханим, а Винниченко був самозакоханим до безмежності. Коли заходила розмова про інших політиків, він самозадоволено глузував з них, часто безпідставно. Він не любив нікого, крім себе самого. У нього склалась про себе думка, що нема йому рівних. Такий уряд не міг нормально функціонувати, були конфлікти, особливо між ним і Петлюрою. То все було на моїх очах, бо в той час був я у Києві. Але для чого вам Винниченко як політик? Ви ж пишете про психологію художньої творчості, а не політичної?

Сказав це, і такий був задоволений, і так йому чомусь стало смішно, що аж за бороду взявся, почав її погладжувати – так Рудницький завжди робив, коли казав щось таке, що йому самому подобалось. Коли підійшли до будинку, в якому він жив, то протягнув руку і сказав:

- Зайдіть завтра до мене, поговоримо про вашу дипломну.

Рудницький ставився до мене з великою прихильністю. Щось йому у розмовах зі мною імпонувало і він дозволив заходити до нього, коли у мене буде таке бажання, але попередньо дати йому знати по телефону. Я радо користався тим дозволом, він вмів не тільки відштовхувати від себе тих, кого гостро критикував, але й притягувати студентів, спраглих до знань. За його порадою, працюючи над темою психології творчості, я почав цікавитись літературою не тільки з психології, а й із психіатрії. Коли розповів йому, що придбав книжку професора Каменевої "Шизофрения. Клиника и механизмы шизофренического бреда" (Москва, 1957), він розреготався:

- Я не сподівався, що ви будете занурюватись у психіатрію. Тепер головне, щоб ви не загубили нитки задля чого познайомилися з тими працями.

Бував я у Рудницького й після закінчення університету. Коли прийшов до нього у червні 1960-го, завів мене до великої кімнати, стіни якої були завішані картинами. Коли я уважно роздивився, запитав мене, чи можу назвати автора тих картин. Це питання мене сконфузило. Французьких імпресіоністів я знав тільки з репродукцій, а тут переді мною оригінали. Поруч пейзажі Труша – його пізнав зразу, Новаківського – також, а з французами було трудніше.

- Ті пейзажі я привіз із Парижа, – проко­ментував Рудницький.

Деякі названі ним прізвища художників я почув вперше. Подумав, як важливо вивчати мистецтво не за репродукціями, а за оригіналами. Коли дивишся репродукції, то важко сказати, якого розміру картина. Уявляєш собі її великого формату, а це може бути мініатюрна річ і навпаки. Професор дозволив мені оглянути книжки у шафах із заскленими дверцятами. Це були переважно книжки іноземними мовами. Гордість Рудницького – різномовні енциклопедії. На його думку, можна обійтися без багатьох книжок, але не можна обійтися без енциклопедій – різних і різними мовами.

- До них я звертаюсь, буває, по кілька разів на день. І вам раджу. Принаймні енциклопедія Брокгауза-Єфрона вам доступна.

Приклав руку до чола, задумався, пригадав:

- Знайшов для вас екслібриси, які обіцяв вам подарувати, і дещо з того, що давно друкував.

Михайло Іванович витяг із шафи "Від Мирного до Хвильового", а з шухляди папку, в якій були складені екслібриси Ковжуна, Холодного, Гординського та інших, менше відомих мені графіків.

- Можу вам дати по кілька штук, бо в мене, як бачите, їх чимало. А як ви зацікавились екслібрисом?

Я розповів, що про екслібрис мав доповідь Крип'якевич у бібліотеці суспільних наук.

- О, він повинен мати добру колекцію. Але скажу вам, що легше збирати те, що під рукою, ніж шукати за тим, що було колись. Подайте таку ідею художникам, і вони зроблять вам екслібриси, а ви про них напишете статтю, – задоволено всміхаючись від свого жарту, порадив Рудницький, погладжуючи борідку. Показав мені кілька номерів журналу "Мистецтво", який видавала АНУМ, а також видану нею на високому поліграфічному рівні книжку "Екслібрис". Пообіцяв, якщо знайде парні екземпляри, то подарує мені.

Через якийсь час я скористався порадою Рудницького і при зустрічі з львівськими графіками, наче між іншим, сказав їм, що не варто забувати про книжковий знак, який мав велику популярність у 20-30-ті роки. За кілька наступних років екслібриси для мене виконали Софія Караффа-Корбут, Іван Крислач, Євген Безніско, Любомир Медвідь, Михайло Курилич і ще кілька художників.

