Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина X. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 25 груд. 2013 р., 03:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 груд. 2013 р., 09:41 ]

IV всесоюзна нарада молодих

Від січня до кінця березня про заплановану нараду в Москві майже ніхто не згадував, ніхто не міг гарантовано сказати, відбудеться вона чи не відбудеться. І ось несподівано 27 березня з Москви приходить лист:

 

Уважаемый тов. Горынь!

Правление СП Украины рекомендовало Вас участником IV Всесоюзного Совещания молодых писателей.

 

Работа Совещания будет проходить в жанровых семинарах. В связи с этим просим Вас ознакомиться с творчеством нескольких молодых писателей из числа рекомендованных Правлением СП Украины и быть готовым выступить в качестве критика при обсуждении их произведений.

 

Для сведения сообщаем список молодых авторов, чье творчество будет обсуждаться на семинарах:

1. Куравская М. М. – поэзия

2. Лиходид Н. Ф. – /- -/

3. Олейник Б. И, – /- -/

4. Скунц П. Н, – /- -/

5. Стешенко А. Г. – /- -/

6. Таран А. М. – проза

8. Федунець Н. Ф. – /- -/

9. Хижняк Н. В. – /- -/

10. Таран А. В. –/- -/

11. Шарапов И. С. – /- -/

12. Сидоренко В. В. – /- -/

13. Шевчук В. А. – проза

14. Юрьев В. А. – поэзия.

 

Просим не позднее 1 апреля с. г. назвать нам молодых писателей, о творчестве которых Вы будете выступать.

С приветом                                                                                                                     (підпис) И. Винокуров,

ответственный Секретарь Комиссии по подготовке Совещания молодых

 

23 марта 1963 г.

 

Готуюсь. Хотілося б зробити аналіз молодої поезії і прози, але присланий список тих, кого обговорюватимуть, не дуже мене втішив. Жаль, що у списку відсутній Гуцало, цікаво було б порівняти прозу Шевчука і Гуцала. У порівнянні з Гуцалом Шевчук більш епічний, тоді коли Гуцало у прозі більше ліричний. На прозу Гуцала-прозаїка мав вплив Гуцало-поет. У його прозі вражає багатство асоціацій, психологічні нюанси. Він не тільки на повну силу розкриває психологію героїв, але й дає волю своїй манері писання, власному самовияву. Гуцала як прозаїка захоплює вільний плин думки, з асоціативних ниточок він тче велике полотно твору.

 

На відміну від Гуцала, Шевчук наче фіксатор того, що відбувається, що говорять його герої, як поводять себе – "всміхнувся", "засміявся", "обняв", "подивився". Через таке об'єктивне зображення Шевчук розкриває життя героїв, їхній внутрішній світ, коло зацікавлень. Гуцало відтворює найглибші переживання героя, докладно описує, що герої відчувають, думають, тоді як Шевчук дивиться на своїх героїв наче через об'єктив.

 

Від кінця 1962-го до початку 1963 р. кілька разів змінювалися списки учасників наради. Кожна кандидатура узгоджувалася з партійними органами на місцях. Дійшла черга і до мене. Обком партії в особі В. Маланчука рішуче запротестував, щоб я їхав у Москву – про це повідомив мене директор музею Георгій Якущенко. З його слів, в обкомі партії йому сказали, що у музей Горинь прийнятий на працю не як літературний критик, а як науковий працівник, мистецтвознавець, а тому нема жодної підстави їхати йому до Москви. Дав зрозуміти, що моя праця у музеї і моя поїздка на нараду висять на волоску. Про все це я розповів Ростиславу Братуню, він заспокоїв, що буде все гаразд, бо Олесь Гончар твердо відстоюватиме мою кандидатуру і вже включив мене до списку тих, що обговорюватимуть твори молодих. Запевнення Братуня збіглося з листом Винокурова, який рекомендував мені "ознакомиться с творчеством нескольких молодых писателей из числа рекомендованных Правлением СП Украины и быть готовим выступить в качестве критика при обсуждении их произведений".

 

У кінці квітня з Москви прийшло повідомлення, що Четверта всесоюзна нарада молодих письменників почне свою роботу 7 травня об 11 год. у готелі "Юность". Майже водночас із Києва прийшов лист від Володимира П'янова, в якому він писав про необхідність прибути до Києва 4 травня на 12 год.

 

4 травня, субота. О 6 годині ранку я вже був на Київському вокзалі, а оскільки у моєму розпорядженні було ще шість годин, то зразу поїхав до Світличних. Як завжди, Льоля та Іван зустріли мене з радістю. Вислухавши розпорядок дня, Іван сказав, що після сніданку поїдемо у центр, бо має там зустрічі. Усміхнувшись, зауважив, що мені пощастило з приїздом, – він щойно повернувся з подорожі по Україні, яку організував Клуб творчої молоді. З його слів я зрозумів, що Клуб творчої молоді має у Києві велику популярність, встиг провести вечори, присвячені Курбасу, Кулішу, Шевченкові. На вечір Шевченка прийшло близько двох тисяч людей – для Києва це справжня подія. Слово виголосили Євген Сверстюк і Михайлина Коцюбинська. Іван із сумом зауважив, що вечори Клубу привернули увагу партійного начальства, перша критика вже прозвучала у виступі секретаря ЦК Компартії України Скаби, інші партійні функціонери теж кривляться, коли згадують Клуб. Світличний був захоплений організованою Клубом поїздкою по Україні, радів, що з Москви якраз приїхав Іван Драч і теж приєднався до екскурсії.

