Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина VIII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 21 груд. 2013 р., 06:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 груд. 2013 р., 05:42 ]

"Де тебе чорти носять?"

Цілком можливо, що на надруковану у "Ленінській молоді" мою статтю "Так, це новаторство" звернув увагу Дмитро Павличко, бо важко чимось іншим пояснити причину появи 10 червня 1962 р. у дверях мого помешкання записки, від читання якої кліщами здавило виски:

"Богдане! Де тебе чорти носять! Павличко за тобою весь день шукав. Домовився про працю. Тобі негайно треба йти на прийом до Маланчука!

В. Лучук".

 

Я ще раз перечитав записку. Стукотіло в голові. Йти на прийом до Маланчука? Того ненависного усім Маланчука, який в усьому дошукується буржуазного націоналізму, душить все, у чому пульсує жива думка, у чому український дух. Що робити? Як тут бути? Але ж не я домовлявся, а Павличко. Якщо не піду, то як тоді мені глянути в очі Павличка? Отже, піти і вислухати, що скаже той ненависний усіма інквізитор.

 

Зранку 11 червня я прийшов до будинку обкому компартії і подзвонив з прохідної по внутрішньому телефону у приймальню Маланчука. Сказав, що дзвонить Богдан Горинь. Відповідь була коротка:

- Почекайте кілька хвилин, вам випишуть перепустку.

 

І ось я у просторому кабінеті Маланчука. Моєму здивуванню не було меж, коли замість Маланчука я побачив біля столу свого університетського викладача Івана Дорошенка. "Так ось із ким дружить Дорошенко і чому він такий правильний, чому так гостро в університеті виступав проти молодих поетів", – подумав я і замість привітатися зі своїм викладачем, сухо сказав:

- Я на прийом до Маланчука.

- Він скоро буде, – відповів Дорошенко.

- А ви у якій справі?

- Мені передали, щоб я записався на прийом, от я і прийшов.

 

У Дорошенка було багрове обличчя. Можливо, перед моїм приходом він випивав з Маланчуком або прийшов до нього уже після того, як побував у якійсь кнайпі. У мене не було жодного бажання продовжувати з ним розмову.

 

Як тільки я відповів Дорошенку, з дверей, що були замасковані у стіні позаду стола, вийшов Маланчук.

- Горинь?

- Так, Горинь.

 

Наче забувши про мене, Маланчук, звертаючись до Дорошенка, почав виголошувати цілу тираду:

- Подумаєш, ще один Стасов знайшовся. Про літературу пише, про мистецтво пише, як тобі це подобається, Іване Івановичу? Ти його знаєш?

- Так, він закінчив університет, – відповів, ще більше побагровівши, Дорошенко. Його обличчя раптом стало якимсь червоно-фіолетовим. Таким я його ще ніколи не бачив. З усього видно було, що він відчуває великий дискомфорт.

- У вас розмова, то, може, я піду?

- Сиди! – владно сказав Маланчук і почав міряти мене з ніг до голови, не пропонуючи сісти.

- Де ви працюєте?

- У школі № 7.

- У школі, очевидно, вам не місце. Такі, як ви, не можуть виховувати нашу молодь. Проте мені не зрозуміло, чому і Вільде, і Павличко доводять мені, що ви повинні працювати у музеї. Так працюйте! Що вам заважає? Ви звертались до директора музею?

- Звертався. Директор сказав, що прийме на працю у музей тільки у тому разі, якщо буде вказівка обкому партії.

- Так ви прийшли за вказівкою, – кривлячи усмішку, запитав Маланчук.

- Я прийшов, бо мені сказав прийти Павличко.

- Так, вчора Павличко у мене був, йшла мова і про вас, він запевнював мене, що ви цікавитеся сучасним мистецтвом, щось пишете, але, як мені відомо, ви пишете на теми літературні, а не мистецькі. Доведеться вибирати: або література, або мистецтво. Стасови нам не потрібні. Так хочете працювати в музеї чи ні?

- Хочу, тому і прийшов.

- Якщо хочете працювати, то вивчайте марксизм і викиньте з голови все, що не відповідає марксистському світогляду. Чули? То запам'ятайте те, що чули. А тепер ідіть у музей і скажіть Катрушенкові, щоб прийняв вас на роботу.

 

Від обкому партії я помчав на вулицю Драгоманова до Музею українського мистецтва. У вестибюлі директор Музею стояв разом з працівниками, обговорювали якесь питання. Усі працівники мене знали, я часто бував у Музеї, виступав на обговоренні виставок. Віра Свєнціцька кілька разів говорила мені, що треба якось вплинути на директора, щоб прийняв мене на роботу, але мої розмови з Катрушенком закінчувались одним і тим же:

- Музей – то ідеологічна робота. Мені сказали приймати нових працівників тільки після того, як кандидатура буде погоджена з обкомом партії.

 

Про ту відмову директора прийняти мене на роботу знали всі – в тому числі й Вільде, і Павличко. Та коли я у вестибюлі почав розповідати, що був в обкомі партії на прийомі у Маланчука, і той сказав передати директору, щоб прийняв мене на роботу, в усіх витягнулись обличчя і ніхто не промовив жодного слова. Після німої сцени директор Музею Катрушенко спромігся вимовити:

- Йдемо зі мною у кабінет. Мушу передзвонити Маланчукові, щоб часом не передумав.

"Ото заробив я собі репутацію, побувавши на прийомі у Маланчука", – думав я собі, коли йшов у кабінет директора. Катрушенко при мені подзвонив Маланчуку і той підтвердив, щоб оформити мене на роботу. Що він ще говорив – директор мені не розповів. І лише після того, як я кожному працівникові музею розповів, яким чином потрапив до Маланчука і що він мені говорив, вдалося розтопити той лід, який був у перший день моєї праці. Через кілька днів з колишніми концтабірниками – Вірою Свєнціцькою і Петром Лінинським – ми уже розмовляли на всі теми як давні знайомі.

 

Несподівана радість

Через місяць чи півтора дзвонить мені у музей Микола Петренко:

- Маю нагоду поїхати на Далекий Схід. Хочу доручити тобі доглядати квартиру. Хоч якийсь час поживеш по-людськи. Чого мовчиш?

- За таку перспективу варто випити по чарці!

- Приходь, то і вип'ємо, а заодно віддам тобі ключі від квартири.

 

Випили, закусили, посперечалися, а в кінці, як це часто бувало, Микола прочитав свої нові вірші. Читав він завжди спокійно, без надриву, рівним, душевним голосом. Кращі вірші Петренка – то була сповідь душі, щира і непретензійна. Я любив слухати, як він читає, хоча мені більше подобалися поезії, в яких клекотіли громи і спалахували блискавки. Микола знав мої смаки, але відстоював своє право бути самим собою. Наші суперечки не віддаляли нас, а зближували. Вважаю, що вирішальну роль мала щирість в усьому, про що б ми не говорили. Я був по-справжньому вдячний Миколі за такий сюрприз. Він передав мені ключі від своєї квартири з головним наказом: дивись, не забувай поливати вазони і тримай чистоту. Про свою поїздку і про передачу мені ключів Микола розповів у своїй книжці "Лицарі пера і чарки" (Львів, 2000). І тут я вже не вперше звернув увагу на дивні капризи пам'яті: Микола пише, що погодився з пропозицією поїхати на Далекий Схід під впливом тяжкого настрою, який був у нього після смерті Григорія Тютюнника:

 

"З якоїсь вулиці переходжу на іншу, безлюднішу, думаю про щось чи й ні, але десь у собі замикаюся ще глибше.

