Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина ІІІ. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 21 лист. 2013 р., 05:56 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 груд. 2013 р., 08:45 ]

У будинку народної творчості

 

20 серпня 1959 р. за посередництвом мистця Володимира Патика мене прийняли на посаду методиста Будинку народної творчості.

 

Платня мізерна, але принаймні є якесь місце у житті, а далі буде видно. Грошей на помешкання і харчування не вистачало, тому на вихідні, якщо була можливість, їздив у Ходорів. Коли цього разу приїхав, то мати дуже зраділа, бо прийшов лист від брата, в якому і до мене було кілька слів.

- На, читай! Якщо можеш, то постарайся поїхати до нього, бо я не знаю, коли зможу вибратись, – сказала мені мати і вручила листа, який зберігся у моєму архіві.

 

Лист датований 15.IX 59 р. Брат писав:

 

Нарешті, вчора я прийняв Нагуєвицьку школу. Після багатьох клопотів і неприємностей, нарешті, приступив до роботи. А роботи багато. Школа краща, ніж у Брониці, але запущена. Тут 17 класів, 410 учнів. Правда, навчалося у першу зміну 9 класів, а 8 у другу. Я зараз підшукав 5 кімнат і тепер у другу зміну ходить лише 3 класи. На ці мої перетворення дивляться всі з задоволенням. Маю квартиру біля дороги, далеко кращу, ніж у Брониці. Недалеко від школи. Завтра їду в Броницю за речами. Ага! Одержав гонорар 850 крб. За них купив собі туфлі, залізко електричне, майку, труси, авторучку і інше, а решту віддав. Хозяйка у мене старенька, але дуже добра.

 

Про те, що в університеті нічого не вийшло, Вам Богдан, мабуть, розказав. Я думаю негайно готуватися знову. Було б добре, якби Богдан приїхав до мене і привіз мені білля, а також книжки, які я залишив дома. Ми поговорили б, я все розказав би йому. Гроші на дорогу я йому дам. Оце і все. Кінчаю. Зараз роблю від ранку до ночі. Цілую всіх.

Михайло.

 

Якщо Богдан буде, скажіть йому, що за один день він може бути в Львові. Хай їде ранком поїздом. У Дрогобичі пересяде на Підбузький автобус. Він довезе його в Нагуєвичі. Хай злазить біля музею. А після обіду поїде в Дрогобич, звідки автобусом у Львів.

 

Брат не був впевнений, що я навідаюсь до батьків і прочитаю його лист, тому вирішив скористатися нагодою, щоб передати мені листа у Будинок народної творчості через директора Музею Івана Франка у Нагуєвичах:

 

Привіт Богдан! Вже 5 днів працюю в Івана Франка. Перипетії на шляху до роботи були дуже цікаві. Приїжджай в неділю. Заїдь додому, візьми чемодан, забери мою білизну і кілька книжок і виїжджай поїздом на Стрий. У Дрогобичі сідай на підбузький автобус, який іде через Івана Франка. Висідай біля музею. Я живу недалеко школи. Люди тобі скажуть.

 

Приїжджай обов'язково. Я оплачу тобі дорогу і ще дам на дорогу. Ти легко зможеш в неділю повернутися у Львів або підбузьким або львівським автобусом. Подивись тільки, коли йде з Дрогобича востаннє автобус на Львів.

 

Зараз сиджу по 16 годин на день і не бачу кінця роботі. Але то нічого. Бачу, що знайдеться і час. Передаю записку через директора музею. Ще з музеєм не вспів нав'язати зв'язків. Ага! Зайди на кафедру і спитай, як здають ці шолопаї-філософи. Не питаю тебе про твої справи, бо думаю, що все добре.

Приїжджай обов'язково.                                                                                                     Михайло.

 

Була осінь, щаслива осінь у моєму житті. Листопад і грудень 1959 р. принесли мені кілька важливих, взаємопов'язаних подій. Перша – це успіх мого виступу на семінарі з марксистсько-ленінської естетики у Спілці художників, друга – знайомство із художниками, які були захоплені моїм виступом, і третя – організація проведення наради-семінару молодих літераторів області.

 

До Будинку народної творчості прийшла жінка, попросила, щоб покликали мене, а коли я вийшов, то сказала, що вона одна із тих двох художниць, які підходили до мене після мого виступу на семінарі. Висока була Фана Бриж, а друга – то я, Софія Петрівна Караффа-Корбут.

 

Про ті дві події можна б написати оповідання, особливо про знайомство з Караффою-Корбут. А було так.

 

Випадково на вулиці зустрів живописця Володимира Патика і він сказав, що у Спілці художників буде семінар з марксистсько-ленінської естетики і, якщо я маю час, то варто було б прийти. Із доповідями на семінарі виступав хтось із секції критики і художник Петро Грегорійчук, який докладав багато сил, щоб сподобатись начальству. У 30-ті роки він вчився в Державній школі прикладного та декоративного мистецтва в Кракові, 1938 року поступив у Варшавську академію мистецтв, навчання у якій було перерване нападом гітлерівської Німеччини на Польщу. Це перешкодило Грегорійчуку здобути вищу мистецьку освіту. В усіх ситуаціях тримав він себе якось невпевнено, боязливо. Коли він із учнівського зошита почав читати про зміст і форму в мистецтві як важливі категорії марксистсько-ленінської естетики, то було таке враження, що читає не свій текст. Деякі слова вимовляв з трудом, запинаючись. То були прописні істини марксистсько-ленінської естетики типу: "мистецтво є однією із форм суспільної свідомості", "зміст – це істотність предмета", "форма – це структура організації змісту" – вся доповідь була побудована з таких абстракцій.

 

Коли я те все вислухав, то виникло бажання виступити. Подумав, мене тут мало хто знає, можу говорити все, що захочу. Підняв руку, і мені дали слово. Я бачив, як всі художники прикипіли до мене очима, думали, що то за дивак з'явився серед них. Я хвилину почекав, щоб перестали говорити, і почав виступ трохи здалеку:

- Ви пробачте мені за відвертість, якщо я щиро поділюся своїми враженнями від семінару.

В очах художників бачив вираз, мовляв, говори, ми прийшли, щоб відбути "панщину".

