Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе. Частина IІ. (автор: Горинь Богдан)

опубліковано 17 лист. 2013 р., 23:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2013 р., 12:32 ]

РОМАН-КОЛАЖ У ТРЬОХ КНИГАХ

КНИГА ПЕРША (1955–1965)

Дмитро Павличко

 Дмитро Павличко закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка у 1953 році, вчився на українському відділі філологічного факультету, а після першого курсу перейшов на відділ логіки і психології. Коли ректором Львівського університету став Євген Лазаренко, який, крім того, що був видатним вченим-геологом, писав вірші, то на ґрунті поезії між Павличком і Лазаренком була велика дружба. Їх часто можна було бачити разом. Зацікавившись геологічною термінологією, Павличко написав вірш про Франка, використавши багатство геологічної лексики: 

Як Франко добував джерело

Волі, правди, науки, –

Обливалося потом чоло,

Та не в'янули руки.

Він колодець глибокий копав,

Не шкодуючи сили,

Власть імущих породу рубав

І виборсував глиби.

 Єзуїтства липкий глейовик,

І пливун мракобісся,

І брехні нетривкий пісковик,

Що у надрах берігся.

 Можливо, саме ректор порекомендував Павличкові вступити в аспірантуру, хоча це могла бути і його власна ініціатива. В усякому разі під час мого навчання в університеті (1954-1959) Павличка знали як аспіранта і працівника журналу "Жовтень". Він був улюбленцем молоді, ним марили у снах дівчата, де тільки була нагода, з ним фотографувались. На багатьох світлинах його можна побачити разом зі студентами різних курсів і факультетів. Від такого ним захоплення молодий поет ставав ще більшим красенем, втішався славою, яка гойдала його, підносячи то високо вгору, то опускаючи вниз.

 Ми часто бачились – на кафедрі української літератури, на засіданнях літературної студії, під час щорічних вшанувань Івана Франка, Тараса Шевченка, на засіданні наукового літературно-критичного гуртка, в якому від 1956-го я головував, виступав з критичними оглядами університетських початківців, і з того часу аж до арешту мене постійно запрошували і Дмитро Павличко, і Ростислав Братунь на різні засідання, що відбувались у Львівській організації Спілки письменників. Павличко радив мені не тільки усно виступати в обговореннях літературних творів, а й друкуватись. Його прихильне ставлення, яке я постійно відчував, заохочувало мене до наукової і літературно-критичної праці, до осмислення літературного процесу. Завдяки йому мене прийняли на працю у Львівський музей українського мистецтва.

 Коли в університеті біля кафедри української літератури 10 січня 1959 р. я зустрів Дмитра, то він був не такий, як завжди. На обличчі якась внутрішня напруженість чи тривога. Таким я його ще не бачив. Запитав мене:

- Ти купив мою збірку "Правда кличе!"?

- Ні, ще не купив.

- То вже й не купиш, – сказав якось не то сердито, не то ображено.

Я перепитав:

- Чому не куплю?

- Та тому, що поступила вказівка не продавати. Мені сказали, що книжка буде вилучена з усіх книгарень.

- Не може бути! – спробував заперечити я.

- Може бути. Я тобі її подарую, уважно прочитай і все зрозумієш. Добре, що маю з собою ще кілька примірників.

Ми підійшли до вікна і Дмитро витягнув з портфеля невелику книжку в яскраво-червоній м'якій обкладинці (оформлення Дмитра Гринця), поклав її на портфель і під своєю фотографією написав: "Дорогому Богданові Горинь на мужність і любов – Д. Павличко 10.І 59".

 Подаровану Павличком збірку під промовистою назвою "Правда кличе!" я читав до півночі, деякі вірші перечитував по два-три рази, і вони мені назавжди запам'ятались, як і багато інших його творів – навіть тих, яких не пам'ятає сам автор. Після уважного перечитування деяких віршів у мене склалося враження, що з тої збірки (якщо б вірші відповідно згрупувати) можна було б скласти дві збірки: одну таку, що не хотілося б читати, а другу таку, що хотілося б усю вивчити напам'ять. Було зрозуміло, що книжка могла бути надрукована тільки такого строкатого добору взаємно протилежних за змістом поезій. Наступного дня я був зазвичай у книгарні й запитав, чи є збірка Павличка. Продавщиця, яка добре мене знала, якось майже шепотом відповіла, що вже нема.

На кафедрі української літератури хтось про Павличка розпускав різні чутки. Одні казали, що його заарештували, інші, що він закрився у своєму помешканні й не виходить на люди. Я не дуже в усе це вірив, бо мав його попередні збірки – "Любов і ненависть" (1953), "Моя земля" (1955), "Чорна нитка" (1958). В тих збірках було достатньо віршів, щоб зарахувати Павличка до поетів "ленінського гарту".

 Був впевнений, що Павличко має великий досвід і зуміє довести, що натхнення написати "Правда кличе!" дав йому XX з'їзд КПРС. Що збірка Павличка заборонена, писав мені у листі Михайло Косів, коли я у м. Славуті проходив військову перепідготовку. А коли повернувся зі Славути, розмови про Павличка вже затихли, він знову ввійшов у колію активного літературного життя, а невдовзі, таки у тому ж 1959 році, на прилавках книгарень появилась його нова книжка "Бистрина" (1959) – до певної міри символічна назва, бо після "Бистрини" поетичні збірки Павличка виходили кожного року: "Днина" (1960), "На чатах" (1961), "Пальмова віть", "Жест Нерона" (1962). Після історичного приїзду до Львова у травні 1962 року Вінграновського, Драча і Дзюби, якими опікувався Павличко, і репресій 1965 р. у виданнях його збірок були невеликі перепади, але через два-три роки збірки знову сипались на прилавки книгарень, наче з мішка.

