Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина XV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 6 січ. 2014 р., 10:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 січ. 2014 р., 12:57 ]

Творчі плани

Крім всього іншого, що забирає в мене так багато часу, зосереджую свою увагу на трьох темах:

1. Життєвий і творчий шлях Івана Севери (У пошуках берега).

2 Боротьба течій і напрямків в українському мистецтві 20-30-х років.

3. Мистецтво західних областей України за роки радянської влади (умовна назва).

 

Яку з тих трьох тем зможу завершити в першу чергу – покаже не дуже сприятливий для творчої праці час. Як кажуть росіяни, "текучка заела". У Києві такої самої думки. І все ж, думаю, найшвидше посуватиметься робота про Северу. Після його дещо плутаного виступу на зборах в інституті навряд чи почую від нього ще щось нове. Залишилося, уточнити цілий ряд моментів з біографій інших художників, попрацювати в архівах, але про таке відрядження, яке в мене було у 1964 році, тепер годі думати. Треба конче поїхати в Київ, освіжити зібраний матеріал. Невдовзі мені сповниться 29. Добре було б до 30-річчя завершити бодай щось одне із запланованого. Хоча є підстави на сумніви. Причина все та ж – текучка.

 

10 лютого мій день народження. Друзі вручили мені веселу "супліку". Кілька листівок і вітальних телеграм із днем народження отримав з Києва. З Києва знову будуть екскурсанти. Знову доведеться водити їх по місту. Як на те все прореагує директор музею?

 

 

Записка від Івана Світличного, передана через знайомого:

 

Дорогий Богданчику!

Дуже хотів потаргати Тебе за вуса персонально, але – сам розумієш – неможливо.

 

Тож – будь!!! Тримай хвіст бубликом. Все інше – суєта суєт.

 

Вибачаюсь, що я так затягнув з переписуванням. Передаю Галича й Окуджаву. Згодом – скоро – передам ще дещо. Хоч я не пам'ятаю, що в Тебе вже є. Нагадай, будь ласка.

 

Товариш, що передасть Тобі листа і стрічку, цілком свій. Можеш говорити все (що треба, звичайно). Він пише цікаві речі (прозу), дуже цікаві. Що йому потрібно буде, допоможи.

 

Ще раз – будь, ще сто разів – щасливим, ще тисячу разів – здоровий.

 

Надійка, Льоля цілують Тебе.                                                                                                                                             Твій І.С.

 

12 лютого ситуація в музеї до неможливості ускладнилась. Судячи з усього, директор готує моє звільнення. Я вирішив розповісти про ставлення Якущенка до мене Ростиславу Братуню. Він пообіцяв, що буде захищати мене особисто і з допомогою київських письменників. Моя розповідь додала йому нового азарту боротись із давнім супротивником Валентином Маланчуком. Чи переможе? Все залежить від співвідношення сил у Києві.

 

15 лютого знову гості з Києва. Світличний передав записку, датовану 12.2.65 р.

 

Богданчику!

Тобі вже передали старий проект пам'ятника Симоненкові. Передаємо новий, останній. Треба, щоб люди там бачили його і якось оцінили.

 

Там, у Львові, роблять пам'ятник Симоненкові якісь Фліти. Що і як – не знаю. Але вони вже увійшли в контакт з матір'ю Василя і дуже загітували її на свою користь.

 

Я не проти Флітів, але хотілося б, щоб це вирішували не одна-дві особи, а широкий загал.

 

Дізнайся, що там, як робиться, постарайся повернути так, щоб це попало під контроль загалу. Бо я боюся, щоб не переміг натуралізм – тільки через нашу активність треба все-таки домогтися якнайкращого варіанту.

 

Отож, чекаю Твого слова – про Флітів і про цей проект.

 

Листа передаю через хлопця, що організував перший вечір Василя в Медінституті. Свій чоловік.

 

Вітай Михайла і всіх знайомих.                                                                                                                                 З привітом І. С.