У 1960 році, 24 вересня (субота) о 17 годині в університеті відбулася зустріч львівських письменників, випускників ЛДУ, присвячена декаді української літератури і мистецтва у Москві. Відкрив вечір ректор університету Євген Назаренко. Сказав, що вже можна говорити про цілу фалангу письменників, випускників Львівського університету – від Лукіяновича до Лубківського.

Найцікавішим і найефектнішим, як завжди, був виступ професора Михайла Рудницького. Він наголосив на труднощах, які стоять перед радянськими письменниками, що постійно перебувають у полі зору критики:

- Франко, Черемшина, Стефаник ніколи не думали про те, що говорять про них критики. Нині критики говорять, що радянська література найпередовіша, найідейніша. Я розумію так, що твір ідейний тоді, коли у ньому є ідеї, художні ідеї. А якщо весь твір написаний для того, щоб проілюструвати чи довести якусь одну політичну ідею, то такий твір не обов'язково читати – можна прочитати передову статтю газети "Правда" або "Вільної України", і цього досить, і нема потреби читати весь твір. Талант не можна вирощувати так, як добувають руду, газ чи нафту – за планом. Ми не можемо вирощувати таланти масово. Ми можемо мати масу письменників, та це ще не свідчитиме про те, що наша література від такої масовості дуже високо стоїть. У результаті буде літературна продукція, а не художні твори. Ярослав Галан за життя не міг поставити в театрі більшість своїх творів, бо ці твори у художньому відношенні стоять дуже низько. Щоб твори Галана почали ставити на сцені, треба було, щоб про нього заговорили, щоб був він у центрі уваги. Це сталося тоді, коли його вбили. Тепер Галана ставлять, вихваляють. Але хіба від того, що про нього говорять і хвалять, твори його стали кращими? – поставив риторичне запитання Рудницький і, задоволено посміхаючись, погладив свою невеличку клиноподібну сиву борідку. А коли притихли гучні оплески в залі, продовжував:

- Щоб письменник був справжнім письменником, він мусить багато вчитись, багато читати різної літератури різних народів, читати не в перекладах, а в оригіналі. Тепер письменники зовсім не знають мов. Найбільше відстала колись царська Росія стояла на першому місці за знанням іноземних мов. Окремі люди знали по десять мов. Попробуйте тепер знайти хоч одного письменника, який би добре знав хоча б одну мову. Я постійно відвідую львівські театри. На сцені актори говорять українською мовою, я б сказав, не дуже природною українською мовою, а як тільки виходять за куліси, то зразу переходять на російську. То нечесне ставлення до професії і такого немає в жодній країні світу! Тої ганьби мусимо позбутися, бо не буде ні літератури, ні театру!

Грім оплесків нагородив Рудницького за виступ. Треба було бачити, які кислі фізіономії були за столом президії.

Того ж 1960 р. 21 жовтня о 17 годині в університеті знову зустріч студентів і викладачів з редакціями "Літературної газети" і журналу "Жовтень". Серед інших виступив і Рудницький. Він говорив з таким запалом і з такою переконливістю, що важко було повірити, що йому вже пішов 71-й рік. Не сказав чогось надзвичайного, просто говорив те, що думають всі, але не можуть з різних причин про це сказати. Його виступ студентська аудиторія кілька разів переривала бурхливими оплесками.

Професор порушив кілька питань, які висвітлив дуже своєрідно. Тримаючи в руках журнал "Жовтень" і "Літературну газету", він поглузував із не відомої в інших країнах практики вміщувати в газетах і журналах склад редколегій з відомих прізвищ, які жодної участі у випусках газет і журналів не беруть:

- Газети і журнали вміщують великий список редколегій, де можна знайти різні гучні імена. Редакціям здається, що читачі, побачивши склад редколегії, вважатимуть, що ті люди роблять журнал чи газету і тому обов'язково передплатять те чи те видання, шукатимуть за ним у кіосках і з захопленням читатимуть. А насправді газету робить дві мишки і два сірих воли. Газета і журнал виходять погані, нецікаві і їх ніхто не хоче читати. Я читаю "Літературну газету" і журнал "Жовтень", але читаю так, як ковтаю пілюлі, які мушу вживати, не зважаючи на те, що вони гіркі.

З тих рецензій, які друкують "Літературна газета" і "Жовтень", не можна скласти собі уявлення, варто чи не варто читати твір, який аналізує рецензент. З критикою стоїть анекдотична справа. На різних зборах критики говорять про небувалий ріст радянської літератури, а на практиці того зростання не бачимо. Постає питання, для чого авторам писати талановиті твори, коли вони й за ті, що друкують, одержують високі гонорари?