 На зустрічі студентів і викладачів Львівського університету з редакціями журналу "Жовтень" і "Літературної газети", що відбулася 21 жовтня 1960 р., виступ Павличка, як і в попередні рази, був емоційний, пристрасний. Оволодівши своїм ораторським талантом аудиторією, він заявив, що наша критика єзуїтська, нещира. Буває, що критики хвалять твори, з яких усі сміються. Після виступу прочитав найновіший, щойно написаний, як він сказав, вірш "Притча про сонце".

Та притча справила на мене велике враження, заволоділа усім моїм єством. Я пригадав, що кілька місяців перед тим (було це на початку квітня), коли я намовив Павличка і Молякевича поїхати в Брюховичі, щоб на свіжому повітрі відпочити і поговорити під час нашої розмови в якомусь дешевому ресторанчику за пляшкою модного у той час сухого вина, Павличко розповів, що має задум написати вірш, а, може, навіть поему про сонце, про сонце в калюжі, яке топчуть коні, люди, техніка, але сонце залишається сонцем. У тому задумі була велетенська узагальнююча, всеохоплююча думка: темні, ворожі сили топтали сонце української душі, але вона й далі світилася сонячним промінням, злі сили намагались розчавити сонце у душі поета, але жодна сила не може вбити сонця. Минали місяці, а вірш про сонце не появлявся в друку. Я навіть подумав, що задум загинув. І ось Павличко прочитав свою "Притчу", в якій втілив кілька місяців тому народжений задум, зазначивши, що це найновіший його вірш, який написаний вчора, отже, 20 жовтня.

 Скільки треба було часу, щоб визріли тих кілька строф! Але зате які вони прекрасні, які лаконічні, багатозначні, як внутрішньо злиті в цілість і як чудово передають задум. Не знаю, чи переживу колись хвилини такої радості, як нині, слухаючи цей вірш. А скільки я чекав на нього! Нарешті, я розповім про його народження у статті, яку давно маю намір написати – "Від задуму до втілення".

 Про збір матеріалу для статті "Від задуму до втілення" я поділився з Іриною Вільде, надіявся, що вона зі свого досвіду розповість, як народжувались у неї задуми прозових творів. Вислухавши моє враження від "Притчі про сонце", Дарія Дмитрівна розповіла, що весною у неї був Павличко і побачив на столі рукопис якогось молодого автора під назвою "Сонце в калюжі". Його вразила ця назва. Вільде запевнювала мене, що саме тоді в нього народився задум написати вірш про сонце, бо через такий образ багато що можна сказати.

 Про історію написання вірша "Притча про сонце" я часто згадував під час численних своїх лекцій і доповідей з питань психології творчості. Павличкові хтось розповів про мою інтерпретацію народження його задуму і при зустрічі зі мною він сказав, що задум "Притчі про сонце" виник у нього цілком самостійно, незалежно від назви рукопису якогось молодого поета, про якого згадувала Вільде. Рукопису "Сонце у калюжі" він у Вільде не бачив, а молодий автор після моєї доповіді має до нього претензії.

 Що я мав на це відповісти? Повторити те, що сказала мені Вільде? Я вірив, що так було насправді і в народженні задуму притчі під впливом побаченої назви рукопису не бачив чогось такого, від чого варто було відмовлятись. А як було насправді? На це питання вже не вдасться знайти відповіді. Або Ірина Вільде вигадала для мене цю ситуацію, або ж Дмитро Павличко забув, який імпульс спричинився до народження задуму однієї зі справжніх його поетичних перлин. Через те, що я не перестав захоплюватись цим невеличким за кількостю рядків, але дивовижної сили шедевром, процитую його повністю:

                                                                                                Притча про сонце

Лежало сонце в тихім броді,

Вся армія була в поході.

Важкими чобітьми солдати

Хотіли сонце розтоптати.

Вони пройшли, страшні і люті,

Лишили сонце в каламуті.

Та не минула мить єдина –

Сміється сонце, як дитина!

Кіннота йшла несамовита,

У сонце вдарили копита.

Неначе те слабе латаття,

Його розбили на шкамаття.

Вони пройшли у даль багряну,

Лишили сонце, ніби рану.

Та не минула мить єдина –

Сміється сонце, як дитина!

Повзли сталеві танки з гулом,

Змішали сонце із намулом,

Скрутили з нього злоті шнури,

На гусениці натягнули.

І рвали їх, неначе жили –

Ні краплі сонця не лишили.

Та не минула мить єдина –

Сміється сонце, як дитина!

1964 року в львівському видавництві "Каменяр" вийшла мініатюрна збірочка поезій Павличка "Галицьке поліття". Коштував той "метелик" всього 5 коп., але надрукований був тиражем 3000. Як на 1964 рік, то більшість із поміщених у збірочці шістнадцяти віршів були ганебного змісту: вихваляння нової окупації Галичини у 1939 році, червоної п'ятикутної зірки, яку "боєць подарував" поету, Ярослава Галана, що живе "богам наперекір", та інше плюгавство. Але яке диво: серед отої римованої твані чистим промінням світиться у збірочці "Притча про сонце". Заради одного того вірша збірочка заслуговувала, щоб придбати і знайти серед сміття поета-ювеліра пилинку справжнього золота.

Не можу зрозуміти, чому Павличко вирішив доповнити притчу новими рядками і у вірші замість 24-х появилося їх 30. Як на мене, це доповнення було абсолютно зайвим, обтяжувало притчу, від чого вона втратила свою первинну лаконічність, органічний сплав думки, форми і почуття. У надрукованій 1986 року збірці "Поеми та притчі" (К., 1986) під цим наново шліфованим діамантом стоїть видуманий "1955 р.", тоді як сам поет заявив, що написав його 20 жовтня 1960 р. Для чого було пришивати цей сонячний спалах натхнення до 1955-го, коли поет у цей рік був сповнений цілком іншими думками і почуттями, підготовляв до видання збірки "Моя земля" (1955) і "Чорна нитка" (1958)?

