Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина XVI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 8 січ. 2014 р., 00:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 січ. 2014 р., 09:16 ]

Розуміючи, якою важливою справою є формування, за словами М. Яцкова, "власної енциклопедії", я робив вирізки цікавих публікацій у журналах і газетах. У мене зібралось чимало вирізок статей Івана Світличного: "Людина приїздить на село" – про сюжетні схеми у радянській літературі; "Оборонець людини" – про В. Бєлінського; "Від давнини до сучасності" – рецензія на збірник праць Олександра Білецького, висунутого на здобуття Ленінської премії; "У поетичнім космосі. Полемічні нотатки про творчість молодих"; "Творчі проблеми реалізму" – рецензія на книжку Андрія Костенка "Типізація в літературі соціалістичного реалізму" та інші.

 

Отже, заочно з Іваном Світличним я був знайомий, мав уявлення про діапазон його творчості – від філософських праць до теорії, історії літератури та літературної критики. Не можу пригадати, як відбулася перша зустріч і особисте знайомство зі Світличним, з ким вперше прийшов я на його помешкання, але нема сумніву, що було це у кінці літа або на початку осені 1962 р., про що свідчить листівка, датована 13 листопада 1962 р., в якій Світличний писав:

 

Щиро дякую за книги. В. П'янов сказав, що ти маєш скоро приїхати в Київ. Гадаю, ми побачимося? Якщо тобі буде зручно, в мене можна й зупинитися – я був би радий познайомитися з тобою ближче. 

 

   

Пізніше я дізнався, що слова у його листівці "у мене можна й зупинитися" були сказані багатьом. Це був спосіб Світличного ближче познайомитися з людьми, сконсолідувати їх навколо спільної ідеї і залучити до спільної праці.

 

Необхідно зазначити, що у кінці 1962 р. Світличний був уже не тільки відомим літературознавцем, теоретиком літератури і літературним критиком, а й громадським діячем. Це був час, коли Світличний прийшов до усвідомлення необхідності активної громадської праці, яка тепер відбирала у нього чимало часу.

 

Важко, а навіть неможливо передати портрет Світличного на основі того, що він говорив з людьми, бо говорив він мало. Цілісне уявлення про Світличного можна скласти з того, що він написав, що встиг зробити як організатор руху шістдесятників. Мушу зазначити – Іван волів писати, аніж говорити. А писав він легко, розкуто, логічно і цікаво. Читати його статті, дослідження – справжня насолода. Але, крім зафіксованого на папері матеріалу, є ще чимало такого, про що доведеться розповісти, щоб ця видатна постать нашої історії переломного періоду постала у всій своїй повноті. Не хотів би бути голослівним у своїх спогадах, в аналізі феномену Світличного, а тому деякі думки і спостереження постараюсь підтвердити окремими висловлюваннями з листів Світличного до мене, очевидно тих, що вціліли, оскільки ряд листів було вилучено працівниками КГБ у 1965 році під час кількох обшуків на квартирі, де я тоді мешкав.

 

У листі від 19 січня 1963 року Світличний писав: "що це ти пропав, як у воду впав. Тут усі про тебе турбуються (прийшла чутка, що тебе по роботі скоротили), розпитують у мене, як твої справи, а я нікому нічого не можу сказати. Та й самому цікаво: як ти там? Я розумію: ти сподівався скоро їхати до Москви, але ж те "скоро" може бути ой як нескоро! Отож хоч двома словами – повідом".

 

Буваючи у Києві, я зустрічався з багатьма знайомими, проте не пам'ятаю, щоб хтось із них запропонував мені розширити коло контактів. На такі ініціативи був здатний тільки Іван Світличний. Де тільки я не побував з ним! Кілька разів їздили до письменників, що повернулися до творчого життя після тюрем і концтаборів: Григорія Кочура, Бориса Антоненка-Давидовича, Віктора Петровського – два останніх блискуче розповідали про своє перебування у сталінських катівнях. А ще багато разів були у майстернях Люди Семикіної, Алли Горської і Віктора Зарецького, Галі Севрук, побували у майстерні-музеї Івана Гончара та інших. Познайомив мене Іван з Юрієм Івакіним, який мав непогану колекцію живопису й багатьма працівниками Інституту літератури. 

 

 

Отакий був Іван Світличний – весь для інших. У тій діяльності чув радість, хоча вона забирала у нього чимало часу, який міг бути використаний для ґрунтовної літературознавчої, мовознавчої чи філософської праці, для рецензій або перекладів чи, врешті, для підготовки збірника власних статей, які час було видати окремою книжкою. Але тут Іван на диво був подібний до свого вчителя Олександра Білецького. Чимало з того, що говорив Білецький про себе і свою творчість, Іван міг би повторити, зокрема такі слова Білецького:

 

"Признаюсь, ніколи не думав я про те, що метою життя є підготовка зібрання своїх творів, і завжди більше цікавився творами інших авторів, що виростали на моїх очах. І найбільшою радістю для мене було усвідомлення того, що моя мисль знаходить відгук, є стимулом до роботи самостійної думки моїх молодших товаришів – учнів, які вже створили, або створюють серйозні дослідження".

