Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина XIV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 3 січ. 2014 р., 10:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 січ. 2014 р., 07:31 ]

Репресивний маховик набирає обертів

Слухаючи Звіринського, я ще раз переконався що цей на вигляд боязливий, мовчазний і закритий у собі чоловік, був докладно поінформований про внутрішнє інститутське і спілчанське життя. Складалось враження, що він все знає, але не всім про те, що знає, говорить. Карло докладно розповів про обурення інститутських комуністів, особливо Любчика, моїм виступом по радіо. Ситуація, як її докладно намагався відтворити Звіринський, виглядала так. Любчик скористався нагодою підтвердити свою вірність комуністичній партії і КГБ, які допомогли йому вийти з тюрми, відновити членство в КПРС і дати можливість працювати в інституті. Прослухавши мій більше як півгодинний виступ по радіо, він спалахнув "партійною ненавистю" і вирішив організувати розправу над "контрою". На партійних зборах ЛІДПМ він запропонував обговорити, за його словами, "ідейно хибний виступ Гориня", але його, хоч як дивно, не підтримали – в першу чергу тому, що Любчик як людина, викладач і художник не мав авторитету. Із залу були голоси:

- Чому на партійних зборах ми повинні обговорювати виступ Гориня по радіо?

- Він не викладач нашого інституту.

- Та й не всі слухали той виступ! – вигукнув хтось із місця.

- А чому ви не слухаєте радіо? – кинув у зал з підтекстом запитання Любчик. – Там були згадані заборонені скульптори. От тільки не знаю – Архипенко вже реабілітований чи ні.

 

Попри окремі підтакування збори все ж відхилили пропозицію Любчика. Проте тут, зробивши, за словами Звіринського, "мудру" лакейську міну, вирішив дати зборам пораду викладач Олег Васюков. Він сказав, що "в Гориня є націоналістичні замашки", і добре було б написати на радіо листа (він скаже, кому і як це зробити), щоб прислали в інститут текст переданого по радіо виступу, а тоді можна буде з тим текстом всім ознайомитись, обговорити і прийняти відповідне рішення. Такий лист справді був написаний, але текст радіопередачі чомусь не вислали. Із радіокомітету начебто відповіли, що "шукали, але не знайшли, десь загубився".

 

Трансльована по радіо стаття 23 грудня появилась у газеті Вільна Україна". Любчик, як справжній страж комуністичної ідеології, зразу зробив вирізку і услужливо поклав на стіл секретарю парторганізації інституту. Мовляв, ось вам продовження початої нами розмови. Присутні при розповіді Звіринського молоді викладачі сказали, що бачили, як інститутські комуністи з войовничою осанкою носилися зі статтею по інститутських коридорах.

 

Десь перед самим Новим роком було скликане партійне бюро Інституту декоративного й прикладного мистецтва. З якихось міркувань комуністи вирішили запросити на засідання партбюро позапартійного Дмитра Крвавича. Зі слів Карла, на запрошення той прореагував так:

- А яке я маю відношення до партійного бюро і до надрукованої статті? При чому тут я?

 

Йому пояснили, що він як викладач, скульптор і мистецтвознавець повинен висловити свою думку з цілого ряду питань, які будуть обговорюватися на відкритому засіданні партбюро.

 

Під партійним тиском Крвавич погодився. Кожен викладач був залежний від партбюро, а безпартійний тим паче. Уважно вислухавши виступи, Крвавич вирішив зробити деякі уточнення, зокрема, до висловлювань виступаючого перед ним Івана Гуторова. Захлинаючись емоціями, не приховуючи ненависті і обурення, Гуторов заявив, що у статті Гориня "багато неправильного, ідейно шкідливого". Він відстоював думку, що не можна говорити про Івана Северу як про радянського скульптора. Адже відомо, що Севера був у Німеччині й ліпив там гітлерівських генералів чи навіть гестапівців. Крім того, у статті написано про Свєнціцького як про видатну людину, а це був відомий націоналіст, і взагалі стаття написана з ідейно хибних позицій.

 

Вислухавши цю тираду, Крвавич попросив слова і з властивим йому олімпійським спокоєм сказав:

- Я знаю творчість Івана Севери, надрукував про нього нарис. Ніяких гестапівців він не ліпив. Севера, як і сотні, тисячі інших, був насильно забраний у Німеччину і пробув там усього кілька місяців. (Коли Звіринський навів ці слова Крвавича, то я про себе зауважив, що Крвавич навмисно чи ненавмисно сказав неправду, бо Севера пробув у Німеччині більше року).

 

Спростовуючи наклеп І. Гуторова, Дмитро Крвавич у своєму виступі наголосив, що Севера ліпив у Німеччині одного композитора і той композитор ніякого відношення до політики, а тим більше до гестапівців не мав і не має. Що стосується професора Свєнціцького, – продовжував Крвавич, – то він також не має жодного відношення до націоналістів. Відомо, що його у 20-30-ті роки обвинувачували у москвофільстві, а це вже само за себе говорить. А, крім того, Свєнціцький – видатний радянський вчений і говорити про нього так, як дозволяє собі говорити товариш Гуторов, – безпідставно і неправильно.

 

Після цього виступу ректор інституту Яким Запаско подякував Крвавичу за те, що вніс ясність у питання, про які більшість присутніх не була проінформована, а тому про деякі речі мали не зовсім правильне уявлення.

 

Закінчуючи розповідь, Звіринський сказав, що він докладно розповів усе, що йому вдалося дізнатись про засідання партбюро, яке, правдоподібно, після виступів Дмитра Крвавича і Якима Запаска закінчилось, але в інституті, запевнив Карло, розмови навколо Гориня не припинилися.

 

Через кілька днів після зустрічі з Карлом Звіринським я переконався, що розмови навколо моєї статті вийшли на нову орбіту. Добре поінформовані друзі зі Львівської організації Спілки художників розповіли мені, що про засідання інститутського партбюро було повідомлено обком компартії, і там вирішили, що аналогічне обговорення статті треба провести у Спілці художників. На мій робочий стіл у музеї Микола Батіг поклав записку такого змісту: "9 січня о 18 годині обговорення Вашої статті. Обов'язково бути присутнім. Батіг".

 

Цікаво було спостерігати, як навколо запланованого обговорення почали вирисовуватися кілька різних ліній людської поведінки. Діаметрально протилежні відгуки і оцінки пробудили в мені спортивний азарт змагання. Вирішив бути максимально уважним до кожної особистості, бо це рідкісна нагода побачити поведінку багатьох художників – унікальний матеріал для роздумів про психологію колективу і окремих особистостей.

 

Наскільки я зрозумів, у тому, щоб мене, висловлюючись поширеним терміном, "побили", дехто з членів Львівської організації спілки художників був особисто зацікавлений. Одним не подобалося, що я взагалі існую, а тому схилялись до думки, що краще було б, коли б я більше на мистецькому полі не появлявся, бо все те, що я говорю у своїх виступах і друкую, викликає в них роздратування. Дехто з художників був невдоволений тим, що я про них не пишу так, як би вони хотіли і як колись про них писали. І, нарешті, були серед членів Спілки художників такі, які відчували, що ніколи не знайдуть зі мною спільної мови – Любчик, Гуторов, Усов і багато інших – найчисленніша і найбільш войовнича група. Вони і взяли на себе головний "тягар" боротьби, задати відповідний тон в обговоренні.

 

Друзі і знайомі по-різному реагували на ситуацію, що склалася навколо мене. Ті, що прихильно до мене ставились, давали різні поради, обмірковували, хто б міг допомогти, але, не маючи досвіду, пропонували не найкращі варіанти. Це стосується Софії Караффи-Корбут, пані Олі Борейко, Романа Турина, Омеляна Ліщинського та багатьох інших, що перестрівали мене в місті або спеціально дзвонили в музей.

 

Про згущення наді мною "партійних хмар" розповів друзям із редакції журналу "Жовтень". Роман Іваничук переказав мені розмову, яка відбулася у його помешканні, де були Ірина Вільде, Ростислав Братунь, Еммануїл Мисько та ще хтось. Як можна було зрозуміти зі слів Іваничука, вони не прийшли до якоїсь "концептуальної" думки. Отже, все залежало, як відбудеться обговорення у Спілці, хто і як виступатиме.

 

9 січня (субота) о 12 год. у вестибюлі музею зустрів Дмитра Крвавича, який про щось уважно розмовляв з Миколою Батогом. Крвавич, звично примруживши око, кинув мені запитання:

- Так що, назріває скандал?

- Чому скандал? - спокійно відповів я. – Все йде своєю дорогою. Дехто радить, щоб я не приходив на обговорення. Але чому б не прийти?

- Мені дзвонив Лащук. Виявляється, що він нічого не знає. Цікаво то все виходить. Повідомили, що обговорення організовує ніби секція скульптури і секція мистецтвознавства, а виявилось, що голова секції мистецтвознавства Лащук про це нічого не знає.

- То хто ж тоді ініціатор обговорення? – вставив своє запитання Микола Батіг.

