Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина ІV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 2 груд. 2013 р., 09:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 груд. 2013 р., 09:56 ]

Сумський шістдесятник Геннадій Петров

Лист від мого університетського друга Геннадія Петрова прийшов 8 серпня. Багатьма моментами він надзвичайно цікавий, а навіть унікальний:

Львів, головпоштамт,

до вимоги,

Горинь Богдану Мик.

 

Суми, вул. Гончара, 34,

Петрову Г. Т.

 

Друже Богдане!

Лишаюсь працювати тут, під Сумами. На Полтавщину не їду: там місце зайнято. З 16/VIII приступаю до роботи у Хотеньській райгазеті секретарем. Можна було б в Шостці на заводі кіноплівок у багатотиражці теж секретарем, але там дорого жити, а тут і дешево, і 18 км від Сум. Редактор чоловік гарний, ще молодий.

 

Приїхав я сюди із Львова, і дві речі мене вразили: природа і люди. Повітря таке свіже, чисте, пахуче, що зроду-звіку такого у Львові не було. Цілий день я дихав і не міг начерпатись насолоди від вдихання сумського повітря. А як красиво тут сходить сонце.

 

Люди – то соs’innego. Говорю українською мовою всі кажуть "західник". Вираз обличчя у людей інший. Такий, як там, мені став уже більш зрозумілим і яснішим. Відчуття і природи, і людей було загостреним, бо знав, що на Західній мені, мабуть, вже жити не доведеться, а за 5 років я встиг з нею зріднитися. І це тільки прибавляє мені зараз мук.

 

Зайшов я у той заклад, про який у нас з тобою віддавна йшла мова. Ти радив його. З керівником закладу мав відверту розмову. Раніш ми ще так не говорили. Мені поставили умови: працювати тільки під наглядом і згідно думок його. А тоді ще: "в наше время каждый украинец должен чувствовать себя сначала русским, а потом уже украинцем" і т. д. (підкр. моє. – Б. Г.) Туди мені йти вже не хочеться.

 

Тиждень тому дивився фільм про Францію, і в мене закралось питання, чому одну націю називають великою, а другу, навіть, коли треба, не згадують. Певно тому, що нація, яка завоювала право називатись великою, добилась цього постійним піклуванням про своїх представників, намаганням взяти від члена суспільства максимум того, що він може дати, стремлінням поставити його там, де він може звеличити честь і славу нації, а нація, яку не хочуть згадувати, швиряється своїми кращими силами, (що) не багаті мідяками.

 

З моєї голови не йде Куба.

 

Хочу попросити тебе: ти постарайся віддати плащ і кепку хлопцям, які поступають в житлово-комунальний технікум. Якщо вони не знайшли тебе, ти знайди їх. Вони здають екзамени. Прізвища – Хас (І курс), Павлюк (II курс).

 

Не знаєш, що з Вас. Лисом?

 

Як прізвище Андрія Андрійовича?

 

Бажаю тобі здоров'я і успіхів.                                                                                              Геннадій.

 

Відписуючи листа Геннадію, я вклав у конверт вирізку статті про виставку Теодозії Бриж. Чекав на відповідь, вона прийшла щойно 8 вересня – Геннадій признався, що написаний мені лист два тижні носив у кишені й нарешті відправив:

 

Львів, головпоштамт,

до запитання,

Гориню Б. М.

 

Суми, Гончарна, 34,

Петрову Г. Т.

 

Здоров, Богдане!

От уже більше тижня, як я працюю в газеті. Поступово втягуюсь у роботу. Живу в селі, яке знаходиться близько 30 км від Сум. Село невелике, дуже розкидане, в'ються вздовж і впоперек білі ряди хаток, обсаджені густо деревами. Станеш та глянеш – ну чисто тобі краса неземна. Вечорниць тут уже не буває. Кажуть, ще років 3-4 тому співали вечорами, а тепер – ні. Кінчаються звичаї, які тяглися крізь століття. А я мріяв іще вийти вечером та послухати українських пісень. Самодіяльності теж нема ніякої.

 

Колектив у редакції гарний. Люди молоді, прості. Хороша людина – редактор. Ти кажеш, стану чиновником. Навіщо ж я ставатиму? Чиновниками люди родяться, а не стають в мої роки. Я зараз радий, що можу кожну свою думку донести до читачів. Шкода тільки, що деколи це доводиться робити наспіх, і думка подається поспіхом. Немає часу довго роздумувати над тим, щоб глибше було написано та ліпше звучало. Потім полегшає. Я матиму досвід, і з відпустки повернуться двоє чоловік.

 

Дуже тобі вдячний, що ти мені вислав свою замітку про Теодозію Бриж. Навіть з того, що я бачив у газеті, можна сміливо говорити, що це новий чудесний талант на Україні. Таке тонке відчуття людської душі рідко зустрічаєш в наш час. Навіть ті, що його мали, гублять згодом. І раптом скульптурні роботи Бриж. Якою вірою, надією сповнює це кожного, кому дорога і близька доля української культури.

 

Я тебе просив минулого разу дещо мені повідомити. Ти цього не зробив. Чи ти не читав мого листа до кінця? Прошу тебе, повідом в наступному листі.

 

Хочеться не раз мені зробити таку велику працю! Всього б себе уклав у неї. Навіть своє життя. Не шкодував би себе ніскільки, тільки б одним і жив, про все забувши, нічого не чуючи. Так, щоб незатьмареною і спокійною стала моя душа.

 

Очевидно, мені поки що цього не судилось. Доля визначила інше – віддавати дні свого життя справі менш грандіозній по об'єму, але все ж необхідній народу. Це дає мені підтримку.

 

Бажаю тобі успіхів і здоров'я.

 

Геннадій. Два тижні носив листа оцього у кишені.

 

Дика суперечність: я морально гарно почував себе у Будинку народної творчості, але мізерна платня не давала мені можливості платити за помешкання і нормально харчуватись. Від постійного недоїдання я почав хворіти. З 28 серпня 1960 р., за порадою своєї давньої знайомої, вчительки, не розраховуючись із Будинку народної творчості, почав працювати (по сумісництву) вчителем Львівської восьмирічній школи № 7, яку готували на десятирічку. Директор школи Єфросинія Янівна Ткач, мати відомої кінорежисерки, дуже привітно мене прийняла, сказала, що спочатку буду вести малювання і креслення, а пізніше знайде для мене кілька уроків літератури.

 
Написав листа брату Михайлу. Він тепер на новому місці – директорує у с. Підбуж Бориславського району. У скількох селах він вже побував? Стрілки, Брониця, Нагуєвичі, Підбуж. З кожним новим переїздом від нього все менше приходило листів. Директорування його засмоктує. Написав йому про своє сумісництво. На два попередні листи не відповів, то, може, хоч на цей дочекаюсь, що напише кілька слів.

 

Мої сподівання не були даремні: 27 вересня прийшов його перший лист з Підбужа:

 

Львів, головпоштамт,

до запитання,

Гориню Богдану

Миколайовичу.

 

Львівська обл.,

Бориславський р-н,

с. Підбуж,

2 6. IX 60 р.                                                                                 середня школа.

 

Привіт, Богдан!

Я давно думав Тобі написати, але так був перевантажений роботою, що кожен день приходив додому, як труп. Уяви собі, що за 4 дні я провів ремонт у школі (викидав стіни, мурував). 31 серпня я ліг спати о 4.30 ночі.

 

Тут багато роботи. Школа в кількох приміщеннях. Кожного дня клопіт з харчуванням дітей в інтернаті (м'ясо важко дістати!). Зараз проходять організаційні заходи: загальношкільні збори батьків, педрада вчителів, збори учнів, учнівської КСМ, перевірка планування, складання оперативного плану роботи школи на рік, звіти і т. д.

 

Все це витріпує нерви і страшенно втомлює. Крім того, я готувався до конференції у Бориславі на педагогічну тему. Я читав "Психологічні принципи перебудови методики викладання української літератури". Доповідь була зустрінута оплесками. Говорили, що це єдина річ, яка заслуговує уваги. Зараз читаю Ушинського.

 

Хочу Тобі сказати, що тут в мене досить солідна зарплата. Нараховується 1450 крб. На руки буду одержувати не менше 1200 крб. Я вже купив собі плащ за 360 крб., велюрову шляпу за 150 крб. Зараз в кінці місяця думаю послати додому 400 крб., а в жовтні решту. Харчуюся в столовій. Дуже добре. Три неділі жив у готелі, зараз одержав квартиру з двох кімнат, де був колись готель. Чудесні кімнати, тільки нічого у них ставити. Давали мені 2 кімнати і кухню, але я відмовився. Ага, купив занавіски на вікна, 4 склянки, 2 горнят, миску для вмивання і т. д. Приїжджай. Будемо пити вино! Оце і всі новини.

 

В неділю я зустрічався з Анатолієм. Заньківчани ставили комедію "Трихвилинна розмова". Старушку з Білорусії грала Доценко. Це було щось надзвичайне. Бачив вперше Анатолія на сцені.

 

Цими днями я читав спогади І. Еренбурга у "Новом мире" "Время, люди, жизнь". Це щось чудесне. Той єврей має велику душу. "Колись мене лаяли вчителі, – пише він, – що я пишу сам, а не те, що вони нам говорять. Прийшов час і критики мене лають знову ж за те саме". Взагалі чудесних місць багато (№ 8, 1960).

 

Школа забирає весь вільний час. Але труднощі, що були колись у Брониці і Івана Франка, – нуль перед новими. Іду так, ніби несу на собі центнер пшениці. Кожний крок важкий, але й твердий. Учнів маю у руках, хоч вони досить розпущені. Оце і все. Ага! Секретар парторганізації школи рекомендує мені поступати. Обдумую цей серйозний крок.