 

Коли після сніданку ми вирушили у центр і прийшли в книгарню письменників "Сяйво", там на Івана вже чекали хлопці, з якими була домовленість про зустріч. Знайомлячи мене з ними, Іван сказав, що то активісти Клубу творчої молоді. Після обміну літературою (заради цього й була призначена зустріч), ми разом попрямували до Спілки письменників, де о 12 год. мало відбутися "напутствіє" тим, що їдуть у Москву на нараду молодих письменників.

 

По дорозі до Спілки хлопці, які також брали участь у подорожі по Україні, розповіли курйозний випадок, що трапився під час поїздки. Перед самим від'їздом в автобус зайшла незнайома дівчина і заявила, що також хоче їхати на екскурсію. Пробували переконати дівчину, що не слід їй так наполягати, бо поїздку організував Клуб творчої молоді, а до Клубу вона жодного відношення не має, отже, і підстав вимагати, щоб її взяли, також нема. Аргументи на дівчину не подіяли. Хтось навіть подав думку, щоб "випросити" її, але коли дівчина заявила: "Хоч вбийте, але не вийду з автобуса", її залишили у спокої. Із прозорих натяків активістів Клубу можна було догадатись, що та дівчина мала спецзавдання їхати на екскурсію. 

 

 

  

Розповідаючи про цей випадок, хлопці розвеселилися, лаяли "стукачів", без яких не обходилось жодне засідання Клубу, до них зачислили і ту дівчину, але Іван делікатно зауважив, що, можливо, дівчина справді дуже хотіла побачити, як і інші, Україну, тому не слід робити поспішні висновки і звинувачувати людину, коли для цього нема якихось конкретних підстав. Хлопці не погоджувались, наполягали на своїх здогадах і підозріннях.

 

Із тої історії я зрозумів, що не в усіх було таке довірливе, добре і м'яке серце, як в Івана. Дівчині під час подорожі влаштували обструкцію, ніхто з нею в автобусі не розмовляв, і всю дорогу вона від пекучих поглядів учасників поїздки почувала себе, як зауважив хтось із хлопців, наче в окропі.

 

Тим часом підійшли до Будинку літераторів. Іван сказав, що має ще деякі справи в Інституті літератури, тож зустрінемось через дві години. Посміхнувшись, додав, що того часу буде достатньо, аби отримати інструкції на дорогу. До будинку Спілки якраз підходили ті, що мали напоумити молодих. Іван з іронією зауважив, що пора йти, бо збирається високе керівництво.

 

Після Спілки письменників, як домовлялись, о 14 год. зустрілися біля Головпоштамту. Склали план, як найдоцільніше використати вільний час. Я запропонував відвідати майстерні художників, на що Іван радо погодився, і ми взяли курс до майстерні Веніаміна Кушніра, який просив мене не забувати про нього, коли буду в Києві. Він 1953 року закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, мав у Львові багатьох друзів, колишніх своїх однокурсників, його цікавило львівське мистецьке життя. Крім того, Веніамін дуже хотів почути думку про свою творчість, переконатись, чи робить він те, що треба, і так, як треба. Був тонкою і вразливою натурою. Народжений на Хмельниччині, захоплювався Карпатами, цінив творчість Романа Сельського, в якого вчився, але життя у столиці наклало на його творчу манеру сліди "київської школи". Словом, роздвоєність, невпевненість, вічні сумніви мучили Веніаміна, а тому він так прагнув контактів, підтримки, поради. Тож поїздка в першу чергу до майстерні В. Кушніра не була випадковою.

 

По дорозі Іван розпитував, як відбулася зустріч у Спілці письменників, хто прибув із молодих, хто виступав. Я зрозумів, що Іван хоче мати якнайдокладнішу інформацію про зустріч у Спілці, що його цікавить усе, до деталей, а тому розповів йому, що разом нас зібралось, якщо врахувати тих, що прийшли проводжати, десь понад 20. З тих, кого я знаю: Валерій Шевчук, Анатолій Таран (поет), Анатолій Таран (прозаїк). Інші мені мало або майже невідомі: Куравська з Чернівців, Юр'їв з Кіровограда, Скунць з Ужгорода та ін. Керівник – Павло Тичина, "бригадир" – Микола Сингаївський. Про все це нам оповістив Володимир П'янов.

