Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина VI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 14 груд. 2013 р., 10:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 груд. 2013 р., 06:09 ]

Переїзд брата Михайла до Львова

Як уже згадував, 1960 рік був переповнений враженнями. Побував в Одесі, прочитав лекцію на семінарі молодих письменників, у журналі "Жовтень" вийшла стаття "Іван Франко про природу і роль фантазії у художній творчості". І про доповідь, і про статтю були гарні відгуки.

 

Сталося так, що на повідомлення у "Літературній Україні" про моє перебування в Одесі і читання там доповіді про психологію творчості звернув увагу відомий ще з 20-х рр. поет і психолог Ярослав Іванович Цурковський. А коли він восени 1960 р. познайомився з надрукованою у журналі "Жовтень" статтею, в якій я розглядаю питання про творчу уяву, то вирішив прийти до Будинку народної творчості й запропонувати мені працю психолога у Лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів.

 

- Я читав повідомлення про ваші доповіді з психології творчості, які ви мали у Львові й Одесі, розпитував про вас Ростислава Андрійовича Братуня. Він дуже високої думки про вашу наукову працю. Я організовую на Львівському заводі автонавантажувачів лабораторію психології і фізіології праці. Мені якраз потрібний психолог. Та праця не перешкодить вам займатися вашою науковою темою, зможете захистити дисертацію. У вас тут мізерна зарплата, а на заводі матимете платню не меншу, як інженер.

 

Я не знав, що відповісти. Задумався. Пропозиція, очевидно, приманлива, але у питання загальної і експериментальної психології я вглиблювався самотужки, моя кваліфікація, відповідно до диплома філолог, вчитель української мови і літератури, а не психолог. Про ці сумніви я сказав Ярославу Івановичу.

 

- Важливо не те, що записано у вас у дипломі, а ваші наукові праці. Для мене цього аргументу досить, щоб вас зарахувати у штат лабораторії психологом.

- Якщо я дам згоду, то буду себе незручно почувати, бо може знайтися хтось, хто скаже мені, що, не дивлячись на мої дослідження з психології творчості, я все ж не психолог, а філолог.

- Ви перебільшуєте, ускладнюєте, у житті все простіше. Якщо б я керувався такою логікою, як ви, то ніколи не приступив би до організації лабораторії психології і фізіології праці. Якщо це ваша категорична відмова, то кого б ви могли мені порекомендувати?

- У Львові не знаю кого, а в районі працює мій брат, він закінчив відділ логіки і психології Львівського університету.

- Чи могли б ви розповісти йому про нашу розмову?

- Ми листуємось, я напишу йому. У разі, якщо він дасть згоду, залишиться питання його звільнення з попередньої роботи.

- Цю справу ми вже якось полагодимо. Головне, щоб він дав згоду. Як тільки отримаєте від брата відповідь, подзвоніть мені по цьому телефону це мій домашній телефон.

 

З мого кабінету Цурковський виходив із сяючим обличчям. Його задоволення видно було з блукаючої усмішки на вустах. Того ж дня я написав листа брату, докладно розповів про відвідини Ярослава Івановича Цурковського і просив, щоб не відкладав з відповіддю. Отримавши листа, він подзвонив мені на роботу, сказав, що дає згоду, але хотів би мати докладнішу інформацію, в якій стадії організація лабораторії: чи потрібно приступити негайно до праці, чи можна кілька місяців почекати, бо до завершення навчального року звільнитися йому буде майже неможливо. Сказав, що за всяку ціну вирветься до Львова, щоб обговорити це питання безпосередньо з Цурковським. Я розповів про розмову з братом Ярославу Івановичу. Він не міг приховати своєї радості:

- Для мене найголовніше, що брат дав згоду, а про все інше ми поговоримо з ним при зустрічі.