 

Побачивши їхню зацікавленість розгортанням подій, я розповів, що якраз повертаюсь зі Спілки художників. Там зустрів Якова Чайку і він офіційно сказав мені, що обговорення статті відбудеться, як і було заплановано, о 18 год. – організовує обговорення секція скульптури і секція мистецтвознавства.

- Але ж Лащук, як ви чули, нічого про це не знає, – знову кинув репліку, розвівши руки, Батіг.

- Тим цікавіше буде обговорення, – сказав з усміхом я і додав, що на 17 годину планується засідання секції графіки.

 

Розмова обірвалась. Дмитро Крвавич ввічливо попрощався і поважно вийшов з музею. Я заглянув у відкриті двері кабінету давнього українського мистецтва, де за столом, застеленим рукописами, сиділа Віра Свєнціцька. Попросивши зачинити двері, вона розповіла, що в час моєї відсутності, коли я був у Спілці художників, розмовляла з Крвавичем і той сказав, що не прийде на обговорення. Вона також, мабуть, не зможе бути присутня, і Ґургула не зможе прийти.

 

Вирисовувалась дуже цікава картина. Я здогадався, що під час мого перебування у Спілці художників, мої музейні колеги виробляли тактику, яку їм зайняти позицію у цьому, не до кінця прогнозованому розвитку подій. Судячи з усього, між ними відбувся відвертий обмін думками, в яких узяв участь Крвавич. Важко було сказати, чи спеціально прийшов він до музею, щоб узгодити ставлення до запланованого обговорення, чи випадково приєднався до обміну думками.

 

Позицію тих, що відмовилися прийти на обговорення, – навіть не для того, щоб виступити на мій захист, а просто бути присутніми – можна пояснити, мабуть, такою логікою. Віра Свєнціцька розуміла, що у випадку, якщо буде йти розмова про її батька, як це було на інститутському партбюро, то їй доведеться виступити, а це може спровокувати на виступи комуністів, які нагадають їй, що вона десять років відбула в тюрмі, а тому не повинна підносити голос. Отже, позицію Свєнціцької не йти на обговорення можна було зрозуміти. Крім того, вона спеціаліст із давнього мистецтва і не зобов'язана втручатись у сучасний мистецький процес. А напередодні захисту дисертації її присутність була б зовсім зайвою. Що стосується Ірини Ґургули, то тут були інші міркування. Вона була дослідницею народного мистецтва і її присутність на обговоренні могла бути витлумачена як підтримка Гориня. Крім того, у травні 64-го їй сповнилось шістдесят. Достатньо було б найменшої необережності, і Якущенко подякує їй за працю й відправить "на заслужений відпочинок". А Нановському залишилось три роки до пенсії, також якось треба було добути той час у музеї. Словом, якщо подумати, то в усіх були свої поважні причини. І нічого тут не зробиш – таке життя. 

 

З кабінету Свєнціцької я пішов у свій кабінет, де, крім мого, були ще два столи –завідувача відділу українського радянського мистецтва Володимира Островського і завідувача відділу народного мистецтва Ірини Ґургули. Островський якраз сидів за столом і працював над річним звітом – через день-два передбачалась вчена рада музею, на якій мали розглядатись підсумки роботи за 1964 рік. Я розповів про ситуацію, яка склалась навколо моєї публікації, про відмову прийти на обговорення Крвавича, Свєнціцької, Ґургули. Запитав, як він вирішив. Островський не спішився з відповіддю, задумався і через кілька хвилин промовив, що не любить таких обговорень, хоч розуміє, що треба було б піти, тим більше, що його особисто повідомили, нагадавши, що він керує відділом, в якому працює Горинь.

 

Мені залишилось очікувати 18-ї години. Був переконаний, що обговорення буде досить цікавим. Намагався вгадати, хто прийде, хто і як виступатиме, яку форму прибере це обговорення – комедії чи фарсу. Треба було обдумати, як мені на все це реагувати. Було кілька варіантів, які між собою переплітались. Найголовнішим вважав – уважно слухати і записувати виступи, щоб можна було пізніше деякі з них опротестувати. Старатися за всяку ціну зберегти спокій, витримку, дати аргументовану відповідь на нападки. Один із варіантів –виступити різко, висміяти сам задум таких обговорень, наголосити на тому, яку мету переслідують подібні заходи і до яких результатів вони можуть призвести. Поставити організаторам риторичне запитання: хто ініціює ненормальну атмосферу, хто генератор цих ініціатив?

 

З тими думками прийшов у Спілку художників. Зал уже був ущерть заповнений. На обговорення статті прийшли скульптори Борисенко, Мисько, Дзиндра, Чайка, Кушнір, Кронгауз, Гром, Біганич, голова секції мистецтвознавства Юрій Лащук, мистецтвознавець Володимир Овсійчук, із журналу "Жовтень" – Микола Ільницький, з газети "Вільна Україна» – Майя Білан, з львівської телестудії – Микола Петренко, з картинної галереї – директор Борис Возницький. Побачив в залі Софію Караффу-Корбут, брата Михайла, Ігоря Калинця, Володимира Вітрука і ще багатьох своїх знайомих, яких не сподівався зустріти в цьому залі. Деякі в ньому, напевно, були вперше. Попросив брата Михайла, щоб докладно записував виступи.

- Не маю на чому, не взяв навіть клаптика паперу.

- Я маю з собою вірші Миколи Федунця, які він мені прислав для ознайомлення. Пиши на звороті, а я записуватиму в блокноті, з обох записів можна буде скласти цілість.

 

Брат погодився. Щоб зручніше було записувати, розірвав аркуші з віршами Федунця навпіл і пронумерував. Я був радий, що буде паралельний запис, не підозріваючи, що, крім нас, вестиме протокол Володимир Вітрук. В ознайомленні з мистецтвом він (за професією інженер) робив перші кроки, ще не знав прізвищ багатьох художників, не завжди схоплював думку, про що вони говорять, але як умів записав весь хід обговорення і наступного дня вручив мені "протокол зборів", за що я йому сердечно подякував. Судячи з того, що записав брат Михайло, йому було цікавіше слухати, ніж записувати, він фіксував тільки окремі фрази. Що стосується мене, то мій запис вийшов найповніший, дає повне уявлення про це унікальне в історії Львівської організації Спілки художників засідання. Важко повірити, що доводилося жити і творити в такій задушливій атмосфері.

 

Відкрив обговорення голова секції скульптури Валентин Борисенко. В останній час він тримав себе дещо зарозуміло, якщо не сказати пихато. Були чутки, що в нього наладилися дуже тісні стосунки з обкомом КПУ, а може, й вище. Складалось враження, що він не голова секції скульптури, а голова Спілки художників у Львові. Так міг тримати себе тільки чоловік, який відчував велику підтримку. Можливо, він готувався очолити Спілку, а може, мав якісь інші далекоглядні плани. Його виступ був ретельно підготовлений. Почав він м'якими словами, сказав, що нинішні збори – це розмова про сучасну львівську скульптуру, і після чиєїсь пропозиції із залу запропонував мені прочитати для присутніх статтю.

 

Читав я надто скорим темпом, нервово, а коли закінчив, хтось запитав з місця, якими принципами я керувався при написанні статті. Я відповів, що керувався мистецькими принципами. Сергій Борейко запитав, в якому аспекті буде вестись обговорення. Борисенко відповів: "Вас тут зібралося чимало, тож обговорюйте". Першим слово попросив голова Львівської організації Спілки художників Яків Чайка. Він виступив як досвідчений дипломат. Спочатку сказав, що поява статті повинна нас усіх порадувати, бо преса почала висвітлювати наше творче життя, а раніше газети для статей про мистецтво відводили дуже мало місця.

- Ми мали можливість переконатися, що це прекрасний матеріал. Автор спеціально підготував його до 25-річчя возз'єднання. То не секрет, що Війтович і Паращук жили у трудних тогочасних політичних умовах. Вважаю, що у статті найкраще висвітлено творчість одного художника – Івана Севери. Що стосується мене, то я безпосередньо вчився у Севери, він мені дуже багато дав, як викладач дав нам усім дуже багато, ми часто просили його порад, вчилися у нього – все це дуже добре відображено у статті. Завдяки Севері я можу творчо працювати. Чомусь згадана тільки одна моя робота, а інші не згадані.

 

Крім того, не згадано багатьох скульпторів, твори яких постійно виставляються на багатьох виставках – не тільки обласних, а й республіканських і всесоюзних, де вони були високо оцінені. Як можна було не згадати товаришів, які приїхали до нас з інших міст Союзу, таких досвідчених художників і викладачів, як Рябінін, Телішев, Оверчук. Якщо автор вирішив писати тільки про місцевих, то треба було назвати роботи Сколоздри, треба було згадати, що Сколоздра і Рябінін отримали в числі перших державну премію. Чому було не згадати Біганича, його скульптуру "Заньковецька", що призначена як проект пам'ятника, – надзвичайна робота, або композицію "Як тая мати молодая"? Чому не згадано робіт Борисенка "Господар Верховини" і "Орел Карпат", які прозвучали у Москві на виставках? Не згадано скульптора Івана Якуніна, його портрет Героя Радянського Союзу Миколи Кузнєцова. Не згадано робіт Пилєва і Телішева, а на Пленумі Спілки художників СРСР якраз при аналізі їхніх та інших творів говорилося про формування львівської школи скульптури. Але якщо Горинь хотів з'ясувати тільки одну сторону, а другу ні, то це вже інша справа. А взагалі-то подія, коли газета поміщає таку велику статтю. Треба просити представників газети, щоб більше подавали матеріалів на мистецькі теми, зокрема про живопис і народно-прикладне мистецтво. Я задоволений, що газета дає місце для висвітлення творчості художників.