 

І от – маєш: просто переді мною журналісти з "Вільної України" Юрій Малявський і Олег Матов. Веселі, збуджені. І просто до мене:

- Миколо, полетиш з нами у Владивосток? Відкривається новий рейс, і начальство запросило групу журналістів, у нас є зайвий квиток, у фотографа щось дружина прихворіла!

 

Дзвоню Богданові Гориневі: "Поживеш у мене, я на Далекий Схід, звідти заїду до матері на Алтай, вона там із сестрою, давно вже їх не бачив, а тут така нагода: задарма в таку далеку дорогу!.."

 

Богдан радий: місяць відчуватиметься господарем помешкання, адже досі так само шукав притулку по львівських закутках..." (С. 142).

 

Коли Микола писав ці рядки, то був впевнений, що його поїздка на Далекий Схід відбулася зразу ж після смерті Григорія Тютюнника, що настала 29 серпня 1961 року. Насправді ж у пам'яті об'єдналися два роки – серпень 1961-го і серпень 1962-го. Відбулося те, про що я писав у вступі до книжки "Обираю колаж!". Єдине, чим би я міг переконати Миколу, що на Далекий Схід він їздив не у 1961-му, так це його листом, який отримав 29 серпня 1962 р.

 

На конверті зазначена адреса: Кемеровська обл., Новокузнецьк-1, Толмачова, 52. М. Петренко:

 

Богдане, здоров!

Пишу тобі листа уже з Новокузнецька, від мами і сестри. Бач, як воно таки летить час. Буду тут ще днів 5, а потім у Києві днів 5, і – Львів.

 

Вирвався-таки з Владивостока і літаком – сюди! Третій день бражничаю та п'ю. Бо треба, сам знаєш. Не до умору, ну все-таки. У Києві зупинюся, бо маю справу зі збіркою. Ти ж тоді надіслав мені рецензію другу з листом, що вони хочуть у серпні здати збірку в набір. От мені й треба там трохи побути.

 

Наживайся, поки мене нема! Але дивись, щоб був порядок. Головне, щоб підлога блищала, бо я коли приїду, то трохи повибрикуюсь на ній. Мені вже можеш не відписувати, бо тут не застанеш, а в Києві також хто знає. Писати багато не буду, бо стужив за Львовом. Тут написав мало, бо довелося зайнятися заробітками – заробити грошей на літак, та на дорогу, та ще сюди-туди. До того ж я спеціально розвіювався, особливо під час подорожі на Камчатку. Вона зайняла 22 дні!

 

Привіт хлопцям і декому з дівчат. Скоро буду.

 

Микола.

Я звернув увагу, що лист із Новокузнецька до Львова йшов рівно тиждень: відправлений був 23 серпня 1962 р., а прийшов до Львова 29 серпня, тоді як з Києва лист приходив за один-два дні. Мої сподівання, що на квартирі Миколи я матиму можливість заглибитись у працю над психологією творчості, книжкою про Северу, що напишу кілька статей, не виправдались. Коли Софія Караффа-Корбут дізналася мою нову тимчасову адресу та ще й з телефоном, то мене мало не кожного дня лихоманило від її дзвінків. Найбільшою несподіванкою було, що вона знайшла будинок письменників на Гончарова, 29, розпитала сусідів, у якій квартирі живе Микола Петренко, і нанесла мені несподіваний візит. На щастя, листи вона і далі писала на головпоштамт, але про Соню Караффу-Корбут і її листи доведеться розповісти окремо, бо це цілий епістолярний роман.

 

Триб життя

Кожного дня після праці я відвідував головпоштамт і отримував там листи. Невдовзі після знайомства з Іваном Світличним написав йому короткого листа. Судячи з мого звернення, в перші місяці ми були з ним ще на "Ви". Збереглася чернетка листа, в якому я писав:

 

"Дорогий Іване!

Висилаю Вам "нові" вірші Лучука, надруковані в нашій обласній газеті".

 

А далі була інформація про літературне і мистецьке життя Львова. Після тріумфальних травневих виступів у 1962 р. Дзюби, Драча, Вінграновського до Львова почалося паломництво творчої інтелігенції спочатку з Києва, а потім із Сум, Харкова, Чернігова та інших міст. У той час я збирав матеріали для праці "Мистецтво Галичини 20-30 рр. 20 ст.". Мені добре відомим був той епохальний період культурного життя Львова, який навіки вписали у літопис України спільними зусиллями вихідці зі східних і західних областей України. Потребу в налагодженні контактів між Львовом і Києвом на повну силу усвідомив ще Іван Франко На відміну від деяких теперішніх галичан, він був поборником соборності, вірив, що настане час об'єднання українських земель, пророкував українському народові, що:

 

...прийде час, і ти вогнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі...

 

Розуміючи важливість наведення контактів між Львовом і Києвом, я готовий був віддати весь свій час, всі свої знання, енергію, аби тільки прихилити до Львова, зацікавити Львовом інтелігенцію Києва та інших східноукраїнських міст. Якщо б назвати прізвища усіх шановних гостей, що побували у галицькій столиці, яких я знайомив з експозицією Музею українського мистецтва, з архітектурними пам'ятками Львова, з Личаківським і Янівським цвинтарами, яких водив у майстерні львівських художників, то вийшов би величезний список, в якому були б імена відомих поетів, прозаїків, драматургів, режисерів, критиків, живописців, графіків і науковців різних профілів.

 

На початку вересня 1962 р. після довгих років розлуки приїхав рідний брат матері Богдан Грек, який разом з батьками і двома сестрами – Пелагією і Марією – був депортований у Пахта-Аральський район Казахстану. Батьки не витримали спеки, захворіли і їх похоронили у казахських пісках. Богдан Грек закінчив курси трактористів, деякий час водив трактор по казахських степах, а пізніше працював у міжколгоспній тракторній бригаді. Він змирився із своєю долею і обминав розмови, які торкалися політики.

 

Влітку 1962 року з Києва до Львова приїхали режисер Ігор Грабовський, Валерій Шевчук і Володимир Дрозд. Я ознайомив їх з експозицією музею. Коли зупинились біля творів Кондзелевича, то Валерій не стримав своїх емоцій: "Яка ж то сила!" – вигукнув він.

 

Ми довго стояли біля шедеврів Богородчанського іконостасу, поки я не сказав, що нам ще багато оглядати, тому мусимо переходити в наступний зал. В той час я був захоплений генієм Новаківського, намагався розповісти про його новаторський, бунтівний дух в мистецтві початку 20 ст., але мені видалось, що перед внутрішнім зором Валерія ще не зникли геніальні витвори Кондзелевича. Я відчув до молодих талантів велику симпатію, водив їх в майстерні львівських художників, знайомив з Личаківським цвинтарем (без супроводу там важко самому зорієнтуватись, а мені було відоме кожне захоронення видатних наших діячів), був з ними в Ірини Вільде і Михайла Рудницького. Останній подарував чи то обом, чи тільки Валерію свою книжку "Від Мирного до Хвильового". Коли заходила якась розмова, Дрозд любив кидати жартівливу репліку: "На всі питання вичерпну відповідь дасть Валерій Шевчук!". І справді Валерій відповідав і за себе, і за Дрозда.