 

З вищого керівництва були Олесь Гончар, Юрій Збанацький, функціонер з ЦК Компартії України Петро Іванов – той, що приїжджав до Львова, коли виступали там Драч, Вінграновський, Дзюба, був "білоголовий метр" Любомир Дмитерко, поважно-бездумний Вадим Собко, перший секретар ЦК комсомолу України Юрій Єльченко, секретар ЦК комсомолу Чмихало, головний редактор "Літературної України" Дмитро Цмокаленко, письменник Василь Козаченко.

 

Світличного цікавило, як нас виряджали, хто і що говорив. Я розповів, що із "напутственным" словом звернувся до нас Єльченко, після нього тепло і щиро говорив Олесь Гончар. Сказав, що треба пам'ятати, хто ми, куди їдемо і куди повернемось. Згадав, що він мав честь бути колись у далекому 1947 році учасником Першої всесоюзної наради молодих письменників, а це вже четверта, і з того часу багато відбулося змін.

 

Зовсім в іншому ключі виступив секретар парторганізації Спілки письменників Юрій Збанацький (він нагадував мені одного голову колгоспу). Його "напутствіє" полягало в тому, щоб у Москві ми "не дуже заривалися вперьод і не дуже відставали" (ці слова багатьох розсмішили), щоб не було якихось непорозумінь, і ще щось в такому ж дусі. Після закінчення офіційної частини Збанацький запитав, хто виступить з тих, що їдуть у Москву і чомусь звернувся до мене, та коли я побачив, як з ним переглянувся Іванов, то вирішив відмовитися. Наступною жертвою був обраний Валерій Шевчук. Він блискуче зорієнтувався у ситуації і обрав жартівливу, майже комічну форму виступу. Думаю, що зробив він це навмисно.

 

Мою розповідь Світличний слухав з великою увагою. Коли я вичерпав інформацію, він зауважив, що дарма я відмовився від виступу – у мене краще вийшло б, ніж у Шевчука, таку нагоду не слід було втрачати. Хоч, з іншого боку, невідомо, чим би це закінчилось, особливо, якщо б у виступі було зачеплене начальство, бо після цього могли б не дати слова у Москві. То, може, й добре, що відмовився, буде нагода виступити на нараді, а це важливіше, – закінчив свої міркування Світличний.

 

Нам сказали, що виїжджаємо у неділю о 17 год. 30 хв., але Іван порадив, що краще їхати експресом о 21.38, який прибуває у Москву о 9 годині ранку. Отже, часу в нас було доволі і я вирішив зустрітися з кількома київськими художниками. Ми встигли відвідати не тільки Веніаміна Кушніра, але й Анатолія Зубка, Аллу Горську, Люду Семикіну, побувати в Ірпіні у Григорія Кочура, зустрітися з кількома іншими цікавими людьми, переговорити на різні теми.

 

У неділю під вечір Іван повів мене на зустріч з двома не відомими мені молодими людьми, яких представив як активістів Клубу творчої молоді. Із розмови я зрозумів, що Іван покладає великі надії на Клуб і намагається якомога більше допомагати в його роботі. Наскільки я міг збагнути, то свою, часто тіньову роль, Світличний бачив у тому, щоб забезпечувати активістів Клубу найрізноманітнішою літературою. Дотримувався думки, що молоді люди, які стали на шлях громадської роботи, мусять бути освіченими, знати історію України, її маловідомі і заборонені сторінки.

 

Обмінюючись враженнями від літературного життя, аналізуючи ситуацію, в якій найталановитіші представники літературної зміни – Драч, Вінграновський, Симоненко – усунуті від участі в нараді у Москві, розцінюючи цей стан як ознаку перших "приморозків", а "морози", можливо, ще попереду, ми прибули на залізничний вокзал. Тут мене чекала несподіванка: у касі сказали, що на експрес Київ-Москва місць нема. Я був тими словами приголомшений, бо подумав, що втратив можливість вчасно прибути до Москви. Важко передати, що зі мною робилось, я був сам не свій.

 

Попрощався з Іваном і його молодими друзями, вирішив стати у чергу і брати квиток на будь-який поїзд, що відправлятиметься на Москву. Задумавшись, я раптом почув голос якоїсь жінки, яка звернулась до людей, що стояли у черзі: "Хто на нараду молодих письменників у Москву?" Я вискочив з черги, наче з окропу, кажу тій жінці, що я іду на нараду, але нема вільних місць на експрес, тому хочу добиратися будь-яким поїздом. Жінка вислухала мою знервовану мову і лагідним тоном промовила: "У депутатській кімнаті Павло Григорович Тичина чекає на тих, що їдуть у Москву, просив зайти". Коли я підійшов до Павла Григоровича і сказав йому, що не можу купити квиток, він відповів, що спробує скористатися депутатським посвідченням. Біля Тичини крутилося дві жінки, які тут же взялися вирішити це питання. Письменник лагідно запропонував мені сісти у м'яке крісло (інших там не було), запитав про те та се, сказав, що тривожиться, чи всі учасники наради вчасно виїхали. Тим часом принесли квиток. Павло Григорович дуже зрадів, що так швидко вдалося вирішити це питання. Роздивився квиток і каже: "Будемо їхати разом".

