Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина XIII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 1 січ. 2014 р., 12:10 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 січ. 2014 р., 09:51 ]

Голос сумського друга

Відвідання Києва, Харкова і Полтави було передбачене відрядженням, а щодо Сум, то це вже була моя ініціатива, від якої я не міг відмовитися, бо там на мене чекали мої друзі. Отже, то була неофіційна поїздка, але під певним кутом дуже результативна. Самвидавна література, яку я привіз із собою, принесла моїм сумських друзям справжню радість. Попередньо я повідомив Геннадія Петрова і Миколу Данька, щоб зустріли мене на вокзалі у час прибуття потягу. Коли на помешканні Данька я виклав усе, що привіз із собою, вони так раділи, наче на лотереї виграли величезну суму грошей. Любувалися саморобними збірками вибраних поезій Симоненка в ошатному оформленні молодих львівських художників Андрія Бокотея і Романа Петрука, акуратно гортали публіцистику на цигарковому папері, підкладаючи під сторінки білий аркуш, щоб краще читалося. Я й не помітив, що Петров і Данько до мого приїзду були посварені, не розмовляли між собою, дізнався про це щойно з листа Генадія, який він прислав невдовзі після мого відвідання Сум:

 

Львів, Музей українського мистецтва,

Гориню Богдану Мик.

16.ІV 64 р.                                                                                                                       Суми, вул. Гончарна, 34, Петрову Г. Т.

 

Дорогий Богдане!

Після такої тривалої перерви в листуванні якось не зовсім твердо перо тримаєш в руці, коли пишеш листа, та гадаю, це з часом минеться.

 

Побувавши в Сумах, ти зробив дві хороші справи: помирив мене з Миколою і вилікував від порожнечі, яка почала закрадатись в душу. Самому мені дивно, але відтоді почуваю себе з фізичного боку здоровіше.

 

Сьогодні чув по радіо: всі області України вже сіють, а Сумська ще. Що зробиш, Сумщина найхолодніший куток нашого краю, хоч коли знайомишся з історією культури, бачиш, що вона здатна родити таких гарячих людей, що й під тропічним сонцем подібних не знайдеш. Це ж з Сумщини Остап Вишня. А днями гортав "Українську музу" і вичитав: Панько Куліш народився під Глуховом.

 

Пишу цього листа через одне прохання. Дуже б дякував тобі, якби ти надіслав "Жовтень" № 3. Може, він там лежить в кіосках. І взагалі, коли матимеш змогу щось купити у магазині іноземної книги з літератури по мистецтву (доба, починаючи від імпресіонізму) з естетики і інші сіеkаwоśсі, тож не відмовся вислати. Гроші я вишлю, як тільки матиму твою згоду. Зі щирим привітом. На яку адресу тоді писати?

Твій Геннадій.

 

З тої самвидавної літератури, яку я привіз у Суми, на Петрова мусила зробити дуже сильний вплив збірка недрукованих поезій Василя Симоненка. Геннадій вирішив про це написати в завуальованій формі у наступному листі, датованому від 20 квітня:

 

                                                Львів, Музей українського

                                                мистецтва, Гориню Богдану

                                                м. Суми

 

Дорогий Богдане!

Висилаю обіцяні рецензії на І. Драча та М. Вінграновського, друковані в нашій газеті.

 

Новин ніяких, окрім того хіба, що сьогодні скинув зимово-осінній одяг. Колись ми з тобою домовлялись відносно університету мистецтв. Це ще при моєму перебуванні в Хотіні. Чи не мав би ти бажання щось подібне втіяти зараз? Для одного виступу в місяць площа знайдеться. Хотів би почути твою думку.

 

Минулої суботи купив "Світову велич Шевченка". В "Літературці" читав прозу Симоненка. Не пам'ятаю, коли то вже було таке, але при знайомстві з Симоненком в мене наставало таке збудження, що здавалось ось-ось волосся на голові заворушиться, з таким пронизливим чуттям, з таким пропалюючим покликом до діяння стрічаєшся так рідко, як з бурею в наших краях. Віч-на-віч стоїш з тим, яким ти повинен бути. Тільки я скотина. Я працюю мало. 20. IV 64 р.

Зі щирим привітом Геннадій.

 

На прикладі Геннадія я переконався, яке велике значення мають безпосередні контакти. До нашої зустрічі він жив життям газети, старався зробити все можливе, щоб її читали, щоб газета була потрібною людям, приносила їм радість пізнання. Після ознайомлення з матеріалами самвидаву він зрозумів, що, крім офіційної літератури, існує інша, самвидавна, заборонена владою. В його душі пробуджуються нові сили, він готовий посвятити своє життя боротьбі за кращу долю народу. Головне тепер для нього знайти такі форми й способи діяльності, які б найбільше себе виправдали, від яких було б найбільше користі. Він розуміє, що не можна про все це писати у листах, тому прагне приїхати до Львова – "столиці моєї мрії" – перефразовує слова з ненадрукованого вірша Симоненка, який разом з іншим самвидавом я привіз йому до Сум. Розуміючи, що листи можуть бути під контролем, він на конвертах уже не пише зворотну адресу і прізвище. Очевидно, це були наївні розрахунки, але Геннадію здавалося, що нема потреби привертати увагу до свого імені. Він почав вишукувати в історії Сумщини імена, які могли б бути для нього прикладом служіння народові. Таким прикладом став Павло Грабовський.