 

23 серпня 1962 р. прийшов лист від Валерія Шевчука, адресований на головпоштамт (до запитання), де я отримував кореспонденцію, вважаючи, що це надійніше, ніж адресувати на помешкання, яке я винаймав. Цей суто діловий лист, відправлений з Житомира, як свідчить штамп на конверті – 22 серпня 1962 р., підтверджує, що з Валерієм я вже був знайомий раніше. Він писав:

 

Привіт, Богдане!

Користуюся змогою потурбувати тебе. В видавництві Львівського університету у 1962 році вийшла книга, переклад з древньогрецької –Менандр "Відлюдник".

 

Ця книга дуже потрібна одній цікавій і дуже симпатичній людині, перекладачу на українську мову "Одіссеї" (вона має незабаром вийти з друку), перекладачеві з Есхіла і Арістофана – Борисові Тенові.

 

Коли знайдеш цю книгу, надішли на адресу:

Житомир, ІІІ-й Чуднівський зав., 14-а

Шевчукові Анатолію.

Це адреса мого брата. Обіймаю.

Щиро твій Валерій Шевчук.

 

З цього листа я вперше дізнався, що у Валерія є брат Анатолій, який живе у Житомирі на вул. ІІІ-й Чуднівсський завулок. З Анатолієм я познайомився наступного року, коли він приїхав до Львова зі своєю дружиною.

 

У кінці вересня до Львова завітав актор і режисер Іван Миколайчук. Ми познайомились на львівській телестудії, куди я приніс черговий сценарій про творчість львівських художників. Іван був дещо молодший від мене – я з 1936 року, а він з 1941-го, ми легко знайшли спільну мову і з того дня стали друзями. Миколайчук розповів, які ролі його приваблюють, які сценарії треба написати, як ставити треба нове українське кіно. Він вмів захоплено розповідати, запалювати своїми ідеями тих, що його слухають. Пообіцяв познайомити його зі своєю колекцією графіки, тому дочікувався, поки запишуть зустріч з ним, щоб повести його до себе на Театральну.

 

Мирослав Скочеляс (він завідував музичною редакцією) запропонував, щоб ми сфотографувались на пам'ять. Івана попросили стати у центрі, ми – з обох боків. З творів графіки, з якими я його познайомив, Івана найбільше захопили ліногравюри київського архітектора і мистця Анатолія Зубка. Від деяких його гравюр він не міг відірвати очей. Я дав йому можливість вибрати собі одну з ліногравюр, й Іван довго вдивлявся, на чому зупинити свій вибір, бо його захопила вся творчість Зубка. Сказав, що такі художники дуже пригодилися б для кіно, як буде нагода, то скаже про це Зубкові.

 

"Крила" психології творчості

На початку жовтня 1962 р. до мене звернувся Ростислав Братунь з проханням, щоб на засіданні літературної студії, що відбудеться у приміщенні Львівської організації Спілки письменників, виступити з доповіддю про психологію художньої творчості. Мовляв, з тою темою ти вже неодноразово виступав, тож не будеш тратити час на підготовку, а до теми великий інтерес. Підкреслена прихильність до мене Ростислава Братуня виключала можливість відмови, тому я дав згоду і наступного дня прийшов у Спілку. Як з'ясувалося, до Львова приїхав головний редактор Держлітвидаву Роман Чумак, і Братунь вирішив продемонструвати, на якому рівні відбуваються засідання літстудії. Все було, як належиться, відбулася дискусія, я почув і похвалу, і зауваження, і заохочення дальше працювати над цікавою темою. Не пригадую, чи було якесь повідомлення про це засідання в обласній пресі, а зате 16 жовтня 1962 р. "Літературна Україна" помістила коротку інформацію під назвою "Студійці вчаться", в якій повідомлялося, що "на чергове засідання літстудії при Львівській філії Спілки письменників України завітав гість з Києва – головний редактор Держлітвидаву Роман Чумак" і що "на цьому ж засіданні з доповіддю про психологію творчості виступив науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва, студієць Богдан Горинь.

 

У жвавій дискусії, яку викликала ця доповідь, взяли участь письменники Ольга Баркова, Р. Братунь, головний редактор Львівського книжково-журнального видавництва І. Сварник та студійці М. Ільницький і С. Цетляк".

 

Як пізніше з'ясувалося, на поміщену замітку звернув увагу тодішній голова комісії по роботі з молодими авторами СПУ Володимир П'янов. Він подзвонив до Львова Р. Братуню, щоб розпитати про мою доповідь і дізнатись мою адресу. Братунь, як можна було здогадатись, розхвалив доповідь і сказав П'янову, що найкраще дзвонити або писати мені у Музей українського мистецтва.

 

25 жовтня 1962 р. на адресу Музею українського мистецтва (Драгоманова, 42) прийшла телеграма такого змісту: "Плануємо творчий звіт тема питання психології художньої творчості необхідно прибути Київ 30 жовтня вранці – П'янов".

 

Запитавши у Братуня телефон, я подзвонив П'янову, що не зможу прибути 30 жовтня, бо їду до Києва раніше, а затриматись не зможу. На початку листопада 1962 р. від Володимира П'янова на бланку СПУ прийшов лист:

 

Шановний тов. Горинь!

Дуже шкодую, що не вдалося поговорити з Вами. Було б краще про все домовитися під час Вашого перебування в Києві. Проте, гадаю, не пізно буде обміркувати деякі питання Вашого творчого звіту у самий день звіту. Я планую провести Ваш звіт 19 листопада в Будинку літераторів. Тема – питання психології художньої творчості. На звіті будуть письменники різних поколінь, а також молоді художники та члени літературних студій. Доповідь має обговорюватися. Через те прошу Вас надіслати тези чи саму доповідь у кількох примірниках.

 

Інтерес до теми тут значний. Ви в цьому переконаєтесь самі. Одне тільки прохання: використайте якмога більше матеріалу з української літератури, зокрема сучасної.

 

Щодо іншої Вашої теми, то про це ми поговоримо в Києві. Я за те, щоб Ви зробили доповідь і на ту тему. І це ми зробимо у формі заспіву до дискусії, яку проведемо наприкінці листопада. Зараз уже йде підготовка до дискусії. Готуйтесь і Ви. Але про це потім.

 

Ми ждемо Вас 19. XI ц. р. вранці. Удень я познайомлю Вас з керівництвом Спілки, а ввечері о 18-30 почнемо Ваш творчий вечір. Якщо потрібно, то ми зробимо офіційний виклик.

 

Користуюсь нагодою, щоб найсердечніше привітати Вас з святом Жовтня.

З повагою                                                                                                                                                                (підпис) В. П'янов.

 

У середині листопада з Києва надійшло дві поштові картки, цікаво, що обидві, наче по домовленості, датовані 13 листопада 1962 р. Одна, адресована на головпоштамт, до запитання, від Валерія Шевчука. Під час його приїзду до Львова я розповідав йому про великий успіх, який мала організована мною виставка Анатолія Зубка, що відбулась у Львівському Будинку архітекторів. У "Ленінській молоді" 22 липня було надруковано порізану Миколою Ільницьким мою статтю про цю виставку – "Шукання свого голосу". Микола виправдовувався, що більшої площі газета не може відвести для рецензії про виставку, бо від газети вимагають інших матеріалів, "сам знаєш яких".

