Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина V. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 6 груд. 2013 р., 15:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 груд. 2013 р., 09:47 ]

Драма молодомузівця Михайла Яцкова

 

У 1956 році, коли була зустріч громадськості із сучасниками Івана Франка, я із захопленням слухав виступ Михайла Яцкова. Він справив на мене враження симпатичного дідуся, людини доброї, чутливої, здатної захоплюватись красою, до того ж майстра влучних характеристик і цікавих розповідей. Коли ж я запитав про Яцкова Лукіяновича, то він прореагував дуже роздратовано:

- Питаєте про того люцифера?

- Чому ви його так назвали?

 

- Кажуть, що до нинішнього дня у нього на столі лежить книга "Чорна магія", яку він щоденно читає замість Біблії. Тож самі робіть із цього висновок.

 

Я розповів про цю розмову Ірині Вільде, і вона підтвердила, що в Яцкова є книжка з чорної магії і що він все життя мав тягу до всякої чортівщини, але то не вплинуло на його добре серце і на його талановиті твори, які стоять на голову вище від писань Лукіяновича, хоча він і не читає про чорну магію. Коли я запитував про Яцкова університетських викладачів, то всі відповіді зводились до розповідей різних легенд про перебування письменника у "Молодій Музі", про вічну неприязнь між ним і Лукіяновичем.

 

Ті відгуки тільки загострили мою цікавість: я конче хотів познайомитись особисто зі стареньким письменником. Нарешті, така нагода трапилась. Привів мене на помешкання Михайла Яцкова весною 1960 р. Володимир Лучук. Коли письменник відчинив двері і зустрів нас сильним, молодечим артистичним голосом, звертаючись до Лучука: "Ого-го! Ви сьогодні не самі! Ото буде нам ве-се-ло!", то зразу завоював мою симпатію. Ближче знайомство з письменником, його творчістю, громадською і журналістською діяльністю розкрили мені життєву й творчу драму Яцкова.

 

Був він одним з тих молодих письменників-модерністів, що започаткували нову сторінку в історії українського літературно-мистецького життя, – талановитим новелістом, редактором, видавцем, активним членом літературного об'єднання "Молода Муза", до якого, крім Яцкова, належали письменники Володимир Бірчак, Василь Пачовський, Петро Карманський, Степан Чарнецький, Остап Луцький, Богдан Лепкий, Сидір Твердохліб і наймолодший серед них Михайло Рудницький. Крім письменників, до спільного мармурового стола у каварні "Центральній" приєднувались композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, студент Краківської (1905-1907), а опісля Римської і Празької Академій мистецтв Іван Северин і мистець із таємничою біографією Іван Косинін.

 

Контакти з молодомузівцями підтримували Михайло Коцюбинський, Осип Турянський, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Микола Вороний, Олександр Олесь. Окрема сторінка в історії "Молодої Музи" – стосунки з Іваном Франком.

 

Зав'язалась "Молода Муза" на поч. XX ст. як неформальний гурток молодих письменників і мистців, у каварні, що на Бернардинській площі у Львові. Там збирались молоді письменники, музиканти і художники, щоб обговорити за кавою літературні й мистецькі новини, переглянути нові часописи і журнали (неодмінний атрибут цієї каварні). "Вони сходилися, коли хто хотів, розмовляли про свої буденні клопоти та нові книжки і найчастіше журилися тим, де найти видавця, себто, кого намовити, щоб дав гроші на наклад якоїсь наміченої книжки" (Чорна Індія "Молодої Музи". Новелі. З передмовою М. Рудницького. – 1937. – с. VI).

 

Часто до гурту приєднувався Богдан Лепкий, що навідувався до Львова з Кракова. Він докладно був поінформований про літературне життя цього міста і радо розповідав про усі літературно-мистецькі новини молодим львівським богемістам. Особливий інтерес у них викликала розповідь про краківський гурт письменників "Молода Польща", що орієнтувалися на європейські модерні течії в літературі й мистецтві, за всяку ціну прагнули чогось нового, відкидаючи без огляду на художню вартість застарілий і віджилий, як вони вважали, реалістичний напрямок, визначальний для попереднього, 19 століття. Стимули, які покликали до життя "Молоду Польщу", докладно обговорювались у каварні на Бернардинській площі. Розмови і дискусії молодих львівських бунтарів, збуджених чорною кавою і спеціальним настоєм "Чорна Індія", наштовхували їх на думку, що і Львів здатний витворити середовище, аналогічне до "Молодої Польщі".

 

Постає питання, чому гурт молодих українських письменників і мистців обрав для своїх зустрічей саме каварню? Відповідь дуже проста: по-перше, це була європейська мода, яку запровадив Париж, а по-друге, жоден з них не мав такого власного помешкання, в якому могли б зібратися з десяток чи два людей, а тим більше ні в кого з них не було стільки грошей, щоб орендувати для офісу якесь приміщення. Тому обрали каварню, в якій почували себе наче у власному офісі. Тут завжди було тепло і за спільним столом можна було просиджувати годинами до пізньої ночі, розмовляти, сперечатися, вишукувати в часописах і журналах щось нове, читати власні твори, критикувати тих, що залишились у минулому 19 сторіччі й нездатні відчути новий подих нового часу. Якщо б не назва "Молода Муза", якою не без впливу розповідей Богдана Лепкого про "Молоду Польщу" охрестив цей різношерстний гурт молодих письменників Остап Луцький, то не виключено, що імена багатьох з них могли б загубитись у плині часу, бо не спромоглися вони витворити мистецьке об'єднання з власним статутом, програмою, фіксованим членством. Єдиним об'єднуючим стимулом була потреба бачити один одного, чути один одного, сперечатись і критикувати один одного, а всіх разом – відраза до "Літературно-наукового вістника", який не хотів без аналітичного розбору друкувати їхні твори. Це й наштовхнуло молодомузівців видавати власний журнал.

 

Перше число "літературно-наукового" двотижневика "Світ" вийшло з друку 24 лютого 1906 року. До редакційного комітету ввійшли: В. Бірчак, П. Карманський, О. Луцький і М. Яцків. Редакція оповістила, що постійними артистичними дорадниками редакційного комітету будуть Богдан Лепкий (Краків), др. Василь Щурат (Броди) та Василь Пачовський (Станіславів). Активну участь у підготовці журналу взяли С. Чарнецький і С. Твердохліб. Шукаючи видавця, молодомузівці зупинились на амбітному Вячеславові Будзиновському, готовому взятись за будь-яку справу, щоб застосувати свою бурхливу енергію.

 

Народився він у 1868 на Тернопільщині, навчався в університетах Львова і Відня. У 1890 р. разом з І. Франком, М. Павликом, Є. Левицьким був одним із засновників Української радикальної партії, редактором її органу "Громадський голос". Після публікацій наукових розвідок про Хмельниччину і українських гетьманів у 1899 р. став членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. У тому ж році він виходить з Української радикальної партії і стає одним із засновників Української національно-демократичної партії. На початку нового століття Будзиновський був уже відомий як публіцист, редактор, політичний діяч і видавець. Із 1907 р. він депутат австрійського парламенту. Тож кращу кандидатуру для видання журналу важко було знайти.

 

Перше число двотижневика "Світ" відкривалося туманною декларацією "Наше слово":

 

"З бадьорістю молодечою, з сильною вірою в неперечну потребу нової літературної часописи, навчені досвідом недавних нещасних проб, приступаємо до нового діла і подаємо отеє (...) перший видимий взірець наших змагань. З відрадних днях широкого суспільного та політичного життя приходимо до Вас – і вказуємо в хвилях борби призабуту, може, а предсі все так тужно вижидану стежину: Добра і Краси.

 

Стежині нашій дали ми ім'я: СВІТ.

 

Від злиднів і турботних дисонансів най веде нас на сонячні левади, запашні ниви, в світ ясних, злотих зір!"

 

Редакційний комітет повідомив, що двотижневик спочатку виходитиме без ілюстрацій, але з часом зможе "взятися і до сего діла". У наступному 1907 році було зазначено, що редактором і видавцем журналу "Світ" є В’ячеслав Будзиновський. Отже, редакційний комітет уже не відігравав жодного значення, двотижневик почав виходити з ілюстраціями, серед яких переважали портрети українських гетьманів, віддав свої шпальти для друкування роману "Перед бурею" М. Старицького і драми "Сава Чалий" Карпенка-Карого. З тих змін можна здогадатись, що між молодомузівцями і Будзиновським виник якийсь конфлікт, який у кінцевому результаті призвів до закриття журналу. У ч. 17 за 1907 р. адміністрація повідомила, що "Світ" має фінансові труднощі, а тому припиняє видання на 17 числі.

 

В організаційній діяльності "Молодої Музи" і в редагуванні її друкованого органу "Світ" одна з провідних ролей належить Михайлу Яцкову. Ті, хто знав його у молоді роки, твердять, що був він однією з найколоритніших постатей серед молодомузівців, дотепним співрозмовником, знавцем таємних учень, вишуканим естетом, цінителем нових маловідомих талантів, що виходили на обрії світової літератури XX ст.

 

Петро Карманський (також активний діяч "Молодої Музи") писав: "Вносив у наше життя щось свого, щось, чим він від усіх нас різнився. Хотів, щоби ми в ньому добачували щось із сатани: та наперекір його бажанню ми бачили в ньому милого товариша, симпатичного, освіченого дядька, дарма, що химерного і нерідко захмареного... В нього були свої болячки, що з буднем не мали ніякого діла. Ці болячки залічував він в маленькому шиночку з краю Личаківської вулиці або у Фукса. І цей лік давав йому змогу носити між нами обличчя погідне, хоча погоди в душі він не мав ніколи".

 

Серед молодомузівців відомий був Яцків ще як винахідник спеціального напою "Чорна Індія", рецепт якого він нікому не зраджував. Навіть цієї скупої інформації достатньо, щоб зрозуміти, яку притягальну силу мало це ім'я для студентів і молодих випускників університету, спраглих почути живе слово про літературно-мистецьке життя початку століття.

 

Крім зовнішньоефектних, у біографії молодомузівського "люцифера" є глибокодраматичні моменти. "Життя обійшлося з ним по-варварськи підло", – писав у передмові до книжки Яцкова "Аdagio consolante" Б. Данчицький. Тим можна пояснити, що у більшості творів письменника темні кольори домінують над світлими. У житті він бачив багато зла, тому й назвав свою першу збірку "В царстві сатани".

 

Народився Михайло Яцків 5 жовтня 1873 року в с. Лесівці Богородчанського повіту (тепер Івано-Франківської області) у селянській сім'ї. Із 1886 року навчався у Станіславській гімназії, з якої на четвертому році навчання був звільнений за читання забороненої літератури і участь у таємних учнівських сходках. У написаній 1946 р. автобіографії Яцків писав: "Ми мали свою бібліотеку, даровану від двох-трьох старших патріотів зі Львова, з якої я багато користав. Я передплачував через другі руки орган радикальної партії "Народ", видаваний Франком і Павликом, і познайомлювався з ідеями Драгоманова". Після двох років поневірянь йому дозволили продовжити навчання (під наглядом поліції) у Бережанській гімназії, але в 1895 році, не давши закінчити сьомого класу, його проганяють. В молоді роки він бідував і чимало сил витратив для того, щоб заробити шматок хліба. Більше року працює актором мандрівного українського театру, яким керував Степан Курбас-Янович (батько Леся Курбаса), "бо там бажалось йому огріти душу невгасаємим теплом і розсипати веселкою проміння своєї творчої сили. Але замість священного вогню і тепла побачив він там багно, в якому мучились і грішили зломані й зниділі люде" (Б. Данчицький).

 

У 1897 році переїздить Яцків на постійне проживання до Львова, влаштовується на працю в страховому кредитному товаристві "Дністер", праця у якому в часи директорування Я. Кулачковського (1892-1909) була для нього тяжким ярмом.