 

Ознайомившись із життям і творчістю Грабовського, Геннадій дійшов думки, що між епохою, в якій жив, творив, боровся Павло Грабовський, і радянським часом є багато спільного, що чимало ідей Грабовського залишились актуальними для нашого часу і про це необхідно в якийсь спосіб сказати. Він вирішив скористатись наближенням ювілею: 12 вересня 1964 р. сповнювалось сто років від дня народження Грабовського. А той факт, що народився письменник-борець у селі Пушкарне (тепер с. Грабовське) Краснопільського району Сумської обл., сповнювало його серце гордістю за людину, яку дала Україні Сумщина. Все єство Геннадія Петрова було сповнене бажанням по-новому висвітлити жертовне життя і патріотичну творчість видатного земляка. Про свої думки і плани він розповідає у листі від 30 квітня 1964 р.:

 

                                                 Львів, головпоштамт, до вимоги,

                                                 Гориню Богдану Мик.

                                                 (без зворотної адреси)

 

Дорогий Богдане!

Якби я міг дістатися до Львова – над цим думаю весь час після побачення з тобою. Єдина надія на відпустку. Мріяв поїхати до Тобольська, місце останніх літ життя Грабовського, або до Фрунзе, де живе син поета. Та доведеться змінити план. На гастролі до Фрунзе влітку збирається Сумська філармонія. Через свою тупість не знаю, як примазатися до неї і як бути з роботою в редакції. Щодо Львова, то я б, якби не був такою скептичною особою, мріяв би про те, щоб мене разом з іншими випускниками зібрала кафедра журналістики. Та далебі того не буде.

 

Відпустка передбачається на серпень. Тоді, може, й побачить мене "столиця моєї мрії".

 

Анатолія Семенюту знаю майже від того часу, як приїхав у Суми з Хотіні. Живе він весь час у селищі кілометрів за 15 від міста. Про оточення можеш здогадуватися. Талант хлопець має і не слабенький. Але він часто не звучить з тою силою, з якою міг звучати. Це людина, в якої відсутній будь-який світогляд. Його життєвий шлях такий: В. Чернеччина, Сумський педінститут, армія і знову В. Чернеччина, те ж саме село, та ж сама школа. В поезії кохається, але не зрозуміє, як себе вести. Нещодавно було засідання літстудії, присвячене його творам. Там нагородили його званням найкращого сучасного поета Сумщини, поетом екстракласу.

 

Збірка могла в нього вийти гарна. Майстерніша за десятки тих, що з'являються друком. Та він не дуже й добивається її. Авторитет, перед яким він схиляється в Сумах, – викладач педінституту Ніколай Філіповіч Мінаков. Це теж дещо пояснює. Може, вдасться знайти добірку його віршів з портретом і біографією – то вишлю.

 

Я гадаю, що мають значення і ті матеріали, які ми надрукували про Мамонтова і Грабовського. Їй же богу, більше від нас про Мамонтова не писав жоден орган. А для біографа його наша газета буде кладом. Ти дивився на Мамонтова з точки зору його участі в літературній боротьбі 20-х років (забував, що він визначний і як діяч культури, і як вихователь театральних курсів республіки). Драматургія, яка сама по собі має цінність, – це лише сторінка його творчої біографії.

 

Минулої неділі познайомився з місцевим скульптором Яковом Красножоном. Він автор чотирьох пам'ятників Шевченкові в Сумській області. В кінці квітня завершив роботи в Лебедині. Справив враження людини мислячої. З великою приємністю бесідував 4 години.

 

Тривалий час не брався читати видатні твори сучасної української літератури. Оце взяв до рук "Тронку" і ледве дочитую. Не ловлю ніякої вагомої думки. Це наче матеріал з нашої газети, написаний майстерною рукою. В середині травня їду до Харкова на зональну нараду молодих письменників, то думаю на цей роман написати рецензію "Марево над українським степом" і теж її прочитати. Що ти радиш? За "Жовтні" дякую. Про сало домовились.

 

Я порівнюю твій колишній почерк з нинішнім і мені здається, що ти став нервовішим, перебуваєш в більшій збудженості.

 

29. IV 1964р.                                                                                                                                                           Твій Геннадій.

 

Збереглася чернетка моєї відповіді на цей лист Геннадія. 18 червня 1964 р. я писав йому:

 

Дорогий Геннадію!

Робота в музеї і відрядження трохи вибили мене з колії. А, крім того, в останньому листі ти писав, що маєш їхати на якусь нараду у Харків. От я і думав, що, можливо, краще почекати, поки ти повернешся та й даси про себе вістку. А воно й затягнулося. Не знаю, чи писати тобі зараз про різні літературні новини. У мене є надія, що ти все ж вирвешся на кілька днів у Львів, то тоді й можна було б про все побалакати. Напиши, коли у тебе відпустка, як думаєш її розтринькати і чи збираєшся у Львів. В останній час я мало працював, майже нічого не написав, хоч задуми кишать, як бджоли, і так вже хотілося б довести їх до пуття. Читаю зараз Сент-Екзюпері – дуже цікавий і, можливо, один з найсучасніших – у всіх поняттях і розуміннях – письменник. Про нього є гарна книга Марселя Міжо із серії "Жизнь замечательных людей" (переклад з французької, М. 1963). А якщо тобі вдасться розшукати книжку "Маленький принц" або "Земля людей" – негайно прочитай. Тоді з подвійною силою стане зрозуміла уся мізерність "Тронки" О. Гончара, про яку ти гарно і справедливо писав, що то газетний матеріал, майстерно оформлений.