 

Не відкладаючи надовго, брат скористався з якоїсь нагоди і приїхав до Львова, щоб безпосередньо зустрітися з Цурковським. Зустріччю він був задоволений, підтвердив свою згоду на працю у лабораторії, дізнався, що ця справа на стадії формування, що він зможе завершити навчальний рік. Залишилось єдине отримати відкріплення з попереднього місця праці. Я розповів братові, як міністерство освіти передавало мене міністерству культури. Отже, є вже такий прецедент. Головне спочатку бути прийнятим на працю, а вже після того вимагати, щоб формально перевели. Невдовзі з'ясувалось, що не все так просто: процедура звільнення вимагала затрати не тільки часу, а й нервів. У кінці лютого 1961 р. Михайло поїхав до Києва як делегат V з'їзду Товариства для поширення політичних і наукових знань УРСР. Перед виїздом він по телефону сказав написати йому листа на Київський головпоштамт, до запитання, сповістити про львівські новини і на всяк випадок дати телефони киян, з якими я був знайомий.

 

У Київ вибирався також Ярослав Іванович Цурковський, щоб заручитись підтримкою в організації лабораторії і ознайомити зі своїм технічним винаходом контролографом.

 

5 березня я отримав від брата листа, написаного на 2 аркушах, вирваних з блокнота делегата V з'їзду:

 

Привіт, Богдане!

Тільки що одержав Твого листа. Сьогодні 1. III., другий день з'їзду. Без лишніх слів роблю звіт. Працює з’їзд у палаці Верховної Ради УРСР. Зал опишу при зустрічі. З'їзд відкрив П. Г. Тичина. Більш нічого цікавого. Що я роблю у вільний час? Перший день перебування в Києві я був на засіданні кафедри психології університету, познайомився з психологом проф. Раєвським, психологами Ужгорода, Станіслава. Цурковський там для них читав лекцію про контролограф. Ранком 28.ІІ ми пішли в інститут психології і там були на вченій раді інституту, де Цурковський доповідав про хід організації лабораторії. Там я познайомився з цікавим ленінградським психологом Федоришиним. Після цього ми були в інституті фізіології праці. Там я познайомився з проф. доктором медичних наук Крижанівським. Так проходить мій час. Ніколи ходити в театр. Вечером 27.ІІ я зустрівся з Сверстюком, моїм університетським товаришем, який зараз працює заввідділом прози "Вітчизни". Сома я знаю особисто. Хочу бути з ним. Треба мені зустрітися з Михайлиною Коцюбинською, Миколою Грицютою (обоє з АН УРСР), добре було б поговорити з Аллочкою.

 

Але маю море завдань. Маю доручення до Бажана як голови української енциклопедії, в інститут медицини і т. д.

 

Костюк дзвонив у МО, але вони не хочуть брати на себе завдання звільнення мене з роботи. Костюк обіцяє завтра мені написати відношення в Львівське облвно, щоб мене відпустили. Зустрів мене Костюк тепло. Це тільки факти. Два дні у Києві дали мені більше, ніж 5 років у Львові. Я захлинаюсь від радості.

 

Сьогодні хочу зустріти Аллочку? (Владиченко). Добре, що ти написав листа, бо я міг би їй щось бовтнути. Якщо зустріну її (в цьому сумніваюсь, бо час в обріз), то зараз тобі напишу. У Львові буду в суботу ранком. Хочу тебе зустріти. Оце і все.

Горинь.

 

Покинув з'їзд. Дзвонив до Аллочки. Не відповідає. Їду до Бажана.

 

Згадка у листі про Аллочку Владиченко стосується моєї вчительки із Ходорівської СШ, з якою я підтримував листування як із давньою моєю симпатією. Після бюрократичної тяганини брату все ж вдалося звільнитися з директорування в школі і влаштуватись на роботу психологом у Львівській лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Влітку 1961 року Михайло переїхав до Львова і в наступному році ми деякий час разом мешкали неподалік Стрийського парку.

 

Лист від Миколи Ільницького

Микола Ільницький належить до числа моїх найближчих львівських друзів. Після закінчення у 1957 році філологічного факультету Дрогобицького педагогічного інституту він влаштувався на працю у дрогобицьку газету "Радянське слово", а відтак у львівську газету "Ленінська молодь", де ми й познайомились. Невдовзі здобув славу талановитого журналіста, працював у газеті "Вільна Україна", журналі "Жовтень", звідкіля перейшов на наукову і педагогічну роботу. Нині Микола Ільницький видатний вчений, доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України. Він високопрофесійний редактор і вчений-аналітик широкої ерудиції. Ми багато дискутували, обговорювали найскладніші питання літературного, мистецького, громадського і політичного життя. Де б не був Микола, писав мені листи. Один з них написаний у далекому 1961 році з Єревана після поїздки до Грузії. У листі Микола розповів про глибоку повагу грузинів до українців:

 

29.7. 1961 р.

