Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина XVII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 17 січ. 2014 р., 07:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 січ. 2014 р., 09:01 ]

Не тільки про себе

 

Книга друга (1965-1985)

 

Київ

 

Університетське видавництво

 

ПУЛЬСАРИ

 

2008

 

ББК 83.34УКР

Г69

Друга книга документального роману-колажу "Не тільки про себе" – це розповідь про драматичне двадцятиріччя 1965-1985 рр., на яке припадає три хвилі репресій: 1965-1966, 1972-1973, 1977-1981. Автор на джерельному матеріалі розкриває злочинну сутність комуністичної влади, її каральних органів, які в слідчих ізоляторах, тюрмах і концтаборах, а також у "великій зоні" калічили людські долі й людські душі.

 

Книга ілюстрована великою кількістю унікальних документів та світлин.

 

Це видання стало можливим завдяки організаційній допомозі брата МИКОЛИ ГОРИНЯ, за що висловлюю йому щиру подяку.

 

Висловлюю щиру вдячність завідувачу Музею шістдесятництва МИКОЛІ ПЛАХОТНЮКУ, науковому працівникові Кабінету-музею В’ячеслава Чорновола ВАЛЕНТИНІ ЧОРНОВІЛ, художниці ГАЛИНІ СЕВРУК, ОЛЬЗІ АНДРІЯШИК, художнику БОГДАНОВІ СОРОЦІ та його дружині ЛЮБІ, братам МИКОЛІ й МИХАЙЛУ і їхнім дружинам ДАРІЇ й ОЛЬЗІ за надання цінних матеріалів, листів та світлин.

 

Окремо хочу подякувати журналістові МИРОСЛАВУ ЛЕВИЦЬКОМУ за сканування й редагування ілюстративного матеріалу та виготовлення проекту макета цього видання.

 

                                                            © Горинь Б. М„ 2008

                                                            © Художнє оформлення Л. В. Міщук,

ISBN 966-8767-22-5                                                                                                                         М. Й. Левицького, 2008

ІSВN 978-966-8767-82-1 (кн. 2) © Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ, 2008

 

Колишнім в’язням – мученикам

радянських тюрем і концтаборів –

присвячую. Автор

 

  

Від автора

Архітектоніка другої книги документального роману-колажу, як і попередньої, першої, зумовлена поєднанням у ній розмаїтого "будівельного" матеріалу. Спогади, документи, фотографії, листи, заяви-скарги і заяви-протести, окремі щоденникові записи, коментарі й примітки сусідують із цитатами, уперше оприлюдненими протоколами обшуків і допитів затриманих, підозрюваних, звинувачених за ст. 62 ч. 1 КК УРСР (антирадянська агітація та пропаганда). У книзі використано чимало унікальних світлин і документів не тільки з власного, а й з архівів рідних та друзів.

 

"Не тільки про себе. Книга друга" охоплює похмуре двадцятиріччя: від 1965-го до 1985-го час, коли Москва, активно впроваджуючи в життя програму тотальної русифікації союзних республік з метою створення єдиного російськомовного радянського народу, придушувала зростаючий опір частини національно свідомої інтелігенції. Особливий натиск було зроблено на Україну. Саме на цей період припадають три великі хвилі репресій в Україні: в 1965-1966, 1972-1973 і 1977-1981 роках, що не могло не відбитися на духовному житті України в цілому.

 

Після короткої політичної відлиги Леонід Брежнєв, що прийшов до влади в результаті змовницького усунення від влади М. Хрущова, разом зі своїм оточенням вирішили очистити країну від непокірних владі інакодумців активістів руху опору. У серпні листопаді 1965року було проведено репресії у Львові, Києві, Тернополі, Луцьку, Івано-Франківську, дещо пізнішеу Феодосії, Одесі, а в травні 1966-го у Житомирі. Після закритих судів КГБ разом з партійними органами запровадили заходи громадського осуду засуджених і тих, хто поділяв їхні погляди, всяко очорнюючи їхню діяльність. "Промивання мізків" проводилось на відкритих і закритих партійних зборах вищих навчальних закладів, заводів, центральних та обласних організацій спілок письменників і художників, а також у трудових колективах, де було виявлено громадян, що симпатизували засудженим або були знайомі з ними.

 

Вірнопіддані Москві КГБ УРСР і ЦК КП України були впевнені, що арешти, суди, профілактичні заходи покладуть край вільнодумству, але сталося навпаки: після репресій 1965 року рух опору в Україні спалахнув з новою силою. У 1972-1973 роках брежнєвський режим, відповідно до прийнятої таємної постанови "Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів", завдав нового удару рухові шістдесятників. На цей раз репресії охопили сотні людей, тисячі було піддано різним формам залякування. Рух шістдесятництва був розгромлений. Настали чорні роки брежнєвського панування.

 

Після того, як 1975 року в Гельсінкі було підписано Заключний акт наради з безпеки і співробітництва в Европі, з'явилися сподівання, що брежнєвський режим призупинить "закручування гайок". То були химерні надії, оскільки утворена 1976року в Києві Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) упродовж трьох наступних років була розгромлена. Видатні правозахисники опинились у тюрмах і концтаборах. Така сама доля спіткала й дещо раніше утворену Московську гельсінську групу. Окремі вияви протесту не здатні були зупинити репресивний маховик. Своїми діями комуністична влада довела країну до катастрофічного стану в усіх царинах життя – економічній, політичній, духовній.

 

З приходом до влади Михайла Горбачова у 1985 році разом зі страхітливими вістями про смерть у концтаборах видатних борців за свободу України – Олекси Тихого (1984), Валерія Марченка (1984), Василя Стуса (1985) – появились перші промені надії на нову відлигу. Саме тими двома датами – 1965 і 1985 роками – обумовлені рамки другої частини документального роману-колажу "Не тільки про себе".

 

Книгу першу, що вийшла у світ 2006-го, я закінчив розповіддю про те, як 26 серпня 1965 року під кінець робочого дня чекісти на вулиці Драгоманова, неподалік входу до Львівського музею українського мистецтва, де я тоді працював, вправно впхнули мене у чорну "Волгу" і повезли у тюрму на вулицю Миру, 1. У цій загальній картині відсутні нюанси, без яких важко скласти уявлення, як відбувався арешт, як проводився обшук, що було вилучено, які питання ставили кагебісти під час допитів. Тому оповідь почну з розгорнутого опису ситуації, про яку була згадка у кінці попередньої книги.

 

Розділ І

В ІЗОЛЯТОРІ УКГБ

АРЕШТ

26 серпня 1965 року, відповідно до складеного на місяць графіка, мені випало чергування у Львівському музеї українського мистецтва, де я з 1962 року працював на посаді наукового працівника. До обов'язків чергового входило відкривати запломбовані зали експозиції, приймати замовлення на екскурсії, забезпечувати екскурсії екскурсоводом. У кінці робочого дня черговий повинен опечатати зали експозиції і покликати нічного сторожа, щоб оглянув пломби. Черговим, як правило, не рекомендувалось упродовж робочого дня виходити за межі музею, але тої вимоги не завжди дотримувались – виняток становили працівники, що брали із собою щось перекусити під час обіду. Я не мав такої можливості, тому після обіду, десь о 15-30 вирішив вибігти в їдальню. Повертаючись швидким кроком до музею після поспіхом випитого чаю з пиріжками, помітив, вірніше відчув спиною, що буквально вслід за моїми кроками повзе машина. Оглянувся раз – повзе, оглянувся вдруге – повзе. Якась грудка тривожного передчуття підкотилася до серця. Приспішив хід, уже за десять метрів хвіртка музею – швидше б ускочити. Не встиг.  