 

Валерій, побачивши в мене твори Зубка, загорівся бажанням, щоб організувати аналогічну виставку в Києві. Сказав, що обов'язково повідомить мене, як у цьому напрямку рухається справа, чи вдалося домовитись про зал, щоб Київ познайомився з творчістю цього мистця, а також обіцяв розповісти про вечір, який мав відбутись у Києві. Валерій писав:

 

Дорогий Богдане!

Вечір, про який я обіцяв тобі написати, був добрий, хоча відбулося те, що я сподівався, тобто несприйняття мене було повне. Одначе збираюся серйозно зайнятися справою виставки Зубка. Новиченко підтримав це. Казав, що сприятиме. Хоче познайомитись з ним і подивитися, бо він, все-таки, смак в живописі має гарний. Оце їду до Вінниці і Кам'янець-Подільського. Після того почну питати скрізь, щоб виставка все ж відбулася.

 

Обіймаю.                                                                                                                                                                    Твій Валерій.

 

Друга картка прийшла на адресу Музею українського мистецтва від Івана Світличного:

 

Дорогий Богдане!

Щиро дякую за книги. В. П'янов сказав, що ти маєш скоро приїхати в Київ. Гадаю, ми побачимося? Якщо тобі буде зручно, в мене можна й зупинитися – я був би радий познайомитися з тобою ближче.

 

Отже, до скорої зустрічі. Вітання від дружини.

Чекаю.

І. Світличний.

13.11. 62.

 

Творчий звіт у СПУ

Коли П'янов говорив Світличному, що я невдовзі маю приїхати до Києва, то мав на увазі приїзд у зв'язку з запланованим у Спілці письменників моїм творчим звітом як молодого критика. 18 листопада у неділю ввечері я сів у поїзд і вранці 19 листопада 1962 року прибув до Києва, поснідав у якомусь буфеті на Хрещатику і попрямував до Будинку літераторів, де уже була вивішена гарно написана афіша.

 

Я звернув увагу, що замість 19 листопада на об'яві написано "вівторок 20 листопада". Це мене цілком влаштовувало, бо жодного тексту доповіді не мав, тому попросив Володимира Яковича, щоб примістив мене за якимось столом, де я міг би обдумати свій виступ. Він відчинив двері одного з кабінетів.

- Тут вас ніхто не турбуватиме.

 

Тим часом мені замовили на одну ніч готель і я мав можливість ще додатково попрацювати. Час пролетів стрілою, і ось вечір 20 листопада. Зал на другому поверсі Будинку літераторів заповнили письменники різного віку і профілю: критики, поети, прозаїки. Були серед присутніх і київські художники. Місць не вистачало, тому частина тих, що прийшли пізніше, тулилась біля стін. Виголосив я свою доповідь без шпаргалок. Із короткою перервою вона тривала дві години.

 

Під час короткої перерви група письменників і критиків – Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний, Євген Сверстюк та ін. обступили мене щільним кільцем і почали розпитувати, коли і що я закінчив, де працюю, які мої подальші плани, чи не хотів би я переїхати у Київ, працювати в Інституті літератури і тут продовжити працю над психологією творчості або ж поступити в аспірантуру. На цьому особливо наполягала Михайлина Коцюбинська, обіцяючи, що переговорить на цю тему із керівництвом Інституту, про все дізнається і напише, щоб я дав її свою адресу. Я сказав, що всі листи отримую на головпоштамті, до запитання. Закінчився час перерви, і треба було продовжувати виступ. Я був сердитий на себе, що втягнувся під час перерви в розмову, бо ж треба було зосередитись. Деякі поради дав Володимир Якович П'янов. Чомусь сказав, щоб я обов'язково висловив свою думку про творчість Віталія Коротича, до якого, як мені видалось, у нього критичне ставлення.

 

І перша, і друга частина мого виступу були вислухані з великою увагою. Почалося обговорення. Вдячний Володимиру П'янову, який подарував мені стенографічний запис. В обговоренні взяли участь відомі критики і літературознавці.

 

Багатьох із них я добре знав з публікацій у періодиці. Декого з них уже нема в живих, а тому збережена стенограма має якоюсь мірою вартість історичного документу:

 

СПІЛКА РАДЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ

СТЕНОГРАМА

творчого звіту молодого критика Богдана ГОРИНЯ на тему: "ПИТАННЯ ПСИХОЛОГІЇ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ"

20 листопада 1962 року м. Київ

тов. П'ЯНОВ В. Я.: – Дорогі товариші!

Протягом цього року Комісія по роботі з молодими, керована П. Г. Тичиною, обговорила творчість більше як п'ятдесяти літераторів, людей, що живуть і працюють в різних кінцях нашої республіки, пишуть у різних манерах, шукають свого голосу, своїх образотворчих засобів.

 

За участю ряду відомих критиків і поетів, прозаїків і редакторів обговорювалися доробки молодих ліриків і новелістів, письменників, що пишуть для дітей, гумористів і сатириків.

 

Сьогодні з творчим звітом виступає молодий критик Богдан Горинь. Його статті й рецензії друкувалися в періодичній пресі і привернули до себе увагу. Сьогодні Богдан Горинь зробить доповідь, у якій розгляне питання психології художньої творчості.

 

Слід одразу відзначити, що з часів Потебні та його учня Овсянико-Куликовського майже ніхто в українській літературознавчій науці не займався або майже не займався цим питанням. Правда, ще до революції була опублікована змістовна праця покійного О. І. Білецького. Протягом довгих років проблеми психології художньої творчості по суті обходилися літературознавцями і критиками, а якщо часом і розглядалися, то лише в якихось часткових аспектах. Останнім часом ці проблеми стають предметом глибокого вивчення. Над розробкою їх працює зав. кафедрою української літератури Одеського університету Григорій В'язовський.

 

Про актуальність цього питання говоритиме наш доповідач. Мені хочеться підкреслити тільки те, що саме життя вимагає досконалого вивчення психології художньої творчості. Це потрібне не лише для виховання молодих письменників, але й для потреб розвитку кібернетики, лінгвістичної математики.

 

Слово надається Богдану Гориню. (Доповідь не стенографується).

 

тов. П'ЯНОВ: Чи будуть запитання? Прошу.

З місця:

- Як автор мислить собі оформити цю роботу, чи вона буде надрукована?

тов. ГОРИНЬ: – Я взагалі нічого не мислив про це. Одне діло виступити з цим питанням, зовсім інша справа – надрукувати. Десь через рік я зможу таку книгу підготувати.

 

тов. П'ЯНОВ: – Є ще запитання? Немає. Переходимо до обговорення. Хто бажає виступити? Прошу. Слово має тов. Адельгейм.

 

тов. АДЕЛЬГЕЙМ: – Наша розмова з доповідачем відбулась ще вчора, ми з ним розмовляли про деякі питання, які його торкаються, зокрема, про деяких авторів, яких він назвав. Доповідь цікава, безперечно. Питання ці мають для нас безпосередньо практичне значення. І не тільки для критиків, для літературознавців, а й для кожної людини, яка цікавиться мистецтвом і літературою.

 

Можна сперечатись з приводу деяких тверджень, які висловив доповідач, але в цьому і цікавість доповіді, бо не можна ж погоджуватись з усіма думками і положеннями, які висловлює доповідач. Головне не в тому, що можна сперечатись по окремих питаннях, справа в тому, що зроблена дуже цікава доповідь, в доповіді були названі імена, які, на превеликий жаль, нашими критиками зовсім забуті. Причому, знаючи концепцію цих дослідників, їх ідеологію, він намагався взяти раціональне зерно з їх робіт. Цікавою була сама постановка питання.