 

І далі приймаю гостей з різних міст. Знайомлю їх з експозицією музею, з архітектурою міста, Личаківським цвинтарем. Були цікаві розмови. З кожним днем все менше часу на записну книжку. Бачу, що час був затрачений не на те, що нині найбільше потрібно. На роботі навколо мене якийсь вакуум. Всі розуміють, співчувають, але кожен старається розмовляти один на один – без свідків. Найбільше за мене переживає Віра Свєнціцька. Каже, що за всяку ціну треба друкуватися – "не дайте можливості про себе забути, бо їм тільки того й треба – з'їдять".  

 

  

На головпоштамт на моє ім'я і далі надходять листи. Різні. Поштову картку, датовану 24 лютого 1965 р., прислав Опанас Заливаха:

 

                                 Львів, головпошта, до запитання,

                                  Гориню Богдану.

 

Богдане!

Щиро вітаю! Був у Львові, не знайшов Тебе! Дякую за увагу. Хотів Тобі подарувати ту річ, що сподобалась Тобі. Але привезли люди назад. Дякую за "Зміну". Добре! "Ярославна" – знаменита. Якщо не відмовився від свого бажання, то я дарую Тобі картину. Щиро Опанас. Сподіваюсь бути у Львові.

Тисну руку.                                                                                                                                                                  Оп.

 

  

Достатньо мені на роботі схилитись над столом, як у кабінет обов'язково хтось загляне. Почалося суєтне життя. Працюю над книжкою про Северу. Деякі цікаві подробиці розповіла мені Ірина Ґургула. Сказала, що після того, як російські війська зайняли Галичину, до Львова інкогніто приїжджав цар Микола II. Заходив в Успенську церкву. Люди пізнали його, розступились, і він опинився в центрі. Треба буде поговорити ще з кількома людьми старшого покоління, записати їхні розповіді, деталі, достовірні подробиці – все це на вагу золота. Без такої конкретики повість про життя Севери не буде переконливою.

 

Березень. Секретарка музею сповістила мені, що дзвонив якийсь чоловік, казав, що має мені щось передати, зупинився в "Інтуристі". Зустрілись. Леонід Кореневич привіз записку від Світличного і "ще дещо". Світличний писав:

 

Богданчику або Михайле!

Як справи з проектом пам'ятника? Л. Кореневич має до цього безпосереднє відношення (Михайле, пам'ятаєш, він був на похоронах Василя?)

 

Поговоріть з ним щодо цього якнайширше. Дуже бажано було б, щоб він побачив роботу Флітів – з Флітами справа не така проста, як Ви, може, собі думаєте (Льоня розповість).

 

До речі, він автор досить цікавої промови на вечорі С (имоненка) – єдиний виступ у руслі Дзюби.

 

Дуже мало працюю творчо. Захопила інша праця. Чую потребу якнайчастіше бувати в Києві, а вирватись стає все важче. Багато часу займає листування.

 

Мабуть, була допущена мною помилка, що з першого дня праці у музеї не вів принагідних записів про музейне життя і музейну атмосферу. Який би то міг бути цікавий матеріал для характеристики установи, її роботи, труднощів, успіхів, форм і методів керівництва музеєм, характеристики дирекції, точніше, дирекцій, а також співпрацівників. Події розгортаються так, що в найближчий час не по своїй волі і бажанню я можу опинитись поза музеєм. Для цього якщо не все, то багато що зроблено на різному рівні.

 

17 березня неподалік кабінету, де я працюю, зібралося кілька музейних працівників: Володимир Островський, Ірина Ґургула, Віра Свєнціцька, Ярослав Нановський, Софія Чехович. Коли я підійшов, Чехович різко, нервово, майже на грані зриву звинувачувала Лащука у лакействі, підлому прислужництві, плюгавій поведінці. З тої безладної балаканини можна було зрозуміти, що на попередньому засіданні секції критики і мистецтвознавства Львівської організації Спілки художників обговорювалось питання про заплановану в Києві нараду мистецтвознавців. Більшість присутніх на засіданні погодилася з думкою, що Львів є другим після Києва, важливим центром мистецтвознавства і критики, а тому має бути представлений на нараді вагомою кількістю своїх членів. Чехович не могла стримати свого обурення, що вчора, на засіданні секції критики Лащук мутив воду і постійно озирався на двері, очікуючи директора музею Якущенка.

