Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина XII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 30 груд. 2013 р., 09:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 січ. 2014 р., 10:08 ]

Одруження брата Михайла

Не знаю, хто подзвонив мені на роботу в Музей українського мистецтва, що брат Михайло потрапив у лікарню, що на вул. Джамбула. Можливо, що то хтось дзвонив від господині, де він мешкав. У відділенні хірургії, куди мене направили з регістратури, сказали, що Михайлу Гориню вчора зробили операцію, а тому зайти до нього у палату не можна, операція пройшла добре, почуває себе нормально, можна передати йому записку. Знайшов у кишені клаптик паперу і написав:

 

Привіт, Міша!

Як почуваєш себе? Якщо можеш (якщо дозволено тобі) писати – черкни кілька слів. Вчора я довго розмовляв з Цурковським. Він турбується, як батько. У неділю прийдуть до тебе. Чи давати знати додому? Я хотів добитися, щоб скоріше тебе побачити, але не можна. Приніс тобі сік і компот. Скажи мені, що більше тобі до смаку, а то не знаю. Напиши або перекажи, що потрібно, що зробити і т. д.

Твій Богдан.

 

Чергова медсестра, яка взяла записку, сказала почекати. Через хвилин десять приносить мені мою записку, на звороті якої брат написав:

 

Привіт, Богдан!

Подробиць припадку не розказую, але вчора думав, що кінчуся. Операція пройшла добре. Болів особливих не було, правда, трохи більше, ніж у людей худих. Тому вдвоє мене довше держали на операційному столі. Сказав доцент, що якби я не оперувався в обід, то до другого дня ранком епендицит (так у записці. – Б. Г.) лопнув би, а при моєму (не чітко) – це катастрофа. Дві ночі не спав, але сьогодні почуваю себе краще. Ура! Може, завтра встану. Додому напишеш після нашої зустрічі. Нічого більше не треба. Безмежно дякую. До зустрічі. Принеси Кампанеллу чи Джека Лондона. Щось почитати. Ще сьогодні. Добре?

Бувай М.

 

Того ж дня я відніс братові книжки і розпитав медсестру, що можна принести хворому після операції. Відповіла, що найкраще було б курячий бульйон, він сприяє заживанню рани і не перевантажує шлунок. Купити сік чи зварити компот – не було для мене проблеми, а приготування бульйону було поза моїми можливостями. Я в житті ніколи не купляв курки, а якщо б купив, то не знав би, що з нею робити. Почав думати-гадати, як мені вийти з тої ситуації. І придумав: мушу знайти когось із знайомих дівчат і попросити їх приготувати бульйон. Першими спали мені на думку дві подруги – Ольга Мацелюх і Мирослава Зваричевська.

 

Ольга Мацелюх закінчила університет пізніше від мене, хоча віком була старша. Народилася 1930 р. у с. Цетуля Яворівського району на Львівщині. 1952 року була репресована, каралась у кількох таборах

 

1956-му – амністована і того ж року вступила на філологічний факультет Львівського університету. Виглядала вона гарно, а тому ніхто не цікавився, скільки їй років. Ще коли була студенткою, жила в гуртожитку по вул. Коперніка. З Володимиром Лучуком ми часто заходили в гості до "романтиків" – так називали дівчат, які були в одній кімнаті з Ольгою. Після закінчення університету Ольга деякий час вчителювала, працювала у Будинку вчителя, запрошувала мене читати для вчителів лекції. Я був з нею у гарних стосунках, одного разу запрошував її навіть до Ходорова, щоб разом відпочити на Ходорівському озері. Тому не було нічого дивного, що я звернувся до неї з проханням виручити мене, приготувати бульйон для хворого брата. Мешкала Ольга недалеко центру, у напівпідвальному приміщенні по вул. Ломоносова, спочатку зі старенькою господинею, а коли та померла, Ольга звернулася в ЖЕК з різними довідками й аргументами і їй видали ордер, помешкання було закріплене за нею. Ольга сказала, що виручить мене, розпитала, в якій лікарні лежить брат, і погодилась віднести йому бульйон з подругою Мирославою.

 

Братові якраз дозволили ходити – така вимога після операції. Він вийшов з лікарні на подвір'я і замість мене побачив дівчат. Розговорилися. Жартували. А коли виписався, то став зустрічатися з Ольгою. Одного разу каже мені, що має зі мною дуже щось серйозне обговорити.

- Я вирішив одружитися!

- З ким? – зробив я великі очі.

- З Ольгою. Що ти думаєш з цього приводу?

- А що тут думати. Раз вирішив, то вже нема що думати. Коли має бути весілля?

- Про це ще поговоримо. Добре було б, якщо б ти зайшов до Ольги, запитав про її плани.

 

Зайти, так зайти. З Драгоманова на Ломоносова, де мешкала Ольга, яких десять хвилин ходу. Вирішив після роботи заглянути, поговорити. Дзвоню у двері – ніхто не відчиняє. Стукаю, грюкаю – тихо. Вийшов на тротуар. Не може бути, щоб Ольги в той час не було вдома. Стою напроти її напівпідвального вікна і думаю, що робити: чекати чи прийти іншим разом. Вже хотів іти, але глянув під кутом у вікно і побачив (очам своїм не вірю!) чоловічі ноги. Тільки ноги, бо вікно за занавіскою. "Так ось чому вона мені не відчиняла!" – подумав я і вирішив під кінець дня піти до брата і якось йому про це делікатно сказати. Зустрілися, розмова не клеїться. 

 

  

- Що ти мнешся? Я запитав, яка твоя думка, то ти відповідай! – Добре, буду говорити як було.

- Говори.

- Вчора я заходив до Ольги...

- Ну і що?

- А то, що вона мене не пустила до хати, хоча була в хаті.

- Як знаєш, що була?

- Була, причому не сама. Через вікно я побачив ноги якогось чоловіка, що лежав на тапчані.

 

Михайло розреготався:

- Так то ж були мої ноги!

- У такому разі, питання вичерпане, не маю жодних застережень.

 

Коли на початку липня 1963 року група з киян і львів'ян готувалися до подорожі у Карпати, Михайлові було не до нас, треба було обдумати коли і де справити весілля. Тісне підвальне приміщення Ольги для такої церемонії не підходило, батьки Ольги мешкали у с. Цетулі на Яворівщині, щоб приготувати весілля для дочки, їм потрібен був час. Тому єдиний варіант – звернутись до батьків у Ходорові, у місті легше це зробити, ніж у селі. Батьки, хоч і були здивовані такою несподіваною вісткою, погодились приготувати весілля. Михайлові й Ользі залишилося скласти список гостей, повідомити їх і чекати на призначений день.

 

У суботу 15 вересня зранку батьки у Ходорові накрили столи, з'їхалися гості – друзі Михайла й Ольги, дехто з родини. Михайло оглядає, як розміщено столи, чи всі помістяться. Чекаємо, а молодої нема. Прибув поїзд, яким мала приїхати молода, всі виглядають – нема. Почали тривожитися, щоб, бува, щось не трапилося. Вся надія на наступний поїзд. Хата біля тротуару, тож усі дивляться на дорогу. Раптом хтось вигукнув:

- Молода приїхала, зустрічайте!