 

Я задоволений, що Ти працюєш в школі. Це також непогано. А відносно дисципліни, то в листі нічого не порадиш. Треба нам поговорити. Старайся в понеділок, вівторок бути у Львові, і я приїду на один день. Скажу наперед, що коли хочеш наладити дисципліну, то не криком. Більше дій поглядом, видержкою, тихим, але твердим голосом і цікавими уроками. Розшифрую ці речі при зустрічі.

 

Відносно цих місць з роботою у Львові, то я думав, що вони будуть вирішуватися швидше. В кабінет психології я пішов би. Але не вірю в ці справи. Я розказав Анатолієві про свій намір. Вважаю, що з цим нічого критися. А роботу пришли. Або ні, у вівторок я її сам заберу. Додому ще не писав. Сьогодні також пишу листа. Бувай здоров. До зустрічі в понеділок-вівторок.

 

Міцно тисну руку.                                                                                                                  Михайло.

 

Не встиг я ще відписати листа братові, як прийшов лист від Геннадія Петрова з Сум:

 

Львів, головпоштамт,

до вимоги,

Горинь Богдану Мик.

 

Суми, вул. Гончарна, 34,

Петрову Г. Т.

 

Дорогий Богдане!

Читати твій лист мені було дуже приємно. Я радий, що, можливо, хоч в якійсь малесенькій мірі послужу тому, щоб людська душа стала благороднішою. Звичайно, це тільки при допомозі тебе і таких, як ти, людей.

 

Творити людям добро можна широко Для цього треба тільки працювати і працювати. Поступово я починаю скидати з себе будь-яку лінь і постараюсь її в дальнішому скинути остаточно. Зайнятий роботою в день буває по 16 годин. Навіть деколи не висипаюсь. Нема для мене муки більшої, ніж сидіти без діла. Я готовий в ту хвилину себе пристрілити. Починають лізти всякі думки в голову.

 

Трохи несподівано (для себе) виявив, що можу писати передові не гірше за інших, макетувати газету не гірше за інших і навіть писати гуморески не гірше за інших. Вже написав у суботні номери дві. Зараз працюю над оповіданням. Дай мені, всемогущая земле, тільки сил. Я не буду шкодувати сил, щоб ти стала прекраснішою.

 

Купив тритомник Довженка. І як монах в заточенні брав Євангеліє, щоб вичитувати звідти суть і зміст життя, так я беру перед очі його твори. Яка чудесна "Зачарована Десна"!

 

За рік, що я пробуду в районі, думаю вивчити читати по-англійському, друкувати на машинці, їздити на мотоциклі і т.п. Само вже собою перебування на селі має величезну цінність.

 

Перейду коротко тепер до розгляду нашої спільної справи. Я надіюсь, що одночасно з початком занять університету культури в РБК відкриється ще один університет в газеті. Під рубрикою "Наш університет культури " і будуть друкуватись всі матеріали, про які йшла мова. В першу чергу тут вміщуватимуться статті на загальні культурні теми. Твоя стаття "Шляхи естетичного виховання" стане дуже в нагоді. Якщо ж вона ще буде пристосована в якійсь мірі до школи – я дістати ліпше і не думаю на Україні.

 

Або от така тема "Мистецтво і релігія". Використати А. Гунегерського (стаття в "Неделе"). Т. Павлова ще є брошура поганенька. Добре б мати статтю про Васильківського, Куінджі, огляд про українських художників 18 ст.: Боровиковського, Левицького, Лосенка і т. д.

 

Якби я працював у райгазеті на Зах. Україні, було б нам краще. Взяти: Молоді художники Львова. Тут уже треба тему: Молоді художники України. Окремо помістити про Бриж тут навряд чи вдасться. Взагалі я про це тобі напишу ще. Завтра поїду в район і пораджусь з редактором. Про "Що таке талант?" напишу завтра. Огляд – давай. Але в першу чергу на загальні теми і про Україну: написано щоб для мас.

 

Вітаю, що ти завантажуєш себе роботою. Давай, дерзай і в школі. Л. Левицького, звичайно, знаю. І по творах, і по розмовах про нього. От тут на мене знову наскочила думка. Так, давай: "В творчій лабораторії художника". Говори тут і про "що таке талант?" і про все інше. Зауважу. Розмір статті повинен бути 150-170 газетних строк (районних). Далі. М. Рудницький дав колись серію портретів українських письменників. Нам можна дати серію портретів діячів укр. музики, літератури, мистецтва. В першу чергу відомих. Наприклад, "Тарас Шевченко – художник". Головне, щоб з душею написана. В мене на цю тему є стаття. Але думки і стиль суконний. Хто буде її читати? Гарно мати статті на сучасну тематику. Ти пишеш про молодих львівських художників. Це чудово! Але першою вона не піде. Відкривати університет треба більш фундаментально. Або з глибокої теорет. статті або, як говорив, з Шевченка.

 

Чи були твори Бриж на виставці "Радянська Україна" в Києві? Кого з львівських художників? Якщо так, то обов'язково зроби на цьому наголос. Дам одне зауваження: ти зрозумій, це східна Україна! Проблематика повинна бути загальноукраїнська. Коли статтю пишеш, треба, щоб на одну третину вона була пов'язана з Східною Україною, а далі вже давай Львів.

 

Мені було дуже гірко довідатись, що Лучук в такому становищі. Я його дуже поважаю і ціную і як людину, і як поета. Такі, як Лучук, рідкість. Як шкода, що вони самі себе не можуть тримати постійно в руках. Бо це чи єдина запорука принести більше користі людям. А тривожитись йому взагалі не слід. У Горького було жахливо з легенями десь в 1910 рр. А вижив же. Не треба тільки себе травити думками про біду. Йому стала б в нагоді велика і приємна поїздка, наприклад, по Європі або ще куди. Це б дало нові враження і розвіяло оті думки.

 

Передавай йому привіт. Я чекаю його другої збірки. Та треба рецензію писати на нього не так, як "Літературна газета", а так, як вірші він пише.

 

Від Грицька я не одержую листів ще від грудня минулого року. Бачив востаннє взимку. Після того вислав йому М. Вороного. На тому чомусь кінець. Зараз він у Вінниці, в багатотиражці медінституту. Написав би, та не знаю, з чого почати.

 

Від Лиса листа не одержував ні одного. Сьогодні написав йому і вкинув уже в поштову скриньку. На цьому бувай здоров. Отже, не лінись. Чекаю від тебе подвигів. Геннадій.

 

Пробач, що написано коряво. Умови для ліпшого почуття і ліпшого ладу в думках надто непідходящі. Прізвище А. А. взнай. Листа В. Лучуку напишу.

 

Тривожне передчуття

Залишився місяць до закінчення 1960 року, який в усі попередні місяці був для мене роком позитивних емоцій. Очевидно, що успіх, якщо він навіть такий невеличкий, як у мене, затуманює голову, з якої ще не вивітрилась закрита доповідь Хрущова на XX з'їзді КПРС. Більшість моїх виступів у спілках художників і письменників були різкими, як я вважав, у дусі демократизації і перебудови, але це не всім подобалось. Якимось чином про мої полемічні виступи в обох спілках – художників і письменників, про доповідь "Питання психології художньої творчості" на нараді-семінарі молодих літераторів у Львові, а потім в Одесі дізналися дві провідні інстанції області: обком компартії і КГБ. Ростислав Братунь сказав мені, що його розпитували про мене в обкомі й дали досить різку характеристику. Про це говорила мені й моя директор Ольга Дмитрівна Порошина. Що мене чекає якась неприємність, я передчув, коли під кінець 1960 р. на тодішній вулиці 17 вересня зустрів Валентина Федоровича Кравченка – того самого чекіста Кравченка, який, відправляючи мене у Кіровоградську область, пообіцяв, що де б я не був, кожен мій крок буде відомий службі безпеки. Ми йшли один напроти одного. Він дивився мені в очі, а я йому. Можливо, що чекав на моє привітання, але я пройшов мимо. Дальші події розгорталися наче у детективному романі.

 

Наступного дня, повертаючись після праці додому (наймав у той час помешкання на боковій вул. Леніна), я звернув увагу, що з міліцейської машини вийшли міліціонери. Спиною відчував, що вони йдуть за мною, а тому зайшов у подвір'я будинку, з якого був вихід на паралельну протилежну вуличку, якою я вибіг знову на вулицю Леніна, сів на трамвай і опинився у центрі міста. Бродив до пізньої ночі. Міліціонери втратили мене з очей, чомусь подумали, що коли я завернув направо, то зайшов на помешкання секретарки Будинку народної творчості. Вони постукали у її двері, запитали, чи є у неї на квартирі Богдан Горинь. Запевнювала, що ніколи Горинь у неї на квартирі не був (це була правда), але їй не повірили, лякали, що оштрафують. Наступного дня мене викликала у свій кабінет директор Будинку народної творчості Порошина. Вона мала до мене велику симпатію, була задоволена проведеним семінаром, але на цей раз говорила стривоженим голосом. Сказала, що був дзвінок з міліції, запитували, чому Горинь прийнятий на роботу без направлення і без прописки.

 

- Я сказала, що прописка була, а мені відповіли, що то була тимчасова у гуртожитку як студента, дія прописки закінчилась у кінці 1959-го, а вже 1960-й. Це означає, що я повинна вас звільнити. Але я не хотіла б втрачати такого ініціативного працівника, тому раджу вам звернутись до своїх авторитетних знайомих, щоб допомогли вам прописатись.

 

До кого я мав звернутись? Очевидно, що в першу чергу до Ростислава Братуня, з яким після спільного проведення наради початківців у мене склались особливо приязні стосунки. Застав його у Спілці. Ростислав Андрійович розпитав мене, з якою пропискою я поступав на працю у Будинок народної творчості.

 

- З університетською, але її дія вже закінчилась, а тепер міліція вимагає, щоб Порошина звільнила мене з роботи, бо не мала права приймати з тимчасовою пропискою.