- Я не знаю, як вивчали філософію і естетику в часи середньовіччя, але коли я вислухав доповідь художника Грегорійчука, то мені здається, що між практикою середньовіччя і сьогоднішнім семінаром є багато спільного.

 

Після перших моїх речень присутні у залі художники почали між собою переглядатись, шептатись, але я не міг зрозуміти, чи вони мене осуджують, чи погоджуються. Вирішив продовжувати:

- Я не хочу звинувачувати товариша Грегорійчука в несумлінності підготовки доповіді. Я хочу тільки зауважити, що людям, які творять мистецтво, не можна на такому учнівському рівні розповідати про зміст і форму в мистецтві, бо складається враження, що марксистсько-ленінська естетика дуже примітивна наука. В останні роки появилось чимало праць з питань естетики і психології творчості, в яких ці питання трактуються глибоко і переконливо. Не можна спрощувати проблему відображення дійсності в мистецтві, бо мистецтво – це не копіювання дійсності, і ви, художники добре це знаєте. І художника, і глядача цікавлять не предмети, намальовані на картині, а ставлення художника до цих предметів, почуття, виражене художником через зображення цих предметів. Герцен дуже добре сказав: де є оригінал, там не потрібна копія. Не потрібно, щоб художник в натюрморті мучився над фотографічною передачею всіх предметів, але потрібно, щоб передав естетичне почуття, заради якого він малював натюрморт. Моне, Мане, Сіслей, Піссаро, Дега не копіювали дійсності, а яку мету вони перед собою ставили – про це добре написав Вентурі. Це означає, що правда життєва і правда художня – різні речі. Можна б навести чимало прикладів, що правда художня здатна сильніше впливати на людей, ніж правда життєва. Більшість із того, що намалювали Мікеланджело, Рембрандт, що написали письменники Лев Толстой, Леся Українка, вони побачили не в житті, а у своїй уяві, але від цього їхні твори не втратили, а виграли!

 

Несподіваний шквал оплесків перервав мій виступ і заохотив говорити далі. В моїй пам'яті ще свіжими були всі думки, викладені у моїй дипломній роботі й запропонованій журналові "Жовтень" статті "І. Франко про природу і роль фантазії у художній творчості". Тому говорити мені про роль уяви у творчості не представляло жодного труду.

- Твори Рембрандта – це не те або не тільки те, що він побачив у житті, а переважно те, що витворила його уява. Перед тим, як твір художника ляже на полотно, він мусить появитися в його уяві. Відмовитись від уяви у творчому процесі означало б відрізати мистецтву крила. Той, хто не здатний побачити свій твір в уяві, звертається до фотографування життя, та це є свідченням, що він позбавлений тої творчої сили, яка є ознакою справжніх талантів.

 

Треба було трохи часу, щоб зрозуміти, що мій виступ проклав дорогу до сердець художників. Тепер мене постійно повідомляли про різні відкриті засідання у Спілці художників, де я мав можливість виступити з різними своїми міркуваннями. Минуло кілька місяців, і мене покликала у свій кабінет директор Будинку народної творчості Ольга Дмитрівна Порошина. Сказала, що закінчується рік, а частина грошей залишається невикористаними, що добре було б провести якийсь захід обласного масштабу, щоб використати ці гроші. Роздумуючи, я запропонував скликати нараду-семінар молодих літераторів області. Порошина доручила мені узгодити це питання зі Спілкою письменників і обкомом ЛКСМУ. Коли у Спілці письменників і в обкомі комсомолу дізналися, що всі витрати на відрядження і оплату лекторам бере на себе Будинок народної творчості, то ідея проведення наради-семінару була з радістю підтримана, бо це й для них буде зараховано як захід.

 

У Спілці склали список молодих літераторів-початківців, що мешкали у Львові і області, розіслали повідомлення. За мною залишилось питання домовитись, хто виступить з доповідями. Я звернувся до тих, з ким був у добрих стосунках. Дали згоду поет Ростислав Братунь, гуморист Іван Сварник, літературознавці Іван Лесик, Михайло Рудницький і, звичайно ж, до числа доповідачів я записав і себе, бо ще свіжою була в пам'яті дипломна робота з питань психології творчості. У підготовці , наради-семінару мені активно допомагав Ростислав Братунь, який про нараду повідомив багатьох членів Спілки письменників.

Із молодих літераторів-початківців, що прибули на нараду, серед львів'ян вирізнявся студент Львівського університету Роман Лубківський, а з приїжджих Василь Головко зі Стрия і Євген Титикайло з Борислава. Були серед присутніх і такі, що написали по кілька віршів чи оповідань. Нарада відбувалась у театральному залі Будинку народної творчості. Микола Ільницький 30 грудня 1959 р. у своїй газеті "Ленінська молодь" про нараду-семінар надрукував статтю "Росте літературна зміна". Відзначивши, що в роботі наради взяли участь письменники А. Шмигельський, А. Волощак, І. Вільде, Я. Стецюк, Д. Молякевич, М. Петренко, а також літературознавці М. Рудницький, В. Здоровега, В. Петровський, автор назвав доповідачів: "Сучасність – душа літератури" – на таку тему зробив доповідь поет Ростислав Братунь. Він поділився думками про те, як письменник повинен схоплювати і відтворювати те нове, що з'являється в житті. З увагою прослухали учасники наради-семінару лекцію професора держуніверситету Михайла Рудницького "Про поетичну майстерність", бесіду редактора Львівського книжково-журнального видавництва І. Сварника "Про мову і стиль літературного твору", працівника обласного Будинку народної творчості Б. Гориня "Психологія художньої творчості".

 

Щодо моєї доповіді, то вона викликала багато запитань і жваве обговорення. Фактично це було моє утвердження у колі львівських літераторів як організатора наради-семінару і дослідника питань психології творчості. Багато компліментів сказав мені Ростислав Братунь. Тож не випадково Микола Ільницький закінчив свою статтю словами: "Початок навчанню сил літературної молоді області зроблений" (Ленінська молодь. – 1959. – 30 грудня).

 

Про успішне проведення семінару я написав у листі братові Михайлу, вислав йому вирізку з "Ленінської молоді", книгу спогадів М. Рудницького "Письменники зблизька" (Львів, 1959), просив знайти час і відписати, бо давно не отримував від нього вістки, не знаю, як йдуть у нього справи.