 

Підпал Київської публічної бібліотеки можна вважати вершинним досягненням варварства II пол. XX ст. Думаю, що у Сумах з не меншим болем сприйняли цю страшну вістку, ніж у Львові. У багатьох людей по асоціаціях пригадуються інші історичні підпали. Та чи є на це підстави – побачимо.

 

Дуже хочу тебе бачити. Якщо можеш, приїдь, бо пересихає душа і нестерпно нервовими стають дні. Повідомляй про отримання листа і наміри. Висилаю новий вірш Ліни, який вона читала на вечорі в університеті, про який я тобі розповідав.

 

18 червня 64 р.                                                                                                                                                      Твій Бог.

 

Великий вплив на Геннадія Петрова зробила поїздка до Києва, де він мав можливість переконатись, що у національно-культурному русі в Україні беруть участь чільні представники української інтелігенції. Про це він пише у листі від 6 липня 1964 р.:

 

                                                Львів, головпоштамт,

                                                до вимоги,

                                                Гориню Богдану.

 

Дорогий Богдане!

Щойно повернувся з Києва. Поїздка до столиці дала мені значно більше, ніж будь-яка з попередніх. Я вперше в житті стрівся за такий короткий відрізок часу, як тиждень, з стількома людьми, які своєю людяністю і мудрістю майже не йдуть в порівняння з відомими мені досі. Я проникся вірою в непереможність добра.

 

Бачив Бориса Дмитровича, Івана Макаровича Гончара, Арсена Каспрука, Костя Прохоренка. Був здивований їх теплотою, щирістю і гостинністю у ставленні до мене. Чим я те заслужив, не відаю і досі. Сильне враження справив Юрій Іванович Назаренко. Він мій земляк, розмовляв з ним двічі. Ще мало. Але треба було виїздити. Ще сильніше відчув брак і неповноту моїх знань і слабість моїх зусиль в роботі. Я мало читаю і мало працюю. Я мало думаю. А тут ще й здоров'я у мене підозріле. Хочеться поговорити і побачитись з тобою.

 

У відпустку іду з 8-9 липня. Про це повідомлю додатково. Даруй мені гріхи мої, коли вони завелися.

 

Шкода, що не спізнався в Києві з кимось з молодих. Бачив Тельнюка кілька разів. Тільки що з того?

 

Дістань у Львові в когось з письменників оповідання про Грабовського. Ми проводимо фестиваль оповідання про Грабовського. І воно конче потрібно. І взагалі не забувай, що я зараз певною мірою живу Грабовським. Що знайдеш – давай.

 

У Києві здибався з представником музею Ів. Франка Слупським. Він обіцяв на цю тему щось вислати. Ти при нагоді нагадай йому про обіцянку. На все добре. Твій Геннадій.

 

5. VII 1964 р.                                                                                                                                                     Чекаю відповіді.

 

Кожний наступний лист Геннадія все більше й більше переконував мене, що в душі мого сумського друга пробудився струмінь нового життя.

 

Те, що він побачив у постаті Грабовського ідеал письменника-патріота, що почав досліджувати архів репресованого мистця і поета (родом із Сумщини) Никанора Онацького (1875-1940) – найкращий цьому доказ. Онацький з 1906 р. вчителював у гімназіях Лебедина і Сум, у комуністичні часи був завідувачем Історико-мистецького музею в Сумах, а з 1933 р. – краєзнавчого музею в Полтаві. У 1937 р. репресований, нині забутий. Петров натрапив на нього, коли уважно вчитувався у довідки, поміщені в антології поезії "Молода Муза".

 

Характерно, що після нашої зустрічі у Сумах Геннадій став обережніший, він не писав на конверті зворотної адреси і прізвища, не висловлював відкрито своїх думок. Це був сигнал, що період відвертого обміну думок в листах закінчився. Для короткого інформативного листа, датованого 13 липня 64 р., Геннадій дібрав цікавий, можна б сказати, символічний конверт, на якому зображений кадр з кінофільму "Тишина": одинока людина без страху йде шпалами залізниці. Очевидно, що мій сумський друг почав серйозно замислюватись над тим, яка буде доля людини, коли ззаду непомітно підкрадеться поїзд. Геннадій писав:

 

                                       Львів, головпоштамт, до вимоги,

                                       Гориню Богдану Мик.

 

Дорогий Богдане!

Отже, я у відпустці. Вона почалась 13 липня і триватиме до 10 серпня. Перші десять днів я думаю використати для поїздки до Полтави і до Глухова. В Полтаві є цікавий архів одного забутого художника, а до Глухова, бо приїхав один французький журналіст-комуніст, мій родич. Сподіваюся, що протягом цього часу ти знайдеш вільну хвилину, щоб написати мені листа.

 

Що коли я до тебе навідаюсь з 1 серпня або на кілька днів раніше? Чи, може, я плутаю твої плани? Я їх плутати не хочу. Львів такий близький і такий далекий.

 

13. VII 1964р.                                                                                                                                                       Твій Геннадій.

 

З усіх моїх друзів і знайомих Геннадій Петров один з тих, що ретельно писав і відписував на отримані листи. Наше листування тривало до самого мого ув'язнення. Якщо порівняти його перші листи з останніми, відчувається невпинний творчий ріст, розширення світогляду, глибше розуміння багатьох літературних явищ. У листі, який прийшов 7 серпня 1964р. Геннадій писав:

 

                                               Львів, головпоштамт, до вимоги,

                                                Гориню Богдану Мик.

 

                                               Суми, Гончарна, 34, Петрову Г. Т.

 

Дорогий Богдане!