 

- Я депутат Львівської міської ради. Напишу листа на ім'я заступника голови міськвиконкому Греха, запишися до нього на прийом і розкажи, що ти вже працюєш, але не маєш прописки, щоб дав відповідний дозвіл райвідділу міліції.

 

Братунь сказав мені почекати, пішов до секретарки, продиктував їй листа, і я отримав документ, на який покладав великі надії:

 

Спілка письменників України.

Львівська організація,

вул. Чернишевського, 17.

Львів, дня 21 грудня 1960 р.

Заст. голови виконкому

Львівської міської ради

депутатів трудящих

тов. Греху Ю. Д.

 

Прошу Вас дати дозвіл на постійну прописку в м. Львові молодому критикові тов. Гориню Б. М. З повагою.

 

Заст. голови правління Львівської організації СПУ,

депутат Львівської міської ради                                                                      Р. Братунь (підпис).

 

З тим документом я прийшов до директора Будинку народної творчості Порошиної. Її не втішив лист Братуня. Швидше, навпаки. Сказала, щоб я не йшов з ним до міськвиконкому, бо є вказівка не приймати випускників вузів без направлення:

 

- Якщо у міськвиконкомі дізнаються, що я прийняла вас без направлення і прописки, то мене звільнять з роботи. Тому спробуємо інший варіант. З Міністерства культури прийшов лист, щоб направити когось із молодих працівників в Інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів на місячні курси методистів обласних будинків народної творчості. Я вирішила направити вас. У Києві ви зможете піти в Міністерство культури, сказати, що вже працюєте у Будинку народної творчості, але для прописки потрібне направлення на працю. Якщо вам дадуть направлення, то з пропискою не буде проблеми. Я виписую вам відрядження – готуйтесь до Києва.

 

Місяць у Києві

Усіх, хто приїхав на курси, влаштували у гуртожитку, в якому були кімнати для слухання лекцій. Мені було не до лекцій. Треба було вирішити свою подальшу долю. Порошина радила мені звернутись до добре знайомого їй директора курсів, передати від неї вітання, все йому розповісти і попросити поради, куди піти, до кого звернутись, щоб отримати направлення на роботу, на якій я вже працюю. Директор курсів був досвідченою людиною. До того ж він був призначений Міністерством культури, знав міністра й усіх чиновників особисто. Він сказав, що подумає, і наступного дня дав мені довідку, що Горинь Б. М. – методист Львівського будинку народної творчості – перебуває в Інституті підвищення кваліфікації керівних кадрів Міністерства культури УРСР. Сказав, щоб написати заяву на ім'я міністра культури з проханням дати направлення у Будинок народної творчості, в якому я працюю з серпня 1959 р. З тою заявою і довідкою звернутись до Міністерства культури.

 

Я так і зробив. Виявилось, що не було жодних проблем зайти у будинок Міністерства культури (там тепер розміщений комітет з інформації, радіо і телебачення). Мені сказали звернутись до заступника міністра. Він прочитав заяву і довідку, здивувався, як мене прийняли на працю без постійної прописки, запитав, що я закінчив, а коли почув, що Львівський університет, то сказав, що Міністерство культури не може дати мені направлення, бо я перебуваю у підпорядкуванні Міністерства освіти, яке повинно забезпечити мене направленням і роботою.

 

- Міністерство освіти не забезпечило мене працею і я уже півтора року працюю у системі Міністерства культури! Потрібне тільки формальне направлення для прописки.

 

- Ми ж не хочемо мати конфлікт з дружнім нам Міністерством освіти, яке може запротестувати, що використовуємо їхні кадри. От якщо б Міністерство освіти написало нам документ, що відкріплює вас зі своєї системи і передає в розпорядження Міністерства культури, тоді ми могли б виписати вам направлення.

 

- Так що мені робити?

 

- Іти в Міністерство освіти і вимагати відкріплення на тій підставі, що воно не забезпечило вас працею.

 

З похнюпленою головою я залишив будинок Міністерства культури, розпитавши перед тим, де розташоване Міністерство освіти. Мене також прийняв заступник міністра. У кабінеті сиділо двоє мужчин середніх років і про щось жваво й весело розмовляли. Мій прихід був для них повною несподіванкою. Я розповів причину, яка привела мене у Міністерство освіти. Молоді чиновники вирішили наді мною покепкувати.

 

- Не можемо дати вам відкріплення, не маємо права. Ви ж поміркуйте самі. Держава витратила на вас кошти, причому чималі кошти. Витратила для того, щоб ви працювали у системі Міністерства освіти, а ви хочете, щоб ми дали вам відкріплення і передали іншому міністерству. То як ви собі уявляєте, для кого ми готуємо кадри, для системи Міністерства освіти чи для Міністерства культури?

 

- Але ж після закінчення університету мене не забезпечили працею. Я їздив по направленню у розпорядження Кіровоградського облвно, але мені дали відкріплення, сказали, що немає місця.

 

На мої слова чоловіки зробили великі очі й один з них сказав:

- Ми з'ясуємо, чому вас не забезпечили роботою у Кіровограді й чому університет дав вам направлення, не з'ясувавши перед тим, чи є там місця для філологів.

 

- Мені сказали, що у них достатньо філологів, яких випускає Кіровоградський педінститут, що й зі своїми випускниками не знають, що робити, а тут ще присилають зі Львова.

 

- Так що будемо робити? – запитав один чоловік в іншого.

 

- Проконсультуйся, – сказав той.

 

Відбулася телефонна розмова.

 

- То Корнійчук турбує. Як бути у такому випадку, коли випускника не забезпечили працею, він просить відкріплення з системи Міністерства освіти, бо півтора року працює у системі Міністерства культури.

 

З ким розмовляв Корнійчук, чи мав він якесь відношення до драматурга Корнійчука, – цього, очевидно, я не міг знати. Для мене було достатньо запитання того Корнійчука до свого колеги:

 

- Так що, не будемо ламати хлопцеві життя? Раз уже так вийшло, що він не наш, то треба це оформити.

- Звичайно, – підтвердив співбесідник.

 

Мені сказали почекати у приймальні. Чекання ставало мукою. І ось, нарешті, мені вручили на міністерському бланку документ, у якому написано, що Міністерство освіти не заперечує, щоб випускник Львівського університету Горинь Б. М. працював у системі Міністерства культури.

 

З тим документом я на одному подиху опинився у Міністерстві культури.

 

Приніс відкріплення. Міністерство освіти не заперечує, щоб я працював у системі Міністерства культури.

 

- Це зовсім інша справа. Прийдіть завтра зранку, так і бути, випишемо вам направлення.

 

Господи, воля твоя! Наступного дня вранці у приймальні заступника міністра освіти мені вручили направлення такого змісту: "Горинь Богдан Миколайович направляється у розпорядження Львівського обласного управління культури".

 

Якщо у житті можуть бути радісні хвилини, які наповнюють хвилюванням усі клітини тіла, то це був саме такий стан. Я того ж дня написав про свою радість Соні Караффі-Корбут. Тепер для мене було найголовнішим завданням отримати якомога більше знань з тих курсів, на які мене прислала Порошина. Був їй безмежно вдячний. Сказав їй про це по телефону. Вона так зраділа, наче це її особиста радість.

 

- Очень рада, что у вас на руках есть направление. Теперь уже от меня отвяжутся. Спасибо, что позвонили.

 

Увага до народних театрів, до творчості народних майстрів, до роботи районних Будинків культури і сільських клубів вимагала спеціалістів широкого профілю. Щоб бути на рівні нових вимог, Міністерство культури УРСР вирішило проводити для працівників обласних Будинків народної творчості курси підвищення кваліфікації. З перших занять я був здивований залученням до проведення курсів багатьох видатних діячів культури. Зустрічі, лекції, відвідання театрів, музеїв давали широкий матеріал для роздумів, дискусій. У мене настали винятково цікаві дні у Києві. Той неповторний місяць зафіксовано у моєму щоденнику:

 

Сьогодні п'ятниця, 6 січня 1961р. Я уже четвертий день у Києві, в Інституті підвищення кваліфікації керівних кадрів Міністерства культури УРСР. Перші заняття я змушений був пропустити, щоб полагодити справу з направленням. Тепер почуваю себе наче у раю: все цікаво, слухаю, записую, обдумую.

 

Тільки що Олег Килимник закінчив лекцію "Огляд української літератури". Спочатку він справив добре враження, але дуже швидко настало розчарування. Килимник вирішив зробити огляд української радянської літератури не по періодах, а по іменах, розставивши письменників в алфавітному порядку. Називав одне за одним прізвище того чи того прозаїка (поетам приділяв менше уваги) і коротко переказував зміст їхніх книжок. Я чекав тої хвилини, коли він закінчить лекцію, щоб засипати його запитаннями. Дочекався. Запитав, чому так низько стоїть сучасна літературна критика і літературознавство, хотів запитати ще щось, але Килимник дав зрозуміти, що досить того, що я запитав. Його відповідь була майже приголомшуючою для всіх присутніх:

- У мене є жінка і діти, й мені треба за щось жити, – відповів він.

 

А коли аудиторія вибухнула сміхом, то сказав, що пожартував, і почав щось говорити з тою гидотною дипломатичністю, яка мені особливо ненависна.

 

Килимник відчув, що справив на аудиторію негативне враження, тому вирішив якось себе реабілітувати. Тут трапилась нагода. Одна з курсанток десь прогаяла час і під кінець лекції, відкривши двері, запитала російською мовою: "Можно войти?" Килимник кивком голови дав зрозуміти, що можна, і почав висміювати "гапок", які народилися в селі, але, приїхавши в Київ, забули, хто вони, а коли звернутись до них українською мовою, відповідають: "Не разумею". Тим своїм коментарем він завоював симпатію, а коли почав аналізувати "Останню шаблю" (1959) Миколи Руденка, то звернув увагу на місця роману, в яких поставлено сміливі і гострі питання.

