Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Не тільки про себе (автор: Горинь Богдан)

опубліковано 8 лист. 2013 р., 11:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 лист. 2013 р., 10:28 ]

РОМАН-КОЛАЖ У ТРЬОХ КНИГАХ

КНИГА ПЕРША (1955-1965)

 

Київ, Університетське видавництво «ПУЛЬСАРИ». 2006

 

Архітектоніку першої книги багатопланового роману-колажу Богдана Гориня «Не тільки про себе» формують нотатки, листи, спогади, щоденники, документи, фотографії та інший «будівельний» матеріал. Зі сторінок щоденникових записів постають колоритні постаті письменників – сучасників Івана Франка: Дениса Лукіяновича, Михайла Яцкова та Михайла Рудницького, з якими був знайомий автор. Читач дізнається про маловідомі факти життєвої та творчої біографії багатьох письменників і мистців, рідних, друзів і приятелів Богдана Гориня. Паралельно розкриваються сторінки життєвого й творчого шляху автора, праця у царинах наукових досліджень, літературної й мистецької критики, активна участь у русі шістдесятників, в організації друку і поширення самвидаву.

 

Опубліковані у книзі документи поглиблюють її пізнавальну вартість.

 

Автор висловлює сердечно подяку:

ЛЮДМИЛІ ЗАКРЕВСЬКІЙ –

депутату Київської міської ради, заступнику голови фракції Виборчою блоку Віктора Ющенка "Наша Україна " в Київраді,

 

ОЛЕКСАНДРУ ЧОРНОВОЛЕНКУ –

народному депутату України, голові Київської міської організації Народного Руху України,

 

київським та львівським доброчинцям —

за сприяння у виданні цієї книги.

 

Окрема подяка

журналісту МИРОСЛАВУ ЛЕВИЦЬКОМУ за поради

й технічну допомогу під час праці над книгою.

  

УЧАСНИКАМ

РУХУ

ШІСТДЕСЯТНИКІВ

ПРИСВЯЧУЮ

Автор

   

ОБИРАЮ КОЛАЖ

Чому колаж? Пояснюю. Останніми роками в Україні значно зросла кількість мемуарної літератури. Впродовж довгих десятиріч комуністичного режиму це був найбідніший жанр, але ситуація почала виправлятись. Прочитавши кілька книжок і журнальних публікацій, в яких автори описують події минулого, я звернув увагу, що в спогадах, написаних через тридцять, сорок, тим більше п'ятдесят років після подій, які відбувалися, вкрадається багато помилок, неточностей, а то й просто вигадок, написаних з позицій того дня, настрою, ситуації, – словом, того часу, коли писалися спогади. То чи можна у такому разі їм вірити?

 

Відповідаю: можна, але зі значними застереженнями, оскільки люди і події, життєві колізії постають у спогадах не такими, як вони були насправді, а часто зовсім іншими, такими, як їх витворила уява автора. Ось чому у спогадах не варто прискіпливо дошукуватись достовірності, спогади – це більше мемуарна белетристика, ніж документ часу. У багатьох спогадах подибуємо сторінки, в яких пам'ять змістила роки, а уява компенсувала те, що забулося, – характерне явище для спогадів багатьох письменників, яким важко загнуздати творчу фантазію. Науковці, які при дослідженні суспільних, політичних, мистецьких і літературних процесів опираються на спогади письменників як на джерельний матеріал, наражаються на небезпеку допустити викривлення як у висвітленні складних сторінок історії, так і в характеристиці тих чи тих її учасників.

 

Застереження, які виникли у мене щодо спогадів як одного з найпопулярніших літературних жанрів, схилили мене до думки, що при побудові книги "Не тільки про себе" буду звертатись не лише до спогадів. Очевидно, без спогадів мені не обійтись, але щоб уникнути прикрих неточностей і викривлень у розповідях про час і людей, вирішив скористатися записними книжками і листами. На них можу посилатись як на достовірне джерело, разом з документами і фотографіями, коментарями і примітками, іншим розмаїтим матеріалом вони стануть основою моєї книги. Якщо у спогадах опис подій і датування часто бувають розпливчасті, документи, щоденники, листи, як правило, фіксують не тільки рік, а й місяць і число, коли відбувалась та чи та подія, зустріч, розмова тощо. Під тим оглядом щоденники і листи є документами часу і можуть розцінюватись як джерельний матеріал.

 

Проте записи, спогади, щоденники, листи також бувають різні. Кожен із цих жанрів має свої вади і свої достоїнства. Буває, що записи, щоденники і листи переобтяжено зайвими деталями, які мало що говорять про час і людей, а з іншого боку, усі ці деталі – своєрідний антураж, без якого важко відтворити правдивість подій, що відбувались, і участь у них тих чи тих осіб. У спогадах деталі переважно пропадають, узагальнюються, а що забулося, доповнюється вигадками, іноді дуже далекими від правди. У спогадах автор реконструює події, наче архітектор старовинні будівлі, відтворюючи їх із залишків того, що збереглося, і в результаті виходить цілість, яка нерідко має мало спільного з тим, що було насправді. Хоча бувають спогади й іншого типу, написані з великою відповідальністю за кожне речення, кожне слово, особливо, якщо при писанні використовувались додаткові матеріали або якщо в автора феноменальна пам'ять, та це швидше виняток, ніж правило.

 

Тут мимовільно виникає питання: як бути з чистотою жанру? Якщо книга побудована з різних матеріалів – спогадів, щоденників, записів, документів, листів, світлин, то як визначити її жанр? На це питання допомагає відповісти досвід мистців. Ще на початку XX ст. Пікассо, Брак, Архипенко використовували для побудови своїх творів не традиційні для образотворчого мистецтва матеріали: бляху, дріт, дерево, скло, папір, тканину, дзеркала, фотографії, пластик тощо. У 60-ті й пізніші роки XX ст. чимало українських мистців у пошуках нових засобів вираження, окрім використання фарб, наклеювали на площину різні матеріали – тканини, шматочки дерева, а навіть, як це практикувала Алла Горська, обривки газет. Так утверджувався в українському мистецтві прийом колажу, який у подальшому розвитку набув ще більшої розмаїтості.