 

Я хочу запитати вас, товариш Богдан, чому саме сьогодні ми почали це обговорення, чому ми почали говорити про це в 1962-му, а не в 1952 році? Все це зв'язано з розкріпаченням нашої думки від догм сталінізму. Догматизм епохи Сталіна зводився до жорстоких (методів), де загальне здійснювалось за рахунок цілковитого знищення особистого.

 

Сьогодні характерною особливістю нашого мистецтва є саме те, що з'явилося на розчищеному ґрунті, і ті поети, яких ви сьогодні вдало цитували, – це свідчить, що сьогодні приділяється велика увага до людської особистості, а питання про психологію творчості саме з цим тісно пов'язане.

 

І ваша доповідь включається в той загальний процес, в який сьогодні включено всю нашу думку, і не дивно, що питання психології творчості стягло до себе таку велику аудиторію, і радісно відзначити, що ця цікавість не була марною, що доповідач почав корисну розмову про дуже цікаве і важливе питання. Зокрема питання про роль підсвідомого в творчості, про аналіз підсвідомого для кожного художника. Бо дійсно художник може мені розказати про людину значно більше, ніж я про неї знаю. В цьому і є значення мистецтва, що художник може сказати людині більше, ніж вона знає про саму себе, і допомогти людині розібратись у багатьох питаннях, пов'язаних з цим. До цього часу у нас ігнорували цю цікаву галузь – аналіз підсвідомого. Можна заперечувати концепцію Фрейда, але поняття аналізу підсвідомого надзвичайно цікаве для розуміння творчості кожного письменника.

 

Цікаве питання ви підняли про місце в дитячій літературі кожного з письменників. По окремим питанням з вами можна посперечатись, зокрема – чому Гаген поїхав на Маркизові острови. Тут є багато думок, як і відносно інших питань, які ви піднесли, але те, що ви наголосили на питання про значення дитячих вражень, на вплив їх на творчість кожного письменника, це надзвичайно важливо визнати. Хтось сказав, що кожний письменник зберігає в собі дитячі враження, і якщо ми подивимось, про що пише сьогодні Валерій Шевчук і інші, то не дивно, чому письменники вдались до дитячих вражень і впливів цього на їх подальший шлях. Я читав про Г. Мане, про його дитячу подорож в затоку Ріо, і коли він не побачив там півтонів, то, може, сам Мане не розумів того, що ці перші враження відклали відбиток на всю його подальшу творчість. Це цікаве питання і можна було б про це багато говорити.

 

Надзвичайно велике і цікаве питання про роль асоціацій. Про це наші критики довго забували, а це найважливіше. І новаторські тенденції полягають не в тому, що вони порушують звичайний розмір вірша, що вони звертаються до нових рим, а вони полягають насамперед в тому, що людина атомного віку, вона обдарована великим чуттям зв'язків, чуттям асоціацій. І ті, кого ви згадували – Пікассо, Хікмет, Пабло Неруда, і наших письменників – Костенко, Драча і інших, їх новаторство полягає в тому, що ці люди ведуть у своїй творчості до зближання дуже далеких асоціацій. І це є основна, характерна, показова риса психології нової творчості й свідомих шукань нового, шукання нових форм нашої молодої поезії і прози.

 

Я думаю, що висловлю загальну думку, а про це свідчать тривалі оплески, якими присутні нагородили доповідача, що доповідь була надзвичайно корисна, цікава.

 

Товариш Богдан, зберігайте свою особистість мислення, саме це найбільше нам сподобалось сьогодні у вашій доповіді.

 

А. НІМЕНКО: – Я хотів подякувати доповідача від імені невеликої групи колективу художників, які тут присутні, за ваш виступ.

 

Дуже бажано було б, щоб ця доповідь була повторена в Спілці художників. У доповіді було піднято багато цікавих питань, які стосувались не лише літератури, а й мистецтва. Ми вчились саме в такий період, коли нам навіть не можна було згадувати прізвище Врубеля, не кажучи вже про Пікассо. Ми були в стані спутаного коня, і тепер, коли його розпутали, він не знає, на яку ногу краще стати. Старше покоління наших товаришів не розповідало нам про творчість Козака, Кричевського, про Бойчука. Школа бойчукістів – це окреме питання, я не хочу його сьогодні піднімати. Але на творчості Нарбута можна було б побудувати окрему серйозну розмову про символічне вирішення художніх образів. Дуже хотілося б, щоб ми зустрілись по цим питанням в Спілці художників. Можна було б значно збільшити кількість прикладів, які ви наводили в своїй доповіді. Ми сподіваємось, що ця розмова буде надзвичайна цікавою.

 

Зараз є павільйон атомної енергії, буде кабінет і виставка кібернетики, їх треба якось символічно висвітлити, оформити, нам треба про це потурбуватись, і ваші поради в цих питаннях будуть надзвичайно корисні.

 

В. РЕЧМЕДІН: – Мені особливо приємно було слухати цю доповідь, оскільки я міг співставити цю доповідь з тою лекцією, яку прочитав тов. Горинь два роки тому в Одесі по цьому ж питанню. Але одне з другим не можна порівняти, хоч я і тоді був зачарований його виступом. Він нагадав і розповів нам надзвичайно багато цікавого. Тов. Німенко сказав, що ми були спутані, вірніше сказати – ми були в шорах. Що особисто мені сьогодні впало в душу – це думка про символіку в творчості. Це прекрасне, надзвичайно цікаве питання, і дуже правильну думку висловив т. Горинь про творчу учобу. У нас до анекдоту доходило. Іноді говорили, що, скажімо, Шевченко вчився у такого-то, але, як виявляється, ця людина народилася через 5 років після того, як Шевченка вже не було. Було ж таке, товариші, ми знаємо про це. Треба було так говорити, і люди говорили, не дивлячись на наукову достовірність. Чому Ліна Костенко повинна вчитись у ще ненародженого Євтушенка? Вони разом ідуть в літературу і повинні вчитись одне у одного.

 

Треба, товариш Горинь, обов'язково підготувати книгу з цих питань, видати її, це дуже потрібно для нас.

 

Є. СВЕРСТЮК: – Товариш Горинь говорив все вірно і підняв дуже важливі питання. Але він висловив загальновідомі думки і тому дискусія не відбулась.

 

Значення питання про психологію творчості надзвичайно велике, і зараз це питання піднімається не тому, що раніш про це не можна було говорити. Мені пригадується постанова 1947 року "Про відновлення в правах психології і логіки і впровадження їх у середній школі". І можна було б це зробити, але інерція того часу викликала у людей обережність, яка заважала людям. Я ніколи, товариші, не зустрічав такого страхіття, такої літературної безпорадності, як в цій темі про літературні зв'язки. Говорили, наприклад, що Леся Українка написала "Осінь" тому, що про це написав Пушкін. Але, товариші, навіть школяр знає, що написати можна тільки те, що людина сама сприймає, відчуває. І питання про творчі літературні зв'язки можна було висвітлювати тільки усвідомивши це питання про місце психології в творчості.

 

Ми читаємо прогресивні роботи, і для нас цікава передусім людина, її творча індивідуальність, і якщо творчість якогось письменника досліджується, то треба досліджувати його шлях, розуміння, його ставлення до розгляду окремих питань, і уміти вникнути у внутрішні спонукання людини.