 

Під час перерви від керівника нашої групи ми дізналися, що Олег Килимник "дуже авторитетний літературознавець", багато років працює завідувачем кафедри літератури Вищої партійної школи при ЦК КПУ, чи то готує, чи вже написав нову книжку про українських радянських письменників, матеріал знає досконало. Та інформація була відром холодної води на мою гарячу голову.

 

Гіркий присмак від Килимника повністю пропав на зустрічі з Василем Іллічем Касіяном.

  

На початку він з якоюсь особливою теплотою почав розпитувати кожного з нас, звідкіля ми, обов'язково додаючи від себе: "О, я там був! А де тепер такий-то, що робить такий-то?"

 

-Я думаю, – сказав Касіян, розпитавши нас, хто ми і звідкіля, якщо я цілий день розповідатиму вам, які очі, вуха, ніс, лице мав мій батько, то ви все одно не матимете уявлення, як він виглядав. Тому краще давайте подивимось документальний фільм про сучасне мистецтво, а потім вже поговоримо.

 

Мабуть, не випадково Касіян сказав прокрутити два фільми – про професійне мистецтво, представлене на виставці "Радянська Україна", і про народне мистецтво. Яким блідим і мізерним виявилось професійне мистецтво, коли ми переглянули другий фільм. Жодних коментарів уже не потрібно було. Різьба Шкрібляків, вироби Гончара, скло Павловського, картини Собачко-Шостак, Білокур – все вражало надзвичайно високою культурою, твори випромінювали сонячне тепло, сповнювали душу радістю краси. Твори народного мистецтва контрастували з помпезною холодністю полотен Михайла Хмелька. Більшість із них була мені відома, вони часто репродукувались, були своєрідним еталоном соціалістичного реалізму. Великоформатні багатофігурні композиції нагадували збільшені у десятки разів фотографії. Одні назви чого варті: "Навіки з Москвою, навіки з російським народом", "На вірність партії. Перший з'їзд ВЛКСМ" та ін. Хмелько тільки один із "плеяди" ремісників-заробітчан – ними був заповнений весь фільм. Враження гнітюче. Після перегляду фільмів Касіян звернувся до нас:

- Прошу, запитуйте, що вас цікавить.

 

Всі чекали, що буде якась лекція, якісь настановчі вказівки, а тут раптом такий несподіваний поворот. Хтось запитав думку Касіяна про картину Лактіонова "Пенсіонери". Касіян відповів дуже спокійно. Відчувалась його впевненість у собі. Судячи з усього, мав він підтримку вищого начальства:

- Гете казав: якщо точно намалювати склянку, то це ще не означає створити мистецький твір. Лактіонов має ту слабкість, що дуже точно все виписує. Замість того, щоб розкрити духовний світ акторів-пенсіонерів, він показав їх "чревоугодниками", ситими, задоволеними. Але стара людина не тільки тим щаслива, особливо коли то творча людина, що має де жити і що їсти. Творчі люди чують радість, коли в них і далі нуртує творче життя. Бачити і відчувати, що вони ще не відгороджені від театру, що можуть брати у ньому живу участь, обговорювати творчі плани, успіхи і невдачі, ділитися своїм творчим досвідом – от у чому духовне життя пенсіонерів, і треба було це показати, а не те, що намалював Лактіонов.

 

Касіян розповів, що біля тої картини на виставці у Москві зібралось багато людей. Підійшов до неї і Микита Сергійович Хрущов. Усі зразу до нього: "Як вам подобається?", а він:

- Тут є мистецтвознавці, художники, хай вони судять. А я судити не берусь. А взагалі мені подобається.

 

Касіян додав, що це нагадало йому Леніна, який відмовився оцінювати якийсь твір і сказав: "З цим питанням звертайтесь до Луначарського".

 

- І це правильно, – сказав на завершення зустрічі Касіян.

 

Я подумав, якщо б Касіян не сказав в кінці тої фрази, то це не був би Касіян, про якого ходив поголос, що на якийсь з'їзд він на всяк випадок приготував два різні виступи, але забув, чи переплутував, який виступ мав виголосити. Витягнув один текст, почав читати, перервав читання, сказав, що не з тої кишені витягнув текст, і під загальний сміх став читати щось зовсім інше, наче й нічого не трапилось. Та мимо кінцевого реверансу, до якого вдався на всяк випадок Касіян, ми були вдячні йому за фільми, які дали нам набагато більше уявлення про сучасне образотворче мистецтво України, ніж могли б дати будь-які розповіді.

 

Про роль художника в театрі. Під час перерви я захопився записом вражень і на наступне заняття спізнився. Володимир Олексійович (так звали театрального художника, з яким відбувалась чергова зустріч) розповідав про роль художника у постановці спектаклю. Ця проблема мене дуже цікавила. В мене було вже кілька книжок про театр, про оформлення спектаклю, тому вирішив, що є нагода зробити певні узагальнення. Треба подумати, хто міг би помістити дискусійну статтю про різне розуміння ролі художника в театрі. В усякому разі з тим, що робить Кипріян у театрі ім. Марії Заньковецької, важко погодитись. Драпірувати сценічний простір ще не означає передати дух драматичного твору. Мушу докладно обговорити цю тему зі львівськими театральними художниками.

 

Уважно вислухавши те, що говорив Володимир Олексійович, спробую з'ясувати кілька питань. Перше: ставлення художника до спектаклю. Тут два варіанти: або художник хоче бути повністю незалежний і робить те, що вважає за потрібне, або він взаємодіє з режисером, рахується з думкою акторів. Оптимальний варіант, коли художники стають співрежисерами, як це було в практиці Довженка і Ейзенштейна. Коли художник і режисер знаходять спільну мову, то спектакль стає художньою цілістю як колективний художній витвір.

 

Оскільки спектакль є витвір колективної творчості, то кожен його учасник повинен мати чітко визначене завдання, але всі вони повинні взаємодіяти. Роль художника полягає в тому, щоб створити зорове враження від спектаклю. Люди, які побували в театрі, надовго зберігають зорові враження. Залежно від оформлення актори почувають себе добре на сцені або відчувають якусь незручність. Актори відчувають, яке середовище їм допомагає творити сценічний образ, а яке сковує. Варламов виходив на сцену без гриму і, якщо відчував органічність обстановки, не завжди говорив те, що написано в п'єсі. Комісаржевська також не гримувалась. Тому що театр – колективне мистецтво, творчість актора неможлива без взаємодії з режисером, художником.

 

Очевидно, що спектакль перебуває у прямій залежності від п'єси. Цілісний образ спектаклю народжується на її основі. Вчитуючись у п'єсу, режисер і художник шукають засоби, як найкраще і найповніше розкрити сутність літературного твору мовою театру. Декорації мають допомогти передати настрій, атмосферу, в якій відбувається дія, допомогти розкрити сутність твору. І найголовніше – створити сприятливі умови для гри акторів.

 

На театрального художника покладається дуже важливе завдання. Він мусить володіти простором, світлом, бути архітектором, який бачить цілість побудови сцени. Він повинен бути близький до режисера і розуміти акторів, старатися створити зоровий образ спектаклю. Тому художник – це учасник створення спектаклю, його співавтор. Найгірший варіант, коли художники приглушують зоровими враженнями внутрішній задум твору. Пишні декорації відвертають увагу глядача від сутності, задля якої поставлено спектакль. Складність полягає в тому, щоб декорації не були занадто пишні й занадто скупі. Все залежить від чуття художника, власне, від його таланту.

 

Мушу довести, що декорації Кипріяна – не новаторство, а брак образного сценічного мислення. У нього надто слабка художня уява, щоб кожному спектаклю надати неповторне трактування. На цьому свої міркування мушу закінчувати, бо о 18.30 треба бути в театрі імені І. Франка.

 

"Свіччине весілля". Через кілька хвилин у театрі Франка почнеться спектакль "Свіччине весілля" за п'єсою Івана Кочерги (1881-1952). В наступному році драматургу сповнилося б 80 років, а помер, коли йому було 71. Чую якесь святкове піднесення в душі. Маю надію, що франківці виправдають моє сподівання. Через кілька хвилин згасне світло і відкриється завіса, а в театрі майже пусто. Де-не-де в партері й на балконі сидять в різних рядах по кілька людей. Невже в театр Франка ходять в основному приїжджі, а кияни до нього байдужі? Як це боляче і принизливо для української культури. Провідний театр України ставить вистави для кількох десятків людей. Який сором!

 

Не пам'ятаю, коли я ще переживав стільки радості, як сьогодні. Серце стискається від переповнення високими почуттями. Боротьба за світло! Відчуваю биття серця кожного актора. Хотілося б обняти усіх їх разом за те світле почуття, яким вони сповнили мою душу. Часто бив у долоні, а навколо майже тихо і пусто. Іноді по кутках чути ще кілька оплесків. На "Свіччиному весіллі" нема людей!

 

Після вистави відчув у душі появу нового вогника – то вогник "Свіччиного весілля". То з тих вогнів, які не гаснуть. То духовний вогонь. Перебуваю під враженням, що серед тих спектаклів, які бачив, цей найсильніший. Принаймні він справив на мене найсильніше враження. Актори не просто грали, вони перевтілились у витворені уявою Кочерги образи, вони дали їм переконливе життя. Робили це з посвятою, бо відчувалось, що і в їхніх душах жевріє той чарівний вогонь, який палахкотить у "Свіччиному весіллі". Можливо, що минуть роки і постановку Гната Юри вважатимуть подвигом.