 

Місяць від брата не було жодної звістки. Щойно 3 лютого отримав від нього листа – відповідь на мій передноворічний лист, в якому я описував, як відбулася організована мною нарада молодих письменників у Будинку народної творчості:

 

Львів, головпоштамт,

до запитання,

Гориню Богдану.

 

Горинь М. М.,

1. 02. 60р.                                                                                                    с. Івана Франка

 

Добрий день, Богдан.

За твій лист дуже дякую. Він якраз прийшов впору. Коло мене трохи неприємностей і тому не хотілося навіть нікому писати. Спочатку поздоровляю з Новим Роком. Думаю, що в цьому році щось у тебе вийде з друкуванням. Як кажуть, попутного вітру в хорошому рейді.

 

Скажу тобі, що останнім часом у мене було більше гостей, ніж би мені хотілося. А це відбилося на фінансах і психічному стані. Якось так виходить, що коли тобі треба провести люб'язну розмову, то ти сам йдеш до друзів, а в мене навпаки – вони до мене самі ходять і навіть тоді, коли мені не хотілося б. Обмінюватися люб'язними думками один раз можна, але коли це перетворюється в систему, то починає надоїдати, більше того – вимотує нерви. Отак в мене. Та ти сам з досвіду знаєш. Але чорт з цим.

 

Відносно рецензії: як не стидно, але вона ще не кінчена і не знаю, чому кінчити так важко. Якби ти приїхав, почитав ці замітки, дав зауваження, а потім одлупцював мене трохи, то, може б, і кінчив. Я вже навіть Степану і Гузару сказав, що я закінчив рецензію, бо перед ними стидно. Якась апатія напала. Може, після твого листа щось зроблю. Відносно книжки, то мушу тобі сказати, що не віддам її до того часу, поки не кінчу рецензії.

 

Богдан! Я тебе дуже прошу: піди у Львівське видавництво і запитай, чи не хотіли б вони видати дитячі вірші У. Кравченко під такою назвою: "Клопоти Нусі". Якщо б на цей рік можна запланувати, то я з великою охотою підібрав би збірку. Ще одне. Степан договорився у видавництві, що вступні уроки літератури у VIII класі можна буде видати окремою книжкою. Зав. Книготоргом якийсь Богданов зобов'язався цю річ проштовхнути. Треба тільки дописати ще одну тему: "Спільне коріння української, російської і білоруської культур". Зараз це роблю. Оце і все. Я писав цей лист трохи невиразно, але я думаю, що ти розбереш мій почерк. Чому немає ніякої вістки з дому? Що там робиться? Чого вони мовчать? Я хотів приїхати сьогодні у Львів, але не було можливості, бо завтра у мене нарада в Бориславі.

 

В школі клопотів багато: треба вигодувати і здати державі 4500 кроликів або 9000 кг кролячого м'яса. Де цього брати, як з цим обходитись – не знаю. Іще багато інших речей, про які не пишу.

 

За твій успішний семінар я дуже радий. Знаю, що подібні речі приносять велике моральне задоволення. І ти, мабуть, зараз блаженствуєш. Але що в тебе з здоров'ям? Перевірявся? Як у тебе справа з легенями? Про все напиши.

 

Я ще одну річ у тебе проситиму: дай мені адреси: Лукіяновича, Яцкова, Павличка.

 

Я організував знову літературний гурток і хочу, щоб діти їм написали. Думаю, що цього року вже напевно (підкресл. моє – М. Г.) закінчу свою директорську кар'єру.

 

Бувай здоров. Дякую за книгу. Цікава, оригінальна, але з-за спини всіх письменників, про яких Рудницький "згадує", видно його великий язик, який однаково теліпається і про Луначарського, і про інших. Мені здається, що мовна індивідуалізація йому зовсім не вдалася.

 

Ти не знаєш, за що Лазаренко відлаяв Шаховського. Я читав статтю Шаховського і не знайшов там виключно нічого, за що можна б критикувати в такому аспекті.

 

Скажу тобі, що зараз перебуваю в стані мінливих настроїв: то здається, що все можу наладити, то думаю, що нічого не зроблю. Сумніви заїдають. Коли читатимеш листа, то подумаєш, які чорти товклися в голові, коли я його писав. Але на щось систематизоване я не здатний. Все плутається.

 

Ще раз бувай здоров. Тисну руку. Візьми командировку у Бориславський район! Я тобі вислав кілька рублів на чай.

 

Я продовжував думати про психологію творчості, збирав матеріал. Заходив до Софії Караффи-Корбут. Розпитував її, як виникали задуми її творів. Розповідала неохоче. Тоді я запитав, як виник задум ліногравюри "Лук'ян Кобилиця".

 

- Я думала нарисувати Кармелюка, як він палить документи зі своїми боргами, довкола такі цікаві обличчя. Про Кобилицю не думала зовсім, але читала про нього різні брошури, різні такі дуже мудрі речі, як про Кармелюка. А потім якось одного разу дивлюсь через вікно і бачу, як на стіні дерево відбилося, гілки, я так уважно придивилась і побачила гриву коня. Усе це якось так рухалося, рухалось, а потім заспокоїлося, і я вже добре побачила рисунок коня.

- А як виник образ Кобилиці? – питаю

- І його також зразу побачила. Таке лице, ну все, так, як я передала. Більше не хотіла нічого розповідати.

- А як починається творчий процес? – питаю.

- Треба щось побачити. Для всього потрібний поштовх. Видумати нічого не можна. Щоб отак сісти і видумувати, то нічого не вийде. Завжди треба від чогось відштовхнутись. Не раз вдивишся у щось і ніби фільм проходить перед очима, цілий такий калейдоскоп. Якщо вдивитись у вогонь, то чого тільки в тому полум'ї не побачиш! Все можна побачити...

 

Важко пояснити, що таке задум, та ще важче розповісти, як він виникає. На запитання радянської делегації, як виник задум твору "Овод", Войніч відповіла:

- Якби то хтось міг розповісти, як це відбувається.

 

З того, що розповідають письменники, можна зробити висновок, що творчий процес проходить дуже по-різному. Для того, щоб вибухнула насичена газом атмосфера, досить іскри. Так і тут. Щоб зірвати перенасичену досвідом атмосферу душі досить не раз якоїсь дрібнички, яка виконає роль іскри. Лев Толстой побачив зламаний реп'ях, і виник задум "Хаджі Мурата".