 

  

Як тільки закінчив говорити Чайка, Григорій Смольський з місця вигукнув: "Стаття дуже добра, але не закінчена, її треба продовжити. Доручити тов. Гориню, щоб він дописав. А якщо він не має часу, то хай допише Попов". Ця пропозиція викликала у присутніх сміх. У залі настала заминка, чекали, хто буде наступним оратором.

 

Керівництво Спілки глянуло в бік Юрія Лащука. Він не міг не виступити, бо очолював секцію мистецтвознавства у Спілці і йому приписували ініціювання цього обговорення, про яке він начебто дізнався в числі останніх. Лащук серед художників почував себе не дуже впевнено. Річ у тому, що 1953 року він закінчив відділ кераміки ЛІПДМ, але як митець себе не проявив. Після інституту влаштувався на роботу у Львівський музей етнографії і художнього промислу і як науковець досліджував художню кераміку. У 1960 році в Ужгороді вийшла його книжка "Закарпатська художня кераміка", у 1958-му він захистив дисертацію, отримав звання кандидата мистецтвознавства, очолив мистецтвознавчу секцію Львівської організації спілки художників.

 

Із Юрієм Лащуком у мене склались гарні стосунки. Я відчув у ньому людину, яка по-справжньому вболіває за стан мистецтва. Лащук в душі симпатизував мені, робив усе, щоб я поповнив секцію мистецтвознавства, бо це була б для нього певна полегша, допомога. А тут несподівана халепа. По його обличчю я бачив, що йому дуже тяжко вибрати позицію. Якщо захищати Гориня, то це означатиме, що за найближчої нагоди його переоберуть із голови секції мистецтвознавства, і хто прийде на його місце, не важко здогадатись. Тому він поставив собі за мету критикувати без політичних звинувачень, акцентувати на тому, що стаття незавершена. Такий задум йому до певної міри вдалося зреалізувати. Лащук почав так:

- Секція критики написала 5 поважних статей, вони обговорені й не можуть викликати непорозумінь. Стаття Гориня, оскільки він з нами не порадився, викликає деякі суперечки. Горинь відомий і признаний як літературний критик, його статті про графіку друкувалися в журналах і газетах і не викликали якихось застережень. Про графіку Караффи-Корбут, під час обговорення її виставки, він дуже добре виступав, а скульптура для нього нова галузь, тут він дебютував.

 

Історична довідка у статті написана дуже добре, а всього охопити автор не міг, думаю, що він і не все знав про творчість багатьох скульпторів, зокрема, Василя Одрехівського, Луки Біганича, Валентина Борисенка та інших. Слід мати на увазі, що люди творчої праці дуже вразливі, тому треба було згадати всіх. Мене вразило, що Горинь не аналізує творчості Одрехівського, який є дуже своєрідним художником. Я зачарований жіночими портретами Біганича – про них не згадано у статті. Очевидно, що стаття сира, незавершена. Я погоджуюсь, якщо б статтю продовжити, то це було б ідеально. Я зараз абстрагуюсь від аудиторії і скажу, що в інституті статтю вважають тенденційною. Були зневажливі вигуки: "Да что он говорит про Северу?" Мене дуже неприємно вразило, що хтось посягає на Северу. Це уже занадто і дозволяти цього не можна, не посягайте! Севера признаний усіма. Критика повинна бути добрим другом художникам. Не вбивати критикою, а допомагати.

 

Після виступу Лащука Борисенко кинув репліку: "Не хотілося б слухати у виступах характеристику того чи іншого художника".

 

Слово попросив Кронгауз. То був один із тих скульпторів, який мав репутацію ходячої бездарності. Опущений як людина, неакуратний в одязі, передчасно постарілий, з довгою недоглянутою бородою, він справляв враження безпритульного жебрака. Але то було зовнішнє враження. В душі Кронгауз був людиною злою, ненавидів усіх, хто мав талант, постійно сичав на "мєстних" (той термін замінював йому слово "націоналісти"), готовий був кожному "мєстному" пришити політику. Коли він ішов виступати, то видно було, що його аж розпирало від надміру емоцій, яким була можливість дати волю:

- Вот что я хочу сказать. Статья Горыня – это субъективный взгляд, поднятый до объективной оценки. Эта статья субъективная, чувствуется мелкое местничество. Во всем, что он написал, чувствуется местничество. Разговор в статье идет об узком круге людей, которые нравятся автору.

 

Зал після цих слів зашумів, і Кронгауз, кинувши репліку "Яков Илькович! Успокойте людей!", продовжив:

- Советская власть дала возможность работать и расти местным. В наше время надо показать всех, а не только местных. Мне кажется, что если в прежнее времена Украина была под гнетом Польши, то это не значит, что в наше время должны угнетаться приезжие товарищи, а процветать местные. Между нами существует профессиональная дружба, и эта дружба приносит определенные плоды. Декадная выставка появилась в результате дружбы. Хочу отдельно сказать о Севере. В вопросе о Севере не может быть такой позиции, о которой говорил Лащук. Неправильно говорить, что во Львове нет никого, кроме Северы, у кого можно было бы поучиться. Хочу вспомнить слова Крвавича, который сказал, что он учится у каждого. То, что признано всеми, нельзя отбрасывать. Установлен памятник Кузнецову – это наше общее достижение и нельзя об этом замалчивать. Или о дипломе, который получил Усов на Всесоюзной выставке. Такая статья мешает дружбе. Мы все живем дружно, и я считаю, нам не надо мешать.

 

Остання фраза Кронгауза викликала в залі сміх. Всім було зрозуміло, що означає дружба, якої бажає Кронгауз. Дещо несподіваним був виступ Лаврентія Грома. Він не відзначався особливим талантом, але був доброю людиною. Перші його творчі кроки пов'язані із 30-ми роками, але з цього періоду нічого не збереглося. Післявоєнні твори – "Портрет Федь ковича", "Гуцул-піонер" і "Гуцулка-піонерка" (1954), "Портрет комсомолки Раї Тимофеєвої" – не відзначались особливими художніми якостями. Я згадав його у статті, але не міг приділити йому більше уваги, бо хотілося виділити ті імена, які залишать слід у нашому мистецтві. Не знаю, з яких міркувань, але Гром вирішив виступити в мій захист. Його аргументація була досить цікава:

- Коли я послухав по радіо виступ Гориня, то в мене виникла думка, що автор хотів показати художників, які не мали можливості розвиватися в минулому, а розвинули свій талант при радянській владі, тому мистецтво скульптури Львова за 25 років показано не повністю. Він показав, як виросли мистецькі кадри при радянській владі. Я не знаю, так це чи ні, але я так сприйняв його виступ.

 

Спокійний виступ Лаврентія Грома заохотив інших людей стати в мій захист. Коли слово було надане Луці Біганичу, то спілчанське начальство було впевнене, що скульптор виступить з нападками на Гориня, бо йому в статті також не приділено місця. Але сподіванки начальства не виправдались. Біганич мав репутацію чесної людини, почував би себе ніяково, якщо б приєднався до позиції Кронгауза. Тим більше, що після закінчення 1949 року Львівського училища прикладного мистецтва Біганич вчився у ЛІПДМ, де скульптуру викладав Іван Севера. Серед його творів кілька портретів видатних українських жінок – "Леся Українка" (1959), "Марія Заньковецька" (1962) та ін. Крім Севери, Біганич зазнав ще впливу інших викладачів і це до певної міри позначилось на його творах. Ці критичні закиди я зняв зі статті і вийшло так, що Біганич залишився поза увагою. Але скульптор, судячи з виступу, не захотів акцентувати увагу на тому, хто згаданий і хто не згаданий в статті й кому скільки місця приділено.

- Я такої думки, що стаття дуже цікава. Я не чуюся покривдженим, що мене не згадано у статті. Не згадали мене і в телепередачі. Але ми зібралися тут не для того, щоб обговорювати і перечислювати, кого згадано, а кого не згадано. У статті, очевидно, є помилки. Горинь не все зібрав із доробку львівських скульпторів, згадав Рихву, а авторів пам'ятника Кузнєцову не згадав. Треба, щоб мистецтвознавці більше цікавились, що робить кожен скульптор, Гориню треба частіше бувати у скульпторів, тоді можна повніше охопити їхню творчість. Забагато, здається мені, сказано в статті про Дзиндру, а мистецтвознавець повинен дати кожному скульптору об'єктивну оцінку.

