Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина XI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 29 груд. 2013 р., 02:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 січ. 2014 р., 11:48 ]

Львівські реалії

У Львові я не був з 4-го до 22 травня. Коли повернувся, на головпоштамті до запитання отримав кілька листів. З Одеси прислав картку Лесь Танюк, датовану на поштовому штампі 27.4.63. Лесь був по-сучасному лаконічний:

 

Вітаю!

Я в Одесі у театрі ім. Революції. Напиши, як і що у тебе. Привіт усім-усім (особливо воякам австрійським).

Тисну руку. Твій Л. Т.

Одеса-1, Жуковського, 10, кв 30.

Л. Танюк.

 

Ширшого листа з багатьма запитаннями написав Микола Холодний:

 

Добрий день, Богдане!

Як то ся маєш? Що дала Москва і навпаки? Чи був ти в Києві? Якщо так, то чому б не знайти, було, мене?

 

Богдане, дійшло до мене через десяті вуста, ніби в "Жовтні" твори загальмувалися. І я змушений нав'ючувати тебе турботою. Напиши, будь ласка, негайно Лазаруку. Підбадьор його. Ти ж один, хто до нього найближче і хто розуміє долю нашу. Тим паче зараз.

 

Відносно Києва – то нічим і не порадую. Щоправда, відвідував Івана Дзюбу, і справи його не гаразд. З рештою справ – така задуха, що всі люди зриваються вийти!

 

А як там Танюк? Він же в Одесі дипломну захища. Що на семінарі робиться і в Одесі взагалі? І що, повторюю, залишилося від Москви, бо я нині в колодязі, в глибокому. Глибокому колодязі. Звідки шле тобі уклін і Юрко Коваль.

 

Тож не дивуйсь з цього, а дай потиснути руку.

З привітом                                                                                                                                            твій М. Холодний

Київ, Головпоштамт,

до запитання, М. К. X.

 

Наступного дня прийшов лист-подяка з Москви у великому конверті з написом "Правление Союза писателей СССР":

 

Дорогой тов. Горынь Б. Н.!

Секретариат Правления Союза писателей СССР сердечно благодарит Вас за активное участие, которое Вы приняли в работе Четвертого Всесоюзного Совещания молодых писателей.

 

Ваш опыт работы с молодыми литераторами, искренняя заинтересованность в творческих успехах каждого из них и всей советской многонациональной литературы в целом способствовали созданию хорошей плодотворной обстановки, в которой протекали занятия семинаров.

 

От души желаем Вам доброго здоровья и новых успехов в Ваших трудах.

 

С уважением

Секретарь Правления Союза писателей СССР                                                                                             (К. Федин).

10 июня 1963 г.

 

З листуванням пов'язана одна пригода, під час якої я мало не влип у поважну халепу. Річ у тому, що у Львові, у військовій частині 33138 відбував військову службу Іван Низовий. Познайомився я з ним на семінарі в Одесі як з молодим поетом, він дав мені для ознайомлення кілька своїх віршів.

 

Народився Іван на Сумщині, початок його життєвого шляху, що почався у с. Марківці Білопільського району Сумської області, не був легким, але він вперто виборював право бути поетом. На головну пошту до запитання прислав мені поштову картку: 

  

Богдане!

Я дуже хотів би побачити тебе. Коли в тебе немає можливості прийти до мене на Міцкевича, 10, то напиши по моєму адресу свою адресу і напиши, де можна зустрітися з тобою. З привітом Іван Низовий. 12. VI 63. Львів.

 

Я мав намір зайти до Івана, бо служив він у самому центрі, від головної пошти рукою подати. Отримання листів я поєднував із відвіданням "пиріжкової" або "пельменної", що були розміщені навпроти головпоштамту. Після праці отримав чергову порцію листів і зайшов у "пельменну". До мого столика підсів молодий говіркий чоловік, поцікавився книжками, які я завжди носив з собою. Сказав, що сам багато читає, що радий знайомству і що його праця неподалік на вул. Міцкевича, і він запрошує мене в гості, – поговоримо, вип'ємо чарку, бо його праця – то страшна нудота і він мало не щасливий, що познайомився з людиною з мистецького світу.

 

Не можу пояснити, як тому чоловікові своєю балаканиною вдалося затуманити мою голову, що я погодився піти з ним на його роботу. Виявилось, що його робота – то військова частина. На прохідній черговий суворо запитав: "Вы к кому?", але за мене відповів мій знайомий: "Он со мной". Ми зайшли в якусь конуру, і мій знайомий поставив на стіл пляшку горілки, якусь дешеву закуску й після чарки запитав мене, чи знаю я, де перебуваю. Очевидно, що я заперечив, а він з широким усміхом:

– Тут ми слухаємо ворожі голоси!

 

Щойно після цих слів я зрозумів, що потрапив у халепу і треба з неї якось вибратись. Не було сумніву, що "прохідна", в яку я зайшов, має безпосереднє відношення до тих вишок, що стоять у Святоюрському саду і відомі як глушителі "ворожих голосів", а тому, скривившись, сказав, що не привик до чарки, що погано себе почуваю і мушу йти додому. Мій знайомий дуже був невдоволений з моїх слів, але вивів мене за прохідну і сказав, – що кожного вечора буває у "пельменній", щоб я приходив і що йому цікаво зі мною розмовляти.