 

Вважаю, що ті слова О. Білецького завжди були на поверхні свідомості Світличного. Він зріднився з думкою, що одна з найважливіших справ його життя полягає у тому, щоб пробудити до активного громадського життя молоде покоління української інтелігенції.

 

Далеко не всі, навіть серед близького оточення, розуміли вагу діяльності Івана з наведення контактів між представниками української інтелігенції в межах і поза межами України. Вважаю, що у цій справі я був його однодумцем і, можливо, це був один із секретів, що між мною і Іваном встановилися такі тісні, довірливі стосунки. Зрозуміло, що коли Світличний або хтось з його знайомих приїжджав до Львова, то я вже не рахувався зі своїм часом і своїми справами – знайомив гостей не тільки з архітектурою Львова, з музеями, а й зі своїми друзями, рідними та знайомими. Я ходив із ними до львівських письменників – Михайла Рудницького, Ірини Вільде, водив їх у майстерні львівських живописців і скульпторів – Володимира Патика, Теодозії Бриж, Карла Звіринського, Дмитра Крвавича, Софії Караффи-Корбут, не обминаючи помешкання свого брата Михайла. Спільно з Іваном, його сестрою Надійкою і Караффою-Корбут їздили у м. Ходорів, де мешкали мої батьки. Слухали там розповідь батьків про пережите, відпочивали на ходорівському озері.

 

Приїзди до Львова Івана Світличного та його друзів розширили контакти інтелігенції Сходу і Заходу України, вторували шлях Київ-Львів, Львів-Київ, сприяли витворенню спільного національного менталітету. Велике враження на киян справляли Личаківський і Янівський цвинтарі, але чи не найбільше – збережені старі книгозбірні, де можна було познайомитись і навіть придбати рідкісні видання часів Шашкевича, Франка і особливо 20-х-30-х років. Про вплив Львова на свідомість східного українця добре написали Василь Симоненко, а пізніше – Валерій Шевчук, Володимир Дрозд та інші.

 

Бувало, що Іван спеціально направляв когось із Києва до Львова, супроводжуючи того посланця коротким листом-рекомендацією чи просто коротенькою запискою, мовляв, прийми такого-то чоловіка, що вручить тобі записку, з повною довірою і розмовляй із ним без дипломатії. Деякі з тих записок збереглися, зокрема, лист, який вручила мені Зіна Геник-Березовська. Перед тим вона побувала у Києві і, наскільки я зрозумів, Світличний порадив їй поїхати до Львова й зустрітися зі мною. У супровідному листі, датованому 16 січня 1964 року Світличний писав:

 

Передаю листа товаришкою з Чехії – Зіною Геник-Березовською, для того, щоб ти, якщо треба буде, допомагав і сприяв їй. Все, що треба передати до Чехії, можна передати нею. Драча, Симоненка, Мамайсура – краще я дав їй. Якщо матимеш щось, передай теж – їй або для Зілинського, вони близько знайомі.

 

Сприяй Зіні і говори з нею без дипломатії.

 

Цей лист є дуже важливим документом того часу, бо засвідчує розширення контактів на закордон. Йдеться не тільки про людські взаємини, а й про передачу за кордон позацензурної самвидавної літератури. Тут необхідно зазначити, що в плані виходу інформації про український національно-культурний рух опору на ширші європейські обрії 1964 рік був переломним.

 

Напевне, що аналогічна історія мого знайомства була і з Вірою Вовк, яка прийшла у Музей українського мистецтва з Іриною Вільде. Я пробував розповісти Вірі про музей, про експонати, але вона, наче стріла, літала від експоната до експоната і з моїх зусиль нічого або майже нічого не вийшло. Після повернення з концтабору я написав їй кілька листів, зустрічався з нею в Києві, знову ж таки у Світличного, разом ходили ще до когось в гості. Спілкуючись, Віра говорила (щоб не підслухало КГБ) настільки тихо, що я ледве розумів, про що йдеться. Коли ми прийшли до когось зі знайомих, можливо, це було на помешканні в Ірини Стешенко, то під час нашої розмови про політичну ситуацію в Україні хтось накрив телефонний апарат подушкою. Все це виглядало досить комічно, якщо врахувати, що КГБ використовувало більш досконалі способи підслуховування розмов, вмонтовуючи передатчики в різні місця – не тільки у кімнатах, але й в одяг, як це було навіть у концтаборі.

 

Немає сумніву, що знайомство української діаспори з національно-культурними і суспільно-політичними процесами, що проходили в Україні, додавали українцям у світі віри, сподівання, що їхня діяльність недаремна, що в серцях національно свідомих українців в Україні і поза Україною сущих клекотять одні й ті ж пориви – до волі, до національного визволення, до державності.