Як сміється доля наді мною. Чекав я від тебе листа на початку відпустки, а тебе, виявляється, і у Львові тоді не було. Вдався, врешті, до мандрів, хоч і невеликого розмаху, по Україні. 4 дні провів у товаристві Миколи Сиротюка, працівника Інституту літератури, їздили з ним по місцях, пов'язаних з життям Павла Грабовського. Він для мене видався людиною дуже симпатичною. До знайомства я про нього був досить невиразних і непевних думок. Що ти про нього скажеш?

 

Тоді забрів у славну Полтаву. Пам'ятаєш, я говорив тобі про художника Онацького. Його вірші є в "Українській музі". В Полтаві мешкає його дружина, жінка, перед якою треба схилити голову. Вона з того козацького коріння, як і сам Онацький. Завдяки їй в трагічну пору лишилась цілою спадщина художника, поета, археолога, фольклориста, драматурга, активного громадського діяча. Чим більше я знайомився з особою Онацького, тим більше проникався повагою до нього. Це постать сильної впливовості.

 

Потім відвідав Ніжин. Бачив церкву, де вінчався Богдан. Ходив по місцях, де відбувалася відома Чорна рада 1663 р.

 

Опинившись у Глухові, пропив Бантиш-Каменського. Обійшов і заглянув до церкви, де чотирьох українських гетьманів посвячували у гетьманство. До речі, оповідають, що ця Миколаївська церква побудована за зразком козацької церкви, що стояла на Запорожжі. Тепер там склад торгових організацій.

 

Старовинний собор у Глухові, в якому, зокрема, проклинав Петро Мазепу, вже зруйновано. Довго він служив у центрі міською вбиральнею.

 

Діставшись дому, прочитав два твоїх листи, і тільки лишилось пошкодувати, що прийшли вони, коли адресата не було в хаті.

 

Хотілось би погомоніти, та що вдієш. Пиши.

4. VIII 1964 р.                                                                                                                                                          Твій Геннадій.

 

Анатолія Панас

Крім людей, до яких була повна довіра, я постійно зав'язував нові знайомства, часто – випадкові, принагідні, до яких ставився не дуже вимогливо, бувало, що з першого дня з такою ж довірою, як і до давніх друзів. Одного разу в Музей українського мистецтва прийшло кілька студенток, щось розпитували мене про деякі експонати і я з ними розговорився, поцікавився, хто вони, звідкіля. Коли одна з них сказала, що з Луцького педінституту, я дуже зрадів, поцікавився, кого з викладачів вона знає, чи цікавиться поезією. Слово по слову, і я домовився після закінчення робочого дня зустрітися з тою дівчиною, щоб передати їй ненадруковані твори Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча та Миколи Вінграновського. Дещо з обіцяного у мене було готове, але того мені видалось замало (така ж нагода передати у Луцьк!) і я пішов з новою знайомою на помешкання до брата Михайла. Там розговорились, я взяв у неї адресу, дізнався, що звати її Анатолія Панас, попросив, щоб знайшла в Інституті викладача Дмитра Полікарповича Іващенка і передала йому ці твори. Анатолія запитала, на яку адресу мені сповістити, що виконала доручення. Я сказав їй, що отримую усі листи на головній пошті "до запитання". Десь через тиждень від Анатолії прийшов лист, а потім другий, третій. Я не мав ні часу, ні бажання їй відписувати, головне для мене було, що вона навела контакт з викладачем Іващенком, проте Анатолії того було замало, вона й далі атакувала мене листами. Ось один із них, який міг відіграти певну роль у подальших подіях, оскільки через рік Анатолія потрапила у число свідків у нашій судовій справі:

 

                                        Львів, головна пошта,

                                        до запитання, Гориню Богдану.

                                        Луцьк, 25. VI   1964 р.

 

Не знаю, Богдане, чому ти мовчиш, чи немає тебе зараз у Львові, чи, може, мої листи тобі зайва турбота, але дозволю собі ще раз написати тобі. Мені дуже не хотілося, щоб мої враження від цієї поїздки так і загасли, не хотілося загубити ту стежку, що ледве нащупала (при твоїй допомозі), не хочу втрачати знайомства з людиною, яка вміє і може показувати стежки. День у день я чекаю звістки від тебе, але у відповідь – мовчанка. Зрештою, я не втрачаю надії на твою благосклонність і тому поділюсь з тобою своїми враженнями. Їх не так і багато, але вони для мене важливі, я думаю, що і для тебе не байдужі.

 

Той викладач Дмитро Полікарпович таки хороша і розумна людина. Я дуже рада з того, бо завжди відчувала до нього симпатію. Я дала йому ті вірші, і, якби ти бачив, радості його не було меж. Він того ж таки дня передрукував їх і дав мені дещо своє. Віра Лукашівна, його дружина і вчителька української мови та літератури в Луцькій школі, теж була задоволена з того добутку і від якоїсь навіть поваги до мене мало не закормила мене клубнікою.

 

Не подумай лиш, що хвалюсь. А потім я навіть не знала, що в нас в інституті є така Леся Ковальчук. Вірніше, саму Лесю я знала, та не знала Лесі з її думками. Ми дуже гарно з нею зговорились, і вона з нетерпінням чекає, коли я дам їй ту поезію. Вона таки розумна дівчина, на все має свої думки, робить свої висновки. До речі, вона збирається у Львів і я говорила їй, як тебе можна там найти. Ти не будеш мене лаяти за це? Хоч і їй дуже ніяково.