 

У мистецькій практиці колаж (від франц. соllage) це наклеювання на певну основу різних матеріалів, що в цілості творять картину чи скульптуру. А хіба час не наклеює на людське життя різні за змістом, формою, кольором і фактурою матеріали? Від поєднання і зведення у цілість під однією назвою "Не тільки про себе" матеріалів різного кольору, виду, фактури і народилась жанрова своєрідність книги роман-колаж. У цьому, запозиченому з мистецької практики прийомі знайде своє місце "всяка всячина" все, що існувало розрізнено, окремо, становитиме будівельний матеріал книги.

 

Прискіпливий читач має підставу запитати: чому колаж, а не есей і у чому власне відмінність колажу від есею, якщо останній також дозволяє використовувати різноманітні матеріали, в тому числі документальні? Таке питання цілком доречне і потребує відповіді. Справді, в романі-есеї Петра Дідовича, надрукованому в журналі "Дзвін", крім канви спогадів, подано ряд його листів і листів до нього, а в моєму романі-есеї "Туга Віктора Цимбала", крім листів, наведено ряд документів, цитат, фотографій. Здавалося б, що есей і колаж одне і те ж, але насправді між ними існує суттєва різниця. Полягає вона у тому, що роман-есей має у своїй побудові тематичний сюжетний стрижень розповідь про себе або про обраного героя, тоді як колаж дає можливість водночас розкривати кілька чи кільканадцять автономних тем, сюжетів, вводити складові, які можуть існувати самі по собі, незалежно, але у складній архітектонічній будівлі несуть конструктивне навантаження, підпорядковані цілості.

 

У моєму архіві збереглися листи брата Михайла Гориня, написані у далекі п'ятдесяті роки, листи Івана Світличного, шістдесятника із Сум Геннадія Петрова, юної Світлани Йовенко, кілька листів Василя Стуса, Ігоря Калинця, Михайлини Коцюбинської, по одному-два листи від Ореста Зілинського, Зіни Геник-Березовської, Віри Вовк, Омеляна Мазурика перелік можна було б продовжувати. У тих листах міститься інформація, яка додає нові штрихи для характеристики часу і цих постатей. В обраному жанрі роману-колажу вони разом з великою кількістю ілюстративного матеріалу знайдуть належне місце, як і деякі унікальні документи стенограми, протоколи обшуків, заяви, повістки про виклик у прокуратуру тощо.

 

Ще зі студентських років був упевнений, що нотатки, які я з перервами робив упродовж багатьох років, стануть мені у пригоді, коли опрацьовуватиму ту чи ту літературну тему. На таку думку наштовхували мене, з одного боку, щоденники і записні книжки різних письменників, які я вивчав, зацікавившись психологією творчості, а з іншого боку, поради деяких університетських викладачів, що заохочували студентів невідкладно записувати враження про цікаві зустрічі, книжки, театральні вистави, фільми й різні літературні події. До таких наставників належав професор Михайло Рудницький він у роки мого навчання в університеті писав спогади "Письменники зблизька" (надруковані у трьох книгах).

 

Коли 1958 року з'явилась у книгарнях перша книжка його спогадів, у студентському середовищі її активно обговорювали. І хоча її тираж був 5500 примірників, але до кінця року вона розійшлася. Книжка мала дивовижний успіх, її поява була новим явищем у літературному житті. По суті, Рудницький започаткував у післявоєнні роки відродження мемуарного жанру, за яким зголоднів читач. Студенти жадібно вичитували цікаві деталі про життя і творчість Івана Франка, Михайла Павлика, Леся Мартовича, Василя Стефаника, Осипа Маковея та Марка Черемшини. Подробиць про їхнє життя і творчість було так багато, що мимовільно виникало питання, що в тих оповідях є правдою, а що вигадкою. Поет Володимир Лучук, з яким я здружився ще у студентські роки, настійно мене переконував, що у спогадах Рудницького більше вигадок, ніж правди. Важко було повірити у справедливість такої нищівної оцінки книжки авторитетного професора, однієї з найколоритніших постатей в українському письменстві. Щоб сказати, що це правда чи вигадка, потрібно було мати альтернативний матеріал, а що можна було протиставити писанням Рудницького, коли він з такою цікавістю, фаховою вправністю й іскристим гумором розповідав про видатних письменників 19-го поч. 20-го ст., яких він особисто знав? Невдовзі все прояснилось.

 

У 1963-1964 рр., коли українська література, а з нею українська громадська думка пробудились до нового життя, Рудницький задекларував себе як письменник, що не зміг звільнитись від режимних ланцюгів. Це особливо стало відчутним, коли він надрукував у 1964 році свою третю книжку "Письменники зблизька". З-під руки досвідченого літератора з'явилось у світ писання з фальшивими акцентами, з намаганням догодити комуністичному режимові. Те, що опублікував Рудницький, не мало нічого спільного з тим, що говорив він не тільки у розмові зі мною, але й при велелюдних аудиторіях. Про багато що говорить освідчення, яким відкривається книжка: "Коли свіжий вітер з Радянської України очистив прогнилу атмосферу, отруєну пропагандою націоналізму, свідомість того, що на західноукраїнських землях починається доба нової культури та мистецтва, надолужила мої і всіх тих, хто блукав манівцями, даремно прогаяні роки ". То була одверта фальш.