 

Врешті, всі ті контакти переслідували головну мету – поширювати українське слово, українську національну ідею серед найширших верств світового українства, а також серед чужинців, які змушені були рахуватись із фактом пробудження національної свідомості в Україні й, нарешті, зважити на те, що Україна – це не частина Росії і що в СРСР поневолені тоталітарним режимом нації прагнуть здобути свободу. Ось чому поширенню вільного українського слова Світличний надавав такої великої ваги.

 

У працю тиражування і поширення самвидавної літератури на повну силу втягнувся і я, закинувши повністю або частково десятки задумів з питань мистецтва, літератури, психології творчості. Було усвідомлення, що найголовніше завдання – будити національну свідомість людей, розкривати перспективи національного відродження в Україні. На початку велику місію пробудження національної свідомості й національної гідності виконувала молода українська поезія, а тому Світличний віддав чимало часу для записування на магнітофон голосів Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Ірини Жиленко, Бориса Нечерди та інших. Іван добре розумів, що він робить і для чого, який це дасть ефект, який буде вплив, а тому підпорядковував свій час, енергію великій ідеї – ідеї українського рисорджименто. У листі від 20 вересня 1963 року Світличний писав:

 

Користуюсь оказією і передаю для тебе книжки, для Г. Садовської й Р. Крип'якевича, магнітофонні стрічки. Це – вибране з поезій Симоненка, Жиленко, Нечерди, Вінграновського і Драча. Здається, я вибрав краще...

 

Стрічок такого складу постараюся наштампувати побільше – їх можна передавати і в інші міста. Тут немає тільки Мамайсура, але тому, що запис поганий, а він скоро приїде і я запишу наново, краще, тоді й для Львова передам.

 

Іван часто просив мене напитувати у Львові книжки з історії України. Спрощені історичні схеми, відпрацьовані досвідченими радянськими ідеологами, вже мало кого переконували, тому надруковані в різний час у Галичині книжки з новітньої історії України викликали незмінний інтерес. Попри усі навантаження Іван поповнював свою бібліотеку не тільки новинками, а й букіністикою. У час його приїздів до Львова пошукам книжок він приділяв чимало уваги. Разом ми побували у кількох старших людей, які розпродували бібліотеки. Чимало книжок Іван придбав у Марії Деркач. Від неї ми почули цікаву розповідь про радянського розвідника Віктора Петрова, який після війни ввійшов у довір'я Проводу ОУН, був професором Українського Вільного Університету в Мюнхені, а після "таємничого" зникнення жив деякий час у Москві, а із 1956 р. – в Києві. Марія Деркач під час війни бачила Петрова, якого знала раніше, у Львові. Він був у гестапівському мундирі, приїхав до Львова, щоб скласти список цінних книжок та гравюр для переправлення в Німеччину, порадив Марії Деркач все, що найцінніше, заховати. Щойно після високих нагород, які отримав Віктор Петров, повернувшись в СРСР, все стало ясно: він за дорученням КГБ виконував за кордоном завдання особливої ваги.

 

При зустрічах і в листах Іван часто запитував мене, чи не розшукав я для нього чогось зі старих видань. У листі від 19 січня 1963 року він писав:

 

Ти пам'ятаєш свою обіцянку напитувати для мене літературу з україніки? Між іншим, дуже хотів би мати "Етнографічні збірники" Наукового товариства ім. Шевченка, хоч і всі. Навіть, якщо трапиться, по кілька примірників...

 

У час приїздів до Києва мені часто доводилося відповідати на запитання про діяльність ОУН-УПА. Іван попросив мене роздобути щось із літератури про цей складний і маловідомий період в історії України, тим більше, що ОУН і УПА були козирними картами в руках комуністичних ідеологів. Я пообіцяв, що роздобуду все, що зможу, і негайно привезу в Київ. Коли до Львова приїхав український мистець із Польщі Омелян Мазурик, я попросив його, щоб прислав книжки і журнали, в яких висвітлюється діяльність ОУН-УПА: у той час польські історичні часописи цій темі приділяли чимало місця. Омелян виявився на рідкість оперативною людиною. Не минуло й два тижні, як він прислав два числа часопису "Огляд військово-історичний", у яких було поміщено ґрунтовне дослідження про діяльність УПА з багатьма фотографіями – Бандери, Шухевича та інших, з великою кількістю інформативних матеріалів про структуру і озброєння УПА. Ці журнали принесли справжню радість для Івана і його оточення. Серед переданої мною у Київ літератури були і деякі закордонні видання. Іван не втримався, щоб не прореагувати на це та інше "майно". Він писав у листі від 22 червня 1963 року:

 

До Львова привезу багацько нових поезій Драча і К°. Є дуже цікаві. А що ще привезти – ти не пишеш. Чи везти що з твого майна, чи нехай воно тут "акліматизується"? Йому тут дуже непогано жити... Хоч напиши, чи щось везти – я тебе з півслова зрозумію.