 

Не могла не виступити завідуюча відділом культури газети "Вільна Україна" Майя Білан, бо саме вона готувала статтю до друку, а тому зобов'язана була відстояти репутацію газети і свою власну. Почала так:

- Я чую своїм обов'язком сказати кілька слів. Дуже хочеться більше давати матеріалу в газеті про мистецтво, а ця стаття велика і більшої вже не буде. Коли такі статті надходять в редакцію, то хочеться їх друкувати. Якщо ви уважно прочитали той матеріал, то мусили переконатись, що там нема нічого такого, щоб викликало обурення і давало підставу на таке широке обговорення. Правда, що хоч стаття і велика розміром, але в ній не всіх скульпторів згадано. Добре було б, якщо б ще хтось написав і зробив аналіз творчості тих скульпторів, про яких не згадано. Я вам тільки скажу, що коли я підготувала цю статтю до друку і вона була надрукована, то в газеті цю публікацію відзначили як кращу. Можна було б давати в газету матеріали після їхнього обговорення, але тоді буде менше таких публікацій. Статей би не було, якщо б їх тут готували колективом. Стаття, до речі, скорочена, надрукована всього одна третя з того, що подав автор. Ви можете сказати, що ми неправильно її скоротили і там випало багато імен, але в одній публікації, навіть великій, неможливо всіх згадати і нема потреби називати такі відомі роботи як "Кузнєцов". Тут виступав один товариш і назвав те, що написав Горинь "мєстнічеством", у статті його нема. Такі вислови можна пояснити тільки тим, що тов. Кронгауз має хворобливе сприйняття – дайте собі раду з тими підозріннями і почуттями, які вам здаються такими. Пишіть більше статей –надрукуємо.

 

Після Майї Білан з місця поважно піднявся і підійшов до столу президії Микола Петренко. Він розвів руки і з великим здивуванням на обличчі сказав:

- Я працюю на телебаченні. Телебачення має такі самі завдання, як і газета. Які можуть бути образи, які можуть бути збори, чіпляння ярликів? Мені раптом стає страшно, що після кожної передачі можуть бути такі обговорення. Що в статті є такого, щоб її обговорювати? Я абсолютно погоджуюсь, що стаття має недоліки і багато недоліків є у львівській скульптурі, є вони всюди, а тому більш критично треба підходити до оцінки багатьох робіт. Чому цикл статей до возз'єднання припинився? Бо мало їх поступає до редакції. З погляду, що місцеві затискуються (є за океаном така думка), то треба їм давати перевагу. Мені незрозуміло, як через не згаданих в статті одного-двох прізвищ піднімати питання на одних партійних зборах, на других, – –мені просто все це незрозуміло.

 

Нервово піднявся з місця і став перед людьми Євген Дзиндра. Видно було, що деякі виступи його глибоко обурили і він вирішив про це сказати:

- Дивним є, що ми обговорюємо статтю замість того, щоб писати самим і таким способом висловлювати свою думку. Чому деякі статті лежать, а їх не друкують? Кожна публікація не може порушити всіх питань. Переважно, коли появляється стаття, то в ній згадується два-три художники. Мені здається, що то справа мистецтвознавця, кого згадувати, а кого не згадувати. Наша секція досить мертва, а стаття Гориня її трохи оживила. Таку ініціативу, яку проявив Горинь, треба вітати, а не душити. Дуже дивне одне явище. Кронгауз зачепив питання "мєстнічества", зачепив безпідставно, провокаційно, тут нема і духу його. Ви самі, товаришу Кронгауз, сієте те "мєстнічество" і всюди його бачите. Як ви його розумієте, я відчув на собі. Мені, "мєстному", не було ніякої помочі ні при організації виставки, ні при встановленні пам'ятника "Жертвам". Ніхто не піднімає питання, де тоді була ваша дружба.

 

З місця піднявся Валентин Усов. Він на мене справляв враження людини, яка наскрізь просякнута жовчю. Усов також належав до тої групи приїжджих художників, які вирішили будувати свою кар'єру не на творчих досягненнях, а на боротьбі, як казав Кронгауз, із "мєстнічеством". Народився він у Харкові, можливо, його прапрадіди були козаками і мали козацьке прізвище "Вус", але неволя зробила свою чорну справу і до прізвища Вус треба було дочепити "ов", але оскільки таке закінчення не дуже пасувало, бо виходило б "Вусов", то було зроблено корективу і "Вус" став Усов. Звичайно, це чисто мої здогади, хоча, як мені видається, не позбавлені логіки, бо не з одним малоросом відбулася подібна метаморфоза. Річ, очевидно, не у прізвищі, а в мутації генів. В Усова і сліду не залишилося від українця, хоч і народився він у Харкові. Не вплинули на його психологію і роки навчання у Львівському Інституті ПДМ, він принципово відмовлявся спілкуватись українською мовою. Усов був ровесником Теодозії Бриж та Еммануїла Миська – як і вони, він народився 1929 року. Різниця тільки в тому, що у двох попередніх майстерні переповнені творами, а Усова роз'їдали черв'яки заздрощів, та й сам він наче зміюка, що вистежує чергову свою жертву.

- Кто поставил этот вопрос на обсуждение? – звернувся він із запитанням до головуючого.

- Партійна організація, секції скульптури і критики, – спокійно відповів Борисенко, забувши, що в повідомленні було начебто ініціаторами виступили секція скульптури і секція мистецтвознавства, а про партійну організацію ніхто не згадував. – Не думайте, що тут була якась вказівка зверху, – додав Борисенко, зраджуючи тою реплікою справжніх ініціаторів обговорення.

 

Почувши відповідь Борисенка, Усов риторично заявив:

- Кто-то выступил от парторганизации? Пускай дадут оценку!

Звернувся до мене:

- С кем вы консультировались, когда писали статью?

 

Його запитання викликало обурення залу, чути було голоси: "Для чого консультуватися? Кому це потрібно?". Під шум у залі я встав і сказав: "Не вважаю за потрібне відповідати на це питання". Усов почекав, поки зал заспокоїться і продовжив:

- Прочел я вашу статью и скажу вам вот что. Будучи научным работником, вы допускаете грубые идеологические ошибки. Статья поверхностна, без глубокого анализа, нет исторической и политической подкладки, на чем развивается советская скульптура. Неужели все сделал Севера? Вы две трети в статье говорите о Севере и умалчиваете, что с открытием училища прикладного искусства и института декоративного и прикладного искусства во Львов приплыли новые кадры, это общие наши заслуги. Вы замалчиваете Рябинина, Телешева, Якунина. Особенно большое влияние на студентов имел Рябинин. Бриж училась у других, вы ее делаете учеником Северы. Где другие, которые готовили эти кадры, которые создают львовскую скульптуру? Подход в статье тенденциозный вообще. Почему Рябинин умолчен, его влияние в институте было очень большим. А когда мы говорим о том, что дал студентам Севера, то надо помнить, что Севера всех поносит. Он много видел, но мало дал работ, дал только лишь педагогическую деятельность. "Пацификация", "Нил" – это все. Могу напомнить первые названия: "Жертвы коллективизации".

 

Не міг далі спокійно слухати те, що говорили деякі виступаючі, завжди врівноважений і мудрий Микола Ільницький. Він сказав, що працює в журналі "Жовтень", що уважно вислухав попередні виступи, в тому числі й виступ Усова, якому хотів би порадити написати статтю і викласти в ній власний погляд на розвиток сучасної львівської скульптури, бо впевнений, що стаття Усова також викликала б суперечки, дискусії, як і публікація Гориня.

 

З приводу статті Гориня у мене є свої зауваження. Є деяка незібраність, але автор подав свої думки, які викликали дискусію. Це нормально, бо кожна стаття викликає роздуми, за винятком бездумних, а таких чимало. Стаття не може писатись колективом, бо тоді не було б критики. А якщо так, то пред'являти претензії автору, що він когось не згадав, просто недоречно. Він написав так, інші хай напишуть інакше – то право автора, високе зібрання і обговорення в цьому разі не виправдані, а висловлювання про "мєстнічество" недоречні.

 

Після Ільницького, нарешті, взяв слово Володимир Овсійчук:

- Честь Гориню, що спричинився до такого обговорення, якого не удостоївся до нього ні один мистецтвознавець. До мистецтвознавчих статей в газетах люди ставляться скептично. Якщо б хтось підняв підшивку газет, то не знайде там розмови про рівень творів того чи іншого художника. Все написано в загальному. І то не дивно, бо про твори сучасних художників не можна щось сказати критично, щоб не наразитись на неприємності. Тому не дивно, що більшість мистецтвознавців не хоче писати про сучасне мистецтво, а беруться за давнє, бо аналіз теперішнього стану мистецтва просто небезпечний і це доказує нинішнє обговорення. Для газети не варто писати серйозних статей, треба писати так, щоб тебе жодна собака не вкусила. Крім того, я не знаю, чи були випадки, щоб творці коли-небудь поважали критику.