 

Задум має свою діалектику розвитку. Форма – це спосіб визрівання задуму.

Субота. Отримав записку від Караффи-Корбут, щоб прийти в понеділок на 8 годину до Спілки художників.

 

Для справжнього художника мають бути однаково образливі як надмірне вихваляння, так і злобні нападки. Справжній мистець повинен вимагати від критика одного – об'єктивної правди про свою творчість. Тільки обґрунтована похвала і обґрунтована критика достойні талановитого мистця.

 

Від насилування себе творити – творчість гине.

 

Зустрів Женю Безніска. Згадали Геру Левицьку. Мене здивувало його застереження:

- Не хочу тобі багато говорити, але ти розчаруєшся в ній.

 

1960, 10 березня, четвер. Щойно відбулося засідання секції прози у Спілці письменників. Ходив туди, щоб почути, що скаже Микола Матвійчук про львівську радянську прозу: чи є зараз талановиті письменники у Львові й чи написали вони талановиті твори. Бо може бути так, що таланти є, а творів нема.

 

Очікуючи на доповідача, я передчував, що огляд буде зроблено у вульгарно-соціологічному плані, а тому обдумував виступ. Була нагода поставити вимоги до літературної критики, яка повинна ставити діагноз літературним творам, щоб читач міг орієнтуватися, де твір талановитий, а де бездарний.

 

Коли Матвійчук почав читати свою доповідь "Творчість львівських радянських письменників", то з вигляду цей "горькознавець" справляв враження самовдоволеного голови колгоспу. У тому, що він написав, не було відчуття, що він вчений, доктор філологічних наук. Таке враження, що залишився на рівні студента факультету колективізації Київського кооперативного інституту, де він вчився. Літературний інститут ім. Горького, який закінчив, мало що змінив у його способі думання. У книгарнях лежить його книжка "Творчество М. Горького и фольклор" – ніхто не купує. Чому саме йому доручили робити огляд творчості львівських письменників – не зрозуміло. Як літературний критик він себе не проявив, типовий кабінетний вчений.

 

У своїй доповіді Матвійчук сказав, що намітилася загальна тенденція розвитку прози радянських письменників, а прозаїки Львова – це передовий загін української радянської літератури. Доповідач дав коротку характеристику творчості Гаврилюка, Тудора, Козланюка, Ірини Вільде.

 

Доповідь була довга і нудотна. Коли закінчилась, я насмілився взяти слово і говорив приблизно так:

- Я з увагою вислухав доповідь т. Матвійчука, а тому хотів би поділитися з усіма вами своїми враженнями і думками. Ми вже звикли до оглядів поезії, прози, драматургії, але чи дають такі загальні огляди картину сучасного стану літератури і чи можна з такого огляду зрозуміти, які твори прози є талановиті, а які не дуже талановиті чи навіть бездарні. Кому потрібний бібліографічний огляд за минулі десятиріччя? Якщо б такі доповіді читались для працівників бібліотек, то ще можна було б зрозуміти, але у залу Спілки письменників прийшли ті, що хочуть почути не опис, а аналіз сучасної львівської прози. Доповідач багато говорив про розкриття теми революційно-визвольної боротьби. Недавно я прочитав книжку Йофе, написану в дусі вульгарного соціологізму. Йофе я згадав не випадково. Мені здається, що вульгарний соціологізм і зараз є провідним методом у дослідженні художньої творчості. Це стосується і того огляду, який ми почули.

 

Чи не краще було б глянути на цю проблему так: чому одні твори львівських письменників читають, а інші не читають. Чим відрізняється щоденна література від творів, які постійно приковують до себе увагу як твори мистецькі. У львівській прозі є два напрямки. Одні письменники звертаються до минулого, інші до сучасного. Хто з них має перевагу під кутом зору художності? Доповідач дає перевагу письменникам, які пишуть на сучасну тему, але не аналізує художнього рівня тих творів. І твори на історичну тему, і твори на сучасну тему мають бути художньо переконливі, чого неможливо досягти без заглиблення в правду життя – історичну чи сучасну. То які твори переконують своєю художністю, а які не переконують? На всі ці питання не дано відповіді у доповіді, тому від такої практики загальних оглядів треба відмовлятись. На початку було зазначено, що то не доповідь, а дружня розмова, а насправді прочитано популярну лекцію, подібну до тих, які випускає товариство для поширення наукових і політичних знань.

 

Микола Филимонович дуже нервово прореагував на мій виступ, але з присутніх ніхто його не підтримав.

Поїздка в Одесу

Після моєї доповіді, виголошеної у Будинку народної творчості, я отримав запрошення прочитати аналогічну доповідь на семінарі-конференції молодих письменників в Одеському будинку творчості, що проходила у травні-червні 1960 р. У середині травня 1960 р. відповідальний секретар Комісії з питань роботи з молодими авторами СПУ Володимир П'янов прислав листа, який наповнив мою душу радісною вісткою про можливість побачити море:

 

14. V.                                        Шановний тов. Горинь!

Президією Спілки письменників України затверджено план роботи семінару-конференції молодих літераторів в Одеському будинку творчості. Згідно плану Вам належить прочитати лекцію на тему "Питання психології художньої творчості".

 

Лекція має бути прочитана 20 травня ц. р. о 10 год. ранку.

 

Умови, на яких ми запрошуємо Вас прочитати лекцію, такі: керівництво семінаром бере на себе витрати на дорогу (туди і назад), сплачує 150 крб. за лекцію та забезпечує безкоштовно путівкою до Будинку творчості на час Вашого перебування на семінарі.

 

На випадок, коли з якихось невідкладних причин Ви не зможете своєчасно прибути на семінар, прохання повідомити Комісію по роботі з молодими авторами СПУ (Київ, Орджонікідзе, 2, тел. № 3-62-05).

 

Відповідальний секретар Комісії                                                                        (підпис) В. П'янов.