 

Третя книжка Михайла Рудницького "Письменники зблизька" переконала мене, що Володимир Лучук, якщо не повністю, то принаймні частково мав рацію. У книжці є розповідь про колишнього молодомузівця Михайла Яцкова, з яким був я близько знайомий, часто відвідував його помешкання на вул. Мечникова, а тому немало здивувався, коли прочитав у Рудницького, що "за три дні перед своєю смертю" письменник "повернув голову до своєї шафи" з книжками і почав роздумувати, нащо йому тепер ці книжки. Річ у тім, що не міг Рудницький з Яцковим розмовляти в його помешканні за три дні перед смертю, бо у той час хворий письменник уже лежав у т.зв. "обкомівській" лікарні.

 

Особливо вразили мене своєю фальшю акценти, зроблені автором у спогадах про Петра Карманського і Ярослава Галана. Неприємно різали вухо декларації на зразок: "З осені 1939 року Карманський разом з мільйонами громадян західних областей України, визволених Червоною Армією, вдихнув на повні груди свіже повітря і почав нове життя". Яким було це "свіже повітря" і це "нове життя", львів'яни у 1964 році ще не встигли забути. Після таких речень довіра до спогадів Рудницького була підірвана. За всієї поваги до нього як до цікавого співбесідника, викладача і керівника моєї дипломної роботи третя книжка його спогадів остаточно переконала мене у перевазі невідкладно зроблених записів про якусь зустріч чи подію над тими фантазіями, які помістив шановний професор у своїх трьох книгах "Письменники зблизька". Як белетристичні оповідання про письменників вони не позбавлені цікавості, та не слід шукати в цих оповіданнях найголовнішого – достовірного фактажу, правди. Це зміцнило моє бажання робити час від часу записи про цікаві події, розмови, зустрічі того ж дня, у нічні години, не відкладаючи на "потім".

 

Принагідно хочу зазначити, що у мої студентські й пізніші роки у Львові проживало чимало людей похилого віку – живих свідків української історії і культури кінця 19-го початку 20-го століть. Деякі з них добре знали Івана Франка і його сучасників, інші перейшли крізь вир Першої і Другої світових воєн, багато пережили й передумали, мали великий багаж знань і вражень для порівнянь. Вдячний долі, що із багатьма з них – Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцковим, Михайлом Рудницьким, Григорієм Смольським, Іваном Северою, Іриною Вільде, Ярославою Музикою, Вірою Свєнціцькою, Євгеном Дзиндрою, Леопольдом Левицьким та багатьма іншими мені пощастило бути близько знайомим, часто зустрічатися, уважно вислуховувати їхні думки, спогади, вести на різні теми розмови, а іноді й гострі (як з Іриною Вільде, Михайлом Рудницьким, Леопольдом Левицьким) суперечки.

 

Не дивлячись на молоді роки, я все ж усвідомлював документальну вагомість багато чого з того, що чув від тих людей, а тому вважав, що це не має пропасти. Працюючи над книжками у бібліотеці чи вдома, роблячи виписки з тої чи тої книжки, я часто вставляв між цитатами свої записи. Цю практику почав застосовувати після того, коли за конспекти статей С. Петлюри, надрукованих у московському журналі Украинская жизнь", був виключений з університету старший від мене на один курс Михайло Гончар. Отже, хтось ретельно перевіряв, над чим працюють студенти, що конспектують. Маскування своїх записів серед інших цитат особливо виправдало себе у концтаборі, а тому їм пощастило вціліти, бо у зошиті для конспектів був названий автор книги, рік видання, сторінки, а що було між цитатами, не так легко було відшукати. У концтаборі № 11 у Мордовії я під виглядом конспектування праць Чернишевського, Бєлінського, публікацій у літературних і мистецьких журналах писав статті про творчість Опанаса Заливахи, Івана Драча, Михайла Осадчого, Миколи Воробйова, перебиваючи власні міркування цитатами з книжок та журналів. Це давало можливість написане передавати на волю через тих, що звільнялися, а решту перевезти самому, коли закінчився строк перебування у концтаборі. Отже, це був добрий, перевірений для радянських часів спосіб зберегти записи.

 

До арешту хотілося мати й окрему, підручну записну книжку що у часи тотального стеження не дуже було розумно, точніше – дуже нерозумно. На відміну від конспектів, в яких між цитатами збереглись щоденникові записи, блокнотам повезло менше. Хоча й тут були винятки. Річ у тім, що я не мав свого помешкання, кілька разів переїжджав з однієї квартири на іншу, а тому мої книжки, конспекти, рукописи були в різних місцях – частково у моїх батьків, частково у надійних друзів, а частково на помешканні, яке я винаймав. Коли мене заарештували, то перший обшук працівники КГБ робили в моїй присутності цілу ніч, закінчили його аж під ранок, а потім приходили ще раз. З протоколами цих обшуків, з абсурдним вилученням літератури, яка не мала жодного відношення до кримінальної справи, читач матиме можливість ознайомитись у наступній книзі цього роману-колажу.