 

Зайшли у вагон. Такого купе я ще не бачив: казка. Килими, дзеркала, чистота, м'які місця – чудово. Враження від Тичини було дуже дивне. Такий він заклопотаний, розсіяний, якось ніяково себе почуваєш при ньому і він також наче ніяковіє. Була можливість багато почути і багато розпитати про літературне життя 20-х – 30-х рр. Ця тема мене дуже цікавила, я якраз збирав матеріал до своєї планової наукової роботи, над якою працював у Музеї українського мистецтва – "Боротьба течій і напрямків у мистецтві 20-х – 30-х років", почав працю над монографією про життєвий і творчий шлях скульптора Івана Севери, який із 1926 року, після Петрограда, Праги і Рима працював у Києві й Харкові. Про той період я багато вже знав, чимало прочитав, хотілося почути щось від живого учасника цих подій, але Тичина твердо вирішив розмовляти "ні про що". Мої сподівання почути розповідь про ВАПЛІТЕ, до якої він належав, про інші об'єднання, про окремих письменників і художників, імена яких почали з'являтись у пресі, виявилися марними. Тичина якось по-дурному викручувався від усіх моїх питань:

- Може, переглянемо газети?

- Може, вже час щось перекусити?

 

Побачивши, що мої зусилля почути щось від Тичини марні, я вже не турбував його питаннями.

 

6 травня, понеділок. Учасників наради розселили у готелі "Юность", там же мали відбуватися пленарні засідання. Моя кімната була поруч із кімнатою Валерія Шевчука. До їдальні ми ходили разом, і я старався помагати Валерію, бо в нього була поранена рука. Я носив із собою музейний фотоапарат, але вправності у фотографуванні не мав, було мало надій, що з мого "клацання" щось вийде, і все ж намагався зафіксувати те, що бачив.

 

7 травня, вівторок. Сцена залу для пленарних засідань оформлена прапорами союзних, автономних республік і навіть автономних областей. У президії розмістились представники письменницьких організацій союзних і автономних республік, партійних і комсомольських органів. Все це виглядало надміру помпезно і відштовхувало своєю бутафорністю.

 

На пленарному засіданні з банальним привітанням виступив Сергій Павлов – перший секретар ЦК ВЛКСМ. Цю посаду займав із 1959 року, тож мав досвід у дотримуванні усіх формальностей. Привітав присутніх у президії: О. Твардовського, А. Софронова, Б. Полевого, П. Тичину, М. Тихонова, Л. Соболева, С. Васильєва, М. Ісаковського, Є. Долматовського, Л. Кассіля, О. Суркова і ще назвав багато інших імен. З розтягненої доповіді Костянтина Федіна дізнався, що у Нараді бере участь 170 делегатів, що тут зібралися делегати від усіх союзних республік, є представники від автономних республік і навіть від автономних областей. Серед делегатів половина прозаїків, 75 поетів, є драматурги і критики. Федін наголосив, що нарада буде відбуватися по принципу семінарів, якими керуватимуть письменники з великим літературним досвідом і заслугами.

 

Найцікавіше місце в його доповіді – згадка про книжку Стефана Цвейга про Бальзака, в якій чимало уваги приділено праці і зусиллям, необхідним за наявності таланту: "Труд писателя требует этих почти нечеловеческих усилий. Зато и вознаграждается он так, что мы можем радоваться затратам энергии, жертвам и мукам писателя".

 

Як і можна було сподіватись, у кінці доповіді Федін вилущив завдання наради, мета якої "утверджувати у свідомості й почуттях молодого письменника вірність ідеологічним засадам комуністичного будівництва, вірність естетиці соціалістичного реалізму".

 

У повному розумінні ганебним був виступ Павла Тичини. Він чомусь не говорив нормальною людською мовою, а виголошував речення, витягуючи їх, наче у співі. У залі хіхікали, а Павло Григорович продовжував: "Тільки завдяки рідній комуністичній партії ми прибули у зореносну Москву і під сяйвом п'ятикутних зірок зібрались у цьому залі, щоб подякувати рідній партії, її керівництву за щастя бути учасниками цього величавого зібрання молодих талантів з усього Радянського Союзу, серед яких є представники вдячної комуністичній партії України".

 

Сміх у залі викликали його слова: "Но вот беда, среди молодых начали проявлять себя юнцы, что хочу, то и делаю, вплоть до непослушания начальству". 

 

   

Важко і соромно було слухати ту "галіматью", в якій неможливо було пізнати геніального поета 20-х років. Було враження, що покірний раб випрошує собі ще якусь подачку у "власть імущих". Так огидно, так принизливо не виступив жоден оратор. Була це гра чи сутність трухлявої душі?