 

З машини вискочили двоє здоровил у цивільному. Вони в одну мить схопили мене, один з них із притиском поклав свою руку на мою голову, пригнув її і від сильного поштовху я буквально влетів на заднє сидіння "Волги". Нападники розмістились обабіч. Вони не приховували свого вдоволення, яке вигравало на їхніх вгодованих фізіономіях: адже так спритно, так професійно вдалося їм виконати завдання! Причому, жодна душа не помітила – вулиця, наче на замовлення, була цілком безлюдна. Як тільки мене ввіпхнули у машину, той, що сидів за кермом, натиснув на педаль і машина миттю рвонула з місця. Через кілька хвилин я оволодів собою і запитав:

- Чи те, що ви силою впхнули мене у машину, означає, що я заарештований?

- Ні, поки що це означає, що ви затримані.

- На якій підставі?

- З підставою ознайомитесь.

- Я сьогодні у музеї чергую, повинен зачинити зали й опечатати експозицію, а ключі й печатка у мене.

- Можете тим не перейматися. Ключі й печатку ми повернемо директору музею. Його повідомили, він уже на місці.

 

З тих слів я зрозумів, що все було продумано, підготовлено – з тою різницею, що гебісти не передбачали мого виходу до їдальні, вони мали намір схопити мене, як повертатимуся з праці, а тому чекали на мене у машині на розі вулиць Драгоманова і Глібова. Якщо б я не пішов у їдальню, то, можливо, якусь годину ще побув би на волі, а так зекономив їм час. Вони простежили за мною, коли я повертався з їдальні, а коли побачили, що на вулиці немає людей, успішно провели операцію.

 

Тим часом машина у кінці вулиці Драгоманова круто повернула вліво, стрімко скотилася вниз, повернула направо, промчалась вулицею Дзержинського, знову повернула направо і зупинилася біля воріт тюрми, що мала офіційну назву "слідчий ізолятор УКГБ". 

 

Водій подав сигнал. Відчинилася велика залізна брама і за мить я опинився на тюремному подвір'ї. Глянув вгору: перед очима висока стіна з маленькими заґратованими вікнами, під ногами плити з якогось зруйнованого цвинтаря. Про цю тюрму, про масові розстріли чекістами людей без суду і слідства на подвір'ї тюрми і в камерах, я читав у збережених моїми знайомими газетах, що виходили під час німецької окупації. І ось тюремне подвір'я й тюрма перед моїми очима. Я звернув увагу, що написи на надмогильних плитах, що вкривали подвір'я, були майже стерті – мабуть, шинами вантажних і легкових машин. 

 

Це був лише миттєвий погляд. Роздивлятися уважніше не було змоги: мене повели сходами вгору. Думав, що вкинуть у якусь із тих камер з маленькими вікнами, але помилився. Завели у кабінет, вказали на стілець, що був напроти молодого світловолосого мужчини з подовгастим худорлявим обличчям. За столом збоку сидів якийсь тип з огидною бандитською пикою. Пізніше я дізнався, що то був оперативний працівник УКГБ майор Гальський. Саме він почав розмову, запропонував розповісти все, що мені відомо про виготовлення і розповсюдження у місті Львові документів антирадянського націоналістичного спрямування. Я відповів, що про це мені нічого не відомо.

- Кажете, що вам нічого не відомо про виготовлення і розповсюдження антирадянської літератури, а ми маємо підставу вважати, що вам все відомо, причому більше, ніж будь-кому іншому. Замість того, щоб дати відповідь на поставлені питання й повернутись до своєї праці, ви нащо брешете нам в очі, приховуєте те, що вам відомо. У такому разі нарікайте на себе.

 

Що я мав відповісти на цей артистичний монолог? Поки світловолосий чекіст щось писав, я розглядав кабінет. Нормальне вікно, чисті столи, цілком пристойний інтер'єр. Глянув на годинник: 16 год. Порушивши загальну тишу, я запитав, на якій підставі мене заарештовано.

- Не заарештовано, а затримано, – відповів, скорчивши огидну міну, Гальський.

- А про підставу вам скаже слідчий.

 

Ці слова були наче командою для світловолосого, який, відірвавшись від писання, запитав моє прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, де працюю. Повідомив мене, що буду допитаний у якості свідка. Сказав про статті 178 і 179 КК УРСР, в яких мовиться, як повинен поводитися свідок і про покарання за недотримання цих вимог.

- Від вас залежатиме, чи залишитеся свідком, чи перетворитесь на звинуваченого, – процідив крізь зуби Гальський.

 

Після уточнень відповідей на поставлені питання, світловолосий дав мені прочитати і підписати протокол. 

Коли, приступивши до писання книги, почав згадувати діалог з кагебістами, непокоїла думка, чи зможу достовірно відтворити подальший хід слідства, його важливі моменти. Як у такому випадку бути? Домальовувати картину з позицій сьогодення, вигадувати, фантазувати, як це має місце в деяких автобіографічних художніх творах?

 

У своїх мемуарах Іван Дзюба пише, що автор спогадів має право, якщо це йому неприємно, про щось не говорити. Нема заперечень, але з одним уточненням: мемуарист не має права говорити неправду, вигадувати те, чого не було, або до невпізнання переінакшувати те, що було, бо таке фантазування підриває довіру до автора й самого мемуарного жанру. Фантазування у спогадах – річ недопустима, оскільки спогад – це сповідь. Не хочеш про щось говорити – не говори, а коли говориш – говори правду. Не буду перераховувати назв талановито написаних, начебто, автобіографічних творів, до яких нема довіри через їхню головну погрішність – відсутність правди.

 

При такому ставленні до мемуарного жанру я був у доволі складній ситуації, коли розпочав працю над другою книгою "Не тільки про себе", не маючи під рукою потрібних для написання документального роману-колажу матеріалів. Допоміг щасливий випадок.

 

НЕПЕРЕДБАЧЕНИЙ ВІДСТУП

У середині вересня 2007 року мій побратим по спільному перебуванню у мордовському концтаборі № 11 Іван Гель прислав мені й моїй дружині Оксані запрошення прибути 20 вересня на його ювілей, який відзначатиметься в актовому залі Львівського університету імені Івана Франка. Роздумуючи, на яке число брати квиток, я вирішив поїхати до Львова на день раніше і розпитати в Управлінні служби безпеки Львівської області, чи можу ознайомитися зі своєю кримінальною справою 1965-1966 років.

 

Дружина придбала квиток на 91-й поїзд "Київ – Львів" і вранці 19 вересня нас зустрів на львівському вокзалі брат Микола. Розповів йому про свій план. А він каже: "Почекай годину-дві, піду на працю і звідтам подзвоню начальникові Управління служби безпеки, запитаю, коли б ти міг попрацювати в архіві". Чекаю з нетерпінням на дзвінок брата – мовчить. Дзвоню йому сам. Відповів, що начальник відсутній, але можу звернутися до заступника. О 12-30 я в будинку Управління служби безпеки. Працівник УСБУ провів мене на останній поверх до кабінету заступника, який у той час розмовляв по телефону. Коли закінчив розмову, я вручив йому свою візитку.

- Знаю вашого брата Миколу. Бачив на книжковому ярмарку вашого старшого брата Михайла, а з вами зустрічатись якось не довелося.

- Якраз є нагода познайомитись, – кажу йому і коротко розповідаю, що мене цікавить. А щоб було зрозуміло, дарую йому книжку "Не тільки про себе. Частина перша" і додаю, що працюю над частиною другою, яка охоплює період від 1965 до 1985 років, а тому, що у 1965 році був заарештований, то хотів би познайомитись зі своєю кримінальною справою. Як це практично зробити?

 

- Я викличу начальника підрозділу й він вам все пояснить.

