Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина IX. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 23 груд. 2013 р., 08:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 груд. 2013 р., 02:01 ]

Орест Зілинський

Про українське життя у Чехословаччині я дещо знав з журналів "Дукля" і "Дружно вперед", що з 50-х рр. виходили у Пряшеві. Було мені відоме й прізвище Ореста Зілинського, публікації якого я зустрічав у "Дуклі". І ось 23 грудня 1962 року в післяобідню пору до мене у Львівський музей українського мистецтва зайшов високий стрункий чоловік з інтелігентним виразом обличчя, шляхетно привітався і сказав, що він Орест Зілинський з Праги і що мою адресу дав йому Іван Світличний.

 

Я звернув увагу на його охайний одяг, на портфель, подібний до того, з яким ходять на лекції наші університетські професори. Попередив на роботі, що якийсь час мене не буде, і ми вулицею Драгоманова пішли вниз у напрямку до проспекту Шевченка. По дорозі я сказав Зілинському, що маю виданий у роки війни "Правопис" його батька, а тому дуже радий, що тепер зустрівся з сином. Судячи з усього, п. Орест не дуже любив розмовляти на ходу, та ще при моєму темпі ходіння, до якого він, мабуть, не звик, а тому запропонував:

- Чи не могли б ми десь перекусити, посидіти і поговорити?

 

На ресторан я "не тягнув", а неподалік вулиці Драгоманова, на проспекті Шевченка була дієтична їдальня, ми і зайшли туди. Вирішили розміститись біля вікна, і я пішов щось вибирати – то були початки самообслуговування. Взяв перше і друге, окремо на тарілку кілька кусочків хліба.

- Для чого ви стільки хліба набрали?

- Тож небагато.

- Але я не їм хліба, у Празі його їдять дуже мало або зовсім не їдять. Якщо у наших ресторанах хтось просить хліб, то зразу здогадуються, що він з Радянського Союзу, – розповів, всміхаючись у куточки уст, пан Орест.

- Поясніть мені, чому у вас хліб не в пошані.

- Є поширена думка, що діти від хліба дістають рахіт, а дорослі повніють.

- А мені важко уявити, щоб у Львові хтось їв принаймні першу страву без хліба.

- Ви на мене не звертайте увагу, краще поговоримо про літературне життя.

 

І першу, і другу страви п. Орест їв повільно, і так же повільно розмовляв. Його найбільше цікавили мої думки про сучасну українську поезію. Коли я сказав, що українська література з приходом нової генерації молодих письменників отримала нове обличчя, то Зілинський звернув увагу на вислів "нова генерація" і почав допитуватись, чи прихід в українську літературу молодих сил, яскравих талантів можна назвати появою "нової генерації", чи це справді нова генерація, а якщо так, то в чому її особливість, відмінність від попереднього періоду розвитку української радянської літератури.

 

Термін "нова генерація" був вжитий мною по аналогії до 20-х років і я відстоював правомірність його використання. Мені приємно було говорити на тему молодої української літератури, бо всього місяць тому була надрукована у двох подачах моя стаття під придуманою Борисом Олійником назвою "Більше поетів хороших і різних" ("Молодь України", 1962, 27-28 листопада). Розгортаючи міркування, я акцентував увагу на кількох моментах. Перший, що кінець 50-х – поч. 60-х вихлюпнув на поверхню літературного життя кілька десятків нових імен у різних галузях художньої творчості: у літературі, образотворчому мистецтві, театрі, музиці й кіно. Спочатку голосно заявили про себе Дмитро Павличко і Ліна Костенко, а публікація у "Літературній газеті" творів Драча, Вінграновського, Коротича стали справжнім потрясінням не лише у літературному світі, а й для читачів, що цікавляться поезією.

 

- Це так, але ж навіть чотири чи п'ять яскравих імен – то ще не генерація! – делікатно заперечив мені Зілинський.

- Я назвав найяскравіші постаті серед молодих, але вони не одинокі. Близько до них стоять Василь Симоненко, Володимир Лучук, Володимир Підпалий, Борис Олійник, Роберт Третьяков – то далеко не повний перелік.

- То ви все ж таки вважаєте, що то поява нової генерації?

- Вважаю, що так.

- А серед мистців?

 

Я перерахував усіх, кого вважав новаторами у малярстві, скульптурі, графіці. Зілинський просив розповісти про графіків, чи мають вони досвід в оформленні книжок. Я назвав Софію Караффу-Корбут.

- Я не зможу з нею зустрітись, бо від'їжджаю, переговоріть з нею, чи погодилася б вона ілюструвати ті книжки, які ми видаємо у Празі.

 

Я пообіцяв і у свою чергу запитав, над чим працює Орест Іванович і чи не заперечує він, щоб так до нього звертатись.

- Незвично, але якщо ви так привикли, то прошу. Щодо моєї праці, то нічого особливого не можу вам сказати. Час від часу друкую статті, переклади, бібліографічні огляди. Маю з собою останню працю – можу вам подарувати.