 

"Живой труп". 7 січня, субота, 20 год. Я в російському драматичному театрі Лесі Українки. Щойно закінчилась перша дія спектаклю "Живой труп". Після "Свіччиного весілля" дивлюсь спокійно, без переживань. Мені чужий той світ. Мене пригнічує той настрій, який закладено в багатьох російських драмах. "Дядя Ваня" Чехова, "Живой труп" Толстого, "На дне" Горького – то цілком інший світ думок і почуттів у порівнянні зі "Свіччиним весіллям", "Наливайком", "Савою Чалим", "Тарасом Бульбою" і багатьма іншими українськими творами. В російських драмах відсутня та народна основа, душа народна, яка живе у "Свіччиному весіллі". Крім того, динамічність сюжету, глибина конфлікту, виразність образів, українські традиції – все це сприймається серцем, а не розумом, як "Живой труп". Чи можна говорити, що ця постановка очищає душу, що в ній закладено той катарсис, який я відчув у "Свіччиному весіллі"? То інша драматургія, а тому інший її вплив на серце і розум. Ця постановка не торкнулася моїх почуттів. Не схвилювала навіть в найбільш ефектних місцях, коли Федя хотів стрілятися. Не збудив спектакль глибоких переживань, хоча віддаю належне режисурі й акторській майстерності.

 

Розмовляв на цю тему з деякими художниками і режисерами обласних театрів, що були зі мною на курсах. Вони іншої думки. "Прекрасна постановка", – сказали мені. Дві протилежні оцінки, два протилежних враження. Є над чим подумати.

 

"Гість з Відня". 9 січня. Дивився музичну комедію "Гість з Відня" у театрі музкомедії. (муз. Я. Цегляра, режисер-постановник С. Сміян, художник М. Кипріян). Поганенька оперета. Погане і оформлення знайомого мені львівського художника Мирона Кипріяна. Та ж целофанова дешева ефектність, що і в оформленні Левади "Фауст і смерть", ті ж модерні крісла, та ж стіна з дверима. А була надія, що Кипріян здатний на щось краще. Надто швидко вичерпався. Побачу, яким він буде в інших оформленнях.

 

"Не судилось" Михайла Старицького – у театрі Франка, 10 січня, вівторок. Сидів спокійно, дивився холодними очима, без емоцій, а кілька місяців тому тернопільчани схвилювали мене мало не до сліз. Зовні ніби все гаразд, а розтягнуто до нудоти. Немає в спектаклі внутрішнього вогню, якась млявість в усьому. Нема тепла і любові в режисерській роботі, і в грі акторів. Не відчув, мабуть, цього твору режисер, не знайшов ключа, а його невдача передалась акторам. Зал знову майже пустий. Більшість моїх колег з курсів після другої дії пішли додому, а я залишився до кінця, надіявся, що, може, хоч остання дія зворушить, але даремні були сподівання.

 

Зустріч з художником Духновським і режисером Соколовим відбулася 13 січня, п'ятниця. Обидва із Київського російського драматичного театру Лесі Українки. Планувалось обговорення "Іркутської історії" Арбузова у постановці Соколова, проте не всі встигли цей спектакль побачити (не встиг і я), тому зустріч набрала трохи іншого характеру. Художник і режисер майже ровесники, судячи із взаємного спілкування, друзі. На початку коротко розповіли про себе. Розмову почав Духновський. Він з 1908 року, народився у Варшаві, 1931-го закінчив Київський художній інститут. З того часу майже незмінно працює головним художником у театрі Лесі Українки. Цікаво, що в Києві дуже багато людей творчої праці, що народились у Варшаві. Знайомі мені з мистецької літератури Бернард Кратко і його дружина Жозефіна Діндо також народились у Варшаві, але чомусь переїхали у Київ. Чому? Швидше за все, надіялись, що у Радянській Україні матимуть кращі умови для праці, ніж у панській Польщі. На два роки старший від Духновського Микола Соколов народився у Смоленську 1906-го. Освіту здобув у 1-й Ленінградській художній студії. Спочатку працював як актор, пізніше як режисер. Останні роки (з перервою) працює у театрі Лесі Українки.

 

Говорили вони не тільки про себе. То була розмова про різне. Оскільки я не встиг побачити "Іркутської історії", то підтримував розмову на загальні теми, в тому числі й про режисерську кухню. Коли торкнулися постановки "Один у полі воїн", то хтось зауважив, що в театр ішли більше, ніж в кіно. Соколов дав негативну оцінку цьому спектаклю:

 

- Це не мистецтво. І не через мистецтво йшли люди. Їх притягував дешевий ефект: постріл і "за одним махом сімох убивахом". "Один у полі воїн" – це ті ж дешеві лебеді, які так щедро на базарах продають. Це наша спільна біда і вина.

 

Коли ті, хто бачив "Іркутську історію", висловили свої думки про цей спектакль, Соколов признався, що не вдоволений постановкою, не вважає її творчою удачею. Я запитав його, як проходить в нього творчий процес, в якій послідовності, з чого він починає працю. Відповідь, як мені видалося, була не претензійною і щирою:

- Сам я ніколи не працював послідовно, як би це належалось, по порядку: задум, виношування, робота з акторами. У мене цього ніколи не було. Можливо, тому, що я не маю професійної освіти. Мене на режисера висунули з акторів.

 

"Філумена Мартурано". Не встиг я ще записати все про зустріч з режисером і художником, як треба було поспішати в театр Франка дивитись спектакль за п'єсою Едуардо Де Філіппо "Філумена Мартурано". Режисер Ю. Брилль, художник В. Меллер. Виконавці: Філумена Мартурано – нар. артистка СРСР Наталія Ужвій, Доменіко Соріано – нар. артист СРСР Євген Пономаренко, Лючія – Галина Яблонська та інші.

 

Час проминув миттєво. Я був весь в напрузі – від початку до кінця. Вважаю, що це рідкісна творча удача франківців. Намагаюсь проаналізувати, в чому сила спектаклю. Прийшов до висновку, що це той випадок, коли режисер мав можливість працювати із талановитою літературною основою. Отже, п'єса, режисер, художник, актори створили ту органічну цілість, в результаті якої вийшов спектакль високого художнього рівня. З перших хвилин зал жив сценою. Коли в залі згасло світло, за завісою чути було сварку. Завіса раптово відкривається, і в розкішно обставленій кімнаті бачимо четверо людей. Доменіко Соріано (Пономаренко) бігає, наче шалений, по кімнаті й кидає в обличчя Філумени Мартурано (Ужвій) слова брутальної лайки:

- Я позбудусь тебе, я вижену тебе... Або я всіх вас розстріляю. Хто ти (до Філумени)? Проститутка... Я всім розкажу, хто ти.

 

Філумена спокійно стоїть і на її лиці грає усмішка. Слова Доменіко не ранять її, вона наче не чує їх образливого змісту. Вона стоїть гордо, відчуваючи власну вищість і спокійно відповідає:

- Я нікуди не піду, бо я твоя дружина.

- Моя дружина? Подумайте! Ха-ха!

- Так, твоя дружина. Коли приходив лікар, думаючи, що я вмиратиму, я попросила, щоб обвінчав нас. Адже ми живемо 25 років. 25 років я була у тебе служанкою...

- Боже мій, Боже мій!

 

Доменіко у відчаї, схопившись за голову, бігає по кімнаті. А Філумена спокійно, впевнено сходить із підвищення і викладає коротку історію свого життя.

 

Едуардо Де Філіппо дав приклад, як слід зав'язувати дію у драматичному творі, режисер, художник і актори блискуче скористались із цього добротного матеріалу.

 

"Иркутскую историю" Олексія Арбузова дивився 16 січня (понеділок). Постановка рос. театру Лесі Українки. Режисер нар. артист УРСР М. Соколов, художник М. Боровский. Із відомих виконавців: засл. артистка УРСР А. Смолярова (Лариса), засл. артист УРСР Д. Франько (Сердюк), засл. артистка УРСР А. Роговцева (Майя) та ін.

 

Хоч і з запізненням, то все ж таки вирішив подивитися спектакль, про який так багато розмов. Це тим більше цікаво, що з художником і режисером познайомився минулої п'ятниці (13 січня). Перше враження заставило задуматись: на відміну від театру імені І. Франка, театр імені Лесі Українки був переповнений. Чим же так захопив людей Арбузов? Чи тільки смілива постановка драматургом питань притягує киян, вищий рівень постановки, гри акторів, чи їм просто приємніше дивитися спектаклі російською мовою, ніж українською, від якої вони встигли відвикнути? Є над чим подумати. Треба подивитись і інші постановки в обох театрах і тоді вже робити висновки.

 

Лист від Миколи Ільницького приніс мені 17 січня справжню радість! Микола прислав вірш "Гуси". Залишається вірний своєму стилю і способу мислення. Радий за нього. Лучук дописав кілька слів від себе. Судячи з усього, в нього прекрасний настрій. Вийшла хвалебна рецензія на його збірку поезій "Осонь", але хвалять не кращі вірші, а гірші. Отака критика. За час моєї відсутності Володимир ходив з Миколою до Яцкова. Дуже мені шкода, що не міг бути разом з ними. Спілкуватись із Яцковим – то велика насолода. Цікаво, чи згадував мене Михайло Юрійович.

 

Лучук хотів би, щоб його збірку для дітей оформив Левицький або Караффа-Корбут. Мушу сказати йому, що ці мистці не в його дусі. Треба порадити когось із молодих.

 

"Реве та стогне Дніпр широкий" – літературно-музична композиція Чернова. Борис Чернов 1934 закінчив 10 класів і поступив у студію російського драматичного театру Лесі Українки. Прийшов молодий хлопець і прочитав байку "Ворона і лисиця", прочитав так, що в ньому побачили талант. 1938 року Чернов закінчив студію і почав працювати в театрі. За читання творів Шевченка у 1939-му був премійований. В театрі виконав ряд ролей, водночас працював над художнім словом. Виступаючи з художнім читанням, використовував світло, реквізит, костюми. Робив він це з почуттям міри і знанням справи. Над композицією "Реве та стогне Дніпр широкий" працював півтора року.

