Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина VII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 18 груд. 2013 р., 12:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 груд. 2013 р., 02:16 ]

Григорій Тютюнник

27 серпня 1961р. Володимир Лучук попросив мене допомогти йому завезти деякі речі у щойно отримане помешкання на вул. Гончарова, 29. Там же отримали помешкання Тарас Мигаль, Григорій Тютюнник, Роман Іваничук і ще кілька моїх знайомих. Володимира розпирали емоції, не міг повірити, що нарешті, має свою квартиру, де зможе розмістити величезну кількість придбаних книжок, читати, писати, перекладати. Коли випили по чарці, запропонував піти до сусіда – Григорія Тютюнника, привітати його з новосіллям і разом відзначити цю подію.

 

Григорій зустрів нас радісно, обняв, розцілував. Минуло трохи більше року, як він відмітив своє сорокаріччя, але виглядав набагато старшим. Це вперше я його так близько побачив. Мене вразили його очі. Великі і майже на поверхні, у них була така велика напруга, що страшно було на них дивитись, здавалося, що вирвуться зі своїх орбіт, яких ледве тримались. Обличчя мало суворий вигляд, таке враження, що на ньому ніколи не появлялось усмішки або була вона дуже давно.

 

- Добре, що ви зайшли сьогодні, поки я ще не зачинився у тій квартирі, бо як зачиню двері, то вже ніхто не зможе зі мною зустрітись. Нікого не хочу бачити, не вірю нікому, одна творчість мене тримає. Перебув я тяжкі роки й місяці, та ні до кого не звертався за поміччю. Мав якийсь час надію, що згадає про мене мій земляк і однокурсник Олесь Гончар. Він на два роки старший від мене, але разом у 38-му поступили у Харківський університет, разом у 41-му в складі студбату пішли на фронт, однак по-різному склались наші долі. За час мого життя й учителювання у Кам'янці-Бузькій Гончар жодного разу не поцікавився моєю долею, не запитав, чи не пора переїхати мені до Києва або Львова, допомогти отримати квартиру. І я до нього не звертався по допомогу, а тепер вже й потреби такої нема. Закриюсь, і ніхто мене не побачить, і я нікого не хочу бачити.

 

Коли настала пауза, я запитав Григорія Михайловича, яке його враження від молодого літературного поповнення.

 

- З усіх найвище ціню Івана Дзюбу. Такого критика у нас ще не було. Така глибина, така широчінь узагальнень, а найголовніше – правда у кожному реченні. То рідкісний талант і його треба берегти, щоб не знищили.

 

Моєю ідеєю фікс була психологія творчості, тож не міг втриматись, щоб не запитати, як народжувався роман "Вир", який здобув такий розголос у літературі й серед читачів.

 

- То був дуже цікавий творчий процес. Я "виходив" свій роман. У повному розумінні виходив. Нічого не писав, не робив жодних заміток, а постійно думав над романом, ходив і думав, бачив його у своїй уяві від початку до кінця, проте ще обдумував, виношував, і кожний розділ відкладався у моїй пам'яті. Нарешті, наступив той момент, коли я мусив скинути із себе той тягар. Я довго думав, де мені знайти спокійне місце. Пригадав ліс і в ньому глибокий яр. Поїхав, влаштував собі місце і почав писати. Тихо, як у могилі. Тільки іноді гадючка покаже свою голівку і щезне. Лісник приносив мені щось перекусити, а я зранку до ночі писав. Отак народжувався мій "Вир".

 

Дмитро Крвавич

3 жовтня 1961 р. Картаю себе, що не записав розмов з багатьма художниками, з якими зустрічався в останні місяці. Покладався на свою пам'ять, але не все тримається в голові. Під впливом нових вражень стираються окремі цікаві моменти попередніх зустрічей. Тому вирішив записати розмову з Дмитром Крвавичем. Переважна більшість перших моїх зустрічей із ним були випадкові, просто якось на вулиці натикались один на одного, а потім годинами вели розмову. То вже пізніше я часто бував у його майстерні й на помешканні. В розмові порушували різні питання – від теоретичних до аналізу окремих мистецьких творів. Сьогодні зустрів на вулиці Ігоря Введенського. Запитав його, чим закінчилась історія з виставкою репродукцій творів Пікассо. Ігор розповів, що наступного дня після відкриття виставки був дзвінок з обкому компартії. Запитали, чи вже демонтована виставка. Ігор розповів, що має близько 40 газет зі статтями про Пікассо – англійською, німецькою, італійською, польською та іншими мовами. Російською мовою є статті Іллі Еренбурга, професора Алпатова і багатьох інших. Якщо загляну до нього, то все це зможу побачити. Сказав, що назбиралось кілька тисяч листівок із творами різних художників, є серед них твори багатьох модерністів, окрема колекція творів абстрактного мистецтва.