 

Він витягнув з портфеля книжку у м'якій обкладинці з портретом Шевченка і показав мені.

- Прочитали?

- Прочитав: "Тарас Шевченко в чеській культурі. Бібліографія".

- Бачу, що для вас чеська мова не представляє труднощів, – всміхнувся і вгорі титульної сторінки написав:

 

Б. Гориневі у знак дружби

Львів. 23.12.62.                                                                                                                                                       О. Зілинський

 

З розповіді Зілинського я дізнався, що у кінці війни його батько з Варшави переїхав до Праги, був професором Карлового університету, помер у 1952 році. Орест Іванович також закінчив Карлів університет, там захистив дисертацію, там і працює, має години української і польської мов, досліджує новітню українську літературу, багато перекладає на чеську. Допомагає йому дружина Людмила – чешка за походженням, вивчила українську мову. Останнє його захоплення – молода українська поезія, про яку має намір розповісти чеському читачеві. Крім деяких уточнень, Орест Іванович не мав застережень до моїх міркувань про українську поезію, але не знаю, чи послуговувався він терміном "нова генерація", на якому так загострив свою увагу.

 

Під кінець розмови Орест Іванович сказав, що має ще полагодити деякі справи, а щодо умов співпраці львівських графіків з празькими видавництвами, то напише мені у листі вже з Праги. Ми попрощались з надією, що будемо підтримувати контакти через листи. Збереглося два листи Зілинського:

 

Прага, 21.11.63 р.

Дорогий товаришу!

Багато часу минуло від нашої зустрічі, але з чистим серцем можу сказати, що не забуваю про теплий і ласкавий прийом, яким Ви вшанували мене у Львові, про наші розмови, й часто згадую Вас. А сьогодні у мене до Вас ділове прохання. У Празі має вийти у 1965 році (а може, й на кінці наступного року) антологія молодих українських поетів. Я маю керувати цим виданням. Видавництво хотіло б видати цю книжку більш вибагливо, з ілюстраціями. Воно вважає, що було б кориснішим, якби цей матеріал підготували українські графіки. Прецедент такої співпраці у нас уже є: київські графіки А. Рибачук та В. Мельниченко ілюстрували дуже успішно книжку оповідань Л. Первомайського. В даному випадку ми хотіли б оформити книжку так: дати по одній (вступній?) ілюстрації на цілу сторінку на кожного автора; крім того, в книжці міг би бути і фронтиспіс. Автори у нас будуть такі: Ліна Костенко, Драч, Вінграновський, Коротич, Симоненко, мабуть, Третяков і Мамайсур, а може, ще хтось, хто нам сподобається після дальших розшуків за новим матеріалом. Найкраще було б, якби ілюстрації нав'язували до певного мотиву або загальної тональності окремих поетів (для цього ми могли б надіслати список перекладених віршів). Але це, зрештою, необов'язкове. Головне, щоб вони були сучасні, виразні, без бутафорії й побутовщини, відповідні атмосфері того поетичного матеріалу, що буде в книжці. Техніка – в принципі однобарвна, але можна було б подумати і про іншу розв'язку. Зрозуміло, що видавництво не зможе в даному випадку зв'язати себе попереднім замовленням, але чейже найдуться ентузіасти, що з любові до справи захочуть рискувати? Гонорар за надруковані ілюстрації видавництво депозитує в нашому банку; у випадку приїзду автора в Чехословаччину його зможуть виплатити.

 

Не бачу між своїми знакомими на Україні людини, що могла б у цій справі допомогти більше, ніж Ви, і надіюся, що Ви не відмовите нам у допомозі. Трудність буде, здається, у тому, що у Львові, за моїми уявленнями, знайдеться менше кандидатів на таку працю, як у Києві: ця львівська графіка, яку я бачив, дуже добра, але на даний випадок занадто академічна. А може, між тими, справді молодими знайдеться хтось і у Львові? Найвигідніше було б, мабуть, дати цю працю тільки одній людині, щоб була збережена єдність оформлення, але можлива й друга розв'язка. Словом, я дуже прошу Вас, напишіть, не гаючись, що думаєте про цю справу, і чи бачите реальну можливість здійснити її; а якщо захочете і зможете допомогти, зараз зробіть відповідні кроки. Термін здачі – кінець лютого – березень наступного року. Якщо візьметесь за цю річ, ми надішлемо Вам як зразок графічного оформлення поезії у нас якісь книжки.

 

Дуже прошу, продумайте добре цю справу, і – головне – швидко відпишіть: так або ні.

 

Передайте щирий привіт усім знайомим.

Ваш О. Зілинський.

 

У листі від 30 серпня 64 р. Зілинський писав:

 

Прага, 30.8.64.

Вельмишановний друже!