 

Я бачу, що наших однодумців у Луцьку є чимало, я всіх ще не знаю, але є. На жаль, не з тих, що самі щось пишуть. З ними я дещо пробувала говорити. Та й Леся застерігає. Той викладач, що був з нами у Львові, Мороз Валентин Якович, теж гарний, мабуть, дядько. Дмитро Полікарпович говорив, що він не раз набивався на взаємини і на відкриту розмову; обіцяв, що з ним поговорить.

 

Ось і все, однаково всього не напишу, та, думаю, що основне ти сприйняв: я рада, що побувала у Львові, що у Луцьку (а, значить, воно й всюди) є гарні українці, і з нетерпіння чекаю від тебе вістки.

 

Дещо про себе:

 

Здаю екзамени, "та й більше, бачиться, нічого". На цьому до побачення.

 

З привітом Я.                                                                                                                                                       А. Панас (підпис).

 

Р.S. Привіт Михайлу і Оксані.

 

Мушу визнати, що листи Анатолії мене стривожили. Я не сподівався, що замість сповістити коротко, що виконала обіцянку, вона буде розповідати, з ким зустрілась, кому передала самвидавні матеріали, хто передруковував і яке в неї враження від нових знайомств.

 

Як мене приймали до Спілки Художників

Мої статті у львівських і київських газетах та журналах, а також виступи на обговоренні виставок художників привернули увагу тодішнього керівництва Львівської організації Спілки художників, зокрема голови секції критики та мистецтвознавства Юрія Лащука. У нього, а можливо, і ще в когось із. керівництва була ілюзія, що з моїм приходом у Спілку легше буде боротись із чужими і ворожими до всього українського членами спілки, присланими до Львова Москвою. Тодішня моя заангажованість у виготовленні й поширенні самвидаву не давала мені підстави вважати, що з тої затії щось вийде, але Лащук так переконував мене, що не буде жодних перешкод прийняти мене спочатку кандидатом, а невдовзі, відповідно до статуту, членом Спілки, що я погодився з його пропозицією. Почувши мою згоду, Юрій Пилипович по-справжньому зрадів, докладно розповів, які саме документи необхідно підготувати:

 

- Треба заповнити особистий листок з обліку кадрів, написати автобіографію, заяву, копію диплома, звернутись до трьох членів Спілки, щоб написали рекомендації – все має бути у трьох примірниках – два українською і один російською мовами. Коли будуть підготовлені усі документи, на засіданні секції критики і мистецтвознавства ми їх розглянемо й приймемо рішення: це звичайна формальність, таких, щоб були проти, не буде, все узгоджено, то не тільки моя думка.

 

Коли я зауважив, що не знаю, до кого звернутися за рекомендаціями, Лащук сказав, що це не проблема, бо одну напише він, а дві інші можуть написати Леопольд Левицький і Микола Батіг. Потрібна ще характеристика з місця роботи, тому треба про це сказати директорові музею Якущенку. Розмова відбулася в перших числах квітня 1964 року, а вже 11 квітня Лащук приніс мені у музей свою рекомендацію такого змісту:

 

Рекомендація

Знаю тов. Гориня Богдана Миколайовича як талановитого критика, автора глибоких мистецтвознавчих статей, активного діяча Спілки художників, зокрема секції критики та мистецтвознавства.

 

Рекомендую тов. Гориня Б. М. в кандидати Спілки художників.

 

Ю. Лащук, чл. квиток 4945, Львів, 11. IV 64 р.

 

Наполягання Юрія Лащука, щоб не затягувати з підготовкою усіх необхідних матеріалів, не додали мені охоти вступати до Спілки. Переслідувало відчуття, що з того нічого не вийде. Тому я поклав написану Лащуком характеристику в папку і далі займався працею, яку вважав набагато важливішою від збирання матеріалів для вступу до Спілки. 14 травня у Києві була підпалена Публічна бібліотека Академії наук УРСР – вся увага була прикута до цієї страхітливої події, про яку писав у листі до Геннадія Петрова. Про рекомендацію Лащука я просто забув, мені було не до Спілки. Через півроку до музею знову прийшов Юрій Лащук і сказав, що на черговому засіданні секції критики і мистецтвознавства заплановано розгляд мого питання, а тому необхідно терміново здати документи. Додав, що була мова про мене з Леопольдом Левицьким – він радо погодився написати рекомендацію, просив, щоб зайти до нього, Батіг також не відмовиться.

 

Не було ради, я сказав про розмову з Лащуком Миколі Батогу, з яким працював у музеї, і він того ж дня поклав мені на робочий стіл (українською і російською мовами) "Характеристику-рекомендацію", в якій писав:

 

Богдана Гориня я знаю з 1960 року. Працюючи методистом в Львівському будинку народної творчості, а потім науковим працівником Музею українського мистецтва, він проявив себе як ентузіаст та любитель мистецтва, як здібний мистецтвознавець і художній критик. Б. Горинь написав ряд цікавих статей в журналах та газетах, виготовив багато сценаріїв для телебачення, виступів по радіо. Він приймає активну участь у мистецькому житті, виступає на обговореннях виставок, конференціях, зустрічах з художниками, читає лекції з питань теорії та історії образотворчого мистецтва. Б. Горинь сумлінно виконує доручення правління та секції критики. Своєю працею він заслуговує на право бути членом Спілки радянських художників України.

 

М. Батіг, заступник голови секції критики.

Львів, 10.Х 1964 р.