 

  

Уважно вдивляючись в обличчя молодої, мама запитала мене:

- Я звідкись ту дівчину знаю. Ти часом не приїжджав з нею до Ходорова?

 

Гості почали займати місця за столом. За центральним на тлі стіни, завішеної килимами, молодий і молода. Справа скраю веселив гостей поет Микола Петренко, з лівого краю сиділа задумана подруга молодої Мирослава Зваричевська. Інші гості розсілися, кому де було зручно. Виголошували тости, фотографувались. Отака весела весільна історія.

 

Небо затягують хмари

Після поїздки у Карпати і братового весілля у мене ускладнилася ситуація на роботі. Постійні виклики до телефону (моя робоча кімната була внизу, а телефон на другому поверсі, у приймальні директора) набридли секретарці й вона, можливо, поскаржилась начальству, а крім дзвінків, до мене постійно приходили різні люди, на яких косо поглядало керівництво музею. Можливо, що питання широкого напливу невідомих відвідувачів, з якими я мало не щодня проходжувався по музейній експозиції, а опісля йшов з ними у місто, водив на Личаківський і Янівський цвинтарі, у майстерні художників, на помешкання деяких письменників, обговорювалось на закритих партійних зборах, бо ставлення до мене деяких працівників музею і, зокрема, директора Георгія Якущенка різко змінилось. На початку жовтня 1963 року директор Музею викликав мене у свій кабінет і вручив копію наказу такого змісту:

 

НАКАЗ № 67

По Львівському державному музею українського мистецтва

Від 2 жовтня 1963 року.

 

На зміну та в доповнення мого наказу № 66 від 30 вересня ц. р.

 

З метою докорінного покращення організації глядача та на виконання рішення партійних зборів

НАКАЗУЮ:

На наукового працівника ЛДМУМ т. ГОРИНЯ Б. М. покласти обов'язки по організації глядача в період від 1 жовтня до 31 січня ц.р., звільнивши його на цей час від чергування та роботи з фондами.

 

Тов. ГОРИНЬ Б. М. знаходиться у безпосередньому підпорядкуванні дирекції музею. Зобов'язую його протягом місяця забезпечити не менше 70 екскурсій, про що подавати мені офіційні звіти в останній день кожного місяця.

 

Звіт на Вченій раді музею про наукову роботу т. ГОРИНЯ Б. М. перенести до планів 1964 року.

Директор                                                                                                          (підпис) Г. Якущенко

 

Ознайомившись із наказом, я зрозумів, що директор вирішив придумати для мене таку працю, щоб я був поза музеєм, щоб можна було усім, хто приходить і дзвонить, дати одну відповідь: "Гориня немає, не знаємо де". Тепер, відповідно до наказу, я повинен був ходити по різних підприємствах, навчальних закладах, військових частинах і складати договори про колективне відвідання музею. Спочатку тим розпорядженням я був стурбований, але почав розмірковувати і прийшов до висновку, що у директора не було іншого способу позбутися мене в музеї. Для звільнення він не мав підстав, отже, вирішив покласти на мене обов'язки, які не давали можливості цілоденно сидіти у кабінеті, займатись науковою і фондовою роботою. Несподівано для себе, а ще більше для дирекції я став перевиконувати норми, які були на мене покладено. В першу чергу, я відвідав комітети профспілок великих вузів – університету, політехнічного та медичного інститутів, деяких технікумів. У той час головою профкому в університеті був мій приятель Євген Дудар. Я розповів йому ситуацію з покладеними на мене обов'язками, і він вирішив мене виручити. Сказав, що профком закупить для студентських екскурсій стільки вхідних квитків, скільки буде потрібно для виконання плану. Отже, з покладеними на мене обов'язками я справився без всякого труду і міг знову навідуватись у музей, зустрічатись зі знайомими, проводити екскурсії; і, схилившись над столом, працювати над різною літературою та час від часу писати статті у львівські газети і журнал "Жовтень".

 

Бувало, що після праці у музеї до пізньої ночі я передруковував на власній машинці "Москва" матеріали самвидаву. Як у наукового працівника, молодого літературного критика і мистецтвознавця у мене були широкі контакти з літературними і мистецькими колами Львова, а також із сотнями людей, які знали мене з екскурсійної і лекційної роботи. Тож мав я кого забезпечувати самвидавом. Неподалік будинку театру Марії Заньковецької мешкав письменник Володимир Гжицький. Здається, що не було такого матеріалу, який би я йому не приніс після передруку. Художниця Ярослава Музика (вона передала мені ряд цінних книжок і каталогів 20-х – 30-х рр., зробила для мене екслібрис), Дмитро Крвавич, Софія Караффа-Корбут (з нею я зустрічався мало не щодня), Микола Ільницький (він деякий час мешкав разом зі мною на Театральній), Микола Петренко, Роман Іваничук, Оксана і Володимир Лучуки (ми були друзями ще зі студентських років), Карло Звіринський, молоді мистці Роман Петрук, Андрій Бокотей, Любомир Медвідь, деякі викладачі й студенти Львівського університету, Політехнічного інституту, а навіть Геннадій Петров і Микола Данько (навідувались у Львів із Сум, ми вчились разом в університеті), Іван Вирган і Роберт Третьяков з Харкова, Анатолій Зубок з Києва і десятки-десятки інших отримували від мене матеріали самвидаву.

 

Тодішні студенти Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва Роман Петрук і Андрій Бокотей зробили художні обкладинки до підготовлених мною самвидавних збірок поезій Василя Симоненка, Драча і Вінграновського. Одну з тих збірок уже в 90-ті роки показував мені як раритет Роман Крип'якевич.

 

Клуб творчої молоді "Пролісок"

Микола Ільницький розповів мені, що Богдан Андрусишин (головний редактор газети "Ленінська молодь", в якій працював Микола), читаючи замітку про роботу Клубу творчої молоді "Пролісок", особисто викреслив речення, в якому йшлося про Богдана Гориня. На здивований погляд Миколи відповів:

- Скажете Гориню, що не було місця про усіх написати. То було у квітні, а у вересні журнал "Вітчизна" у рубриці "День за днем" (1963, № 9) помістив таке повідомлення:

 

"Творча молодь Львова створила свій клуб під назвою "Пролісок". Девіз клубу – боротьба за партійність, народність, високу ідейність та майстерність мистецтва. Клуб має секції: літератури, музики, театральну та образотворчу. Щомісяця вони готують звіти молодих митців перед робітниками, студентами, творчою молоддю інших міст".

 

Організаційним двигуном Клубу творчої молоді у Львові був молодий поет, прозаїк, активний громадський діяч Володимир Квітневий. 2003 року він упорядкував книгу "У вирі шістдесятницького руху. Погляд з відстані часу" (Львів, 2003). У статті "Лицарі національного відродження" Квітневий згадує:

 

"Ініціативною групою було вирішено, що Клуб діятиме при відділі культурно-масової роботи обкому комсомолу. На той час це було єдине розумне тактичне рішення, бо інакше він не міг би існувати взагалі. Відтоді Клуб творчої молоді "Пролісок" мав постійну прописку по вул. Дарвіна, 2.

 

До президії КТМ увійшли: Юрій Брилинський, Михайло Косів, Володимир Квітневий, Марія Крушельницька, Марія Процев'ят, Богдан Горинь, Микола Ільницький, Володимир Лучук, Олександр Зелінський. Президентом Клубу творчої молоді "Пролісок" було обрано Михайла Косіва. Його заступником – Богдана Гориня, відповідальним секретарем-організатором – Володимира Квітневого" (с. 60).