 Ці знаки запитання супроводжують творче життя першого у післявоєнні роки натхненного будителя української національної свідомості, яку поет носив у своєму серці, прикриваючи її віршами, в котрих клявся у холуйській вірності ненависному режиму. Яке ж то мусить бути зболене, покраяне ножами гострих конфліктів, сумнівів і протиріч його серце! Павличко як цілість – органічний витвір страшної комуністичної епохи. Незалежна Україна, до проголошення якої він доклав чимало сил, енергії і часу, оперувала його серце, вирізавши хвору частину. Поет почав нове життя.

                                                                               Місяць у Славуті

На жаль, я не був свідком, як розгортались події навколо збірки Дмитра Павличка "Правда кличе!", бо після зустрічі з ним 10 січня 1959 р. мене 27 січня разом з іншими студентами п'ятих курсів університету, що проходили навчання на кафедрі військової підготовки, забрали на стажування у м. Славуту Хмельницької обл., де була розміщена велика військова частина.

 

Минув тиждень, я трохи оговтався і написав першого листа батькам. Отримав відповідь і в нас почалося листування, до якого приєднався молодший брат школяр Микола. Ці листи зберегла мама і я їх наведу тут повністю. Вони дають уявлення, що мене в той час цікавило, які були в мене плани, як я старався заохотити до писання листів своїх братів: старшого Михайла, якого ми кликали Михась і молодшого Миколу – він був надзвичайно милою дитиною, всі ми його називали пестливим іменем Микольцьо, під яким він фігурує у моїх листах.

 Листи пригадали мені, що під час навчання в університеті я не розлучався з олівцями і пензлями. В той час у мене жевріла ще якась надія, що паралельно з літературною і мистецтвознавчою працею, до якої я себе готував, буду займатись малярством. У листах є й інші цікаві деталі, які не збереглися в пам'яті. В одному з листів до мене Михайло Косів згадує про долю збірки Д. Павличка "Правда кличе!". Наведу ці листи повністю:

 4.02. 1959 р.

Добрий день, дорогі батьки! Нарешті, вирішив написати Вам кілька слів не так для того, щоб сповістити Вам щось дуже цікаве, а більше для того, аби дізнатись про Ваше життя-буття. Маю надію, що Ви не будете надовго затягувати відповідь.

 Вчора минув рівно тиждень, як я надягнув військовий мундир і перейшов на солдатський пайок. З попереднім лаґером не може бути жодного порівняння. То небо і земля! По-перше, над нами не показує своєї влади всяка єфрейторня (як було в попередній раз) і ставлення до нас старших начальників тактовне, ввічливе, що для усіх нас було великою несподіванкою. Найбільшою подією в цьому тижні була бойова тривога. Це така річ, що її описати неможливо. Все рухається як по годиннику. Машини одна за одною повзуть без фар. З усіх боків чути гул моторів. Для першого разу це було дуже цікаво, але я не хотів би, щоб все це ще раз повторилось. Я так був замерз, що від мене відмовились руки і ноги, а до того ж – невиспаний і голодний. Снідали в лісі. Сіли просто на сніг і їли. Оце вся цікавість.

 Після проведення бойової тривоги я трохи хворію, тому звільнений від усіх занять, пов'язаних з ходьбою і бігом. Якісь неполадки зі шлунком. Можливо, одна з причин в тому, що я в університеті ненормально харчувався, занадто часто замість обіду їв хліб з гірчицею, які завжди є на столі у нашій студентській їдальні. Як приїду у Львів, то, можливо, доведеться робити операцію.

 Вас напевне цікавить, що я роблю, чим займаюсь. Розкажу. Роботи по вуха. Від ранку до вечора пишу лозунги, роблю копії з різних портретів, словом, виконую різні малярські роботи для оформлення кімнати культурного відпочинку (тут її називають "ленінською кімнатою "). Інших художників у нашому дивізіоні нема, тому моєю роботою задоволені. Судячи з усього, то буде основне моє заняття до кінця місяця. Кращого навіть в сні я не міг би побачити! Словом, я задоволений і дні минають досить швидко.

 Правду кажучи, я здогадувався, що мене чекає, тому на всякий випадок захопив з собою фарби, плакатні пера і пензлі. І вгадав, все це мені пригодилося. Не обходиться без того, щоб я не заглянув у книжку, бо для чого ж би я тоді брав піввалізки літератури? Отак минає моя служба. Встаємо о шостій год. Сніданок о восьмій, обід о четвертій, а вечеря о дев'ятій. Спати лягаємо о десятій.

 Про себе все. Тепер розкажіть мені, як Ваше здоров'я, чи підріс Микольцьо і чи робить зарядку. Як справи на роботі у тата, чи здорова мама і чи дальше Микольцьо отримує відмінні оцінки? Все це мене дуже цікавить, тому я просив би Вас про все це бодай коротко мені написати. Ага, чи твердо кинув курити тато, чи він тільки себе і нас дурить?

 Я втратив всякий зв'язок з Михасем. Якщо Ви щось знаєте про нього, то напишіть, а якщо отримали від нього листа, то в честь такої події пришліть мені адресу і я йому черкну кілька слів. Мене цікавить, які в нього умови, чи має він вільний час, бо про піхотинців (на відміну від артилеристів) доходять сумні вістки. От і все. Будемо ми тут до 27 лютого. День народження (відзначення. – Ред.) доведеться відмінити, у цьому питанні завжди маю якісь перешкоди.

 Вітайте усіх рідних, а також сусідів – Ваш син                                                                                                          Богдан.

 Наступного листа батькам я написав 14 лютого 1959 р., коли отримав листа від них. В листі є згадка про художника Володимира Патика, з яким я вже в той час підтримував тісні стосунки:

 14.02.59.

Добрий день, дорогі батьки!