 

Коли у 1968 році я повернувся з Мордовії, дружина брата Михайла Ольга сказала мені, що вимушена була забрати усі мої книжки, рукописи, колекцію картин і графіки разом з деякими предметами побуту до себе на квартиру, бо такою була вимога господині, в якої я мешкав. Я також дізнався, що Ользі КГБ повернуло чималу кількість вилучених під час обшуку моїх листів, конспектів, рукописів, книжок, які не було долучено до справи. Отже, не все пропало, хоча й не все збереглось, але й те, що дивом вціліло, надіюся, викличе інтерес у читача, перед яким постануть цікаві постаті й маловідомі сторінки з українського літературного, мистецького, наукового, громадського і політичного життя, переломлені крізь призму індивідуального сприйняття автора і багатьох свідків та учасників живого історико-культурного й громадсько-політичного процесу

 

З особливою увагою я ставився до зустрічей із сучасниками Івана Франка –Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцковим, Михайлом Рудницьким. Записані з ними розмови мали лягти, за прикладом спогадів Рудницького, у мою книжку "Сучасники І. Франка зблизька". Мушу визнати що мені сподобалась форма діалогів, застосована Рудницьким у його спогадах, і я вирішив, що буду фіксувати цікаві зустрічі не описово як у більшості щоденників, які уважно вивчав під час праці над питаннями психології художньої творчості, а з обов'язковим відтворенням діалогу, котрий з часом забувається і його не здатна відтворити навіть найгостріша пам’ять, а якщо і відтворює, то зі значними втратами, в чому зізнався Михайло Рудницький у вступному слові до своїх спогадів: "Хай читач вибачить, коли наведені в цій книзі слова письменників не зберегли їх стилю, живого голосу та всіх індивідуальних інтонацій. Поодинокі місцеві вислови та звороти тільки в деякій мірі передають стиль їх розповідей". Іншими словами, наведені ним діалоги дуже мало мають спільного з тими що відбулися з письменниками, про яких написано спогади. Це підтвердив Рудницький і в одному зі своїх численних афоризмів: "Мемуари – химерний літературний жанр: молоді їх не напишуть, а на старість усвідомлюєш, що згадувати запізно".

 

Враховуючи ті застереження шанованого мною професора я твердо постановив фіксувати у наведених діалогах живу мову з усіма її можливими нюансами. На таке відповідальне ставлення до зустрічей із сучасниками Франка постійно наштовхував мене Володимир Лучук, який поставив умову, що познайомить мене із сучасником Франка Михайлом Яцковим тільки в тому разі, якщо я пообіцяю, що буду записувати його розповіді. Цю обіцянку я виконав і пізніше давав читати Володимирові свої записи. Він радів, наче дитина: "Я не сподівався, що ти стільки записав. А я тільки тепер, коли Яцкова вже нема, хочу про нього написати". Не знаю, чи встиг Володимир написати свій спогад про Яцкова але такий намір у нього був.

 

Вихор часу не завжди давав можливість нотувати всі важливі зустрічі, розмови, події. І все ж траплялись випадки, коли доводилося зусиллям волі змушувати себе, обкрадаючи власний сон, записати, що вважав важливим для того чи того дня, тижня, місяця чи року. Крім зустрічей і розмов зі згаданими вище сучасниками Івана Франка, у різні роки були не менш цікаві зустрічі, розмови, дискусії з активними учасниками літературного і мистецького процесу – Дмитром Павличком, Ростиславом Братунем, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Кочуром, Ліною Костенко, Григорієм Тютюнником, Дмитром Крвавичем, Володимиром Овсійчуком, Григорієм Логвином, Яковом Чайкою, Теодозією Бриж, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Володимиром П'яновим, Володимиром Патиком, Еммануїлом Миськом, Романом Федорівим, Карлом Звіринським, Софією Караффою-Корбут, Борисом Возницьким, Орестом Зілинським, Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Анатолієм Зубком, Галею Севрук, Людою Семикіною, Веніаміном Кушніром, Романом Іваничуком, Миколою Петренком, Михайлиною Коцюбинською, Василем Єрміловим, Романом Андріяшиком, Євгеном Дударем, а також з моїми ровесниками – Володимиром Лучуком, Миколою Ільницьким, Михайлом Косівим, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Юрієм Бадзьо, Михайлом Осадчим, Василем Стусом, Василем Симоненком, Борисом Олійником, Надією Світличною, Робертом Третьяковим, Євгеном Концевичем, Петром Дідовичем, Лесем Танюком, Геннадієм Петровим, Павлом Чемерисом, Олесем Лупієм, Іваном Гелем, Євгеном Пронюком, В’ячеславом Чорноволом, Анатолієм Шевчуком, Олегом Чорногузом, Петром Осадчуком, Іваном Марчуком і дещо молодшими від мене письменниками і художниками – Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом, Ігорем Калинцем і його дружиною Іриною, Романом Лубківським, Оксаною Сенатович, Романом Кудликом, Володимиром Яворівським, Петром Скунцем, Романом Петруком, Любомиром Медведем, Павлом Мовчаном, Борисом Нечердою, Юрієм Ковалем, Богданом Романцем, Борисом Тимошенком, Іваном Низовим, Тарасом Салигою, Іриною Жиленко, Богданом Стельмахом, Іваном Сокульським, Світланою Йовенко, Степаном Сапеляком та багатьма-багатьма іншими. Прискорений триб життя не давав можливості фіксувати у записній книжці все, що варто було записати, – ці прогалини бодай частково доповнять мої листи, які я писав рідним і друзям та листи рідних і друзів до мене, уривки спогадів.

 

Володимир П'янов зберіг стенограму обговорення моєї доповіді "Питання психології художньої творчості", з якою я виступав у приміщенні Спілки письменників України як молодий критик у далекому 1962 році. Це обговорення є цікавим документом часу, і я його повністю, без змін передруковую у цій книжці. У цілком іншій атмосфері відбувалось обговорення у Львівській організації Спілки художників (я також його наводжу) надрукованої у кінці 1964р. у газеті "Вільна Україна" моєї статті "Сучасна львівська скульптура". Ніхто у той час не міг зрозуміти, чому звичайна газетна стаття раптом стала в епіцентрі зацікавлень партійного керівництва у тодішньому Львівському інституті декоративного та прикладного мистецтва і Львівській організації Спілки художників. Ніхто не здогадувався, що компартійний апарат разом із чекістами робили свої пробні репетиції перед запланованими репресіями. Дещо раніше у Києві подібне обговорення було з приводу виконаного Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Галиною Зубченко, Людмилою Семикіною й Галиною Севрук вітража для Київського державного університету. То були роки, коли чекісти вже активно збирали матеріали, щоб невдовзі почати в кількох містах України арешти. Це ще один доказ, як за начебто якоюсь випадковістю ховалася запланована акція.