 

Інша практика була в минулі часи. Публікації на мистецькі теми у старих газетах дають багато цікавого матеріалу, бо вони різні. Відомо, що художник Олекса Новаківський дуже суперечливий у своїй творчості. Йому присвячено багато статей у тогочасних газетах, дослідник з тих публікацій може багато взяти. Горинь про львівську скульптуру сказав у загальних рисах, поверхово, так, як повинна виглядати газетна стаття. Не знаю, чому стільки уваги приділено цій газетній публікації. Гориня більше цікавила загальна еволюція у творчості львівських скульпторів, а не перелік прізвищ і творів. Не зауважили виступаючі, що Горинь добре подав у статті зростання молодих талантів. Духовний вплив Севери дуже великий, хоча б тому, що він добре критикує, на що має всі підстави. З тим, що скульптура у Львові найкраще стоїть у порівнянні з іншими видами, не погоджуюсь. Про "мєстнічество" Горинь не думав, цю тему нав'язують і думають про це інші люди. Якщо ви хочете, щоб перед друком стаття обговорювалась на секції, то у пресу вона не потрапить. Має бути одна вимога: публікації повинні бути професійні. Треба писати 5-6 статей на ту саму тему, скажімо, про скульптуру. Горинь висловив свою думку, а інші хай висловлять свою. Чому не пишуть інші? Чому ви, товариші, вчепилися в Гориня, який нічого такого не завинив, а заслуговує похвали, що написав про скульптуру. Треба більше писати, і не в одну газету, а в різні, та не говорити те, що тут можна було почути. Сьогоднішнє обговорення дає матеріал для роздумів, бо у ньому проявилися різні підходи і різні оцінки, причому, не завжди мистецькі.

 

Своєрідним був виступ скульптора Кушніра.

- Я вчився у Рябініна, потім був Якунін. Герман про них говорив: "Халтурщики, такой-сякой приехал с Москвы, там он не нужен"...

 

Виступ Кушніра перервав вигук з місця: "Не выносите грязь между чужих, которых здесь больше!" Побачивши, що йому не дадуть говорити, Кушнір вигукнув: "Нема підстави тут говорити про "мєстнічество", – і сів на місце.

 

Спокійно, розважливо, з мудрою міною на обличчі почав свій виступ Анатолій Оверчук. Пішов не так до виступу, як до наступу. Ходила чутка, що його чи то прийняли, чи мали приймати в партію і що він, хоч і був завжди "правильний", та з кожним днем ставав ще "правильнішим". На різних обговореннях виставок Оверчук був об'єктом моїх глузувань як типовий пристосуванець у мистецтві, який бездарність компенсував партійною тематикою: "За мир", "Ілліч", "Портрет Ф. Енгельса" та ін. Зразу ж після закінчення КХІ він 1950 року був присланий у ЛІДПМ для зміцнення ідеологічної лінії у викладацькій роботі. Тому всім було цікаво, що скаже цей не дуже шанований скульптор і педагог.

- Я переконаний в тому, що хоч яка б писалася стаття, вона мусить служити на користь колективу. Овсійчук і представник журналу "Жовтень" відводять обговорення від його суті. Я ще тої статті не читав (у залі сміх), але коментарі чув, виявилося, що справедливі. Автор багато місця приділив Севері, а йому не потрібні похвали, йому потрібна матеріальна допомога, звання професора. Йому дуже тяжко, "мєстну" бабу Севера не може вигнати, бо він не "мєстний", а баба не дає йому спокою у майстерні. Чомусь так сталося, що пішов розбрат між "мєстними" і тими, що приїхали. Прочитав я статтю, і мені стало боляче. Овсійчук говорить, що Горинь висловив свою суб'єктивну думку. Не треба забувати, що газета "Вільна Україна" є органом обласного комітету КПУ, я чув, що цією статтею авторитет того органу підірваний.

 

Статті, перед тим, як віднести у газету, треба погоджувати із секцією. Горинь мусить визнати свою поверховість і мусить написати спростування. Товаришу Горинь! Знайдіть спосіб спростувати те, що ви написали! У кого ви консультувались? У нікого! Значить, ви відповідаєте за написане. 17 років ми вас гуртували, не смійте робити роз'єднання!

 

Виступ Оверчука трохи розвеселив зал. Дехто вдавано-співчутливо глянув у бік Майї Білан: мовляв, нічого не поробиш, підірвав Горинь авторитет органу обласного комітету КПУ.

 

Секретар парторганізації Львівської організації Спілки художників Іван Прийдан вирішив, що після Оверчука пора і йому сказати слово. Якщо робити висновок на основі того, що Прийдан говорить, то його важко зарахувати до спілчанських інтелектуалів. Такого складу люди, судячи з усього, найбільше підходили на керівників компартійних організацій. Народився Прийдан на Полтавщині у 1919 р. Після закінчення Харківського художнього інституту (1951), був направлений з метою зміцнення партійних кадрів у Львів. Був він тихий і непомітний – і як людина, і як художник.

- Більшість виступаючих сказали те, що треба було сказати. Я не хотів виступати на початку, щоб сказати в кінці думку партійної організації Спілки художників про статтю товариша Гориня. Думка парторганізації зводиться до того, що стаття дуже поверхова, у ній є неправильні положення. Історичний екскурс хибний, на деякі положення парторганізація має свою думку, про що було повідомлено редакцію газети. У статті не розкрито головні причини, чому мистецтво Львова почало розвиватись після 1939 р., нема історичного переходу, що було до возз'єднання, а що маємо після возз'єднання. Це основне упущення. А це означає, що немає головного, що основне питання опущене, а тому парторганізація вирішила, що стаття поверхова. Редакція газети "Вільна Україна" повинна все це врахувати і не допускати в майбутньому подібних публікацій. Який ви вуз закінчили? – звернувся він до мене.

- Університет, філологічний факультет.

- Ви молодий товариш, за такий короткий строк ви не могли всього охопити. У вас такий "вкус", в інших – інший. Де ваша тверда позиція до тих чи інших робіт з елементами формалізму чи натуралізму? Наприклад у товаришки Бриж...

 

Вигуки з місця "неправда!", "вигадки!" перервали виступ Прийдана. З місця підвівся живописець Сергій Борейко:

- Стаття написана до 25-річчя возз'єднання, написана дуже добре і на високому ідейному рівні, вказано, що дала радянська влада Західній Україні. Те, що Горинь хвалить тих, про кого пише, а не критикує, то це тому, що матеріал ювілейний, тому й не випадало критикувати. Тому він одних опустив, а інших згадав. Ось, наприклад, спільний виїзний секретаріат Спілки з Москви і Києва похвалив багатьох львівських живописців, а у пресі згадали тільки Савіна і Щербатенка. Немає підстави так підозріло, з такою недовірою ставитись до автора. Не можна до цього допускати.

 

Як тільки закінчив Борейко, Володимир Патик вигукнув з місця: "Для чого видумувати той поділ на "мєстних" і "не мєстних"?

 

Директор картинної галереї Борис Возницький кинув репліку, що причина всіх непорозумінь полягає у газеті, яка опублікувала одну третину статті, а скорочувати треба за відома автора, тоді не було б усіх тих звинувачень.

 

Обговорення підходило до завершення, і всі чекали, що скаже Еммануїл Мисько. Побачивши, що на нього звернено погляди, він свій виступ вклав в одне речення, виголосивши його, наче третейський суддя:

- Висновок з обговорення один: потрібне спростування, авторові слід покаятись – такі пропозиції, і досить тих розмов. Гориню треба все врахувати і ґрунтовніше вивчати справу, про яку пише.

 

Головуючий Борисенко глянув на годинник і вирішив, що пора припинити обговорення:

- Представники редакції, ми вам вдячні за участь у нашому засіданні та обговоренні, але треба визнати, що в опублікованій статті Гориня "Сучасна львівська скульптура" є помилки, і то серйозні помилки. Хотілося б, щоб автор дав правильний історичний і політичний аналіз того, що відбувалось, але цього ми не побачили. Стаття спричинилася до розброду і кривотлумачень. Чому б не згадати було Гориню про учнів батька Севери, які нині працюють в інституті? Чому 'Талан" Чайки, "Кузнєцов" Телішева не згадані, а це й викликало розмови про "мєстних". Треба сказати відверто: основна ідеологічна лінія статті кульгає, мусите це, товаришу Горинь, признати, бо ви виступаєте у Львові, у львівській пресі, а не деінде. Тут ці питання болючі, зважайте на це і ставтеся з повагою до тих, що приїхали у Львів допомагати піднімати культуру.

 

Яків Чайка як голова Львівської організації Спілки художників, мабуть, вважав, що йому, а не Борисенкові, годиться сказати останнє слово:

- Ми завершили обговорення, яке, думаю, буде корисним і для нас, скульпторів, членів інших секцій, і для автора. Немає потреби говорити про тенденційність і про "мєстних", бо цього не було у статті.

 

Тут почалася боротьба за право на останнє слово. На репліку Чайки Борисенко кинув свою:

- Нема у нас "мєстних" і "не мєстних", і пора припинити ці розмови.

 

Чайка подумав, що все-таки він голова Львівської організації Спілки художників, він і повинен ставити крапку, а не вискочка Борисенко:

- Товариші з редакцій! Звертаюся безпосередньо до вас. Давайте більше місця для статей про мистецтво.