Привіт, Богдане!

Пишу з пошти в Єревані. І досі не можу позбутися величезного враження від Грузії. Якби ти знав, як мене тут прийняли! Міністрів так не приймають. Хоч я не застав Гастона Буачідзе – він у Москві десь – не дали мені жодної ночі в готелі ночувати. А як частували, куди возили! Це не можна передати словами. Тут якраз святкували 100-річчя з дня народження Важа Пшавели і я їздив у його село Чаргалі серед височезних скель і гірських ущелин, що як помах великого орла (на урочистому вечорі в Тбілісі теж був), познайомився з деякими грузинськими поетами, вони мені, а я їм читали вірші – я про Грузію, казали прислати, перекладуть. На уроч(истостях) нікого з України не було, трохи неприємно – Тихонов був.

 

Познайомився, проводив майже весь час і ночував 2 ночі у дуже гарної, чудової грузинки Нани, покажу фотографії. У нас виявилося дуже багато спільних інтересів і було весело. До речі, якщо є у Львові про Ван Гога польською мовою – купи, а ні – то свою віддаси, бо я пообіцяв. Вона, виявляється, любить образотворче мистецтво.

 

Всі грузини закохані в свою культуру, мову і дуже дружні. Вміють вшановувати великих людей. Сторінку підготував. Володі Лучука вірші, особливо "Вірність" страшенно сподобались всім. Я стільки разів читав його, що напам'ять вивчив. Шкодую, що не взяв кілька збірок. Вони (власне, одна) сказала:

- А у вас ще такий поет є?

 

"Заповітів" накупив ще в Одесі, але було мало.

 

Розповім у 1000 разів більше. Привіт усім (для переліку нема місця).

 

Твій Микола.

 

Коли я повернувся з Мордовії, Микола подарував мені свою книжку "Таємниці музи" (Київ, 1971) з таким написом: "Дорогий Богдане! У кожному доброму рядку моєму спалахують іскри давніх наших розмов і суперечок. Суворому читачеві М. Ільницький. 18.1 1972 р.".

 

Мені було приємно, що Микола не забув наших гарячих дискусій, під час яких я палахкотів як вогонь, а він завжди був незворушно спокійний. З великою увагою читаю нові його книжки і не перестаю захоплюватись ерудицією і глибиною дослідницького таланту видатного вченого.

 

Софія Караффа- Корбут

  

Після одного з моїх критичних виступів восени 1959 р. на семінарі з марксистсько-ленінської естетики у Львівській Спілці художників до мене підійшли дві художниці, щоб висловити захоплення і подяку. То були Теодозія Бриж і Софія Караффа-Корбут. Через кілька днів до Будинку народної творчості прийшла Караффа-Корбут і запросила до свого помешкання подивитись на її твори. З того часу ми почали дружити, я був захоплений її творами, виконаними пером і тушшю, гуашшю, деякими керамічними роботами. У Львові я винаймав помешкання у різних місцях, але найдовше мешкав у самому центрі Львова, у будинку театру Марії Заньковецької (акторам і працівникам театру у ньому були виділені помешкання), а Соня винаймала квартиру на протилежній від театру вулиці Ломоносова, тепер Кирила і Методія. Саме там, у тісних стінах напівпідвального помешкання, створювались її шедеври 60-х рр. Коли Соня йшла до графічної майстерні (розташованої на тодішній вул. 17 вересня, тепер Січових стрільців) робити відбитки з нових творів, то часто по дорозі заходила на головну пошту або на Театральну, щоб вкинути мені листа.

 

Її творча плодовитість була невичерпна! З-під її працьовитої руки нові твори виходили, наче з конвеєра.