 

Щойно через тиждень пішов я по третю рекомендацію до Леопольда Левицького. Висловив йому свої сумніви щодо вступу до Спілки, сказав про ставлення до мене директора музею Якущенка, про різку критику моїх виступів в обкомі компартії – розповів йому те, що говорив мені Ростислав Братунь. Левицький був іншої, ніж я, думки:

- Саме тому і треба вступати до Спілки. Одна річ, коли ви пишете і виступаєте як науковий працівник музею, а зовсім інша, коли будете фігурувати як член Спілки. Я особисто подзвоню Якущенку, щоб дав вам позитивну характеристику, – мені він не відмовить, у нас добрі стосунки.

 

Після тих слів Леопольд Іванович пошукав чисті аркуші паперу, а поки він писатиме рекомендацію, дав мені переглянути кілька польських журналів. Для мене було несподіванкою, що Левицький без всякого труду написав рекомендацію українською і російською мовами і, вручаючи мені, ще раз наголосив, що не треба відтягувати зі вступом до Спілки, бо це, до певної міри, буде для мене захистом від різних нападок.

 

- Перечитайте, чи не наробив я помилок!

 

Рекомендація

Тов. Гориня Богдана Миколаєвача знаю вже від багатьох років як мистецтвознавця, який продовж цього часу дуже активно працює в ділянці критики та мистецтвознавства. Як науковий співробітник Укр. Держ. Музею, він не лишень виконує з великим успіхом музейну роботу, але також бере живу участь у мистецькому житті нашої Спілки. Цілий ряд статей та виступів по радійо та телебаченню свідчать про те, що тов. Горинь стремиться ширше розуміти свої громадські обов'язки мистецтвознавця і з уваги на те я рекомендую тов. Гориня Богдана Миколаєвича в кандидати нашої творчої організації.

 

Левицький.                                                                                                                                                    Львів 16.Х 64 р.

 

У написаній Левицьким "рекомендації" були деякі граматичні похибки, але мені незручно було про них говорити мистцеві, який користувався граматичними нормами, які засвоїв ще у 30-ті рр. Поки я прийшов до музею, Леопольд Іванович встиг переговорити з Якущенком. Той покликав мене, запитав, хто, крім Левицького, дав мені рекомендації, а коли я назвав прізвища Лащука і Батога, директор дещо був здивований, але пообіцяв, що під кінець дня зможу забрати характеристику. Після тих конфліктів, які у нас були, я не сподівався, що він дасть мені позитивну характеристику:

 

Характеристика

на наукового працівника тов. Гориня Богдана Миколайовича. Тов. Горинь Б. М. 1936 року народження, освіта вища – закінчив у 1959 році філологічний факультет Львівського Держуніверситету, член ВЛКСМ.

 

Горинь Б. М. працює у Львівському державному музеї українського мистецтва з 1962 року на посаді наукового співробітника відділу радянського мистецтва.

 

За час роботи в музеї Горинь Б. М. вивчив українське мистецтво, грамотно проводить екскурсії по залах музею, про що свідчать записи глядачів у книзі відгуків.

 

Він також виступає з лекціями про українське мистецтво перед молоддю та трудящими, рецензує творчість львівських художників, робить огляди тимчасових виставок, які організовує музей.

 

Горинь Б. М. бере участь у науковій популяризації українського мистецтва. Він займається організацією пересувних виставок, залученням екскурсій до музею. Пропагує творчість сучасних художників через пресу, радіо і телебачення.

 

Свою кваліфікацію та політичний рівень підвищує, беручи участь в роботі теоретичного семінару по марксистсько-ленінській естетиці.

 

Характеристика видана для Львівського відділення Спілки радянських художників.

 

Директор музею Г. Якущенко (підпис, печатка).

   

  

Після виданої мені директором характеристики, я почав думати, що, можливо, перебільшую перешкоди для вступу до Спілки художників. Зібравши всі необхідні матеріали, на початку листопада 1964 р. заповнив листок обліку кадрів і написав на ім'я правління львівського відділення Спілки художників України заяву:

 

Прошу прийняти мене кандидатом у члени Спілки художників України.

 

Львів, 3 листопада 1964 р.

 

Документи я передав Юрію Лащуку для прийняття рішення на секції критики. Лащук насварив мене, що я мало не рік тягнув з подачею документів, що вже відбулося не одне засідання секції критики і документи могли вже бути у Києві, а тепер щойно у грудні наступне засідання секції. Я бачив, що він по-справжньому жалів, що так пізно приніс йому все необхідне для вступу до Спілки. Якби я знав, що все піде так гладко, то, можливо, ще у квітні зібрав би документи, але ж спробуй все передбачити.

 

Знайомство з Олесем Гончарем

На кінець жовтня 1964 р. у Львові було заплановано відкриття пам'ятника Іванові Франку. З Києва приїхало багато високоповажних гостей, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч. У центрі міста я випадково зустрів Павличка:

- Добре, що я тебе побачив. Хочу тебе познайомити з Олесем Гончаром. Зустрінемось біля університету о другій.

 

Коли я підійшов, то при вході в університет уже стояли разом з Дмитром Павличком Олесь Гончар і Іван Драч. Павличко представив мене Гончару, сказав, що я виступаю у пресі як літературний критик і мистецтвознавець, і запропонував продовжити розмову в іншому місці.

- Підемо в "Інтурист", там ніхто нам не буде заважати.

 

Сіли за стіл, почали шукати в меню, що вибрати на обід. Замовлення робив Гончар. Випили по чарці коньяку. Павличко запитав, як у мене справи. Я відповів, що відчуваю тиск згори.

- А хто його не відчуває? – кинув репліку Гончар і розповів, як тяжко буває йому відстоювати різні питання.

- З таким ім'ям, з таким авторитетом? – здивувався я.