 

Після репліки Кронгауза, що він не хотів виступати, але стаття викликала "разговоры за углами про этих местных и не местных", а тому він мусів виступити, слово було надано мені. Звертаючись до присутніх я сказав:

- Дуже важко було слухати деякі цинічні виступи, але ви їх вислухали і тепер маєте повне уявлення, як можна все перекрутити. Хтось із виступаючих висловив думку, що газетних статей на мистецькі теми переважно не читають. Сьогодні я мав приємну можливість переконатись у протилежному: читають, причому дуже уважно, вболівають, кого там згадано, а кого не згадано. Погоджуюся з думкою, що статті про мистецтво мають бути серйозні, глибокі, належним чином опрацьовані. Водночас мусимо визнати, що мистецька критика відстає від вимог часу, не висвітлює усієї складності мистецького процесу, а тому трапляються парадоксальні ситуації, коли новаторські, талановиті твори замовчуються, а бездарні фігурують в усіх публікаціях. Порівняно з літературною критикою, в якій порушуються гострі, дискусійні питання, мистецька критика згладжує суперечності.

 

Товариш Борисенко зауважив, що начебто "основна ідеологічна лінія у статті кульгає". Хочу відповісти на цей закид: політична й ідеологічна ліня публікації належно витримані. Товариш Прийдан, опираючись на виступ Оверчука, повторив його безпідставне твердження, що стаття підриває авторитет обкому компартії, який є органом газети. Не переживайте, товаришу Прийдан, за цей орган, статтею його неможливо підірвати!

 

Після цих слів частина залу вибухнула сміхом, а частина – оплесками, інші нахмурились, опустили голови. Я продовжив атаку на секретаря парторганізації Прийдана, який брак таланту намагався компенсувати лакейським прислужництвом обласним партійним органам:

 

- Ви, товаришу Прийдан, вибрали недостойний критерій для оцінки статті. Чому ви не обурювались, не скликали обговорення, коли газети друкували немічні з професійного боку статті про виставки, коли багатьом художникам і їхнім творам було дано фальшиві оцінки? Чому ви не обурювалися з приводу появи цих статей? Сьогодні ви обговорюєте статтю людини, яка працює у музеї українського мистецтва, бере участь в організації виставок, знає твори художників, про які пише. Хочу тут привселюдно заявити, що і надалі буду відстоювати своє право писати так, як вважатиму за потрібне.

 

Частині залу імпонувала така моя самовпевненість, тому мене знову перервали оплесками.

 

- Погоджуюсь із виступаючими, що багато прізвищ львівських художників у статті пропущено. Але чому не протестує Одрехівський, Попович і багато інших художників, яких не згадано, і чому так обурюються, так болісно реагують ті, хто мусив би розуміти, що причина не тільки в авторові статті, а й у їхній творчості. Кронгауз вирішив обрати для себе іншу конячку – "мєстнічество", але на тій конячці, запевнюю усіх вас, він далеко не заїде. Зі словами Усова "не позволимо нікому ділити на "мєстних" і "нє местних" можна б погодитись, але виникає питання, у чиїх головах народилась ця термінологія і хто нею найбільше послуговується? У газетній статті неможливо висвітлити всю повноту мистецького явища, яким є сьогодні львівська скульптура. Зараз я працюю над журнальним варіантом статті. Буде в ній і про вашу творчість, товаришу Оверчук! От тільки не знаю, чи будете ви радіти, що вас не обминули. А ви заслуговуєте, щоб сказати і про ваші твори і про вашу педагогічну діяльність, про те, чого ви навчили студентів і чого не навчили, – про все це варто написати. Що стосується виступів Кронгауза, Усова, Оверчука, то ще раз хочу наголосити: та кон'юнктурна конячка, на якій вони довго їздили, вже настільки заїжджена, що не здатна тримати на собі усових, оверчуків, кронгаузів і всіх, хто довгі роки за допомогою тої конячки робив кар'єру.

 

Закінчуючи виступ, я подякував виступаючим, хто висловив доброзичливі поради і зауваження, і водночас висловив обурення тими виступами, які свідомо вишукували у моїй статті те, чого там нема.

 

Несподівано для мене зал заповнили бурхливі оплески. Після закінчення обговорення мене вітали, тиснули руку, говорили, що виступ мені вдався, але я мав передчуття, що це ще не кінець, що не можна вважати обговорення моєю перемогою і поразкою його інспіраторів. Дехто, вітаючи мене, ставив надто різкі оцінки виступаючим, називав їх людьми з "гумовим хребтом", вважав, що вони могли виступити інакше. Та, мабуть, не могли. Особливо ті, яких добре поінформували у вищих інстанціях. Можна тільки здогадуватись, про що там могла бути мова.

 

10 січня (неділя). Відтворював хід обговорення. Звіряв свої записи з тими що робив брат Михайло і Володимир Вітрук. Не знаю чи то з власної ініціативи Вітрук вів протокол, чи йому доручили, але оформив його за всіма правилами.

 

11 січня (понеділок). Чергую, тому на роботу прийшов перед одинадцятою годиною. Більшість музейних працівників, судячи з відгуків, які передав мені Володимир Островський, обговорення у Спілці вважають моєю перемогою. Перед моїм приходом був гарячий обмін думками. Розмова набрала такого характеру, що Ґургула вимушена була перервати її словами: "Як то так – обговорюєте Гориня без Гориня! " На тому обговорення обірвалось.

 

Як тільки відкрив зали експозиції, натрапив на директора, з яким зав'язалась гостра дискусія. З усього видно було, що він вже добре кимсь накручений і спеціально чекав на зустріч зі мною. Сказав зайти в кабінет і чомусь запросив також Миколу Батога. Конфлікт набрав гострої форми. Після кількох моїх реплік голос Якущенка від злості став дрижати. В процесі діалогу конфлікт почав набирати форм взаємних звинувачень. То було відверте з'ясування взаємин. Коли словесна перепалка затихла, втрутився Микола Батіг. Він розважливо зробив мені зауваження:

- Горинь, ви не маєте рації. Директор міг би вас попросити за двері за один лише тон вашої мови.

 

Щоб закінчити діалог, я кинув якусь різку фразу і вийшов з кабінету. Після обіду до мене підійшов Микола Моздир. З кількох його слів я відчув, що він знає про перебіг подій набагато більше, ніж інші. Нічого дивного: часто буває в обкомі КПУ, підтримує приятельські стосунки з Маланчуком, тож знає те, чого не знають інші. Ярослав Нановський ходив по коридорі понурий, мовчазний, уникаючи розмови.

 

Під кінець дня я ще раз випадково натрапив на директора. Глянувши на мене крижаним поглядом, запитав:

- Як ви вважаєте, такі відносини між директором і науковим працівником нормальні?

- Ні, я не вважаю їх нормальними. Але кожен з нас може залишитись при своєму погляді й виконувати свою роботу.

 

13 січня (середа). Під час обіду біля Спілки художників зустрів кількох художників. Дуже добре відгукнулися про мій виступ Звіринський, Коропчак, а навіть графік Гринець. Найбільше захоплений був Вадим Масюткін. Схвальні відгуки почув від Івана Марчука, Дмитра Крвавича (йому хтось докладно розповів про обговорення), словом, друзі й близькі знайомі оцінили мій виступ як перемогу.

 

14 січня (четвер). Засідання Вченої ради музею. Обговорення звіту за 1964 рік Під час обговорення директор висловив критику на мою адресу, що мало займаюся суто музейною роботою. У відповідь я сказав, що в музеї доводиться виконувати різноманітну роботу – екскурсії, лекції виставки, відрядження, тож не дивно, що на фондову і наукову роботу залишається обмаль часу. Найбільше невдоволення директора викликало моє зауваження, про "хронічне" втручання в музейну роботу "позамузейного" начальства. Під кінець виступу я кинув кілька шпильок у бік директора, сказав, що він повинен настирливіше відстоювати інтереси музею, а не стояти перед начальством з почуттям винного, висловив свою думку про ставлення Міністерства культури до музеїв і музейних проблем, про мізерне асигнування музею.

 

Із виступу Моздира можна було здогадатись, що в понеділок в обкомі КПУ засідала ідеологічна комісія, обговорювали роботу музею. Присутніми були: Чайка, Моздир, Якущенко, Серветник, Сварник. Моздир не сказав, але напевне, що йшлося і про мене. Моє припущення підтвердив переляканий голос по телефону Майї Білан:

- Слухай уважно, але не називай мого імені. Прийди обов'язково в редакцію, я тобі все розповім.

 

Те, що я почув від Майї, заставило дещо по-іншому глянути на обговорення моєї статті в Спілці художників. Майя розповіла, що її викликав редактор і накинувся на неї з брутальною лайкою – таких грубих слів вона від нього ніколи раніше не чула. З того вона зробила висновок, що з редактором дуже різко говорив Маланчук, можливо, пригрозив йому звільненням. Маланчук допитувався, як могла така ідейно незріла стаття Гориня появитися в газеті. З усієї тої розмови Майя зрозуміла, що тепер про моє друкування у львівських газетах не може бути й мови – про це подбає сам Маланчук.

 

15 січня (п'ятниця). О 20 год. зустрівся з Карлом Звіринським. Гово­рили довго, до 23 год. Вперше почув цікаві відомості про Сельського. Нарешті, мені прояснилось, чому Сельський в житті й творчості саме такий, а не інший.