 

Коли я добрався на своє помешкання, то картав себе на чім світ стоїть за те, що вступив у розмову з незнайомою людиною та ще й погодився піти з ним "на роботу", яка виявилась військовою частиною. Довго ламав собі голову і не міг знайти відповідь, чи цей знайомий був п'яницею-шалапутом, чи спеціально підісланим, чи має це якесь відношення до поштової картки Івана Низового і чи військова частина, де він служить, і та, де я був, одна й та ж, чи різні. Єдине, що мене заспокоювало, що не запитав того чоловіка, чи знає він Івана Низового, бо тоді взагалі вийшло б чорт знає що. Після тої пригоди і довгого ламання голови, що б це могло значити, я зробив певний висновок і довгий час моя нога не ступала на поріг "пельменної". Я став уважніше приглядатись до людей, але якщо вони були мені симпатичні, то й далі заводив знайомство, бо мені дуже хотілось, щоб якнайбільше людей перейнялись тими захопленнями, почуттями, думками, які заполонили мою душу.

 

На початку липня 1963-го на адресу музею – Драгоманова, 42 прислав листа Володимир Міщенко. З ним я також познайомився на семінарі молодих письменників в Одесі. Володимир справив на мене гарне враження, він дуже хотів, щоб я продиктував йому ті вірші Вінграновського, які читав з пам'яті, але у мене на це уже не було часу. Дещо дав йому автор, а Володимирові хотілося мати все, що його зацікавило, тому писав:

 

Добрий день, Богдане!

З щирим привітом до тебе Володимир Міщенко. Позавчора В. Стус дав мені твою адресу, і я вирішив негайно написати тобі листа.

 

Дуже велике прохання. Надішли, будь ласка, вірш "Спалений, спечалений..." Справа в тому, що Микола не встиг його нам переписати. Зате дав такі вірші, як "Вже зеленіє синій сніг...", "Тринадцять руж...", "Так, є народ...", "Грім грому, блискіток аркани..."

 

Але я вважаю, що "Спалений..." – це найсильніше з останнього доробку М. Окремі рядки його вірша я повторюю день у день, і так хочеться вивчити його напам'ять весь. Вищезгадані вірші я вже давно знаю напам'ять. Отже, дуже прошу, Богдане, напиши. Можливо, в тебе є ще щось цікаве з новинок, надішли, бо тут ми мов на безлюдному острові.

 

Як справи? Читав "Молодь України" за 8-ме? Там – вірші одеських семінаристів і фото, на якому закарбовано бесіду молодого критика Б. Гориня з молоддю. На цьому закінчую, м. Донецьк-16, Телевізійна, 1-а, кв. 28. Міщенко Володимир Іванович.

 

З палким привітом Володимир.

Р.S. нетерпляче чекаю листа. Привіт від Василя. 2. VII 63 р.

 

Тим же числом датований лист Юрія Бадзя:

 

Добридень, Богдане!

5. VII приїжджає до Львова Зіновія Тарасівна Франко з родиною. Вона їде з нами на Закарпаття. Зустріньте, будь ласка, її вона їхатиме поїздом Москва-Прага чи Москва-Чоп.

 

Зі Львова усі разом приїдете до мене. Вітання Світличним і Караффі-Корбут. Я хочу виїхати завтра. До зустрічі!

Юрко.

 

Після повернення з Москви й Одеси директор музею, колишній партапаратник Львівського обкому компартії Георгій Якущенко влаштував мені скандал. Сказав, що більше такого не потерпить, що має через мене неприємності, що мусить покласти цьому край, що забороняє мені займатись літературою, а тому ставить ультиматум: або література, або мистецтво. Це означало: або праця в музеї, або шукайте собі іншого місця.

 

Ті погрози я не дуже брав до серця, тим більше, що чув їх не вперше. Івана Дзюбу мені не вдалося розшукати він мав звичку, працюючи, відгороджувати себе від усього світу, але трапилася нагода і я передав нові вірші Вінграновського разом зі спогадами про Куліша та іншою літературою Світличному. Вже на початку червня отримав від нього листа, в якому він писав:

 

Дуже-дуже шкодували ми з Сонею, що ти не заїхав до Києва з Москови. Для нас були б цікаві справи...

 

Дуже вдячний за спогади про Куліша – це для мене дуже цінна річ. На жаль, я тобі не можу передати таких же вартісних речей – зараз немає, коли приїду, привезу сам: і Жиленко, і Симоненка, і Драча. Все буде, тільки почекай – ніяк було переписувати...

 

Дуже шкода, що ти майже нічого не написав про Вінграновського – тут ніхто про нього нічого не знає. А "Пісня" його чудова – вже пішла між люди. Отже, до зустрічі у Львові.

 

Іван Драч і тріо Світличних у Львові

З Іваном Світличним ми домовились, що на початку липня я оформлю відпустку і вирушимо у Карпати. Світличний мав скласти список киян, які виявлять бажання познайомитись з горами, а я – переговорити з львів'янами. Перебираючи у пам'яті, хто б ще міг до нас приєднатися, згадав Івана Драча, який у той час перебував на Вищих сценарних курсах у Москві. Написав йому листа, розповів про заплановану подорож, просив приєднатися. І ось 26 червня отримую від нього листа:

м. Львів, Драгоманова, 42. Гориню Богданові

Москва, И-254, Добролюбова 9/11. Ів. Драч

 

Дорогий Богданку!

Спасибі тобі за запрошення. Я обов'язково маю бути у Львові, не знаю, чи матиму змогу приїхати до 1 липня, хоча з великим задоволенням приєднався б до вас. Коли я поїду у Ленінград, то буду у Львові числа 2-3, не пізніше, коли ж ні – то числа 30 ц. м.

 

Чи не могли б ви мене день зачекати, бо понеділок, крім всього, ще і вихідний день, га, а серед вас, думаю, є ж і забобонні люди?