 

Поки той прийшов, я попросив господаря кабінету дати мені свою візитку.

- Візитки в мене з собою нема, але я напишу вам телефони, як мене знайти, якщо буде потреба.

 

Я прочитав: Семін Євген Олексійович і нижче два телефони. Тимчасом зайшов начальник підрозділу, якого господар кабінету зустрів словами:

- Горинь просить дозволу ознайомитися зі своєю кримінальною справою. Він працює над другою частиною книжки "Не тільки про себе" (при тих словах Євген Олексійович показав йому подаровану мною книжку), проведіть його в архів і дайте доручення знайти потрібні матеріали.

 

При собі я мав ще один примірник книжки "Не тільки про себе", вручив його начальнику підрозділу і попросив дати свої координати. На поданому мною аркуші мій новий знайомий написав: Олег Прокопович і нижче телефон.

 

Я подякував Євгену Олексійовичу і разом з Олегом Прокоповичем попрямував до знайомої мені будівлі – колишнього слідчого ізолятора УКГБ. Висловив йому своє здивування, що архів розміщений не в Управлінні СБ, а в будинку, де містився слідчий відділ. Олег Прокопович про щось роздумував і, не доходячи до будинку на вулиці Бандери, 1, (у час мого арешту вона була вулицею Миру), глянув на годинник і сказав:

- Це якраз обідня перерва. Після обіду я дам розпорядження, щоб знайшли вашу кримінальну справу. Подзвоніть мені під кінець дня або завтра.

 

- Такий варіант мене зовсім не влаштовує. Я приїхав з Києва, часу в мене обмаль. Я хотів би за два – три дні ознайомитися з матеріалами, бо маю термінові справи в Києві.

- У такому разі приходьте о 15 год. Вийдете на другий поверх і скажете черговому, щоб покликав мене.

 

Рівно о 15 год. прошу чергового, щоб покликав Олега Прокоповича. Разом із ним вузькими сходами заходимо у вологе і холодне напівпідвальне приміщення – своєрідний читальний зал, в якому (якщо дивитись від дверей) розширеною буквою П розміщено кілька столів.

 

- Сідайте ось тут, – вказав мені місце зліва від дверей Олег Прокопович.

 

З кімнати напроти вийшла жінка, подала аркуш паперу і сказала написати заяву на ім'я начальника Служби безпеки Львівської області з проханням дозволити ознайомитися з кримінальною справою. Написав.

 

- Якщо будуть якісь запитання, дзвоніть, – сказав відходячи Олег Прокопович.

 

Світлана Володимирівна, мабуть, завідувач архіву, запитала мене, які томи кримінальної справи принести.

- Я хочу ознайомитися з усіма томами. Тому прошу принести перші три – чотири й далі по порядку усі дев'ятнадцять.

 

І ось переді мною чотири перших томи, на обгортках яких аналогічні написи:

 

"Уголовное дело № 107 по обвинению Горынь Михаила Николаевича, Горынь Богдана Николаевича по ст. ст. 62 ч. 1 и 64 УК УССР, Зваричевской Мирославы Васильевны, Осадчего Михаила Григорьевича по ст. 62 ч. 1.

Начато 9 августа 1965 г.

Окончено 28 февраля 1966 г.

В 19 томах".

 

На кожному томі однаковий архівний шифр: П 20227. Перших дев'ять томів – це протоколи допитів звинувачених:

Гориня Михайла Миколайовича (томи 1-3);

Гориня Богдана Миколайовича (томи 4-5);

Зваричевської Мирослави Василівни (том 6);

Осадчого Михайла Григоровича (том 7);

Садовської Ганни Вікторівни (том 8);

Косіва Михайла Васильовича (том 9).

Подальші томи – це допоміжні матеріали кримінальної справи:

протоколи допиту свідків (томи 10-13);

зводини віч-на-віч (том 14);

матеріали експертиз (том 15);

речові докази (томи 16-17);

документи, які мають значення для справи (том 18);

окремі документи, ознайомлення з матеріалами справи, обвинувальний висновок (том 19).

 

В окремому, 20-му, томі було зібрано матеріали судового розгляду, касаційні скарги.

 

Один за одним перегортаю аркуші перших чотирьох томів. Звичайно, найпростіше зробити ксерокопії бодай деяких документів, які варто було б помістити у книжці, але ксерокопій робити не дозволено, доводиться робити виписки звичайною кульковою ручкою з посиланням на відповідні томи і аркуші.

 

За дві з половиною години, які працював у цьому приміщенні, руки так захололи, що я з тяжким трудом переписував потрібні мені матеріали. Мимовільно пригадались перші дні після арешту, коли 27 серпня 1965 року мене вкинули в сиру і холодну камеру, дуже подібну до тої, в якій я зараз працюю. І хоча в кінці серпня 1965 року надворі було набагато тепліше, ніж у середині вересня 2007-го, але тоді мені так дошкуляв холод, що навіть постійна руханка не допомагала. Щоправда, сорок два роки тому я був під вартою і не міг піти додому, щоб надягнути теплий одяг. Тепер така можливість є, тому наступного дня, 20 вересня, одягнувши теплу білизну, почував себе набагато краще, але працював тільки до обіду, бо того ж таки дня о 16 год. треба було йти на ювілейний вечір Івана Геля.

 

То був четвер, я сказав Світлані Володимирівні, що у п'ятницю прийду зранку. Згадав, що дружина просила дізнатися, чи може прийти разом зі мною. Не заперечила. Яка то була для мене радість почути таку відповідь! Тепер я не сумнівався, що разом з Оксаною зможемо переписати з тих 20-ти томів ряд важливих документів. 

У п'ятницю 21 вересня ми прийшли в архів з Оксаною вдвох. Одягнулися добре, але для мене це вже було запізно, я відчував, що за перший день праці у холодному і сирому приміщенні, стіни якого роз'їдає грибок, доведеться заплатити простудою.

 

У суботу брат Микола з дружиною Дарією повезли мене й Оксану на свою дачу, щоб трохи подихати свіжим повітрям. Миколина дача – то звичайна сільська хата, пристосована після ремонту для відпочинку. Зібрали натрушені гірськими вітрами яблука, сфотографувалися біля гарно оздобленої криниці, посиділи у світлиці, помилувались краєвидами, гірською річкою, познайомилися із сусідами Миколи. 

 

Повертався додому без настрою: мене розбирала хвороба. І хоча погано себе почував, то все ж у неділю зранку разом з Оксаною фотографували будинок театру імені Марії Заньковецької, де я до арешту винаймав помешкання, будівлі колишнього львівського ізолятора і слідчого відділу УКГБ. Не змогли зробити світлини огорожі будинку Національного музею, біля якої мене заарештували, бо вона (у зв'язку з ремонтом) була знята, а замість неї – паркан із бляхи. Вже повертаючись додому, ми почули, що хтось нас кличе. Оглянулися – аж то наші давні приятелі: мистець і колекціонер Богдан Сорока зі своєю дружиною Любою побачили нас і вирішили запросити до себе на обід. 

 

Кажу, що не можу, бо чую температуру, заклало груди й ніс. Розповів їм, що фотографували з Оксаною колишню тюрму УКГБ, яку ледве видно, бо перекриває огорожа з брамою, а Богдан на це:

- Та в мене є знята тюрма з подвір'я, а не з тротуару. Сфотографував і двері камери, коридор, дворики для прогулянок. Можу позичити тобі ті світлини, але мусиш їх повернути, а в книжці зазначити, що то я фотографував.
- Згода, пішли. 