 

Львівський Клуб творчої молоді перебрав досвід київського, мав з ним тісний контакт. Іван Дзюба, Іван Світличний, Лесь Танюк, Алла Горська виявили велике зацікавлення діяльністю нашого Клубу, який утвердив свою патріотичну сутність вечорами, присвяченими Василю Симоненку, Олександру Довженку, Богдану-Ігорю Антоничу, іншими заходами.

 

У вхідних дверях мого помешкання, як я уже згадував, була зроблена щілина для листів. Туди найчастіше вкидали свої листи і записки друзі й знайомі, які знали, де я мешкаю. Якогось дня після праці на мене чекала записка Ігоря Калинця, на якій не було дати. Він писав:

 

Богдане!

В понеділок вечір Антонича. Роби, що можеш, і давай знати людям. Нема куди відкладати – рискуємо.

 

Чи маєш зв'язок з Будинком архітектора, щоб домовитися про зал?

Ігор.

 

Ігор Калинець доклав чимало сил, щоб відшукати могилу Богдана-Ігора Антонича. Його боротьба за повернення Антонича в українську літературу була наполегливою і, головне, результативною. Після довгих років замовчування він перший протоптав стежку до творчості великого поета. Невдовзі та стежка перетворилась на широкий шлях, яким йшли до Антонича дослідники його спадщини, видавці й широкий загал читачів.

 

Чимало з тих, що писали мені листи, гнівались, що довго не даю відповіді або взагалі не відписую. Важко було мені їм пояснити, що майже кожного дня з ранку до вечора, а іноді до пізньої ночі я був зайнятий гостями, які не вгавали приїжджати у Львів з Києва, Харкова, Сум, Одеси, а навіть з Криму, і рідко хто з них обминав Музей українського мистецтва, куди приносили мені рекомендаційні записки і листи від тих, кого я вже добре знав. Створювалася своєрідна ланцюгова реакція – гостей з кожним місяцем ставало все більше, а час для творчої праці скорочувався до мінімуму. З Києва найчастіше приїжджали з рекомендаціями Івана Світличного, хоча були рекомендації також від інших.

 

Життя набирало великого темпу, листування ставало ненадійним, тож доводилось використовувати різні нагоди, щоб побувати у Києві. Восени 1963 року така нагода трапилась і з вокзалу я зразу поїхав до центру, а звідти тролейбусом на Уманську. На цей раз мене чекала несподіванка – зустріч із Василем Симоненком. Спогад про цю зустріч вперше був надрукований у "Кафедрі" – самвидавному журналі, з якого було кілька передруків.

 

Тихий і громовий голос Василя Симоненка

Ще задовго до знайомства з Василем Симоненком мені було відоме це ім'я з газетних і журнальних публікацій, з книжки "Тиша і грім", що вийшла в Києві у 1962 році. Та мушу признатись (хай це буде для всіх нас наукою), що наспіх прочитані вірші в періодиці і в першій збірці не дали мені ні відчуття, ні уявлення про масштабність тієї постаті. Вже набагато пізніше, коли познайомився з поетом особисто, коли знав не тільки друковані, а й ненадруковані твори, часто роздумував, чому саме таку назву – "Тиша і грім" дав він своїй першій збірці. Попри виняткову скромність, негаласливість, які супроводжували Симоненка в літературу, поет усвідомлював вибухову силу своїх задумів і чекав на відлуння тих вибухів у серцях людей, у свідомості народу.

 

Як свідчать записи в щоденнику, він не переоцінював свій талант, але водночас розумів, що вносить свою неповторну частку в духовну культуру народу. Назва першої збірки "Тиша і грім" якоюсь мірою стала сумарною, визначальною і символічною для всієї його творчості. Прийшов я до такого висновку не відразу. І лише особисте знайомство розкрило мені, яку небуденну людину, якого довгоочікуваного поета має Україна. Працюючи від 1962 року у Львівському музеї українського мистецтва, я часто бував у Києві. Були це музейні відрядження і поїздки, пов'язані з конференціями, семінарами, звітом (як молодого критика) у Спілці письменників, поданням документів для вступу в аспірантуру тощо. Під час кожної з таких поїздок я заходив до Івана Світличного, який притягував людей з різних кінців України (та й не тільки України) незгасаючою ватрою доброти і розуму.

 

На початку вересня 1963 року, зайшовши зранку до Світличного відразу ж після прибуття поїзду Львів-Київ, я застав у нього Василя Симоненка. У тісній кімнатці, частина якої була відгороджена шторою як спальня, біля невеликого, затиснутого в кут (через тісноту) стола відбулося наше знайомство, перший обмін новинами і враженнями з літературного й мистецького життя. "Прочитай щось, Василю", – попросив Іван. "Та краще ввімкнути магнітофон – все ж записано", – якось притишено, з непідробною скромністю, без найменшого бажання похизуватися, відповів він. Чи слухали Іван та Василь разом зі мною, чи, може, вийшли в сусідню кімнату, в якій була розміщена бібліотека, – не знаю, я був у полоні не відомого мені світу образів, думок, почуттів.

 

Першим приголомшуючим враженням була незвичність читання. Після стиснуто-пружинних емоцій Драча, професійного акторства Вінграновського (обидва виступали при велелюдних авдиторіях у Львові) простий, непідробно щирий, непретензійний голос Симоненка був чимось новим, несподіваним і правдивим, наче сповідь. Ми відчули спільну потребу поговорити, виговоритися. Щоб уникнути підслуховування, поїхали на Хрещатик, знайшовши затишок у наддніпровських кручах. Мені здавалося, що у порівнянні зі східними українцями галичани у своїх судженнях різкіші, категоричніші, тому звичним було очікувати від галичан порушення драстичних політичних проблем. І раптом несподіванка. Симоненко одне за одним почав порушувати (для з'ясування, для обговорення) питання, яких рідко торкались у розмовах обережні інтелігенти, яких він відверто зневажав. Говорили про фіктивну державність України, про введення в оману світової громадськості членством України в ООН, про сучасний стан української культури, наростаючу силу репресивного апарату, згортання хрущовської демократизації. Про що тільки не йшла мова за тих кілька годин, які пролетіли миттю. Симоненко говорив безкомпромісно, всі проблеми вилущував чітко, у нього була виняткова ясність думки, повна зрілість суджень. Його хвилювали найрізноманітніші аспекти українського життя – минулого, сучасного й майбутнього. Він багато читав, уточнював, хотів якнайбільше знати про масовий спротив сталінізмові у західних областях України у перші післявоєнні роки.

 

Я зрозумів, що Сталін як особа і сталінізм як соціальне явище його особливо хвилюють, що над тими проблемами він багато думав. Вислухавши мою розповідь про післявоєнні роки в Галичині, Василь несподівано для мене сказав, що західні області України єдині вчинили справжній опір сталінізмові, сталінській деспотичній системі. На його думку, сталінізм знову почав входити в силу, що треба бути наївним, щоб цього не бачити і мати якісь ілюзії, відлига закінчилася, почалися заморозки. Як аргументи Симоненко наводив сваволю цензури, зокрема над його творами, посилене стеження за людьми, розквіт донощицтва, тягання на так звані профілактичні розмови. Як це часто буває, коли кожний хоче виговоритися, ми, увесь час перескакуючи з теми на тему, схвильовано говорили про все, що спадало на думку.