 

Прошу тебе написати мені зразу і послати авіа – лист встигне.

 

Уклін.                                                                                                                                                           Твій (підпис).

 

30 червня, неділя (1963 р.) Згідно з графіком мені випало чергування у музеї. Це означало, що цілий день доведеться водити екскурсії. Приходжу ранком в музей і очам своїм не вірю: на лавочці сидять Іван Світличний з дружиною Леонідою (Льолею) і сестрою Надійкою. Моїй радості не було меж.

- Коли ви приїхали?

- Приїхали сьогодні зранку, – відповідає, всміхаючись Іван. Але адреси твоєї домашньої не знаємо, тому вирішили прийти в музей. Поїздка в Одесу зірвалася. Судячи з усього, комусь не сподобався список тих, що мали їхати. Але дехто таки поїхав.

 

Мені треба було якось вийти із ситуації, тому вирішив звернутися за допомогою до Івана Денисюка – молодого університетського викладача з кафедри української літератури. На щастя, він не відмовився бути гідом і повів київських гостей на екскурсію у Стрийський парк, а потім до себе на обід. О 17 годині прийшла в музей наречена Івана Дзюби Марта Ленець, а Світличних ще нема. Було зрозуміло, що Денисюк не хотів так швидко відпускати милих його серцю людей. Не було іншої ради, як піти з Мартою до нього на помешкання. Забрали гостей і, за порадою Марти, попрямували в Зелений театр, щоб послухати бандуристів. Концерт справив на усіх нас величезне враження. Під час антракту пересіли на ближчі до сцени місця. Якось мій погляд почав розсіяно блукати по людських головах, наче когось підсвідомо шукав. І справді. Кажу Марті:

- Дивись, хто он там сидить. Якщо мені не привиділось, то це Драчева лисина.

- Щоб не сумнівався, піди подивися зблизька, – дала пораду Марта.

 

Підійшов я до того ряду і переконався, що то справді Драч.

- Як ти опинився у Львові?

- Прилетів сьогодні з Москви.

- А у Львові тріо Світличних! От уже радість для всіх нас!

 

Іван Світличний також уже побачив Драча і видно було, як радісно зустріли цю несподіванку його вуса. Винятково багатий на емоції день! Головне, що дивовижна випадковість. Не глянув би я на людей, що прийшли послухати концерт, то і не побачив би Драча! Марта, спостерігши, як я радію, штовхає мене в бік:

- Бачиш, а ти не хотів йти на концерт. А як би зустрів Драча?

- Визнаю, Марто, що ти мала рацію, – мусив я якось виправдатись, визнати заслугу Марти, і їй було приємно усвідомлювати свою перемогу.

 

Після концерту цілою навалою прийшли до Миколи Петренка, а від нього мали намір йти до славного подружжя Бриж – Безніско, бо ж треба десь переночувати трійці Світличних. Дзвоню від Петренка Фані й Жені. Коротко інформую їх про унікальний день. Чую по телефону, як Фана з Євгеном перекинулися словами. Прийняли узгоджене рішення. Голос Фани:

- Богдане, тільки не затримуйтесь, щоб не дуже пізно. Чекаємо.

 

Переповідаю вголос розмову. Світличні готові йти, але тут втрутився

Петренко:

- А може, і не треба нікуди йти? Бо то ж іти, якщо таким темпом, як ходить Богдан, коли спізнюється на роботу, добрих 20 хвилин, а якщо нормальним кроком, то і 30 хвилин треба добиратись. Залишайтеся краще в мене, і проблема вирішена.

 

Знову дзвоню Фані. Чую її сердитий голос. Мовляв, треба було спочатку вирішити, їдете чи не їдете, а тоді вже дзвонити. А то (щось невдоволено сказала) і поклала трубку. Розумію, що вийшла неув'язка, але я не міг передбачити, що Микола запропонує Світличним залишитись у нього. Пора було йти додому.

 

- В такому разі і я йду, бо краще з Богданом, ніж самій, – шляхетним голосом сказала Марта, і ми попрощались. По дорозі розповіла багато цікавого. Ще раз переконався, що доля кожної людини – то неповторна сторінка в історії народу.

 

Наступного дня, 1 липня (понеділок) Світличні прийшли до музею, як домовились, о 12-й. А тут, як на біду, екскурсія за екскурсією – початок відпочинкового періоду. Як-не-як, а надворі липень. Не можу відірватися, стараюся скорочувати інформацію, але навик до екскурсійних стереотипів бере верх. Коли закінчив, на мене вже чекав Драч. Розповів йому про прохання його нареченої бути о першій в неї.

- Але я не знаю, де це є, не потраплю.

- То давай поїду з тобою, а світле тріо нехай дочекається Караффи, разом підемо до майстерні Фани Бриж, а ти підійдеш трохи пізніше.

 

До Марії Луцишин на вулицю Котляревського приїхали трамваєм. А вона – наче переповнена соками брунька. Клубок емоцій. Багато хоче розповісти, перестрибує з одного питання на інше. Аж задихається, аж захлинається словами. На обличчі Драча не перестає вигравати усмішка. Він дивиться на Марію з замилуванням, обличчя, очі світяться захопленням. Я ніколи не бачив у нього такого радісного обличчя. Побув би ще, але мушу йти, бо на мене чекають. Домовились, що о 14.30 Іван з Марійкою будуть у майстерні Бриж.