 

Як солдат австрійської армії Яцків брав участь у світовій війні, потрапив у російський полон, з якого йому вдалося втекти, цей період знайшов відбиток у його новелах. Після поразки національно-визвольної боротьби, коли Галичина була окупована Польщею, письменник, маючи тісні контакти з польською інтелігенцією, яка високо оцінювала його як талановитого прозаїка (майже все, що написав Яцків, було перекладено польською мовою), перейнявся думкою досягти політичного порозуміння між українцями і поляками. До тої ідеї Яцків прийшов не тільки в результаті впливів близького до нього, відповідно настроєного оточення, але й певною мірою під впливом родинних обставин (обидві дружини Яцкова була з походження польками). Подібного переконання про необхідність тісного контакту й співпраці між українцями і поляками (аж до визнання польської влади в Галичині!) дотримувався приятель Яцкова, колишній молодомузівець, поет і перекладач Сидір Твердохліб (1886 - 1922). Зрозуміло, що польські офіційні кола всяко підтримували і заохочували такі тенденції в середовищі української інтелігенції. Та коли з ініціативи еміграційного петлюрівського уряду, що покладав великі надії на політичний союз з Польщею, був створений у 1920 році (у порозумінні з польською владою) денник "Рідний край" і Яцків став його редактором, то, незважаючи на те, що газета задекларувала благородні цілі, її вихід став початком великої драми письменника. Про те, що "Рідний край" є петлюрівським органом, газета не декларувала. Хоча поміщені у газеті матеріали про боротьбу з більшовиками, про повстання на Східній Україні, а також докладна інформація про діяльність Уряду УНР не викликала сумніву, що "Рідний край" це рупор наближених до Симона Петлюри кіл.

 

"Рідний край" почав виходити з понеділка 22 листопада 1920 р. Під логотипом було повідомлення, що "Рідний край" виходить кожного дня о 6 год. ранку, редакція й адміністрація розташовані у Львові, вул. Личаківська, 43, II поверх. У поміщеній у першому числі щоденника на першій сторінці редакційній статті "Наше слово" з'ясовано його мету і завдання:

 

"... не уважаємо теперішніх територіальних границь вічними, опираємося на великих кличах вселюдського гуманізму і бажаємо згуртувати всі сили українських земель до спільної, творчої праці відбудови.

 

Нашою остаточною метою є з'єднання всіх українських земель в одну народну, демократичну державу, а тим самим боротьба з тими ріжнородними чинниками, які, виходячи з назадницьких точок погляду на справи політичні і саме життя, стають дійсно осягненню тої ціли на перешкоді".

 

З останнього абзаца можна було зрозуміти, що "Рідний край" буде вести боротьбу з усіма тими, хто має інші від денника погляди на завдання, які стоять перед українським населенням Галичини. Редакція задекларувала, що оборонятиме інтереси та права українського народу, у першу чергу робітництва та селянства. Підтримуватиме його розвиток у культурних, політичних та економічних напрямках, закликатиме до усунення ненависті та ворожнечі між українським і польським народами, консолідуватиме сили усіх народів Польської держави для боротьби з "червоною язвою". У блоці вихідних даних газети її видавцем від першого до останнього числа значився Михайло Яцків. Це дає підставу вважати, що добре продумане звернення до читачів вийшло з-під його пера. То був час зрілості, час розквіту журналістського, письменницького і публіцистичного таланту Михайла Яцкова, якому сповнилося 47 років.

 

В окремих публікаціях пропагувався давній задум Пілсудського про доцільність з'єднання Литви, України і Польщі задля утворення у перспективі федеративної держави, яка зможе протистояти "червоній Росії".

 

Іншої думки були націоналісти з Української військової організації (УВО). Коли у 1920 році вийшли перші числа "Рідного краю", націоналісти назвали його "угодовським" і оголосили Яцкову бойкот, мотивуючи його тим, що Яцків "продався" польському уряду. Насправді Яцків мав контакт не так з польським урядом, як (через посередників) з урядом Петлюри, що був у прямій залежності від польської влади. Чи розумів все це головний редактор? В одному не можна сумніватись: Яцків любив свій український народ і хотів йому допомагати чим міг і як міг. Була це допомога не політика, а сповненого ілюзій письменника, то й не дивно, що його коротку політичну діяльність очікував сумний кінець.

 

"Рідний край" виходив як орган заснованого Сидором Твердохлібом Хліборобського союзу, що мав підтримку польського уряду. Коли у 1922 році Твердохліб задекларував своє визнання польської влади у Галичині і закликав брати участь у виборах до польського сейму, то молодіжна боївка УВО винесла йому вирок і 15 жовтня 1922 року Твердохліб був застрелений, коли повертався у Львів з Камінки-Струмилової. Для Яцкова, близького і вірного друга Твердохліба, настали тяжкі часи. Редактора "Рідного краю" почали бойкотувати радикально налаштовані представники української інтелігенції. Вони засуджували угодовство, компроміси і загравання з офіційною владою, яка ставила своїм завданням, роблячи дрібні уступки, згладжування існуючих українсько-польських політичних суперечностей, що виразно проглядалось із сторінок "Рідного краю". Яцкова почали звинувачувати як зрадника політичних інтересів українського народу. Між прихильниками і противниками угодовства йшла гостра боротьба не тільки "плазом меча", як любив висловлюватись Яцків. Він розминувся зі своїм часом і тяжко переживав трагедію.

 

Невдовзі після трагічної смерті С. Твердохліба і нових обставин, в яких опинився уряд УНР у Польщі, "Рідний край" припиняє своє існування. У результаті оголошеного бойкоту Михайло Яцків втрачає зв'язок з українським громадянством, "ломить перо" і довгі роки живе майже у повній самотності, якщо не брати до уваги відвідини його помешкання кількома давніми приятелями. Приятель Яцкова, наймолодший за віком молодомузівець Михайло Рудницький у книжці "Від Мирного до Хвильового" (Львів, 1936), роздумуючи про життєву і творчу драму письменника, з жалем писав:

 

"Яцків від двадцятих років мовчить із величезною втратою для нашої літератури, зокрема для галицького літературного руху. Це був письменник, що вмів невпинно розвиватись, завдяки двом рідким у нас прикметам: любови до праці та любови до чужинних книжок. Зламала його спокуса стати діячем; збили зі шляху політичні події, вбило непорозуміння з середовищем, з яким він не вмів ніколи найти спільної мови, схибили теж талант і деякі впливи декадентизму" (с. 287).

 

У часи "Молодої Музи" Яцків з відразою ставився до політики. На мій погляд, коли він дав згоду бути редактором "Рідного краю", то не був достатньо поінформований про пункти таємного Варшавського договору 1920 р. між Пілсудським і Петлюрою, відповідно з якими Галичина була визнана польською територією. Тільки тим можна пояснити зміст деяких публікацій, у яких не було чітко висвітлено справжні наміри Польщі щодо Галичини. Головне спрямування "Рідного краю" було антирадянське.

 

Радянська Росія декларувалась як спільний ворог поляків і українців. Проте Польща 18 березня 1921 р. підписала у Ризі договір з представниками РРФСР і УРСР, який формально припинив польсько-радянський збройний конфлікт 1919-1920 рр., санкціонував поділ України між Польщею і Радянською Росією, в результаті чого був автоматично анульований Варшавський договір 1920 р. між Пілсудським і Петлюрою. Це була одверта зрада тих домовленостей, дотримуватись яких обіцяла польська сторона. Почався активний процес полонізації Галичини. Яцків про це писав, але на "Рідний край" уже ніхто не зважав. Щойно у 1923 р. "Рідний край" припинив своє існування.

 

Самітний, зацькований оточенням Яцків буквально зник з літературного обрію, але не був забутий польською владою, яка у 1925 р. забезпечила його посадою урядовця у Кураторії Львівського шкільного округу. Життя било його нещадно. Не витримавши тяжких обставин життя, в атмосфері бойкоту помирають 18-річна дочка і ще молода дружина. Його друга дружина також не витримала пресу життєвих обставин, збожеволіла, її помістили у психіатричну лікарню на Кульпаркові, де вона провела довгі роки і там померла.

 

З вересня 1939 р., після окупації Галичини більшовиками, 66-річний Яцків почав працювати у реформованому Львівському обласному відділі народної освіти. Під час німецької окупації його обирають скарбником Спілки праці письменників при Українському Центральному Комітеті. По закінченні Другої світової війни він деякий час працює бібліотекарем у Львівській бібліотеці АН УРСР. Нова окупаційна влада примушує старого письменника засудити своє минуле. Яцків не має виходу, він пише розгорнуту автобіографію, в якій засуджує свої "ідейні збочення": "Коли я усвідомив, в яке націоналістично-шовіністичне болото втягнули мене лідери збанкрутілої радикальної партії і мій "друг" Твердохліб та його старший брат, я кинув "Рідний край" і "Дністер" і після тяжкої хвороби почав шукати чесного хліба".

 

Упродовж 1960-1961 рр. я часто приходив на вулицю Мечникова, де мешкав письменник разом зі своєю старенькою сестрою. Після першого знайомства за посередництвом В. Лучука мене тягнуло до Яцкова наче магнітом. Він мав велику притягальну артистичну силу, і кожна зустріч з ним була рівноцінна відвіданню театру одного актора. Проводити з ним у розмовах цілі години стало моєю внутрішньою потребою. Я щиро подружився з Яцковим і він з повним довір'ям і щирістю розповідав мені не тільки про "Молоду Музу" і молодомузівців, про історію написання того чи того твору, але й (часто зі сльозами на очах) про драму свого життя.

 

Старенький письменник відчував спрагу нових знайомств, а тому я часто бував у нього не сам, а з кимось зі своїх друзів, знайомих, рідних – з братами Михайлом і Миколою, літературознавцем Осипом Петрашем, художницею Софією Караффою-Корбут, поетесою Адріаною Савків, поетом Віктором Лазаруком, поетом і літературним критиком Миколою Ільницьким. Останнього це знайомство наштовхнуло (через якийсь час) на думку обрати творчість Яцкова темою дисертації і домогтися видання його вибраних творів у республіканському видавництві "Дніпро" 1973 року.

 

Приходячи до Яцкова з кимсь із друзів чи знайомих, я не завжди міг бути вірний своїй настанові записувати розповіді письменника. Зате коли ми були лише вдвох, Михайло Юрійович часто нагадував: "Добувайте свій нотес, і щось трохи поговоримо". В поміщених далі "Сторінках щоденника" зафіксовано фрагменти живих, а не видозмінених реставраційною працею уяви розповідей письменника, в яких він торкається окремих сторін літературного життя початку XX сторіччя, угруповання "Молода Муза", долі близьких йому людей, тайн творчої лабораторії тощо.

 

Перші записи зустрічей з Михайлом Яцковим, що відбулися весною і влітку 1960 р., не збереглися, навряд чи зможу їх відшукати. Пам'ятаю, що під час однієї з перших зустрічей Михайло Юрійович попросив купити йому халат: за письмовим столом він привик працювати у довгому теплому халаті. Удвох із Лучуком ми обійшли усі магазини Львова, де могли б продаватися халати, але в жодному з них халатів не знайшли. Нам чомусь постійно пропонували замість халата піжаму і ми піддалися на намову – купили піжаму. Принесли, але ця покупка не втішила Михайла Юрійовича. Настрій ми поправили пляшкою вина, яку взяли з собою. Після перших чарок Михайло Юрійович постав переді мною в усій своїй акторській привабливості. Він виголошував монологи героїв, яких йому вдалося або не вдалося зіграти на сцені.

 

На перших сторінках цієї книги я говорив, якими неточностями грішать більшість опублікованих спогадів. А якщо автори їх послуговувалися розповідями з інших рук, то окремі спогади, бувало, набирали такого чудернацького вигляду, як у книжці Романа Іваничука "Благослови, душе моя, Господа. Щоденникові записи, спогади і роздуми. Львів, 1993"] у якій на с. 90 автор про моє і моїх друзів знайомство з Яцковим пише так: "Аж потім я дізнався, що львівські молоді літератори (працював тоді в Щирці) за кілька років до мене відкрили для себе Михайла Яцкова: внадилися до нього, слухали з відкритими ротами його цікаві розповіді про літературне життя минулого століття і водили старого на каву, бо любив метр добре й випити. Та коли ті безпардонні молодики – В. Лучук, М. Петренко, Б. Горинь – пробували завести Яцкова в третю або четверту кав'ярню, він вивільнявся з рукавів свого чорного сюрдута з кротовим коміром і втікав додому, знаючи, що на другий день хлопці принесуть йому сюрдут і викуп – «бенькартик» монопольки".