 

  

На противагу нам Світличний був ідеально витриманий, уважний до кожного. Мене зацікавило життя Василя в Черкасах, оточення, умови творчості. "Прочитай йому, Василю, "Самотність", і він все зрозуміє", – вклинився в розмову мовчазніший від нас обох Іван Світличний. Судячи з усмішки, Василеві подобався той вірш і він, не ховаючи її, тихо прочитав:

 

"На своєму дикому острові

З шкіряниці убитих надій

Штрикаю небо очима гострими –

Де ти, П'ятнице мій?"

 

Не знайшовши друзів у Черкасах, Симоненко, як тільки траплялася нагода, сідав на "ракету" і їхав Дніпром у Київ, щоб серед близьких людей день-два відвести душу. З гіркотою й жалем говорив, що в минулі роки написав чимало газетних віршів, за які йому по-справжньому соромно, що газета калічить поета своїм настирливим "треба": треба до ювілею, треба до з'їзду, до конференції, до пленуму і так без кінця. Коли розмова торкнулася сучасної поезії, я був здивований, як докладно він знає все, що надруковане – не тільки з поезії, а й про поезію. У кінці 1962 року "Молодь України" в двох подачах надрукувала мою статтю про сучасну українську поезію. Я відіслав її в газету під назвою "Хвилі поетичного оновлення", але Борис Олійник (він тоді працював у газеті) вирішив подати статтю під назвою "Більше поетів хороших і різних". Мені ця назва не сподобалася, вона зміщувала акцент, ставила інший наголос, але не було ради – Олійник подзвонив мені у Львів, що стаття пішла в набір. Виявилось, що Симоненко уважно прочитав її і вирішив висловити свої зауваження.

 

"Та стаття була моїм першим з тобою заочним знайомством, – сказав поет. Прочитав її з цікавістю. Добре, що виразниками духу поетичного оновлення (це речення Василь вимовив, не скриваючи іронії) названо Ліну Костенко, Вінграновського, Драча, але при чому тут Лучук? Що можна знайти в його поезії такого, щоб ставити це ім'я поруч з Костенко і Вінграновським?" Я пробував оборонятися. Лучука знаю ще з університетських років, знаю все, що він написав. Мені імпонує його пошук форм, емоційний неспокій, орієнтація на нові віяння в європейській поезії, яку добре знає, багато перекладає. Словом, мені видається, що Лучук цілком заслуговує на те, щоб його зачисляти в ряд тих, що котять хвилі поетичного оновлення. Останні слова я також сказав з іронією, здогадуючись, що Василь не любить мовних кучерів. Світличний всміхався у свої симпатичні вуса, спостерігаючи за наступом і обороною, а Василь заявив, що я його не переконав – формальні пошуки не є для нього найголовнішими. Йому і в поезії Драча не все подобається. Зокрема, штукарство задля штукарства. Його орієнтація на високу громадянськість поезії збігалася з шевченківським кредо. Та й сам Симоненко видався мені духовним сином Шевченкової Музи.

 

На думку Василя, ті, що займаються штукарством, свідомо тікають від важливих проблем. Василь із болем говорив про абсолютну неможливість, зокрема в останні місяці, надрукувати вірші з гострою суспільною проблематикою, а поезія має силу, коли її читають, а щоб її читали, мусить бути надрукована. Але в яку форму одягти думки, щоб вони обминули вила цензури, придирливої тепер до кожного рядка й буквально до кожного слова? І він розповів, як шукав різних способів, вдаючись до езопівської мови, щоб написати про те, що найбільше наболіло.

 

Одна з проблем – свідома цілеспрямована русифікація України. На наших очах проходить методичне руйнування української культури, гине українська мова.

 

Глибоке усвідомлення, що на душу українського народу накинуто міцно сплетений шовіністичний зашморг, спричинювало йому фізичний біль. Не менше мучило питання, як протидіяти, як зупинити смертельний процес? Болючі роздуми знайшли вияв у вірші, присвяченому курдам. То була справжня знахідка звернутися до курдської проблеми. Василь вважав, що такі історичні паралелі зараз дуже потрібні, найкращий доказ – популярність вірша Тельнюка про інків. А щодо курдів, то і в них, і в нас, і в багатьох інших народів один великий спільний ворог – шовінізм. У присвячений "Курдському братові" вірш Симоненко вклав всю пристрасть чутливого, зболеного серця, в якому вже клекотіли громи:

 

Жиріє з крові змучених народів

Наш ворог найлютіший – шовінізм.

 

У ритмі, в алітераци "р" мені по сьогодні вчуваються перекоти емоційного грому в глибоко страдаючій Василевій душі. "Курдському братові" – громадянський заповіт Симоненка. У вірш, нарешті, вдалося закласти той динаміт, за яким він так довго шукав. Наділений від природи чітким аналітичним мисленням, Симоненко кожному з понять – "шовінізм", "інтернаціоналізм", "патріотизм" – давав чітку дефініцію, підказану життям, історією, власним серцем і розумом, а не плутаними визначеннями енциклопедій і довідників.

 

Щоб збільшити свою територію, населення, збагатити культуру, зміцнити економіку, шовінізм обкрадає, експлуатує, висмоктує сили з інших народів, а тому спокій може прийти тільки тоді,

 

Коли впаде в роззявлену могилу

Останній на планеті шовініст.

 

Вірш "Курдському братові" мав би ввійти у шкільні хрестоматії багатьох країн світу, стати на сторожі національних прав поневолених народів. Так послідовно сповнював поет кредо великого Кобзаря "Я на сторожі коло їх поставлю слово".

 

Приблизно в середині вересня я знову в Києві. Здається, що саме в той день випадково зустрів на Хрещатику Михайла Осадчого. Він повертався від батьків із Сумщини – через Київ до Львова. Домовилися зустрітися в Бориса Антоненка-Давидовича. Я пішов полагоджувати різні справи, щоб під вечір разом із Симоненком (він був у Світличного) піти туди. Цього разу Василь виглядав погано: бліде, втомлене, схудле обличчя. Я запропонував зайти в їдальню, біля якої проходили. Заглянули всередину. День був теплий, люди купували пиво.

- Може, й ми візьмемо? – запропонував я.

- Ні, мені ця їдальня не підходить, а пиво тим більше. Давай пошукаємо молочне кафе, – зніяковівши, відповів Василь.

 

Ми перейшли на протилежну сторону Хрещатика. Напроти головної пошти знайшли невеличке молочне кафе, та поки дійшла наша черга, молочні страви закінчилися. Василь, здається, відмовився від пізнього обіду.

 

З кафе пішли до Антоненка-Давидовича. Треба було бачити, як Симоненко жадібно його слухав, як ловив кожне слово, як хотів звільнитися від всіх зайвих, побічних, не цікавих для нього розмов, щоб слухати, розпитувати, уточнювати. Мабуть, кожний, хто бував в Антоненка-Давидовича, обов'язково звертав увагу на кілька фотографій, що висіли над робочим столом. Плужник, Зеров, Хвильовий, Драй-Хмара, Куліш – то далеко не весь перелік. Звичними були запитання: "А хто цей? А хто поруч?". Антоненко-Давидович з властивою йому неспокійною терпеливістю давав, не приховуючи симпатій до тих людей, докладні пояснення, характеристики, пересипав розмову спогадами, цитатами з їхніх творів.