 

По дорозі в музей зайшов у майстерню Фани, повідомив, щоб чекала гостей. Зустріла мене словами:

- Я ображена. От думай собі, як хочеш, але я ображена. Вчора ти подзвонив, сказав, що їдемо, а потім: "Не їдемо, гості залишаються в Петренка". Так не можна робити, бо то мене ображає. Ти мусиш знати, що коли людину повідомляють, то вона настроюється приймати гостей. А коли дзвонять, що гості передумали, то який в мене має бути настрій? 

 

  

У такій ситуації випадало тільки одне – тихо залишити майстерню. Якщо б то стосувалося тільки мене, то так можна було б зробити, але тут ситуація інша – я повідомив людей. Фана побачила, що я хочу йти і сама затримала. Не було іншого виходу – треба було стерпіти і вислухати всі докори. Коли Фана призупинила атаку, я почав доводити їй, що вона даремно на мене нападає, бо я тут ні при чім. Заспокоїлась. Якось безпорадно розвела руками. Мовляв, що покажу і чи буде це їм цікаво? Я вперше побачив, що Фана якось розгублено прийняла моє повідомлення, що в майстерню прийде стільки колоритних постатей. Вона почала мені пояснювати, що все, що нею зроблено, то ще не те, що вона згодом створить. От якщо б вони прийшли через якийсь час, через рік-два, коли вона зробить те, що задумала, то було б що показувати, а так вона не дуже хотіла б, щоб хтось бачив той хаос у майстерні, ті незакінчені роботи. Крім того, все в майстерні розкидано, брудно, треба хоч підмести, а то, можна собі уявити, яке в них буде враження.

 

Мені нелегко було її переконати, що все, за що вона переживає, то дрібниці, на які серйозні люди не звертають уваги. Майстерня є майстерня, і тут не потрібна якась ідеальна чистота, бо не це головне в майстерні. Бачив, як неохоче приймала вона мої аргументи, але з дечим усе ж погодилась. Домовилися, що приблизно через годину приведу гостей.

 

Коли відчинила нам двері, то я звернув увагу, що майстерня підметена, роботи, які безладно були розкидані по майстерні, розставлено так, щоб їх можна було розглянути.

 

Найголовніше, що обличчя Фани випогодилось, не залишилося й сліду від тої сердитості й невдоволення, які були ще годину тому. Гостей прийняла привітно, радісно. Драча немає. Видно, ще не наговорився з Марійкою. Залишаю майстерню із внутрішнім вдоволенням. Слава Богу, що все перемололося, що Фана в доброму настрої.

 

Знову їду на вулицю Котляревського до Марійки і Драча, та вже не застав їх вдома. Залишив Іванові записку, щоб був о 21 год. на помешканні у Бриж, там всі зберуться – Петренко, Караффа, Крип'якевич, може, ще хтось. А якщо самому незручно добиратись, то хай прийде до мене на роботу й підемо разом. Трохи переживав, чи не шукають за мною в музеї. На щастя, все тихо.

 

Десь о 15-й в кабінет заглянула чергова і сказала, що хтось мене чекає. Виходжу.

- То я тебе покликав, – каже, всміхаючись, Драч.

- Дуже добре, що ти прийшов, бо самому тобі добиратись до Бриж було б важче.

 

У вестибюлі музею постійно рух. Хтось іде на другий поверх, хтось сходить вниз, хтось щось запитує. Бачу, що Іван почуває себе якось незручно, ніяково. Дивлячись на нього, важко було повірити, що він знає шумну, галасливу Москву, що йому постійно доводилось жити серед різноманітних людей, розмовляти із Сартром, бути учнем Чухрая. Став собі скромно збоку і мовчить, слухає мою розповідь про Бриж. Але в усій його поставі, в очах відчувається велика сила характеру, інтелекту, сила притягання. Директор музею Якущенко, проходячи мимо, наче прикипів очима до Драча, не знав, хто це, не міг вирішити – підходити чи не підходити. І все ж підійти не посмів.

 

Ходимо з Драчем по експозиції. Звертає увагу на триптих "Сосни" Івана Труша. Кажу йому, що мені більше імпонує Новаківський. Порівняно з Новаківським, Труш споглядальний.

– Але то гетівський спокій, а Новаківський зовсім інший.

 

Іван уважно розглядає експонати, шукає до кожного з них свій ключ.

 

Час минув швидко, мій робочий день закінчився і я запропонував Драчу піти до мене на Театральну, де я винаймав помешкання. Іван радо погодився. Витягую з-під ліжка папки із колекцією графіки і показую аркуш за аркушем. Найбільше робіт Караффи-Корбут. У мене майже всі її перші, пробні відтиски. Іван звертає увагу на деякі написи, адресовані тільки мені, всміхається. Довго затримує погляд на ліногравюрі "Іван Вишенський".

- Я мушу мати цю роботу. Сильна річ.

 

Виказую йому свої критичні зауваження до тої роботи: стильова різномовність, нижня частина гравюри читається як аплікація, а це порушує композиційну цілість. Обличчя – очі, вуса, ніс – передані виразно і переконливо, лінії і плями несуть смислове навантаження, передано могутній дух проповідника, полеміста, слова якого вилітали, як гарматні ядра, а у нижній частині роботи – спрощене трактування, не зовсім виправдана світла смуга із правого боку.

 

Драч не погодився з моїм зауваженням про композиційно невмотивовану світлу смугу. Сказав, що ця смуга підкреслює рівний великий ніс, суворість обличчя. Це не є недоліком. Навпаки, та смуга виправдана. Ті слова заставили мене задуматись, але я й далі наполягав, що найслабкіше місце твору – нижня частина. З другим зауваженням Іван погодився, але зробив це неохоче, мовляв, хай буде по-твоєму, а я залишаюсь при своїй думці й головне, щоб ти подарував мені Вишенського.