 

Мене вразив цей абзац у спогадах Романа Іваничука неприємною мішаниною правди з видумкою. Володимир Лучук і я не за кілька років до Іваничука відкрили Яцкова, а весною 1960 року. Із Щирця Роман перебрався до Львова у 1961-му, коли Яцкову добігав 88-й рік. Мені тоді було 24 роки, Лучукові – 26, а Петренкові – 35, отже, зачисляти його до "безпардонних молодиків" не зовсім випадає. За неповних два роки відвідувань помешкання Яцкова я жодного разу не водив його на каву. 88-річному письменнику це вже було не під силу, він не виходив за межі подвір'я будинку, в якому мешкав. Було чимало зустрічей, більшість з яких я докладно описав у щоденнику, але жодного разу не чув від старенького письменника огидного жаргонного вислову "бенькартик".

 

Далі подаю вцілілі щоденникові записи про зустрічі й розмови з молодомузівцем Михайлом Яцковим.

 

У 1960 році, 27 грудня (вівторок) (перед поїздкою до Києва) домовився з Лучуком, що разом підемо до Яцкова й віднесемо йому в подарунок поезії Вороного і Олеся – книжки, які він просив принести, коли почув від нас, що ці автори реабілітовані. На цей раз Володимира не довелося довго чекати – прийшов додому на диво точно. Питає мене:

- Жаль тобі віддавати Олеся? Кажи тільки правду.

- Правду кажучи, трохи жаль. А тобі Вороного?

- Також жаль. Але якщо подумати, що то книжка для Яцкова, то не жаль.

- Поки ти думатимеш, як підписати, піду пошукаю Вороного.

 

Я за той час переглядав Олеся, бо знав, що нелегко буде мені його знову придбати. Не знав, що написати.

- Придумав? – питає Володимир.

- Ні? У тебе ж то добре виходить.

- А ти підписав? – питаю його.

- Візьму спочатку на листочку напишу, щоб не зіпсувати книжки.

 

Через кілька хвилин подає аркуш: "Дорогому Михайлові Яцкову з учнівською захопленістю його творами – В. Лучук".

- Щось не дуже мені подобається, – кажу йому

- Ріже вухо "учнівською".

- Може краще: "Дорогому М. Яцкову – молодому серцем і творчістю"?

- Ні! – каже Володимир.

- Краще "Молодому серцем і творчістю Михайлові Юрійовичу Яцкову – Лучук".

 

Коли вирушили до Яцкова, то чомусь по дорозі дуже хвилювались: як зустріне, чи здоровий, чи не запізно ми вибрались? Але раз вирішили йти, то відкладати не будемо.

 

Двері відчинила, як і минулого разу, сестра письменника. Мене знову вразив скорботний вираз її обличчя і біле, як сніг, волосся. Сказали, що ми до Михайла Юрійовича на кілька хвилин, щоб віддати обіцяні книжки, але вона попросила роздягнутись. Поки у коридорі я скидав пальто, Яцків рушив нам назустріч зі своїм артистичним: "Ого-го!" Письменник вмів радісно вітати гостей, задаючи тон невимушеності й безпосередності. Михайло Юрійович і чути не хотів, що ми зайшли тільки "на хвилинку".

 

- Та не спішіться, посидьте. Десь о дев'ятій мають передавати по радіо мою розмову з тим моїм приятелем Рудницьким!

 

В тоні розмови Яцкова були іронічні нотки. Відчуваючи, що зустріч затягнеться, я витяг блокнот з готовністю записати все цікаве, що розповідатиме письменник. Минулого разу, після настирливих домагань Лучука, я запитав у Михайла Юрійовича, чи не буде він заперечувати, щоб я дещо записував з його розповідей, бо все це має велику цінність. Всміхнувшись, відповів, що і Рудницький при зустрічах з ним щось собі постійно нотує в малесенькому блокноті. Побачивши, що я приготувався записувати, Михайло Юрійович продовжив розмову про свого приятеля:

- Рудницький все робить поспіхом. Багато написав, але не все то має вагу. І те, що про мене написав, то також поспіхом.

 

При тих словах він взяв з етажерки і дав нам оглянути уже відому мені раніше книжку Михайла Рудницького "Від Мирного до Хвильового", що вийшла накладом Видавничої Спілки "Діло" у Львові 1936 року. В книжці поміщено двадцять п'ять нарисів про видатних українських письменників, в тому числі окремий нарис про Михайла Яцкова.

 

- Ще до виходу книжки Рудницького, у 1929 році написав про мене Володимир Коряк, і мушу вам сказати, що набагато краще це зробив від Рудницького, хоча зовсім мені не знайомий критик. А Рудницький все нашвидкуруч, хоча давній приятель чи навіть, можна сказати, учень. "Я від вас навчився вести різні записи," – якось каже мені. То правда, що я все життя не розлучався з олівцем і папером, робив різні записи, бувало, що на якихось клаптиках газети, які пізніше ставали мені в пригоді, коли працював над більшими творами, де треба було відтворити ті типи, з якими працював. Знаєте, кого маю на увазі.

 

То був натяк на його довголітню працю в асекураційному товаристві "Дністер", заснованому 1892 р. і описаному Яцковим у романі "Танець тіней" (1916-1917 рр.). У цьому творі письменник осудив нестерпну атмосферу бюрократизму, в якому йому довелося працювати. Директорами "Дністра" були такі яскраві індивідуальності, як Я. Кулачковський (1892-1909), С. Федак (1909-1920) і Я. Колтонюк, який був директором від 1920 р. аж до ліквідації "Дністра" більшовицькими окупантами.

 

Михайло Юрійович провів рукою по зарослому обличчі, взяв зі стола дзеркало, поглянув у нього і зробив невдоволену гримасу, від якої обличчя набрало карикатурного вигляду: довгий тонкий ніс став ще довший, а велике підборіддя потяглось аж на груди, наче перекисле тісто на пампухи.

 

- Пробачте, мені, мої дорогі, що сиджу перед вами непоголений. Назбиралось роботи і якось було не до того. Як бачите, всюди рукописи: і тут лежать, і тут (показав на шафу і на стіл). Всюди! Почекайте на мене, я щось спробую організувати.

 

Поки Михайло Юрійович був на кухні, а Володимир занурився в якусь книжку, я вперше уважно роздивився кабінет. Він чимось нагадував майстерню і тим відрізнявся від кабінетів багатьох сучасних письменників, що в модерних дорогих шафах зберігають акуратно розкладені "метри" багатотомних видань, які тримають більше задля декору, ніж практичної необхідності. З попередніх зустрічей я вже знав, що два столи навпроти мене мали різне призначення: один для творчої, а другий – для технічної праці. Крісла, ліжко, підвіконник, етажерки були позакладені книжками – латинською, французькою, грецькою, польською, українською мовами, старими журналами, новими й старими газетами, розбухлими папками. На "творчому" столі увагу привертав прихилений до стіни невеличкий портрет давньогрецького драматурга Еврипіда – минулого разу Яцків сказав, що полюбив його ще з гімназії і не перестає захоплюватись його творами, а "Медею", і "Електру" перечитував по кілька разів; на "технічному" столі я звернув увагу на великі кравецькі ножиці. Лучук пояснив мені, що ними письменник робить вирізки з газет.

 

Яцків повернувся з канапками на тарілці. Налив в малюсінькі, як наперстки, келишки горілки і задоволено цокнувся:

- Кажуть, що мені не можна, але я так, трошки, а трошки не повинно пошкодити, га?

 

Коли я зупинив погляд на купі рукописів, гостро спостережливий письменник зауважив:

- Терпіти не можу, коли на столах робиться таке, як нині. Не люблю безпорядку. Я педант. Та педантерія колись мене замучить. Через неї ненавиджу себе. Хотів би все привести до порядку, викінчити, але ж то роботи на де-сять років! Здається так мені, що вже не до-тя-гну!..

 

Після короткої задуми:

- Каже якось мені керівництво Спілки письменників (буде вже років зо три тому): "Може, вам яка допомога потрібна?" Замість відповіді я тільки всміхнувся...

 

Розповідь Яцкова нагадувала взаємно переплетені асоціативні ланцюги (із кільцями різної величини) думок, спогадів, портретних зарисовок, історичних відомостей. Кілька разів Михайло Юрійович згадував Франка. Варто було тоді глянути на нього. Концентруючи всю свою енергію, він ставав інший, молодший.

 

Серед людського натовпу Франко міг видатися звичайною людиною. Навіть ті, хто чув це ім'я і читав деякі його твори, могли пройти повз нього на вулиці, не здогадуючись, що у своїй буденній поспішності втратили можливість бачити повільну ходу видатної людини. Та якщо дивитись на цю постать з перспективи (тут Яцків викарбовував кожне слово), то це велетень! Ве-ле-тень!

 

Задумався, щось пригадував.

- Як ставили у театрі драму Франка "Украдене щастя", то мені дали роль Миколи Задорожного. Франкові сподобалась моя гра. Як зустрів мене, то сказав всього два слова: "Сердечно дякую!" Але я-ка то була для мене оцінка, яка то була для мене ре-цен-зія – того вам передати не можу. Найдорожча з усіх рецензій! Жаль, що не зберіг афіші тої вистави. Пригадую, що Чарнецький також мав у ній якусь роль.

 

Тут мене наче осінило. Нарешті я зрозумів, чому в Яцкова така виразна дикція, така багата міміка і такі промовисті жести. Я не смів запитати, яка причина завадила пов'язати свою долю з театром, але що ностальгія за сценою мучила його все життя – в тому не було найменшого сумніву. Тепер можна було пояснити, чому він з такою природною артистичністю радісно зустрічав усіх, хто його відвідував, незмінно вигукуючи 'Ого-го-го! Як доб-ре, що ви прийшли!" В присутності гостей Яцків легко перетворював свій кабінет у театр одного актора.

 

- Не знаю, чи чули ви, – звернувся до мене і до незворушно мовчазного Лучука, – що кілька років тому я виступав у Києві із спогадами про Франка. Там і Лукіянович виступав...

 

Коли, вклинившись у розмову, я сказав, що кілька разів бував у Лукіяновича, познайомився з його бібліотекою, розмовляв на різні теми, Михайло Юрійович нервово перервав мене:

- Лукіянович не є жадний письменник. Публіцист, то так, але не письменник. У Києві він також щось там розповідав про Франка, але з того мало що можна було зрозуміти. А я говорив так, щоб усі склали собі живий образ. Бачив я, що мої слова подіяли на людей. А що вам Лукіянович розповідав про Франка? – звернувся до мене Яцків із хитрими іскорками в очах.

 

- Про Франка Лукіянович говорив мало, в основному розповідав про інших письменників. Казав, що Франко не був ощадливий, не цінив грошей, бо коли дали йому в НТШ скількись-то там злотих ринських, то він за один день всі потратив на книжки, хоча гроші призначались для іншої справи.

 

- О! – радісно вигукнув Яцків. – Він таке любить переповідати, любить на всіх зводити критику. Одного разу в Спілці письменників ми ділилися своїми творчими планами. Я сказав, що маю намір переробити і підготувати до друку свої давні речі. Лукіянович зразу вхопився за мої слова і сказав у своєму виступі таке: "Яцків сказав, що має намір переробити деякі свої твори. Переробити можна убрання, а твору переробити не можна". Я того стерпіти не міг і мусив ще раз виступити:

 

- Я не маю докторатів, – сказав я йому, не став професором (тим я його добре вколов, бо він домагався звання професора, але йому не дали), але знаю, що багато письменників переробляли свої твори. Чи повинен я перерахувати "професору" (я сказав так навмисно) ті твори, які переробив, скажімо, Франко чи хтось інший з видатних письменників?

 

- На ті мої аргументи Лукіянович не знайшовся що відповісти... Він мій ровесник, але ми чомусь не любилися, може, тому, що він завжди себе дуже високо ніс. Дехто з молодомузівців просто його ненавидів, особливо після виходу його повісті "Філістер" (там дещо завуальовано виведено Пачовського і Карманського), а ще більше за "Весільну ніч" – всіх нас показав у кривому дзеркалі.

 

- Цікаво було б прочитати, – кажу я, але Яцків заперечив.

- Ту сатиру майже неможливо зараз знайти навіть у бібліотеках, бо ті, кого вона найбільше діткнула за живе, тихцем скуповували і знищували. А хіба не розповідав вам Лукіянович про свої стосунки із "Молодою Музою"? Може, й про мене що говорив, але най там. – Яцків махнув рукою і знову перейшов до розмови про Франка.