 

Розмовляючи з Ігорем, я побачив, що повільною ходою до нас наближається Дмитро Крвавич. Почалася розмова втрьох. Я звернув увагу на дипломатичну манеру ведення розмови Крвавичем. Коли я познайомив його з Введенським, він підкреслено ввічливо почав розпитувати Ігоря, яка в нього професія, чим цікавиться, а коли почув, що Ігор збирає книжки з мистецтва, колекціонує репродукції з картин модерного мистецтва, запропонував йому принагідно зайти до нього в майстерню. З манери вести розмову я зрозумів, що Крвавич, де тільки є нагода, виробляє собі репутацію. Робить це розважливо, послідовно, при кожному новому знайомстві.

 

Коли Ігор пішов у своїх справах, у мене з Крвавичем зав'язалась розмова про нові бродіння в мистецтві, про різні погляди на пошуки нових мистецьких форм, прогнозування подальшої долі соціалістичного реалізму. Крвавич розповів, що Борис Йогансон, який уже здобув усі можливі нагороди – народний художник, академік, Герой соціалістичної праці, разом з іншими офіціозами розіслали листи на адресу творчих спілок з вимогою "строжайшего внимания к позиции молодежи на абстрактное искусство". На думку Крвавича, це потягне за собою ряд "виховних" заходів з боку партійних органів. На його думку, буде дано відповідні директиви керівництву Спілки художників, інституту, словом, треба очікувати нових зборів з ідеологічних питань.

 

Я розповів про реакцію обкому компартії на виставку Пікассо, про яку ми говорили з Ігорем, висловив йому свої міркування з приводу потягу молоді до всього нового, запевнив, що ідеологічні наради тільки загострять зацікавлення молоді новими формами у мистецтві. Запитав Крвавича, в чому він бачить плюси абстрактного мистецтва і почув дуже цікаві міркування.

 

- Ненормальним є, що картина має раму. Рама є чимось чужорідним для живописного твору. В оформленні виставки сільського господарства було використано абстрактні кольорові плями. Таке оформлення всім сподобалось. Але якщо б ці кольорові плями обтягнути рамою, то ефект був би негативний. Це означає, що абстрактне мистецтво не терпить рами, йому потрібний простір. З іншого боку, рами можна позбутись, якщо вдатися до стінного розпису.

 

Подію відзначили...

Десяткам людей читав я опубліковані "Літературною газетою" вірші Драча і Вінграновського. Добірка поезій Коротича захопила мене менше, хоча на роботу до мене приходив художник Роман Турин з його віршами і не міг нахвалити, який то сильний талант. Тут наші погляди не збіглись, бо я цитував напам'ять Вінграновського і Драча, доводячи, що кожен з них силою таланту перевершує Коротича. Тепер усі мої розмови з друзями і знайомими починались або закінчувалися розмовами про публікації молодих в "Літературній газеті".

 

23 березня 1962 р. "Літературна Україна" помістила повідомлення про засідання Президії Спілки письменників України, на якому до Спілки було прийнято молодь: Миколу Вінграновського, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Івана Драча, Петра Скунця, Миколу Сингаївського, Роберта Третьякова. Про кожного з них коротка довідка, а під довідками – сім портретів. Вдивляюсь в обличчя кожного з них. Вінграновський наче весь у русі, кидає гострий погляд на глядача, погляди Дрозда і Скунця спрямовані вниз, можливо, на книжку. Відкриті обличчя з поглядом на глядача у Євгена Гуцала й Івана Драча. Очі відкриті, виразні, зосереджені. У Драча на устах ледь блукає усмішка. У примруженому погляді Миколи Сингаївського є щось холодне і неприємне, а в обличчі Роберта Третьякова – дитяча наївність.