 

Показую йому фотографії скульптур Теодозії Бриж (не терплю звернення до неї "Фана", але всі так звертаються, то й я так називаю, але у її відсутності називаю повне ім'я). Іван уважно вдивляється в кожну фотографію. Потім ще раз передивляється. Коли оглянув, то сказав з особливою твердістю:

- Мушу добитися, щоб помістили репродукції її творів в "Юности" – так, як помістили Красаускаса. Бачив?

- Бачив. Хочу написати про Красаускаса. Добре було б, якщо б наші графіки так оформляли збірки поезій, як Красаускас оформив збірку Межелайтіса "Человек", що вийшла у російському перекладі.

- А ти читав її?

- Я надрукував про неї минулого року статтю в журналі "Жовтень".
 

 

- Ти не розгніваєшся, якщо скажу, що не читав.

 

Я не знав, що в такому разі маю відповісти, і промовчав, а Іван продовжив розмову про Бриж.

 

- Як домовлюся в "Юносги", то, може, якісь фотографії в тебе візьму. Можеш не переживати, я поверну. Бриж – то справжній талант, і такі таланти треба цінити.

 

Щоб уникнути одноманітності, я знову перейшов до графіки. Витягнув папку із гравюрами Анатолія Зубка. Кажу:

- То ваш, київський, але Львів його знає більше, ніж Київ. Минулого року я організовував його виставку в Будинку архітекторів і він подарував мені більшість виставлених робіт. Сказав, що має по кілька відбитків, але не має надії виставити їх у Києві.

 

Я бачив, як Драч буквально "з'їдав" очима кожний твір Зубка. Він не міг приховати свого захоплення.

- То талановитий художник.

 

Я чекав на ту похвалу, підтвердив її словами:

- У нього досконало продумані цілість і деталі, кожна гравюра, ніби міцна споруда, яку не можна похитнути з місця, щоб не зруйнувати її цілості. У тих творах поєднався талант архітектора і художника. Нема жодної лінії чи плями, яка б органічно не трималася цілості.

 

Іван тих слів ніби й не чує. Так реагують, коли наче повторюєш думки співрозмовника або коли співрозмовник заглибився у свої думки. Коли я припинив свій аналіз, Іван зробив, всміхаючись, резюме:

-Ти переконав мене, Зубок має свій почерк.

 

Кажу йому, що і Караффа-Корбут має свій почерк, але Іван нічого не відповів. Я бачив, що йому вже досить і того, що показую, і того, що говорю. Маємо ще трохи часу, тому вирішили побродити по місту.

 

Наша екскурсія тривала більше двох годин. Пам'ятаємо, що о 20-й повинні бути на головній пошті, а поки є час, даємо волю думкам, враженням. Розмова про вірші, про сценарій. Кажу Іванові, що слова в його віршах несуть особливу напругу, якої не відчувається у віршах інших поетів. Це така різниця, як між проводом, що лежить змотаний у магазині, і проводом, по якому струмить електрична енергія. Іван відповів, що сам це відчуває, і що та напруга властива його віршам, звичайно, кращим віршам. Зробив мені докір, чому не завершую праці над психологією творчості.

 

- Треба організувати себе. Вставати щодня о 6-й ранку і дві години працювати. Це означає, що кожного дня ти гарантовано будеш мати щонайменше 2-3 сторінки тексту. Я знаю по собі, що важко привикнути до такого режиму, але іншого виходу нема. Ти цілими днями на ногах, тож залишаються тільки ранки.

 

Погоджуюсь, кажу йому, що тягнуть мене в усі боки різні задуми. Розповів про Івана Северу, про якого хочу написати книжку. Додав, що то мусила б бути розкована розповідь, на кшталт тих книжок, які виходять на Заході про художників і письменників. Я під враженням від Стефана Цвейга, Сомерсета Моема, Андре Моруа, Ірвінга Стоуна.

 

Драч назвав ще якісь імена, на жаль, мені не відомі. Я подумки зазначив, що так уважно стежу за всіма новинками в книгарнях, здається, жодне видання не пропускаю, а виявляється, що Іван знає книжки, про які я не чув.

 

Розмова перейшла на сучасне кіномистецтво. Іван довго і докладно розповідав про інсценізацію "Вершників". Його мова настільки образна, а жестикуляція така переконлива, що можна було тільки пожалкувати, що поруч нема кінооператора – то були б надзвичайні кадри. Мову доповнювали руки. Кожен жест багатозначний, пальці то змикаються в кулак, то вільно розлітаються, наче несуть думку. Напруга в кожному вимовленому слові, в губах і така ж напруга в руках, що аж вени нап'ялись. Говорить уривками, окремими кадрами. Говорить так, що уявляєш собі всю дію, ніби перед очима не слова, а стрічка уже знятого фільму. То мусить вийти дуже сильна річ.

 

Іван передихнув від розповіді про "Вершників" і згадав про задуманий ним сценарій, в якому старий не може вмерти.

- Там будуть цікаві місця, як старий собі дошки шукав на домовину.

 

Видно, та ситуація дуже яскраво постала перед очима Івана, бо він засміявся, а я подумав, що, мабуть, старий тягав дошки з колгоспу, і через такі моменти можна багато що розповісти, розкрити психологію колгоспника, ставлення до колгоспної власності. Запитав Івана, як у нього виник сюжет.

- Видумав. Пригадались випадки, які зустрічав в житті. Знав я одну бабу, яка щоразу говорила, що вмиратиме і не вмирала.