 

У наступній книзі окремо виділено роки перебування у концтаборі №11 у Мордовії. Серед колоритних постатей глибокий слід у пам'яті залишили Михайло Сорока, Данило Шумук, Левко Лук'яненко, Опанас Заливаха, Юрій Шухевич, Ярема Ткачук, Юлій Даніель, Андрій Синявський – за кількістю політичних в'язнів, що там перебували, то був чи не найбільший концтабір, а тому список цікавих постатей можна було б продовжити. Очевидно, що у той час не було умов для нотування наших розмов.

 

Новий період ведення принагідних записів настав щойно у кінці 80-х років. З того часу зберігся унікальний запис розмови з першим секретарем Ленінського райкому компартії м. Львова Кураповим, який я зробив-таки у його кабінеті. У 90-ті записи в основному пов'язані з часом, коли я двічі – у 1990-му і 1994 роках – був обраний народним депутатом українського парламенту. У ті роки на різному рівні були контакти з Леонідом Кравчуком, Іваном Плющем, Леонідом Кучмою, Анатолієм Зленком, Борисом Тарасюком, Антоном Бутейком, Володимиром Буткевичем, Левком Лук'яненком, Миколою Жулинським, Юрієм Костенком, Анатолієм Матвієнком, Ігорем Юхновським та десятками інших відомих постатей у законодавчій і виконавчій владі.

 

Деякі матеріали моїх поїздок у складі делегацій до Москви В’ячеслав Чорновіл друкував на сторінках газети "Час". Маю надію, що знайдуться читачі, для яких цей матеріал буде не тільки цікавий, а й дасть уявлення про події і людей кінця 20-го сторіччя. Будучи народним депутатом, а в першому скликанні – заступником голови комісії у закордонних справах, я під час численних закордонних поїздок (офіційних і приватних) не втрачав нагоди познайомитися з багатьма видатними українцями – людьми творчої праці, громадськими і політичними діячами, перелік імен яких склав би великий список. Із деякими видатними представниками української діаспори познайомився я у Києві. Чимало з них заслуговують на те, щоб згадати про них у цьому документальному романі-колажі.

 

Перший у своєму житті запис у зошиті, названому "Щоденник", я зробив 5 березня 1953 р., навчаючись у дев'ятому класі Ходорівської СШ №1. Нас, учнів старших класів, зібрали на подвір'ї школи разом із класними керівниками і директор школи оголосив, що помер Йосиф Віссаріонович Сталін. Частина вчителів і учнів почали хлипати у риданнях, частина мовчки витирала з очей сльози. Я не плакав і бачив, як мене з ніг до голови зміряв пронизливим поглядом директор школи.

 

Здавалося, він намагався проколоти своїм поглядом мою душу, але я витримав його погляд. Того дня він зненавидів мене, а я його. Уроків не було, нас відпустили додому. Я прибіг до хати і першими словами до мами:

– Сталін помер!

Мама відповіла:

– Здох, і слава Богу. А ти чому не на уроках?

– Сказали йти додому.

– То сідай і готуйся до завтрашнього дня.

  

Сідати за уроки мені не хотілось. Я взяв чистий учнівський зошит, поставив дату "5 березня 1953 р." і почав думати, що мені написати. Сталін спричинився до того, що всю мамину родину вивезли у Казахстан, де померли мої дід і баба. Там усе ще караються дві мамині сестри і брат. За Сталіна нас усіх чекала така ж доля, і якщо б ми не втекли, то опинилися б у Казахстані або у Сибіру. Про все це я боявся писати. На гадку прийшли рядки Миколи Некрасова (у мене була добра пам'ять на вірші, вона збереглася донині):

 

И сойдешь ты в могилу, герой,

Втихомолку проклятий судьбою,

Возвеличенный громкой хвалой.

 

Під рядками написав "Некрасов", і на тому мій перший запис щоденника закінчився. Тим записом я дуже гордився і часто про нього згадував під час критики культу особи Сталіна. Пізніші записи у цьому щоденнику стосувались моїх учнівських інтимних переживань, закоханості в молоду вчительку, яка про мої почуття нічого не підозрювала до часу, поки я не сказав їй про це після закінчення школи. Цей невинний за змістом щоденник чекісти вилучили у 1965 р. під час обшуку разом з іншими записами і не повернули.

 

У 1954 р., на першому курсі університету, я придбав товстий зошит і впродовж двох років записував до нього враження про прочитані книжки, короткі цитати з праць філософів, яких доводилось читати, про університетське життя, та цей зошит раптом зник з моєї тумбочки в гуртожитку. Я мав претензії до студентів, з якими мешкав в одній кімнаті, вважав, що то вони з цікавості взяли прочитати мої записи, але вони, ображені, переконали мене, що я даремно їх у цьому підозрюю. Аналогічне зникнення траплялось і в інших студентів. Тоді я почав робити записи у невеличких блокнотах, які можна було постійно носити з собою, або в зошитах для конспектів рекомендованої літератури, де ті записи важко було віднайти.

 

Від дня перших записів, перших написаних мною листів і перших отриманих на ті листи відповідей минає 50 років. З кожним роком все менше людей, які пам'ятають той час, брали в ньому участь, були його свідками, зустрічалися з живими сучасниками Івана Франка. Тому поміщені матеріали супроводжуватиму короткими преамбулами, коментарями і примітками. Вважаю, що особливої уваги заслуговують давні, ще у молоді роки написані й отримані листи. Кожен лист має подвійну, а навіть потрійну цінність: він характеризує того, хто пише, того, кому написано, і тих, про кого написано. Тому й почну з листів, які впродовж 1955-1961 рр. отримував від найближчої мені людини – брата Михайла.