 

Я вже кілька разів слухав його спогади, а для Симоненка, якщо я правильно зорієнтувався, все це було нове – чи тому, що був уперше, чи, можливо, в інші рази не було нагоди поговорити. Він не приховував своєї жадібності, розпитуючи про смерть Хвильового, про останні дні Плужника. Допитувався, чи правда, що від людей тортурами домагалися підтвердження сфабрикованих справ. Антоненко-Давидович розповів, що бачив востаннє Плужника в коридорі тюрми. Його виводили зі слідства зкатованого – зі зламаною рукою. То був кінець. Після підписання заготовленого "признання" Плужника розстріляли. Антоненко-Давидович розповів, що таким же способом – на підставі фальшивих, сфабрикованих звинувачень і видобутих знущанням "признань" була винищена найсвідоміша і найталановитіша частина української творчої інтелігенції.

 

"А чому застрелився Скрипник?" На це запитання Антоненко-Давидович відповів запитанням: "Хай кожен з вас подумає і дасть відповідь, чому застрелився, повертаючись із чергової наради, видатний політичний діяч академік Микола Скрипник?"

 

Нас зібралося в той день чимало, одні відходили, інші приходили, ми по-різному давали пояснення. Здається, першому треба було дати відповідь мені. Я розгубився, до відповіді не був готовий, висловлені мною міркування були далекі від справжніх мотивів самогубства Скрипника. Слухаючи, Антоненко заохочуюче повторював: "Цікаво, цікаво". Говорили й інші, але найдокладніше вирисував ситуацію господар. Він в такій послідовності виклав аргументи, що для всяких сумнівів не лишалося місця. Симоненко єдиний серед нас щось постійно занотовував у невеличкому записнику. Щоб дати йому можливість розмовляти один на один з Антоненком-Давидовичем, дехто почав роздивлятися книжки, інші розмовляли між собою.

 

Михайло Осадчий того ж вечора поїхав до Львова, а в мене в запасі була ще ціла доба. Наступного дня ми втрьох – Світличний, Симоненко і я – обходили книгарні. Знову розмови, суперечки, та вже не такі пристрасні, як при першій зустрічі. Василь був неспокійний, втомлений. За якусь годину-дві він мав від'їжджати. Глянувши на годинник, сказав, що йому треба зайти в редакцію журналу "Зміна" (теперішній "Ранок"). У вересневому числі мала з'явитися велика добірка його віршів. Та не все йшло гладко і, мабуть, це було основною причиною його неспокою. Редакція виявилася на висоті, пропустила добірку, залишилась остання найвища інстанція, з якою треба було узгодити сигнальне число. Була середина вересня. Вихід журналу явно запізнювався.

 

Василь дав зрозуміти, що то мала бути та добірка віршів, на яку він найбільше чекав і за яку найбільше переживає. Десь о годині 3-4 пополудні ми підійшли до рогу Хрещатика і зупинилися біля підземного переходу. Василь не захотів, щоб ми разом пішли в редакцію. "Вас обох там знають, почнуться довгі розмови, краще почекайте мене біля переходу". Чекати довелося недовго. Василь повернувся блідий, в руках тримав розгорнену верстку вересневого числа "Зміни". Вигляд його обличчя був такий, що ми стрималися вітати з публікацією. Очі його говорили: не спішіть, погляньте. Дві сторінки верстки були заповнені віршами. То була б для кожного велика радість – взяти в руки журнал з такою великою добіркою, якби не те, що червоним олівцем, з притиском, грубими лініями половину віршів було перекреслено навхрест: при остаточному погодженні в ЦК ЛКСМУ перший секретар (не пам'ятаю, хто тоді займав той пост), використавши своє службове становище, грубо і безцеремонно вчинив чорну справу.

 

Було терпко на душі. Не клеїлась розмова. Недоречними виглядали мої жарти. Поки я розпитував Василя, як це все відбулося і хто це вчинив, Світличний уважно читав добірку, а коли закінчив, передав мені. У тих поезіях Симоненко був такий, яким він став в останній рік-два, коли в його духовному небі була не тільки лірична тиша, а й кресали блискавиці і клекотіли громи. З добірки поставав поет, який виражав зболену і збурену душу цілого народу. Перекреслено вірш "Україні". Довгими лініями навхрест перекреслено "Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті". Можливо, був серед перекреслених і вірш "Курдському братові". Ці та інші вірші пізніше скалічено цензурою: змінено слова, пропущено окремі рядки й цілі строфи.

 

Тема "Симоненко і цензура" чекає свого дослідження, як чекає на свого дослідника і ширша тема "Українська література і цензура", чи краще – "Українська література в лещатах цензури"... На щастя, не всі вірші було перекреслені, деякі, причому гарні, все ж лишилися. Серед них "Гей нові Колумби й Магелани" із широковідомими тепер рядками "Україно! Доки жити буду, доти відкриватиму тебе", "Помилка" з афористичним висловом "як твій промах лиш ворог бачить, – друзів у тебе нема!" І все ж цілість була зруйнована. Місце знятих віршів зайняла випадкова фотографія зліва, а вздовж нижнього краю на обох сторінках не менш випадковий нарис А. Соболева – студента Харківського університету. Заповнення тими випадковими речами "зарізаних" віршів я побачив пізніше, в кінці місяця, коли появилося в кіосках дев'яте число журналу.

 

Сумного, із простреленою надією проводжали ми Василя на річковий вокзал, де вже почалася посадка на "ракету", що мала пливти до Черкас.

 

Щоб звільнитись від нестерпності тяжкого мовчання, заповнювали пустоту не зовсім доладними жартами, домовляючись про нові зустрічі у Києві, Черкасах і Львові. Василь просив роздобути йому підручник польської мови, дуже хотів читати по-польськи. В ті роки в польських видавництвах появився ряд книжок, в яких в історичному плані висвітлювалося українське питання. З деякими з цих книжок, привезених мною зі Львова, Василя познайомив Світличний, але він дуже хотів добре вивчити мову, можливо, мав намір зайнятися перекладами. В нього було багато планів, він не збирався, склавши руки, чекати ліпших часів:

 

- Геть із мулу якорі іржаві –

Нидіє на якорі душа...

Б'ються груди об вітри тужаві,

Каравела в мандри вируша.

 

Коли Василь сідав у "ракету", я не знав, що бачу його востаннє, що невдовзі він ляже в лікарню і що після невдалої операції вже інша ракета – великої всенародної скорботи і любові – винесе його на орбіту безсмертя. Моментально набравши швидкості, зник з поля зору реактивний човен, а перед очима стояли рядки перекресленого "Некролога кукурудзяному качанові":

 

...Качанику, за що тебе згноїли?

Качанику, кому ти завинив?

...Прокляття вам, плюгаві лицедії!

В яких би ви не шлялися чинах,

Ви убиваєте людські надії...