Не відкладаючи, Люба посеред кімнати розкрила чималу валізу й досить швидко знайшла світлини, зроблені Богданом під час зйомок фільму про його батька – Михайла Сороку, багатолітнього в'язня, якого перед судом утримували під вартою у тому самому слідчому ізоляторі УКГБ, що й мене. Богданові вдалося зробити унікальні фотографії екстер'єру та інтер'єру того закладу. 

Збагачений новим матеріалом і карпатськими ягодами, які Люба дала мені для лікування простуди, я відчув себе здоровішим і вирішив, незважаючи на нежить, продовжити працю в архіві. Оксана радила один – два дні полежати, щоб, не дай Бог, не було гірше, але я заперечив. У неділю ввечері подзвонив брат Микола, розпитував, як здоров'я. Спочатку дав мені ту саму пораду, що й Оксана – полежати, а закінчив жартом:

- Якщо лікуватимешся, то через тиждень будеш здоровий, а якщо ні, то через сім днів хвороба сама тебе покине.

 

Я подякував йому за універсальну пораду і сказав, що обираю другий варіант. І хоча нелегко було переписувати матеріали з багатотомної кримінальної справи й витирати водичку, яка майже безперервно текла з носа, то все ж ми вирішили працювати, не пропускаючи жодного дня.

 

День у день зранку до вечора (з перервою на обід) працюємо з Оксаною в архіві. 28 вересня, у п'ятницю, тільки до обіду, бо після обіду від'їжджаємо до Києва. Світлана Володимирівна на моє прохання зробила копію з фотографії, що міститься у моїй кримінальній справі. Після арешту з усіх звинувачених робили два фото: в анфас і профіль, у справі вони традиційно поміщені поруч. Мені зробили тільки копію з фото в анфас. Таке саме фото тодішній заступник голови СБУ Олександр Скіпальський подарував Івану Гелю з його кримінальної справи під час ювілейного вечора. Дуже зрадів цьому подарункові. Не меншою мірою був радий і я, коли роздивлявся своє тюремне фото понад сорокарічної давності. Було над чим задуматись.

 

ЩЕ ОДИН ВІДСТУП

Під час знайомства з двадцятьма томами кримінальної справи № 107 перед моїм внутрішнім зором зі стереоскопічною випуклістю постала картина першої після хрущовської відлиги репресивної хвилі, що надщербила долю сотень людей: заарештованих і засуджених, тимчасово затриманих, підозрюваних, свідків і тих, що протестували проти репресій, надсилаючи в різні інстанції заяви, скарги, клопотання. Чимало ув'язнених і свідків, щоб звільнитись від моральних знущань кагебістів, нерідко говорили слідчим те, що від них хотіли почути. Варто тут навести мудрі слова перестороги Юрія Зайцева, висловлені ним у передмові до книжки "Українська поезія під судом КҐБ: Кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців":

 

"Убережи Господь стати суддями людей, які розповідали на слідстві в КГБ про себе та інших дещо, з сучасного погляду, зайве. Не кидаймо в них каменем, бо лише Бог може бути їм суддею, а камінь може полетіти в наш город. Не знати, як повівся б кожен з нас у подібній ситуації, чи стачило б мужності заректися від участі в слідстві, тим паче, що навіть обвинувачені навряд чи мали гадку, що ще за їх життя ці свідчення стануть відомі загалові. Не забуваймо, що в перспективі йшлося про їх скалічену долю, в'язничну баланду, довічні переслідування, а то й про обірване життя. Киньмо на шальку терезів ще страждання матері, сльози дружини, розпач родичів, вимушене сирітство дітей за живих батьків, зруйновану любов, потрощені сім'ї, безпросвітне майбутнє" (Українська поезія піл судом КГБ: Кримінальні справи Ірини та ігоря Калинців. – Львів, 2003. – С. 4.)  

Після сімдесяти років панування в Україні комуністичного режиму в архівах СБУ збереглися тисячі протоколів слідства невинно заарештованих і звинувачених у вчиненні неіснуючих злочинів. Чимало з них (щоб не казати більшість) визнали себе без вини винними. Щоб переконатись у цьому, достатньо переглянути опубліковані кримінальні справи членів фіктивної організації Спілки визволення України (СВУ) та інші. Таких і подібних кримінальних справ в умовах незалежної України опубліковано чимало. Вони дають підставу зробити висновок, що впродовж усіх сімдесяти років комуністичного поневолення кагебістські садисти з насолодою мордували не тільки тіла, а й душі своїх жертв, тримаючи їх у постійному Страху.

 

Щоб відчути отруйну атмосферу того часу, достатньо прочитати деякі протоколи допитів заарештованих і свідків.

 

Залякати арештами і судовими розправами українську інтелігенцію, а через неї все суспільство, зупинити ріст національної свідомості, придушити наростаючий рух опору – таке завдання поставили перед собою організатори репресій 1965-1966 років. Якщо, потрапивши в лабети потвори, чимало людей не занапастили свою душу і зберегли сили для подальшої боротьби, то неабияку роль тут відіграв набутий імунітет, яким стало маскування власної сутності. Складність маскування полягає в тому, що сторонні не можуть збагнути, якою є насправді людина, котра в різний час і в різних обставинах поводила себе неадекватно. Проти таких людей завжди напоготові моральні звинувачення. Люди, не задумуючись, яким було їхнє життя, хочуть бачити інших без маски. Якщо навіть багатьох значущих постатей та маска врятувала від смертельних небезпек, які на них чигали, загал схильний їх зрозуміти, але в жодному разі не здатний виправдати.

 

Проте постає питання: чи могли вижити в безжально жорстокому тоталітарному світі без маски Максим Рильський, Володимир Сосюра, Олександр Довженко, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, закінчуючи Іваном Драчем і багатьма іншими, молодшими від них? Кожен у певний час і за певних обставин прикривав свою істинну сутність маскою, виставляв її напоказ, ставав актором у велетенському тоталітарному театрі абсурду. Не сумніваюсь, що поставлені перед альтернативою: жити чи вмерти, натягали вони на свою душу маску з огидою, писали оди тиранам – Леніну і Сталіну, КПРС, усвідомлюючи, що те тоталітарне жахіття мусить колись минутись і можна буде скинути з душі остогидлу машкару, яка зобов'язувала писати фальшиві славослів'я типу "Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить", "Людина стоїть в зореноснім Кремлі" та інші плюгавства.

 

Маскування – не нинішній винахід, ним послуговувалося людство від часу свого народження, оскільки маскування у різні часи для багатьох людей, в тому числі – непересічних особистостей, було своєрідним панциром, захистом у час небезпеки. Інша річ, коли, надягнувши в якийсь період життя маску, людина не скидає її до самої смерті. У таких випадках дійсно важко однозначно відповісти, хто ця людина насправді. Поспішні висновки, які зазвичай переважають, часто бувають помилкові. Філософський погляд на цю проблему знаходимо в Хосе Ортеґа-і-Ґассет:

 

"Своєю природою "маскування" є дійсністю, яка не є тим, чим вона здається. Її вигляд не відкриває, а приховує її істоту. Тому вона заводить в блуд більшість людей. Оминути цей блуд може тільки той, хто знає наперед, що взагалі існує така річ, як маскування" (Ортега-і Гассет Хосе. Бунт мас / Пер. з ісп. Вольфрама Бурггардта. – Нью-Йорк, 1965. – С. 108.).

 

Парадокс у тому, що загалові були б більше до душі Тичини, Рильські, Сосюри та інші видатні особистості – хай мертві, але такі, що, ігноруючи небезпеки, не надягли на душу масок. Ця вічна ностальгія за божественним ідеалом, божественним подвигом, прикладом мужнього страждання споконвіку народжувала і народжуватиме людству героїв, які були й будуть гордістю нації, що їх породила.