 

Як тільки я прочитав листа, мій мозок почав продукувати різні думки і дефініції, що мають дотичність до психології творчості. Я придбав нову записну книжку і те, що народжувалось у моїй голові, фіксував у записнику. Я знав, що не встигну написати тексту лекції, а тому мусив мати бодай заготовки, які стануть мені в пригоді, коли у черговий раз буду імпровізувати. Тих думок назбиралось чимало, не раз одна і та ж думка мала різне словесне оформлення. В основному вони стосувались роз'яснень, що таке задум, натхнення, талант тощо. Моя праця у Будинку народної творчості була пов'язана з постійними відрядженнями у райони області для перевірки культосвітньої роботи Будинків культури і клубів. Тому в деяких записах фігурують міста, до яких я мав відрядження.

 

Із записної книжки. Задум – це зародок, який необхідний для народження твору. У більшості випадків твір так мало нагадує задум, як дерево зернятко, з якого воно розвинулось.

 

Задум визріває в глибинах підсвідомого і народжується інтуїтивно, як спалах. "Бородіно" Лєрмонтова породило у Льва Толстого задум "Війни і миру". Інтуїція – не процес, а спалах, який можна порівняти з блискавкою.

 

Якщо записати сновидіння, безладні, хаотичні поєднання образів і сюжетів, то це ще не означає створити мистецький твір. У сновидіннях проявляється тільки один творчий чинник – підсвідоме джерело, а творчість – це поєднання двох складових – підсвідомого і свідомого. Толстой написав оповідання "То, что я видел во сне", але це вже було опрацювання підсвідомого матеріалу свідомістю.

 

У задумі закодована кров і плоть майбутнього твору. Жодне зерно не проростає і не розвивається в дерево без відповідних умов – вологи, світла і тепла. Подібно і з задуму не виросте мистецького твору без відповідних умов: багатого душевного поля, світлого розуму і відповідної температури почуттів. Зерно (як і задум), що проростає, живиться не тільки тим, що є в землі, а й тим, що дає землі кожен день – мінливість температури, погоди, освітлення, приплив нових соків. Письменник мусить виношувати і гартувати своє дитя під сонцем і грозами сучасної йому погоди.

 

В результаті нормального виношування задум непомітно перетворюється в утробне дитя мистецтва. Не виношені, передчасно народжені "діти" мистецтва не завжди бувають здорові. Розум з почуттями не завжди поєднані. Коли ж вони міцно тримаються за руки – ніщо тоді не встоїть проти їхньої сили. Задум легко можна скалічити ще в його початковому вигляді. Письменник мусить терпляче очікувати дозрівання задуму, тішитися його ростом, підживлювати його невпинною працею ума і серця.

 

Враження до враження, думка до думки, і раптом над свідомістю нависають хмари. Вони збільшуються, згущуються, групуються, то зливаються, то знову розходяться ніби для того, щоб вступити між собою у битву. Це перед грозою. Все насичене електрикою. Потрібний тільки легкий спалах – і буде блискавка. Ця блискавка – задум. Щоб він визрів, не раз досить якогось випадкового зорового або слухового враження, яке моментально спричинить блискавку. Але задум подібний не тільки до неї. З блискавкою його споріднює моментальність спалаху. А зерно, зародок в еволюційному розвитку переростає у конкретну форму.

 

Натхнення – це розбурхане море уяви. Хвилі думок і почуттів під час натхнення бувають такі сильні й налітають так бурхливо, що, здається, ось-ось вийдуть із берегів серця і розуму, які не видержать сильного напору – розірвуться. Це найщасливіші хвилини творчості. Заради них варто жити і мучитись на цьому світі.

 

Розбурхане море уяви страшне тільки тоді, коли немає компасу. Компас – це свідомість.

 

Нарис. "У нарисі відсутня видумка," – пишуть теоретики нарису. А в іншому місці: "Нарис, безсумнівно, художній жанр".

 

Як же ці речі погодити? Одне з двох – або нарис не художній жанр, а щось на кшталт прикладного виду художньої творчості, або в нарисі має зберігатися право на уяву, на видумку, як зберігається це право за історичними оповіданнями, повістями і романами.

 

Позбавити художника права на використання уяви означало б відрізати йому крила творчості, приректи художню творчість на емпіричне "відображення". Конче треба написати статтю про нарис під назвою "Глянемо в глибину", а також "Нудотне жонглювання" – про ремісництво в поезії.

 

Поетичні хвороби. На відміну від звичайних людських болячок, поетичні захворювання дуже важко піддаються лікуванню. Бувають поетичні хвороби різних видів. Серед найпоширеніших – захворювання на поетоманію. Поки що не досліджені глибинні корені цієї хвороби. Трудність лікування полягає в тому, що не завжди, застосовуючи лінґвотерапію, вдається переконати "пацієнта", що для видужання потрібно знайти іншу працю.

 

Знайти час і написати статтю "Поетична творчість чи штукарство?". Проаналізувати вірш Губарця, надрукований в "Молоді України".

 

Різновид "поетичних хвороб" – штамп. Він наче лишай в багатьох віршах. "Любов палка", "гнів пекучий", "пісні дзвінкі". Тих "лишаїв" знаходимо чимало у немолодого поета Івана Савича ("Позивні з майбутнього", Радянський письменник, 1959).

 

Не буває однакових творів, як не буває однакових людей. Індивідуальні особливості дуже важливі для поета. Тому поети повинні бути самі собою, вільно висловлювати глибоко "власне", що перейшло через серце і розум.

 

У теорії літератури, як і у філософії, нині панує своєрідний схоластицизм.

 

У Сколе. Після вчорашнього свята "дружби" читаю висловлювання Гончарова про письменницьку працю: "Бездарные скромностью и сомнениями на счет себя не страдают. И почти всегда довольны собой – и это собственное довольство и есть некоторое вознаграждение им за бездарность" (Гончаров, т. 8, с. 479).

 

В Ужгороді. Кожен письменник – то окремий світ, а творчість видатних письменників – то цілий всесвіт.

 

Бурхлива ріка уяви не раз руйнує береги свідомості і вигортає у своєму шаленому потоці не тільки важливе, але й випадкове.

 

Відсутність натури у творах мистецтва різних часів і народів не обов'язково свідчить про невміння авторів зображувати натуру. Художники минулих часів робили свої твори настільки реальними, наскільки хотіли, залежно від ідеї, виразити яку призначений був твір мистецтва.