 

Яка могутня сила Симоненкового прокляття! Сумну звістку про смерть Василя Симоненка отримав мій брат Михайло. Він не застав мене вдома, йому залишалися буквально хвилини, щоб встигнути на останній літак, і він, на щастя, встиг, був на похороні. 23 грудня в Будинку актора Львівського драматичного театру Марії Заньковецької відбувся вечір пам'яті Симоненка. У підготовці вечора ніхто не жалів ні сил, ні часу. Чи не найсильніше враження на всіх присутніх зробив голос Симоненка записаний на магнітофонну стрічку Світличним, і виступ Дзюби.

 

  

Після вечора у самвидаві масово почали поширюватися ненадруковані вірші поета, переписані без поправок із магнітофонної стрічки. Через фотокопії став відомим щоденник Симоненка під назвою "Окрайці думок". Знаючи, як непрошені гості з певних установ рилися в його відсутності у паперах, Василь написав для них епіграф: "Читати без дозволу чужі щоденники – Еверест підлості". Лаконічні записи доповнюють образ поета, який чесність, правду, самопосвяту в ім'я народу цінив понад усе, залишаючись у Черкасах зі своїми думками і почуттями "самотній, ніби Крузо".

 

Останній запис переконав мене в тому, що Василеві запам'ятались наші кількагодинні розмови і він вирішив згадати про нашу зустріч в останньому записі щоденника від 20 вересня 1963 р. Наводжу цей запис повністю: "Коли я говорю про "дикий острів" і свою самотність, то в цьому немає ніякісінької зневаги до людей. Те, що в Черкасах я майже не маю друзів, зовсім не означає, що я вважаю всіх нікчемами, не гідними моєї уваги і так далі (це закидає мені дружина). Просто не зустрів я серед них духовної рідні, а дружба, як відомо, не може триматись лише на раціо. Недавно познайомився з Богданом Горинем. Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце".

 

На цих словах щоденник обривається. Останні рядки мучили мене різними здогадами: чи не сказав я або хтось із нас чогось надто критичного Василеві про його поезію, що він зробив такий нищівний по відношенню до себе, своєї творчості запис. Іван Світличний, який, мабуть, найчастіше з киян бачився з Василем і найкраще його знав, запевнював: Василь завжди був безпощадно вимогливий до себе і до інших. Сказав своє слово час: Симоненко сьогодні поруч із найвидатнішими світочами українського національного духу.

 

Вістку про смерть Симоненка його друзі переживали як велике особисте горе і як горе всієї України, яку він так по-синівськи любив, для якої жив і трудився. Через три дні після тої страшної вістки прийшов лист від Галі Севрук: 

 

  

15. XII 63 р.

Богдане, друже мій!

Помер Симоненко.

Мені важко, страшно важко, нам всім важко. Ця подія затуманила собою все. Я не можу ні про що більш казати зараз. Завтра напишу тобі другого листа, зараз я мушу поділитись з тобою нашим горем. Ти розумієш мене, Богдане. Сталося це вчора, дізналися через якусь редакцію робітничої газети сьогодні. Сповістив Світличний. Завтра буде похорон, а сьогодні всі, хто може, їдуть в Черкаси. Через півтори години їде поїзд. Я в розпачі: я можу і не можу їхати, хочу і не хочу. Я не хочу їхати, бо маю в серці живий образ людини дуже розумної, дотепної, дуже симпатичної, якою ми бачили його останній раз, коли їздили в Черкаси до нього (після моєї подорожі до Львова). Я не хочу бачити його мертвим, а робити "міроприємство" і разом з Беняшевським йти за його труною, щоб кинути грудку землі, – не можу.

 

Ні, я щось не те пишу і не так, справа не в Біняшевському, звичайно, і не в тому, що лютий мороз і я боюсь захворіти, так в чому ж справа? Василя я більш як будь-якого поета розуміла, я не хочу бачити його мертвим, не хочу хоронити його – не можу.

 

Богдане, я пишу незграбно і нецікаво, читай між строками – там, може, знайдеш цікаві думки, які я не зуміла або не схотіла викласти.

 

Вчора познайомилася з Караффою. Сталося так, що повернулася вона до мене найкращою своєю стороною, я її розумію, і вона мені подобається. Більше того, вона тонка і цікава жінка, здається, добра. Але далі мовчу, бо до кінця не знаю – ти краще знаєш.

 

Дуже вдячна тобі за репродукції – чудові речі. Разом з книгою Логвина і Білецького – це вже великий матеріал для мене з історії українського мистецтва.

 

Коли трохи вщух біль, викликаний вісткою про смерть Симоненка, Галя Севрук, як і обіцяла, прислала ще одного листа, з якого я зрозумів, що Караффа-Корбут затрималась у Києві на кілька днів, разом з Галею були у Кириченка, в якого відбулась якась суперечка, що зіпсувала Галі настрій. Лист не датований, але можна догадатись, що написаний він десь 16-17 грудня 1963 р., як і було обіцяно:

 

Богдане, посилаю тобі рукопис Кириченка, це його думки відносно мозаїки стародавньої і сучасної – почитай, будеш мати уявлення про його світогляд. Але обов'язково поверни, коли приїдеш.

 

Страшенно зіпсували мені сьогодні настрій Караффа і Степан Андрійович – навіть не знаю, що писати. Приїдеш, сам розпитаєш Кириченка, бо він не має ніяких фото чи репродукцій з своїх робіт, не пам'ятає, де і що про нього писали, а писали, і писали багато, не так про нього, як про роботи. Богданку, приїзди, поговори з ним, бо я тільки отримую компліменти, що я тщеславна. Взагалі, я чимсь його образила, мабуть, а як це виправити не знаю і мені це дуже прикро, бо кріпко поважаю цю людину.

 

До Шевченка такі його роботи:

1953 р. Вітраж. Виставка передового досвіду в Москві.

"Переяславська рада". (Кириченко, Боня, Давидов). Мозаїка. Триптих.

 

"Наша дума, наша пісня не вмре не загине". Знаходиться в музеї в Каневі, друк. В журналі "Мистецтво" на обкл. – "Гуцул". 1958-59 р. Мозаїка.

 

"Нехай житом, пшеницею, як золотом, колоситься слов'янська земля", або "Урожай". Музей укр. мистецтва, Київ. Отрим. премію на всесвітній виставці в Брюсселі. Мозаїка. 1961.

 

"Ох, не однаково мені" – фрагмент в каталозі. Мозаїка. 1963 р. Музей в Каневі.

 

"Нічого кращого немає, як тая мати молодая", друк, на обкл. Журналу "Радянська жінка".

 

Посилаю тобі фото моєї єдиної роботи, бо більше робіт в мене немає. Відносно чулка – якщо цей не підійде, хай мати зміряє ногу зранку у найтовщому місці, пришлеш мірочку, і можна буде підібрати такий чулок.

 

Приїзди, Богдане, дуже хочу бачити тебе, говорити з тобою.

Галина.

 

Я був захоплений виконаними у кераміці творами Галини Севрук, мав задум написати статтю, але не мав під рукою фотографій її робіт. Щойно у 1965 році журнал "Зміна" №2 надрукував мою статтю "Легенди в кераміці". Публікація привернула увагу читачів, і з того часу ім'я Галини Севрук нерозривно пов'язане з досягненнями українського мистецтва у царині художньої кераміки. 