Примушений звернутися до Вас з проханням допомогти мені в одній справі. До антології молодих поетів, що вже підготована до друку, ми включили м. ін. львів'янина Р. Кудлика. Але вибір віршів, що поміщені в першій його збірці, не задовольняє нас. Не знаючи адреси Кудлика, хочу попросити Вас, щоб Ви переказали йому: хай він перешле нам три-чотири найкращі свої вірші, не надруковані в цій збірці. Справа досить спішить; тому, якщо Ви хочете допомогти цій справі, дуже прошу не зволікати.

 

Зубок має робити ілюстрації до "Камінної душі" Хоткевича; зорганізувати для нього й Караффи ілюстрації до антології поетів не пощастило, бо видавництво вирішило видавати антологію поетів в серії, що не ілюструється.

 

Надіюся, що у Вашому житті все розвивається добре. Думав осінню поїхати в Радянський Союз, але не виходить: приїду, здається, навесні.

Щиро вітаю Вас.

О. Зілинськии.

 

У кінці 1962 року листи на мою адресу сипались, наче з мішка. Щойно я відіслав Володимиру П'янову список своїх опублікованих статей, як 10 грудня на адресу – Львов, Театральная, 23, кв. 70 прийшов лист, на цей раз із Москви – ул. Воровского, 52, Союз писателей СССР:

 

Уважаемый Богдан Николаевич!

Посылаем Вам анкету (единой формы для всех участников) и просим срочно, обратной почтой выслать в наш адрес (Москва, ул. Воровского, 52, Союз писателей СССР, Комиссии по подготовке Совещания молодых писателей).

Просим извинения, что Вам приходится вновь заполнять анкету.

 

С приветом

 

Комиссия по подготовке Совещания

7 декабря 1962 г.                                                                                                                                        (підпис нерозбірливо).

 

За листом з Москви знову лист з Києва від П'янова:

 

14. XII 1962

Шановний тов. Горинь!

Повідомляємо, що Всесоюзна нарада молодих письменників у Москві відкривається 7 січня 1963р. Це ще не остаточна дата, але прохання планувати свій час так, щоб бути готовим за нашим додатковим викликом прибути до Києва.

З повагою

Відповідальний секретар Комісії                                                                                                                         (підпис) В. П'янов.

 

22 грудня на адресу музею прийшов лист від фотографа Ярослава Коваля. Про нього мені розповідала Ірина Вільде, що до війни він мав славу як один із найталановитіших фотографів, але був репресований, а тепер не може прописатись у Львові. Скільки робила спроб – все без результату. Коваль живе десь у селі і тільки зрідка приїжджає до Львова, готує персональну виставку своїх фотографій. І ось від нього лист:

 

Шановний Богдане Миколайовичу!

Якщо моє письмо Вас найде, прошу Вас сердечно, якщо зможете, прийдіть в понеділок 24. XII ц. р. в Будинок Нар. Творч. на П. Морозова. Я там буду показувати свої нові фотографії. Можливо, що до того часу привезу з дому поезії, котрі Вас цікавлять. Я також хотів запросити т. Караффу-Корбут. Вона мені обіцяла прийти, але не маю її адреси. Може, Ви були би так добрі і їй переказали. Вона також хотіла, щоби їй зробити портрет.

 

Якщо дістанете письмо і якщо зможете, прошу Вас, приходьте.

 

З пошаною Коваль Ярослав 22.XII ц. р.                                                                                                                         (підпис).

 

Нижче Коваль дописав, що демонструватиме свої фотографії о 7-й год. Ірина Вільде мала рацію, коли говорила, що Коваль дуже талановитий фотограф. Його портрети, серед них і портрет Вільде, дуже добре обдумані щодо композиції, освітлення, вибору пози портретованого. Є в них художнє бачення портретованого, а деякі портрети дають психологічну характеристику. На виставці зав'язалась дискусія, чи можна вважати фотографію мистецтвом, чи це тільки продукт технічної майстерності.

 

Все залежить від рівня таланту фотографа і мети, яку він собі ставить. Мої аргументи під час дискусії були переконливі й прийняті схвально. Коваль запросив мене на квартиру, де він зупиняється, коли приїжджає до Львова. Обіцяв, що покаже багато речей, які мене зацікавлять.

 

Так несподівано радісно, на піднесенні закінчувався для мене 1962 рік. Якщо зробити підсумок, то, очевидно, найбільшою для мене подією був творчий звіт у Спілці письменників України, що спричинився до налагодження тісних контактів з багатьма київськими літераторами і мистцями. Київ став мені близьким і рідним. Тепер до Києва мене тягло наче п'яницю до горілки. Свій творчий успіх я завдячував поєднанням дослідження психології творчості з працею над темами з літератури і мистецтва.

 

З блокнота 1963 року

12 січня, субота. На адресу музею у новорічному конверті прийшов лист від Івана Драча:

 

Дорогий Богданку!