 

- Франко, хоча б про кого йшла мова, завжди був розсудливий, справедливий. Правда, якщо вже кого впік, то так, що довго пам'яталося. Його відповідь моєму приятелю по "Молодій Музі" Остапу Луцькому, яка появилась друком під назвою "О. Лунатикові", до нинішнього дня пам'ятаю:

 

...Правда, синку, я не геній...

Ех, якби я геній був!

З тих гістерій, неврастеній

Я б вас чаром слів добув;

Я б, мов вихор, вас з собою

Рвав до ясних, світлих мет,

І до жертви, і до бою

Вів би ваш я смілий лет!

Я б вам душі переродив,

Я б вам випрямив хребти,

Я б мужів з вас повиводив –

Навіть з малп таких, як ти!

 

Процитувавши уривок, Яцків розсміявся.

- Ото вже ми нареготалися з тої відповіді. Добре то у Франка вийшло, сто чортів! Але я хочу інше сказати. Ви тільки собі подумайте: через якийсь час зустрічаю на вулиці Франка поруч з Остапом Луцьким. Очам своїм не вірю! І то, подумав я собі, після того, як Франко так збештав Луцького?! Дивлюся, розмовляють собі, ніби нічого між ними не було. Якби так хтось із Будзиновським поступив, то кров би тут же пролилася!

 

Побачивши нашу зацікавленість, Яцків продовжував:

-О, Будзиновський мав зовсім інший характер. Був кількома роками старший від мене, але молодший від Франка. Витягнений, як струна. Погляд бистрий, натура гаряча, нестримна. Справжній радикал! Все життя розривався між політикою, історією і літературою. Добрий публіцист, гострий, бувало, аж занадто. Вмів знаходити спільну мову із простим народом, хоча сам був освіченою людиною. Батько, сільський вчитель на Тернопільщині, дав можливість синові побувати не тільки у Львівському, а й у Віденському університетах. Здобув авторитет і підтримку в народі, став послом до австрійського парламенту. Не думайте собі, то була не проста справа! Але одної політики було йому мало, хотів бути таким же різностороннім, як Франко. Досліджував економічні проблеми в Галичині, помимо публіцистики, писав також оповідання, деякі дуже жовчні. Має праці з історії України. Здається, Масляк подарував мені його двотомник "Історія України". Захоплювався українськими гетьманами, головно Мазепою. В 1907-му, в часи "Молодої Музи", вийшла його голосна праця "Наші гетьмани" – то був час, коли між ним і нами були приятельські стосунки, але скоро то все порвалося. Ті наукові дослідження дали йому матеріал для історичних повістей – "Пригоди запорозьких скитальців", "Осаул Підкова" та інших, менше відомих, але великої слави вони йому не принесли. Більше відомий був як політик, один із засновників (разом з Франком, Павликом, Даниловичем, Трильовським, Левицьким) Української радикальної партії (УРП), що почала існувати з 1890 року.

 

- А ви були членом УРП? – трохи поспішив із запитанням я.

- Членом партії я не був, але якесь відношення до її народження маю. Ще до появи УРП по всій Галичині було багато незрілих, стихійних радикальних молодіжних гуртків. До одного з таких таємних, радикальних гімназіальних гуртків належав і я, керував ним Денис Лукіянович – то дало йому пізніше підставу легко знаходити з радикалами спільну мову. Так оту стихію, що бурлила в народі, зокрема в головах молодих людей, зорганізувала в цілість УРП і треба признати, вона мала великий вплив на свідомість людей, досягла великої кількості членства, стала найсильнішою українською партією в Галичині, мала багатьох симпатиків серед інтелігенції, в тому числі серед письменників. Одних притягувала сила авторитету Франка, Павлика, Будзиновського, а інших можливість надрукуватися в "Громадському голосі" або "Праці" (органи УРП).

 

- Просто дивно, – звернувся я до мовчазного Лучука, – що до цього часу нема окремого дослідження про політичні партії Галичини. А таке дослідження було б конче потрібне, бо, виявляється, ми, та й узагалі молодь, майже нічого не знаємо про ті процеси. Я не маю уявлення, до якого часу проіснувала УРП, а ти, Володимире?

 

- Тебе все тягне до політики, а краще було би щось більше почути про "Молоду Музу", – невдоволено, із захмареним обличчям відповів мені Лучук.

- Не знаю, кому догодити, – примирливо згладив ситуацію Яцків. Мусимо по черзі – трохи про одне, трохи про інше. Якщо будете частіше приходити, то ще про все наговоримось. Що стосується історії УРП, то при моїй пам'яті вона розпалася чи, правдивіше, розкололася (серед молоді про це було багато гарячих дискусій) на дві частини. Франко, Будзиновський, Окуневський, Левицький створили фактично нову партію – НДП, але ми непотрібно залізли в нетрі політики. Щоб якось покінчити з питанням про Будзиновського, бо, може, я вас вже задовго затримую, розкажу один випадок.

 

- У час, коли я молодиком приїхав до Львова, в різних компаніях на різні лади переповідали сакраментальний виступ Будзиновського в "Народній гостиниці", коли він промовляв з нагоди обрання депутатом до віденського парламенту: "Кажуть, – поважно почав він (мав вроджений ораторський хист), – що в парламент обрано хлопів, які не знають, для чого існують сплювачки. Сплювачки нам справді не потрібні, замість них нам вистачить міністерських пик!" – у тих словах, у тому виступі весь Будзиновський. Так сказати при людях, а деякі з присутніх займали високі посади, то треба було мати відвагу, сто чортів! – розреготався Яцків.

 

...Час пролетів стрілою. Було близько дванадцятої ночі, коли ми попрощалися з Михайлом Юрійовичем, пообіцявши, що в найближчий час знову прийдемо до нього.

 

По дорозі ділились враженнями, що було для нас в тій зустрічі найцікавішого.

- Нинішню зустріч, – сказав, прощаючись, Володимир, – ти повинен докладно описати, з усіма деталями.

- Добре, але і ти те ж саме зроби.

- Обіцяти наперед не буду, але якщо ти не зробиш докладних записів, то була б велика втрата. Надіятись, що це зробить хтось інший – даремна справа!

 

Я признав, що Володимир має рацію, і ми міцно потиснули один одному руки.

 

Зранку 31 грудня Лучук подзвонив мені на роботу. Сказав, щоб не забув вислати Яцкову телеграму з новорічними побажаннями. Я зробив це у другій половині дня. Готуюся до поїздки у Київ: директор Будинку народної творчості Ольга Дмитрівна Порошина посилає мене на курси підвищення кваліфікації. Можливо, знову хтось розпитував про мене, а тому вирішила, щоб я був подальше від Львова. Їду до Києва з радістю.

 

4 лютого, субота – кілька днів тому повернувся з Києва. Враховуючи більш, ніж місячну перерву, вирішив відвідати Михайла Яцкова. Була десь 17 година. Відчинив мені двері сам – сестри десь не було вдома. Зустрів, як завжди, радісно. Пояснив, що сестра десь вийшла – наче виправдовувався, що не має можливості чимось вгостити. Скаржився, що важко без дружини. Сказав з виразом туги:

- Добру дружину і три сестрі не замінять.

 

На письмовому столі повно газет, а поруч, як завжди, великі ножиці. Мабуть, з газет Яцків довідався, що в кінотеатрах іде фільм про Довбуша:

- Якщо б не те, що зле почуваю себе, то пішов би подивитись той фільм. Цікавить мене дуже, як той фільм поставили. Зібрав про Довбуша багато цікавого матеріалу – і то такого, що ще ніхто не знає, – з німецьких книжок.

 

Яцків назвав прізвище якогось єврейського письменника, з яким зустрічався Довбуш, сказав, що про це написано в єврейській літературі й додав: .

- Треба було б пригадати мені старогебрейську мову.

 

Я згадав про "Молоду Музу".

- Мало хто залишився з "Молодої Музи". Живе ще професор Рудницький, був наймолодший серед нас, про Твердохліба я вже вам казав, його вбили, за ніщо вбили.

 

Після тих слів показав мені подарований Твердохлібом ніж для розрізування конвертів. І знову почав бідкатись, що став самотнім.

- Добрим була мені приятелем моя друга дружина. Спочатку я вагався – брати чи не брати її за дружину, бо на 35 років була молодша. А коли сказала мені: "Хочу тільки з тобою бути", то всі мої вагання відпали. Добра була ґаздиня, незамінима, як і перша.

 

Щоб відірвати Михайла Юрійовича від сумних спогадів, запитав його, чи давно був у нього Рудницький. Радо перейшов на нову тему:

- Професор Рудницький називає себе моїм учнем. Каже, що то я навчив його вести записи. Приходить раз до мене і каже:

- Для чого вам стільки тих паперів? Дивіться, у мене маленька записна книжечка, і все! Тут я нотую все, що мені потрібно.

 

Після тих слів Яцків зробив здивований вираз обличчя (у нього було винятково багата міміка):

- Подумайте, то називається критик! Йому досить маленької записної книжечки, а я не можу без тих довгих записів. Не можу, бо все це мені потрібне для праці. У нього один творчий верстат, а в мене зовсім інший. Мене може зацікавити таке, що нікого не зацікавить, особливо притягують мене твори невідомих письменників.

 

Яцків назвав кілька прізвищ французьких письменників, твори яких привернули його увагу, але не привернули уваги критики.

- Мушу поговорити про них з Рудницьким.

 

Розмову перервав дзвінок у двері. То прийшли відвідати Яцкова дві старенькі жінки, приятельки першої дружини, обидві польки. Запитали:

- Як себе почуваєте? Чули ми, що ви захворіли.

- Та трохи хворів, але то нічого.

- А чому не лежите?

- Лежати? Не можу лежати. То не по-козацькому. Та й роботи багато. З Москви й Києва пишуть: "давайте матеріал", а тут на тобі – хвороба не дає працювати. Не пишу зараз нічого, а тільки впорядковую матеріал. Але хіба його впорядкуєш? Та того матеріалу і тої роботи на добрих десять років.

 

Я зрозумів, що жінки хотіли побути з Яцковим один на один, а тому попрощався і пообіцяв, що скоро навідаюсь.

 

Приїхав 4 березня із Ново-Яричева, купив пляшку білого портвейну і пішов до свого старенького друга. Зустрів мене радісно, наспівуючи якусь пісню німецькою мовою, а коли побачив моє здивування, сказав, що то німецький переклад "Боже, царя храни".

 

- Добре, що ви прийшли, бо маю вам дещо розповісти. Кілька днів тому був у мене Рудницький. Казав, що приходив до нього Горинь, розмовляли про психологію творчості. Сказав, що був керівником вашої дипломної роботи, і з того часу встановились контакти. Коли вже все розповів про вас, то, думаю, зараз я тебе зди-ву-ю!

 

- Ти мені розповів про Гориня, – кажу йому, – і то має означати, що до тебе горнеться молодь. Але ж Горинь і до мене приходить! Дивлюся на Рудницького, а його очі аж розширилися від здивування. Але, думаю собі, ти вже на цей раз вислухаєш мене до кінця і продовжив:

- Що того молодого чоловіка цікавить психологія творчості, – сказав я йому трохи твердішим голосом, – також не є для мене новина, бо на цю тему постійно ведемо розмови. А тепер скажи мені, що ти як професор університету порадив йому читати? Напевно, що свого вчителя Бергсона, а в додачу Кроче, Рібо, Ломброзо? Але нащо йому стільки того всього? Він, як та рослина, сам проб'ється і не треба йому забивати голову всією тією теорією. Він собі візьме якесь одне питання, а того всього прочитати, що ти йому радив, він і часу не має, бо мусить на хліб заробляти! А я ж то добре знаю, що означає заробляти на хліб!

 

- Ну і дав я йому за вас, – сказав, потираючи руки. Його обличчя осяяла усмішка. Видно було, що він був задоволений своєю розповіддю про зустріч із Рудницьким. По хвилі задуми продовжив:

- Рудницького все тягне до теорії. Те-о-ре-тик! Сперечатися з ним тяжко, бо не раз говорить так, що важко його зрозуміти. Казав, що задумав щось писати про Шоу. А як він пише, знаєте, бо маєте його книжки. Рудницький в усьому насмішник: так тими дотепами пересипає, як камінчиками, і не знаєш, де погладить, а де вкусить. Чи не так?

 

Мені, очевидно, залишилося кивком голови підтвердити слова Яцко ва, а він тим часом пригадав, що ще мав розповісти.