Не можу Вам передати тої радості, яку приніс мені Ваш лист. Кожного дня питав, чи є мені лист і вже почав сумніватися, чи взагалі отримаю, аж тут раптом приносять. Дуже і дуже дякую. Добре, що Ви написали мені адресу Михася: заразом напишу і йому. Видно, що йому не солодко йде служба, якщо навіть на листа не спроможеться. Постараюсь трохи його розвеселити. Недалеко від нас стоїть якась піхотна частина. Тільки й чути як вдень, так і вночі – "у-ра!" та й "у-ра!" Боюсь, що він там геть скричить свій животик. А, крім того, стройова, фізкультура, біг, стрибки. Я йому щиро співчуваю. Якщо будете мені відписувати, то напишіть, що розказує вуйко Михась. Також напишіть, чи вже всі здорові, особливо Микольцьо, бо діти дуже важко переносять грип.

 У нас дальше продовжується карантин, бо епідемія грипу захопила велику територію. Зі Львова мені написала одна товаришка, що також захворіла. Вона сама з Ужгородського університету і приїхала у Львів, щоб розшукати деякі матеріали для своєї дипломної. Я з нею познайомився в читалці день перед від'їздом у Славуту. Влаштував її в гуртожиток до своїх дівчат, бо вона жила в готелі. Зараз вона вже вдома. Просить, щоб я приїхав в Ужгород і дуже дякує, що я допоміг їй зекономити гроші. Десь в середині березня думаю поїхати в Ужгород.

 Виїхали ми зі Львова 26-го о 5 год. (після обіду). Ранком я заходив до Патика. Він дуже жалів, що я їду. Я догадувався, що він мав для мене якусь роботу, але не питав про це, бо було незручно. Він дуже хотів намалювати мій портрет і навіть посадив перед себе, почав рисувати, але я такий неспокійний у позуванні, що в нього нічого не вийшло. Відклали на другий раз. Надіюсь, що другий візит нанесу йому вже у новому костюмі, бо вже гіршим дідом не можна бути, як я є. Трохи зле, що я взяв з собою капелюх, Він, напевно, знищиться, а може, і ні. Напишіть мені, чи хоч догадуєтесь, хто міг покрасти кури і чи ви заявили міліції. Якщо б я знав, хто це робить, то, мабуть, застрелив би чортового сина. Але не треба тим дуже перейматись, бо на все не вистачить нервів, а вони у всіх нас і так доволі потріпані.

 Тепер хочу особисто звернутись до тата і висловити йому найщирішу подяку за те, що пам'ятає про мою "наготу" і за те, що кинув курити. Ми часто з Михасем розмовляли про Твоє здоров'я і придумували різні плани (звичайно, на майбутнє) як би то зберегти Твоє і мамине здоров'я якнайдовше, бо, мабуть, усе життя не буде в нас ближчих і дорожчих людей. Як не близький чужий, то все-таки він не рідний і в тому я все більше і більше переконуюсь з кожним місяцем, тижнем і днем. Дасть Бог, може, я влаштуюсь на роботу у Львові і тоді будемо якось разом внормовувати своє життя. Думаю зараз тільки про наше спільне життя, бо моє особисте почнеться не швидше як на 30-му або 33-му році. Так думаю і так хочу. Добре було б, якщо б я міг влаштуватись у Ходорові на яких 2-3 роки. Поговоріть при нагоді із заврайвно. Про свою службу не маю нічого нового додати.

Цілую всіх – Ваш Богдан.

В конверт я вклав короткого листа до брата Миколи. Я дуже хотів, щоб він став серйозним і мудрим хлопцем, щоб добре вчився, щоб приніс усім нам радість:

 14.02.59 р.

Дорогий, любий Микольцю! Я давно був так радий, як сьогодні, коли отримав від тебе і від тата листа. Безмежно тобі дякую. Я не сподівався, що ти можеш писати такі гарні листи. Від твоєї ілюстрації в кінці листа так насміявся, що аж живіт болів. Дуже радий, що в тебе все успішно в школі. Якщо зумієш так продержатись до мого приїзду, то без подарунка не обійтись. Можеш не турбуватись, за це я вже подумаю, тільки гляди, не підведи.

 Кілька слів про себе. Зараз я повністю здоровий, почуваю себе прекрасно. В нас також епідемія грипу, але мене грип поки що не чіпає. Може, тому, що кожного дня я роблю зарядку, оббігши перед тим кілька разів навколо казарми. Словом, я дуже радий, що за місяць добре відпочину. Крім того, кожного дня я не розлучаюсь з пензлем. З усіх кінців тільки й чуєш: зробіть це, напишіть це, і так без кінця. В 1-й батареї є дуже хороший художник (старший лейтенант). Ми з ним подружились, і я багато від нього навчився, особливо в писанні літер. Як приїду, зможу тобі все докладно пояснити, щоб і ти навчився, якщо тебе це цікавитиме.

 За весь час всього один раз був у самому містечку Славуті. Славута набагато гірше (місто) за Ходорів, але славне тим, що через нього протікає річка Горинь, яку всі дуже люблять. Вона надзвичайно мальовнича і доволі глибока (3-4 метри). Не знаю, чи я згадував в попередньому листі, що в нашому дивізіоні, крім українців і росіян, є ще дуже багато грузинів, а також є вірмени, таджики, турки, молдавани, а навіть греки, болгари і багато інших (всіх щось 17). З грузинами і вірменами маю справжній клопіт: вони ніяк не можуть повірити, що я українець і приймають за свого. Кажуть, що я нічим не відрізняюсь від грузина. Не раз перед сном (після "отбою") як почнуть галайкати на різних мовах, то можна вмерти від сміху.