Дуже прошу тебе, коли зможеш, дізнайся адресу і прізвище Марти (дівчини Івана Дзюби), я хочу написати їй кілька слів, бо лише в ній бачу якусь непевну можливість врятувати здоров'я Івана, а в нього воно в загрозливому становищі. Дуже прошу. Вона, здається, вчиться на фізичному ф-ті ЛДУ, а прізвища я не знаю. Хай це залишиться між нами. Моя адреса:

Г. Москва И – 254, Добролюбова 9/11.                                                                        Твій (підпис).

 

27 січня, неділя. Після дивного зникнення моєї останньої, щойно розпочатої "Записної книжки", в якій були докладні нотатки за січень, вагався, чи заводити нову, а то знову "щезне", і знову на душі появиться осадок, перемішаний з жовчю і жалем. І все ж не можу без записної. Мушу мати її хоча б для того, щоб фіксувати думки, що появляються при роздумах над різними питаннями психології творчості, не кажучи вже про важливі події, зустрічі, не занотувати які було б великим гріхом – перед собою, часом і людьми.

 

Задум: написати статтю "Шевченко у творах українських художників". Бездумному ілюструванню протиставити глибоке проникнення в Шевченкову поезію, в його життя і епоху. Прикладів чимало й у творчості львівських, і у творчості київських художників. Образ "Сови" у ліногравюрі Анатолія Зубка – згусток болю і відчаю. Цей біль виривається з глибини душі Сови, він її стогін і надія, він докір і запитання. Для передачі цих складних почуттів підпорядковано всі деталі твору. Небо наче змістилося вбік, тим більшої сили набирає піднята вгору рука з промовистим виразом.

 

У цілком іншому плані трактує цей образ Євген Безніско. На тлі поля крупним планом зображено сидячу постать заглибленої в себе жінки. Її вже ніщо не цікавить – ні краса природи, ні люди, Вона наче здичавіла від великого горя, перетворилась на згусток болю. У гравюрі скупими засобами, лаконічними штрихами передано трагічний стан людини, трагедію душі. У цьому творі Безніско досяг великої сили виразності, психологічної переконливості. Без сумніву, це один із кращих творів на шевченківську тему.

 

28 січня, понеділок. Був у майстерні Теодозії Бриж. Творчі пошуки бувають різні. Є холодне експериментаторство, коли художник постійно "переробляє" свій твір, продукує різні його варіанти. Але є шукання під час душевного горіння, і тоді твір перетворюється на згусток думок і почуттів. Творчість у горінні вдосконалює засоби вираження. Буває, що можна не погоджуватись із трактуванням образу в цілому, можна бачити його вади в деталях, але не можна відійти від нього спокійно, бо він заставляє думати, шукати, що в ньому так хвилює.

 

З такими роздумами я вже вкотре виходжу з майстерні Теодозії Бриж.

 

Серед інших скульпторів її творчість вирізняється своєю внутрішньою проблематичністю, особливим неспокоєм, закладеним в образи, невдоволенням, сумнівами, яким, здається, не буде кінця. Кількість і якість її творчого доробку потребують глибокого і всебічного аналізу.

 

1 лютого, п'ятниця. Прибув до Києва для участі у творчій нараді газети "Молодь України", де мене зарахували до числа активних авторів, що піднімають у своїх статтях проблемні питання. Було це після надрукування у цій газеті статей "Поліфонічність обдаровання" (про творчість Софії Караффи-Корбут), "Більше поетів хороших та різних" (про молоду українську поезію). Разом зі мною прибули кореспонденти "Молоді України": від Львова – Борис Машталярчук і від Івано-Франківська – Роман Федорів.

 

Коли нас зібрали у залі, прийшов фотограф і сказав, щоб ми всі розмістились для фотографування. Коли почалася розмова, стало зрозуміло, що це зібрання не стільки для обговорення спільними силами пекучих питань, як для "галочки" чи для списання грошей. Про це я сказав у своєму виступі, який присутні сприйняли досить холодно. Мені нічого не залишалося, як попрямувати до Івана Світличного. Його розповідь про відкриті партійні збори дуже мене схвилювала. Новиченко знову проявив себе з підлого боку: життя його нічого не навчило.

 

4 лютого, понеділок. Про символи. У різні часи, залежно від історичних обставин, роль символів у творчості збільшувалась або зменшувалась. Література другої половини 19 ст. при шаленому наступі натуралізму відкинула символіку. У кінці 19 ст., при наростанні у Росії революційного руху, у час невиразності громадсько-політичних і моральних ідеалів, символіка знову набирає ваги. Поезія Рембо, Верлена, Маларме просякнута символізмом.

 

У Росії символізм безпосередньо зв'язаний з народженням революційного руху. Неможливість передбачити хід історичного розвитку спричинилась до того, що в російському символізмі переважають песимістичні настрої.