- Була вчора у мене Вільде. Прийшла ображена, нібито я поскаржився Рудницькому, що приходить до мене раз на рік і то тільки тоді, коли їй щось конче потрібно. Але ж я так не казав... Най там. Розповідала мені, що письменники десь там ухвалили, щоб частіше відвідувати мене. З її слів можна було зрозуміти, що перший такий запланований візит зробив Рудницький, другий Вільде, а третій, може, ви, може, і вас до цього зобов'язали, бо все може бути, га?

 

Від несподіваного запитання я розгубився. Кажу, що ні. Мої запевнення, що не маю до запланованих відвідувань жодного відношення, мусили виглядати досить комічно, бо Яцків вдоволено голосно розсміявся. А коли, протерши від сліз очі, побачив моє зніяковіння, то вже серйозно додав:

- Розпитувала Вільде, хто відвідує мене. Я казав їй, що найчастіше буває Горинь. Тепер вже і вона знає, що ви до мене приходите.

 

Яцків мав якийсь особливо добрий настрій, і я вирішив розпитати його, як проходить у нього творчий процес, коли йому найкраще пишеться, коли приходять нові думки, нові задуми.

- Найчастіше нові задуми приходять під ранок, після пробудження або на межі сну і пробудження. О, буває, що такі задуми приходять в голову, що тільки встигай записувати. Тоді схоплююсь і записую. А іноді так, припадком, коли щось робиш або кудись йдеш, а тут тобі задум з'являється. Як був трохи молодший, то любив вставати рано і о 4-5 годині зустрічати сонце. То були неповторні хвилини! А потім приходив додому і писав до десятої. В 10-й сестра подавала голубці зі сметаною, я годину відпочивав і знову сідав за працю. Прийшла мені в голову така думка: Вольтер написав десятки томів, Руссо також, між ними чотири томи "Сповіді". То були люди, які творили на повну силу. Та не в усіх однаково складається життя, сто чортів!

 

Михайло Юрійович увійшов у себе, чи то над чимось глибоко задумався, чи щось пригадував.

- Я передчував, що ви, якщо не сьогодні, то завтра прийдете, тому ще ранком підписав вам свою книжку і Ільницькому також. З кожним днем рука стає все тяжчою, але ще слухається, змушую її слухатися, сто чортів!

 

Після тих слів узяв з полички дві книжки із шанобливим "Прошу! То вам і Ільницькому. Передайте йому, будьте добрі. Але раз ви там щось принесли, то я йду за келишками".

 

Я розкрив книжку "Михайло Яцків. Вибране. Львів, 1957" і прочитав дедикацію, написану акуратним почерком:

 

"Вельмишановному юному другові Гориню Богданові з побажанням здоров'я і найкращих досягнень в нових трудах досконалення культури України.

З глибини серця передаю                                                                  Михайло Яцків.

                                                                                                             Львів 3. ІІІ  1961".

 

Моя душа була сповнена почуттям вдячності за дорогоцінний подарунок. Про це я сказав Михайлові Юрійовичу у своєму тості. Як це часто бувало при чарці, його обличчя випогодилося, сказав, що не міг подумати, що на старість молоді люди принесуть йому стільки радості. Я запитав його, чи не буде він заперечувати, якщо приходитиму до нього зі своїми друзями і знайомими.

- Прошу, радо буду вітати.

 

У піднесеному настрої я повертався додому з твердою думкою докладно опрацювати всі записи розмов з людиною, яка відкрила мені своє серце. Був йому глибоко вдячний.

 

Коли наступного разу я прийшов до Яцкова, то на моє запитання, як почуває себе, відповів:

- Не зовсім здоровий, але не можу лежати, бо вважаю, що лежати – то найбільший гріх. Цілий день роблю порядки. Бо назбиралося того папір'я стільки, що світу божого не видно. Нарешті, знайшов для вас Євшана "Під прапором мистецтва". Там і про мене є, прочитайте собі. Добрий був критик. Мав Євшан щось Франкове. Загинув, бідолаха, на тиф, коли перебував у Січових стрільцях.

 

Над чим працюю? Обдумую до кінця задум оповідання про "білогокрука".

 

31 травня зустрів мене радісно, глибоким грудним вигуком:

- О-о-о! Нарешті! Не питаю про здоров'я, бо питати про здоров'я молодих – то об-рра-за!

 

Слово "образа" вимовив по складах, розтягуючи дрижання "р", наче виголошував якусь роль на сцені.

 

- Пробував вийти на сонце. Яке ж то любе тепер сонечко! Вигрівся з одного і з другого боку – пішло на користь. Попросив сусіда, щоб дав картоплі вимочити ноги і уявіть собі – стало набагато легше ходити. Якщо б не забрала стільки часу хвороба, то зробив би бодай найголовніше. Праці багато, а я не встигаю. Треба було б уже давно здати "Вогні горять", але з Києва щось не дають про себе знати. А ви над чим працюєте?

 

Я розповів Михайлові Юрійовичу, що продовжую збирати матеріал до теми "Психологія художньої творчості", хочу розкрити таємниці творчості. Слухав мене з великою увагою.

- О-о-о! Ті таємниці! Всім хочеться докопатись до таємниць! Питаєте, коли найкраще у мене працює творча думка? Під ранок, а іноді вночі. Виникає спочатку основний мотив, а потім до нього лучаться побічні. Але побічні мотиви – то не фантазування, а переважно історичний або автобіографічний матеріал. Іноді дозволю собі змінити рік, але й то не завжди, бо заважає мені педантизм...

 

Я звернув увагу, що свою розповідь Яцків перериває якимись заглибленнями у себе: чи то щось шукає у підвалах власної пам'яті, чи втомлюється від зосередженого думання. Перед тим як попрощатись, я вручив Михайлові Юрійовичу маленький подаруночок: кишенькове видання "Заповіту" Т. Шевченка у перекладі на мови світу. Яка то була радість! В очах письменника появились від зворушення сльози. Якусь мить не міг вимовити слова: уста і підборіддя тремтіли від хвилювання. Перегорнувши тремтячою рукою сторіночки малесенької книжечки, промовив:

- Таки дочекався, батько! Ото радість! Всіма мовами світу! З тої радості мушу для вас щось знайти.

 

Після тих слів почав перебирати на столі книжки, приговорюючи улюблену лайку:

- Де ж то вона поділась, сто чортів!

 

Нарешті, з купи книжок витягнув одну, польською мовою "З роздумів Емерсона" Марії Зілевічувни, і подав мені зі словами:

- То для вас! Постійно про вас думаю, хотів би вам дещо після себе залишити, але не знаю, чи записав вашу адресу.

- Ви записували у маленьку книжечку.

- Мушу переконатись. О-о-о! Є. Що то значить молода пам'ять. Але і я ще не старий, сто чортів!

 

Михайло Юрійович з особливою теплотою обняв мене, і я щасливий прибіг на своє помешкання, щоб літературно опрацювати запис про ще одну зворушливу зустріч.

 

Можливо, що то була моя помилка час від часу приходити до письменника не самому, а ще з кимось зі своїх рідних, знайомих і друзів. Такі спільні візити, як правило, заважали мені вести записи, виходила хаотична розмова, нові відвідувачі часто питали те, що я вже чув. Тим пояснюється відсутність записів розмов, коли я приходив до Яцкова з братом Михайлом, Осипом Петрашем та Адріяною Савків. З іншого боку, радість Яцкова від нових знайомств була така щира, що я, коли траплялась нагода, приводив із собою когось зі своїх знайомих. Відпустка і постійні відрядження були причиною, що у зустрічах траплялись перерви.

 

26 липня все склалося несподівано. Я повернувся з відрядження з Буська, а у Львові на мене чекає брат Микола. Походили по місту, обійшли книгарні, повернулися додому десь о 18 годині. Треба було вирішити, як провести вечір, щоб він запам'ятався братові.

- Підеш зі мною до письменника Яцкова?

 

Радо погодився. О 19 годині ми були вже на Мечникова. Прикро було почути, що письменник знову деякий час хворів.

- Вийшов я на повітря, а там такий гарний вітерець, такий милий, що мені закортіло по-роз-чі-па-тись! (письменника постійно тягло до мовного артистизму). – Сидів на лавці й любувався тим вітерцем. Але як прийшов до хати, то відчув біль у боці. Ліг, але ба! Правий бік ніби паралізований. Та Богу дякувати, якось вийшов я з того тяжкого стану. Що там нового в літературі?

 

Я сподівався на це запитання, а тому взяв із собою "Літературну газету", в якій було поміщено поему Івана Драча "Ніж у сонці". Щоб зацікавити Михайла Юрійовича, прочитав уголос оцінку поеми Іваном Дзюбою. Видно було, що справила на нього велике враження. А коли почув уривок "Божевільна, Врубель і мед", то був вражений. "Щось таке дивне, щось таке дивне!" – кілька разів повторював у захопленні. Попросив, щоб залишити йому газету, а також вирізку зі статтею Дзюби "Від молитов до дум" – про неї була мова, коли я був у письменника разом з братом Михайлом і Осипом Петрашем.

 

Під час відпустки я перечитав подаровану мені книгу вибраних творів Яцкова і по свіжій пам'яті вирішив розпитати його про історію виникнення деяких задумів. Почав із високо оціненої критикою новели "Серп". Михайло Юрійович свою відповідь почав здалека, сказав, що недавно Михайло Рудницький прислав з Косова, де постійно щорічно відпочиває, листа, в якому терміново просить повідомити, де можна знайти статтю Едгара По, в якій той розповідав про творення поеми "Ворон".

 

- Зна-ме-ни-тої поеми! – наголосив Яцків і продовжував: – Напевно, мусив Грабовський помучитись, поки переклав її на українську мову... Рудницькому я порадив переглянути, що написав Едгард Енгел про Едгара По.

 

На мить письменник перервав розповідь, шукаючи логічного зв'язку з моїм запитанням.

- Рудницького також мій "Серп" зацікавив, але він любить багато додавати від себе. З того, що йому говориш, він обов'язково щось перекрутить на свій лад. У ньому весь час змагаються критик і журналіст, але не допомагають один одному, а шкодять. У дослідженнях Рудницького, як і в його спогадах, багато видумки. Було б великою помилкою вірити в усе те, що пише Рудницький, бо для нього усе те писання – забавка. Так і з тим "Вороном" Едгара По. Не мав я можливості розпитати його, що він з того хоче сплести і яке відношення до того всього має оповідання "Серп", про яке ви згадали.

 

Михайло Юрійович задумався і через якусь хвилину:

Було так. Молодомузівці, як ви вже знаєте, зустрічались у каварні "Централка". Мали ми там свій мармуровий столик, який ніхто, крім нас не займав, – хіба Франко ще іноді підсідав. Того вечора зійшлося нас кілька. Добре пам'ятаю, що поруч зі мною сидів Осип Маковей – чи то сам прийшов, чи хтось його запросив. Розмова точилася навколо питані творчого процесу, які вас тепер так цікавлять. Ділилися ми враженнями про свій творчий верстат. Із трудом зійшлися на думців яку я сформулював приблизно так: письменник мусить мати зірке око, щоб бачити те, що інші не бачать, і мусить побачити в тому таке, чого інші не побачать. Весь той матеріал треба переплести з якоюсь важливою подією, віднайти в ньому стержень, який би усіх зацікавив. Отже, мусить бути порушена проблема.

 

Під час нашої бесіди вплелася одна важлива деталь, до якої я, нарешті, підійшов. Розмовляючи, я підкидав сірникову коробку і кинув її якось так, що звернув увагу на етикетку, на якій був зображений серп – марка фірми. Чому серп? – подумав раптом я. Бачив різні марки, але та чомусь привернула мою увагу. Як повернувся з каварні додому, серп той не виходив мені з голови. Почав пригадуватися мені той час, як ще малим я пас корови і дружив із сільськими хлопцями, як стерегли ми, щоб корови не зайшли в панське поле, бо то гарантований штраф. Яких то історій не наслухався тоді за коровами! Від старого батрака (був він вже в літах, але не жонатий) почув я історію про дівчину, що зарізала серпом свого пана. А повернув мене до тих далеких спогадів дитинства серп на етикетці. З розповідей, яких я наслухався від батрака, витворився образ Варки у новелі "Серп".

- І довго ви обдумували свою новелу?