 

Якщо людство збагатилось, має перспективу бути кращим, щасливішим, то це не тому, що попередники назбирали факти для узагальнень, а тому, що люди створили багато світла, яке освітлює шлях у майбутнє!

 

Щодо питання про підсвідоме. Це питання прагнули розв'язати ще в 20-х рр. Я не знаю, чому в нас був визнаний і популярний в Європі Фрейд, потім він безслідно зник, і якщо раніш він був визнаний і об'явлений матеріалістом, то потім як ідеаліст був вигнаний, він з допомогою своїх висновків, до яких прийшов, лякав людей. І частину його правди, хоч і не називаючи його прізвища, ми все ж маємо на увазі. У нього є дуже велика доля істини. Я переконаний, що великий письменник може багато зробити завдяки мимовільному потоку уявлень. З приводу цього в журналі "Иностранная литература" № 7 надрукована стаття Голсуорсі.

 

У Гуцала слово не має інформаційного значення, у нього слово має відтінки, які викликають у нас зорові і слухові відчуття.

 

У мене немає ніяких зауважень щодо положень Богдана Гориня, він висловив думки цілком правильні, але до деяких з них можна було б повернутись і розв'язати питання, тільки накреслені ним. Зокрема, про значення матеріалів для письменника, про відрядження тощо. На жаль, є чимало письменників, які мають недостатній досвід, яким потрібно працювати багато над вивченням життя. І тому це питання вимагає диференційованого підходу. Справа іде про вивчення закономірностей життя, життєвих спостережень. У зв'язку з цим я хотів згадати про Шевченка. Я не цілком погоджуюся з доповідачем в питанні про Шевченка. Надмірно часте звертання до нього загрожує перетворити цю тему на банальну, зробити її звичною. Але справа ж в тому, що Шевченко – це непіднята цілина. Це загадка – як міг кріпацький юнак покласти основу нашої літератури. Що міг він знати? Все, що він виніс з дитинства. Багато в цьому відношенні зробив Васильченко. У нього самого було таке босоноге дитинство – на утриманні природи і під наглядом неба і Бога. Дитина не здатна лише на страждання. Він міг відчути свободу більше, ніж ті, хто народився в Петербурзі. Він десь у себе на горищі осмислив більше, ніж багато тих, хто жив у хоромах. Але Куліш, який знав його, не вірив йому.

 

Велика проблема – це дослідження психології Шевченка. "Поетова молодість" Л. Смілянського, цей твір мені дуже не сподобався, хоч він написаний на технічному рівні вище, ніж "Тарасові шляхи". Цей твір не подобався й іншим товаришам, які читали його. Я знаю це тому, що ми обмінювались думками. Як він, цей малярчук, який з благоговінням торкався клямки, тієї самої клямки, якої торкався Пушкін, міг написати бетховенські рядки:

 

Реве та стогне Дніпр широкий...

 

І далі не можна не визнати, що Шевченко відкрив основи, на яких тримається рідна земля. Шевченко був у дитинстві індивідуалістом і залишився таким, і, якщо говорити про його шукання, на які не здатні були його сучасники, і про моменти високих поривань, це треба було в художньому творі глибоко осмислити, і не можна сухо передати це – це зовсім не те, що нам потрібно.

 

Я згоден із думкою товаришів, що виступ Б. Гориня слід було б надрукувати. Він висловив речі дуже тонко, влучно, і це заслуговує на увагу. Тим більше, що твір Ковальова набагато більш примітивний, і не тому, що у нього багато амбіції, а тому, що у нього мало амуніції... (пожвавлення в заді). Він забувся про те, що писалось в 20-х роках. Робота Гориня саме з цього погляду була б дуже корисною.

 

М. М. ШУМИЛО: – Добре, що тов. Горинь розробляє таку проблему. Це все знайоме нам, але воно було виключено. В 20-х рр. було все це. Була чудова книга Горенфельда "Наука слова", але вона кудись зникла. Розробка цих питань припинилась у кінці 20-х – на початку 30-х років. Вважалось, що теоретики уводять читача на узбіччя і вони витісняли головне іншими питаннями. І тепер починають саме кібернетики займатись питанням психології творчості, говорять про свідоме і підсвідоме. Професор Амосов говорить, що свідомість є у самої середньої людини, але її немає навіть у самої розумної машини. Саме процес мислення людини дуже складний, глибокий, бо людина талановита, здібна, збагачена емоціями, вона весь час на океанській глибині. Мені здається, що товариш Горинь, мабуть, мало зупинився на самому початковому у творчості, у мистецтві, саме на питанні – чому письменник, поет, художник, композитор відчуває потребу писати твір, чому у них виникає ця потреба. Цей пошук слід проаналізувати. Людина хоче сказати суспільству те, що хвилює, як Гоголь писав "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", щоб описати всю цю дивну красу. Між тим, у нього з'являється потреба написати "Ревізор", це зовсім різні речі, а їх створив один художник, у якого була потреба писати такі різні за жанрами твори.

 

Якщо у людини є совість, то вона не заводить у недрища ідеал, не підтримує міщанських ідеалів. Совість, свідомість людини, вона і викликає у неї різні асоціації, образи могутньої масштабності, розквітчані образи думки.

 

А буває і так, що у людини виникає бажання писати з інших міркувань: люди ж пишуть, гонорари луплять... Це також може бути імпульсом до написання творів. Це вже зовсім інша психологія творчості. Але ж бувають і інші імпульси, коли людина, громадянин не може мовчати, коли він повинен сказати людям те, що хвилює його. Чи міг, скажімо, В. Стефаник не написати "Кленові листки"? Не може людина жити життям нижче нуля. Або оповідання "Новина". Аж кров холоне, коли читаєш такі твори. Цей початковий імпульс багато пояснює у психології творчості. І добре було б, якби товариш Горинь проаналізував і це.

 

Ви навели такий приклад: 10 художників намалюють один і той же портрет, і всі вони будуть різні. І все ж таки, якщо це талановиті художники, то ми впізнаємо, кого саме вони відобразили в своєму творі. Те ж саме, коли пишуть романісти. Я погоджуюсь із вами, но хочу відтінити тут таку думку: автор, коли пише свій твір, він в ньому викладає свої думки, своє сприйняття. Мені хотілося б, щоб відтінилися ті особливості, що характерні для об'єкту твору. Про що говорили Шевченко і Чернишевський, у них були дуже короткі зустрічі, але мені дуже цікаво було б знати, про що вони говорили б, якби вони зустрічались частіше, більше, про що говорили б, про що мріяли б ці велетні, генії думки?

 

Цей задум художника був би дуже цікавим. Міг же Тичина створити зустріч Гурамішвілі з Сковородою. Про дитячі враження Олександр Довженко написав твір "Зачарована Десна". Але це був тільки початок великого твору. Він розказував мені свій задум. Він говорив, що хотів в цьому творі розкрити питання, звідки береться художник, і він розкрив колоритну картину сільських спогадів, і до сивого волосся він дожив під впливом зачарованої Десни. Я пам'ятаю, тоді сказав йому: Олександр Петрович, а чому вам не виписати отак образ матері? І він відповів мені: ні, у мене якось образ батька краще вирисовується. Це не значить, що він не поважав матір. Тимошенко Юрій якось зачитував нам його лист до матері. Його листи до матінки, до сестри – це справжні філософські, художні твори. І Довженко – великий художник, мислитель надавав величезної ваги саме дитячим враженням.