 

У випадку, якщо Соні вдавалось застати мене вдома, то забирала мене з собою, щоб "порадитись", подивитись, що вона робить або що зробила, а коли мене не було, залишала записку з кількома категоричними словами-імперативами: "Прийди, бо здохну" або "Прийди, бо повішусь!" Не було ради, тож на початках ми майже щоденно зустрічались, а через якийсь час мене захопила громадська і політична робота, виготовлення і поширення самвидаву і наші зустрічі стали спорадичними, я приходив, щоб познайомити її з самвидавною продукцією. Листи Соні до мене 1965 року переповнені невимовного смутку і жалю на життя. Вона не сумнівалась, що мене заарештують, але не могла тому зарадити і навіть виконала рисунок, як я виглядатиму в концтабірній формі.

 

1964 року в залах Львівської організації Спілки художників відкрилася перша персональна виставка Караффи-Корбут. Виставка мала колосальний успіх такого успіху не мала жодна виставка тих років. Заздрісників "давила жаба", вони чорніли від злості. Перед закриттям виставки Соня попросила, щоб я зробив огляд її творчості, але не дуже хвалив, бо і так має багато ворогів. Свій виступ я побудував з двох частин: спочатку говорив, у чому сила творів Караффи-Корбут, а під кінець зупинився на проблемах форми, яка не в усіх творах доведена до повної завершеності. Така побудова доповіді дала оптимальний результат: Соню почали захищати від моїх надмірних вимог і навмисного вишукування вад. Соня була щаслива і після закриття виставки усі графічні твори подарувала мені, сказала, що заслужив такий подарунок. На одному з творів є її напис: "Будь і надалі моєю совістю", що зобов'язувало, на вимогу автора, кожен задум і кожен твір прискіпливо аналізувати. Проектів вітражів я не міг прийняти в подарунок, бо вони були надто великого розміру, а ліногравюри збереглися (за винятком тих, які в мене поцупили, коли я сидів у концтаборі). Ці твори дали мені можливість організувати у Києві дві виставки. Одну під назвою "Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут" у залах Національної бібліотеки ім. Вернадського, а другу, 20 серпня 2004 р., у залах Національної Спілки художників. Обидві виставки мали великий успіх, про них писалося в газетах, були передачі по телебаченню.

 

Отже, склалося так, що я упродовж десятиріч не розлучаюсь із Сонею. Це стосується навіть життя у концтаборі. Про це варто розповісти. Річ у тому, що листи, які мені писала Соня, я клав на дно валізи під товстий картон. А коли мене відправляли у концтабір, то мама, не заглядаючи під картон, поклала мені в дорогу необхідні речі і я поїхав. У таборі я вирішив замінити у валізі картон новим папером і остовпів: на дні були листи Караффи-Корбут. Розхвилювався і став думати, як зберегти листи, більшість з яких має безсумнівну літературну цінність, написані бездоганним стилем. Переді мною звільнювався викладач Луцького педінституту Дмитро Іващенко. Я вблагав його взяти ті листи з собою, він учасник війни, його не так "шманатимуть". Іващенко погодився, а коли я звільнився і подзвонив йому, то він і чути не хотів про якісь листи. Мовляв, нічого не перевозив, нічого у мене нема. Він був переляканий моїм дзвінком, а я був у розпуці.

 

Минуло 30 років, Україна стала незалежною державою, люди звільнились від страху, що довгі роки сковував їхні душі, і я вирішив ще раз подзвонити Дмитру Іващенку, докладно розпитати його, що трапилося з листами Софії Караффи-Корбут, які я йому передав. А він відповідає: нічого не трапилось, вони усі збереглись і лежать у мене на стелажі в окремій папці. На цей раз я занімів від здивування. І хоч була страшенна заметіль, 30 січня з дружиною поїхав до Луцька, і листи, які 1965 року потрапили в тюрму, привіз через 35 років до Львова, а далі до Києва. Тепер вони чекають на передрук. Якщо вдасться їх надрукувати, то з тих листів розкриється читачам Соня з глибокими емоційними переживаннями, переданими з великим хистом, з непересічним талантом письменника, на що здатна тільки дуже обдарована людина. Тож, надіюсь, крім упорядкованої Оксаною Думанською книги спогадів про мисткиню, буде ще одна книжка, яка доповнить образ Софії Караффи-Корбут новими штрихами.