 

Докір критиці, яка забула "про видатного поета революції" Дем'яна Бєдного, зробив у своїй доповіді Микола Риленков. Він "проїхався" по Євтушенку і Вознесенському, сказав, що з того шуму, який вони наробили, повинні зробити висновок молоді поети. Найрізкіше виступив Олексій Сурков. Розправившись із різними ухилами, він дав настанову молодим:

 

"Главное, что формирует духовный мир советского литератора, это коммунистическая идейность, которой надо учиться у лучших мастеров социалистического реализма".

 

Треба було зрозуміти, що саме задля цієї настанови, яку треба було втовкмачити у голови молодих людей, була скликана ця нарада. Перший секретар ЦК ВЛКСМУ Єльченко зазначив, що за 5 років вийшло 200 книг молодих авторів. Назвавши імена Гуцала, Дрозда, Вінграновського і Драча, Єльченко наголосив, що у творах цих авторів можна зустріти двозначне трактування деяких тем, протягування "весьма сомнительного рода идей". Юрій Гагарін, звертаючись до залу, запитав: "Як ви їдете на своєму Пегасі і в який космос?" Одна думка у його виступі все ж заслуговує на увагу: "Широта горизонту визначається висотою очей спостерігача".

 

Під час перерви Юрія Гагаріна обступили делегати наради, щось уточнювали з його виступу, а він у відповідь просто і відкрито: "Товарищи, я прочитал то, что мне написали. Давайте поговорим о другом". Неподалік я побачив двох милих дівчат, яких вирішив сфотографувати. Коли спрямував на них фотоапарат, вони мило всміхались. То були Світлана Йовенко і вже знайома мені Марія Куравська. 

 

  

Вечірнє пленарне засідання своїм рівнем котилося вниз – від виступу поета І. Волгіна до промови голови колгоспу ім. Макарова Московської області, а далі, після виступу поета У. Умербекова, до настанов помічника начальника Головного політичного управління Армії і Флоту з комсомольської роботи А. Лизичева.

 

"Найбільше відомими у нас ставали ті, хто найбільше робив помилок," – не міг стримати обурення у своєму виступі ленінградський літератор В. Кузнецов. Щоб не тратити часу, я переглядав ті вірші, які дали мені члени української делегації, щоб можна було сказати про них свою думку на запланованих семінарах.

 

8 травня, середа. На відміну від пленарних засідань, на яких виступали узгоджені в ЦК КПРС і ЦК ВЛКСМ доповідачі, що мали чітку вказівку розправитися з тими, які не дотримувались основних засад соціалістичного реалізму, у проведенні семінарів таких настанов не відчувалось. Цікаво, що ці секційні засідання були організовані за республіканським принципом: творчість письменників кожної республіки обговорювалась в окремих приміщеннях, а тому між молоддю, за окремими винятками, не було контактів, не було можливості ближче між собою познайомитись. 

 

  

На секційних засіданнях під час обговорення української молодої поезії і прози серед виступаючих від України були заплановані Семен Шаховський і я. Напередодні до мене підійшла Марія Куравська, яку я сфотографував зі Світланою Йовенко, і запропонувала ознайомитися з добіркою її віршів, які вона привезла на нараду. Коли я познайомився з тим немічним римуванням, то зрозумів, що Марія даремно взялася за перо: поетесою вона не стане, краще, щоб вона це зрозуміла зразу, не мучила себе і читачів. Не відкладаючи надовго, я сказав їй це після закінчення пленарного засідання і бачив, як вона знітилась від моїх слів. Щоб не було у неї ілюзії щодо її безпомічного римування, я запитав Марію, для кого і для чого вона все це пише? Марія не сподівалась таке почути від мене і стояла, наче остовпіла. Так ми і розійшлись, не сказавши більше одне одному жодного слова.

 

Виступаючи під час обговорення молодої української поезії, я зробив головний акцент на творах Драча, Вінграновського і Симоненка як найвищих досягненнях української поезії, в якій глибокі думки і почуття втілились у досконалу форму. Водночас я навів для протиставлення імена кількох поетів, творчість яких дає підставу для звинувачення молодої української поезії в сірості і провінційності, прикладом чого може бути збірка Бориса Олійника "Б'ють у крицю ковалі", а також подані на обговорення вірші Марії Куравської, які з поетичною творчістю не мають нічого спільного.

 

Під час виступу я не помітив, що у відчинених дверях залу, де відбувалося засідання, стоїть Борис Олійник і уважно слухає, що я говорю про його першу збірку. Під кінець виступу я глянув на Куравську: було таке враження, що вона з хвилини на хвилину вибухне плачем. Коли настала перерва, до мене підійшов Борис Олійник і попросив свою збірку, яку я ще тримав у руках. Він розгорнув її на тому місці, де була поміщена фотографія автора, і сказав:

- Ти мусив вдивлятись в оцю пику, яка нагадує голову колгоспу і, напевне, подумав: як той чоловік може писати добрі вірші? Щоб тебе не дратувало це фото, то я його порву, а збірку прочитай ще раз і ти переконаєшся, що не всі вірші у ній такі сірі, як тобі показалось під впливом отого мордогляду.