- У ЦК мені сказали, що з письменниками у них найбільший клопіт і що ми їм заважаємо нормально працювати. Вони цілком добре почували б себе, якщо б взагалі не існувало Спілки письменників. Таке враження, що вони дивляться на нас як на невиліковні гнійники, яких не можна позбутися, а тому треба терпіти.

 

Слухаючи, що говорить Гончар, я від здивування зробив великі очі. Можна було сподіватися від нього сміливої думки, але те, що він говорив, виходило за рамки всяких сподівань. Павличко, побачивши моє здивування, кинув у мій бік:

- Слухай, слухай, бо тобі здається, що письменники все можуть і нічого не роблять. А тепер будеш знати. Вільде мені розповідала, як ти на неї нападав. Вона ображена, бо вона добре знає, що можна і що не можна говорити, що можна і чого не можна надрукувати.

 

У час, коли Гончар розповідав, як він підняв у ЦК питання про русифікацію України, до столу підійшла Віра Франко. Письменникам вона набридала проханнями, щоб допомогти їй влаштуватися працювати на пароплав "Іван Франко". У Львові її всі знали, знав і Павличко, тому холодно сказав, що вислухає її іншим разом, просив не заважати. 

 

 

Гончар перевів розмову на поезію, запитав, хто з українських поетів найпопулярніший у Львові. Я сказав, що у Львові після приїзду Павличка, Драча і Вінграновського ще не стих поетичний бум, але найбільшу популярність має поезія Василя Симоненка. Гончар звернувся до Драча, щоб той прочитав щось на свій вибір. Іван прочитав вірш про калину.

- А цей вірш матиме популярність? – звернувся Гончар до мене.

- Матиме, але Симоненкові твори поки що поза конкуренцією, – відповів я.

- Що ти на то скажеш? – запитав Драча.

- Симоненка цінять не за художній рівень його творів, а за зовсім інші якості, – відповів.

- Оті інші якості зараз найбільше потрібні, – втрутився я.

- Зараз, а на майбутнє? – відстоював свою думку Драч.

 

До нашого столу знову підійшла Віра Франко і якось принизливо сказала, що дуже просить, щоб її вислухали.

- Ми ще знайдемо для цього можливість, а зараз вже мусимо йти, – знову врятував ситуацію Павличко.

 

Коли ми вийшли з "Інтуриста", Гончар раптом запитав:

- Де тут є найближчий книжковий кіоск?

- На протилежному боці вулиці, – показав я рукою.

 

Ми підійшли до кіоску, і Олесь Терентійович звернувся до продавщиці:

Чи є у вас "Тронка" Гончара?

- Так, є, прошу, – відповіла кіоскерка, не підозрюючи, що то питає сам автор.

 

Гончар поклав книжку на невеличкий прилавок, зробив дарчий напис.

- Хай буде пам'ятка про нашу зустріч, – сказав, вручаючи мені книжку.

 

Я прочитав дарчий напис:

Богдану Гориню на згадку про великі франківські дні у Львові. Від щирого серця Олесь Гончар.

1.ХІ 64. Львів.

 

Коли я зустрівся з Драчем один на один, то запитав його про враження від нашої спільної зустрічі.

- Я просто здивований. Ми з Гончарем летіли до Казахстану, сиділи поруч. За цілих дев'ять годин він сказав менше, ніж в "Інтуристі" за одну годину. Таким балакучим я ще його ніколи не бачив.

- Чим то можна пояснити?

- А от чим це можна пояснити, не знаю.

 

Стаття про львівську скульптуру

Минув час, і Юрій Лащук дещо охолов щодо мого вступу до Спілки. Мабуть, його хтось попередив, що над Горинем згущуються хмари. Деякий час він вичікував, але потім вирішив, що все ж треба рекомендувати мене до Спілки. Чи робив це з власної ініціативи, чи хтось його підштовхував, важко сказати. В усякому разі, 2 грудня 1964 року він на засіданні секції ознайомив присутніх з поданими мною документами. Секція одноголосно підтримала його пропозицію, що було записано у протоколі, виписку з якого долучили до моєї справи:

 

Виписка

З протоколу засідання бюро секції критики та мистецтвознавства Львівської спілки художників від 2 грудня 1964 р.

 

Слухали: Заяву тов. Гориня Б. М. Про прийняття в кандидати Спілки.

Ухвалили: Рекомендувати тов. Гориня Б. М. в кандидати Спілки за роботи (список додається), а також за активну громадську діяльність у Спілці художників.

 

Голова секції:                                                                                                                                            (підпис) Ю. Лащук

Секретар:                                                                                                                                                  (підпис) С. Чехович

 

Останні місяці 1964 р. були для мене гарячим часом. До пізньої ночі я передруковував на машинці самвидавні матеріали. До того ж треба було і в музеї щось робити, бодай для того, щоб не привертати до себе додаткової уваги. Після праці я продовжував заходити на головну пошту за листами "до запитання". Не було такого дня, щоб хтось не написав: Геннадій Петров, Іван Світличний, Надійка Світлична, Світлана Йовенко, Омелян Мазурик з Варшави, Орест Зілинський з Праги, листи з редакцій різних газет і журналів. Не було ні часу, ні сили відповісти на всі листи. Були перерви і з відповідями на листи Геннадія, про це він пише 28 грудня 1964 р.:

 

                                                         Львів, головпоштамт, до вимоги,

                                                         Гориню Богдану Мик.

                                                         Суми, вул. Гончарна, 34, Петрову Г. Т.

 

Дорогий Богдане!

Ти не озиваєшся, не знаю чому. (А я все пишу та й пишу). Навіть не відповідаєш на питання, на які мені конче треба дістати відповідь.