- Та ні. Як прийшов із каварні, то о-го! Заснути вже не міг, було не до сну. Тієї ж таки ночі написав новелу, а ранком відніс в редакцію Михайлові Петрицькому, який пізніше, у 20-ті роки, став відомий своїм захопленням гайдамаками, видавав навіть часопис "Гайдамаки". У роки "Молодої Музи" він продавав різні речі й любувався поезією. Видав збірку Петра Карманського, якусь поему Василя Пачовського, збірку своїх поезій. Був він відомий ще тим, що, де тільки міг, декларував свою неприязнь до поляків (чимось мусили йому поляки міцно допекти, що так був на них заповзявся!). Вважав себе націонал-демократом, у 1907-1918 рр. був послом до австрійського парламенту. До мене ставився прихильно. Як прочитав новелу "Серп", то так собі її вподобав, що не міг нахвалити, не знав, яких слів дібрати для похвали. Сказав, що негайно надрукує. Дав мені ве-ли-кий гонорар – п'ять крон!

 

- То багато чи мало? – запитав я, не знаючи, як сприймати слова письменника – всерйоз чи жартома.

- У той час можна було за той гонорар п'ять днів прожити і ще чарку випити, але не більше.

- Чи почуті в дитинстві розповіді були основним матеріалом новели "Серп"?

- Без них я не міг би написати новели. Не люблю фантазувати! Терпіти не можу кримінальної фантастики. "Шкапу" і "Собаку" я також написав на основі вражень, коли одного разу пішки йшов до Бережан...

 

Я попросив письменника, щоб розповів, як починається в нього робочий день.

 

- Як починається тепер, то вже не має ніякого значення, хоча від старих звичок тяжко відвикати. Поки був молодший (хоча і тепер я не старий, сто чортів!) любив вставати раненько о годині 4-5, коли щойно починало сіріти. Бувало, як встану попівночі, то йду в ліс. Яка то краса! Ви тільки уявіть собі: на стеблі крапля роси і по ній перший промінчик виблискує. І тоді вже бачиш не росинку, а до-ро-го-цін-ний ді-а-ма-нт! Не можна описати того враження! Або як сонце виграє на павутинні. О-о-о! То щось таке таємниче! Незвичайне!

 

Брат Микола весь перетворився у слух. Він ловив кожне слово письменника, але чи все йому було цікаво слухати? Я вирішив навернути розмову до молодих років Яцкова, попросив його розповісти якийсь випадок або пригоду, коли він був приблизно у такому віці, як брат Микола.

 

- Добре, розкажу вам одну історію з молодих літ. У Станіславській гімназії у мене вже був фотоапарат і мольберт. Робив я портрети кольоровими олівцями з натури, а найчастіше з фотографій, бо так було легше, але про той мій спосіб не всі знали. Як виключили мене з гімназії, то я поїхав у село, трохи фотографував, трохи малював і таким чином дещо міг навіть заробити. Якось тато каже мені:

- Слухай, Михайле, як на твої молоді роки, то ти став дуже вибагливий, у тебе і фотоапарат, і мольберт. А ким ти хочеш стати: артистом-малярем чи фотографом?

- Я, тату, хочу женитися!

- Агов! А то на кому?

- На Оленці.

 

Тато мій був високого росту, міцної будови, бувалий чоловік, вояка, служив в австрійській армії, знав перфект німецьку мову. Бачив я, що озадачила його моя відповідь. Витягнув люльку і задумався. Любив курити люльку і пахкати, а курив тільки у свята, у неділю та ще коли дуже нервувався. Після задуми каже:

- Та я не бороню! Тільки нелегко буде тобі на цій землі, на землю не дуже надійся.

- Яка то була світла душа! – закінчив свою розповідь про батька Михайло Юрійович, і його очі затуманили сльози. На якусь хвилину він забув про нас, перенісся у далекий світ спогадів... Настав час подякувати за розповідь і попрощатися. Ми повертались переповнені вражень.

 

П'ятого серпня, у суботу, обходячи книгарні, згадав Михайла Яцкова, вирішив, не відкладаючи, зайти до нього. Старенький письменник, наче середньовічний алхімік, сидів із ножицями біля "технічного" стола і робив вирізки із польських газет.

- Пробачте, що перервав вам працю, – почав я.

- Яка там праця. Добре, що ви прийшли, а то мені було дуже самітно. Почав згадувати нині одну свою любку і так мені тужно за нею стало, що написав їй листа і відіслав разом з деякими матеріалами "на цензуру", бо і вона там замішана...

 

з дальшої розповіді письменника я довідався, що йшлося про Стефу Іванчукову, яка багато допомагала йому в різних справах, у молоді роки разом працювали у "Дністрі", а тепер вона живе у селі Ілинець Заболотівського району Станіславської області. Все життя Стефа Іванчукова цікавилася медициною, збирала лікувальні зела. Видно, що любила розповідати різні історії зі своєї "медичної" практики, бо фігурує під вигаданим ім'ям в одному із сюжетів...

 

Сюжет нескладний, проста історія, але у тому і весь труд, що проста, – повагом почав розповідь Яцків.

- Двоє молодих людей, гуцул і гуцулка, дуже любили одне одного. Мали фасулю і дуже тужили, як її не стало – десь загубилася. А тут прийшла молодому гуцулові повістка йти в армію. Раненько гуцул почав тихо збиратися, щоб не тривожити дружину, але вона все одно почула. – А куди ти йдеш? – питає його. – Іду шукати фасулю, – відповів їй. І пішов.

 

Невдовзі нагодився якийсь лайдак і почав підлабузнюватися до жінки. Щоб добитися свого, підробив листа, що чоловіка стріла блудна куля, але жінка в то не повірила. Пішла за порадою до лікарки – Стефи Горицвіт (до моєї Стефи, як ви, мабуть, догадалися), а та дала їй різних зел, щоб заспокоїлась. Як напилася настойки з тих зел і заснула, то приснився їй сон, що ніби вона звернулася до ворожки, яка порадила їй скупатися на перехресті двох річок. Жінка знайшла перехрестя двох річок, дивиться у воду, а бистрина так і манить її до себе... Прокинулася – він, її чоловік, стоїть біля неї.

- А як же ти повернувся?

- Був у війську, потрапив у полон до москалів, але трафився якийсь добрий чоловік з Волині і я почав його вговорювати, щоб відпустив мене.

- Слухай-но, – кажу йому, – я не по своїй волі пішов до війська!

- Та й мене силою на війну випхали,— відповів мені.

- І ми покотилися в різні боки, як яблука.

 

Розповідь про те, як москаль відпустив того гуцула, я взяв зі свого життя. Пережите, – продовжував письменник, – лягло також в основу ще одного оповідання. Як виключили мене з гімназії і позбавили права вступу в інші навчальні заклади, то не було де притулитися. Всі ті переживання я описав в оповіданні "З монастиря" – перегляньте собі його під іншим кутом і матимете повне уявлення про те скрутне становище, в якому я опинився.

 

При тих словах Михайло Юрійович витяг із шафи збірку "Казка про перстень" – видання "Молодої Музи" 1907 року і попросив розгорнути сторінку зі згаданим оповіданням, яке я вже читав раніше, але не випадало про це говорити. Оповідь у ньому велася від першої особи і нагадувала запис в щоденнику:

"Обвинуватили мене в тому, що я зійшовся з таємним безбожним гуртком старших гімназистів, наказали мені зібрати книжки і виноситися якнайшвидше. Було мені тоді чотирнадцять років...

 

...Журився я довго, а потім втихомирився. Дома було мені гірко. Я не міг знайти собі місця, попав у нехіть та німу розпуку. Вже раніше пережив я багато, а останнє нещастя зломило мене до кінця. Я забажав відпочити.

Ось як забрів я аж у монастир і став перед ігуменом..."

 

- О-о-о! – перебив моє читання Яцків. – Тепер маєте докладне уявлення, що ж штовхнуло мене в монастир. В тому оповіданні нема ніякої вигадки – все правда, за винятком якихось там дрібничок. Але надрукувати це оповідання як розповідь про себе я не наважився. Не пригадую, чи то мені хтось порадив у "Літературно-науковому вістнику", чи сам я придумав під основною назвою "З монастиря" додати (бо мусив!) підзаголовок "Оповідання шкільного товариша". Це мало означати, що я розповідаю не про себе, а про товариша. Оповідання було надруковане 1901 року в "Літературно-науковому вістнику" і багатьом сподобалось. Рудницький переклав його французькою мовою і помістив у якійсь збірці, до якої написав передмову, – мене подав на першому місці. Як побачили чехи французьке видання, то й собі видали люксосовий збірник "Сто новел – сто авторів" і знову мене там помістили...

 

Михайло Юрійович не без гордості розповів, що після виходу у 1907 році збірки "Казка про перстень" появилось ряд рецензій і статей у польській, чеській, а згодом і в російській пресі. Він витяг одну з папок, що лежали на столі, і сказав подивитися вирізки з газет, які там було складено. Їх було багато – не тільки українською, але й російською, польською, чеською і французькою мовами. Переглянувши, я запитав письменника, як він ставиться до критиків, що про нього писали. Я був готовий вислухати різкі або глузливі відгуки, зокрема про тих літературознавців, які критично розглядали його творчість. Не насмілюючись питати про когось конкретно, я поставив питання ширше – як ставиться він до літературознавців і критиків, що в різний час писали про його творчість.

Відповідь була несподіваною:

- Писали про мене багато, і свої, і чужі. Єфремов і Рудницький подали бібліографію, хоча і неповну, але бодай щось, бо тепер того всього не визнають. Єфремов помістив бібліографію за розділами, а Рудницький в книжці "Від Мирного до Хвильового" за авторами. Про рецензію Франка я вже вам говорив. У 1910-му Євшан видав у Києві книжку "Під прапором мистецтва", там також є про мене. У числі перших написав про мої ранні твори Сергій Єфремов. 1904 року в двох книжках журналу "Украинская жизнь" появилась його стаття "На мертвой точке". Єфремов віднісся до мене різко, написав багато для мене неприємного, але вважаю, що мав рацію. Славний був чоловік. Потім він ще раз писав про мене у своїй "Історії українського мистецтва". Той том у мене під рукою, чет- вер-те видання, датоване 1918 роком. Прочитайте вголос – там, здається, не так різко про мене, як в "Украинской жизни".

 

Я легко знайшов відповідну сторінку і не без запинань прочитав:

"Почав він свою літературну кар'єру оповіданнями в цілком реальних тонах ("В царстві сатани"), провадив її далі натуралістичною повістю ("Огні горять"), кінчає претенціозними "суспільними" студіями, "студіями молотом" і іншими вигадливими творами, в яких панує здебільшого така мішанина крайнього натуралізму з крайнім також символізмом, що не розбереш, де кінчається в йому одне і де починається друге. І це разом з безперечним, я сказав би, оцтом і жовчію напоїним талантом, що навіть серед оргій намислу, диких фантазій та неможливих ситуацій вміє иноді блиснути оригінальним образом, дотепним порівнянням, глибоким справді символом або психологічним спостереженням. Сильний талант, але викривлений до тієї останньої міри, що вже, здається, сторінки цілої не можна написати по щирості, не підсовуючи під відомі слова якогось ин-шого розуміння і в цьому натужному напруженні ховаючи, що в йому жило позитивного. Яцків виходить із чисто натуралістичного погляду, що життя уявляє з себе якусь клоаку бруду, нечистей й злочинства і художник має обов'язок ту клоаку розворушити і показати такою, яка вона єсть..."

 

- Виявляється, – перебив моє читання Яцків, – і тут різко, але мушу признати, що правдиво. На тих двох сторінках Єфремов вивернув мені душу. Ото сила! Якби ті слова про кого іншого, то не знав би, як його похвалити, а тому, що про мене, то трохи болить, але мушу визнати йому рацію. Раз вже зайшла нині мова про критиків, то не спішіться, покажу вам ще одного...

 

Михайло Юрійович почав ритися серед книжок і витягнув товстий том "Нарис історії української літератури" Володимира Коряка (ДВУ, 1925).

 

- О-о-о! То вона. Всього п'ять тисяч примірників! Подарував мені Антін Крушельницький, що видавав "Нові шляхи", – то він пописав сторінки червоним олівцем, де говориться про мене. Зачитайте його характеристику вголос, там нема таких гострих слів, як у Єфремова.

 

Я прочитав два-три абзаци. Коряк розцінює Яцкова як реаліста і символіста. Михайло Юрійович підтвердив, що це правдива оцінка, що Коряк добре підмітив ту особливість, а може, взяв у Єфремова.