 

Після революції символізм виявив свою нездатність до життя. На зміну йому приходить напрямок, який відповідає революційному диханню часу, – футуризм. Маяковський і Хлєбников у Росії, Семенко і Шкурупій в Україні, футуристи в Італії на перших порах зливалися з ритмом революційної епохи. Проповідуючи "предметність", відкидаючи узагальнення задля точності, конкретності, футуризм, однак, терпить катастрофу, демонструючи нездатність теоретичного обґрунтування і безперспективність подальшого існування.

 

У період культу особи викорінюються всі "ізми", але після його засудження поети, шукаючи нових засобів художньої виразності, звертаються до досвіду поетів кінця 19-го – поч. 20 ст., використовують образи-символи, які, зважаючи на їхню наповненість глибоким змістом, перетворюють поезію на речника часу.

 

У народній пісні символами можуть виступати дерева, квіти, явища природи, з якими умовно пов'язані уявлення про добро і зло. У народних піснях реальне і символічне часто існують паралельно. Символ має здатність поглиблювати образ, надавати йому філософського звучання. Буває, що символ грає домінуючу роль у народній пісні і поезії молодих. Не маючи конкретної прив'язки до якоїсь події, образ-символ зберігає свіжість для всіх часів. Саме ця ознака народнопісенної символіки характерна для пісні Івана Драча "Ой летіла гуска додому".

 

"Пацифікація" Івана Севери (1933р.). Неймовірне страждання у поєднанні з непокорою злились в образі людини з витягненою від муки шиєю і скривленими у відчаї устами – образ глибоко символічний. Якоюсь мірою цей образ перегукується з віршем Севери про стогін, який було чути аж у Карпатах.

 

Буває, що звернення до образу-символу є єдиним засобом передати почуття, не ускладнюючи змісту твору. Пісня Окуджави "Девочка плачет, а шарик летит" дуже проста, здавалося б, для сприйняття. Але у зовнішній простоті захована глибока думка. Одні її відчувають інтуїтивно, інші шляхом осмислення.

 

6 лютого, середа. Біля бібліотеки АН зустрів Євгена Безніска. Сказав, що вчора Лесь Танюк, Аллочка Горська і ще дехто збирались у Лесі, чекали на мене, але не дочекались, а шкода, бо вечір був цікавий. З бібліотеки пішов на роботу. Дивлюсь, на лавочці чекає на мене Караффа- Корбут. Питає з претензією:

- Чого ви так зі мною поступили, всі поїхали, а мене залишили?

- Кого і що ви маєте на увазі?

- Я ж просила...

 

Я не міг збагнути, про що йдеться, сказав, що мушу йти, бо маю декому подзвонити. Караффа не заспокоїлась:

- Ходи зі мною, подивишся ескізи вітражів.

- Вибачте, але після ваших незрозумілих претензій не хочу бачити ні вас, ні ваших ескізів.

 

Я не хотів більше слухати Соню і пішов у свій кабінет. Не міг збагнути, як може одна і та ж людина творити геніальні речі й бути такою алогічною у своїй поведінці.

 

Була десь 17 година, як у кабінет зайшла Ганя Бузько, приїхала з Моршина. Очі в неї такі чисті, добрі, так щось багато говорять, а уста такі невинні, що я не міг відірвати від неї погляду, сказав їй, що вона втілення душевного світла і доброти. Коли розмовляв з нею, у кабінет зайшла із серйозним, офіційним виглядом на обличчі, зі згортком в руках Караффа-Корбут.

- Богдане Миколовичу! – сказала з притиском. (Соня ніколи не зверталася – "Богдане Миколайовичу!")

- Залишаю вам проекти вітражів, про які я говорила. Уважно подивіться, але о сьомій годині вечора звольте принести мені додому, бо мушу раненько вислати.

- Не зможу на сьому прийти, не встигну, бо вже маю зустріч!

- Тоді чекаю о восьмій! Не буду вам заважати, я пішла.

 

І пішла. Боже, як втомила мене її нестерпна настирливість!

 

8 лютого, п'ятниця. До наради критиків. Вважаю, що необхідна серйозна, принципова розмова про критику. Іншими словами – критика потребує критики. Розмова про критику в "Літературній Україні" була журналістськими роздумами, а не принциповою розмовою про стан критики в Україні. Серйозна розмова не може бути без постановки проблем, а їх обійшли, навіть не торкнувшись. Сучасна літературна критика представлена двома категоріями людей: принциповими і безпринципними. Кого з тих двох категорій люблять читачі, а кого влада – не потребує уточнення.

 

Не можна обминути питання, що таке критика – наука, чи не наука. Отже, теорія критики також чекає свого розгляду. Якщо критика повинна бути науковою, то не зайвим було б поговорити про її методику, про науковий інструментарій. Критика мусить бути оціночною. Якщо в літературно-критичній статті відсутня оціночна категорія, то кому потрібна така критика? Тому критична стаття має бути підпорядкована аналізу, з якого б випливала оцінка окремого твору, ряду творів чи літературного процесу. Такий підхід зовсім не виключає публіцистичності у поєднанні з суворою аналітикою і залізною логікою доведення.