 

Мета художника – втілити задум, а не зовнішню правдоподібність. Ідея передається художником не в голому вигляді, а в матеріальній тканині, яка є не штучним одягом ідеї, а природним тілом її розвитку. Чим повніше проявляє себе ідея через форму, тим більше чуємо душу твору, тим досконаліший твір. Намагання абстракціоністів передати ідею в "чистому" вигляді – нісенітниця. Нерозвинута, невизріла ідея, яка не обросла матеріальною тканиною, не здатна хвилювати глядача. Художня ідея проявляє свою приховану потенційну силу тільки тоді, коли вона розвинута. Намагатись втілити ідею у чистому вигляді – це те саме, що дати зображення зернятка і сказати, що це дерево. У зернятку живе ідея дерева, дерево закодоване у зернятку, але потрібен час і умови, щоб воно із зернятка виросло.

 

Залишилося б загадково незрозумілим мистецтво імпресіоністів, якщо б, дякуючи кільком розвідкам, ми не збагнули душі цих художників, якщо б не знали, які ідеї і які задуми живили їхню творчість.

 

Задум так розчиняється в творі, що опісля важко його відокремити, як важко відокремити в живій людині психічне від фізичного, не спричинивши шкоди одному з них. Мабуть, відчуття тої складності передати словами абстрактну ідею задуму штовхнуло Гете в розмові з Еккерманом на заперечення існування будь-якої ідеї "Фауста". "У "Фаусті" є тільки те, що я написав і ніякої ідеї там нема, тому даремно її шукати". Висловлювання Гете має певну рацію, якщо не розуміти його вульгарно. Знаємо десятки тлумачень Франкового твору "Смерть Каїна" (1889), але котре з них правильне? Можна погодитись, що в кожному з них є наближення до сутності, але жодне не охоплює складності твору, того багатства думок і почуттів, які в ньому закладені. Це не означає, що треба забувати про визначення ідеї твору, заглиблення у задум автора. Той факт, що в іншому місці Гете сам досить докладно і точно передає задум свого "Фауста", найкращий доказ наявності суперечностей в його висловлюваннях.

 

Великі твори мистецтва існують і живуть своїм естетичним життям, паралельно життю природи і тому вони незмінно, як і жива природа, викликатимуть у нас захоплення.

 

Був у печерах Довбуша. Стільки сили, енергії і рішучості, як знайшов я в собі, оглядаючи ці камені, вже давно не переживав. Коли і хто розкаже світові про Довбуша?

 

У літературі з мистецтва постійно зустрічаємось із терміном "підсвідомість". Треба написати розвідку під назвою "природа підсвідомого". Наші горе-теоретики постійно виступають проти вживання цього терміну і водночас художники й письменники не можуть без нього обійтись.

 

Художній образ – не арифметична сума знайдених в окремих людях характерних рис.

 

Враження минулих років, незалежно від того, були чи не були вони осмислені свідомістю, зберігаються в підвалах підсвідомості.

 

Читаю брошуру Я. Варшавського "Что ты ищешь в исскустве" (М., 1960). Говорить про твори мистецтва і без кінця повторює "жизненная правда". Фотографічної правди в творах мистецтва немає, і вона там зовсім не потрібна. Можна сісти біля вікна і докладно описувати, що за ним відбувається, але це не буде художнім твором.

 

Єдине, що нас має цікавити на сцені, – психологія людини, її душа. Все інше – це тільки допоміжне для її розкриття.

 

Художній твір стає цілим окремим світом для інших тільки у тому випадку, коли він перед тим був окремим світом для його творця.

 

Задум мусить бути виношений, як дитя в утробі матері.

 

Маю відрядження у Турку. Поїду завтра, а нинішній день використаю для праці у бібліотеці.

 

Читаю листи Мікеланджело. Є там дещо і для моєї "Психології творчості".

 

Я знову у відрядженні. На цей раз у Бібрці. Читаю Купріна (т. 6). Багато цікавого – про Кнута Гамсуна, про Льва Толстого:

"Гамсун даже приподнимает перед читателем ту таинственную, закрытую для всех завесу, за которой совершается незримая работа ума и фантазии, выливающаяся в талантливых произведениях" (с. 591).

 

Отже: невидима праця розуму і уяви. Тільки у такій супряжі народжуються талановиті твори.

 

"Он пишет так же, как говорит, как думает, как мечтает, как поет птица, как растет дерево" (с. 595).

 

Про Л. Толстого:

"И вообще он производил впечатление очень старого и больного человека. Но я уже видел, как эти выцветшие от времени спокойные глаза с маленькими острыми зрачками бессознательно, по привычке вбирали в себя и ловкую беготню матросов, и подъем лебедки, и толпу на пристани, и небо, и солнце, и море, и, кажется, души всех нас, бывших в это время на пароходе" (с. 604).

 

В індійському мистецтві людські постаті ніколи не зображувалися заради них самих. У мистецтві Індії спостерігаємо відсутність зацікавлення до точної передачі будови тіла, його мускульної структури. Оголена фігура в індійському мистецтві передає не конкретику, а символ, згусток думки і почуття. Зображена постать не відповідала якому-небудь конкретному прототипу. Вона створювалась у пропорціях, розрахованих на те, щоб надати фігурі сили і краси, більше вражаючої, ніж у смертних.

 

Атлетична будова тіла як прояв фізичної досконалості і привабливості також ніколи не фігурувала в китайському мистецтві.

 

І ось я в Одесі. Дали мені окрему кімнату в Будинку творчості письменників (дача Ковалевського). Моя лекція була прийнята з великою прихильністю не тільки учасниками семінару, а і його керівниками. Було кілька довгих розмов з В. Речмедіним і С. Крижанівським. Останній довірливо поділився спогадами про Володимира Сосюру, про інших письменників. Радив мені в числі перших невідкладних речей купити машину: "Машина мені розв'язала руки. Я і Трофимуку радив придбати машину, здається, що послухав моєї поради".

 

Я не міг сказати шановному вченому, що працюю на мізерну платню, якої не вистачає мені на прожиток, що й нині харчуюсь у студентській їдальні, де на столі безплатно лежить нарізаний хліб і поставлена гірчиця, які разом з дешевим супом становлять моє постійне меню, що таке харчування дає мені можливість заощадити гроші на книжки, без яких я не можу жити, хоча і не маю часу все перечитати з того, що вже придбав. То про яку машину може бути мова?