 

Особливість таланту художниці полягала в тому, що вона була мистцем, наділеним яскравою творчою уявою. Творча уява має здатність створювати образи, композиції, сюжети, ситуації, які в цілісності людина ніколи не могла сприймати в дійсності. Без такої властивості мистець не спроможний творити шедеври. Упродовж усього життя мисткиня залюбки ілюструвала казки, які давали їй можливість створювати композиції, породжені творчою уявою. З раннього періоду збереглися її гуаші "Школа в лісі" і "Казка в лісі". Дещо пізніше вона ілюструє казку "Довбушеві скарби" Андрія Волощака, створює серію композицій, об'єднаних одним сюжетом "Марічка-невеличка". Вона любила вдивлятись у різні плями на стінах, примхливе сплетіння дерев, з яких багата уява черпала образи так народився "Лук'ян Кобилиця".

 

Те, що є неоціненним даром для мистця, може бути вадою для дослідника, якому потрібен інший інструментарій суворе дотримання фактів, опертя на джерельний матеріал. Не підкріплене джерелами фантазування може спотворити реальний образ мистця. Роман Горак створив дуже привабливий образ в есе "Її шлях на Голгофу", але цей образ мало має спільного з реальною Софією Караффою-Корбут. Зовсім не замкнулася Софія після арештів 1965-х і 1970-х рр. Вона жила активним життям. Зустрічалася з людьми, неодноразово бувала в Києві, приймала у себе гостей, почергово закохувалася, писала листи, жила віртуальним коханням, яке було незмінним чистим паливом для її творчості. Про неї можна було б сказати словами одного актора: "Вона завжди любила одного, але не одного і того ж".

 

Не відповідає правді твердження, що прототипом для створеного у 1961 році "Прометея розкутого" був Іван Дзюба. Вперше художниця познайомилась з видатним критиком у 1962 році, мені довелося водити Дзюбу, Драча і Вінграновського у графічну майстерню на тодішню вул. 17 вересня (тепер Січових стрільців). Отже, це помилкове твердження, тим більше, що художниця не надавала своїм образам конкретних портретних рис, а створювала свій ідеал героя, який не мав у житті конкретного відповідника. Це є доказом, що одна і та ж властивість людської психіки здатність до фантазування в одних випадках вкрай необхідна, є основою творчості, а в інших, зокрема в документальних есе, де потрібно спиратись на факти, може принести шкоду, викривити до невпізнання образ.

 

Караффа-Корбут намагалась обминати потворні вимоги часу, вона докладала чимало зусиль, щоб пропливати між Сцілою і Харібдою, та це не завжди їй вдавалось. Як і кожній нормальній людині, їй був властивий страх. Очевидно, що вона не хотіла потрапити в тюрму, бо це означало спричинитись до передчасної смерті своєї матері та її сестри Євгенії, яких вона мусила доглядати. Крім того, це означало припинення на невизначений час творчої праці, а без творчості вона не уявляла собі життя. Тому, як і багатьом іншим талантам, як Павличку, Драчу в поезії, як Еммануїлу Миську і Дмитру Крвавичу у скульптурі, їй доводилося лукавити, іноді понад міру.

 

У 1977 році я об'їжджав галерейною машиною майстерні львівських художників, збираючи твори на виставку до 60-річчя Жовтня. Виставка партійними органами була запрограмована під гаслом "Ленінським шляхом". Караффа-Корбут дала на виставку три живописні твори, виконані у пастозній манері: "Крилата пісня Парижа", 1977 р. (з образами Леніна і Крупської), "Весняна Львівщина"(1976) і "Їм кують зозулі" (1976). Художниця мала велику надію, що ці твори будуть закуплені й поправлять її матеріальне становище. Картини не викликали захоплення глядачів, художниця подзвонила мені і сказала, що дарує ці твори галереї. З великою неохотою директор картинної галереї Борис Возницький прийняв ці твори у фонди.