 

З іншого боку, інстинкт духовного виживання і збереження нації не може допустити, щоб у часи тотальної небезпеки загинула вся національна еліта. Такий духовний Чорнобиль, духовне обезлюднення у 30-ті роки могли б стати реалією, якщо б частина провідних діячів української інтелігенції, ігноруючи погрози тоталітарної потвори, не надягли вчасно масок. Тож у кінцевому підсумку все-таки краще чи гірше, що поруч із пантеоном славних, безсмертних імен розстріляного відродження залишилися живими Тичина, Рильський, Сосюра та небагато інших, які передали свої знання і досвід молодшому поколінню?

 

Я далекий від думки, щоб когось із тих видатних людей виправдовувати або засуджувати. Засуджувати треба негідні вчинки, а не людей, бо гідне й негідне часто вживається в одній особі. У тому вся незбагненна складність конституції людської душі. Мусить бути великий такт і велика мудрість, щоб уміти відрізнити те, що було в людині гідне, світле від її негідних, темних проявів. Часто ці протилежності творять складне плетиво – матеріал, над яким тисячі років роздумують видатні письменники, філософи, а в пізніші часи – психологи. Останнім належить відкриття подвійної свідомості. Вперше про неї заговорили XIX ст. як про ознаки психічної хвороби. Те, що в минулому було поодинокими проявами, стало у XX ст. для тоталітарного суспільства повсюдною нормою. Людині з розвинутим інтелектом без подвійної свідомості у часи Леніна, Сталіна, Брежнєва була єдина перспектива – смерть, тюрма або психіатрична лікарня.

 

За визначенням психологів і дефініціями психологічних словників, за наявністю подвійної свідомості індивід здатний почергово грати дві або більше соціальних ролей. Причому кожній соціальній ролі властиві діаметрально протилежні якості, що проявляються під час гри тої ролі. Перебуваючи у тій чи тій якості, індивід заперечує свою причетність до інших ролей. При подвійній свідомості в індивіда зберігається почуття власної ідентичності до кожного з проявлених станів, але спогади і, як результат, поведінка обмежені в контексті однієї ролі.

 

Сотні особистостей, імена яких вкарбувалися в нашу пам'ять, дають багатющий матеріал для підтвердження наведених вище міркувань про те, що в часи максимальних небезпек подвійна свідомість для тисяч людей, можливо для цілих народів, була захистом від неминучої загибелі. Питання полягає в тому, як кваліфікувати подвійну свідомість: як властивість людської психіки чи як прояв хвороби. Якщо це хвороба, то поза всяким сумнівом, хвороба людства. І на завершення цих міркувань. Мені видається, що такі поняття, як: "роздвоєння особи", "маскування", "роздвоєння особистості", "подвійна свідомість" –якщо не тотожні, то в усякому разі між ними більше спільного, ніж відмінного.

 

Роздуми на цю тему не покидали мене, коли я, перебуваючи у концтаборі, писав "Світло генія" – виступ на вечір Тараса Шевченка, коли працював над характеристикою поезій Івана Драча 60-х років, коли писав листи братові, друзям і близьким. Супроводжують мене ці роздуми і тепер, коли описую сповнене драм і тривог післяхрущовське двадцятиріччя.

 

ГЕОГРАФІЯ АРЕШТІВ

Незважаючи на те, що після смерті Сталіна і часткового викриття його злочинної діяльності почався період, який отримав назву "хрущовської відлиги", майже щорічно в Україні когось заарештовували і судили за антирадянську діяльність. Ці арешти й суди відбувалися таємно, а тому не мали розголосу. Щойно у середині 60-х років, коли в різних областях України підняли голос представники національно свідомої інтелігенції, коли почався рух в обороні української мови, культури, історії, – КПРС і КГБ прийшли до спільної думки про необхідність провести арешти активістів національно-культурного руху водночас у кількох областях України і серед українців у Польщі, плануючи такою акцією заглушити ріст у народі національної свідомості.

 

З погляду нинішнього дня цікаво окреслити географію арештів, їх послідовність, установити, кого кагебісти заарештували в числі перших, а кого пізніше. Отже, були заарештовані 1965-1966 роках у Львові:

24 серпня 1965 року – Гель Іван Андрійович, Зваричевська Мирослава Василівна, Менкуш Ярослава Михайлівна;

 

26 серпня (зранку) – Горинь Михайло Миколайович, (після обіду) – Горинь Богдан Миколайович, Косів Михайло Васильович;

 

27 серпня – Осадчий Михайло Григорович, Старак Теодозій Васильович, Бутурин Степан Федорович;

 

14 вересня – Садовська Ганна Вікторівна.

 

Арешт у числі перших активного учасника національного руху Івана Геля не був випадковий. У 1964 році КГБ вело з ним профілактичні розмови, за кожним кроком стежили, фіксували його контакти з Михайлом Горинем і Ярославою Менкуш. Тому вирішили почати арешти саме з них. Взявши під "ковпак" помешкання Михайла Гориня, склали чималий список людей, що найчастіше між собою зустрічалися. Тут і Мирослава Зваричевська, що деякий час квартирувала у Михайла та Ольги Горинів, а також Михайло Косів, Теодозій Старак, Степан Бутурин – усі вони контактували з братом. Бували в його помешканні, що майже у центрі міста, неподалік собору св. Юра, на тодішній вулиці Кірова, 33, кв. 14. Аналогічним чином кагебісти вийшли на мене і Ми­хайла Осадчого. 

Нема сумніву, що перед арештами КГБ було добре поінформоване "хто є хто". Апарати для підслуховування, доноси агентів дали їм чимало інформації про кожного. У ситуації, коли під час обшуків знайшли речові докази нашої діяльності, було б абсурдним звинувачувати в арешті одне одного, вважати винним за власну необережність когось із тих, що опинилися в аналогічній ситуації. На щастя, ніхто з нас до такого рівня не опустився. Кожен усвідомлював, що головною причиною арештів була праця, яку кожен з нас проводив. Нарікати могли тільки на себе, що безпечно тримали матеріали самвидаву у своїх помешканнях, що не надто уважно приглядалися до людей, яким їх вручали, і хоча в багатьох випадках дотримувалися вимог конспірації, то все ж допускали чимало промахів. За аналогічну необережність у Києві були заарештовані:

 

25 серпня – Кузнецова Євгенія Федорівна, Геврич Ярослав Богданович;

 

28 серпня – Мартиненко Олександр Іванович, Русин Іван Іванович; Гринь Микола Євдокимович;

31 серпня – Світличний Іван Олексійович.

 

В Івано-Франківську наприкінці серпня опинилися за ґратами Заливаха Опанас Іванович, Озерний Михайло Дмитрович, а 1 вересня – Мороз Валентин Якович.

 

У Луцьку 1 вересня заарештовано Іващенка Дмитра Полікарповича, у Феодосії 4 вересня – Масютка Михайла Савича, в Одесі 13 листопада – Караванського Святослава Йосиповича, у Житомирі 23 травня 1966 року – Шевчука Анатолія Олександровича.

 

Боротьба КГБ з національно свідомим українством ніколи не обмежувалася рамками території УРСР. Для радянської імперії це була не внутрішня, а глобальна проблема, а тому боротьба з носіями української національної свідомості проводилась не тільки в Україні, а й в усіх країнах світу, де мешкали українці. Ось чому, готуючи репресивні акції проти активістів національного руху в кількох регіонах України, КГБ паралельно проводило консультації зі спецслужбами сусідніх держав, у першу чергу – Польщею і Чехословаччиною, домовляючись із ними про узгоджені дії в боротьбі з проявами українського націоналізму.