 

Володимира П'янова запросили на свої дачні ділянки одеські письменники, він і мене взяв із собою. Кожен нахвалявся, що знає назви усіх видів бур'яну, квітів і трав, які ростуть на ділянках. Питали й мене, як називається та чи та лікувальна трава, – не знав жодної. Для мене то був такий далекий і чужий світ! Мабуть, і Крижанівський, і Речмедін відчули й зрозуміли це, бо під кінець мого перебування в Будинку творчості втратили до мене інтерес. Могло бути, що я щось зайве сказав, коли розповідав про львівських письменників. Особливо не сподобалось Речмедіну, коли він порекомендував мені написати рецензію на книжку Смілянського про Шевченка, яка щойно появилась у книгарнях (Поетова молодість. – 1960). Я сказав, що знаю цей твір, уважно його прочитав, але він видався мені примітивним і не вартим уваги. Після тих слів усю теплоту Речмедіна до мене наче корова язиком злизала.

 

Та лишилися від поїздки в Одесу й інші враження. Студенти-одесити, які були на семінарі, повели мене в гуртожиток Одеського університету. Там я познайомився з багатьма цікавими студентами і студентками. Вони розповідали про студентське життя, ми фотографувалися, веселились на пляжі.

Повернувся до Львова окрилений радістю. Зустрів на вулиці літературознавця Степана Трофимука і розповів йому про зустріч з Крижанівським.

 

Так, то правда, що Крижанівський порадив мені придбати машину, – сказав і якось хутко відійшов. Був він якийсь переляканий, боязкий у розмові, скутий. Таким він залишився і в наступні роки.

 

24 червня 1960 р. "Літературна газета" надрукувала розповідь Валентина Речмедіна "Місяць плідного навчання". У переліку лекторів, які виступили на семінарі перед студійцями, Речмедін згадує і моє ім'я. Коли я невдовзі був у Києві, намагався подзвонити йому по домашньому телефону, який він мені дав під час семінару, але телефон не відповідав. У той час я ще не знав, що телефон можна відключити, щоб не заважав працювати, а тому наважився зайти до нього на помешкання. Подзвонив у двері, відчинив сам Валентин Остапович.

- А чому ви не подзвонили по телефону?

- Я дзвонив, але в трубці постійно були довгі гудки, то подумав, що телефон зіпсутий, – наївно виправдовувався я.

 

На ці слова Речмедін нічого не відповів. Розмова не клеїлась, я зрозумів, що він не простив мені негативної оцінки книжки Смілянського. А тому після слів "Не буду більше забирати у вас часу" я попрощався й пішов блукати містом, відшукуючи адресу моєї шкільної вчительки, що після Ходорова переїхала на постійне життя до Києва.

 

Теодозія Бриж

Скульптурні твори Теодозії Бриж, що виставлені у приміщенні Львівської організації Спілки художників, дали мені більше вражень, змусили більше пережити і передумати, ніж усі твори львівських художників, виставлені до декади української літератури і мистецтва у Москві. Пояснити це можна тільки одним фактом. Бриж не гониться за формальною стороною, а постійно думає над внутрішнім змістом своїх скульптур. А задум сам, дякуючи творчій уяві художниці, виливається то в одній, то в іншій формі, яка найбільше відповідає і найбільше виражає його сутність. Дивна гармонія внутрішнього і зовнішнього багатства творчості Бриж в окремих творах доходить до вершин досконалості (як у скульптурі "Розпач"). Серед її творів не знайдемо жодного, який би залишив нас байдужими і холодними. Кожен твір викликає багаті асоціації, кожен твір живе своїм самостійним життям. Теодозію Бриж, поза сумнівом, можна зачислити до найбільш обдарованих художників нашого часу. Втіленими образами вона вийшла далеко за межі сучасного стану української радянської скульптури.

 

Як скульптор Теодозія Бриж цікава в першу чергу тим, що всі пластичні засоби підпорядковує задуму. Тому вона ліпить задум, а не натуру. Тому в її творах немає випадкових, зайвих деталей. Всі вони необхідні, бо в кожній з них проявляє себе задум. Тим пояснюється досконалість її пластики.

 

Для втілення художнього задуму мистця виправдана всяка форма, в якій той задум найкраще себе проявляє (почуває). Не слід вважати, що форма для художника – результат експериментальних пошуків. Навпаки, форма – це природний розвиток задуму.

 

Задум — це ніби зібране у фокусі проміння життєвого досвіду. Момент, коли промені сходяться в одну точку, дає спалах, який нагадує блискавку. На відміну від блискавки, яка не залишає сліду на небі, задум не зникає, а живе і розвивається. Сила його світла і тепла переплавляє матеріал, який породив його і відливає у найбільш відповідну для себе форму. Більшість творів Бриж стали втіленням задумів, які виношувались довгий час, поки не визріли, щоб появитись на світ саме в такій, а не іншій формі. Сила, мужність, молодість передані нею скоріше символічною, ніж реалістичною мовою.

 

Бриж вдається до символіки, Павличко пише притчі. Це мова нашого часу. Алегорії і символи стали необхідні для передачі глибоких думок і почуттів. Вони ховають у собі великі узагальнення і ту глибину, яку не можна побачити холодно-скляними очима.

 

Був у Лучука. Хотів прочитати мені вірш, який написав кілька годин тому. Пригадував повільно, з трудом окремі рядки, а потім переповів зміст. Я кажу йому:

- Ти зовсім забув те, що склав і що хотів мені прочитати. Чому не записав?

 

А він мені:

- То нічого, що я забув, не переживай. З часом все стане на своє місце.

 

У мистецтві не потрібна фотографічна передача життя, а потрібна художня правда, яка захоплює, дає радість, естетичну насолоду. Саме тим сильне мистецтво. Воно наповнює душу красою, благородними почуттями, любов'ю. У мистецтві мусить бути краса, але мистецтву шкодить красивість.