 

Отака була конспірація. Процитований лист засвідчує активне поширення нелегальної літератури. Таким чином, рух шістдесятників набирав усе більшого й більшого розмаху, наближуючи багатьох із нас до обшуків і арештів. Мушу визнати, що Іван мав відчуття небезпеки. Коли я приніс йому лінотипні відливи з поезіями Симоненка і сказав, що невдовзі будуть виготовлені й деякі публіцистичні матеріали, то Іван зауважив, що така форма розповсюдження літератури може нам нашкодити. У випадку, якщо буде поширено тираж, набраний друкарським способом, КГБ все переверне, щоб знайти друкарню, в якій виготовляються лінотипи. Лінотипами ми не встигли скористатись, як і кількома кілограмами друкарських шрифтів, які мені вдалося роздобути через одного близького знайомого, нині відомого журналіста. Цілком можливо, що і лінотипні відливи, і шрифти до сьогодні переховуються у надійному місці. Арешти у серпні 1965 року надовго розлучили мене з Іваном Світличним. Після повернення з ув'язнення я вісім років працював на різних фізичних роботах під суворим наглядом КГБ – у Роздолпромбуді, Південзахідрембудмонтажі, а пізніше кочегаром. Трагічно склалася доля в Івана Світличного. Йому судилося нести на високу українську Голгофу до кінця життя найтяжчий хрест.

 

Таємниця двох

Сповнилося сорок років таємниці, про яку настав час докладно розповісти. Упродовж трьох десятиріч я ні з ким не мав розмови про конспіративні зв'язки з Анатолієм Шевчуком, що тривали 1964-1965 рр. Вперше завіса таємниці була привідчинена мною щойно у спогаді про Івана Світличного "Двигун руху шістдесятників", надрукованому в липні 1996-го у "Літературній Україні" й у книжці "Доброокий" та у розповіді Тарасові Батенку, який в той час працював над черговою монографією. Не розповідав докладно про конспіративні контакти зі мною навіть своєму братові Валерію Анатолій Шевчук. Тож не дивно, що перед презентацією книжки "Родинне вогнище Зерових" у Музеї літератури Валерій сказав мені, що про мої стосунки з його братом ходять легенди, а тому варто було б про це написати. Я радо прийняв пропозицію Валерія, бо у моїх контактах з Анатолієм було багато невідомого з діяльності шістдесятників. Отже, все по порядку.

 

Розмноження самвидавних матеріалів на машинці потребувало багато часу. Тому я вимушений був закинути працю над початими дослідженнями про психологію творчості, про мистецтво 20-х-30-х років у Галичині, боротьбу течій і напрямків у мистецтві 20-х-30-х років в УРСР. У 1964 р. я почав настирливо шукати різних способів, як би створити для поширення самвидаву власну поліграфічну базу. Мені було дивно, що ніхто з моїх львівських і київських друзів під час численних зустрічей, розмов і дискусій ніколи не порушував питання про технічне удосконалення тиражування самвидаву, про необхідність створення розгалуженої друкарської бази. На початку я вважав достатнім закупити певну кількість машинок, розмістити їх в надійному місці, знайти дівчат, хлопців чи пенсіонерів, які будуть передруковувати тексти.

 

Коли при зустрічі з Дмитром Крвавичем я сказав йому, що, крім власних машинок, які служать для творчої праці, добре було б мати окремі машинки, на яких друкувалися б тільки матеріали самвидаву, він запитав, скільки коштує машинка, витягнув гроші й тут же мені вручив. Але мене гризла думка, що придбання однієї-двох, а навіть кількох машинок не розв'яже проблеми. Тему вдосконалення випуску самвидаву я обговорив під час чергової зустрічі з Павлом Чемерисом, якому постачав матеріали і який в той час працював відповідальним секретарем редакції газети "Поліграфіст" Львівського поліграфічного інституту. Павло спокійно сприйняв мою пропозицію роздобути шрифти і тим допомогти мені налагодити випуск літератури поліграфічним способом. Він сказав, що доведеться зробити пристосування для складання літер і набору тексту, що потрібна ще буде поліграфічна фарба.

 

Я сказав, що поліграфічну фарбу мені дадуть художники у графічній майстерні – вони роблять відбитки з лінолеуму поліграфічною фарбою. На тому ми розійшлися. Під час наступної зустрічі Павло вручив мені брудний мішечок із шрифтами.

 

Судячи з усього, той мішечок він знайшов у друкарні і всипав у нього по дві чи по три пригорщі кожної літери алфавіту. Очевидно, все це добро було перемішане. Як набрати з тих літер текст, я не мав ні досвіду, ні умов, бо мешкав на квартирі. Вирішив порадитися з братом Михайлом, який сказав, щоб залишити шрифти у нього, а він постарається знайти людину, яка зможе з них зробити набір. Брат пересипав шрифти у велику банку для кави, а брудний мішечок викинув.