 

На світогляд Сельського, його творчу і педагогічну діяльність, рівно ж, як і на його побутове життя, великий відбиток наклало дитинство. На нехіть до політики і національних питань вплинув Париж. Нова атмосфера, знайомство і дружба з людьми різних національностей поглиблювали любов до мистецтва, але віддалювали його від рідного ґрунту. Сельський формувався як художник на інтернаціональних мистецьких принципах. У шкалі цінностей головну роль відігравала категорія краси, гармонія кольорів, ритму ліній і співвідношень кольорових плям. Коли Сельський повернувся у Львів, то спочатку йому було дуже важко, бо тут існувала інша шкала цінностей і йому довелося деякий час почекати, поки його мистецькі принципи стали зрозумілі іншим.

 

17 січня (неділя). Приїхав у Ходорів відвідати батьків. Розповів братові Михайлу про ситуацію на роботі. Сказав мені, що після обговорення у Спілці художників важко було на щось інше сподіватись, бо загострення стосунків із директором йде не від директора, а від тиску на директора.

 

19 січня (вівторок). Мав лекцію у СШ № 55 на тему "Творчість сучасних львівських художників".

 

Таке відчуття, що лекцію замовляла дирекція школи за вказівкою вищого начальства, щоб переконатись, що я буду говорити учням.

 

20 січня (середа). Коли зайшов на помешкання до Карла Звіринського, у нього вже був Петро Маркович, який, на відміну від Карла, привітався зі мною стримано, офіційно, наче ми зустрілися вперше. З того зрозумів, що Маркович знає про усі перипетії навколо мене і на всяк випадок вирішив дистанціюватися. Він довго не затримався, а коли пішов, я почав переглядати твори Звіринського і водночас робив замітки для статті. Коли закінчив перегляд робіт, Карло сказав, щоб я ще затримався якийсь час, бо знову має для мене новину. Розповів, що у понеділок, 25 січня, в ЛІДПМ мають відбутися відкриті партійні збори – вже є оголошення. Крім інших питань, заплановано обговорити на зборах статтю Гориня про львівську скульптуру і прийняти відповідне рішення, написати протест у вищі інстанції, а також у газету, зобов'язати газету надрукувати іншу, "правильну" статтю про львівську скульптуру. Карло сказав, що напевно із безпартійних викладачів проти лінії партії ніхто не виступить, щоб я був до цього готовий. Одні не виступлять тому, що то може коштувати їм праці, а інші, може б, і виступили, але не вміють говорити. На думку Карла, добре було б, якби безпартійні викладачі взагалі не прийшли на збори.

 

На цей раз я виходив від Карла із складними почуттями. Мабуть, перед моїм приходом Карло з кимсь розмовляв про заплановані в інституті відкриті партійні збори, виробляли тактику поведінки. Розумію, що за тою позицією ховався захист власної шкури, бо в протилежному випадку довелося б попрощатися з інститутом, але від такої логіки на душі не ставало веселіше.

 

21 січня (четвер). На роботі мене повідомили, що на 15-ту годину заплановано семінар з питань соціалістичного реалізму. На моє здивування Микола Моздир сказав, що ще є час підготуватись. Я вирішив сказати на семінарі все, що знав на цю тему. Мені першому дали слово. Основні тези мого виступу були такі:

 

1. Соціалістичний реалізм є основним, але не єдиним методом радянської літератури і мистецтва. Співіснують інші методи, зокрема критичний реалізм, який перейшов у наш час із попереднього, 19 століття і знайшов своїх прихильників і продовжувачів. Про це писалося у різних літературно-критичних статтях.

2. У 1958-1959 рр. досить широко велася дискусія про соціалістичний реалізм у Польщі, Югославії, інших країнах, навіть у Болгарії. До тої дискусії приєднались і деякі відомі письменники капіталістичних країн, як, наприклад, філософ і літературознавець Лефевр.

 

3. Варто на нашому семінарі обговорити критичні погляди на соціалістичний реалізм французького письменника і філософа Альбера Камю, який під час вручення йому у 1957 році Нобелівської премії сказав, що соцреалізм – це формула, яка повинна постійно нагадувати письменникові, щоб той не дотримувався правди життя. Порівнюючи реалізм і соцреалізм, Камю зазначив, що реалізм означає показувати життя таким, як воно є, як це робили Золя та інші реалісти, тоді як соціалістичний реалізм вимагає від письменника показувати життя таким, яким воно повинно бути. На думку Камю, така настанова спричинилась до декларування фальші, відвертої брехні у літературі. Після з'ясування позиції Камю я зауважив, що для глибокого розкриття поставленої на семінарі теми ми повинні знати, як дивляться на соціалістичний реалізм деякі видатні письменники на Заході, але пам'ятати, що такі й подібні погляди були розкритиковані і осуджені марксистсько-ленінською естетикою, яка створила окрему теорію соціалістичного реалізму.

 

5. Про те, що соціалістичний реалізм не єдиний метод радянської літератури і що з ним співіснує метод критичного реалізму, свідчать твори "Один день Йвана Денисовича" Солженіцина, "Не хлебом єдиним" Дудінцева, "Теркин на том свете" Твардовського.

 

Закінчуючи виступ, я нагадав статтю Олександра Довженка "За розширення меж соціалістичного реалізму", в якій він ще 1956 року порушив питання про необхідність розширити межі соціалістичного реалізму і заявив, що імпресіонізм – це мистецтво і в нього багато чого можна навчитись нашим мистцям.

 

Мій виступ викликав обурення у керівника семінару полковника у відставці Монжелє, який заявив, що таким виступам не місце на семінарі, бо це дискусійні питання, а на семінарі, мовляв, вимагалось опрацювати рекомендовану літературу, а не розводити дискусії.

 

25 січня (понеділок). Майя Білан по телефону майже благала мене, щоб я за всяку ціну прийшов в інститут декоративного й прикладного мистецтва на відкриті партійні збори. Дуже не хотілося мені йти, але Майя так просила, що не міг їй відмовити. Пізніше зрозумів, що то була помилка, але було вже пізно.

 

Відкрила збори секретар парторганізації інституту Юріна. Її виступ був своєрідним вступом до обговорення. Вона ознайомила присутніх з історією винесеного на обговорення питання. Сказала, що на минулих партійних зборах комуністи парторганізації порушили питання з приводу переданої по радіо статті Гориня "Сучасна львівська скульптура", в якій є цілий ряд необ'єктивних характеристик творчості львівських радянських скульпторів. Від імені парторганізації інституту був написаний протест в радіокомітет. Поки чекали на відповідь, стаття появилась у газеті "Вільна Україна".

 

У виступі Юріної мою увагу привернув один нюанс, який вносив де-яку ясність у ситуацію:

"Так как партийное бюро имело задание высказать свое мнение в отношении публикации, было поручено разобрать эту статью товарищам Лащуку и Черновскому и написать свои замечания. Я хочу проинформировать вас, какое решение приняло партийное бюро".

 

Юріна зачитала лист-протест від імені бюро парторганізації ЛІДПМ на адресу Львівського радіокомітету, в якому було вказано на:        

 

- необ'єктивність, тенденційність, спотворення шляху розвитку сучасної львівської скульптури;

- серйозні фактичні та методологічні перекручення, допущені автором;

- у статті не показано встановлення радянської влади на західноукраїнських землях, соціалістичних перетворень, які вона здійснила;

- не показано керівної ролі комуністичної партії у розвитку радянського мистецтва;

- автор ні слова не сказав про партійність і народність радянського мистецтва;

- в статті замовчано братерське інтернаціональне єднання художників всіх національностей Радянського Союзу.

 

Отже, Юріна внесла повну ясність: "партійне бюро отримало доручення" все вирішено, спектакль підготовлений. Після відкриття "завіси" на сцену вийшов Іван Гуторов. В інституті він викладає із 1947 року і почуває себе в ньому, наче риба у воді. Він набув великого досвіду у боротьбі з формалізмом і націоналізмом, брав активну участь у виключенні багатьох студентів з інституту. Тож не дивно, що він став головним заспівувачем в обговоренні.

 

На початку свого виступу Гуторов нагадав, що у Спілці художників вже відбулося одне обговорення статті Гориня, але воно пройшло не так, як мало б пройти. Причина в тому, що в кінці обговорення дали слово автору статті й ніхто не дав йому належної відповіді, таку відповідь Горинь повинен почути сьогодні:

 

Выступление Горыня во Львовском отделении Союза художников – это демагогия от начала до конца, причем демагогия с угрозами. На обсуждении в Союзе художников взяло верх его мнение. Настоящего ответа товарищ Горынь не получил. Он имел поддержку, он организовал мнение, подготовил зал, специально собрал людей, которые его поддерживают. Человек набрался наглости ставить под сомнение достижения советских скульпторов, получивших образование в советских, а не капиталистических вузах. И этот человек работает в музее научным сотрудником, ему поручено проводить идеологическую работу, а он пишет статьи, в которых допускает грубые идеологические ошибки. Он говорит о львовской школе скульптуры, но не говорит о советских корнях создания этой школы, не говорит о вкладе во львовскую скульптуру товарищей, окончивших высшие учебные заведения Москвы, Ленинграда, других советских городов и специально присланных во Львов для поднятия уровня искусства западных областей Украины. Я думаю, что товарищи коммунисты понимают, что сегодня обсуждаем очень важный вопрос, вопрос идеологический, и партийная организация должна принять соответствующее решение по этому вопросу.