 

Мушу написати статтю про Бриж. Не знаю ще, як викладу своє захоплення її творами, та вже твердо знаю, що статтю обов'язково напишу. Головне, щоб я знайшов з нею спільну мову і міг заглибитися в її творчу лабораторію. Може, так і назвати статтю "У творчій лабораторії мистця"? Треба зустрітися з нею за всяку ціну.

 

Домовився про зустріч. Пробув у Бриж майже до другої години ночі. Я давно вже розмовляв з кимсь так щиро і з таким запалом. З того, що я від неї почув, зрозумів, що їй далеко нелегко живеться, що живуть вони майже на стипендію, яку приносить чоловік – Євген Безніско. Буває, ні за що купити пластиліну, тому доводиться руйнувати старі зліпки, щоб виліпити щось нове.

 

Болить серце, що не можу їй нічим допомогти. Знаю тільки, що душею буду прив'язаний до неї все життя. Єдина моя мрія – написати статтю про її творчість. Чи зможу свій задум здійснити і чи надрукують десь – не знаю, але зараз живу тільки тим.

 

Бриж розповіла мені, що фігурку хлопчика до твору "Освєнцім" майже живою перенесла з документального фільму, який бачила у кінотеатрі ім. Лесі Українки. Назву фільму я забув, хоча про нього мені вже згадував Микола Петренко.

 

1 липня 1960р. віддав Миколі Ільницькому статтю про Теодозію Бриж, написану на десяти сторінках. Він одразу в моїй присутності почав викреслювати цілі сторінки, вибачливо переконував мене, що стаття для "Ленінської молоді" завелика.

 

7 липня у газеті "Ленінська молодь" вийшла моя стаття про виставку Теодозії Бриж. Ільницький скоротив її до невпізнання. Чи варто писати для газети, яка з 10 сторінок статті друкує одну або дві? А який вихід? Доведеться писати, бо інші й цього не надрукують. Не життя, а стрімка карусель...

 

З Києва зі Спілки письменників 8 липня прийшов лист на мою адресу за підписами Собка і Козаченка. Як розривав конверт, то серце билося: думав, що знову викликають для читання лекції про психологію творчості, а виявилося, що то подяка за участь у семінарі:

 

Шановний Богдане Миколайовичу!

Президія Спілки письменників України щиро дякує Вам за те, що Ви люб'язно відгукнулися на наше прохання і взяли активну участь у роботі семінару-конференції молодих письменників в Одеському будинку творчості у травні-червні 1960 р.

 

Заст. Голови правління СПУ                                                             (підпис) В. Собко.

 

Відповідальний секретар Правління СПУ                                (підпис) В. Козаченко.

 

Степан Масляк

Похорон Степана Масляка відбувся у суботу, 9 липня 1960 р. Був Масляк у Львівському університеті людиною глибокошанованою. Досконало знав польську, чеську, словацьку літератури, бездоганно володів кількома мовами, талановитий поет і перекладач. Не всі знали, що був Масляк глибоко травмованою, драматичною постаттю в історії української літератури першої половини 20 сторіччя. Народився він 1895 року в м. Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Отримав філологічну і вищу музичну освіту у Львівському університеті і Вищому Педінституті ім. Драгоманова у Празі (1928). Важко сказати, які шляхи звели його з комуністичним рухом, що мав поширення у 20-30-ті рр. і в Празі й у Львові. Як комуніст боровся проти польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях, друкувався у львівській комуністичній пресі – в журналі "Нова культура" і газеті "Вперед". За революційну комуністичну діяльність кілька разів був заарештований польською владою; Щоб уникнути нового арешту, у 1924 році, втік до Чехословаччини, де продовжив співробітництво з комуністичною пресою Львова і Праги. Коли після війни повернувся до Львова, зрозумів, що ідеї, за які боровся, отримали потворне втілення у радянській дійсності. Замкнувся у собі, повністю віддавався праці. Викладав чеську і словацьку літератури, польську і чеську мови. Багато перекладав, зокрема з польської, чеської, західноєвропейських літератур. Серед його перекладів великою популярністю користувався роман Я. Гашека "Пригоди бравого вояка Швейка". Я запам'ятав його задуманим, сумним, заглибленим у себе. В останні роки хворів. Пухлина, яка появилась у нього збоку на шиї, з кожним роком збільшувалась. Можливо, що метастази прискорили його смерть.

 

Траурний мітинг відкрив Ростислав Братунь. Виступали Козланюк, Онишкевич, Бєляєв та студент слов'янського відділу.

 

Відсутність в університеті С. Масляка відчують у першу чергу студенти, які мали всі підстави називати його своїм батьком, а ще більше ця втрата буде відчутною для кафедри слов'янської філології, на якій, крім Онишкевича, немає таких авторитетних викладачів. За великим рахунком, смерть Масляка – то втрата для всієї української літератури, яка в особі покійного мала досвідченого перекладача і оригінального поета. Всі ці втрати разом становлять загальну втрату для українського народу в цілому, бо Масляк понад усе любив Україну і служив їй все життя. Його життя було сповнене романтичних ілюзій, прикрих помилок і розчарувань.

 

Разом із Володимиром Лучуком і Віктором Лазаруком їздили після похорону Масляка до Володимира Когута. Спали на сіні, їли вареники, пили прекрасний компот, словом, відпочили так, як не можна було б відпочити в жодному іншому куточку світу.

 

Лучук намовляв мене написати рецензію на книжку Костя Волинського "Ритмомелодичні засоби українського вірша". Книжку переглянув, але охоти писати немає, бо роздумую над іншим.

 

1960 р., 10 липня (неділя). Лучука залишив у Когута. Сам їду в Ходорів. Дуже хочеться побачити батьків і обох братів. Михайло обіцяв, що приїде у неділю. Жаль, що мало буде часу, щоб про все порозмовляти. Чи не запропонувати братові написати рецензію разом? Боюсь, що він повністю втратив віру у своє майбутнє і з кожним днем втрачає цю віру все більше. До чого це його доведе? Швидше за все, до ... одруження.

 

12 липня (вівторок). Літературно-критичні статті треба писати правдиво і навіть різко. Правда завжди різка. У нас же зараз літературна критика вибрала єлейний, сентиментальний тон, немов усі оті статті написано рукою делікатної панночки.

 

Задум: "Підробка під творчість чи стилістична акробатика?" Про натуралістів, ремісників і фокусників у літературі й мистецтві.