 

- Я не давав переваги ні тому напрямові, ні тому, вони у мене йшли паралельно.

 

Письменник пригадав творчість Андреєва, визнав на собі вплив його символізму, пригадав якусь новелу Андреєва, гаряче почав доводити, що реалізм не суперечить символізмові, а символізм – реалізмові.

 

- Ви тільки послухайте, як символічно і реалістично передана дум­ка! – захоплено говорив він, процитувавши напам'ять уривок не відомого мені твору Андреєва, в якому йшлося про хлопчика і звіринець.

 

Яцків розповів, що творчість Андреєва справила велике враження не тільки на письменників, а й на звичайних читачів.

 

- Брат моєї дружини так був захоплений Андреєвим, що написав йому листа польською мовою, в якому розповів про великий вплив, який мають його твори на читачів. А на закінчення додав, що вирішив подарувати йому напам'ять двоспальне невживане ліжко. Ото придумав! Щось незвичайне!

 

Я згадав про Сидора Твердохліба.

- Бачите, – в задумі і з тугою в очах почав Яцків. – Твердохліб – то модус вівенді. Тож знаєте, як трагічно закінчилося його життя. А мав талант і багато зробив доброго! Був молодший від мене, із 1886-го, але були ми щирими приятелями. Вважав своїм покликанням познайомити громадськість Польщі із українською літературою, а тому перекладав польською мовою (не чекаючи, поки це зроблять поляки!) Шевченка, а також своїх товаришів по "Молодій Музі". Багато переклав і моїх творів, після чого поляки стали на мене дивитися зовсім іншими очима. Непотрібно вліз у складну політичну гру. Коли у кінці 1922 року мали відбутися вибори до сейму, то кандидатом від українців був висунутий Сидір Твердохліб. Мати свою людину у польському сеймі було з усіх сторін вигідно, але, на жаль, не всі так думали. Були й такі (переважно з УВО), які не розуміли ролі дипломатії, а тому вирішили бойкотувати вибори до польського сейму. Вийшло так, що одні були за, а інші проти, а знайти порозуміння українцям, коли вони на протилежних позиціях, то марна справа. Одні казали Сидору: "Ми тебе підтримаємо. Будеш нашим кандидатом!", а протилежна сторона і чути не хотіла про кандидата і вибори, погрожувала розправою, за кожним його кроком стежили. Коли 14 жовтня Твердохліб разом із приставленим до нього "секретарем" Дзиковським поїхав на зустріч із виборцями до Кам'янки-Струмилівської, про це дізналися в УВО і послали за ним стежу. При поверненні до Львова, коли Твердохліб і Дзиковський пішки йшли до залізничної станції Сапіжанка, була нагода вчинити на нього замах. Твердохліб був смертельно поранений кількома кулями. Його при свідомості довезли до Львова, але лікарі вже були безсилі врятувати йому життя. Почалися арешти, настав період великого розбрату. Після смерті Сидора я був другою живою жертвою.

 

Очі Яцкова затуманилися від сліз.

 

- Із моїх сердечних друзів, – перевів розмову на інше, давши зрозуміти, що не хоче говорити про Твердохліба, – ніколи не забуду зустрічей і розмов із Степаном Масляком. Він приходив у найскладніші для мене хвилини...

 

Я встав, пора було подякувати за розмову, але Михайло Юрійович попросив хвилинку почекати.

 

- Хочу розповісти вам про один чортівський момент, який трапився вчора о 12 годині ночі. Як згадую, то дрож мене проймає. Вчора довго не міг заснути, а як почав засипати, то раптом почув страшний стукіт і крики. Мене схопив страх. Чогось подібного вже давно не переживав. Може, сестра вмерла, – подумав я і зразу ж уявив собі клопіт із похороном. Потім заспокоївся, прийшла рівновага...

 

Дуже допоміг мені Айнштайн зі своєю теорією відносності. Ряд моментів з тої теорії придалися мені в житті. Я зрозумів, що не можна на смерть так дивитись, як дехто дивиться. Може, не знають Айнш- тайна? Га?

 

Ми обидва всміхнулись і міцно потиснули один одному руки.

 

7 серпня випадково зустрів у місті Віктора Лазарука – вчителя Заболотівської середньої школи на Волині. Був час канікул, і Віктор, який рідко бував у Львові, приїхав довідатися, чи скоро друкуватимуть у "Жовтні" його вірші. Віктор на рік раніше від мене закінчив університет і встиг стати анекдотичною фігурою серед товаришів. Часто в компаніях на всі лади розповідали про його героїчну любку, яка проявила неабиякий талант, щоб оженити Віктора. Ходили чутки, що після закінчення університету вона викрала у нього диплом і сказала, що поверне тільки тоді, коли Віктор з нею одружиться. А що залишалося майбутньому батькові? Віктор до жартів привик і не брав їх собі до серця. Я розповів йому про зустріч із Яцковим. Вговорювати не було потреби – радо погодився піти зі мною. Коли ми прийшли, то в Михайла Юрійовича застали його приятеля Яновича, який збирався якраз відходити.

 

Розмова почалася з розпитування Віктора про "Молоду Музу". Яцків радо відповідав на всі запитання.

- Не знаю, як ви собі уявляєте, але "Молода Муза" – то був звичайний гурток молодих письменників.

- А хто до нього належав? – вирішив вияснити все за один раз Віктор.

- Петро Карманський, Остап Луцький, Василь Пачовський, Микола Вороний, Богдан Лепкий, Сидір Твердохліб, Степан Чарнецький, ще дехто, ну і я. Єднала нас орієнтація на західноєвропейські модерністичні напрями в літературі, всі тягнулися до нового. Розгар нашої діяльності припадає на 1906-1909 роки, потім то вже більше формально.

 

- Збиралися ми в каварні "Централь", пили напій "Чорна Індія". То я придумав таку назву і то був мій рецепт. Деякі зела для напою у різний спосіб діставав аж з Індії. Одного разу підсів до нашого столика Іван Франко.

- Спробуйте нашу "Чорну Індію", – хотіли ми вгостити його своїм напоєм. Франко попробував, сказав, що добрий напій, але пити не захотів.

 

- А як було із друкуванням ваших творів? – не вгавав Віктор.

- Друкувались у своєму двотижневику "Світ", який редагував Володимир Бірчак. Але "Світ" довго не втримався: у 1906 році народився, а з кінцем 1907-го помер – на більше не було сили. Молодомузівці якось несерйозно поставилися до тої справи. Франко мав рацію, що так гостро нас критикував. Його критика приспішила нашу погибель. Але ми таки дещо зробили, виходили наші книжки і майже всі імена молодомузівців стали відомі у літературі, не загубились. Якщо б зібрати всі книжки, що видали колишні молодомузівці, то вийшла б ціла бібліотечка.

 

- Хто був найавторитетніший у "Молодій Музі", керівник чи як би то назвати? –запитав я.

- Не так керували, як задавали тон в основному Богдан Лепкий, Микола Вороний, Олександр Олесь. Та й я серед них займав не останнє місце. А Вороного ми з пошаною називали "хрещеним батьком" "Молодої Музи".

 

- А як склалася доля інших молодомузівців? – запитав Віктор.

- Як "Молода Муза" розпалася, то у кожного життя склалося по-різному. Крім основних покликань, проявились додаткові. Остап Луцький завжди вмів виставити свій товар напоказ. До найменшої дрібнички вмів привернути увагу. Відомий став мій жарт, що Луцький міг би зі сцени читати оголошення і їх би слухали, як слухають талановиті вірші. Мав здібність все висвітлити з вигідної сторони. А попри те пройшов складний життєвий шлях. У 1907-1913-му був редактором "Буковини", а у роки визвольних змагань (1918-1920) – начальник штабу четвертої бригади УГА, по тій драбині дійшов до старшини генерального штабу УНР, а пізніше – посол до варшавського сейму. З поезії перекинувся на публіцистику. Надрукував багато статей у різних часописах. Для всіх було несподіванкою, коли Остап Луцький раптом кинувся в економіку. З цього приводу Карманський іронізував: "Луцький в нас найкращий поет серед економістів і найкращий економіст серед поетів".

 

А сам Карманський побував у світі, видав кілька збірок поезій – "Ой люлі, смутку", "Блудні вогні", "Пливем по морі тьми", "За честь і волю". Блукав по світу, написав нарис "Між рідними в Південній Америці"...

 

Степан Чарнецький став відомим театральним діячем, хоча спочатку всі думали, що основне його покликання поезія. Вийшли його збірки "В годині сумерку", "В годині задуми", "Сумні ідеали". Як у 1913 році став директором театру "Руської бесіди", то так перейнявся театральним життям, що почав писати нариси з історії театру в Галичині – ховався під псевдонімом Тиберій Горобець.

 

Дуже талановитим був Василь Пачовський. Помимо поетичних збірок ("Розсипані перли", "На стоці гір", "Ладі й Марені: терновий огонь мій"), залишив кілька п'єс – "Сон української ночі", "Сонце руїни", "Роман великий" та ще якісь – всіх не пам'ятаю.

 

- Про все це варто було б написати, молодь спрагла за такими відомостями, – сказав я.

 

- Писав про молодомузівців Петро Карманський. У 1936 році видав малесеньку книжечку "Українська богема", але щось не дуже вона йому вдалася. Все поверхно, а про Масляка то так, тільки з усміхом. І про всіх однобоко. Треба було комусь то переглянути, виправити і доповнити. Але кому? Ніби Рудницький щось готує, бо запитував мене дещо в листах, але він мало дбає про правду. Для нього дотепна вигадка, якийсь анекдот більше важать від правди.

 

- Я маю обидві книжки спогадів Рудницького "Письменники зблизька", – знову включився я в розмову, – але чи вийде третя книжка – щось не чути.

- Видно, щось стоїть на перешкоді, але Рудницький мені казав, що третя книжка вийде, там щось і про мене має бути.

 

(Третя книжка спогадів М. Рудницького вийшла у 1964 році. Є в ній окремий розділ про Яцкова, ряд моментів помічені гострим оком і не суперечать правді – Б. Г.).

 

Перевівши розмову на інше, Яцків почав розпитувати Лазарука, чи задоволений працею, чи друкують його вірші.

- Пишу, але майже не друкують, – поскаржився Віктор.

- Драби, ото драби. Недосить, що мучиться чоловік при писанні, то ще мучся, що не друкують. О, ті редактори мені також добре допекли, і то не так давні, як теперішні.

 

Михайло Юрійович докладно розповів про редагування Павлом Ящуком його книжки.

- Ящук вважає, що якщо він редактор, то обов'язково повинен щось виправляти, підредаговувати, бо в іншому випадку хтось може подумати, що без нього можна обійтись. Додумався, драбуга, до того, що почав виправляти народну пісню "Як сонейко...". А скільки він речень покалічив, скільки на свій лад слів позамінював – важко переповісти. Хтось візьме в руки мою книжку, перечитає і скаже: "Чи то Яцків на п'яну голову писав, чи, може, з глузду з'їхав!" – бо все падає на автора, всі камені в його город, а бідний автор мусить все витримати. А ніхто не подивиться на останню сторінку книжки, де дрібними літерами написано: "Редактор Ящук". Ніхто не запитає, що він відняв і що додав. О-о-о! Ті редакто­ри, сто чортів!

 

Яцків говорив без злості, очі іскрилися сміхом, він був задоволений, що ми до нього прийшли. Щось пригадав, підняв руку, наче актор перед початком монологу, і почав нову розповідь.

- Розкажу вам, мої дорогі, ще один випадок з редагуванням, бо з тим редагуванням не раз цілі комедії. Я видавав книжку Стефаника. Мені треба було десь поїхати, а Балей сам не міг розібрати рукопису і замість прочитати "нараяв" прочитав "хто вам вараяв". А може, то була механічна похибка, бо й таке буває. І пішло перекручене слово по різних виданнях. Найбільше мене здивувало, що Василь Сімович, великий знавець мови, і той не здогадався, що Стефаник такого не міг вжити – зробив примітку до того слова, що "маловживане". Мусив я написати Олександру Білецькому, щоб щось зарадив...

 

Ми випили по чарочці, і старенький письменник увійшов у ще кращий настрій. Читав напам'ять Метерлінка, Верхарна, Едгара По, Бодлера.