 Десь на днях чекаємо бойової тривоги. Як згадаю про це, то мороз по спині проходить. А може, пронесе! Дав би Бог! 27-го ранком ми вже виїдемо з Славути. Лист йде не довше 2-3 днів, то я надіюсь, отримати від тебе не менше 2-х листів. Пиши мені про все, бо я дуже скучив за домом і кожне слово буде для мене великою радістю. Ага! Ти пишеш, що не маєш що читати. В Михася я колись бачив книжку Шейніна «Давній знайомий». Візьми в бібліотеці і прочитай. Там знайдеш багато цікавого історичного матеріалу. Книжку писав слідчий, який був ознайомлений з усіма матеріалами підпільних організацій в Росії, особливо з судовими процесами над провокаторами. Обов'язково візьми цю книжку!

 І ще одно тебе попрошу. Якщо Михась не пише, то ти черкни йому на зло кілька слів. Тим застидаєш його, він почне писати. В армії дуже чекаєш на лист, хоч самому написати не завжди є час і не завжди є що, бо життя тут одноманітне і малопривабливе. Все побудоване на "приказах". А "приказ начальника – закон для подчиненных", як записано в Уставі. На тому кінчаю. Ще раз дякую тобі за лист і чекаю на другий.

Міцно-міцно цілую.                                                                                                                                   Твій брат Богдан.

 З табору я написав листа Михайлу Косіву. Просив його, щоб поінформував мене про літературне життя Львова, зокрема про долю збірки Павличка "Правда кличе". Минув місяць, і мені цікаво було дізнатись, як у подальшому розгорталися події, чи були рецензії на збірку, які претензії були до автора у партійного керівництва. Косів трохи затягнув з відповідаю, але 15 лютого все ж спромігся написати листа:

 

Хмельницька обл.,

м. Славута, в-ч 03102 "С",

Гориню Богдану

 

м. Львів, Коперніка 36-10,

Львів, 15 лютого 1959 р.                                                                         М. Косів.

Добрий день, Богдане!

Перш за все з глибоким каяттям прошу пробачення за те, що так довго не відповідав тобі. Але сам знаєш – екзамени, а ще й до того наша українська лінь. Я був упевнений, що ти напишеш, бо також хотів одержати від тебе листа. Радий, що воєнна служба йде у тебе добре. Що тобі про себе написати? Екзамени здав на "відмінно". Анатолій – майже на "відмінно". Має дві четвірки, а в Гонтаря – п'ять. Із сердечними справами у нього поступово все унормовується, але то не така легка справа. Кохання виліковують коханням. Зате Яцковський прогресує. Познайомився у бібліотеці з якоюсь Параскою і тепер не спить цілими ночами. Ми, звичайно, намагаємось підтримувати у його серці цей священний жар, переконати його, що його дівчина – це щось надзвичайне і що він ніколи вже більше такої не зустріне, так що справа приближається до весілля.

 Третьокурсники наші всі пороз'їжджались додому, а в нас завтра починається практика. Приїхав Тарас здавати екзамени. Він посилає тобі свій привіт і дуже жаліє, що в твоїй особі втратив об'єкт випробування людської терпеливості і своїх високохудожніх дотепів. Віталій дає йому рівноцінні відсічі, а Мельниченко паралізує всі його дії потойбічною неприступністю. Зате він частує нас щоранку й щовечора своїми глибокодумними філософсько-моралізаторськими роздумами про життя і літературу.

 Але досить про це. Від літературного життя Львова я під час екзаменів здорово відстав. Відносно Павличка ти, мабуть, чув уже. На його збірку не тільки рецензії немає, а вона взагалі знята з продажі. Обвинувачують Павличка в нахилі до націоналізму і антипартійності. Щось певне сказати тобі не можу, бо ніхто нічого не знає (підкр. моє – Б. Г ).

 Сьогодні у Львові був день літератури: були у магазинах Вільде, Козланюк, Мельничук, Лук'янович і ін. Лучук нас не забуває. Недавно читав нам цикл віршів про табори (воєнні). Так, так, не дивуйся. Його зараз взагалі переслідують цикли. Ще написав цикл "Проти грипу ". Вірші хороші.

 Ну от і все, друже. Посилаю тобі лист, що прийшов на твою адресу. Пиши, з радістю відповідатиму. Передавай привіт усім нашим. Бувай здоров. Привіт тобі від Анатолія. Міцно тисну твою солдатську руку.

 Повідомлення у листі Михайла Косіва про звинувачення Павличка мене дуже засмутило і стривожило. Про це я написав братові Миколі:

                                                                                                                                                                      м. Славута, 21.02.59 р.

Добрий день, дорогий, коханий Микольцю!

Ти так обрадував мене своїм листом, що я зразу відписую, щоб висловити тобі найщирішу подяку. Як жаль, що ми не переписувалися скоріше, а це так цікаво. Тепер ми будемо листуватися весь час. Договорились? Мої листи зі Львова будуть більше цікаві, бо там життя багатше, ніж в армії, кожен день приносить щось нове, а тут казарми, не смієш ходити сам, бо за "самовольную отлучку" є спеціальна стаття.

 За останній тиждень коло мене не відбулось особливих змін, але зате трапились дві жахливі події в полку. Один шофер, намагаючись "подзаработать", набрав повну машину людей, які поверталися з базару. При величезній швидкості машина на повороті перекинулась. З двадцяти людей троє померло зразу, троє через кілька днів, п'ятеро при смерті, решта залишиться навіки каліками. Серед померлих жінка, яка залишила шестеро дітей. Найменшій дитині три місяці. Невдовзі повинен відбутися суд.

 24 (лютого) наша батарея їде на "стрельби". Якщо нас заберуть, то, крім того, що я добре намерзнусь, моє повернення може затягнутись, але не довше як на день-два. Ти постарайся відписати того ж дня, коли отримаєш листа, бо інакше твій лист може не застати мене. Напиши мені, чи отримали ви листа від Михася і що він пише. Я поки що не навів з ним зв'язків, але зроблю це завтра, бо вже стидно перед ним. Він придирливий до моїх листів, тому йому не так просто написати.