 

У творчості Караффи-Корбут простежується кілька періодів, але немає сумніву, що одними з найскладніших, кризових були для неї 70-ті – перша половина 80-х років. У кінці 80-х – на поч. 90-х вона знову випрямляє свою душу і, як і в далекі 60-ті, створює шедеври – "Івана Вишенського" (Франка) і "Лісову пісню" (Лесі Українки). Це є доказом, що не можна трактувати творчу індивідуальність прямолінійно, бо в душі кожної людини іноді живе по кілька різних людей, а буває, що знаходить собі там місце той, що з рогами, і його не так просто позбутися. Тому кожен мистець час від часу, як писав Микола Гоголь, повинен чистити Авгієві конюшні власної душі. Кожен свій творчий чи житейський промах Караффа-Корбут тяжко спокутувала, немилосердно катуючи себе за проявлені компроміси, – це також ознака великого таланту. Та попри деякі перекоси і погрішності Караффа-Корбут, як дуже точно висловилась її подруга Людмила Семикіна, була каріатидою української графіки 60-х рр.

 

Із записної книжки

2 листопада 1960р. Про хибне розуміння сучасності у літературі. Творчими відрядженнями і зустрічами на заводах не можна осягнути сучасності. То примітивний підхід до оволодіння сучасною тематикою. Сучасність вливається у нас кожного дня через очі, вуха, відчуття, через радіо, газети, журнали, книжки, зустрічі і розмови. Ми не в силі втекти від сучасності – вона всюди переслідує нас. І навіть якщо письменник звертається до минулого, то це для того, щоб глянути на минуле сучасним поглядом, щоб передати своє сучасне ставлення до минулого. Щоденні враження, пережите і передумане – це головний матеріал, з якого творча уява плете сюжети й ліпить образи, відповідно до народженого задуму.

 

5 листопада, субота. Був у Теодозії Бриж. Знову відчув і пережив все те, що мучить мене вже довгий час. Колись виберу нагоду і поговорю з нею про все відверто. Можливо, вона просто втомлена? Чи навмисно приховує щось зі свого життя?

 

6 листопада, неділя. У Миколи Петренка день народження. Незабутні враження від вечора і нових знайомств. Відчуваю, що з багатьма здружився. Молякевич розповідав, що його поему хоче друкувати "Жовтень", "Перець", а також перекладатимуть на російську мову.

 

Якщо в творі не все гаразд із внутрішнім змістом, то його не можна врятувати формальними засобами, навпаки, у штучній формі пустота змісту проявляється ще більш виразно.

 

25 грудня, неділя. Був у Т. Бриж. Книжку "Подводя итоги" С. Моема, яку давав їй читати, дуже хвалила. Сказала, що давно не читала чогось подібного. Мені було приємно це чути. Розговорилися про різне. Нарешті, дещо відкрила завісу свого дитинства. Розповіла, що пішла в школу з 5 років. Вже в шостому класі читала романи зокрема, Л. Толстого. Батька назвала передовою людиною, а матір консервативною. Батько багато любив читати і зараз багато читає. Вдома була велика бібліотека, але загинула під час війни. Тільки декілька книг вціліло. Серед них Толстого "Моя вера в Бога" і ще якісь.

 

"Подводя итоги" Моема зробила на неї сильніше враження, ніж "Луна и грош" того ж автора. Остання сподобалась їй більше в кінці, ніж на початку. Цікаво, що на цей раз Фана була дуже привітна, і я знову почував себе вільно, без всякої скованості. Пообіцяв їй принести "Творчество" Золя, і на цьому ми розійшлися.

 

Задум визріває підсвідомо. Письменник не може писати твори на основі абстракції. Ідеї в письменника народжуються на основі вражень від життя, побаченого, почутого, пережитого. Часто виходить так, що письменник має готову ідею-абстракцію і шукає матеріал, щоб її проілюструвати. Це хибна практика.

 

Твір починається від задуму. Чи може бути інша практика? Звичайно. Але це та практика, яка говорить, як не слід підходити до мистецької творчості.

 

Мистецький твір тим сильніше впливає, чим більше він дає матеріалу для почуття і розуму.