 

"Дівоча доля" Любомира Дмитерка у театрі Франка 20 січня (п'ятниця). Спектакль за п'єсою Дмитерка не викликав захоплення, навпаки, розчарування. Після першої дії на сцену вийшов автор. Розповів, що має намір написати таку комедію, щоб глядачі весь час сміялись. Змилуйся Боже! – подумав я собі. Корнійчук поганий драматург, а для Дмитерка слів немає. І таку сірятину везли на Декаду в Москву! І такі бездарні твори мали представляти українське письменство!? А тепер цю літературну гнилизну подають людям під виглядом здорової їжі?

 

Прийшов до висновку, що поганими літературними творами можна спустошувати людські душі. Вийшов з вистави втомлений, сердитий на себе, що пішов у театр, сердитий на Дмитерка, що написав таке. Спочатку не міг догадатись, чому вистава називається "Дівоча доля". Шукав ту героїню, але їх було кілька і всі бліді. Нарешті здогадався, що автор мав на увазі не конкретний, а узагальнюючий образ. Під назвою "Дівоча доля" Дмитерко намагався розкрити життєві шляхи різних дівчат. Якщо така мета була в автора, то незрозуміло, чому сюжетна пружина така порвана, чому замість художнього твору вийшов голий каркас, яким скульптори не замінюють сам твір. П'єса Дмитерка мусила б бути уроком для театрів: зі слабкого драматичного твору зробити добру постановку неможливо. Дмитерко і Корнійчук найкращий цьому доказ.

 

"Песню над звездами" Вадима Собка 21 січня (субота) подивився у російському драматичному театрі Лесі Українки. Режисер той же М. Соколов, а художник все той же М. Духновський. Засл. артистка УРСР А. Смолярова виконувала роль Каті Несмеян.

 

На цей раз Вадим Собко вирішив звернутись до теми західноукраїнського села. Погана свиня до всього хоче доторкнутись своїм рилом. Після спектаклю було таке відчуття, наче ступив у щось дуже бридке. Не встиг ще пропасти неприємний присмак від писань Корнійчука і Дмитерка, як знову занудило від агітки Собка. Останній, здається, перевершив двох попередніх у побудові голих плакатних конструкцій. Уявляю собі, як би плювався після такого "мистецтва" керівник моєї дипломної естет професор Рудницький. Як повернусь у Львів, то обов'язково розповім йому про "здобутки" київських театрів. Чого варта тільки сюжетна схема.

 

В село повертається з тюрми колишній куркуль-бандерівець. Молодь села якраз готується їхати в Донбас. Старий куркуль і своїх дітей вирішив відправити туди: "Їдьте і боріться за Україну!" Діти поїхали і перевиховались у Донбасі, стали радянськими людьми. Коли старий батько про це дізнався, то почав у відчаї все проклинати. Його проганяють із села. Тікаючи, він виє вовчим ревом.

 

Огидний сюжет, огидна постановка. Те, що було для народу трагедією, те, що залишилося вічною незагоєною раною, для Собка стало матеріалом для примітивної агітки. Врешті, якщо зважити на біографію Собка, то від нього всього можна сподіватися. В час, коли закладається духовна основа людини, Собко жив у чужому середовищі. Син військового царської армії, він після революції поступив в індустріальну профшколу в Луганську, працював на ХТЗ. Як активний комсомолець був призначений бригадиром. У Київському університеті вчився в найтрагічніші 1934-1939 роки. Не виключено, що був стукачем і брав участь у ганьбленні тих, кого в ті роки судили. Який життєвий досвід, такі й писання.

 

Мій час перебування у Києві підходить до завершення. Щоб не тратити часу, вирішив кожного дня ходити в театри, щоб мати повне уявлення про репертуар, про рівень режисерської і акторської майстерності, про пошуки нових засобів у сценічному оформленні спектаклів.

 

Балет "Лісова пісня" (22 січня, неділя). Після "Аскольдової могили" і "Свіччиного весілля" важко було надіятись на зустріч зі справжнім мистецтвом, на естетичну насолоду. А коли подивився балет "Лісова пісня", то не знаходжу слів для передачі захоплення. Від початку до кінця я почував себе в обіймах чарівного твору. Важко і неможливо було вирватися з тих обіймів, бути тільки спостерігачем. Серце безперервно стискалось то від великої радості, то від болю через людську черствість і обмеженість. Найрадісніші хвилини, коли душу осявало зворушливе світло чистого почуття Мавки.

 

При всій казковості й умовності цього твору він сприймається безпосередньо наче саме життя. Мабуть, найвища оцінка для твору, коли художня правда зворушує так сильно, що переносишся усім єством у вигаданий світ, живеш у ньому, переживаєш разом з героями твору.

 

Час від часу театр наповнювався зливою оплесків. Щоб так щиро, так безпосередньо і так гаряче глядачі висловлювали свої почуття, своє захоплення до твору, в основі якого сюжетна канва не іноземного письменника, а Лесі Українки, у Києві зустрічаю вперше. У сприйманні глядача тут не може бути в порівнянні ні "Аскольдова могила", ні "Свіччине весілля".

 

Чим же полонив цей балет серця глядачів? Все, що тільки може пережити людина світлого, чистого, що можна зрівняти з мрією, знайшло в цьому творі своє втілення. Усвідомлення людьми втрати тих цінностей, ностальгія за ними, глибока мука серця, нелюдський біль все, що закладено у творі, знайшло відгук у людських серцях, бо кожне серце тужить за втраченою мрією.

 

Музика ніби вривається в душу, збирає по краплині всі враження пережитого, групує їх і перетворює у новий світ образів і почуттів. Музика торкається усіх клавішів нашої душі. Непомітно переживаємо не тільки радість кохання Мавки і Лукаша, а й своє власне, і не тільки хоронимо їхню любов, плачемо над тим горем, яке посіяла в їхніх душах людська тупість, грубість і черствість, але й оплакуємо власні втрати і втрати близьких і дорогих нам людей. Я, на жаль, небагато бачив балетів, але важко мені повірити, що є ще якийсь, який би зробив сильніше враження від "Лісової пісні".

 

У балеті "Лісова пісня" світ уявний, але це не зменшує його краси і принадності. Реалізм тут не на поверхні, він у глибині – у правді почуттів, у глибоких думках, які можна було тільки так передати, а не інакше. Які далекі від цього наші приземлені, безкрилі соцреалісти і як не розуміють вони того вільного лету уяви, здатної створити художню правду з передачею широкої шкали думок і почуттів, близьких і зрозумілих людям. Адже за формою "Лісова пісня" – твір майже сюрреалістичний. І якщо його щось відрізняє від модерного напрямку, то це цільність, продуманість задуму, гармонія усіх частин, підкорених розкриттю цього задуму. Це твір високої художньої завершеності. Леся Українка втілила в ньому спогад про найсвітліші почуття, гіркоту втрати мрії.

 

24 січня (вівторок) купив кілька книжок. Більше не куплятиму, бо не вистачить на проїзд до Львова. А так багато хотілося б ще придбати з тих, які біля прилавка довго поїдав очима. Завжди згадуватиму академіка Возняка, який казав, що всього перечитати неможливо, але велике значення має потримати книжку в руках, погортати сторінки, уважно прочитати зміст, словом, знати, що таке видання існує. Перед очима помешкання Возняка: стелажі не тільки під стінами, але й посеред кімнати. Мушу дізнатись, скільки тисяч нараховувала його бібліотека. Бібліотека Льва Толстого складалась із 23 тисяч томів.

 

Зустріч з режисером Василем Харченком відбулась, як і було заплановано, у середу 25 січня, зранку, а на після обіду планується зустріч із режисером Мар'яном Крушельницьким. Буде матеріал для порівняння. Мабуть, так і задумано: маєте двох, посперечайтеся, який вам більше сподобається. Щоб мені ніхто не заважав, я сів за першим столом, щоб добре було чути і можна було дещо занотувати: не так часто випадає нагода зустрічатись із такими світилами театру.

 

Василь Харченко запитав нас, які області ми представляємо. Коли почув Львів і Запоріжжя, то сказав, що деякий час працював і у Львові й у Запоріжжі. А народився він 1910 року в Черкаській області (м. Кам'янка), минулого року 1 січня відсвяткував своє п'ятдесятиріччя. Коли йому було сорок чотири, став народним артистом УРСР. Харченко блискуче володіє словом, вміє побудувати розповідь цікаво, захоплююче, заставляє думати, широко використовує порівняння, спогади, прочитане, передумане. Він викладач Київського театрального інституту, 1956 року почав працювати у Київському українському драматичному театрі Франка, але чомусь там не прижився і через рік перейшов (чи перевели) у Київський театр оперети. До війни мав замилування до класики – Шевченка, Квітки-Основ'яненка, Островського.

 

Після короткого знайомства Харченко на хвилину задумався і звернувся до нас із питаннями, на які сам давав відповіді:

- Заради чого приходить глядач в театр? Мабуть, не тільки для того, щоб познайомитися з п'єсою, бо достатньо було б узяти п'єсу як літературний твір і прочитати, відчувши у ньому всі красоти.

 

Може, приходить глядач, щоб послухати музику? Для цього досить піти на концерт симфонічного оркестру. Очевидно, що і не для того, щоб подивитись декорації.

 

Глядач приходить в театр для того, щоб у комплексі всіх цих чинників співпережити закладене в творі, сприйняти серцем почуття і думки, які заклали драматург, режисер, художник, композитор і актори. Саме для цього комплексного сприйняття приходить глядач. Тому кожний, хто бере участь у спектаклі, мусять робити все можливе, щоб постановка сприймалась не окремими своїми складовими, а як цілість. Досягти цілості звучання – найважливіше і найтяжче завдання, яке лягає на плечі режисера.