 

Говорячи про категорію оцінки як обов'язкової складової критики, ми вимагаємо від неї логічного висновку, у чому сила або слабкість твору, яка його естетична вартість, яке місце цього твору серед інших творів, у літературному процесі в цілому. Методи індукції і дедукції – від одиничного до загального, або від загального до одиничного мусять бути зброєю критики.

 

Коли звернутись до літературно-критичної практики, то подибуємо чимало парадоксальних ситуацій. Невдовзі після виходу збірки поезій Миколи Романченка в журналі "Жовтень" появилась стаття критика Степана Трофимука. Прочитавши статтю, може скластися враження, що Романченко – поет такого рівня, як, скажімо, Павличко, що став своєрідним еталоном для порівнянь. Ті ж, хто не читав рецензії, а ознайомився з самою збіркою, не вважають, що вона варта уваги, щоб про неї говорити. Ніхто не сперечається про художні достоїнства збірки, ніхто не цитує окремих віршів, але Романченко задоволений, ходить з високо піднятою головою.

 

І тут, наче грім з ясного неба, у "Літературній Україні" з'являється стаття молодого критика Маргарити Малиновської "Співчуваючи ліричному герою". Авторка не так аналізує, як кепкує, насміхається з ліричного героя Романченка. Робить вона це з абсолютною впевненістю, що збірка іншого підходу не заслуговує, бо поміщені у ній вірші художньо немічні. Хто б міг подумати, що після статті Трофимука щось подібне появиться? Адже це два діаметрально протилежні погляди, дві діаметрально протилежні оцінки. Тут цікавим є питання, як критик з чималим досвідом міг твердити те, в що сам не вірить, – чи йому не потрібно віри, щоб доводити будь-що?

 

Був на теоретичній конференції художників і архітекторів у Будинку архітекторів. Відкрив конференцію все той же Когут. Мав доповідь Кубланов. Крім схоластичного безглуздя, висловив думки, що суперечать його попереднім. Словом, "молебень" відбувається так, як він повинен відбуватися. Плин життя не завжди збігається із вимогами людей.

 

Лесь Танюк

27 березня, середа. 23.00. Хоча вже дуже пізно, але мусив зайти до Танюка. Застав у нього Володимира Глухого і Дмитра Крвавича, який кепкував із Севери:

- Після того, як він виконав портрет Франка, то трохи зазнався, говорив, що такого Франка ніхто, крім нього, не створив.

 

Коли Крвавич побачив мою невдоволену міну, то згладив розмову, сказав, що Севера робить велику справу як педагог. На цей раз Крвавич справив на мене враження самозадоволеного рутенця, що хизується своїм інтелектом. Звідси – зверхній погляд на інших, у тому числі й на свого вчителя. Я подумав, що перед тим, як кепкувати над Северою, Крвавич мусив би сказати про ті знання, які видатний педагог дав йому і багатьом іншим. Тепер розумію, чому Севера з такою гіркотою говорить про своїх учнів. Доведеться мені в книжці про Северу про все це написати, а я спочатку думав, що старий скульптор перебільшує, коли говорить про черствість своїх вихованців, в яких не "тільки знання, а й власну душу готовий був вкласти". Віддячились...

 

Крвавич і Глухий, мабуть, подумали, що маю щось переговорити з Танюком, і пішли, а я на деякий час затримався, мусив виправдатись, що не міг швидше прийти, бо щойно повертаюсь від Гжицького, з яким ми майже сусіди – він живе у будинку біля театру Заньковецької, а я в самому театрі. Розповів Танюку, що коли вперше зайшов до письменника, його дружина, яку, як можна догадатись, Гжицький привіз у Львів із заслання (вона не росіянка, але хто по національності – сказати важко, можливо, якутка або мордвинка), зустріла мене дуже насторожено, і я не знав, впустить мене в помешкання чи ні. Тепер вона вже до мене привикла, але я до неї ніяк не можу привикнути. Нагадав Гжицькому, що у п'ятницю в університеті буде зустріч з постановником спектаклю "Отак загинув Гуска" Лесем Танюком.

 

- Дивіться! – вигукнув Гжицький. – Ото співпадати! Лесь Курбас ставив Куліша, а тепер Лесь Танюк.

 

Найголовніше, що Гжицький твердо пообіцяв прийти. Лесь міцно потиснув мені руку, і ми попрощались. Минула дванадцята. Добре, що додому недалеко. Перед сном я встиг ще зробити запис у новій книжечці. Чи надовго мене вистачить для такої дисципліни!

 

29 березня, п'ятниця. Літературна студія Львівського університету організувала зустріч із Лесем Танюком.

 

Цікавими були спогади Гжицького про Куліша. Розповів, що драматург мешкав у будинку "Слово" на третьому поверсі. Сім'я його складалась із двох дітей і дружини.