 

Якщо вірити поміщеним під фотографіями довідкам, незабаром мають вийти збірки поезій Вінграновського "Атомні прелюди", книжка віршів Драча, новели Гуцала "Люди серед людей". З газетою після праці пішов на вул. Гончарова, 29, де у квартирі № 6 мешкав Микола Петренко. Мусив з кимсь поділитися радістю.

- Бачив? Дивись! Сім нових членів Спілки! То ж сила!

- Бачив, читав. То дуже добре, що газета подала усіх сімох портрети, але чому вона не практикує це постійно, а робить вибірково!? Якщо подавати інформацію про нових членів Спілки, то треба, щоб про всіх однаково. А то про одних і довідки, і фото, а про інших тільки прізвища.

- Але ж які на цей раз прізвища!

- Я не заперечую, але треба подавати повідомлення про всіх нових членів Спілки однаково, помістити і довідку, і фото, щоб читач міг познайомитися, вибрати, хто йому до вподоби.

 

Микола в усьому вимагав справедливості. Йому важко було заперечити. Я відчував, що він був ображений за своїх львівських друзів, яких прийняли до Спілки тихо і непомітно, без публікацій їхніх фото. Можливо, згадав своє прийняття у Спілку. Щоб якось вийти з того суперечливого настрою, сказав, що варто відзначити нове поповнення, і запитав, чи пив я колись чистий спирт.

- Ніколи.

- А хочеш спробувати?

- Не знаю, чи в мене то вийде, але спробую.

 

Микола приніс із кухні пляшку зі спиртом і традиційну закуску – хліб, сало і часник. Дав докладну інструкцію, як треба пити спирт. Головне, щоб затримати дихання після того, як перехилити чарку, а тоді зразу, не дихаючи, випити води. Налив дві чарки по 50.

- Запам'ятав? Дивись!

 

Він спокійно перехилив чарку, взяв чашку з водою, випив, а тоді видихнув повітря, повільно вдихнув і ще раз запитав:

- Зрозумів?

 

Я хитнув головою, перехилив чарку і запив водою. Було таке відчуття, наче у груди вдихнув з печі жарінь. Жоден напій не зрівняється з чистим спиртом. Так вперше в житті я наважився пити вогонь, бо як інакше назвеш пиття чистого спирту? Отак ми відзначили прихід нового поповнення в літературу. Той вечір ще більше здружив мене з Миколою.

 

Львів будять кияни

У квітні 1962 р. громадськість Львова була збуджена однією з найбільших культурних подій – демонструванням першого радянського широкоформатного художнього фільму "Повість полум'яних літ".

 

З цієї нагоди до Львова приїхав виконавець головної ролі Івана Орлюка, учень Олександра Довженка актор Микола Вінграновський. Широкоформатний кінотеатр "Львів" був вщерть заповнений людьми.

 

Перед демонструванням фільму з цікавою оповіддю, як створювався фільм, виступив Микола Вінграновський. Розповідав так цікаво і так натхненно, що зал міг слухати його годинами. Вінграновський розсмішив усіх присутніх розповіддю, як треба було йому обнімати артистку, яка йому зовсім не подобалась, яка це була для нього каторжна мука передавати почуття любові, якої та артистка у ньому не пробуджувала.

 

- Зверніть на це увагу у фільмі й поспівчувайте мені! – сказав виконавець головної ролі Орлюка, і зал загримів оплесками. Слово про фільм і про свого друга актора і поета Миколу Вінграновського – сказав Іван Драч. Його виступ глядачі також зустріли гарячими оплесками. Після перегляду фільму в залі довго не вщухали овації. Вінграновському вручили кілька букетів, і цей оберемок весняних квітів кинув додаткове багатобарвне світло на його сяюче обличчя.

 

Глядачі довго не відпускали Вінграновського із залу, а коли він, нарешті, за допомогою Ростислава Братуня і його дружини Нелі звільнився й вийшов на вулицю, фотограф попросив людей розступитись, щоб можна було сфотографувати актора, який викликав таке захоплення у глядачів. На поміщеній світлині бачимо Вінграновського, який щойно вийшов із залу кінотеатру. Головними опікунами київських гостей були Ростислав Братунь з дружиною Нелею. Вони попросили фотографа, щоб зняв їх разом. Коли Микола Вінграновський став поруч із молодою і привабливою Нелею Братунь, то вручив їй один із подарованих йому букетів. Так вони і сфотографовані – молоді, красиві, з сяючими від радості обличчями.