 

- Але ж Якущенко не член Спілки, жодного відношення до нас не має, – відрізала йому Чехович.

 

На цей випад Лащук дав зрозуміти, що присутність Якущенка – то вимога вищого начальства, яке Якущенка в останній час дуже високо цінить.

 

- За що цінить? – не вгавала Чехович, але на це запитання Лащук тільки розвів руками.

 

Нам, працівникам музею, добре було відомо, за що цінять Якущенка в обкомі компартії: не було дня, щоб він туди не бігав з доносами на музейних працівників і по чергові інструкції. Тож не випадково Маланчук тримає свою машину на подвір'ї музею, хоча в обкомі для службових машин існують висококласні гаражі.

 

Чехович не заспокоювалась, вона хотіла виговорити все, що накипіло на душі.

- Ви тільки подумайте: на нараду до Києва поїде Паньків, Возницький і Овсійчук! Паньків – паралізований труп, а Возницький і Овсійчук – не члени Спілки, але їдуть, тоді як люди, які віддали для Спілки багато сил і часу, багато зробили для неї, як Будзан, не їдуть.

- Мені здається, то ще не остаточний список, цілком можливо, що у ньому буде і Якущенко, – додав я.

- Що сталося з Лащуком, він же такий не був? – запитала тихим і лагідним голосом Ґургула.

- Від Лащука тепер можна всього чекати, навіть найгіршого. Він став залежним, – відповіла Чехович.

 

Наша розмова на цьому обірвалась, бо підійшла працівниця, яка була очима і вухами дирекції.

 

Середа. З 11.30 до 14-ї у кабінеті Якущенка відбувалося засідання Вченої ради. Присутні: Возницький, Крвавич, працівники музею (крім Свєнціцької, яка була у відрядженні).

 

Порядок дня: Звіт Гориня Б. М. про виконану ним роботу з організації глядача.

 

Подумати тільки: засідання Вченої ради присвячено особисто мені. Звичайно, не для того, щоб мене хвалити.

 

Виступаючи зі звітом, я сказав, що за час моєї праці у музеї це – перший випадок, коли на Вченій раді обговорюють питання організації глядача. Музей має чітко окреслені завдання щодо збереження і опрацювання експонатів, а директор своїм наказом зобов'язує наукового працівника ходити по різних організаціях, інститутах, заводах, проводити агітацію, щоб студенти і робітники приходили до музею. Розуміючи, що наказ директора треба виконувати, я зробив усе можливе, щоб рознести на заводи і в навчальні заклади Львова запрошення ознайомитись з нашими мистецькими цінностями.

 

У середині червня до музею зайшов Ростислав Доценко. Передав записку від Світличного:

 

15.6.65 р.

Богданчику!

Чоловік, що ним передаю цього листа, – свій. Допоможи, якщо треба буде, познайом з Михайлом.

 

Маю для вас дещо, але чоловік їде надто швидко, не можу передати.

 

Врешті Михайло писав, що скоро буде тут.

 

Житомирська епопея, про яку вам скажуть, була. На жаль, ми не скористалися з неї, як слід.

 

Бувай. Пиши — через людей.

 

У переданій через Ростислава Доценка записці Світличний підтвердив правдивість слухів про "житомирську епопею". Суть її полягала в тому, що 5 червня 1965 р. друзі паралізованого письменника Євгена Концевича приїхали у Житомир, щоб відзначити його 30-річчя. Колишній сусід Євгена приніс йому в подарунок альбом для фотографій з вмонтованим в обкладинку мікрофоном, який транслював усі розмови, що відбувались у хаті, на машину КГБ, що стояла неподалік на вулиці. Несподіваний прихід сусіда і його "подарунок" видалися Євгенові підозрілими, він розірвав обкладинку альбому і виявив там мікрофон. Цей випадок став відомий громадськості.

 

28 липня 1965 р. на адресу музею прийшов лист від Леоніда Череватенка. Я звернув увагу, що це був перший лист, на якому відсутній штамп львівської пошти. Висновок міг бути тільки один: лист потрапив не на львівську пошту, а в інші руки, які передали його у музей. У листі не було чогось такого, що могло б зацікавити КГБ:

 

Київ, 24. VII 65 р.