 

У не менш різкому тоні виступила Луїза Штеренштейн. Коли Гуторов називав випускників московських вузів, то серед інших мав на увазі і її. Мабуть, така згадка заохотила її до виступу:

- В статье Горыня сплошная тенденциозность. Надо сказать откровенно таким, как Горынь: культуру сюда привезли мы. Отрицательные стороны, которые имели место в нашей жизни, – они имели свои причины. Мы понимаем свои задачи как советские мастера, мы не учились за границей, как некоторые. Ми должны дать отпор тенденциозному освещению развития искусства советского Львова.

 

Інші виступи були у тому ж ключі. На тому тлі голос безпартійних викладачів виглядав немічно, їх переривали, не давали можливості повністю висловити думку. Дмитро Крвавич спробував обґрунтувати питання про правомірність вживання поняття "львівська школа скульптури", сказав, що цей термін не новий, що вперше він був вжитий в Москві, але інститутські комуністи дали йому зрозуміти, що не це питання головне і не про це слід говорити нині на відкритих партійних зборах.

 

Схвильований був виступ Майї Білан:

- Чи повинна я зараз ставати перед вами на коліна і каятись, що газета винна в тому, що вийшла така стаття? Коли редакція готувала статтю, то жодних ідеологічних прорахунків у ній не бачила. Статей ідеологічно неправильних газета не пропустить. Стаття Гориня не є ідеальною, але в ній нема того, про що ви говорите. Запевнюю вас, що все те, що тут говорилося, буде передано в редакцію.

 

Дали слово й Івану Васильовичу Севері. Він був дуже стривожений ходом обговорення. Сказав, що Горинь до нього приходить, цікавиться його творчістю, але що він навіть не знав, що Горинь пише статтю про львівську скульптуру. Далі Севера почав виливати свої болі:

- Ви бачите, що зі мною тут роблять. Майстерню від мене забрали. Я заплатив Міській раді 30 тисяч крб. Гроші взяли, казали, що 16 років не будете платити за майстерню, а майстерню забрали. Відносно мене є жорстока несправедливість. Ви не думайте, що я не вмію теоретично обґрунтувати, що таке скульптура. Ви подивіться, до чого дійшло – факультет скульптури анулювали. Я все життя терпів від несправедливості. Ще малим я пройшов пішки 18 кілометрів до Яворова шукати правди. Я був першим завідуючим бібліотекою у Смольному, документ на роботу підписав сам Бонч-Бруєвич, я тільки не маю партбілета, як ви. Перестаньте цькувати людину, бо мені стидно за вас і стидно ходити в той інститут.

 

З почуттям вищості виступив викладач історії мистецтва Олександр Чарновський. Із зібраної мною бібліографії про львівських художників мені це ім'я було відоме, хоча особисто з ним я не був знайомий. Він мав чималий досвід у висвітленні партійного погляду на мистецтво. Настанови КПРС в галузі мистецтва допомагали йому давати назви своїм статтям типу "Ідейне виховання – основа творчого росту художників" або "В едином строю. О развитии изобразительного искусства в западных областях УССР".

 

Чарновський зробив зауваження, що автор обговорюваної статті не врахував того факту, що термін "школа" у 19 столітті вживався у широкому розумінні як національна школа, а в наш час ми говоримо про радянську школу мистецтва, в основі якого лежить метод соціалістичного реалізму. Горинь не вивчив усіх джерел, які дали б йому повне уявлення про творчість львівських скульпторів. Він не ознайомився з творчістю більшості викладачів ЛІДПМ, а без цього джерела в нього не могло бути повної картини творчості художників радянського Львова.

 

Настала моя черга. Слухаючи виступи, я картав себе, що піддався намові Білан і прийшов на це обговорення. Набагато краще було б, якщо б мене тут не було. Про що думав – про це і почав говорити у своєму виступі:

- Існує неписаний закон, що на обговорення творчості чи діяльності людини, яка живе, її запрошують. Мене не запросили ні на перші партійні збори інституту, ні на сьогоднішні – про них я дізнався чисто випадково. Незрозуміло, чому сьогоднішні збори відбуваються постфактум, після того, коли рішення партбюро уже вислано, причому вислано без обговорення. Тут порушено такт. Логічно було б спочатку обговорити, а після того висилати.

 

Після тих слів у залі почалися викрики, репліки невдоволення.

- Ви нам не будете вказувати, як робити.

- Тут вирішує партійне бюро, а не ви.

- Ваша справа зробити з того належні висновки, а не повчати нас.

 

Словом, мене закричали. Сичали з усіх боків. Таке враження, що ще щось скажу, і почнуть кусати. Майя дає мені зрозуміти, щоб я не дратував їх. Мовляв, хіба не бачиш, з ким маєш справу. Я зм'якшив тон і продовжив:

- Ви дали мені слово, то прошу вислухати, дати можливість обговорити ваше рішення, бо в ньому є ряд неточностей і безпідставних звинувачень.

 

Знову почався шум, невдоволені вигуки, мене знову перервали. Хтось кинув фразу: "Пускай говорит!", але говорити мені не дали. Я пробував вдатися до логіки:

- Сподіваюсь, що відкриті партійні збори вислухають, як автор обговорюваної статті сприйняв все те, що тут говорилося.

 

З місця хтось вигукнув:

- Не про те говорите!

 

Після мого виступу Юріна сказала, що збори закінчено, але щоб члени партбюро залишилися в залі. Коли я виходив, то відчув, яка гнітюча атмосфера запанувала в інституті. Для мене було зрозуміло, що після цих зборів жодного мого рядка у львівській пресі не появиться. Єдина надія була на .Київ. Картав себе, що стільки часу віддав для газетних публікацій. За той час можна було написати велику працю і не мати справи з різними рішеннями партійних бюро. Маланчук добре мене запам'ятав ще з того часу, як мені з ним влаштував зустріч Дмитро Павличко. Маланчук тоді в присутності Івана Дорошенка сказав мені з погрозою: "Ідіть і вивчайте марксизм, бо в іншому випадку не бачити вам наукової роботи". Тепер він мав нагоду своє попередження втілити в життя. Залишалося єдине: не надавати тому всьому особливої ваги, жити і працювати так, наче нічого не відбулось.

 

26 січня (вівторок). Роздумував про творчість Карла Звіринського. Повне уявлення про його творче обличчя могла б дати персональна виставка, але поки що про неї не може бути й мови. Тому доводиться аналізувати творчий шлях мистця на основі тих робіт, які зберігаються в його майстерні.

 

План:

1. Інститутські роки.

2. Вплив Сельського.

3. Вихід на власну творчу дорогу.

 

30 січня (субота). Був на помешканні у Михайла Курилича. Показав мені весь свій творчий добуток. Довго розмовляли. Щирість, душевність, випромінювання теплоти і доброти притягують до нього – і як до людини, і як до мистця.

 

У світ львівської графіки Михайло Курилич ввійшов тихо, непомітно. Так входять у мистецтво дуже скромні мистці. Він не належить до молодих художників. Це художник великої і впертої праці. Після довгих пошуків себе, свого місця у мистецтві він несподівано вийшов на графічну ниву. У молодості мріяв бути живописцем. Поступивши в ЛІДПМ на відділ художньої обробки дерева, він з любов'ю віддається улюбленій праці. Вивчає українські традиції в художній обробці дерева, експериментує. Водночас збирає матеріал для наукової роботи про українське народне мистецтво, зокрема різьбу по дереву. Непомітно пролетіли нелегкі студентські роки і почалась праця викладача ЛІДПМ. Для творчої праці залишалось обмаль часу. Час від часу ім'я Курилича появлялось як керівника студентських робіт – курсових і дипломних. Сам мистець довгі роки був у тіні.

 

Повернення до творчого життя почалось із виконання перших замовлень Львівського книжково-журнального видавництва. Після появи кількох книжок в оформленні Курилича його ім'я привертає увагу як талановитого книжкового графіка. Взявши участь в обласних виставках, художник заявив про себе як майстер станкової графіки й екслібриса. Я був захоплений екслібрисами, які він зробив для мене.

 

В оформленні книг і в станковій графіці Михайло Курилич використав досвід, набутий ним у художній обробці дерева. Його графіка відзначається лаконізмом і національним колоритом. Це особливо помітно в творах останнього часу – творах станкової графіки, в оформленні книг і серії екслібрисів.

 

У Музеї етнографії і художнього промислу відбулося широке обговорення виставки народного і декоративно-прикладного мистецтва. Прибули мистецтвознавці з Москви – Антонова, Степанова, Тітова. Виставка вражає своєю грандіозністю. В експозиції представлено 2200 творів. У 15 залах представлені – скло, кераміка, різьба по дереву, тканини, вишивка.

 

Ґрунтовний аналіз кераміки дав Лащук. Він виступив проти псевдонародності, до якої вдаються деякі професійні майстри. Нове обличчя кераміці надали випускники ЛІДПМ і художніх училищ. Окремі мистці пробують творчо використати в професійній кераміці народні традиції косівської і полтавської кераміки. Львівська кераміка представлена понад 600 експонатами.