 

Частина людей після закінчення демонстрації фільму розійшлась, а частина ще стояла біля кінотеатру, щоб побути з актором, який заворожив їхні серця. Було багато охочих сфотографуватися з головним героєм дня, тому хтось подав думку, щоб зробити спільну фотографію з Вінграновським і Драчем. Люди стали у довгий ряд, якого не вміщав об'єктив фотоапарата.

 

На одній із світлин, що збереглася з того часу, у першому ряду (зліва направо) можна пізнати Марію Кузьму, поруч неї Марія Луцишин (майбутня дружина Драча), за нею актор Юрій Брилинський, праворуч з букетами квітів Микола Вінграновський, з букетами квітів Іван Драч, якого тримає під руку дружина поета Андрія Волощака Ізидора, поруч з нею Богдан Горинь, Роман Бучко, Леся Захарків, працівники кінотеатру, глядачі.

 

Травневий приїзд до Львова Дзюби, Драча і Вінграновського

Сталося так, що перегляд фільму "Повість полум'яних літ" був лише увертюрою до ще більшого дійства, яке сколихнуло Львів наступного місяця. Коли минули вихідні – 1 і 2 травня, Микола Ільницький (завідував відділом літератури і мистецтва у "Ленінській молоді") після зустрічі зі своїм редактором сказав мені, що терміново потрібна стаття для "Ленінської молоді" про молоду українську поезію. Причина такої нагальності в тому, що 9 травня до Львова приїжджають Вінграновський і Драч, будуть зустрічі з громадськістю, треба щось до їхнього приїзду підготувати. У той час я працював у Львівській школі № 7, уроки забирали багато часу, залишалися ночі. Щоб не підвести Миколу, я пожертвував своїм сном і написав статтю, яку Микола до невпізнання скоротив, бо все, що я писав, виходило за межі можливостей його газети.

 

Під час демонстрування фільму "Повість полум'яних років" гостями з Києва – Вінграновським і Драчем, опікувався Ростислав Братунь – заступник голови Львівської організації СПУ. Ходили слухи, що між ним і Павличком велася прихована від людських очей боротьба за першість у здобутті іміджу і, очевидно, посади. Тому ініціативу зустрічі київських гостей на цей раз взяв у свої руки Дмитро Павличко. Це, мабуть, за його порадою були повідомлені про приїзд до Львова київської трійці – Дзюби, Драча і Вінграновського львівські газети з проханням подати інформацію і статті.

 

Шановних гостей запросив у видавництво "Каменяр" тодішній його директор Тиміш Одудько. Коли Павличко вів гостей до видавництва, по дорозі перестріли молоду поетесу Адріяну Савків, взяли її з собою і разом сфотографувалися на тлі популярного у той час комуністичного плакату.

 

Тим часом із ЦК КПУ надійшла вказівка обкому партії не подавати у газетах жодних повідомлень і статей про "візитерів", віднестися до приїзду критично. Органи обкому партії – "Вільна Україна" і "Львівська правда" – тут же зняли підготовлені матеріали, а "Ленінська молодь" була органом обкому комсомолу, якого не попередили про вказівку ЦК, тому 9 травня комсомольська газета вийшла із моєю статтею під промовистим заголовком "Так, це новаторство" разом з поміщеною гарною фотографією Драча і Вінграновського. Цей випуск газети моментально був розкуплений з кіосків.

 

Того ж дня ректор Львівського університету Євген Лазаренко на прохання Дмитра Павличка надав шевченківську аудиторію для зустрічі громадськості з київськими гостями. Виступ Івана Дзюби, який заявив, що від народу приховуються справжні літературні таланти – видатних поетів, прозаїків і драматургів, а всяко декларуються сірі й бездарні твори Корнійчука, Дмитерка та ін., зал зустрів бурхливими оплесками. Дзюба дав високу оцінку надії української літератури – молодим поетам Вінграновському і Драчу, з якими відбувається зустріч. На громадянських мотивах у творчості молодих поетів зробив наголос у виступі Михайло Горинь.

 

Викладач університету Іван Дорошенко різко критикував присутніх поетів, напав на виступ Івана Дзюби, Михайла Гориня і на мою публікацію у "Ленінській молоді":

- Що такого видатного створили молоді поети, що їх тут вихваляє Іван Дзюба? Один Горинь пише про них як про новаторів української поезії у "Ленінській молоді", а другий Горинь намагається нав'язати присутнім думку, що молоді поети продовжують традиції Шевченка і Франка.