 

Він тут же порвав фотографію, а збірку повернув мені з усміхом і лагідним голосом, який властивий тільки Борису, додав:

- А тепер перечитай ще раз і ти переконаєшся, що у тебе буде цілком інше враження.

 

Тими словами я був цілком спантеличений. Сказав йому, що, по-перше, таку фотографію не слід було поміщати у збірку, а, по-друге, справа не тільки у фотографії: порівняно з Вінграновським і Драчем його вірші виглядають дуже блідо.

 

- Час – суддя і він скаже своє слово. Тільки не думай, що я на тебе розсердився, мені було цікаво слухати твій виступ, – сказав Борис, і ми розстались, бо мені передали, щоб підійти до дружини Павла Григоровича, яка має мені щось сказати.

 

- Павло Григорович захоплений вашим виступом. Сказав, що ви були принципові і справедливі. Просив вам це передати.

 

Я подякував і почав очима шукати, в якому гурті перебуває Тичина, щоб почути ці слова від нього особисто і задати йому кілька питань, що стосуються моєї наукової роботи про мистецтво 20-х років. У мене в руках був фотоапарат, я сфотографував Тичину, що розмовляв з Анатолієм Тараном, підійшов до них і сказав, що хотів би дещо запитати Павла Григоровича, якщо у нього є хвилинка часу.

 

- У потязі я вже говорив, що працюю над темою про боротьбу течій і напрямків у мистецтві 20-х років. То чи могли б ви мені, Павле Григоровичу, розповісти про ці роки, про ВАПЛІТЕ, про Хвильового, про художників, з якими були знайомі, – запитав не звичним для мене тихим голосом і чекав відповіді.

 

Павло Григорович глянув на годинник і сказав:

- Після перерви ми продовжимо обговорення. Мають ще виступити наші московські товариші. Треба сказати усім нашим, щоб були дисципліновані, не запізнювались, бо це було б негарно. Піду і кого побачу, скажу це сам.

 

І пішов. Так я і не почув від нього жодного слова ні про свій виступ, ні про літературне життя 20-х років. Час, який залишився до закінчення перерви, вирішив використати для фотографування учасників Наради, яких можна було побачити у гурті. Збоку щось доводив своєму колезі Анатолій Таран: він прибув на нараду у формі, яку носили у військовому училищі. 

 

 

Коли ми зайшли до залу, на мене чекав ще один сюрприз. Я побачив задуману, з виразом обличчя, наче після похорон, Марію Куравську. Вона передала мені записку.

 

Я прочитав:

Богдане!

І чого мені було вчора турбувати тебе і себе? Ти ж, по-моєму, все сказав цими словами: "Я не признаю тебе як поетесу!" Іще висловився, назвавши малощо не злочином те, що пишу. Більше, думаю, нічого не скажеш їдкішого. Мені дивно, та й і не дивно. Не знаю, у Львові ніколи не була. Може, всі львов'яни такі? І це так близько до Буковини...

 

Не знаю. Мої вірші, звичайно, не "модні", зате щирі. А взагалі, життя – великий учитель. Я ще вмирати не збираюсь як поетеса і як людина звичайна, земна... Ти теж. Може, зустрінемось, може... Але якась гіркота лишилась у моєму серці. Всі ми молоді, українці, а один одного не розумієм. Все.                          

(підпис)

 

Як завжди, я картав себе за різкість, мені було соромно, що зробив прикрість скромній буковинці, але що я можу зробити з собою? Коли все це говорив, то не думав, як воно буде сприйняте, який осадок залишить в душі. Треба було пояснити Марії, що я не хотів образити її як людину, бо вона на диво скромна і симпатична дівчина, моя різкість стосувалась тільки її віршів, до яких у мене надто високі вимоги, але я розумів, що завдав Марії рану і вона не захоче зі мною говорити.

 

Так я і не підійшов, а її записку не порвав: вона нагадує мені, що до людей творчої праці треба ставитись делікатно, бо кожне різке слово може причинити їм на все життя рану. Одна річ розуміти це, а зовсім інша – дотримуватись такого правила. Одним це вдається, мені, на жаль, ні.

 

Хотілось якось згладити це прикре почуття, яке мучило мене після прочитання записки Марії, але мені це не вдалося. Душа Марії була глибоко травмована моїми словами. 

 

  

На нараду навідався Іван Драч. То була радісна зустріч. До нас приєднався Валерій Шевчук, і ми неподалік знайшли лавочку, щоб поговорити на різні теми, поділитись враженнями. Я розповів про активне поширення у Львові самвидаву. Драч слухав з цікавістю, а Валерій наче був відсутній при нашій розмові. Я не побачив у ньому людини, яка б хотіла взяти на себе тягар організаційної і технічної праці, а тому втратив до нього, інтерес. 

 

 

Я не розлучався з фотоапаратом і зняв Драча й Валерія, який чомусь постійно ховав за спину свою забинтовану руку. Коли ми йшли до залу, зустріли Омара Султанова – киргизького поета. Я також сфотографував його разом з Драчем і Шевчуком. 