 

Однією з підстав для консультацій і спільних домовленостей між КГБ і польською службою безпеки була зібрана київськими кагебістами оперативна інформація про те, що окремі студенти і аспіранти з Польщі, прислані на навчання до Київського університету, встановили контакти з активними представниками руху шістдесятників, читають і перевозять до Польщі недруковані в радянській пресі вірші Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка та інші самвидавні матеріали. За такими студентами й аспірантами було встановлено суворий нагляд, про що стало відомо з польських наукових досліджень на цю тему. Дехто з молодих людей, що прибули з Польщі на навчання до Києва, дали згоду співпрацювати з КГБ (до них, як свідчать архіви Інституту національної пам'яті Польщі, належав аспірант Флоріан Неуважний, який невдовзі після закінчення аспірантури очолив кафедру україністики Варшавського університету), а ті ж, хто відкинув таку пропозицію, потрапили до списку неблагонадійних. Серед них опинився студент української філології Степан Павлище, який після закінчення у 1965 році Київського університету повернувся до Польщі, де стеження за ним продовжили працівники польської служби безпеки.

 

Степан Павлище народився 29 січня 1941 року в селі Затилля Томашівського повіту. Під час операції "Вісла" його батьки були переселені на територію Ельбльонгського повіту Гданського воєводства, де згодом Степан увійшов у контакт із деякими колишніми учасниками українського підпілля, яких переселили у цей регіон, зокрема з Левком Гораком, не знаючи, що до колишнього підпільника втерся у довіру спеціально підготовлений агент на кличку "Адам", котрому було доручено проявляти активність серед національно свідомих українців. З цієї причини "Адам" наполягав, щоб привезені Степаном Павлище з України матеріали було розтиражовано та роздано серед довірених людей у Польщі та передано за кордон. Він з провокативною метою "довірливо" заявив, що готовий допомогти у тиражуванні статті "З приводу процесу над Погружальським" та інших матеріалів, які мають важливе значення для підняття національної свідомості. Коли привезені з Києва самвидавні матеріали потрапили до польської служби безпеки, там було відкрито кримінальну справу під кодовою назвою "Skoroszyt". Польські спецслужби звернулися до КГБ у Києві, щоб ті дали характеристику на Павлище. 12 серпня 1965 року КГБ при Раді Міністрів УРСР інформувало польську сторону, що Павлище під час перебування у столиці України підтримував контакти зі студентами і докторантами з Польщі, які були "вороже налаштовані до СРСР та вели націоналістичну пропаганду серед радянських студентів", а також з особами, що походили з місцевих творчих середовищ і "тенденційно тлумачили національне питання". В обвинувальному вироку у цій справі було зацікавлене передусім КГБ. У відповідь на запит Варшави київське КГБ повідомляло: "З-поміж надісланих з Варшави текстів два з них досі були невідомими для КГБ, а що стосується названих польською стороною громадян СРСР, то вони підозрюються в антидержавній діяльності та є фігурантами справи під кодовою назвою "88".

 

Київський кагебіст П. Єремін радив польській стороні "детально з'ясувати, від кого в Україні (Павлище. – Б. Г.) отримав вилучені у нього документи, перевірити, чи не підтримує він контактів з українськими націоналістами за кордоном і чи не був посередником у передачі націоналістичної літератури з-за кордону фігурантам справи "88". Інший кагебіст – В. Смірнов – пропонував полякам "спільно обговорити і виробити заходи, спрямовані на виявлення каналів зв'язку між націоналістами за кордоном та прихильниками Павлище в УРСР".

 

Характерно, що у ті дні, коли почалися арешти в Україні, польські спецслужби (не без вказівки совєтських спецслужб) 26 серпня 1965 року заарештували випускника української філології Київського університету, громадянина Польщі Степана Павлище та мешканця міста Ельбльонг (на півночі Польщі) Левка Горака. 30 серпня були заарештовані й інші громадяни українського походження, імена яких поки що не встановлені. Після проведеного слідства Степан Павлище та Левко Горак були засуджені на три роки тюремного ув'язнення. Нинішні польські дослідники вважають цей вирок таким, що мав залякати українську громадськість у Польщі, знеохотити її брати участь в активній національно-культурній діяльності. 

На цей самий час припадає ще одна закордонна операція КГБ. Через свою агентуру в Чехословаччині КГБ отримало інформацію, що до цієї країни потрапляють самвидавні "антирадянські матеріали від української інтелігенції з Києва" (Ліни Костенко, Івана Світличного, Івана Драча, Григорія Кочура та ін.). КГБ разом зі спецслужбами Чехословаччини розпочали операцію "Наука", метою якої було виявлення каналів, якими передавалася "підривна" література з Києва через Чехословаччину за кордон і навпаки. Фіналом цієї спільної операції стали узгоджені арешти української інтелігенції в Україні й Чехословаччині, що відбулися під час другої репресивної хвилі у 1972 році (див.: Słuźby bezpieczeństwa Polski I Czechosłowacji wobec Ukraińców. Warszawa 2005. ІРN).

 

Після двох відступів саме час повернутися до продовження перерваної розмови про мій арешт і перший допит у слідчому відділі УКГБ Львівської області.

 

ПЕРШИЙ ДОПИТ

Нагадаю, що після того, як 26 серпня 1965 року чекісти, схопивши мене біля Львівського музею українського мистецтва, завели довгими тюремними коридорами в один із кабінетів слідчого відділу УКГБ, почався майже двогодинний допит, що знайшов своє оформлення у короткому протоколі. Читачі, які знайомляться з протоколами слідства, часто мають хибне уявлення про методологію проведення допитів. Річ у тому, що процес допиту і протокол допиту – то не одне і те саме. Щоб було зрозуміло, достатньо звернути увагу, з якої і до якої години тривав допит. Бувало, що допит тривав кілька годин, а навіть весь день, а протокол було написано всього на двох – трьох сторінках. Переважно слідчий починав розмову про речі віддалені від питань, які він заготовив, знайомив з показами інших заарештованих, запевняв, що такі-то й такі факти уже давно з'ясовано, про них докладно розповіли свідки й звинувачені. Називаючи конкретні прізвища, слідчий уважно вдивлявся в обличчя допитуваного, спостерігаючи, як реагує в'язень на правдиві або фальшиві повідомлення.

 

Була практика, що до кабінету заходив якийсь слідчий або сам начальник слідчого відділу чи його заступник, щоб похвалити іншого допитуваного в сусідньому кабінеті за розум і тверезий погляд на життя, за усвідомлення необхідності давати щиросердечні покази, які єдині можуть відкрити на волю двері слідчого ізолятора. Деякі з чекістів грали роль інтелігентів, інші намагалися заглушити свідомість в'язня грубою лайкою, цинічними репліками, погрозами.

 

Такі психічні атаки практикували переважно старожили УКГБ Львівської області, що мали досвід розправ над учасниками національно-визвольного руху 40-х - 50-х років: старший слідчий майор Виноградов або начальник слідчого відділу підполковник Сєргадєєв чи його заступник підполковник Горюн.

 

Коли всі ці попередні процедури у тій чи тій комбінації були завершені, слідчий, підготувавши відповідний ґрунт, наче між іншим, ставив одне за одним заготовлені питання і складав протокол, формулюючи на свій лад відповіді, які переважно були з'ясовані ним до писання протоколу. Тим пояснюється разюча різниця між зазначеним часом допиту і протоколом допиту, написати який можна було за набагато коротший відрізок часу.

 

Так вийшло і з моїм першим у житті допитом. Понад годину атакував мене питаннями начальник оперативного відділу УКГБ майор Гальський, а коли вичерпав усі свої ресурси, наказав слідчому оформити протокол, який мав стандартну "шапку".

 

"ПРОТОКОЛ

допроса свидетеля

гор. Львов                                                                                                                                                    26 августа 1965 г.