 

Іван здогадався, чому задаю йому такі питання.

- Хочеш докопатися до секретів психології творчості? Розкажу тобі один випадок, він може бути для тебе цікавим. Коли я летів з Москви до Львова, то народився образ – "літак обняв крилами землю". Ще не знаю, де я його використаю, але десь він знайде своє місце. Думаю, що є письменники двох планів. В одних твори народжуються з туманностей, як усе живе на цій землі. В інших, як у Сартра, випереджує інтелектуальний процес, філософське мислення, і такі письменники більше філософи, ніж художники. Хоч Сартр попри те особливий, прекрасний художник. Він більше сильний у своїй філософії, ніж у своїй художності. У справжніх художників усе народжується, наче планети з туманності.

 

Задумався і додав:

- Хоч зараз є і інша думка про виникнення Всесвіту. Знаєш яка?

- Не знаю, – відповів я.

 

Перед Драчем мені не соромно признатись, що чогось не знаю, бо він не має навику глянути на співрозмовника зверхнім поглядом, а ділиться своїм знанням. Іван почав пояснювати цю теорію на прикладі двох бігунів. Один з них наче відштовхнувся від якоїсь точки і біжить швидше, першим, а другий його доганяє. Суть теорії полягає в тому, ніби планети відштовхнулися від якоїсь умовної точки і розлетілися в сторони. Процес цей має закінчитись новим розпадом, закінчив свою розповідь і всміхнувся.

 

Розмова зайшла про Вінграновського. Мені запам'яталось із зустрічей з ним таке. Коли зайшла розмова про книжки, Микола признався, що майже нічого не читає, тобто читає, але дуже мало, тому сказав Іванові:

- Мені здається, що поет має бути забезпечений нормальними інтелектуальними харчами. Не можна бути повністю байдужим до того, що появляється в книгарнях, бо може настати інтелектуальне виснаження і це неминуче відіб'ється на творчості, – поділився я з Іваном своїми роздумами про поета, чимало віршів якого, як і Іванових, знав напам'ять.

- Річ не в тому, що Микола мало читає, – відповів Драч.

- Хай він читає мало, але щоб витиснув з прочитаного всі соки.

 

Після тих слів Іван стиснув у кулак жилаві пальці й після хвилинної паузи продовжив думку:

- Микола обмежується навіюваннями, асоціаціями. Я починаю думати, що то вже так буде і надалі.

 

На хвилину зупинив хід думок і додав:

- А може, це і краще. Деяким відомим талантам велика інтелектуальність не помагала, а навіть шкодила, як, наприклад, Гете або Толстому. У творах Достоєвського цього не відчувається, і кожне його речення читаєш з великим хвилюванням.

 

Наведені приклади не були для мене переконливими.

- Не знаю, в чому Гете як поету зашкодили знання, начитаність, глибокий філософський розум. Без них Гете не був би тим, ким він став, не піднявся б до таких широких узагальнень. Він належить до числа перших письменників, що можуть бути прикладом, до яких вершин може сягнути людський дух.

- Я розумію всю велич Гете, але він для мене холодний. Я розумію його розумом. А відносно Гегеля – безумовно, то одна з найбільших філософських величин.

 

Примружив очі й запитав:

- Чому ти не пишеш про те все, що думаєш і говориш? І чому ти не закінчуєш своєї психології творчості?

 

Я повторив, що мене роздирають різні задуми. Багато з них швидко народжуються і швидко всихають. Хотілося б написати про розвиток монументалізму в мистецтві, простежити розвиток мистецтва від імпресіонізму до Гогена, Врубеля і Ван-Гога, тут цікаве співіснування двох напрямків, двох стильових різновидностей – станковізму, камерності й широкого монументального мислення. Ці дві лінії існують понині.

 

Драч перервав плин моїх думок:

- Гогена я не люблю, він не бере мене за душу, як Ван-Гог. Я не чую в ньому тої великої сили, про яку ти говориш.

- А Матіса ти любиш?

- Так.

- Матіс став до певної міри породженням Гогена. Течія декоративізму, причому філософського декоративізму бере свій початок від Гогена. То один із митців, який найглибше зрозумів особливу силу японської гравюри. Він думав над секретом впливу японського мистецтва і вирішив проторювати власний шлях у творчості. Гоген стоїть окремо від тодішнього мистецтва. Його поїздка на Таїті була пов'язана з його мистецькою філософією. Його твори мають глибину, філософський підтекст.

- Які? Я цього не відчуваю. Може, та глибина є у його творі "А ти ревнуєш?"

- І в тому, і в інших, особливо у картині "Хто ми, звідки, куди йдемо?"

- Ти мене не переконуй, від того нічого не зміниться, тут аргументів замало. Треба самому відчути.

- Якщо не заглибитися в задуми художника, то і не відчуєш його сили.

- Може, колись відчую, – сказав примирливо Іван, але я хотів вичерпати цю тему, а тому продовжував:

- Мені здається, що коли уважно і спокійно вдивитись і вдуматись у твори Гогена, то їх не можна не сприйняти, бути холодним до них.

 

Драчеві того було досить і він невдоволено запитав:

- Чому ти позбавляєш права кожному мати якісь свої симпатії, своє сприйняття і несприйняття?

- У сприйнятті істин великих розходжень бути не може.

- Але ти мусиш зрозуміти, що Ван-Гог більше підходить мені по темпераменту, по експресії.

- Думаю, що Гогена ти не приймаєш тільки тому, що не заглибився в його задуми, не зробив зусилля, щоб відчути їхню силу.