Шановний Богдане Миколайовичу!

Знаючи Ваші статті, я дозволю собі звернутися до Вас ось із яким проханням: чи не могли б Ви написати для журналу "Новини кіноекрану" невеличку розвідку під умовною назвою "Кіно і малярство". Тема ця, на мою думку, вельми цікава. Звісно, насамперед слід наголосити на фільмах українського виробництва – на роботі Г. Якутовича з Параджановим, В. Кричевського з Довженком т. і. Вам видніше, як це зробити.

 

Надрукувати можемо 5-6 сторінок, друкованих на машинці, бо журнальчик не з грубих.

 

До речі, може, Ви знаєте гарних хлопців, які б могли писати про кіно – минуле, сучасне чи майбутнє? Особливо цінними були б для нас матеріали з історії українського кіно. Ще одна просьба. Якби Ви запитали Мирослава Скорика: може, він напише про щось, спільне для музики і кіно?

 

З пошаною                                                                                                                                                                  Л. Череватенко.

 

Внизу Іван Світличний дописав:

 

Підпис засвідчую і клопотання підтримую.

24.7.65р.                                                                                                                                                            (підпис) І. Світличний.

 

Було зрозуміло, що написати листа Череватенкові порадив Іван Світличний, який і "санкціонував" його до висилання. Викликає здивування, як цей чоловік так багато встигав робити у творчій і організаційній роботі. Про Світличного окремий мій спогад.

 

Двигун руху шістдесятників

Для національно-культурного руху, що ненастанно розростався вшир і вглиб, трансформуючись у рух національно-політичний, потрібний був міцний і надійний інтелектуально-організаційний двигун. Таким двигуном руху шістдесятників судилося стати Іванові Світличному. Без його щоденної копіткої праці, без його консолідуючої ролі Україна мала б окремі прояви – хай навіть геніальні – у поезії, з часом у прозі, публіцистиці, інших видах і жанрах літератури і мистецтва. Але не було б руху шістдесятників як історичного явища, не відбулися б ті процеси консолідації серед різних верств української інтелігенції, які з часом були розцінені імперським режимом як особливо небезпечні процеси, що загрожували існуючому радянському ладові.

 

Вважаю, що осмислення історичних реалій і місця в них України, накреслення перспектив розвитку національно-культурного руху відбувалися за безпосередньої участі, а у переважаючій більшості завдяки активній організаційній діяльності Івана Світличного, який вмів надавати рухові опору подвійного, відповідно до існуючих реалій, характеру – офіційного і нелегального.

 

Визначення такого особливого місця Івана Світличного в русі опору не означає применшення ролі інших шістдесятників. Зовсім ні. Чимало талановитих людей віддавали свою енергію і час для розширення і поглиблення процесів демократизації, національного відродження, але робили це через індивідуальні творчі вияви: у поезії, як Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Василь Стус; у літературній критиці та публіцистиці – Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська; у мистецькій творчості – Опанас Заливаха, Алла Горська, Галина Севрук, Веніамін Кушнір, Анатолій Зубок, Софія Караффа-Корбут та ін. Усі вони – яскраві постаті шістдесятництва. Кожен із них випромінював творчу енергію великої сили. Але акумулювати цю енергію, спрямувати її в русло національно-культурного руху, надати тому рухові певної організаційної окресленості, певного ладу – для осягнення такої історичної місії доля обрала Івана Світличного.

 

Виникає питання: як вдалося Івану Світличному досягти консолідації творчих індивідуальностей, чому саме він, а не хто інший став головним двигуном руху шістдесятників? Які передумови, риси характеру і особливості таланту сприяли цьому?

 

Роздумуючи над цими питаннями, я прийшов до висновку, що Світличний досяг такої ролі у національно-культурному русі опору завдяки кільком своїм властивостям, які разом складають феномен його творчої особистості.