 

У Центральному державному історичному архіві Львова в той час працював молодий прозаїк Петро Дідович. При якійсь ситуації ми познайомились, почали зустрічатись. Він був на рік старший від мене, закінчив історико-філософський факультет Київського університету. Я приходив до Петра в приміщення архіву, де йому виділили кімнатку для життя. Петро давав мені свої короткі новели, написані дуже майстерно, з такими психологічними нюансами, що я їх порівнював з творами Сент-Екзюпері, – автор, яким він в той час захоплювався. Очевидно, що я приносив Петрові все, що тоді ходило по руках. Він дуже скептично оцінив мою працю на машинці і сказав приблизно так:

- Ну скільки ти можеш надрукувати примірників на машинці? То ж мізерна кількість тої літератури, щоб нею можна було ознайомити сотні, не говорячи вже про тисячі людей!

 

Серед моїх знайомих Петро був першою і єдиною людиною, яка поставила під сумнів працю на друкарських машинках. Слова Петра мене дещо засмутили. Я не сказав йому, що маю два чи більше кілограми шрифтів, а запитав, як він собі уявляє поширення самвидаву. Петро був готовий до мого запитання і спокійно відповів: друкарським способом, через виготовлення лінотипів. Знаючи, що я знайомий з Валерієм Шевчуком, він порадив мені навести контакти з його братом Анатолієм. Сказав, що то простий і дуже гарний хлопець, працює лінотипістом у Житомирській обласній друкарні. Якщо його попросити, він, якщо не все, то принаймні якусь частину з того, що надруковано на машинках, зможе відлити у лінотипі, а там вже ваша справа – робіть тираж який захочете.

 

Можна собі уявити, як в мене загорілись очі. Я уявив собі власну підпільну друкарню, бачив цілі збірки з ненадрукованими віршами Симоненка, Вінграновського, Драча і багатьох інших поетів, окремі статті і цілі збірники, тиражовані нормальним друкарським способом. Я був впевнений, що молоді художники, з якими в мене зав'язались довірливі стосунки і які оформляли підготовлені мною на машинці збірки поезій Драча, Вінграновського, Симоненка (робили це, як досвідчені професіонали, в медичних рукавичках) не відмовляться виготовити на лінолеумі кліше, щоб з них тиражувати обкладинки до цих видань. Розмова з Петром повністю заполонила мою уяву новим підходом до поширення самвидаву. Здається, Петро обіцяв познайомити мене з Анатолієм, який мав приїхати до Львова.

 

5 квітня 2004 року Петро надіслав Валерію Шевчуку лист (Валерій дозволив мені зробити ксерокопію). Про розмови зі мною і Анатолієм Петро пише:

 

...Тепер відносно передмови Богдана Гориня до вашого з Анатолієм листування, в якій він посилається на мене. Пригадати розмову сорокарічної давності, звісна річ, не можу – їх, як і дискусій та суперечок з автором передмови, було доволі. Можливо, щось подібне й виникало, раз йому запам'яталось. Особисто мені в пам'яті закарбувалось зовсім інше.

 

У червні 1964 року під час туристичної подорожі в Карпати Анатолій на кілька днів зупинявся у Львові. В тогочасному листі до тебе я сповіщав, що ми з ним провели разом пару чудових вечорів. Була серед іншого й розмова про так званий самвидав (про це в листі не йшлося з цілком зрозумілих причин). Коли твій братець поділився наміром набирати на лінотипі підпільні тексти, я його всіляко від цього відмовляв. Не тому, що був проти самвидаву, а дбаючи про його безпеку. Виходив у застереженнях із того, що його дуже швидко вирахують. Бо коли друкарських машинок на Україні десятки тисяч, то лінотипів у друкарнях практично одиниці. В техніці спец я невеликий, проте певні навички все ж мав – у війську служив механіком радіолокаційних станцій на літаках-винищувачах. Відтоді виніс переконання, що практично кожен механізм, незважаючи на свою безособовість, має, так би мовити, свій стиль, навіть приналежний лише йому власний ґандж.

 

Анатолій же запевняв – лінотип жодного власного "почерку" не має, всі вони, мовляв, на один копил. Я йому не повірив, та переконати в зворотньому не зміг. На жаль, рацію мав не він, а я – фахівці з відповідних органів на Анатолія вийшли без зусиль. А в результаті – суд і мордовські табори.