 

 

Драч сказав, що ще зайде під кінець дня, бо має зі мною поговорити на одну важливу для нього тему. Ввечері він забрав мене до себе у гуртожиток, що знаходився на вулиці Добролюбова, 9, і запитав мою думку про Марію Луцишин, з якою я його познайомив у травні 1962 року в Будинку архітектора. Я сказав, що Марія вирізнялась серед однокласниць, кмітлива, допитлива, я про неї найкращої думки.

 

Іван розповів мені, що є якісь сили, які хочуть його розриву з Марією. Були візитери зі Львова. Мене дуже збентежила ця розповідь. Їхати спеціально в Москву і переконувати Івана, щоб розірвав стосунки з Марією... Важко було дати відповідь, що за тим стоїть. Нашу розмову обірвав молодий чоловік, який зайшов у кімнату. Іван познайомив мене з ним:

- Знайомся, це майбутнє світило у кінорежисурі!

 

Мені незручно було запитати, як прізвище того режисера. Коли Іван проводжав мене до "Юності", то я переконував його, що він більше потрібний в Україні, ніж у Москві.

- Що ти таке говориш, у Москві центр літературного і мистецького життя. Тут справжні світила у літературі й кіно. Яким способом можна почути в Києві Григорія Чухрая? Ти не будеш заперечувати, що то дивовижний режисерський талант!?

 

Іван назвав ще з десяток імен, які, на його думку, були постатями світового масштабу.

 

7 травня 1963р. "Учительская газета" помістила фотографію з підписом: "Участники совещания молодых писателей (слева направо): критик Б. Горынь (Львов),поэтесса одиннадцатикласница 57-й киевской школы С. Йовенко, поэт О. Султанов (Фрунзе) и поэтесса одиннадцатикласница 51-й киевской школы Л. Скирда".

 

 

З Москви – в Одесу

Після завершення Наради молодих письменників я мав намір по дорозі до Львова зробити зупинку в Києві, зустрітися з Іваном Світличним і, як він жартома сказав, – "скласти йому докладний звіт про нараду" до найменших дрібниць, бо хоче на цю тему написати окрему статтю, розкрити усі метаморфози, які відбулися після кількаразового перенесення дати, коректування списку учасників наради тощо. Я пообіцяв, що обов'язково буду в Києві, бо хочу побувати у майстернях багатьох художників. Але не так сталося, як планувалось.

 

Коли до завершення Наради залишився один день, під час перерви до мене підійшов Володимир П'янов (він з особливою приязню ставився до мене, як і я до нього) і запропонував мені поїхати з ним до Одеси, де якраз відбувався семінар молодих письменників України. Те, що з усіх учасників наради він вибрав саме мене, свідчило, що йому сподобалися мої виступи під час обговорення молодої української поезії і прози. П'янов сказав, що в Одесу бере мене для того, щоб я розповів молодим письменникам про нараду у Москві і прочитав учасникам семінару доповідь про психологію художньої творчості – тема, яка, на його думку, у мене в голові й не потребує якоїсь особливої підготовки. І хоча це була ризикована затія, якщо врахувати ставлення до мене у музеї директора Якущенка, та все ж я дав згоду. Побути ще раз в Одесі на дачі Ковалевського, поділитись враженнями про Четверту всесоюзну нараду молодих письменників, прочитати доповідь про психологію творчості – від такої перспективи важко було відмовитись. Їхали ми поїздом, була нагода про багато речей переговорити. Володимир П'янов поцікавився, як я натрапив на тему, над якою продовжую працювати. Я розповів йому, що все почалося з моєї дипломної роботи, частина якої була надрукована за пропозицією ректора університету Лазаренка у журналі "Жовтень", коротко поінформував його про свої стосунки з керівником відділу науки і культури обкому компартії Валентином Маланчуком. П'янов сказав, що з львівського обкому були дзвінки, щоб не включати Гориня у список учасників Всесоюзної наради, але Олесь Гончар настояв на тому, щоб Гориня залишити в списку. З тої скупої інформації я міг лише здогадуватись, що напевно Дмитро Павличко або хтось інший розповіли Гончару про мої доповіді з питань психології творчості.

 

Вперше я дещо дізнався про життєвий і творчий шлях Володимира П'янова. Зважаючи на молодий вигляд його обличчя, я б ніколи не сказав, що він на 15 років старший від мене. Народився на Харківщині, учасник війни, двічі був поранений. Після закінчення факультету журналістики Республіканської партійної школи при ЦК КПУ деякий час працював старшим редактором у видавництві "Радянський письменник", заступником відповідального редактора у журналі "Вітчизна", а 1959 року, коли я закінчував університет, він став відповідальним секретарем Комісії по роботі з молодими авторами.