 

Одна з найголовніших рис його творчої натури – енциклопедична освіченість, поєднана з постійним прагненням поповнювати, поглиблювати знання з історії, літератури, мистецтва, філософії, мовознавства. Досягав він цього двома способами – працею у бібліотеці і постійним, я б сказав, ритуальним відвідуванням книгарень, вишукуванням джерел букіністичної літератури. Його тісне однокімнатне помешкання буквально тріщало від переповненості літературою, а він все скуповував її, придумуючи різноманітні варіанти, як і де розмістити новопридбані книжки. Виготовляючи стелажі, Світличний проявив справжній талант конструктора і сам реалізовував свої конструкторські ідеї. 

 

  

Є різні натури серед енциклопедистів, у тому числі такі, що не здатні навести лад у своїй бібліотеці, і коли їм треба щось знайти, то просять ту чи ту книжку у своїх друзів або йдуть до бібліотеки, бо серед безладдя і хаосу не здатні знайти те, що потрібно їм для праці. Іван Світличний був прямою протилежністю тих анархічних натур. Кожна книжка, кожна папка мали своє місце. Він легко знаходив мініатюрний збірничок поезії або тонку папку з рукописом. Ота сувора система в усьому, чим він займався, була однією із тайн, чому тягар, який взяв на свої плечі, міг нести тільки він, – іншим було не під силу.

 

Ще раз хочу застерегти, що не маю наміру применшити десятків і сотень творчих особистостей, які брали участь в русі шістдесятників. Більшість із них чесно і мужньо виконували свою працю, були свідомі своєї участі у русі оновлення і відродження української культури, але організаційним талантом збирати індивідуальні творчі сили, формувати "нову генерацію" мав дар саме Іван Світличний.

 

Виконати таку важливу роль у національно-культурному і суспільно-політичному житті України Світличний міг, крім названих рис таланту, ще й тому, що внутрішньо готував себе до такої місії. Готовність до самопосвяти і самопожертви були у нього не афішовані, не декларовані – то був стан його душі. Навряд чи була ще в Україні аналогічна постать, яка б так обкрадала себе в часі, творчості, а навіть у побуті, у скромних фінансах, як Іван Світличний. Адже в Києві та інших містах було чимало письменників, художників, науковців, які мали незрівнянно кращі умови життя, але чомусь усі, хто б звідкіля приїжджав – з Москви, Львова, Черкас, Харкова чи інших міст – у першу чергу потрапляли у силове поле Івана Світличного.

 

Якщо не щоденні, то щотижневі відвідини гостей із різних міст України, з багатьох республік і закордону, не говорячи вже про постійні турботи з боку киян, забирали час, енергію, витворювали, здавалося б, нестерпну ситуацію, за якої Іван був позбавлений можливості не тільки сісти за стіл, щоб щось написати, але навіть нормально виспатись, бо треба було якось розмістити гостей. Найбільше дивує, що таке абсолютно ненормальне в усіх відношеннях життя не викликало у нього роздратування, – все це він сприймав як звичну жертовність заради реалізації великого задуму.

 

 

Ім'я Івана Світличного вперше привернуло мою увагу в час, коли я був студентом п'ятого курсу Львівського університету і працював над дипломною роботою з питань психології художньої творчості. Занурення у праці видатних філософів, психологів (а Рудницький радив познайомитись ще із деякими дослідженнями в галузі невропатології та психіатрії) не заважало уважно стежити за публікаціями у періодичних виданнях. Восени 1958 року в університетському кіоску я придбав свіже, п'яте число журналу "Радянське літературознавство" і звернув увагу на статтю І. О. Світличного "Про внутрішню суперечність художнього образу" (З історії питання). Вразила глибока обізнаність дослідника. Висвітлюючи тему, Світличний опрацював велику кількість літератури. Крім Добролюбова і Чернишевського, посилання на яких було загальноприйнятою нормою, він навів ряд цитат із праць Лесінга, Дідро, Канта, Гегеля, Вінкельмана, Еккермана. Ерудиція, ґрунтовність в опрацюванні матеріалу захопили мене. Вирішив зберегти цей примірник журналу і поставив на ньому дату придбання: 18 листопада 1958 року. Цей журнал нагадує, як вперше я відкрив для себе не відоме мені раніше ім'я Івана Світличного, яке в подальшому уже не випадало з поля моєї уваги. Мене тягнуло до публікацій Світличного, але я не знав, що прийде час і познайомлюся з ним особисто.