 

Дійсно, у червні 1964 року до Львова приїхав з дружиною Анатолій Шевчук. Допускаю, що пам'ять могла розмити часові рамки і розмова з Петром Дідовичем могла відбутися в час приїзду до Львова Анатолія. І все ж чомусь мені здається, що між розмовою з Петром і приїздом Анатолія пройшов якийсь час – його зможуть уточнити Петро і Анатолій. В усякому разі, коли я познайомився з Анатолієм і зачепив питання про виготовлення лінотипів, то, слухаючи мене, Анатолій всміхався такою відкритою, по-дитячому чистою і довірливою усмішкою, що з першого разу викликав до себе велику симпатію. Він погодився виконати цю ризиковану роботу, але просив, щоб, крім нас двох, про це ніхто не знав. Дав мені докладну адресу, щоб, нікого не розпитуючи, легко можна було знайти його хатину в Житомирі. Не пригадую, чи того ж дня я вручив йому для набору заборонені вірші Василя Симоненка, чи спеціально відвозив йому в Житомир.

 

Про наше знайомство і конспіративну домовленість Анатолій пише:

 

...Уперше я побував у Львові 1963 року, коли мій брат Валерій приїхав сюди у весільну подорож, а я зі своєю дружиною його супроводжував. Тоді я й познайомився з Богданом Горинем і мав змогу оцінити українську атмосферу цього міста. Валерій на той час був уже знайомий з Богданом; за своїми поглядами брати Горині та їхні друзі дуже імпонували нам, а українську атмосферу міста Львова ми сприйняли із захопленням. Запам'ятався з тих часів також стелаж із книжками у кімнаті, яку Богдан тоді винаймав для прожиття. Майже всі книжки були старого, переважно львівського друку; таку книгозбірню на Східній Україні міг зібрати далеко не кожен, та й то тільки впродовж багатьох років. Богдан сказав, що любить, аби ті книжки завжди були в нього під рукою. Я щиро йому позаздрив на таке багатство, бо вже й тоді був завзятим книголюбом.

 

Наступного року я з дружиною здійснив туристичну подорож по Закарпаттю і, повертаючись додому, на короткий час зупинився у Львові, де знову бачився з Богданом Горинем; був тоді при зустрічі й Петро Дідович, який працював в архіві і мав тут кімнату, де мешкав. Саме тоді ми з Богданом і домовилися про випуск самвидавських матеріалів з лінотипного набору, який я пообіцяв виготовити в житомирській друкарні. Справа була, звісно, ризикована, але я цілковито довіряв Богданові. Хрущовська "відлига" на той час уже минала, не розвинувшись, і радикальні українські кола були змушені вдатись до підпільних методів боротьби за українську національну ідею. Розмова про виготовлення лінотипного набору, пам'ятається, відбулася в якійсь невеличкій кав'ярні, де ми випили по чарці вина "Іршавське "; при ній були присутні також моя дружина Антоніна і Петро Дідович.

 

За весь час таємної діяльності я виготовляв лінотипний набір переважно тих віршів Василя Симоненка, які не могли бути надруковані легально; пригадую ще вірш С. Тельнюка "Забувайте українську мову" та вірш Д. Павличка "Коли умер кривавий Торквемада", можливо, було ще дещо; крім того, було набрано прокламацію "Друзі, громадяни" – документ з сильним антирадянським спрямуванням. Весь цей набір, за винятком статті "З приводу процесу над Погружальським", було передано за призначенням, і кагебісти про це так ніколи і не дізналися.

 

Одна з поїздок у Житомир за "готовою продукцією" мені дуже запам'яталась. Я довго думав, коли і чим мені їхати. Вирішив, що поїздом мене можуть швидше засікти, ніж автобусом. То був час, коли на роботі у мене почалися різні неприємності. Тому без всякого портфеля, без піджака, поверх сорочки тільки светр з великими кишенями і ґудзиками (початок літа 1965 року) я сів в автобус Львів-Київ і взяв у водія білет до Житомира. Мабуть, це вже була друга поїздка до Анатолія, бо я легко знайшов його хатину і, на щастя, застав його вдома. У час, коли дружина Анатолія поралась біля кухні, готуючи нам обід, він сказав, що встиг на лінотипній машині відлити вірші Симоненка й ще деякі матеріали, я зможу їх забрати, але це треба зробити так, щоб не бачила дружина. Скориставшись її відсутністю, я залишив Анатолію для набору і відливу статтю "З приводу процесу над Погружальським". Сказав йому, що то набагато важливіший документ у порівнянні з віршами, щоб остерігався сторонніх очей, але не затягував довго. З тою ж чистою, по-дитячому довірливою усмішкою Анатолій погодився зробити черговий відлив і сказав, коли приблизно можна мені навідатись за наступною порцією. Дружина Анатолія, нічого не підозрюючи про наші домовленості, просила мене не їхати так швидко, погостювати в них, піти на річку, відпочити, але я, зі зрозумілих причин, не міг залишитись. Анатолій вийшов за мною і вручив мені лінотипні відливи заборонених віршів Симоненка. Я розумів, що з боку Анатолія то був героїчний вчинок. Один Бог знає, як йому вдалося в цеху, де працювали інші робітники, де мусив бути певний нагляд, набрати текст і зробити лінотипні відливи. Розмовляючи з ним, я не помітив жодної бравурності, не говорив він про труднощі, про зайвий клопіт. То була тиха, непоказна самопосвята у потрібну спільну справу.