 

Кожному художникові, який працював над оформленням, приємно переконатись, що його праця знайшла відгомін у серці глядача. Оплески, якими глядач нагороджує художника за оформлення сцени, не на користь спектаклю як художній цілості. Саксаганський, як і більшість людей творчої праці, також був наділений егоїстичними почуттями, часто заставляв задуматись, кому аплодує публіка. Він був тонким знавцем психології аплодування. Коли оплески викликала цікава фраза, Саксаганський кидав репліку: це автору аплодують. А коли йому вдавалося розкрити психологію героя, і в залі лунали оплески, то Саксаганський вдоволено зауважував: на цей раз аплодують мені.

 

Якщо глядач милується якимись складовими спектаклю, він перестає активно сприймати виставу. Цього не можна допускати, бо це вада спектаклю. Пушкін говорив, що "зрілість мистця полягає у почутті самообмеження". Жертвувати окремим заради цілого – це закон для кожного митця. Необхідно навчитись відсівати зайве.

 

Художній образ – це думка, втілена у конкретну почуттєву форму. Якщо під час праці над п'єсою у режисера виникне цілісний образ, то успіх спектаклю забезпечений. В шуканнях образного вирішення спектаклю радянський театр пройшов ряд етапів. Один із етапів – створення образу-ребуса. Цей образ примітивний, простий, але для глядача він був загадкою.

 

Коли режисер Василько працював над "Ревізором", то в центрі дії поставив пам'ятник Миколі І. Постать царя закривали і глядачу видні були на постаменті тільки великі, важкі чоботи. Дія відбувалась біля обведеного ланцюгом пам'ятника. Це було образне, але занадто прямолінійне рішення.

 

Найактивніший шлях, коли режисер поступово розкриває образ. Нема єдиного рецепту для творчого вирішення того чи того спектаклю. В кожного режисера є свої думки, свій підхід щодо просторового рішення, композиції. Буває, що думки формуються у певну систему. Тоді режисер чекає, коли буде така п'єса, щоб можна було цю систему застосувати. Якщо належної п'єси не було в репертуарі, режисер вкладає свої ідеї в першу-ліпшу п'єсу. В результаті виникає дисгармонія між літературним твором і його втіленням на сцені. Мейєрхольд часто вдавався до методу парадоксального рішення. На практиці це виходило по-різному, були і творчі зриви.

 

Відомі слова Крега: Гамлет – це трагедія духу, зануреного в матерію. Акімов здійснив постановку Гамлета в театрі Вахтангова цілком інакше. Він підійшов до вирішення теми з позицій вульгарного соціологізму, трактуючи тему Гамлета як боротьбу за престол. Гамлет надягає корону і, вказуючи на неї пальцем, говорить "Бути чи не бути?". "Тартюф" у 20-ті роки вирішували таким чином, що з двох боків сцени розміщували каналізаційні труби, в які входили герої.

 

Зустріч із режисером Мар'яном Крушельницьким відбулася зразу ж після обіду, о 15 год. Перше враження від нього, що це проста, скромна, змучена життям і працею людина. І хоч було йому всього 64 роки (де там до років Яцкова!), та в усій його поставі, у виразі обличчя було щось таке, що наводило на думку про внутрішній дискомфорт, можливо, мучила його якась болячка, можливо, мав конфлікт із власною совістю. В усякому разі, вогнику в його очах не було. Може, йому нав'язали ту зустріч, а може, не дуже добре себе почував. Коли промовив перші речення, я помітив, що в його мові багато русизмів, дуже важко було б пізнати в ньому колишнього галичанина, славного актора і режисера часів Л. Курбаса. Я дивився на нього, і важко було повірити, що переді мною живісінька частка історії, складної і суперечливої історії нашої культури. Який то нелегкий мусив бути його шлях із Тернопільщини до Львова, а далі до Харкова і за дорогу ціну – до Києва. Тож йому доручили у Харкові після арешту Курбаса ламати хребет театру "Березіль" і на його руїнах створювати театр імені Т. Шевченка, бути його керівником, догоджати партійним вимогам. Всі ті зусилля були належно оцінені, у 47 років він став народним артистом СРСР. Про що він говоритиме?

 

Найкраще було б, найцікавіше, якщо б Крушельницький розповів про свій творчий шлях, про Курбаса, про "Березіль", але сам він спричинився до того, що розмова пішла в іншому напрямку. Не треба було йому питатися нас "Що б ви хотіли почути, що вас хвилює?" Коли почув голоси, що хотіли б почути про його досвід праці над останнім спектаклем, то він якось знітився і почав з того, що нема одного рішення для спектаклю, що всі підходи дуже суб'єктивні, що все залежить від позиції, яку займає театр, від ставлення театру до драматурга. Я бачив, як Крушельницькому не хотілося говорити про щойно поставлений ним спектакль "Над Дніпром" за п'єсою Корнійчука, який не мав успіху. При всій моїй терпеливості я не міг додивитися того спектаклю до кінця. Разом зі мною виходили й інші глядачі. Можна тільки здогадуватись, як це тяжко переживав Крушельницький – людина з великим талантом актора і режисера. Все це відбилося на його обличчі. Не можу зрозуміти, для чого він брався за п'єсу Корнійчука "Над Дніпром". Адже міг він доручити режисуру комусь іншому і не переживав би почуття ганьби, коли люди виходять із залу.

 

Крушельницький все ж вирішив пояснити нам своє ставлення до п'єси Корнійчука. Говорив він втомлено і непереконливо, спочатку не дуже цікаво, але я усвідомлював, що говорить видатна людина і вирішив бути максимально уважним до логіки його думок, старався зрозуміти ту логіку, бо ж найголовніше для мене – вникнути у творчий процес, зібрати сучасний матеріал для психології творчості, а не вдаватись постійно до прикладів минулих століть. На обличчі Крушельницького появилась невдоволена міна. Він на хвилину зосередився і почав пояснювати:

 

- Що конкретно торкається цієї вистави, то після копіткого аналізу п'єси, її жанру, стильових ознак мені здавалося, що це романтична комедія і тому хотілось поставити цю п'єсу як романтичну комедію. По суті, п'єса так і написана. Вона дуже далека від комедії побутової, від інших комедій. Такі мої думки і таке ставлення до п'єси. Мистецьке бачення цього твору стало основною задачею в напрямі просторового рішення для мене як режисера. Являюсь прихильником тої творчої лінії в театрі, що передбачає режисуру не тільки як педагогіку, не тільки як роботу з акторами, але й мистецтво режисури, яка є творчістю.

 

Мій режисерський проект складався так, що режисер не може працювати над спектаклем у відриві від художника і композитора. На жаль, у нас не завжди так буває. Часто-густо основою життя театру і критерієм його праці є не мистецький еквівалент, а еквівалент фінансовий, який ставить свої жорсткі умови. Я вважаю, що це неправильно, помилково. Вся причина в недостатньо продуманій структурі театру, а тому це дає по всій лінії театру не дуже бажані наслідки.

 

Якщо вдатись до конкретного випадку щодо просторового вирішення спектаклю, то буває така практика. Режисер домовляється з художником, щоб той оформив спектакль. Перше запитання до художника:

- Ви зараз вільні, ви не зайняті? Коли ви можете зробити макет? Давайте складемо договір.

 

Після цих слів Крушельницький всміхнувся і додав:

- Треба сказати, що оплата для художника ніщенська, це міг би бути матеріал для "Крокодила". І от художник бере п'єсу, знайомиться з режисером. Тут треба сказати, що режисери загалом слабо розуміються на законах сценічних просторових рішень. Старша генерація – це, як правило, практики, що не мають професійної освіти, не кінчали інститутів. Вони самотужки дійшли якихось штампів (не боюсь назвати цього слова) і оперують ними. Через свій вік і зайнятість вони не можуть зараз поповнювати свої знання в галузі мистецтва. А мистець, який не поповнює свого багажу знань, стоїть на місці. Не є секрет, що в мистецтві рухаємось трохи іншими темпами, ніж в техніці.

 

Ми часто забуваємо про одну річ – про талант мистця. А талант, казав Шелом-Алейхем, – це так, як гроші. Якщо він є, то він є, а якщо його нема, то нема. І нічого тут не вдієш. Якщо в театрі появляється сильна індивідуальність, скажімо, художник, то він веде театр. Якщо такою індивідуальністю є режисер, в такому разі веде театр він.

 

Я чекав, що Крушельницький скаже щось свіже, нове, таке, чого ми не чули від інших режисерів, а почув мляву розповідь із прописними істинами. Сказав він і про те, що мистецтво відстає від науки, що невдовзі самодіяльність стане нарівні з професійним театром, і ще щось подібне. Висновок один – то вже не той Крушельницький, що був у молоді роки, життя його відчутно пом'яло. Тепер зрозуміло, чому він взявся за постановку бездарної п'єси Корнійчука "Над Дніпром" і чому так препогано її здійснив. Нема в нього того вогнику, без якого важко створити талановиту річ. Не відчувається енергії. Невже пропав талант?