                                                                                                                                                     Допрос начат в 16 час. 00 мин.

                                                                                                                                                     Допрос окончен в 17 час. 45 мин.

 

Следователь следственного отдела УКГБ по Львовской области ст. лейтенант Боечко в помещении следственного отдела допросил свидетеля Горынь Богдана Николаевича.

Вопрос. Вы знаете Зваричевскую Мирославу Васильевну и какие у Вас с ней взаимоотношения?

Ответ. Зваричевскую Мирославу Васильевну я знаю. Мои взаимоотношения с ней нормальные.

Вопрос. Где, когда и при каких обстоятельствах Вы познакомились с ней и что Вам о ней известно?

Ответ. Зваричевскую Мирославу я знаю с времен учебы в университете. Она училась на факультете украинской филологии на год или два позже меня. С ней я имел случайные встречи, но в последние примерно три месяца я ее не встречал. Работает она во Львовском государственном архиве, имеет свою квартиру, но адреса ее я не знаю.

Вопрос. Получали ли Вы от Зваричевской Мирославы Васильевны или же давали Вы ей какие-либо документы?

Ответ. Нет. Я никогда от Зваричевской Мирославы Васильевны никаких документов не получал и в свою очередь ей никогда никаких документов не давал.

Вопрос. При обыске у Зваричевской Мирославы Васильевны в числе других документов обнаружена статья под заглавием "З приводу процесу над Погружальським". Знакомы ли Вы с этим документом?

Ответ. Со статьей "З приводу процесу над Погружальським" я знаком, вернее, мне известно содержание этой статьи. О существовании этой статьи и о ее содержании меня ознакомил кто-то из моих знакомых, но кто именно, я не могу вспомнить.

 

З ПРИВДУ ПРОЦЕСУ НАД ПОГРУЖАЛЬСЬКИМ

14 травна 1964 року сталася в Київі подія, подібних до якої мало знає історія світової культури: була підпалена і згоріла найбільша укр. бібліотека – Київська публічна бібліотека Академії наук УрСр.

 

Як може згоріти в середині XX сторіччя найбільша наукова бібліотека та ще й у центрі столичного міста? Адже зараз протипожежне техніка стоїть так високо, що значні пожежі в містах майже виключені, а якщо і бувають, то їх швидко ліквідують. Світова культура за остатнє століття не знала випадку, щоб у Лондоні, Парижі, Стокгольмі чи Москві /після 1812 року/ згоріла національна бібліотека.

 

А от найбільша українська бібліотека була спалена у 1964 році – в епоху космосу, атома, кібернетики. Більше того,численний натовп, зібраний голосом мовчазної тривоги до місця страхітливого злочину був свідком того, як мляво посувалися протипожежні роботи протягом двох годин. Їх взагалі не можна було почати, бо в усьому районі не було води: не працював водогін. Пожежа була ліквідована тільки на третій день, коди вже згорів весь український відділ до щенту. Згоріла сама україніка, в тому числі стародруки, рідкісні книжки, рукописи, архіви /наприклад: архів Грінченка, архів Київської старини, архів Центральної Ради та інші/. Частина з тих архівів не була навіть описана і розібрана, так що ніхто не знає, що там було і що там згоріло. Вони назавжди втрачені для історії. Згоріли також спеціальні фонди україніки, які до 1942 року збиралися за вказівкою Скрипника, а потім, після усунення Скрипника, були засекречені, як і уся українська історія. На суді називалася цифра – 600 тисяч томів, можна уявити, скільки згоріло насправді. Отже згоріла частка української культури, української історії. Назавжди втрачені величезні духовні скарби тисячам і мільйонам людей, поколінням молоді відрізані шляхи до багатьох духовних джерел, до книжок і документів, одні з яких загинули назавжди, а інші ще, може, десь існують в дублікатах, але неприступні читачеві.

 

Як могла статися ця неймовірна трагедія? Чому? За яких умов? Чиїми рухами і в який спосіб це робилося? З якою метою? Відповідь на ці питання мав би дати процес над людиною, яка була спіймана на місці злочину – працівником бібліотеки – Погружальськім. Процес проходив при кінці серпня ц.р. в Києві, в невеличкому залі народного суду на Володимирській вулиці. Однак з самого початку процес набрав дуже дивного характеру. Старанно обходилося все, що хоч якось могло нагадати про політичний характер злочину, про його спрямованість проти української культури. Зате всі: прокурор, суддя, захнстники, сам підсудний і заздалегідь підготовані свідки наперебій старалися показати, що в підсудного просто поганий характер і нічого дивного немає, що він підвалив бібліотеку з помсти до директора за образу .Довго і нудно обговорювались такі "важливі" питання : скільки в підсудного жінок, як він з ними сходився і розходився, які квіти дарував і як ділився майном при розлученні. Адвокат занурювався в психологію багатоженця і показував, як різні кривди з боку співробітників привели цю тонку натуру до ідеї підпалити  українські книжки. Сам підсудний розчулено розповідав про те що беручи підпалювати книжки, то бачив фізіономію ненавистного директора.

 

У заключному слові він прочитав навіть патріотичний вірш, який починався словами: "Прости меня, Родина”. На процесі він почував себе героєм... Справді, присудили його до 10 років позбавлення волі. Гуманні "радянські закони" цього разу виявили співчуття до "морально-ущербленної людини". Людини, додамо, яка закінчила два радянські вузи і університет марксизму-ленінізму, яка дуже добре знала, що й де чого робить. Звичайно, від того, що Погружальського присудили б до розстрілу бібліотека не повернулась б. Але кілька логічних питань. Чому ні слова не згадувалося про магнієві стрічки та фосфорні шашки? Адже пожежу було гасити важко, бо палії обкидали літературу магнієвими стручками та фосфорними шашками.  На суді про це ні слова. А Погружальський пояснив, що він усе це зробив за допомогою корбки сірників. Як міг в бібліотеці, де КГБ цікавиться навіть читачами міг працювати такий сумнівний тип, як Погружальський? Чому не повстало питання, що в найбільшій республіканській бібліотеці не було ніякого протипожежного захисту? В той час як сучасні бібліотеки нп. Ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді, обладнані так, що за допомогою автоматичної системи всяке вогнище буде від*

Перша сторінка самвидавної статті "З приводу процесу над Погружальським"

 

Вопрос. Известно ли Вам кто является автором этой статьи?

Ответ. Кто является автором статьи "З приводу процесу над Погружальським" я не знаю и даже не могу предположить.

Вопрос. Что Вы можете сказать о том, как и от кого попал Зваричевской Мирославе Васильевне этот документ?

Ответ. Об этом я ничего не могу сказать, так как мне ничего не известно.

Вопрос. Имеются ли у Вас документы подобного содержания и где вы их храните?

Ответ. Нет, документов, подобных статье "З приводу процесу над Погружальським" у меня нет.

 

Протокол допроса мною прочитан, записан правильно.                                                                          Б. Горинь

Допросил: следователь следотдела УКГБ по Львовской области                                                        ст. л-т Боечко"

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П 20227. – Т. 3. – Арк. 157-160.)

 

Чекісти переглянулись між собою. Світловолосий натиснув кнопку і за мною прийшло два конвоїри. Тепер, подумав я, напевно ведуть у камеру, але ж ні, сходами зійшли вниз, завели у кімнату, де стояло три "бокси" – щось на зразок телефонних будок, тільки меншого розміру. Показали, в який з них зайти. Зайшов. Зачинили і поставили біля "боксу" вартового. Була можливість обдумати ситуацію. Із перехресного допиту чекістів можна було зробити висновок, що в руках КГБ перебуває Мирослава Зваричевська, що в неї знайшли статтю "З приводу процесу над Погружальським", що їх найбільше цікавить, хто автор цієї статті.