 

Коли ми розстались, я почав думати, що мені тепер робити. У Львові я не мав свого помешкання, жив у будинку театру Марії Заньковецької на квартирі одного бездарного артиста, який після одруження перейшов жити на помешкання дружини, але ключ від кавалерської кімнати був і в нього, і у мене. Отже, він легко міг контролювати, що в мене зберігається. Як потім з'ясувалось, моє підозріння не було безпідставним і я змушений був переселитись на інше помешкання у тому ж будинку. Що мені в такому разі робити? Щоб не привертати до себе уваги, я переклав загорнені у папір лінотипні відливи з "авоськи" у кишені светра. Не передбачив, що відливи витягнуть мої кишені разом зі светром мало не до колін. Але Бог з ним, що робити далі? Роздивляючись на автобусному вокзалі розклад, я звернув увагу, що раніше від львівського, буквально через кілька хвилин відправляється автобус на Київ, а тому, довго не думаючи, купив квиток. Для мене самого то було несподіване, спонтанне рішення. В автобусі я краще себе почував, ніж серед різних людей на вокзалі. Зайняв своє місце і потроху звільняв себе від страху, який чомусь підсунувся мені під саме серце. 

 

 

З тягарем, який бив мене по стегнах (кишені светра ще більше витягнулись), я добрався на Уманську до Івана Світличного. Він не здивувався моєму приїзду, бо то був час, коли ми зустрічались часто і в таких зустрічах була нагальна потреба. Іван докладав чимало зусиль, щоб самвидав набув якнайбільшого поширення. У цьому питанні ми один одного розуміли з півслова. Я попросив у нього аркуш паперу і написав, що є готові лінотипні відливи з віршами Симоненка і ще дещо. Іван запитав мене, де вони. Я написав: "У мене".

 

Таких розширених зіниць в Івана я ще ніколи не бачив. Він присунув до себе папір і перепитав: "Де ти їх маєш?" Я відповів, що у кишенях, і показав йому витягнені кишені светра. Іван похитав головою, сказав з властивою йому усмішкою "ну і ну", завів у кімнату з книжками, щоб я випотрошив свій товар. Він склав лінотипні відливи внизу стелажа, запитав, на скільки я приїхав, а коли я сказав, що мені зовсім мало залишилося до поїзда "Київ-Львів", вирішив провести мене стежкою вздовж рейок. То був набагато коротший шлях, ніж добиратися тролейбусом до центру, а потім до вокзалу. По дорозі Іван повідомив, що не впевнений, чи варто було виготовляти лінотипи, бо друкарська машинка – то річ побуту, машинок багато, а лінотип – це державна власність. Приватних друкарень ніхто не має, тому він подумає, чи варто негайно пускати ці відливи в рух, чи краще хай трохи почекають. Іван, як я вже писав вище, вважав, що така форма розповсюдження літератури може нам зашкодити, бо у випадку, якщо в люди піде тираж, набраний друкарським способом, КГБ все переверне, щоб знайти друкарню, в якій виготовляють лінотипи. Зі слів Івана я зрозумів, що він проти розповсюдження самвидаву поліграфічним способом.

 

Я був дещо засмучений такими міркуваннями. Мені було прикро, що стільки вкладено часу і переживань, ризикував Анатолій, коли крадькома робив лінотипні відливи, ризикував і я, коли їздив до нього по готову продукцію, бо все ж могло трапитись в дорозі або вдома, а тут тобі така спокійна аргументація, що треба ще подумати, чи варто все це запускати в дію. Іван був надто великим для мене авторитетом, щоб я заперечив йому. Може, я сказав, що шкода такого матеріалу, а може, нічого не сказав. В усякому разі я в сумному настрої поїхав до Львова. Про те, хто і де виготовляв лінотипні відливи, Світличний, зрозуміла річ, мене не питав, а я, в свою чергу, пам'ятаючи прохання Анатолія, не збирався нікому про це розповідати. То була таємниця нас двох.

 

Люди мають здатність передчувати наближення небезпеки. Не знаю, яке передчуття було у Геннадія Петрова, який у середині серпня на звороті бланку "Срочная телеграмма" написав мені найкоротшого за всі десять попередніх років тривожного листа-запитання:

 

Дорогий Богдане!

Обізвися півсловом, чи ти живий. З привітом                                                                 Геннадій.

 

Нижче дописав:

В мене отак собі. Але тут є гарні люди. Що це значить для моєї рівноваги сам знаєш.