 Кілька днів тому отримав листа від товариша зі Львова. Його повідомлення мене дуже засмутило. Він пише, що збірка Павличка "Правда кличе!" знята з продажі (заборонена). Його звинувачують в націоналізмі і антипартійності. Тепер йому важко буде щось надрукувати. А може, справа стоїть не так різко, як мені написав товариш. Швидше б у Львів, а там докладно все взнаю і зможу тобі розповісти...

 Як і на початку, основне моє заняття – малювання. Я дуже радий, що так склались обставини. Крім того, ходжу на спеціальні заняття, які в більшості бувають в полі. Побути 5-6 годин на морозі нелегка штука, але що солдат не перенесе!

 Микольцю! Ти дуже потішив мене, що так багато читаєш. Я тільки боюсь, щоб ти не занадто швидко "поїдав" ці книжки, бо в такому випадку з них мало користі. Ти питаєш, де книжка "День писателя". Вона зі мною. Через тиждень я вже привезу тобі її і ти зможеш прочитати. Чи взяв ти Стороженка в Ошуста? Чи порядок між книжками? Приїду і побачу, як ти виконав моє прохання.

 Позавчора я прочитав солдатам лекцію "Про сновидіння і гіпноз". Пройшла цікаво. Зараз повністю здоровий. Роблю зарядку, вмиваюсь до пояса холодною водою. Скріпляй і ти своє здоров'я зарядкою і мийся в холодній воді, щоб по приїзді ми могли побитись на "кулачки". На цьому кінчаю. Цілую тебе, тата і маму міцно-міцно. Негайно відписуй!

Твій брат Богдан.

                                                                                  Захист дипломної

Написану від руки дипломну роботу я кілька вечорів диктував на машинку секретарці Львівського обласного управління культури. Вона залишалась після роботи, передруковуючи на машинці за відповідну плату статті і книжки письменникам, дипломні роботи для випускників. До дня захисту диплома залишалося обмаль часу, а тому доводилось диктувати текст до 11-12 год. ночі. Секретарка, російськомовна жінка середніх років, постійно дратувала мене, коли перед цитатами я диктував "відкрити лапки", а в кінці цитат "закрити лапки". Вона на хвилину переривала друкування і, загадково всміхаючись, питала мене:

- Сынок, откуда ты знаешь "лапки вверх, лапки вниз?" Кто тебя этого научил? Можешь мне это сказать?

 Ці постійні запитання мене сильно конфузили, я починав збиватись у читанні тексту, а секретарка, випинаючи пишні груди, реготала на цілий кабінет, не припиняючи клацати клавішами. Я уважно глянув на її обличчя. Воно нагадувало пом'яте яблуко, з якого витиснули сік. "Шльондра" – подумав я, продовжуючи диктувати. Але як тільки підходили до чергової цитати, все повторювалось. То було не друкування, а каторга, бо кожна хвилина була дорога, а тут ці непристойні запитання і реготи. Нарешті, дипломна була передрукована і я вручив її своєму керівнику професору Рудницькому.

 У день захисту він віддав мені дипломну роботу зі своїм відгуком, в якому писав, що це один із тих рідкісних випадків у його практиці, коли дипломну можна захищати як кандидатську дисертацію. Спеціально на мій захист запросили ректора університету Євгена Назаренка. Рецензію написав професор Михайло Шаховський. Зазначив у виступі, що дипломна робота Гориня заслуговує на те, щоб бути надрукованою.

Ректор попросив, щоб дали йому текст. Уважно читав зміст, переглянув окремі сторінки й після захисту сказав уголос, звертаючись до професора Шаховського:

- Семене Михайловичу, віднесіть цю роботу у журнал "Жовтень" і скажіть редактору, що ректор рекомендує дипломну роботу Гориня до друку!

Ці слова присутні схвалили оплесками, ректор вийшов, мене усі вітали з великим успіхом. Наступного дня викладачі кафедри української літератури Василь Лесик і Олексій Мороз сказали мені, що є така думка, щоб направити мене на працю в Інститут суспільних наук. Якраз працює комісія з розподілення і там обговорюватимуть це питання.

 - У вас є ще один примірник дипломної? – раптом запитав мене Олексій Мороз.

- Так.

- Я хотів би прочитати, мене дещо зацікавило з того, про що ви говорили на захисті.

 Моя душа квітувала від радості, але радість була передчасною.

                                                                                 Виклик у спецвідділ КГБ

Я на "відмінно" захистив дипломну, склав на "відмінно" державний екзамен з марксизму-ленінізму, залишився екзамен з української мови, після складання якого – розподіл на працю. Мене зігрівала думка, що моє направлення уже вирішене – не могли ж Лесик і Мороз безпідставно говорити, що є думка направити мене в Інститут суспільних наук. Мабуть, ректор, ознайомившись із дипломною роботою під час захисту, піддав їм таку думку – подумав я. Уява вимальовувала перспективу: кандидатська дисертація, докторська. Коли я йшов на кафедру української літератури віддати позичені книжки (щоб не було боргу при підписанні обхідного листка), мене перестрів високий чоловік зі шкіряною папкою у руці й сказав, щоб я наступного дня зранку зайшов у спецвідділ. Я запитав:

- А де це?

- Залізні двері біля кафедри філософії. Знаєте?

- До кого? – спантеличено запитав я.

- Спросите Валентина Федоровича Кравченко, – перейшов він на російську мову, але закінчив українською:

- Буду чекати.