 

  

Наведені вище листи Галі прийшли в той тиждень, коли за моєю і брата Михайла ініціативою Клуб творчої молоді "Пролісок" організовував вечір пам'яті Василя Симоненка. Ми з братом повністю поринули у підготовку цього вечора. Треба було полагодити багато організаційних питань: скласти програму, замовити афішу, домовитись про приміщення, надрукувати запрошення.

 

З активістів Клубу творчої молоді склали оргкомітет, розподілили обов'язки. На своїй машинці я надрукував "Програму вечора", зробив тираж запрошення. Портрет Симоненка і афішу для вечора виготовив Ярослав Мацелюх. Разом з братом Михайлом ми зустрілися з деякими поетами і артистами, які пообіцяли взяти участь у заході, прочитати свої і Симоненкові твори. Вечір справив велике враження на присутніх. Записаний на магнітофонну стрічку голос Симоненка глибоко запав у людські душі. Великий вплив зробив виступ Івана Дзюби, який у той час перебував у Львові у своєї дружини Марти, а тому радо погодився взяти участь. Резонанс, якого набув цей вечір, налякав партійні органи. По місту поширились слухи, що діяльність Клубу творчої молоді "Пролісок" за вказівкою відповідних органів буде припинена. Проте Клуб продовжував свою діяльність і лише після репресій, що відбулися у серпні 1965 року, був ліквідований.

 

Новий 1964 рік почався з вітальних карток. Михайлина Коцюбинська прислала привітання на головпоштамт "до запитання": "З Новим Роком, Богдане! І Михайле теж! Здорові будьте! І щасливі! І до Києва приїжджайте! Михайлина".

 

Василь Стус прислав новорічну картку на музей: "Богдане! Вітаю тебе з Новим Роком. Бажаю всього, чого тобі тільки заманеться. Хай буде Новий рік таким, коли ти лягатимеш на шпальти, як на шпали...

З повагою Василь Стус".

 

Через місяць на адресу музею прислала поштову картку Зіна Геник-Березовська: "Сердечно вітаю Вас з Праги. Вже тиждень я дома, їхалось мені гарно, зручно. Передайте мої щирі вітання всім добрим людям. Зіна. "Зміну" одержала. Дякую".

 

   

Поштова картка, прислана Зіною, означала, що отримані нею у Києві й Львові матеріали самвидаву щасливо довезла до Праги. Дальша дорога цим матеріалам стелилась до журналу "Сучасність".

 

Київ – Харків – Полтава – Суми

У 1964 р. виготовлення і поширення самвидаву набрало великого розмаху. Заборонені вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського друкували на машинках, переписували від руки, передавали з рук у руки. Паралельно почали поширюватись інші матеріали: заяви, відкриті листи і звернення до керівників партії і уряду, антиімперська публіцистика, аналітичні статті про стан української мови, культури та освіти в умовах радянського тоталітарного режиму.

 

"14 травня 1964 року сталася в Києві подія, подібних до якої мало знає історія світової культури: була підпалена і згоріла найбільша українська бібліотека – Київська публічна бібліотека Академії наук УРСР" – на такій тривожній ноті починався текст одного з найбільш поширюваних самвидавних матеріалів, що мав назву "З приводу процесу над Погружальським".

 

Скептичні думки окремих інтелектуалів, що виготовлення і поширення самвидаву не виходить поза рамки Галичини і Києва, заставляли шукати різні варіанти, щоб паростки вільної думки доходили у східні й північні області України.

 

Роздумуючи над тими питаннями, у мене виникла ідея, яку вдалося реалізувати. Оскільки звіт про мою наукову роботу був перенесений на кінець 1964 року і необхідно було до того звіту підготуватись, зібрати матеріали, то я звернувся до директора Музею українського мистецтва Георгія Якущенка із заявою такого змісту:

 

"У зв'язку із закріпленою за мною планованою науковою темою "Боротьба за реалізм в українському радянському мистецтві 20-х-30-х рр.", мені необхідно ознайомитися з музейними фондами і архівами Києва, Полтави і Харкова. Прошу надати мені відрядження у ці міста для збору матеріалу для подальшої праці над науковою роботою, звіт про яку заплановано на кінець 1964 р."

 

Директор не мав до мене великої симпатії, але на заяву треба було дати відповідь. Він подумав і видав наказ: "Відповідно до заяви, відрядити Гориня Б. М. у Київ – Полтаву – Харків для праці в архівах і фондах художніх музеїв".

 

На моє прохання, крім відрядження, Якущенко підписав надруковані на музейних бланках рекомендаційні листи на адресу директорів Центрального державного архіву Жовтневої революції УРСР, Харківського і Полтавського державних обласних архівів. Листи були однотипної форми, як-от:

 

Львівський державний музей українського мистецтва

№ 91 30 березня 1964 р.

 

Директору Харківського державного обласного архіву.

 

Дирекція Львівського державного музею українського мистецтва просить Вас дозволити користуватися Вашим архівом науковому працівникові ЛДМУМ Гориню Богдану Миколайовичу для написання роботи на тему "Боротьба за реалізм у мистецтві 20-х – поч. 30-х рр.

 

Директор музею Якущенко

(підпис і печатка).

 

Отримавши відрядження і рекомендаційні листи, я почував себе на сьомому небі, переді мною відкрилась можливість побувати в кількох містах, зустрітися з цікавими людьми, попрацювати в архівах, а водночас відвезти друзям обіцяну літературу, якою я заповнив свою дорожню валізу.

 

Офіційне відрядження і рекомендаційні листи відкривали мені доступ не тільки до архівів, а й до майстерень багатьох художників, які, ознайомившись із листами і відрядженням, радо ділилися зі мною своїми спогадами. Була можливість зібрати унікальний матеріал про мистецьке і літературне життя Радянської України 20-х – 30-х рр. Тепер я не сумнівався, що книжка про Івана Северу обросте новими фактами, подіями, цікавими спогадами. А найголовніше – була нагода зустрітись з друзями і знайомими у тих містах, де побуваю, передати їм матеріали самвидаву.

 

Першим моїм пунктом був Київ. Побачивши, що я привіз, Іван Світличний сяяв від радості. Він дав мені деякі адреси у Харкові, а Євген Сверстюк – у Полтаві. Поза планом я мав намір відвідати Суми, де працювали мої друзі – Геннадій Петров і Микола Данько. Світличний сказав, що, крім тих матеріалів, які я взяв із собою, ще дещо мені підкине, порадив спочатку їхати до Харкова, а на зворотній дорозі заїхати до Полтави і Сум. Якщо оцінювати моє відрядження з точки зору збору матеріалів про літературне і мистецьке життя тодішньої столиці Української РСР, то у Харкові мені дуже пощастило.
 

Василь Єрмілов

 

   

Прийняв мене у своїй майстерні, розміщеній на горищі будинку. Сказав, що це історичне місце, тут бували видатні особистості. Як викладач Харківського художнього технікуму і художнього інституту (1922-1934) він добре знав усіх тих людей, про яких мені розповідав Іван Севера. Народився Єрмілов 1894 р. у Харкові, там вчився у майстерні декоративного живопису (1905-1909), у міській школі рисування і малярства (1910-1911), а в 1912-1914-му перебував на навчанні у Москві (Московське училище живопису, скульптури, архітектури, приватні студії у І. Машкова і П. Кончаловського).