 

Заходив до Софії Караффи-Корбут. Розпитував її, що таке натхнення і як воно до неї приходить. Відповіла:

- От так: робиш, робиш, мучишся, мучишся і нічого не виходить. Потім кидаєш все це і займешся чимось іншим. І раптом все стане ясним, зрозумілим, і така велика енергія, що все швидко зробиш, над чим довго мучилась і не могла зробити перед цим.

 

Те, що сказала Соня, теоретично я вже сформулював раніше. Відчуваю, що обростаю матеріалом для написання ґрунтовної праці про творчий процес художника. Та чи дасть мені здійснити той задум моя праця, постійні відрядження. Найбільша мрія – працювати з ранку до вечора у бібліотеці. Поки що недосяжна мрія!

 

Багатоликий Леопольд Левицький

Застав його у майстерні. Розмова зав'язалася легко. Я розповів йому про намір написати про нього статтю. Він не особливо на це прореагував. Причину я зрозумів пізніше.

 

Левицький розповів про свої задуми до ювілею Т. Шевченка. Були то задуми сатирично-гумористичного плану. Серед них "відзначення творчості Т. Шевченка на селі". Жестами описав, як буде трактувати цей сюжет. На сцені лектор говорить про Шевченка, а в залі похнюплені погляди слухачів. За спиною лектора на всю сцену великий портрет Шевченка. Тими компонентами має бути висловлено все.

 

Інший задум – "Музикант". Стоїть він на повний ріст. Внизу, нижче його ніг, видно слухачів. Головне – у творі має бути розкріпачена духовно постать музиканта. І ще один задум: "Садок вишневий коло хати". Все є, крім пісні. Промовистий образ.

 

Через якийсь час у майстерню прийшов Кудіш. Познайомились. Привітний і, здається, досить ерудований. Відчувається в ньому педагогічний такт. Левицький і йому розповів про свої задуми. У мене склалося враження, що Кудіш мало знає Шевченка.

 

Було б все добре, якби я не попросив Левицького показати нові твори. Кудіш також залишився, щоб подивитися разом зі мною. Я побачив зовсім не те, чого чекав. Пластичний лаконізм, технічна досконалість, і все! Я чекав глибини художнього задуму, символічного звучання творів, а побачив – і розчарувався.

 

Оглядали в хронологічному порядку – від давніших до найновіших графічних аркушів. Після перших буденних і випадкових сюжетів "з життя", виконаних у перше післявоєнне десятиріччя, Левицький почав показувати "чисту пластику", а на завершення абстрактні твори.

 

Я мовчки дивився, відчуваючи, як росте мій внутрішній протест проти такого мистецтва. Мені важко було погодитися з килимарством, з голою декоративністю. Я вважав, що повинен це сказати Левицькому, що він має знати мою думку.

 

Коли я висловив усе, що думаю про такі твори і таке мистецтво, почалася суперечка. Мої думки і аргументи безладно і хаотично почав заперечувати Кудіш. Своєю плутаною логікою він мене не переконав. Все це було мені знайоме і водночас далеке. Багато із тих думок я вже чув від Генрієтти Левицької, від Володимира Урізченка і багатьох інших.

 

Кудіш говорив, що справжнє мистецтво – це мистецтво, в якому не повинно бути літератури, бо література мистецтво принижує. Я запитав його, як він ставиться до мистецтва минулого. Відповів, що мистецтву минулого треба віддати належне, але це вже пройдений етап. Заперечив загальнолюдський зміст, переданий Рафаелем у "Сікстінській мадонні" і Рембрандтом "У блудному сині". Сказав, що "Сікстінська мадонна" йому не подобається.

 

Коли Кудіш пішов, я засипав Левицького десятками питань. Відповідь на них мало що прояснила, хоча над багатьма речами заставила задуматись. Прийшов до висновку, що Левицький не живе Україною, її духом, традиціями. Врешті, йому байдуже, де його виставляють і яке мистецтво він представляє. Тож не випадково сказав, що має тісний контакт із польськими художниками, що там його знають і цінять. Я сказав йому, що те, що він виставляє, і те, чого він не виставляє, це два різних Левицьких або один Левицький з двома обличчями.