Під грім оплесків Рудницький задоволено всміхався і, як звикле, погладжував свою сиву, коротко стрижену борідку. Коли аудиторія заспокоїлась, продовжуючи виступ, розповів, як він слухав сім одеських опер і всі вони були погані. Говорив також про п'єсу Левади "Фауст і смерть":

- Нехай везуть її в Москву, нехай побачать москвичі, в якому стані українська драматургія і український театр!

На закінчення сказав, що письменники не знають іноземних мов і що то великий сором, коли сучасний український письменник читає твори зарубіжної літератури в перекладах, причому переважно в поганих перекладах. Став на захист рідної мови, кинув докір викладачам іноземних мов, які навчають студентів, не потрудившись вивчити українську мову.

- Деякі наші викладачі читають студентам історію зарубіжної літератури, не знаючи української мови, – кинув він замаскований докір своєму супернику, професору Чичеріну, що читав курс зарубіжної літератури російською мовою.

Петро Інгульський виступив з гострою критикою Рудницького, "який у своєму виступі перекреслив досягнення радянської літератури".

Ректор університету Євген Лазаренко також намагався зробити зауваження Рудницькому, але під кінець свого виступу погодився з ним, сказав, що не бачив, щоб у потязі чи трамваї хтось читав журнал "Жовтень" або "Літературну газету".

Мені завжди цікаво було слухати професора Рудницького. І те, що він говорив, коли я до нього приходив, і його публічні виступи мали ту особливість, що були неповторні, оригінальні й за формою вислову, і думками. Наперед можна було очікувати, що і на обговоренні у Львівській організації СПУ повісті Романа Іваничука "На краю ночі" Рудницький скаже щось таке, чого не скажуть інші. У своїх виступах Іван Дорошенко і Степан Трофимук критикували Колесника, який у надрукованій у "Літературній газеті" рецензії на повість Іваничука зробив ряд різких закидів щодо штучності сюжету і образів. На тому тлі зовсім несподіваним був виступ Рудницького:

- Тут зачепили питання про типове і нетипове, а тому я хочу поставити вам запитання: чи були у вас такі випадки, щоб ви оповідали якусь історію, а хтось посеред розмови зауважив, що то не типовий випадок? Га? – Рудницький з усміхом дивився у зал, погладив свою борідку і продовжував: – Я поставив це питання тому, щоб дати зрозуміти, що з визначенням, що є типовим у творі, а що не є типовим, не все так просто. Чимало з тих героїв, яких деякі критики називають типовими, є сірі і нудні. Позитивним у повісті Іваничука є те, що автор має сюжет. В останній час багато письменників пишуть свої твори, не маючи сюжету. Позитивним є ясний задум автора показати людей з певними характерами у певних умовах. Не треба забувати, що є твори літературні і твори художні. Детективи – це твори літературні, але не художні. Твір Іваничука тим цінний, що це твір художній, але неймовірним є, щоб дисертація про діалекти мала якесь політичне значення, у це не повірить жодна серйозна людина, а саме на цьому моменті Іваничук кладе основний наголос у своїй повісті і це є найслабкішим місцем його твору. З роману не можна скласти собі докладного уявлення про існуючі партії. Якщо говорити правду, а я цьому свідок, то до 1939 року між польськими і українськими комуністами не було ніякого порозуміння. Стосунки між партіями були набагато складнішими, ніж вони показані у творі.

Письменник мусить відповідально ставитись і до мови. Ніхто з читачів не зобов'язаний знати лексику, яка відмерла, а якщо автор вживає якесь застаріле слово, то повинен його пояснити. Треба уникати надуманих ситуацій, бо неможливо повірити, щоб за рукописом про діалекти рвалися редакції: це повне незнання справ, але попри усі мої зауваження книжка Іваничука є свідчення народження таланту.

Ніхто, крім Рудницького, не був таким майстром зіставляти позитиви і негативи, плести з них свої виступи – дискусійні, іронічні, іноді – цинічні, але завжди цікаво подані.

Улюблені "стружки" Рудницького:

- Досвід приходить до нас звичайно дуже пізно, наче друга молодість. Або ніколи.

- Посередні люди можуть бути наділені тими самими хибами та пороками, що й видатні... Різниця між ними в тому, що перші не вміють їх творчо осмислити.

- Деякі новатори в мистецтві глибоко переконані в тому, що найцінніше в їхніх творах те, чого не можна зрозуміти.