 

Повернувшись після навчання до Харкова, активно виставлявся, 1927-1932 рр. був членом Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). У молоді роки Єрмілов захоплювався усіма модерними європейськими мистецькими напрямами та течіями. Свої сили він пробував у кубофутуризмі, супрематизмі, але найбільше до душі йому припав конструктивізм. У модерному стилі він оформив Всеукраїнську ювілейну виставку 1927 р., радянський павільйон на міжнародній виставці преси у Кельні (1928 р.). Значних успіхів досяг Єрмілов у царині конструювання книги. З його обкладинкою вийшов журнал "Нове мистецтво" і кілька книг, які принесли автору ім'я талановитого графіка.

 

Розповідь Єрмілова я слухав з насолодою, записав цікаві епізоди з життя інституту, зокрема про період партійних "чисток". Він добре знав мистецьке і літературне життя 20-х-30-х рр. і розповідав про цей період професійно, цікаво і переконливо:

 

- Разом з Поліщуком у 1926 р. ми заснували літературно-мистецьку групу, яка отримала назву "Авангард". До групи, крім нас двох, входили ще О. Левада, Л. Чернов (Малошейченко), Р. Троянкен, прозаїк В. Ярина і художник Г. Цапок. Ми висунули гасло, що мистецтво не повинно відставати від досягнень індустріалізації, а бути з нею у тісному зв'язку. Ми боролись проти хуторянства, відсталості, назадництва. Нашою мистецькою мовою був конструктивний динамізм. Разом з Поліщуком у 1928 році ми почали видавати "Бюлетень Авангарду" – Поліщук був редактором, я – художнім редактором. Нам допомагав Скрипник, завдяки йому вийшло три випуски журналу. Найцікавішим було третє число, але його конфіскували. Там були матеріали і про мене, зокрема, публікація Седляра – "Майстер Василь Єрмілов". У молоді роки я був багатий на видумки. Коли сконструював спеціальний пристрій для любові, то двері моєї майстерні не закривалися – всі хотіли побачити, як в епоху індустріалізації виглядає конструкція для інтиму.

 

У кінці 20-х рр. я познайомився із Бойчуком, Рокицьким, Шехтманом та іншими, став членом АРМУ. На цьому горищі, яке французи називають мансардою, був Михайло Бойчук. Він прийшов до мене після того, як я оформив Палац піонерів у Харкові. Моя праця була високо оцінена, і мене запросили у Київ для оформлення київського Палацу піонерів. АРМУ була впливовою організацією, її активно підтримували Горбенко і Врона. У 1927 році мені доручили оформляти виставку "10 років Жовтня". Але я не співчував деяким тенденціям у цій організації і вийшов з АРМУ.

 

Єрмілов з трудом розмовляв українською мовою, тому переходив на російську. Коли мова зайшла про 30-ті роки, сказав:

- Потом пошли не особо приятные петрушки. Когда мы работали из Петрицким над проектом павильйона в Москве, вся украинская художественная верхушка была арестована.

 

Розмова наша затягнулась, ми обмінялися адресами і домовились підтримувати контакти. У листопаді Єрмілов прислав мені каталог своєї виставки, присвяченої 50-річчю його мистецької діяльності. У вкладеному в каталог листі художник писав (подаю мовою оригіналу):

 

1.11.64 г. Харьков

Уважаемый Богдан Николаевич!

Посылаю Вам каталог моей персональной выставки 1962 года. Этот многострадальный каталог, наконец, вышел (спустя 2 года), но и это большое достижение. Кой-кому это даже неприятно, но ничего не поделаешь. Народный художник СССР Василий Касьян даже говорит обо мне: "такого художника не було, немає, і бути не може" (моя хохма), но очень близка к истине. Кой-кто очень удивлен, что живу, тогда когда я умер (Яценко). Бит я за формализм, бит за космополитизм. 12 лет пребывал в "изгнании" с Союза художников. Работы не давали, – но, как видите, я жив. Закончил крупную роботу, оформление Ш.С.Ц.-2 на Государственном подшипниковом заводе N° 8. Поднимаю ее с земли. Эксперимент удался.

Василий Ермилов.

 

Мене настільки захопив своєю розповіддю Єрмілов, що я мав намір написати про нього велику статтю – матеріалу в мене було достатньо, але у 1965 році події розвинулись в іншому плані й мені було вже не до харківського модерніста.

 

У Харкові по телефону мене розшукав Євген Сверстюк. Він сказав, що вже підготовлені до друку тези виступів учасників республіканської психологічної конференції, у програмі якої і моя доповідь з питань психології творчості. Якщо я не вишлю тез поштою з Харкова, то не зможу брати участі у конференції, бо виступатимуть тільки ті, хто матиме надруковані тези.

 

У готелі в мене був окремий номер і я мало не цілу ніч просидів над тезами. Назвав їх "Деякі питання психології художньої творчості". Це був чи не єдиний випадок у моєму житті, коли писав тези наукової доповіді, не маючи під рукою жодної літератури. Отже, писав, як то кажуть, "з голови", але, як не дивно, тези мені сподобались. Вранці я прийшов у редакцію журналу "Прапор" (місце моїх зустрічей з харківськими письменниками) і попросив секретарку журналу, щоб надрукувала на машинці той матеріал, який негайно треба було висилати Сверстюкові. Вона погодилась, і я був врятований від докорів, які напевне посипалися б на мене від Євгена. Він отримав тези і помістив їх у збірнику "Психологія навчання і виховання. Тези доповідей на республіканській психологічній конференції. К., 1964".

 

Здивувала мене і залишила на душі неприємний осадок зустріч у "Прапорі" з Робертом Третьяковим. З ним я зустрічався раніше, він приїжджав у Львів, я знайомив його з містом, з людьми. Було враження, що він все розуміє і все, що чув і бачив, нормально сприймає. Тому я з довірою вручив дещо із самвидаву. На моє превелике здивування, Роберт дуже нервово прореагував на привезені мною матеріали, серед яких були збірки недрукованих поезій і деякі статті. Наступного дня він звернувся до мене з претензійним запитанням, хто дозволив собі виправляти Симоненка, який не міг написати "я проллюся крапелькою крові на твоє священне знамено", а міг написати тільки "на твоє червоне знамено". Ми посперечалися, мій аргумент, що цей вірш записаний в авторському читанні на магнітофонну стрічку, його не переконав: Роберт був ображений і сердитий, сказав, що від того всього, що я йому дав, "несе антирадянщиною". Розмова не клеїлась, у душі я картав себе за допущену помилку, але виправити її вже не було можливості. Ми холодно попрощались, не знаючи, що більше не зустрінемось.

 

Наступного дня я виїхав до Полтави. Чоловік, до якого я заходив у Полтаві за рекомендацією Сверстюка, справляв враження психічно травмованої людини. Я розмовляв з ним наче з людиною з іншої планети. Я не знав, залишати чи не залишати йому матеріали самвидаву, до яких він не проявив особливого зацікавлення, але все ж залишив. Більше пощастило у знайомстві із самим містом Полтавою і його музеями. Мені подарували прекрасні світлини пам'ятників Котляревського, Шевченка та інших. Вдалося зробити деякі виписки з документів в обласному музеї. Затримуватись я не мав можливості, бо мене чекали Суми.