 

Перед відходом Лазарук прочитав кілька своїх віршів. Яцків був захоплений, сказав, що нагадали йому модерну поезію початку століття.

 

Прощаючись, я сказав:

- Кількість ваших друзів постійно збільшується, вони не дадуть вам можливості занудьгувати. І, головне, всі молоді.

- Нова "Молода Муза", га? – з іскристим блиском очей запитав письменник, довго стискаючи нам руки.

 

15 вересня 1961 р. я звільнився з роботи у Будинку народної творчості й повністю перейшов на працю у восьмирічну школу № 7, яка невдовзі стала десятирічкою. У Будинку народної творчості я почував себе вільною людиною, міг у будь-які години вийти в місто, у книгарні, зустрітися з друзями, а школа, хоча тут і більша платня, забирає багато часу. Крім того, я знайшов помешкання неподалік від школи, на тій же вул. Б. Хмельницького, що й школа, добиратись до центру було незручно і довго, а тому зустрічі з Яцковим не були такими частими, як у попередні місяці. Цього разу Михайло Юрійович відчинив двері без голосного артистичного "о-го-го-го!". Мав хворобливий вигляд. Застав його, обкладеного газетними вирізками. Таким було його щоденне заняття. Отримавши пошту, він годинами просиджував над читанням газет, уважно, від рядка до рядка, виловлюючи цікавий для себе матеріал. Читаючи, робив помітки синім і червоним олівцями. Коли газети було переглянуто і відмічено у них ті місця, які заслуговували на увагу, Яцків брав великі кравецькі ножиці, що завжди були під руками, і робив вирізки. А коли ця "операція" була закінчена, розкладав вирізки по папках. Я запропонував йому свою допомогу.

 

- Добре! Попрацюємо р-р-а-зом! А то вже того всього через хворобу назбиралося більше, ніж за місяць! Найвищий час дати тому лад!

 

Ми разом почали витягувати з шафи папки, які нагадували канцелярські справи, розкладаючи їх стосами по підлозі, а коли не вистачило місця – то розклали на обох столах і навіть на ліжку. Деякі папки були так розбухлі від вирізок, що доводилося зв'язувати їх шнурами. На кожній якийсь напис: "Література", "Мистецтво", "Політика", "Психологія", "Психіатрія" та ін. На деяких папках були символічні назви. На одній з них великими літерами написано "Нарешті!". Побачивши, що я звернув на неї увагу, Яцків пояснив:

 

- У папці з написом "Нарешті!" зібрано матеріали на тему українсько-польського порозуміння, не так у політиці, як у культурі. Того часу я дуже чекав, – додав з тугою в голосі письменник.

 

Якщо якась замітка або стаття не піддавалась класифікації, то для неї була окрема папка з назвою "Різне". Михайло Юрійович розповів, що вирізки з газет робив упродовж усього свого життя, але багато цінного матеріалу загинуло під час двох світових воєн, а то велика втрата, бо деякі вирізки мали велику документальну, історичну і наукову цінність.

 

- Чи ставали вам коли-небудь у пригоді ті папки з вирізками? – запитав я, побачивши, що серед вирізок багато випадкового, як мені видалось, матеріалу.

- Аякже! То моя підручна енциклопедія. Тут я знаходжу відомості про все, що мені потрібно, головно з медицини, психології, психіатрії, кіно і театру. Бувало так, що якась дрібниця у газеті, звичайна замітка наводила мене на роздуми, підказувала задум чи сюжет оповідання.

 

Побачивши, з якою увагою я його слухаю, Яцків багатозначно всміхнувся, сказав, що прийшла йому думка переконати мене у відносності пізнання. Він почав шукати якусь папку – спочатку на підлозі, а потім на столі, постійно повторюючи улюблену лайку:

- Ну де вона, сто чортів! Але якщо щось шукаємо, то воно обов'язково на нас дивиться!

 

Після тих слів він, артистично випрямившись, впевнено підійшов до стола, витягнув з-під купи газет папку і з вигуком "О-о-о! Та сама!" – подав мені зі словами:

- Прошу, познайомтесь! Перегорніть собі все, що там є, і ви зрозумієте, що не все є таким, яким воно видається на перший погляд. Часто, коли на одні й ті ж речі дивимося з різних сторін, то речі змінюють свій вигляд.

 

На папці був напис "Псевдоскопія". Після ознайомлення з кількома вирізками з польських газет про обман зору, я взяв у руки поштову картку, на яку звернув мою увагу Яцків вигуком "О-о-о! З того почалося!".

 

На картці були зображені кубки, а нижче напис: "Раз ти бачитимеш, що їх шість, а раз, що сім". Письменник розповів, що картку прислав йому з Канади його гімназійний приятель Василь Гривнак, який на звороті картки написав: "Ану почисли, Михасю, шість чи сім?" У мене виник здогад, що та картка під час пережитої кризи внесла у свідомість письменника сумнів у категоричності оцінок різних життєвих, суспільних, історичних і політичних проблем, спричинилась до певної роздвоєності в оцінках різних суспільних та історичних подій та явищ, виробила навик постійно ставити запитання: "шість чи сім?" Цей мій здогад підтвердив сам письменник, розповівши, що навіяні карткою роздуми були настільки нав'язливі, що він довго виношував задум написати твір "Псевдоскопія", який мав наштовхнути читача на ширші узагальнення, оберегти від спрощених, прямолінійних і примітивних оцінок, суджень про час, події і людей. Справа з втіленням задуму посувалась повільно, були різні перешкоди. Письменник, наче виправдовуючись, нарікав:

- Замучив мене педантизм. Через той педантизм у мене багато всього поназбирувалось, що ладу не можу дійти. Деякі свої твори по три рази переробляв через той проклятий педантизм, сто чортів!

 

Привертаючи мою увагу до якоїсь газетної вирізки, письменник розповів, що бували випадки, коли у газетах натрапляв на такий матеріал, на розповідь про такі життєві колізії, які б йому ніколи не прийшли в голову.

 

- Не люблю фантазувати! Беру все з життя!

 

Я розумів, що то тільки один бік правди, бо, крім скрупульозного опису подій і фактів, у творах Яцкова багато символічних моментів. На цю особливість його творчості часто вказували дослідники, а тому запитав письменника, чим пояснити, що в його творчості паралельно співіснують реалізм і символізм.

 

- То правда, що для моїх творів однаково характерний і символізм, і реалізм, – розважливо відповів він і додав, усміхнувшись:

- Ніби я раз їхав одним, а раз іншим возом. Не даю переваги ні одному, ні другому, вважаю, що в добрих руках обидва добрі.

 

Щоб зробити Михайлові Юрійовичу приємну несподіванку, я витягнув з портфеля тритомник "Україна сміється" і сказав, що залишаю йому для втіхи. Втішився, наче дитина. А коли зібрався йти, у нього якось не­вично затряслися губи.

 

- Я думав, що ви зможете довше побути, але не смію вас затримувати.

І справді я міг побути довше, але боявся, щоб моя присутність не була для письменника обтяжливою.

 

Дочекався вільного дня і подзвонив у двері. Зустрів радісно:

- Добре, що ви прийшли, бо я чекав на вас, щоб розповісти про одну несправедливість, яка мене болить довгі роки. Буває, що болить правда, ще більше болить неправда. Все життя я горнувся до людей, вислуховував їхні біди, бо радощі до них навідувались рідко, а тому те, що написав про мене Олександр Барвінський в "Історії української літератури", є для мене великою образою, є неправдою, мушу вам про це сказати перед тим, як ви самі про це прочитаєте. Ось, читайте, а я тим часом ще дещо підшукаю для вас. При тих словах Яцків подав мені книжку О. Барвінського "Історія української літератури" (II ч. 1921 р.) На вкладеному у книжку аркуші було написано рукою письменника "Тут про мене". На 411-й сторінці Барвінський писав:

 

"В крайно реалістичнім напрямі, посуненім до натуралізму, пішов Михайло Яцків, котрий глядів пристановища в різних заводах і зазнав чимало горя, але й мав нагоду приглянутися всесторонно людському життю. Отже, хоч з письменським хистом зображує се життє, то майже всюди слідно велику пересаду, жаль єго до світа і людей, в котрих бачить стілько звірячих збочень душі й звиродження, а суспільнім життю стілько гнилизни, що сей жаль переходить у ненависть до людей і до суспільного ладу. Особливо ж крайно пересадно намагався він зобразити в оповіданню "Огні горять" життє української освіченої молодежи".

 

Поки Михайло Юрійович за чимось шукав у своїх паперах, я переписав у свій блокнот ці прикрі для письменника рядки.

 

Через якийсь час прийшов я до Яцкова із художницею Софією Караффою-Корбут. Мене вразив вигляд письменника. Не вірилось, що так може змінитись людина за короткий час. Обличчя воскувате, під очима сині дуги. Десь поділась бадьорість, без якої Яцків – не Яцків, десь пропала колишня гостра цікавість до новин. Він підтримував розповідь, але без блиску в очах. Без іскристого гумору. До того ж Караффа- Корбут нудилась, наче її хтось повинен був розважати. Почував я себе з нею незручно. Дратувала мене її постійно блукаюча усмішка в куточках губ, мовляв, чого ти мене привів і що тебе притягує до того старого чоловіка.

 

Дізнавшись, що Соня художниця, Яцків почав пригадувати імена мистців, якими захоплювався в молодості: Леонардо, Мікеланджело, Рембрант та ще кілька імен. Звернув нашу увагу на жіночий портрет, що висів на стіні.

- Портрет моєї першої дружини. Намалював Антін Манастирський. Ми товаришували... Славний був чоловік...

 

Почав перекладати папери на столі.

- Знайшов я для вас, – звернувся до мене, – екслібрис Дорошенка, виконаний Павлом Ковжуном. Добрий був графік, зробив багато гарних оформлень для книжок. У молодості був футуристом і це залишило відбиток на його творчості. Але то ще нічого, мене дивує інше, те, що твориться у мистецтві тепер. Не розумію, як то поляки допускають таке у своїх журналах і газетах.

 

При тих словах Михайло Юрійович показав нам вирізки з польських газет з репродукціями абстрактного мистецтва. Розмова стрибала з теми на тему. Я запитав письменника, з якими ще художниками був він знайомий.

 

- Був знайомий з багатьма, але потім все обірвалось. Після короткого редагування "Рідного краю" я опинився між молотом і кувадлом. Кілька разів зустрічався з Олексою Новаківським. У нього, як і в мене, жінка також була полька. Кра-су-ня! Шептицький купив для Новаківського майстерню, де він все життя жив і працював. Як ми припадково зустрілися з Новаківським, то проговорили годин із п'ять. Ото вже на-го- во-ри-пи-ся!

 

Підтримуючи розмову запитаннями, я попросив розповісти про Пшибешевського.

- Пшибешевський – то в першу чергу велика гординя. Геній! У Кракові дали йому місце у редакції, але невдовзі Краків пробудився і він виїхав у Варшаву. Софія Кшановська написала у тижневику "Свят" після смерті Пшибешевського (як вийшли спогади про Шопена і Пшибешевського): "Один, – писала вона, – як бистра гірська річка, в якій видно навіть камінчики, а другий – як вонюче багно". Доб-ре написала! Пшибешевський – гнила душа. Запаскудив польську літературу. Забрав жінку у Яна Каспровича і дав їй перекладати якусь німецьку гидоту...

 

Після задуми:

- А як там Лучук? Щось не приходить, видно, запрацювався. Часто зустрічаю його вірші в газетах. А недавно прочитав про того поета, що загинув в Іспанії, як же його, не можу пригадати...

- Лорка, – підказав я.

- О, Лорка! І як то я міг забути? О-о-о, то сильний поет.

 

Коли ми зібрались відходити (Караффі-Корбут наша розмова була не цікава, і вона цього навіть не приховувала), Михайло Юрійович пригадав Лазарука, який обіцяв йому вислати адресу молодого білоруського поета. Я перебував під враженням, як змінився на обличчі письменник. Він, мабуть, інтуїтивно відчув мою стривоженість і сказав, подаючи руку на прощання:

- Кажуть мені лягати в обкомівську лікарню. А хіба я хворий? Прихворів трошки, але то пройде! Га?

 

По дорозі додому ми майже не розмовляли. Мене не покидало тривожне передчуття.

 

1 грудня 1961 року Михайло Юрійович Яцків помер в обкомівській лікарні.