 

Михайло Горинь

У студентські та й пізніші роки я з великою увагою ставився до листування з друзями і, зокрема, з братом Михайлом, який 1954 року закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка й був направлений на працю вчителем української мови і літератури у с. Стрілки тодішньої Дрогобицької, тепер Львівської обл., де працював до 1957 р. і де, крім вчительської, займав посаду інспектора Стрілківського райвно. У Стрілках брат довго не затримався, 1957 року його перевели директором середньої школи спочатку у с. Броницю, а 1959 року в с. Нагуєвичі (тепер с. Івана Франка), у 1960-1961 рр. він був директором Підбузької середньої школи.

 

У той рік, коли брат закінчив Львівський університет, я став студентом того ж університету. Вільний від лекцій час проводив в основному в бібліотеках. Заглиблення у книжки зміцнювало моє бажання присвятити себе науковій, мистецтвознавчій і літературно-критичній діяльності. Я розумів, що для вироблення навику вільно висловлювати свої думки в усній і письмовій формі необхідно багато працювати над собою, тому записався у гурток мистецтва художнього читання, ретельно готувався до дискусій, які часто відбувались на засіданнях наукового літературно-критичного гуртка, де мені доводилось деякий час головувати. Свою стипендію я тратив на книжки, погано одягався і погано харчувався, але був переповнений енергією і, очевидно, амбіціями.

 

Зміни, що настали у політичному кліматі СРСР після критики Микитою Хрущовим культу особи Йосифа Сталіна, невдовзі знайшли свій вияв у художній літературі, й, зокрема, в найчутливішому і найоперативнішому її жанрі – поезії. Одним із характерних проявів половинчастої демократизації суспільного і літературного життя стала книжка Дмитра Павличка "Правда кличе!", тираж якої після виходу з друкарні було зібрано з книгарень і бібліотек і пущено під ніж головно через езопівську мову деяких віршів та через промовисті рядки – "здох тиран, але стоїть тюрма".

 

З часом струмочки творчої свободи в Україні почали пробивати собі шлях і в інших формах – літературній критиці й публіцистиці, образотворчому мистецтві, а навіть у музиці, театрі й кіно. Аналогічні процеси у кінці 50-х – на поч. 60-х рр. відбувалися майже в усіх тодішніх республіках СРСР. Але якщо в переважній більшості республік період короткої "відлиги" призвів до появи окремих, хай навіть яскравих творчих індивідуальностей, то в Україні "відлига" породила суспільне явище – національно-культурний рух, що активно набирав обертів і переростав у рух суспільно-політичний, рух опору існуючому тоталітарному режимові та його політиці денаціоналізації і русифікації України. Усі ці складні процеси знаходили відголос у нашому з братом і друзями листуванні.

  

То був час, коли мало не кожен день приносив якісь новини – політичні, літературні, мистецькі. Вражень було багато, і я відчував потребу з кимсь тими враженнями ділитися. Познайомившись з епістолярною спадщиною Шевченка, Лесі Українки і Франка, я, листуючись із братом Михайлом, другом з університетських років Геннадієм Петровим, з дівчатами, яким симпатизував, був переконаний, що листування має стати нормою нашого життя. Брат був такої ж думки, про що писав мені в одному з листів, він не хотів бути відірваним від плину львівського життя, йому були потрібні новини, а тому запропонував, щоб ми писали один одному кожного тижня, обіцяв дотриматись даного слова. Проте одна справа дати обіцянку, а зовсім інша – виконати обіцяне. Як свідчать листи брата, на жаль, спільної домовленості ні він, ні я з різних причин не змогли виконати, тому листування не мало систематичного характеру.

 

Стосунки у нас із братом Михайлом у різні роки були то дуже добрі, як двох найближчих друзів, однодумців, то через різні дрібниці, як це часто буває у житті, дещо натягнуті. Брат сердився, коли я не міг приїхати до нього на його прохання або не висилав замовлених ним книжок. У свою чергу, я сердився, коли він забував, що таке студентське життя і студентська стипендія. Тож, крім повного порозуміння і єдності поглядів, були й напруження – всі ці мінливі стосунки знаходили відображення у нашому листуванні. Як вчитель і директор школи брат мав високу зарплату (в останні роки понад тисячу крб.), з якої допомагав батькам і час від часу присилав мені поштою 50-60 крб., які я, як і більшу частину стипендії, тратив на книжки – не тільки для себе, але й для нього. Я не надавав значення віковій різниці між мною і братом, не був схильний до підпорядкування, мене тішили рівноправні з ним, партнерські стосунки. Попри окремі зриви, стабільність у стосунках все ж переважала і ми взаємно цього прагнули, розуміли її цінність. Улюблений вислів брата – "ми набагато мудріші, коли ми разом".