- Якщо я тобі скажу, що зроблю таке зусилля, цього тобі буде достатньо, щоб закінчити нашу дискусію?

 

Іван знову всміхнувся, відчуваючи, що знайшов спосіб, як зупинити мої настирливі намагання нав'язати йому свою думку.

 

Глянули на годинники: 19.30. Час було прямувати до головпоштамту. Там о 20-й мав чекати Роман Крип'якевич із Іваном Гречком: вони взяли на себе всі клопоти, пов'язані з підготовкою спільного походу групи киян і львів'ян у Карпати. По дорозі Драч розповів про одного дуже цікавого хлопця, який грає на кількох інструментах, пише вірші, хоча не має гуманітарної освіти і його спеціальність далека від світу прекрасного.

 

Та розповідь навела мене на думку про поліфонічність теперішніх талантів. Ліна Костенко пише вірші і сценарії, Вінграновський – режисер, сценарист, поет і прозаїк, Драч – поет, прозаїк, критик, сценарист, і, як я відчув сьогодні, майбутній режисер. Сказав Драчеві, що поліфонічність талантів, мабуть, ознака 60-х років, в які живемо. Поети 30-40-х років були задоволені писанням віршів і не дуже розширювали свій творчий діапазон, за винятком Рильського.

 

Іван заперечив.

- Ти помиляєшся. Не тільки Рильський, а й Тичина, і Бажан – то дуже ерудовані люди, всім цікавились і всім цікавляться. Тичина добре знає музику і образотворче мистецтво, а Бажан – музику. Якось я сказав йому, що ніхто з наших композиторів не піднявся до європейського рівня – він розсердився. Став так докладно розповідати про нашу музичну культуру, що я був здивований...

 

- А я вже почав нервуватись, – такими словами зустрів нас ще здалеку Роман Крип'якевич. Поруч мовчки стояв Іван Гречко. Вони ще не знали, що з Москви прилетів Драч, а тому хвилинна розгубленість і здивування перейшли у радісне вітання. Я сказав їм, що о 21 годині всі збираємось у Фани Бриж. Роман "на козі" поїхав полагодити якісь справи, а ми склали план, як нам найкраще добратись.

 

По дорозі купили пляшку "Фетяски" й сіли в тролейбус. Коли приїхали до Бриж – Безніска, там уже були Світличні, Караффа-Корбут і Петренко. З кухні в кімнату то заходила, то виходила заклопотана Теодозія, іноді показуючи нам два рядки білих зубів, і тоді її обличчя зовсім перемінювалося, ставало привітним і привабливим. Петренко з усмішкою від вуха до вуха разом із Безніском крутили два млинки – мололи каву. Ми похвалили їх за працьовитість, і вони тут же з охотою передали млинки в наші руки, мовляв, доведіть, що і ви на щось здатні.

 

Драч крутив ручку млинка з такою серйозністю, немов заглибився в науковий експеримент, а я не вгавав молоти язиком. Закінчував все ж Петренко, постійно кидаючи свої дотепи – то дуже вдалі, під загальний сміх, то грубувато нетактовні – під його сміх і загальне зніяковіння інших.

 

Тим часом прибули Роман Крип'якевич, Лариса Крушельницька (мабуть, повідомлена Романом), не відома мені чорненька дівчина і ще якийсь чоловік, що приїхав машиною. Фана від такої кількості людей почувала себе наче не в своїй хаті. Покликала мене на кухню і чи то із докором, чи з проханням сказала:

- Ти вже тут якось із ними всіма, розумієш, ти ж їх всіх знаєш...

 

Сказала це дуже невиразно, як це вона звикло говорить – більше рухами кисті рук, пальцями, мімікою, ніж словами, реченнями, які виходять у неї не завжди синтаксично оформлені.

 

За столом серйозної розмови не вийшло, бо було забагато людей, до того ж – не всі були між собою знайомі. Випили вино, випили каву, поговорили про те і про се й розійшлися.

 

Коли повернувся додому, зрозумів, що про сон не може бути й мови. Дві чашки чорної кави дали мені відчуття такої свіжості, наче то була не ніч, а ранок. Залишалось єдине – якось продуктивно використати тих кілька годин. Подумав, що є нагода зробити щось конкретне і корисне. Твори письменників прочитають, будуть вивчати, захоплюватись, але скільки людей хотіло б хоч кілька слів почути, які вони в житті, як і про що говорять, чим захоплюються. Пригадав, яку велику справу зробили брати Гонкури, що залишили щоденники, котрі до сьогодні дають уявлення про тогочасне літературне життя. Отож вирішив відтворити в пам'яті прожитий день і зафіксувати його на папері.

 

Не впевнений, що всі слова, подані в прямій мові, були саме в такому порядку, як я їх відтворив. Для мене важлива не механічна точність, а дух розмови, дискусії, думки та емоції. Можливо, що при передачі на папері усна мова дещо стилізована, та цього важко уникнути, бо неможливо передати все багатство інтонацій, жестів, рухів, міміки тощо. Виправдую себе тим, що допущені неточності все ж будуть більше правдиві, ніж спогади, написані через кілька чи кільканадцять років. А ми віримо спогадам і часто послуговуємося ними, як живим подихом часу, тоді як в них закладено подих іншого часу, того, коли писалися спогади.