 

- З Кулішем ми бачились кожного дня. Між мною і ним не було особливо дружніх відносин, бо Куліш мав своє товариство, а я своє. Найчастіше він зустрічався із Лесем Курбасом. А тепер знову йому довелося зустрітися із Лесем – Танюком, – Ті слова аудиторія зустріла оплесками.

- Можливо, тут щось є символічне! – додав Гжицький і продовжив:

- У Харкові я бачив постановку п'єси Куліша "97". Копистку грав Гнат Юра. Я добре запам'ятав той образ – не можу забути того спектаклю. Тепер часто ставлять різні п'єси. Я багато з них бачив – мені недалеко до театру. Буває, що приходиш після якогось спектаклю додому і не можеш пригадати, про що йшлося. А постановку "97" не можу забути! Куліш, хоч і багато писав, але жив дуже бідно. Якось йому не йшли заробітки, а тому був у матеріальній скруті. Написав багато талановитих творів, не всі вони мали щастя бути поставлені.

 

У 1933 році я розстався із Кулішем назавжди, – закінчив свій виступ письменник.

 

Порівняно з тим, що розповідав мені Гжицький про літературне життя Харкова, коли я приходив на його помешкання, сьогоднішня розповідь була дуже скупою. І хоч відчувалось, що він дуже профільтрував свій спогад, все одно було цікаво слухати. Я запримітив: коли говорить Гжицький, в його особі говорить доброта. Про жодну людину він не може сказати поганого слова. "О, то була прекрасна людина!" – так він говорив мені про всіх, про кого я запитував. З розповідей Гжицького важко уявити боротьбу літературних і мистецьких течій, напрямків, ідей у 20-30-ті роки. Він все згладжує. Така вже в нього натура. Ходяча доброта.

 

Дещо по-іншому виступив Семен Шаховський:

- Я знав Куліша раніше, ніж він почав жити у Харкові. Коли до нього зайшов з проханням, щоб він виступив на заводі перед робітниками, Куліш стояв біля бюрка і щось писав. На моє здивування, чому він пише стоячи, пояснив мені, що Анатоль Франс також писав стоячи.

 

Мені запам'яталося, що Куліш був взутий у чоботи. Вважав себе членом компартії ще з дожовтневих років – до 1917-го. Ще тоді він збирав матеріал для якоїсь п'єси. Підбирав синоніми до слова "говорити". Мав їх понад 30! Він потім використав їх в якійсь п'єсі й це чудесно передав Крушельницький в одній зі своїх ролей. Гра Крушельницького полягала на чергуванні паузи і слова. Курбас був захоплений його акторською майстерністю і доручив йому роль у п'єсі Куліша "97", яка мала великий успіх.

 

Під кінець зустрічі взяв слово Лесь Танюк. Він намагався пояснити, чому вирішив поставити "Отак загинув Гуска":

 

- Зараз іде переоцінка цінностей в нашому мистецтві. На вечорі Миколи Куліша, який відбувся у Києві, прозвучало, що Куліш був у перших рядах нашої драматургії, що основоположником нашої комедіяни був не хто інший, а саме Куліш. Драматург прожив мало, але написав багато, причому дуже цікавих речей! Куліш має не менше значення для радянської драматургії, ніж Довженко для кіно. Є багато запозичень із знахідок Куліша – тепер це називається використанням досвіду, традицій. Жаль тільки, що не вказується джерело.

 

Не бачила світла рампи п'єса, над якою ми зараз працюємо. То буде перша постановка п'єси "Отак загинув Гуска". Зрозуміло, що драматург, який в ці роки піднімав політичні питання, як багато інших, постраждав. Наше завдання – підняти його творчий доробок, хоча це не просто. Не йде зараз у театрах України "Маклена Граса". У Київському театральному інституті ми вирішили поставити "Маклену Грасу" невдовзі після того, як Куліш був реабілітований. Глядач чудесно сприйняв і зрозумів постановку, хоча ми часто говоримо, що глядач не зрозуміє і давайте йому "сина генерала".

 

У свій час ми мали цікаву сполуку режисера і драматурга – Курбаса і Куліша. Сьогодні ні в кого нема сумніву в тому, що саме Курбас є основоположником нового українського театру. Вплинути на людину не оповіданням, не розповіддю, а показом – таким було завдання Курбаса.

 

Сьогодні маємо Куліша написаного, але постановочний Куліш загинув. Для того, щоб оживити Куліша постановочного, потрібний новий підхід, нове, глибоке рішення. Є в сучасному театрознавстві нехороша футбольна традиція: забивати гол то у ворота Курбаса, то у ворота Куліша. Від такої традиції ми повинні відмовитись і віддати належне і Курбасу, і Кулішу.

 

Виступ Леся Танюка аудиторія зустріла бурхливими оплесками.