 

Я був захоплений літературним життям і про все, що відбувалось у Львові, кожного тижня або раз на два тижні, бувало, що й раз на місяць писав братові. Він у своїх листах нарікав на невдячну вчительську працю, і я всяко заохочував його, щоб кинув учительство і поступав в аспірантуру. Щоб трохи зачепити за живе, я (навмисно) цитував йому слова Писарєва, що в учителі йде сіра посередність, яка більше ні на що не здатна, а тому хай подумає, чи варто йому вчителювати. В одному з листів брат справедливо ґрунтовно заперечував мої саркастичні зауваження, але в аспірантуру все ж готувався. Я ретельно зберігав кожен його лист, на жаль, брат, як пізніше розповів, не вважав за потрібне зберігати мої листи і нищив їх після прочитання. А за сім років тих листів було написано чимало, і мені за ними по-справжньому жаль. Даремні були мої надії, що наше спільне листування матиме колись чи то літературну, чи історичну вартість, стане своєрідним літописом багатих на події років. У своїх листах я розповідав про все: про літературне життя Львова, про читання в актовому залі університету закритого листа Хрущова про культ особи, про те, як розцінюють той лист різні викладачі й студенти, про нові літературні твори, про вірші Дмитра Павличка, прозу Іваничука та ін. Ділитись враженнями про все це стало моєю внутрішньою потребою. Оскільки жоден із моїх листів брат не зберіг, наведу кілька його листів-відповідей, які дадуть уявлення про характер нашого листування і наших взаємин, з яких постануть наші портрети, накреслені штрих-пунктирною лінією. Брак моїх листів компенсуватиму короткими примітками та коментарями.

 

Один із ранніх, недатованих листів Михайло написав у 1955 р. То був час, коли я перейшов на другий курс, і завідувач кабінету франкознавства Ярослав Шуст запропонував мені складати бібліографію "Літературно-наукового вістника" (даліЛНВ. – Ред.)

 

Восени того ж 1955 р. планувався виїзд студентів на збирання врожаю у Кіровоградську обл. Про все це згадується у листі Михайла, який писав:

  

Дорогий брате!

Обстановка дома хороша. Я повис в повітрі. Що буде – не знаю. Поки що в школі. Маю 20 годин. Якщо порівняти з 33 год. в минулому році, то Ти уявляєш собі, скільки в мене вільного часу! Думаю складати тези до дисертації по Стефанику (монографічна тема). Як Ти на це?

 

Багато читаю. Філософські погляди Франка думаю обробити. Доки поїдеш в Кіровоград, вишли мені монографію, здається, Білоуса "Філософські і суспільно-політичні погляди Франка". Прошу. Енергії багато!!!

 

Ще одне. Чому не телефонував, що з кандидатським мінімумом, як Лесик дивиться на мою кандидатуру? Чому? Грошей не було? Заглянь в книгарні, чи нема підручників для X кл. з л-ри і напиши. Тисну руку. Пиши.

 

Як бібліографія з ЛНВ? Почав? Взагалі зв'язок тісний. Ага! Якщо будеш в Кіровограді, згадай про факти до статті, пригадуєш нашу розмову? Придивляйся до життя, побуту, мат. стану, все записуй. Хорошо? Ще раз до побачення.

Горинь (підпис).

 

Восени 1955 р. наш другий курс відправили у Кіровоградську обл., у с. Пеньково для збирання врожаю кукурудзи і кавунів. Спостереження над сільським життям я записував у щоденник. Деякі записи мали форму новел, як, наприклад, розповідь про доручення господині піти вночі з її сином красти з колгоспного поля на самогонку цукрові буряки, про переживання, коли нас освітили фари вантажної машини, яка приїхала забирати буряки для відправлення на цукровий завод, тощо. У селі я став ініціатором проведення тематичного вечора, присвяченого І. Франкові, виступив на цьому вечорі з доповіддю і читав "Пролог" до поеми "Мойсей". І доповідь, і "Пролог" молодіжна аудиторія, яка зібралась у клубі, вислухала без емоцій. Після закінчення вечора групи хлопців і дівчат попрямували у протилежний від села бік. Я запитав тих, що залишилися з нами, куди пішли молоді пари. Мені відповіли:

– На могилки!

– Але чому вночі? – не вгавав я.

– Бо туди вони ходять любитися, – почув я приголомшуючу відповідь.

 

Так я дізнався, що старий цвинтар у с. Пеньково був місцем кохання для охмелілих від самогону сільських хлопців і дівчат. Де їм було до життя і творчості Франка!

 

Після нічних переживань на колгоспному полі, коли господиня, в якої я мешкав, доручила своєму синові й мені вкрасти з колгоспного поля буряки для самогону, який вона продавала тим молодим людям, що ходили на могилки, у мене склались дружні стосунки з Миколою, сином господині. Ми багато говорили про ситуацію на селі, про молодь, яка марнує своє життя у п'янках і розпусті. Микола з усім погоджувався, до способу життя молоді відчував відразу. Домовилися з Миколою, що він візьме на себе ініціативу згуртувати у селі кількох молодих людей, яких можна було б зацікавити книжками, збиратись у нього в хаті і обговорювати прочитане. Микола загорівся тою ідеєю, сказав, що у селі, крім п'яниць і розпусників, є здібні хлопці й дівчата. Можна б утворити драматичний гурток, можливо, хор, якщо будуть бажаючі. Книжки, які я взяв із собою, залишив для Миколи. Обіцяв регулярно висилати йому все цікаве, що з'являтиметься у книгарнях. Микола познайомив мене з двома хлопцями і їхніми дівчатами, які цікавились книжками, хотіли почути щось нове. У хаті Миколи я мав з ними розмову, читав вірші, які знав напам'ять, порадив їм збиратись кожного тижня, обговорювати різні питання, жити іншим, цікавим, а не задурманеним самогонкою життям. Звичайно, не обійшлось без політики, я розповів історію маминої родини, а Микола вперше признався, що його батька забрали перед війною і з того часу за ним пропав слід. Так ми знайшли спільну мову, і я повертався у Львів з піднесеним настроєм.

 

Свої враження від перебування на Кіровоградщині докладно описав братові у довжелезному листі, в якому розповів про організацію у селі гуртка, про перші свої оповідання, про ведення щоденника, а також про те, що з новим запалом продовжив складання бібліографії ЛНВ, в якому знайшов унікальні матеріали. Запевнив його, що обов'язково приїду у Стрілки і дам йому прочитати свої оповідання й свій щоденник і про все поговоримо. Коли брат отримав від мене докладний звіт про перебування на Кіровоградщині, дізнався про мій піднесений настрій, то свої міркування виклав у листі:

 

                                      Львів, Львівський

                                       державний університет,

                                      Гориню Богдану,

                                      ст. II курсу.