 

У нас з'явилась збірка молодих письменників. І один раз поет старшого віку зробив молодому поетові такий докір: ви ж молода людина, чому ви вдаєтесь до спогадів дитинства, коли ви будете дідом, то інша справа, тоді будете згадувати своє дитинство. І справді, людина молода. Нащо вона повертається до дитинства, коли у неї ще все попереду? Але я поета цього зрозумів інакше: він потрапив у місто, в оточення міщанви, вони неприємні йому, і він протиставляє цьому своє дитинство, саме цій міщанві, яка оточила його. Він цим самим протестує проти міщанських поглядів, проти ігнорування української мови. І треба уважно проаналізувати цю сторінку творчості молодого поета.

 

Нам треба, щоб критики більше спирались на психологію творчості. І тоді критичні статті, аналіз художніх творів буде глибшим, переконливішим, тоді ми позбудемось збіднення загальної думки. Треба, аналізуючи твір, заглянути в психологію образу, це буде дуже корисним.

 

Я тисну руку доповідачеві.

 

Михайлина КОЦЮБИНСЬКА: – В доповіді відчувалось надзвичайно тонке відчуття мистецтва. По-друге, значна широта думок, від якої ми відвикли і до якої, на щастя, знову почали звикати. І третє, що дуже важливо, це сучасність поглядів.

 

Доповідь товариша Гориня викликала у мене дуже багато цікавих, нових думок. Приємно те, що говорилось все це не по-писаному, цікаво, захоплююче, і тому не дивно, що всі наші нервові клітини мозку реагували на те, про що говорив доповідач.

 

Всі ідеологічні проблеми в літературі, які існують, вони мертві, бліді, не цікаві, якщо немає глибокого дослідження і думки, і душі. Матеріальною думкою є слово, а душею є психологія.

 

Я багато читала, і багато питань, проблем намагаюсь розглядати з величі, і вони одухотворюються, коли одержують душу одухотвореності. Всі ці проблеми стають життєвими, коли вони одержують стиль. Зараз формула стилю класичного реалізму була б дурницею, зараз на перший план виступає стиль індивідуальності, і психологія творчості нас пов'язує саме з цією проблемою індивідуальності.

 

Психологія сучасного художника – це також надзвичайно важлива проблема, яка сьогодні також повинна бути розглянута.

 

Буде дуже корисним, якщо товариші, говорячи про асоціативність художника, одночасно піднесуть питання і про спілкування з тією літературою, з якою вони зустрічаються кожного дня. На жаль, слід відзначити, що у нас недостатня співдружність творчості різних культур. Це знаходить свій вплив і в симфонізмі. Виявляється, що багато художників глибоко цікавились музикою. Я відкрила для себе ... чудового художника і композитора. Це надзвичайно цікаве питання, і саме з позицій сучасних концепцій нам необхідно звернути на вивчення цього питання саму серйозну увагу.

 

Далі – умовність і психологія сучасної творчості. Це плідний шлях для серйозного дослідження. Тут точка зору психології творчості надзвичайно важлива. Кант, коли писав твори, дивився на шпиль собору; Флобер, коли писав про акт отруєння, відчував на собі це почуття. Можна навести безліч прикладів з творчості відомих письменників. Але, на жаль, ми не знаємо психології наших українських письменників. Наприклад, Леся Українка писала: "Люблю писати зимою про весну, а весною люблю писати про зиму. Очевидно, мені властиві літературні і життєві контрасти".

 

Очевидно, зараз редактор доказував би, що цього не може бути. (Пожвавлення в залі). Коли у Коцюбинського померла дочка, він бачив красу яблуневого саду, або "тіні минулих предків". Здається, що це видумано, але ні, саме це виникало в глибині його думок. Я перевіряла це в багатьох документах. У Стефаника є дуже великий прекрасний матеріал з приводу цього. Наскільки велика єдність його героїв в його художніх творах. Є багато прекрасних, чудових висловлень. І дуже вдячний цей матеріал, і нам необхідно осмислювати його, полемізувати.

 

Кожний з нас повинен прагнути до того, щоб наша література стала на рівень передової в європейській, у світовій літературі.

 

тов. ТЕЛЬМАН: – Мне думается, что правильно говорили здесь о раскрепощении личности. И то, что мы слышали здесь из доклада – это и есть пример раскрепощения личности, это пример того, без чего не может быть постановки вопроса о психологии творчества.

 

Почему у нас не было записной книги, мемуарной литературы, дневников? Когда литератор писал в своем творчестве "Я", это считалось неприличным, крамольным. Здесь вспоминал товарищ Горынь о том, что Маяковский говорил "Я". И если стать на эту точку зрения, то, значит, Николай II был коллективистом, поскольку он всегда говорил "Мы, Николай II".

 

Очень правильно здесь подняла целый ряд интереснейших вопросов Михайлина Коцюбинская. И действительно, о многом нам нужно поговорить. Товарищ Горынь указал, что критика как наука не существует. Я не могу согласиться с этим. При всех ее недостатках, при всех слабостях я не думаю, что критика еще не стала наукой, я имею в виду нашу советскую критику.

 

(тов. АДЕЛЬГЕЙМ: – И никогда не станет наукой...)

 

Наша беда, как говорят, в разногласице. Сегодняшний доклад – это пример того, как сталкиваются разные мнения в литературном процессе.

 

Мне хотелось сегодня говорить о раскрепощении художника, писателя, личности. Здесь говорили о кибернетике. Один кибернетик сказал даже так: я убежден, что в ближайшее время такой категории, как писатель, композитор, вообще не будет. Это заявление работника Киевского института кибернетики. Он выразил свое мнение. Но важно то, что такие мысли уже начинают возникать. Все будут инженерами, а в свободное время они будут творить. Если бы это сказал один только кибернетик, это было бы нестрашно, но такое мнение сейчас бытует. Все сильнее утверждается мнение, что литература может быть только на общественных началах. Товарищи, я не случайно говорю об этом. Это также связано с непониманием психологии художественного творчества, это связано с современным подходом к пониманию психологии творчества, о котором мы сегодня говорили.

 

И последнее замечание. Здесь упоминали "Поетову молодість" Леонида Смилянского. Нужно серьезно, строго, но объективно разобраться с этим вопросом. Очень хорошо, что у нас допускается смелость суждений, но нужно внимательно относиться к произведениям, которые мы критикуем. Я прочитал "Поетову молодість" Смилянского і "Тарасові шляхи" Иваненко. Кто-то, где-то в Союзе сказал, мнение это недостаточно аргументировано и это вовсе не значит, что эти книги не нужно было издавать. Так нельзя рассматривать литературный процесс. Белинский мыслил себе литературный процесс, как лестницу со многими ступенями. Так появился Рафаэль в результате огромного творческого процесса. И книга Смилянского, и книга "Тарасові шляхи" имеют немаловажное значение. Я думаю, что если и критиковать эти книги, то в них нужно глубоко разобраться. Белинский говорил о литературных произведениях, которые стояли на нижних ступеньках. Он говорил, что если в них есть то, что вооружает читателя знаниями, то он не отбрасывал их. Он говорил, что и эти беллетристические произведения нужны. Нам не нужно отбрасывать то, что хоть в какой-то мере может оказаться полезным.