 

Увечері 11 квітня мав зустріч із Ростиславом Братунем. Сказав, що в обкомі партії була розмова про постановку Леся Танюка "Отак загинув Гуска". На думку Братуня, підготовляється ґрунт, щоб заборонити спектакль. Наступного дня зустрів знайомих хлопців, що випускають університетську газету. Розповіли, що було підготовлено статтю про зустріч Л. Танюка зі студентами, але обліт (цензор. – Б. Г.) зняв статтю. Пояснення було таке:

- Якщо прем'єри не буде, то й стаття про зустріч із Танюком само собою відпадає.

 

Розповідь Дмитра Павличка

Павличко почав дуже своєрідно: "Хочу розповісти, що я бачив, чув, пережив і зрозумів, перебуваючи на березневій нараді у Москві. Виступи Хрущова й Іллічова уявляються мені як фундамент майбутньої комуністичної культури. На нараді було сказано, що зустріч викликана не появою абстракціоністських творів, а традицією збиратися за таким столом..."

 

Павличко коротко розповів, хто виступав на нараді і що говорив. Євгеній Євтушенко намагався довести, що твори абстрактного мистецтва бувають художні й нехудожні, що у нас немає доброї школи абстрактного мистецтва. Павличко звернув увагу, що виступ Євтушенка був цікаво обрамлений: він розкланювався перед Хрущовим, твердив, що Микита Сергійович є поборником тої правди, яку відстоює Євтушенко. Свій вчинок, за який його критикували, Євтушенко назвав "позорным легкомыслием".

 

Андрій Малишко заявив, що ми дали премію Пікассо як борцеві за мир, але це не означає, що ми схвалюємо те, що він робить як художник. Ілья Еренбург, відповідаючи генералу Поскрьобишеву про улюбленого письменника Сталіна, сказав: "Виявляється, що мене любив Сталін, а я не любив Сталіна". Михалков торкнувся питання варварського ставлення до культурних пам'яток, вказав на знищення церков у Карелії. Після тих слів Хрущов вийшов, щоб перевірити, чи це правда. Вернувся і сказав: "Так, це правда". Михалков говорив як російський патріот: "Серед молодих людей є багато таких, що не задумуються, по якій землі вони ходять. Вони – наче мішок, у який можна напхати всякого непотребу. Біда у тому, що ми не виховуємо у молоді любов до рідного, національного". Коли Вознесенський сказав, що він, як і його вчитель Маяковський, не є членом партії, то Хрущов перебив його: "Так ви прийшли тут афішувати свою безпартійність? Я у ваші роки керував районом і ніс відповідальність за кожне своє слово. Може, ви хочете виїхати за кордон? Якщо так, то через 5 хвилин вас завезуть на вокзал".

 

Павличко зупинився на питанні, за що критикували у Києві молодих: "Вінграновського – за нечітке висловлення у вірші "І є народ". Драча – за туманний зміст деяких його творів. На відкритих партійних зборах, що відбулись у п'ятницю, виступив Вінграновський, щиро визнав свої помилки, сказав, що допустився формалістичних помилок, які затуманювали зміст деяких його творів". На думку Павличка, дещо плутано виступив Дзюба, протиставляючи вислови "син народу" і "слуга народу".

 

З того, що розповідав Павличко, важко було збагнути, що він схвалює і з чого обурюється.

 

Про Кульчицьку

Віденська художньо-промислова школа, яку 1908 року закінчила Олена Кульчицька, не відзначалась якимись особливими прогресивними тенденціями, якщо розглядати її на тлі тодішнього європейського мистецтва. Щодо нових мистецьких ідей, то вони набагато більшою мірою пульсували у Краківській академії мистецтв, яка, піддавшись із запізненням впливові імпресіонізму і постімпресіонізму, дала відомих мистців і педагогів Вичулковського, Висп'янського та ін. У сповненій духу новаторських пошуків Краківській академії зросла ціла плеяда українських мистців, серед яких достатньо назвати імена Труша і Новаківського, талант, праця і світогляд яких дав їм можливість вийти на широкі горизонти тодішнього мистецького життя.

 

Що стосується Кульчицької, то тільки щаслива випадковість і вроджений талант врятували її від згубного впливу художньо-промислової школи. Маючи справу в школі з емалями, тканинами, керамікою, Кульчицька виховувалась на традиціях прикладного мистецтва, відірваного від проблем станкового живопису і графіки. З іншого боку, праця над проектами в техніці емалі й декоративними тканинами заставляли думати над площинним вирішенням композиції. Це не пройшло даремно. Впливи художньо-промислової школи вступили у складну сполуку із впливами сецесії, які пробивалися у тодішньому мистецькому житті Відня. Кульчицька була підготовлена до сецесії художньо-промисловою школою, тому сецесія стала для неї органічним способом художнього думання. Завдяки впливам декоративно-прикладного мистецтва Кульчицька привнесла у свої графічні твори новий дух і нове думання, які полягали у наданні композиціям декоративності, що особливо помітно у "Порах року". Ці мистецькі принципи відчутні й у її живописних творах.