 

У той час як виступав Іван Дорошенко, до аудиторії у супроводі представника обкому партії зайшов високий худий чоловік з пісним виразом на обличчі, якого представили, як працівника ЦК компартії України. Можна було здогадатись, що він спеціально був посланий у Львів і зразу ж з аеропорту його привезли в університет, щоб припинив ту, на його думку, "вакханалію" з ідеологічними збоченнями, до якої вдалися "вояжери" Вінграновський, Драч і їхній натхненник Іван Дзюба.

 

Температура залу була така висока, що її не здатний був охолодити посланець ЦК КПУ. Його виступ просто зігнорували. Правдоподібно, що він того ж дня відбув до Києва, а заплановані зустрічі громадськості Львова з київськими літераторами тривали. Шановних гостей буквально розривали запрошеннями погостити у домашній обстановці – дружина Андрія Волощака Ізидора, Лариса Крушельницька, у свої майстерні запрошували графіки, живописці й скульптори. На помешканні в Андрія Волощака зібралася велика компанія. Крім киян, за довгим столом розсілися львівські письменники і шанувальники поезії.

 

Були і курйозні моменти, коли Вінграновський сипав компліменти Олені Антонів, а Роман Іваничук перервав його, запевнюючи, що він набагато давніше знає Оленку і вже нагородив її тими компліментами, які Микола говорить їй щойно тепер. То було не дуже тактовно – перебивати гостя з Києва, але ситуацію якось вдалося згладити, вечір минув у жартах, тостах, читанні віршів.

 

Ще одна незручна ситуація була, коли я запросив київську трійцю у графічну майстерню Спілки художників, де на нас чекала Софія Караффа-Корбут, щоб показати шановним киянам графічні твори. Того добра у Соні було багато, вона не знала, з чого починати і чим закінчувати. Я кажу їй:

- Караффо, покажи їм свій шевченківський цикл!

 

Соня звикла, що я до неї так звертаюсь, не заперечувала. Пізніше, за моїм прикладом, так звертались до неї й інші, вимовляючи першу половину прізвища. Іван Дзюба, почувши звернення "Караффо", подумав, що це ім'я, і щоб висловити захоплення побаченими творами, сказав:

- Карафко, я захоплений вашою графікою. Добре було б видати "Кобзар" з вашими ілюстраціями!

 

Почувши "Карафко", Соня знітилась, почервоніла і випалила сердито:

- Яка я вам "карафка"! Я не "карафка", а Софія Петрівна Караффа-Корбут. Отак. Ви багато вже побачили, а чого не побачили, то вам покаже Богдан. У нього є всі мої твори, а тут тільки частина.

 

Іван Дзюба попросив пробачення, сказав, що прийняв прізвище за ім'я, а тому так вийшло. Соня вибачливо всміхнулася, відкликала мене і сказала, що можу подарувати киянам зі своєї колекції все, що вважатиму за потрібне.

 

Після Будинку вчених відбулась остання із запланованих зустрічей у Будинку архітектора. Коли відгриміли овації і поети зі сцени зійшли до народу, до мене підійшла Марія Луцишин – випускниця львівської школи №7, в якій я працював учителем і деякий час давав уроки української літератури в 10-му класі, який вона закінчувала. Дівчина звернулася до мене і попросила, щоб я допоміг їй пробитися до Івана Драча, оточеного людьми, бо хоче передати йому передруковані на машинці його вірші. У мене не було жодної складності підійти з Марією до Драча і познайомити їх. На тому моя місія була закінчена, Драч щось переговорив з Марією і, залишивши усіх бажаючих з ним поспілкуватися, вирішив провести додому, бо надворі було уже темно. Після тої зустрічі Іван підтримував контакти з Марією через листування спочатку з Києва, а потім із Москви, де у 1962-1964 рр. був слухачем Вищих сценарних курсів Держкіна СРСР. Чим завершилось їхнє листування – неважко догадатись: під час одного з приїздів до Львова Іван одружився з Марією, і зміцнивши таким чином міст Київ-Львів ще однією міцною сімейною ланкою.

 

Після офіційного оформлення шлюбу вони зайшли до майстерні Теодозії Бриж і сповістили цю новину. Роздобули пляшку вина, Микола Петренко сказав тост за молодих і вся церемонія на цьому закінчилася.