 

Після перерви я і ще кілька моїх колег підійшли до Крушельницького і сказали йому, що не варто нам говорити прописних істин, бо ми їх вже наслухались і начитались, що хотіли б почути про проблеми сучасного професійного театру, а не про те, що театр опускається до рівня самодіяльності. Хоч як дивно, але Крушельницький не образився, сказав, що не знав людей, які його слухають, не знав, що то люди в основному з вищою освітою, і пообіцяв дещо змінити тему розмови. Враховуючи, що серед слухачів є художники, які закінчили художні інститути і працюють у народних театрах, вирішив розповісти про роль художника в театрі:

 

- На мою думку, правильна робота художника в театрі тоді, коли він щодня зв'язується з постановником, бо кожен день виникають якісь нові думки, пов'язані з просторовим вирішенням. Я цьому надаю колосального значення. Просторове вирішення – це вирішення ідеї п'єси засобами мови художника в оформленні сцени. Ограничувати себе (знову русизм. – Б. Г.) тільки відображенням місця дії – це наївний підхід. Справа не в місці дії, а в образі. Знайти режисеру спільника і однодумця в особі художника – це дуже багато значить, бо художник і режисер повинні мислити паралельно. Справжня якість художника в тому, що він вміє своїм поглядом глянути на літературний твір. В іншому разі все зводиться до хорошого, навіть якісного, але ремесла. Якщо художник і режисер знаходять спільну мову, то, буває, що вони працюють все життя. Це доказ, що їхні творчі підходи і смаки збіглися. Охлопков працює весь час із Риндіним. Із 1953 року Вадим Риндін був головним художником Большого театру в Москві. Це щастя, коли театр має свого художника. Це впливає на творче обличчя театру, на його почерк. У нас поняття творчого обличчя існує тільки в статтях і рецензіях. Навіть відомі театри, серед них, наприклад, Малий театр, втратили своє обличчя. У більшості з них надзвичайно строкатий репертуар. Не раз дивуєшся, як та чи та п'єса потрапила в театр, в якому їй не місце. Така установка доводить до великого нівелювання творчого обличчя. Театр тепер цінять за те, дає він план чи не дає.

 

МХАТ був колись театром фотографічної правдоподібності, театром ілюстрації життя. Зараз він почав змінювати своє обличчя, бо театр мусить бути новаторським. Багато режисерів не зовсім розуміють, що таке новаторство. Деякі розуміють під ним тільки пошуки нової форми, інші за всяку ціну стараються бути ні на кого не подібними. Віддаючи належне Охлопкову, я не можу зрозуміти деяких його пошуків. Я розумію, що його праця в театрі імені Мейєрхольда і навчання у Державних експериментальних майстернях привчили його до пошуків нової форми. Але я не можу зрозуміти його пристрасної любові до прийомів японського театру. Яке можуть мати відношення традиційні, органічні прийоми японського театру до театру російського? Якщо це робиться тільки для того, щоб це було незвично, то це чисто міщанський підхід до пошуків новаторського вирішення. Я вважаю, що в театрі глядач повинен або плакати, або сміятись. Театр – це не лекція, не дисертація на якусь тему. Театр – мистецтво виключно емоціональне. А якщо немає тих емоцій, то гріш ціна такій постановці.

 

Олександр Левада написав "Фауст і смерть". Я зовсім не хочу зменшувати творчих знахідок Левади як драматурга. Річ в іншому. Прочитавши його п'єсу, я маю сумнів, чи це твір драматургії, чи надається він для постановки. Усі спроби поставити "Фауста" Гете, який написав не гірше від Левади, закінчилися невдачею. Є речі, які мають велике значення як літературні твори, але не як твори драматургії. Постановки таких творів, як правило, невдалі, глядача вони не хвилюють.

 

На моє зауваження, що "Фауст і смерть" поставив Львівський театр Марії Заньковецької, Крушельницький сказав:

- Так, заньківчани поставили "Фауст і смерть". Все добре, грамотно, але цей спектакль не хвилює. Хочу сказати про протилежну крайність. Є й такі спектаклі, що в них нема нічого, крім емоцій. Що хотів сказати таким спектаклем режисер? – запитуємо себе і приходимо до дуже сумних висновків.

 

Треба вимогливо підходити до класики. Не все, що написали видатні письменники, є класикою. Візьмемо "Циганку Азу" Михайла Старицького. Мене постійно мучила думка ще з молодих років, про що ця п'єса. А коли почав аналізувати, як розгортається сюжет, яка проводиться думка, то виходить, що п'єса про прекрасних циган, яких пригнічують українці. Виходить, у п'єсі закладена дивна концепція. Виникає питання, "чому" така концепція лягла в основу твору Старицького? А пояснення дуже просте: "Циганка Аза" Старицького – не оригінальний твір, а інсценізація повісті Крашевського "Хата за селом". Постановка тої п'єси має успіх, але успіх цей від циганської екзотики, яка закладена в творі, а не від глибини задуму. Я навів цей приклад, щоб довести, що сила твору, його новаторство залежить не тільки від форми, а й від змісту, в першу чергу від змісту.

 

Буваючи в різних театрах, я переконався, що рідко коли буває образне вирішення спектаклю. Переважно це ілюстрація п'єси, а така практика зводить театр нанівець. Режисер повинен прочитати п'єсу так, щоб вона стала новою для глядача, хоча в ній не змінено жодного слова – оце є справжнє новаторство. Випадки, коли глядачі б'ють долоні, коли на сцені появляється блискавка або чути грім, – це доказ низького естетичного рівня глядача. Світлові й звукові ефекти не повинні відвертати увагу від цілості. Критерій "естественно или неестественно" – фальшивий. Річ не в тому, щоб створювати правдоподібність. У наш час, в нашу епоху мистець повинен бути мислителем. Театр має вести за собою глядача, а не бігати за глядачем. Нині театр уподібнюється до заводу. Що таке завод? Це така інстанція, яка виготовляє штампи. Завод оцінюють по тому, наскільки якісні ці штампи і скільки їх. А якщо ці закони перенести на театр, то і театр почне випускати штампи. Бо що означає для театру завдання: "поставити за рік 10 спектаклів"?..

 

28 січня (субота) був у хаті-музеї Т. Шевченка. Перечитав усі експоновані листи Шевченка, уривки спогадів про нього. "Кого люблять діти, – говаривал он, – той, значить, ще не зовсім поганий чоловік" (Спогади Крапивиної). "Коли б то бог дав мені притулитися до університету, дуже б добре було" (З листа до М. Костомарова). Шевченко розумів, що від того, де людина працює, багато залежить, що вона може в житті зробити.

 

30 січня – офіційне завершення курсів, вручення посвідчень.

 

Розгортаю своє "Посвідчення № 7". Читаю: Видано Горинь Богдану Миколайовичу в тім, що він 30 січня 1961 р. закінчив місячні курси методистів ОБНТ по культосвітній роботі при Інституті підвищення кваліфікації керівних кадрів Міністерства культури УРСР". Нижче підписи директора інституту і зав. учбовою частиною. Зробили складчину, відзначили. Який то був неповторно багатий на враження, збагачення знаннями, естетичними переживаннями місяць!

 

31 січня (вівторок). Поїздом Київ-Львів їду додому. Серед ночі прокинувся від страшного сну: вмирає батько. Він лежить на катафалку з розплющеними очима. Біля нього люди зі свічками, жалібний спів. Перед закриттям домовини прощаюся з батьком, а він так любляче дивиться на мене, так мило всміхається, що я перестав плакати, зрозумів, що він не помер. Прокинувся і довго думав над дивним сном. Що закладено у ньому, як його розшифрувати?

 

Як тільки я прибув до Львова, першим прийшов до мене у Будинок народної творчості Володимир Лучук.

 

- Розповідай про Київ, ти ж був цілий місяць! Тільки докладно розповідай! – вимагав своїм імперативним тоном Володимир.

 

Враження були свіжі, до того ж все вкарбувалося у пам'ять, бо вів докладний запис свого перебування в Києві, тож розповідати було про що. Час від часу Володимир перебивав мою розповідь словами:

 

- Про це треба написати статтю!

А через якийсь час, коли йому знову щось сподобалось:

 

- І про це треба написати. Пообіцяй, що докладно опишеш про своє місячне перебування у Києві.

- Повіриш ти чи не повіриш, – відповів я йому, – але я кожного дня робив записи, про кожну зустріч і про кожну виставу.

- На цей раз ти мене по-справжньому здивував!

 

Коли ми наговорились, Володимир сказав, що таку подію треба відзначити.

- Чи догадуєшся, як я придумав відзначити твій приїзд, збагачення враженнями і знаннями?

- Кажи, бо все одно не вгадаю.

- Ми обійдемо сьогодні всі закутки, де можна випити шампанського з коньяком! То найкращий напій! – емоційно переконував мене Володимир.

 

У мене не вистачило духу, щоб відмовитися від такої затії. Ми почали обходити місто. Після кількох келихів шампанського з коньяком почав почувати себе не зовсім добре, вирішили повернутись до мого помешкання на Театральну, щоб трохи відпочити, бо ноги вже не слухались. Але тут трапилась абсолютно несподівана халепа. Двері до мого помешкання були з тротуару і відкривались маленьким французьким ключем. Я почав його вставляти у замок, а вставити не можу, тикаю, тикаю, та все мимо.

 

- Дай мені ключ, я за першим разом відчиню! наполягав Володимир.

Дав я йому ключ, але і в нього нічого не вийшло. Під вхідними дверима були дві сходинки. Сіли ми на верхню сходинку і якийсь час мовчали. Почав проймати холод. Не знаю, скільки минуло часу, та коли я знову спробував відчинити двері, то на цей раз встромив ключ у замок з першого разу. Володимир наполягав, щоб повторити похід, але я сказав йому тверде "ні!". Голова в мене розколювалась на дві частини, я почував себе дуже зле. Володимир це бачив, і ми попрощались.

 

Наступного разу прийшов Володимир до мене 10 лютого, на мій день народження. У подарунок приніс книжку Ремарка "Три товариші", яку київське видавництво "Радянський письменник" надрукувало російською мовою. Розмашистим почерком зробив дарчий напис: "Богданові Гориню зі схилянням перед його філософсько-естетично-етичною головою в день його чверть століття. 10.2.60. В. Лучук".

 

Володимир механічно поставив, як це звикле буває, рік, який уже минув — "60-й", хоча був уже 1961-й. Мені незручно було йому звернути увагу, тож так і залишилась дата "60 р." Привітав мене і Микола Ільницький.