 

Леопольд Іванович з веселою усмішкою глянув на мене поверх скелець окулярів і добродушно відповів:

- Кажете, у мене два обличчя? Якщо б тільки два, то це було б дуже добре, але їх набагато більше!

 

Леопольд Іванович сказав ці слова цілком щиро. Упродовж багатьох років я мав можливість переконатися, що він у різних ситуаціях виставляв на показ то одне, то інше своє обличчя, залежно від обставин.

 

Проблеми критики

1 лютого 1961 р. Якою має бути літературна критика – питання глибокої давнини. Прикро, що за такий довгий час це питання залишається дискусійним. Питання в тому, чи повинна критика співати дифірамби талановитим прозаїкам, поетам, драматургам, вдаючись до образних оцінок типу "це алмаз", "це сапфір", "це рубін", чи шляхом залізної логіки має доводити, чому той чи той твір бездарний, посередньої художньої вартості або талановитий. Вважаю, що завдання критики полягає саме в останньому.

 

Щоб дати оцінку здоров'я людини, лікар вдається до найрізноманітніших аналізів, обстежень і тільки після такого ґрунтовного вивчення пацієнта ставить діагноз. Свої методи обстеження душевного стану людини має психіатр. У діяльності лікарів є логіка. Така логіка повинна бути і при встановленні діагнозу художніх творів. В усіх інших випадках критика втрачає сенс, стає непотрібною для читача, а тим більше для автора, який хотів би почути вмотивовану оцінку стану здоров'я свого твору.

 

3 лютого 1961р., п'ятниця. Їздив у Яворів перевіряти роботу Будинку культури.

- Як готуються у вашому районі сільські клуби до Шевченківських днів? – питаю директора. Відповідь була несподівана:

- Щоб вони ще так готувались до відзначення дня Радянської армії і Дня Конституції, як до Шевченківських днів. Не встигнемо сказати людям, що готуємо шевченківський концерт, як готові прийти всі – від малого до старого.

 

Директор РБК сказала це з явним негативним відтінком, навіть з якоюсь зневагою до людей і до Шевченка. Мабуть, таке ставлення виховало в неї районне начальство, а тому старалась догодити представнику обласного управління культури. А я подумав, хто ще має таку шану і таку силу в народі, як Шевченко?

 

5 лютого 1961 р. Микола Петренко прочитав вірш, який мені так сподобався, що я тут же переписав його у свій записник:

 

Дискусії

Ми у розмовах храм казковий

Всьому прекрасному звели,

Ми тут молилися Рубльову

І Лактіонова кляли.

Мистецтво кам'яної ери.

Мистецтво атомних століть!

Як увійти у ваші сфери,

к вашу мудрість зрозуміть?

Як скинуть ідолів віджилих,

Кого піднести між боги?

І як творить, щоб затужили

І засміялись навкруги?

Ми знов шукали форми, світла,

Напоєних грозою слів,

І билися об мури світу,

Який кипів і клекотів.

 

Той вірш видався мені живим втіленням нашого життя. Можливо, пройдуть десятиріччя і вірш Петренка "Дискусії" будуть наводити дослідники як художній документ часу. Тут кожен рядок відтворює те, чим ми живемо, чим дихаємо, чим мучимось. Цей вірш – один з пам'ятників наших буремних років.

 

22 лютого 1961 р., середа. Був на дискусії з питань образотворчого мистецтва. Переконався, що уважно слухати набагато важче, ніж говорити. На цей раз переміг себе, вислухав усіх до кінця й щойно тоді попросив слова. Шкода, що не дав належної відповіді тим виступаючим, які пророкують, що в майбутньому прикладне мистецтво занепаде, а професійне буде нести людям спокій. Наче в майбутньому люди не вмиратимуть, не знатимуть трагедії втрат, не буде нещасливої любові. Невже це не впливатиме на їхній стан душі, на їхні почуття і невже ці почуття не знайдуть відбиття у мистецькій творчості? Адже це загальнолюдські почуття і від них неможливо відгородитись. А твори, в яких закладено глибокі почуття, завжди хвилюватимуть людей. Важлива цитата:

"... жизнь никогда не бывает более великой, более плодотворной – и более счастливой, – нежели в страдании" (Ромен Роллан).