 

Перебирав у пам'яті всіх своїх знайомих, кому давав цю статтю, намагався пригадати, чи говорив з кимось на тему авторства. Настирливо допитувався мене, хто автор статті, Михайло Осадчий, але я твердо відповів йому, що не знаю, питався ще Михайло Масютко, я сказав йому те саме, що й Осадчому. А перед внутрішнім зором постав Іван Світличний, який розповідає мені, як він "спотворював" стиль Євгена Сверстюка, щоб КГБ через експертизу не вийшло на автора.

 

В’ячеслав Чорновіл нахвалявся, що й він добряче попрацював над цією статтею. Якщо так, то жодна експертиза не доведе авторства, – роздумував я собі, очікуючи, коли мене звільнять з тої будки, але про мене наче забули, я йдалі перебирав у пам'яті все, що було пов'язане з поширенням документа, який так стривожив чекістів.

 

Десь за два – три тижні перед моїм арештом у редакції журналу "Жовтень" мова зайшла про спалення бібліотеки. Тарас Мигаль, звертаючись до мене у присутності Ростислава Братуня, хвалився, що отримав статтю про злочин Погружальського в листі, який надійшов з-за кордону, й у звичному для нього чорному гуморі додав: "Здається, Богдане, що ви скоро будете там, звідкіля я недавно приїхав". Я не встиг запитати його, звідкіля він приїхав і чому вважає, що я там повинен бути, бо Братунь також сказав, що отримав з-за кордону статтю про спалення бібліотеки. Якщо таке висилання статті через листи було не поодиноким, – продовжував я свої роздуми, – то стає зрозумілим, чому скаженіє КГБ, намагаючись дізнатися, хто автор цього документа.

 

Повертаючись із редакції "Жовтня", на вулиці Стефаника, біля Наукової бібліотеки зустрів товариша з університетських років Богдана Завадку (він закінчив університет на два роки пізніше від мене). Розповів йому, що статтю "З приводу процесу над Погружальським", з якою він був знайомий, як і з багатьма іншими матеріалами самвидаву, отримали з-за кордону Мигаль і Братунь.

- О, цього КГБ не подарує, треба чекати арештів!

 

На цей мудрий висновок Богдана Завадки я якось не прореагував, а тепер, у "боксі", мушу визнати точність його прогнозування. Вже кілька годин я у цьому залізному мішку. Що вони там радяться? Не можуть вирішити, що робити зі мною чи готують якісь документи? Допитували як свідка, а тримають як заарештованого. Почали німіти ноги. Вирішив нагадати про себе:

- Хто у вас тут начальник? – питаю вартового.

- Чего надо?

- Скільки мене тут триматимуть? Ноги німіють!

Вартовий запитав щось по рації і відповів:

- Уже скоро.

 

ОБШУК

Минула ще якась година-дві. Глянув на годинник: 21-30. Майже чотири години я у залізному мішку і понад п'ять годин під вартою. Невеселі справи. Від емоційного напруження хилило на сон. Нарешті вартовий відкрив "бокс", мене оточило чотири чоловіки у штатському, вивели до критої машини, відомої під назвою "воронок", зачинили на замок двері й вона повезла мене на моє помешкання. Самі поїхали "Волгою". Завели до кімнати, в якій я мешкав. Гебіст із білявим подовгастим обличчя і русявим волоссям – той, що кілька годин тому допитував мене у якості свідка, витяг зі шкіряної папки документ і, звертаючись до мене, сказав, щоб уважно вислухав. На його слова я відповів, що не потрібно читати вголос, я можу прочитати документ сам, на що слідчий прореагував реплікою:

- Повинні чути всі присутні.

 

Після цих слів прочитав кінець документа, в якому йшлося про дозвіл на проведення обшуку. Коли слідчий вручив мені документ для підпису, я прочитав його повністю.

"ПОСТАНОВЛЕНИЕ

(о производстве обыска)

гор. Львов                                                                                        26 августа 1965 г.

Старший следователь УКГБ при СМ УССР по Львовской области капитан Клименко, рассмотрев материалы уголовного дела, возбужденного по факту распространения в гор. Львове антисоветских документов по ст. 62 УК УССР,

 

Нашел:

В квартире Горынь Богдана Николаевича, проживающего в городе Львове, ул. Театральная, дом № 23, кв. 24, могут находиться документы, имеющие значение для дела.

 

Руководствуясь ст. 177 УПК УССР,

 

Постановил:

Произвести обыск в квартире Горынь Б. Н., проживающего в гор. Львове, ул. Театральная, дом № 23, кв. 24, производство которого поручить ст. следователю УКГБ по Львовской области капитану Малыхину. Одновременно провести обыск в квартире родителей Горынь Б. Н., проживающих в гор. Ходорове.

 

Копию настоящего постановления направить Прокурору Львовской области.

 

Ст. следователь УКГБ при СМ УССР

по Львовской области капитан                                                                                                             Клименко

 

"Согласен"

Начальник следственного отдела УКГБ при Совете Министров УССР по Львовской области подполковник                                                                                                                                                                                                 Сергадеев

 

Постановление мне объявлено: 26 серпня 1965 р. Б. Горинь"

 

Поки я читав постанову, чекісти вже рились у стелажах з книжками і папками. Глянув на годинник: 22 год. Сів на своє ліжко і спостерігав за працею непрошених гостей. Світловолосий вирізнявся своїм порівняно інтелігентним виглядом. Інші троє з насупленими поглядами були подібні на бандитів. Із тих чотирьох, що почали нишпорити по всіх кутках, два вважались "понятими", а два – працівниками КГБ. Це не заважало всім чотирьом ретельно гортати сторінки кожної книжки, папери у папках, листи, сподіваючись, що знайдуть якісь документи. І справді: в одній із папок знайшли машинописний текст на двох аркушах, що починався словами "Мета статті не та..." Той документ я шукав, щоб заховати, як і інші матеріали, але не міг пригадати, в яку папку його поклав, а чекісти, перетрушуючи усі книжки і папки, натрапили на цей текст. Мені було прикро, що сам не потрудився знайти його і заховати, як я це зробив з іншими матеріалами.

 

Спостерігаючи за роботою чекістів, здивувався, що, перегорнувши видану в Мюнхені книжку Івана Кошелівця "Панорама найновішої літератури в УРСР", чекіст із русявим волоссям поклав її на стелаж. "Що це має означати? – думав я собі. – Невже він звернув увагу на назву, але не помітив, де видана книжка? Чи свідомо не хоче долучати її до протоколу?" Скоріше всього, назва "Панорама найновішої літератури в УРСР" викликала у нього повну довіру і він не зацікавився місцем її видання.

 

Ретельне переглядання книг, рукописів, конспектів, листів, фотографій тривало до півночі. Нарешті, пошепки консультуючись між собою, почали сортувати відкладені книжки, журнали, папки з рукописами, фотографіями, вирізками з газет, листами. Я звернув увагу, що на їхніх обличчях не було такого задоволення, як у тих, що спритно впихали мене у машину біля музею українського мистецтва. Мабуть, були розчаровані, що, крім одного машинописного тексту, не знайшли матеріалів, за якими шукали. А я в душі всміхався, бо матеріали самвидаву віддав на зберігання людям, які були поза підозрінням. Проте всміхатись не було підстав: вилучений машинописний текст на двох сторінках виявився важливим елементом у ланцюгу зібраних чекістами матеріалів звинувачення.

 

У той час, коли "поняті" й оперуповноважений КГБ сортували книжки, папки, фотографії, світловолосий гебіст складав якийсь документ. Опівночі він вручив його мені для ознайомлення.