 Жодного разу за п'ять років не був я у кабінеті спецвідділу, ні від кого не чув, хто такий Валентин Федорович Кравченко, та тепер це ім'я глибоко врізалося мені у пам'ять. Залізні двері біля кафедри філософії не раз впадали мені у вічі. Таких дверей не було на жодній кафедрі. Віддавало від них якоюсь загадковістю, але хто там працював і яку роботу виконував – на цю тему в мене ні з ким не було розмови. Ще коли виключали з університету Михайла Гончара, пройшов слух, що ним зацікавився спецвідділ. Звичайно, я не був такий наївний, щоб не розуміти, що спецвідділ означає університетське КГБ, але не міг збагнути, чому після захисту дипломної з відмінною оцінкою і здачі "на відмінно" екзамену з марксизму-ленінізму мною зацікавилось КГБ. Від несподіваного виклику якось тривожно стиснулося серце. Що може означати цей виклик? Такий невідповідний час, треба готувати екзамен з української мови, а тут виклик. Почав пригадувати усі допущені в розмовах з багатьма людьми помилки. Читання студентам різних факультетів віршів із забороненої збірки Павличка "Правда кличе!": "Ти зрікся мови рідної", "Коли умер кривавий Торквемада", розмови про працю Франка "Що таке поступ", про статті, прочитані у "Літературно-науковому вістнику", до складання бібліографії якого мене залучив завідувач кабінету франкознавства Ярослав Шуст. То де і коли допустив я фатальну помилку, на чому погорів? Плюгаві смішки кидав у мій бік на підпитку Богдан Василевич:

- Кажуть, ти представник нової генерації, а я дегенерації? Хі-хі!

 Огидний тип, масний, справді дегенеративний, але чому сам це рекламує? Почав перебирати у пам'яті всіх однокурсників, з якими мав розмови, суперечки. Картав себе за нестриманість в дискусіях, у задиркуватих питаннях під час практичних занять. У голові дзвеніло від невідомості. Нарешті, наче осінило. Згадав.

 У квітні 1959 року в Ризькому університеті ім. Петра Стучки була запланована міжреспубліканська наукова студентська конференція з гуманітарних питань. Прийшло запрошення у Львівський університет. Обговорювали кандидатури. Через те, що я очолював науковий студентський гурток, був членом наукового студентського товариства, вибір випав на мене. Викликав ректор, запитав, чи можу я прочитати наукову доповідь на міжреспубліканській студентській конференції і якщо так, то на яку тему. Я відповів, що працюю над питаннями психології творчості й готовий таку доповідь прочитати, бо це тема моєї дипломної. Мені оформили відрядження у Ригу з 19 по 23 квітня. Перед від'їздом я ще встиг виступити на XIII науковій студентській конференції, що з 14 по 17 квітня проходила у Львівському університеті. Боязливий Ярослав Іванович Шуст, який зголосився бути керівником моєї доповіді, назвав її «Питання поетичної майстерності в розвідці Івана Франка "Із секретів поетичної творчості"», таку назву подав для програми конференції, що вийшла окремою брошурою, але у своїй доповіді говорив я не про поетичну майстерність, а про питання психології художньої творчості. Доповідь була відзначена як одна з найкращих, і я їхав до Риги окрилений. 19 квітня вже був у Ризькому університеті.

 Тому що конференція міжреспубліканська, список виступаючих великий. Доповідачів, відповідно до тем, розбили по секціях: історія літератури, теорія тощо. Мене записали у секцію теорії, поселили до гуртожитку, який ніхто не сторожив, – учасники конференції могли прийти о будь-якій годині. Я познайомився з багатьма студентами і викладачами. Доповідь виголосив експромтом. У мене була добра пам'ять, і я міг вільно оперувати цитатами з праць Вундта, Рібо, Ломброзо, Потебні, Франка без всяких шпаргалок. Доповідь зробила фурор. То був успіх, великий успіх, про це говорили викладачі під час обговорення доповідей. На підсумковому пленарному засіданні 23 квітня знову відзначили мою доповідь, вручили цінний подарунок – "Ян Райнис. Собрание сочинений в трех томах. Рига, 1954". Від такого успіху в мене трохи закрутилась голова. У моєму розпорядженні був майже цілий день – потяг на Львів відходив пізно ввечері.

Коли я роздумував, як мені провести день, до мене підійшли двоє молодих мужчин, привітали мене з нагородою, сказали, що чули мій виступ, що усі захоплені моєю доповіддю, на цю тему багато розмов серед викладачів і студентів. Запитали, які мої плани, а коли почули, що особливих планів не маю, запропонували, якщо я не заперечую, ознайомитися з містом, побачити море, купатися ще холодно, але можна подихати морським повітрям, відпочити. У їхньому розпорядженні була машина. Я запитав, де вони працюють і почув відповідь, що у Ризькому університеті, на кафедрі латиської літератури. Це аналогічно до вашої кафедри української літератури – пояснив один з них із усміхом. Мене спочатку повезли до пам'ятника Свободи. Я був вражений: у центрі міста пам'ятник Свободи, побудований ще до того часу, як Латвія ввійшла до складу СРСР. І його не зруйнували? – дивувався я. Мої знайомі перекинулися

словами і сказали, що поїдемо на славне Ризьке кладовище, щоб показати мені пам'ятник Яну Райнісу, тритомник якого мені подарували. Пам'ятник – юнак, що тягнеться до сонця, – справив на мене велике враження. Море мені не сподобалось. Вода якась жовта, брудна, холодна. Мене навчили розгрібати паличкою пісок і шукати бурштин. Його справді було багато. Після кожного припливу і відпливу морських хвиль у піску залишались маленькі грудочки бурштину, але траплялись і великі кусні. Наближався вечір, було холодно, і ми поїхали на помешкання одного із тих двох знайомих. На столі горілка, вино. Відкрили консерви. Під час розмови на різні теми я розгарячився і почав розповідати про русифікацію в Україні. Словом, наговорив багато зайвого. Це тепер прийшло запізніле усвідомлення. І хто тих два типи, що мене возили по місту, на кладовище, на море?

 Щоб не пропадав день, о 9-й ранку я постукав у залізні двері. Нічого не чути, ніхто не відповідає. Побачив ґудзик дзвінка. Виглянула молода жінка, мабуть, секретарка.