 

На цей раз в Одесі на мене чекало багато несподіванок. В Одеському будинку творчості я познайомився з двадцятьма п'ятьма учасниками семінару, серед яких були: прозаїк Анатолій Сірий, що закінчив Українську сільськогосподарську академію і працював агрономом на Полтавщині, Василь Стус, на той час вчитель у місті Донецьку, Ігор Нижник – мій земляк з міста Борислава, Станіслав Реп'ях, Валентин Грабовський, Людмила Коробова, Володимир Сорока, Михайло Ониськів, Анатолій Бортняк, Василь Захарченко, Данило Кононенко, Іван Низовий, Борис Нечерда, Володимир Яворівський, Олександр Зайвий, Дмитро Шубта та інші. Для зустрічі з учасниками семінару прибув з Києва Микола Вінграновський.

 

Познайомився я і з керівниками семінару, відомими літераторами – Борисом Буряком, Віктором Іванисенком та поетом старої генерації Григорієм Донцем. Вони запропонували мені побути деякий час в Одеському будинку творчості, ближче познайомитися з літературною зміною, подискутувати, відпочити.

 

Виступаючи на семінарі молодих письменників, я поділився враженнями про IV Всесоюзну нараду молодих, коротко розповів про деякі виступи, в яких була критика модерністів і Пастернака. На виступи літературних ретроградів дуже нервово прореагував Василь Стус. Коли закінчилась доповідь і обговорення, Стус запропонував мені піти у майстерню Володимира Сороки, який працював над портретом Стуса. Портрет викликав у мене захоплення. Сорока передав Стуса не тільки зовнішнього, а й ізсередини, його характер, незламну волю. Вийшло так, що душу Стуса, його волю я відчув через портрет, який створив Сорока. Ми подружилися з Василем, обмінялися адресами, пообіцяли один одному писати листи.

 

  

Була рідкісна нагода ближче познайомитись і з іншими учасниками семінару, розповісти їм про самвидавну літературу, яка поширюється у Львові. Ці питання мене більше захоплювали у розмові з літературною молоддю, ніж розповіді про нараду у Москві. Я розумів, що самвидавна діяльність, до якої приєдналася чимала кількість неофітів, пробуджує у людей різних поколінь і різних професій національну свідомість, формує національно-культурний, з політичним підтекстом рух. Я з азартом розповідав про процеси національного пробудження, про репресії над групою юристів, долю яких ніхто не знав, а тому ходили чутки, що їх знищили. Про розкутість моїх розмов з учасниками семінару розповів у своїх спогадах Василь Захарченко:

 

"На заняттях нашого семінару з лекціями виступили Богдан Горинь і Григорій Сивокінь. У Богдана була надзвичайно цікава лекція про психологію творчості, про самовираження письменника, мистця у своїх творах, яким тоді марили всі ми і проти якого виступала офіційна комуністична критика. Після занять ми тісним колом збирались у нашій кімнаті й говорили про творчість. Горинь знайомив нас із першими новинками самвидаву – з "крамольними" віршами не відомого ще тоді нам Василя Симоненка з Черкас, про дядька, що краде в себе в колгоспі врожай, з поезією "Месія", баладою "Крила" Івана Драча, із Нобелівською доповіддю Альбера Камю... Тоді ж, під час наших розмов, ми вперше почули від Богдана Гориня про групу українських молодих юристів зі Львова на чолі з Левком Лук'яненком та Іваном Кандибою" (Холодний Яр, – № 2, – 1995, – С. 51).

 

Було про що поговорити з Миколою Вінграновським, якому я беззастережно довіряв. Розповів йому, що багато його недрукованих віршів поширюються у самвидаві, мають великий успіх, їх не тільки читають, а й вивчають напам'ять. Усі ті дні Микола перебував у збудженому настрої, який, можливо, не покидав його навіть під час сну. Не питаючи, чи придбав я його збірку, він подарував мені "Атомні прелюди" з лаконічним написом:

 

Богдану Гориню його друг Микола                                                                                 (підпис).

21. V 63. Одеса. 

 

 

Відверто кажучи, я забув, що мені пора повертатись у Львів, що там чекають на мене нові неприємності на роботі за "прогули" без поважних причин. Перед моїм від'їздом до Львова Микола написав у мій записник кілька своїх нових віршів і просив познайомити з ними всіх, хто любить його і його поезію, і обов'язково Івана Дзюбу, якщо вдасться мені розшукати його у Львові.

 

Мої зустрічі з учасниками семінару зафіксувала преса. 8 червня 1963 року "Молодь України" помістила фотографію з коментарем: "В м. Одесі проходив семінар молодих літераторів України. Це була щира розмова про справи творчі. На фото: молодий критик зі Львова Богдан Горинь (ліворуч) розмовляє з учасниками семінару". У тому ж номері була опублікована стаття одного з керівників семінару Григорія Донця "І рости, і діяти", в якій він писав про семінар: "Лекції з теоретичних питань читали критики і літературознавці В. П'янов, А. Недзвідський, М. Левченко, Б. Горинь, Г. Сивокінь, мовознавець А. Москаленко, відповідальний редактор газети "Молодь України" І. Семенець, працівники ЦК ЛКСМУ та інші".