 

На початку серпня 1965 р. брат Михайло наперекір моїй думці, що не варто їхати на відпочинок у Крим до Михайла Масютка, з яким я його познайомив, все ж поїхав. То була фатальна помилка. Масютко ніколи не бував у нашому товаристві, перебував у тіні, і я був такої думки, що не треба було його "засвічувати". Мої аргументи не подіяли. До того ж із Криму дружина Михайла Оля прислала листа, в якому повідомляла, де вони перебувають і кого зустріли. Оля писала:

 

Сьогодні четвертий день. У середу о 7. 30 нас поїзд підвіз прямо на море, де тюлькою на пляжах лежали відпочиваючі. Щось трохи це нагадувало людські базари, які тут були колись.

 

Вчора були в Коктебелі, де зустріли Дмитра (Павличка) з жінкою, Романа Ів(аничука) та Івана (Драча). Полазили по горах.

 

Оце й усе. Спішимо на базар і пляж. Всього найкращого! Ольга і Михайло.

 

Вітай знайомих!

 

Брат Михайло дописав:

Р.S. Про зустрічі і розмови доповім детально. Погода тут вже другий день не особлива, а настрій мій теж: жінка псує. 

 

 

Михайло не зміг виконати обіцянки "доповісти детально" про розмови. Добірна компанія разом відвідала у Феодосії помешкання Михайла Масютка, який похвалився найповнішим зібранням всього українського самвидаву, поставивши перед здивовані очі гостей цілу теку нелегальних матеріалів. Через два тижні ця тека стала козирною картою в руках КГБ. Сталося так, що поїздка Михайла з дружиною на море збіглася з відкриттям кримінальної справи з приводу поширення у Львові антирадянських матеріалів. Про це ми невдовзі дізналися з обвинувального документу слідчого відділу КГБ, в якому констатувалося:

 

5 серпня 1965 року в приміщенні Львівської державної наукової бібліотеки під час видачі книжок у книжці були знайдені та вилучені надруковані на машинці під копірку на тонких аркушах паперу документи антирадянського змісту: "З приводу процесу над Погружальським", "Відповідь матері В. Симоненка Щербань Г. Ф.", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства".

 

Факт виявлення документів антирадянського змісту в бібліотеці та спосіб їх виготовлення свідчив про те, що вони навмисне розмножуються та розповсюджуються в м. Львові.

 

В цей же час до Управління Комітету Державної Безпеки при Раді Міністрів УРСР по Львівській області від мешканця міста Львова Корзуна Л. І. надійшла заява з документом антирадянського змісту "З приводу процесу над Погружальським", якого він одержав по пошті з-за кордону.

 

Спосіб виготовлення цього антирадянського документа та коментарі редакції до нього свідчили про те, що він у великій кількості видається українськими буржуазними націоналістами за кордоном і як один із засобів ідеологічної диверсії нелегально надсилається до Радянської України.

 

Відомо, що імперіалістична реакція тепер робить головну ставку на підривну роботу шляхом ідеологічних диверсій, намагаючись скомпрометувати соціалістичне суспільство в очах світової суспільної думки, не гребуючи ніякими засобами.

 

З цією метою пропагандистські центри імперіалістичних держав активно використовують антирадянські наклепницькі "творіння" окремих осіб, носіїв ворожої радянському суспільству ідеології.

 

Приймаючи до уваги всі ці обставини, Управлінням Комітету Державної Безпеки при Раді Міністрів УРСР по Львівській області по факту виготовлення та розповсюдження документів антирадянського змісту в м. Львові, 9 серпня 1965 року була порушена ця кримінальна справа по ст. 62 КК УРСР, з метою виявити осіб, що займаються цими злочинними діями.

 

Тож не дивно, що у Крим був відряджений оперативний працівник КГБ, який, маскуючись під відпочиваючого, грав на морському пляжі з братом Михайлом у шахи. Нічого не підозрюючи, брат фотографував своїх друзів, яких зустрів у Криму, Івана Драча, Романа Іваничука, Михайла Масютка, Дмитра Павличка, його дружину Богдану і свою Ольгу. Коли Михайло з дружиною повертались після відпочинку до Львова, "інтелігентний" чоловік їх супроводжував і 26 серпня Михайла і Ольгу зняли з поїзда на станції Красне останній зупинці перед Львовом. До Львова їх везли машиною. Мене затримали 26 серпня після обіду на вулиці Драгоманова, 42, перед самим входом у Музей українського мистецтва, професійно впхнули у чорну "Волгу" і повезли у тюрму на вул. Миру, 1 (колишня Лонцького). Там помістили у бокс, зібрали відповідну групу чекістів і повезли на моє помешкання для обшуку, який тривав цілу ніч. Вилучені книжки і папки (їх було чимало) зв'язували й відносили у "воронок". Ранком 27 серпня мене привезли в тюрму і ознайомили з постановою про затримання. У той день наступив новий період у моєму житті він потребує окремої розповіді.

Київ, 2005 р.