- Вы к кому? – запитала російською мовою.

- До Валентина Федоровича Кравченка, – випалив я.

- Заходите.

 Валентин Федорови встав з-за столу, і я побачив, якого він височезного росту. Мабуть, зо два метри, а може, навіть трохи більше. Він почав зовсім з несподіваного для мене питання:

- Кажуть, ви успішно захистили дипломну роботу.

- Так, – коротко відповів я, перебуваючи весь у напрузі, намагаючись вгадати, якими будуть наступні питання.

- І марксизм здали на "відмінно"?

- Так.

- І ви вважаєте, що знаєте марксизм?

- В іншому випадку мені б не поставили "відмінно".

- А свої запитання на практичних заняттях з марксизму пам'ятаєте? Мовчите? А патякання у Ризі? Також забули? А ми все знаємо і все пам'ятаємо. Готуєтесь до праці у Львові?

 Я мовчав.

- Нахваляєтесь, що будете працювати в Інституті суспільних наук? Викиньте з голови цю ілюзію. Ми краще знаємо, де вам працювати: поїдете у Кіровоград, там для вас знайдуть роботу. І пам'ятайте: де б ви не були, ми все будемо бачити і все будемо знати.

 Тими словами він вдарив мене, наче довбнею по голові. Через два дні останній державний екзамен – з української мови. Коли відповідав, то члени державної комісії мене майже не слухали, про щось перемовлялись. Я почув: "задовільно". Після майже тріумфального захисту дипломної, після успішного складення марксизму отримати "задовільно"... Душу пекла гіркота.

 17 червня 1959 р. я отримав диплом разом з випискою із залікової книжки.

З усіх дисциплін у мене були оцінки "добре" і "відмінно" – жодної трійки: історія філософії – "відмінно", латинська мова – "відмінно", сучасна українська мова – "відмінно", основи літературознавства – "відмінно", українська усна народна творчість – "відмінно", курсові роботи – "відмінно". Інші дисципліни – "добре". Дипломна робота –"відмінно". Державні екзамени: основи марксизму ленінізму – "відмінно" і останній екзамен – з сучасної української мови – "задовільно".

 Після зустрічі з чекістом Кравченком на кафедрі мене не пізнавали, не дивились у вічі. Завідувача кафедрою української літератури Мороза і декана філологічного факультету Лесика, які першими сповістили мені, що буду направлений в Інститут суспільних наук, наче хто підмінив. Вітались пісно, холодно, офіційно, не вступали у розмову. А секретар парторганізації Неборячок якось зловісно блимнув на мене очима. Я зрозумів, що всі вони поінформовані про розмову зі мною Кравченка, про зміну мого направлення, можливо, на цю тему була мова на засіданні кафедри. Коли невдовзі випускники філфаку стали у чергу, щоб отримати направлення, у моїй душі ще теплилась якась надія, що все буде добре, що до думки Кравченка ніхто не прислухається. Прислухались: напроти прізвища Горинь Б. М. у книзі був запис: "Направити у розпорядження Кіровоградського облвно".

 Не було ради, треба було готуватись у дорогу. Мати і брат Михайло моїм направленням не дуже були засмучені й мені радили не дуже тим перейматись.

- Ось я уже п'ять років працюю у різних місцях – і нічого страшного у тому немає. Поїдеш на Кіровоградщину, ти вже ту область знаєш, глибше пізнаєш життя, а якщо тобі більше пощастить, то поступиш в аспірантуру! – потішав мене брат Михайло.

 Батько, як звикле, лаяв москалів. Мати чомусь дала мені на дорогу подушку і одіяло, я підібрав цілу валізку книжок і з тим тягарем поїхав до Кіровограда, розпитав, де знаходиться облвно, дочекався своєї черги. Завідуючий облвно зробив великі очі:

- У нас є свій педінститут, ми не знаємо, куди своїх випускників примістити, а тут ще ви приїхали. Уроками української мови і літератури забезпечити вас не можемо, це я вам заявляю категорично. Можу вам дати уроки співу, і якщо погоджуєтесь, то знайду місце.

- Не погоджуюсь, краще уроки малювання.

- Тут у нас усі малюють, а уроки співу вести нікому. То як? Даєте згоду на уроки співу?

- Ні, мене направили як учителя української мови і літератури.

- Повторюю категорично, немає місця для філолога. Не знаю, що з вами робити. Придумайте якусь причину, і я вам дам відкріплення. Напишіть, що ви хворі або що батьки хворі – для мене це не має жодного значення, головне, щоб була ваша заява. Як напишете, заходьте без черги.

Я сидів у приймальні й думав. Не випадало мені писати, що я хворий, бо хворим себе не почував. Нарешті, придумав і написав: "У зв'язку з підготовкою до вступу в аспірантуру прошу дати мені відкріплення з Кіровоградського облвно".

Тут же, при мені секретарка настукала на машинці під диктовку завідувача: "Відкріпити Гориня Б. М. від Кіровоградського облвно у зв'язку з підготовкою до вступу в аспірантуру" (підпис, печатка). З тим документом і тяжкою валізою, яку не ніс, а волік по дорозі, приплентався на вокзал. З ранку нічого не їв, голова болить, треба було б щось пошукати поїсти, але як з таким тягарем ходити по вокзалу. Почекав, коли буде поїзд на Київ, із пересадкою вирушив до Львова і приміським поїздом прибув до Ходорова. Докладно розповів батькам про пригоди у Кіровограді. Вислухавши історію, батько "потішив", що то ще не все, у спокої мене не залишать, він знає з польського досвіду, що досить раз попасти на замітку поліції, то вже на все життя. Я батьковим словам не дуже хотів вірити: одна справа при Польщі, а інша тепер.

- Ну-ну, – сказав батько, – побачимо.

Мати була дуже невдоволена, що я повернувся:

- Що ж ти будеш тепер робити?

- Їду до Львова, може, щось знайду.