 

Все моє буття після зустрічі з тобою було зосереджене навколо творчості Грабовського. Маю зараз цікаві факти, не відомі зовсім широкій публічності. Колись мо' вдасться нацарапати якусь дещицю. Два останні місяці працюю над нарисом про несправедливо забутого українського художника і поета Никанора Харитоновича Онацького. Їздив до Полтави, налагоджував зв'язки з його друзями і знайомими. Нині маю розвідку на 25 друкованих сторінок. Там, звичайно, ще не все викладено. Веду підготовку до ювілею митця.

 

Цього року я попрацював значно плідніше, ніж торік. Але ця праця і загострила мої стосунки з окремими особами, в першу чергу, з Даньком. І раніше він виявляв ворожість до всього, за що я брався, а тут, коли зайшлось про Онацького, діло дійшло до розриву стосунків. От тобі й хороший хлопець!

 

Поздоровляю з Новим роком. Бажаю всього найкращого.

 

28.ХІІ 1964р.                                                                                                                                                             Твій Геннадій.

 

1964 рік закінчувався зовні спокійно. 23 грудня газета "Вільна Україна" (наче на підтвердження тих характеристик і рекомендацій, які я отримав для вступу у Спілку художників) під рубрикою "Мистецтво визволеного краю" надрукувала мою статтю "Сучасна львівська скульптура".

 

Обласні й зональні виставки образотворчого мистецтва, що відбулись у кінці 1964 року у Львові, давали багатий матеріал для осмислення процесів розвитку українського образотворчого мистецтва в західних областях України після 1939 р. Була можливість проаналізувати, який шлях пройшло мистецтво Львова за 25 років радянської влади. Я вирішив скористатися рубрикою "До 25-річчя возз'єднання" і підготувати для львівської газети "Вільна Україна" серію статей про шляхи розвитку львівської скульптури, живопису і графіки за чверть століття. Важливим для мене було наголосити на продовженні тих традицій українського мистецтва. які так активно заявили про себе у короткий період національно-культурного піднесення, що тривало у Галичині у 20-30-ті роки – час, коли Львів справедливо вважався одним із центрів мистецького життя Европи, коли тут виставлялися твори видатних європейських майстрів.

 

Перший матеріал, який я підготував для друку, була стаття "Сучасна львівська скульптура. Розуміючи, що для газети стаття задовга, я скоротив її, викинув критику на скульпторів-пристосуванців, бо такий матеріал не міг бути схвалений під рубрикою "До 25-річчя возз'єднання". Від такого скорочення стаття отримала цілком "прохідний" вигляд, хоча втратила повноту і гостроту. З тим скороченим варіантом я пішов у редакцію газети "Вільна Україна". Редактор схвально зустрів мою пропозицію, але зауважив, що "як для газети, стаття трохи завелика". Завідуюча відділом літератури і мистецтва газети Майя Білан пообіцяла, що постарається якнайменше втручатись у текст. Наступними публікаціями мали стати оглядові статті "Сучасний львівський живопис" і "Сучасна львівська графіка".

 

Можливо, мені і вдалося б повністю зреалізувати задум, бо все почалося добре, в редакції не було жодних застережень щодо поміщення серії статей про мистецтво Львова, якби не випадковість. Під кінець грудня я зайшов до редакції львівського радіо, щоб погуторити із добре знайомими мені журналістами, а вони, наче між іншим, запропонували виступити по радіо з якимсь мистецтвознавчим матеріалом. Я і запропонував їм огляд сучасної львівської скульптури, тим більше, що була така практика – перед публікацією в газеті чи журналі автори часто оприлюднювали той чи той матеріал по радіо. Наступного дня записав матеріал у студії і він пішов в ефір. Була підстава думати, що навколо мене атмосфера не така вже й погана, як я собі уявляв. То було короткотривале марево, яке дуже швидко розвіялось, і реалії вишкірили свої гострі ікла. З настанням 1965 р. події стали розвиватись у непрогнозованому напрямі.

 

Переломний 1965-й

Важко було передбачити, що спокійне завершення 1964 року модифікується у неспокійний початок 1965-го. Справа в тому, що передачу по радіо про львівську скульптуру уважно слухав художник і викладач Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва (ЛІДПМ) Василь Любчик. В мене з ним склались особливі стосунки. Кілька разів згадував його ім'я під час виступів у Львівській організації Спілки художників. Працюючи в Музеї українського мистецтва, я дізнався, що у тому ж музеї 1952 року Любчик (він тоді був заступником директора музею) брав участь у знищенні близько двох тисяч творів живопису, скульптури і графіки.

 

Народився Любчик у П'ятигорську, закінчив Київський художній інститут, після війни вступив у КПРС і став "патентованим" партійним художником. До Львова його прислали, як і багатьох інших, "для підсилення партійної лінії у культурному будівництві на Львівщині". Після формального засудження за знищення музейних збірок, виправдання і реабілітації став він вухом і оком КГБ в середовищі львівських художників. Щоправда, таким був не один він, але, поза всяким сумнівом, належав Любчик до найбільш активних "осведомителей".

 

4 січня 1965 року мене розшукали два молоді художники і сказали, що треба конче піти до Карла Звіринського – він має розповісти мені щось дуже важливе. Домовились, що після закінчення моєї праці в музеї зустрінемось у центрі, біля книгарні (Звіринський жив поруч) і підемо до Карла разом. Коли я з ними зустрівся, то по їхньому внутрішньому напруженні зрозумів, що мова йтиме про щось дуже важливе.