 

Вы сказали, что сколько писателей будут писать о Шевченко, столько будет книг о Шевченко. Каждый из писателей, пишущих о нем, даст своего Шевченко, таким, каким он его понимает. Я не совсем согласен с этим, но когда вы говорите, что он дает и свой портрет, тут должен быть совсем иной подход. Одно дело – лирический цикл. Совсем иное дело, когда речь идет об исторических романах.

 

Мы благодарим товарища Горыня за доклад. Но в нем есть ряд спорных вопросов. Психология творчества не может развиваться, если она будет догматична. Вы говорили о записной книжке. Тут нельзя обобщать.

 

Сила психологии творчества в том, что она должна подходить к изучению этого вопроса не догматически. Вы приводили пример: ни одного дня без строчки. Джек Лондон ставил совсем иную задачу: 1000 строк!

 

Еще раз вам спасибо. Чаще приходите к нам и спорьте!

 

ГОЛОВА: – Товариші, закінчимо на цьому обговорення. Слово для заключення має Богдан Горинь. Прошу.

 

тов. ГОРИНЬ: – Коли я тільки закінчив доповідь, у мене виникло багато думок, про які я зовсім нічого не сказав, і тоді я подумав: про що ж я так довго говорив?! Які ж питання я підняв, якщо про все це я так і не сказав? І те, про що говорили, товариші, наштовхнуло мене на багато цікавих, дуже потрібних нам думок, особливо виступ Михайлини Коцюбинської. Це пояснюється, очевидно, тим, що вона працює над творчістю Потебні, і вона могла б написати багато цікавого про психологію творчості багатьох авторів. Цікава думка про те, що психологія творчості Шевченка, його дитячі роки – це загадка, цілина. Це прекрасна думка, варта серйозної уваги.

 

Відкриття ретикулярної формації, яке відбулось у 40-х рр., кидає нове світло на дослідження психології, зокрема на психологію творчості.

 

Правильно відзначали товариші, що треба було наголосити на питанні про досвід українських письменників, треба було хоч дуже коротко розказати вам, про що мені говорив Михайло Юрійович Яцків, майже 90-річний дідусь, який вже не писав, але дуже багато корисного розповідав. Є багато питань, про які я зовсім нічого не сказав. Скажімо, про талановитість, це дуже важливе питання. Якщо кажуть, що талант – це праця, то треба знайти природу таланту. І ряд інших питань. Якщо всіх їх згадати, то знов доведеться робити доповідь.

Дуже, товариші, дякую.

 

тов. П'ЯНОВ: – Товариш Сверстюк у своєму виступі сказав, що товариш Горинь висловив багато загальновідомих думок і тому дискусія не відбулась... Але, як ми побачили далі, він помилився. Дискусія відбулась, і дехто з товаришів відчув на собі, що треба над деякими питаннями серйозно задуматись і перевірити себе з точки зору матеріалістичних позицій.

 

Що мені найбільш імпонувало в доповіді? Що ми відчули його ідеал, його погляди, його художні критерії, і саме в цьому ми вбачаємо запоруку творчого зростання доповідача.

 

І мені хочеться побажати йому дальших творчих успіхів. (Оплески).

 

На цьому дозвольте закінчити нашу роботу.

 

Нові несподіванки

Не встиг я ще охолонути від успіху, який мав мій творчий звіт, як 25 листопада з Комісії по роботі з молодими авторами за підписом В. П'янова прийшов лист:

 

2З.ХІ  1962 р.

Шановний тов. Горинь!

Просимо заповнити і надіслати анкету учасника IV Всесоюзної наради молодих. Крім того, напишіть коротеньку автобіографію. Одночасно просимо надіслати Ваші друковані і нові неопубліковані твори для обговорення їх на нараді.

З повагою

Відповідальний секретар Комісії                                                                                                                                (підпис) В. П'янов.

 

А ще через два дні я отримав "Літературну Україну" за 27 листопада, в якій було надруковано відгук про мій творчий звіт під назвою "ПСИХОЛОГІЯ ТВОРЧОСТІ МИТЦЯ". Зважаючи, що та публікація мала для мене велике значення, подаю її повністю:

 

"Питання вивчення психології художньої творчості – помітна прогалина в нашій критиці. З часів Потебні цією проблемою майже ніхто не цікавився. Правда, була опублікована змістовна робота академіка О. І. Білецького. Протягом довгих років проблеми психології художньої творчості, по суті, обминалися літературознавцями й критиками, а якщо часом і розглядалися, то лише в якихось часткових аспектах. Приємно, що останнім часом вони стають предметом глибокого вивчення.

 

В цій малодослідженій галузі працює й молодий львівський критик Богдан Горинь. Зрозуміло, що його творчий звіт викликав значний інтерес.

 

У переповненому залі республіканського Будинку літераторів – письменники, критики художники, члени літературних студій, студенти. Виступ Б. Гориня слухається з великою увагою.

 

У розробці питань психології художньої творчості дослідник виходить з матеріалістичного розуміння складності цього процесу. Свої оригінальні думки він ґрунтує на конкретному літературному матеріалі, засвідчивши ерудицію, знання предмета, тонке відчуття мистецтва, наукове розуміння психіки людини. По-новому були висвітлені питання впливу на творчість художника особистих вражень (особливо дитячих), творчої уяви, особистого досвіду, фантазії тощо.

 

На думку критика, варто поновити в правах термін "самовираження". Мистецтво письменника – в умінні спостерігати себе. Кожний твір художника – вираження його особистості.

 

Основна частина доповіді була присвячена аналізові творів сучасної та класичної української літератури і полеміці з деякими критиками.

 

Цікава й змістовна розмова зав'язалася по закінченні доповіді. Основні думки критика розвивали, уточнювали, а подекуди й заперечували В. Речмедін, Є. Сверстюк, Є. Адельгейм. М. Коцюбинська, І. Тельман.

 

Цікавий факт про інтерес Довженка до питання психології творчості згадав у своєму виступі М. Шумило. За задумом Довженка, його повість "Зачарована Десна" – перша частина великого незакінченого твору, який повинен був дати відповідь на питання: звідки береться художник.

 

Дякуючи доповідачеві від імені усіх присутніх, В. П'янов, який головував на вечорі, висловив загальне побажання, щоб цікаві й важливі роздуми молодого науковця були швидше видані окремою працею. Саме життя вимагає досконалого вивчення психології художньої творчості. Це потрібно не лише для виховання молодих письменників, а й для потреб кібернетики, математичної лінгвістики".

 

Творчий звіт у Києві поклав початок моїх тісних, довірливих стосунків з багатьма київськими літераторами і мистцями.

 

Михайлина Коцюбинська дотримала слова: 15 грудня я отримав від неї поштову картку:

 

11. XII

Добрий день, Богдане!

Виконую свою обіцянку із запізненням, але все ж пишу Вам, хоч і забула Ваше по батькові і боюся, що лист не потрапить до адресата.

 

Я говорила з директором. Він сказав, що взяв би Вас із задоволенням, але дуже важко прописати когось не з Києва. Він навіть дізнавався в президії і сказав мені остаточно, що не має права взяти без київської прописки. А щодо аспірантури – сказав, що міг би навіть поклопотати про місце для Вас. Напишіть мені, Богдане,чи не збираєтеся Ви до Києва. Добре було б, якби ви приїхали, я б тоді вас звела, і ви б поговорили... Дуже хочеться, щоб Ви були з нами. Пишіть.

Михайлина.