 

Такі роздуми зігрівають мою душу надією, що мої записи збережуть інтелектуальний та емоційний пульс тих днів. Так я роздумував, схилившись над блокнотом, щоб зробити підсумок прожитого дня. Подумав, якщо не зроблю запис сьогодні, то тим більше не зроблю завтра, бо новий день дасть нові враження. Я розумію, що то не буде фотографія дня, але в тих діалогах – живе тепло слів, думок, почуттів, вони ще не охолонули, а тому необхідно зберегти їхнє тепло, бо через місяць-два, а тим більше через кілька років від того тепла не залишиться і сліду.

 

У вікно заглянуло світло ранку. Переглянув написане. Був задоволений. Перша за багато прогаяних днів блаженна радість і блаженна втома.

 

4 липня (четвер) о 13 годині під час обідньої перерви подзвонив Михайло Косів. Сказав, що всі у зборі й чекають на мене. Не знаю, чи то була моя ініціатива, чи когось іншого, але ми рушили на обід у "Вареничну".

 

- Може, ще комусь варто дати знати – Ільницькому, Лубківському, тій Мирославі, що вчора була з нами, – звернувся до мене Світличний.

 

З тих його слів я зрозумів, що Іванові хотілося якнайширше пізнати львівське інтелігентське середовище. Можливо, то була його мета – не тільки ознайомитись з архітектурними і мистецькими пам'ятками Львова, побувати в майстернях, придбати букіністичні видання, а, найголовніше – розширити знайомства з людьми. Я не міг у тому йому відмовити, бо так робив він, коли я приїжджав до Києва, а тому побіг в редакцію за Миколою Ільницьким.

 

- Чому ти повів їх в таку погану їдальню? Краще було б у "Барвінок" або в "Інтурист", – зробив мені докір Микола, коли прийшли у "Вареничну". Мені було незручно пояснювати йому, що я звик обідати в найдешевших їдальнях, бо це була єдина можливість зекономити щось із мізерної зарплати, якої мені ніколи не вистачало на книжки. Якщо б я обідав, як дехто із моїх друзів, в "Інтуристі", то не зміг би придбати тих книжок, якими була заставлена хата.

 

 

- Я також не дуже маю охоту тут їсти, – сказала з невдоволеною міною на обличчі Льоля.

- Але ж уже підійшла наша черга і пиво взяли, – намагався виручити мене Світличний, який напевно розумів, що обід в ресторанах не для мене.

- Тоді давайте вип'ємо пива і підемо в іншу їдальню, – розсудливо порадив Ільницький.

 

Я глянув на годинник: за кілька хвилин чотирнадцята. Моя обідня перерва закінчувалась. Я змушений був іти в музей, бо хтось міг мені подзвонити чи прийти в якійсь справі, а це означало, що будуть мене розшукувати. Надійка зупинила мене:

- Візьми хоч "натюрморт" із собою!

 

Взяла у Льолі й подала мені бутерброд. Мені завжди подобався її природний гумор, вона вміла про звичні речі сказати незвично, чи то в листах, чи в усному спілкуванні. Надійка до певної міри антипод Льолі, яка не промине нагоди, щоб не кинути якесь шорстке, критичне слівце, тоді як Надійка чекає моменту, щоб сказати або зробити щось приємне. "Ти не зважай на то, що Льоля бурчить, вона не сердиться, то в неї така натура", – неодноразово казав мені Іван. Я переконався, що Льоля в душі дуже добра людина, але характер у неї зовсім інший, ніж у Надійки. З усіх присутніх тільки Надійка могла здогадатись, що я не зовсім добре себе почуваю. Мабуть, моє обличчя після безсонної ночі виглядало не дуже свіжим. Боліла голова. По дорозі вирішив купити пляшку мінеральної води. Біля буфету стояла нерозлучна трійця, яку рідко коли можна було побачити тверезою.

- Не знаєш, де Іван? – звернулися до мене.

- Ні, не знаю, – відповів я, здивований таким запитанням. Трійця пила вино і про щось жваво розмовляла. Можливо, що обговорювали приїзд до Львова Світличних. Вирішив уникнути з ними розмови, тим більше, що спішив у музей.

 

На мій робочий стіл хтось поклав фотографію, на якій я розмовляю з Іваном Драчем і не підозрюю, що нас фотографують. Хто б це міг крадькома зробити таке фото? Не встиг я ще роздивитись фотографію і пригадати, де це нас піймав фотооб'єктив, як покликали до телефону. Дзвонив Лубківський. Кинув докір, чому не даюся чути, чому не подзвонив йому. Я сказав, що о 21 годині зустріч в Івана, дав йому адресу. 

 

 

О 17 годині зустрілись у сквері, щоб вирушити, як домовились, до Петра Лінинського.

- Де ви встигли побувати? – запитав я Світличних.

- Оглянули Кривчицьку церкву, яку перевіз Шептицький, і ще дещо, – відповів Іван. – На більше не вистачило часу.

- Як же там гарно, – додала Надійка з таким захопленням, що воно аж іскрилося з її обличчя.

 

Ми вирушили у Брюховичі до Петра Лінинського.

 

Карпатський рейд шістдесятників

Після зустрічей у Львові відбулася запланована липнева поїздка у Карпати. Ця подорож потребувала б окремої розповіді. Завдяки Надії Світличній збереглося багато фотографій – чудовий матеріал для відтворення нашого "карпатського рейду" 

 

 

Вважаю, що поїздка в Карпати була переломним моментом у нашій діяльності. Тепер ми вже знали, що хочемо, як будемо працювати – чимало організаційних питань, мета і завдання руху були докладно і неодноразово обговорені. У Карпатах усі про все наговорилися досхочу. 

 

  

Після Карпат у нашій організаційній діяльності поєднувались легальні і нелегальні форми боротьби.