 

                                      Дрогобицька обл.,

                                      Стрілківський р-н,

 

                                      Стрілківська СШ.

21.Х 1955 р.                                                                                                                                Горинь.

Привіт, Богдан!

Лист хороший. Я задоволений не тільки тим, що ти мені написав, але також тим, що виникло в моїй голові після прочитання листа. Я, коли ти почав складати бібліографію по ЛНВ, не думав серйозно над тим, що це дуже корисна робота. Ти наштовхнув мене на думку! Та ти знаєш, що по ЛНВ можна написати дисертацію, що вийде поза межі нашого часу і служитиме для всіх епох. Да! Так! Чудова річ.

 

Я думаю, якщо мені дасться серйозно поступити в аспірантуру, то я вирішу взяти саме з цього кола питань дисертацію.

 

До речі! Я вислав 14.X документи на ім'я вченого секретаря. Зайди і запитай, чи приймуть їх без тез дисертації, чи ні. Бо тоді, коли я був у Львові, вимагали при здачі документів тези кандидатської дисертації. Та це ж жахливі умови. Тези – те саме, що й повна дисертація. Лесик тоді обіцяв, що піддержить мене. Тепер ти дзвониш, щоб я посилав документи. Ти знав, що при здачі необхідні тези? Чи, може, для мене буде якийсь виняток?

 

Зайди до вченого секретаря, запитай, чи мої документи прийняті, що треба ще додати до документів, але нічого не згадуй про тези. (Вчений секретар находиться у коридорі кафедри марксизму, перші двері зліва). Якщо вимагатиме вчений секретар тез, то спитай Лесика, що робити і мені швидко напиши або подзвони. Тепер в мене знову появилося бажання працювати.

 

Тобі настанова. Я не хочу, щоб ти жалував так, як я, закінчивши університет. Роби все можливе, щоб ти вільно читав на англійській мові. Для цього досить кожного дня перевести з англійського пів або 1 сторінку художнього тексту, словом, присвятити їй 1 – півтори год. часу. Я тепер взявся за вивчення німецької мови. Давай позмагаємось! Хоч в мене роботи більше.

 

Про роботу. Уроки подаю добре. Можеш уявити, що я ще не читав ні однієї поезії з книжки при аналізі творів Рильського і Тичини: все вивчаю напам'ять. І чим більше вчу, тим більше виучую і легше дається. Це своєрідна зарядка для пам'яті. Авторитет завоював непоганий. Правда, щось останнього тижня учні почали гірше вчити. Але то нічого.

 

Тому 2 неділі я в клубі прочитав лекцію "Франко – поет-революціонер". Людей було дуже багато. Успіх був. В школі знову організував літгурток. У своєму класі провів кілька лекцій по російському живопису, випустив фотомонтаж "Третьяковская галлерея", словом, знайомлю дітей з мистецтвом. Позавчора давав відкритий урок з літератури у VIII класі. Всі були задоволені. Я ще говорив би про свою роботу, але бачу, що не можу сказати того, що хотів би, тому закінчу.

 

Про твою подорож. Було б нам добре зустрітися і обговорити ряд питань. Про твої враження я не так дізнаюся з записів, як з розповіді, а ще краще з щоденника і розповідних доповнень (підкр. моє – Б. Г.). Що відноситься до ЛНВ, то ти не спішися. Детально вивчай сторінку за сторінкою. Добре буде, якщо ти за рік-півтора зможеш перечитати Франка в ЛНВ і виписати з нього що основніше. Я тепер прийшов до висновку, що всяка поспішність породжує неточності, поверховість, дилетантизм, а при такій роботі, як вивчення ЛНВ, дилетантизм найбільш пагубна справа.

 

Якщо побачиш щось цікаво (го) справді, вивчай глибше, може, колись надрукуєш. Про це також говорити можна багато, але краще зустрітися. Слухай! Ти не приїхав би до мене в суботу, а в неділю від'їхав би собі у Львів. Грошей позич на дорогу, а за дорогу я тобі туди і назад оплачу. В мене є багато питань, та й ти маєш дещо. Ми поговорили б.

 

Ще одне діло. Давай встановимо систематичну кореспонденцію. Я до багатьох (людей) листів не пишу та й ти, мабуть, багатьом не пишеш. Чи не можна 2-3 год. кожного тижня відводити на листи. Великі люди (Горький, Франко) по кілька годин кожного дня відводили на читання і відповіді листів, а ми – пішаки не можемо? Це дисциплінує нас. А листи вироблятимуть стиль, легкість вислову думки. Чи так?

 

Я даю слово систематично тобі писати. А ти? Передавай привіт Адаму і Дмитру. Дмитру скажи, що швидко 50 крб. йому поверну. Привіт Гончару, Дмитру Іллічу, Шусту. До побачення.

(Підпис).

Ага! Знову клопіт з райвно. Не знаю, що буде. Як тепер мені викручуватись.

 

Адам Войтюк і Дмитро Кирик – аспіранти, Михайло Гончар – студент третього курсу, мій і братів приятель; Дмитро Ілліч Ліськевич був лаборантом на кафедрі української літератури і водночас завідував бібліотекою; Ярослав Шуст – завідувач кабінетом франкознавства, в якому я складав бібліографію ЛНВ.

 

У своєму наступному листі я дорікнув Михайлові, що дітям для початку доречніше було б розповідати про українське мистецтво, а коли вони пізнають рідне, то для розширення світогляду можна їм організовувати "третьяковку". На усі зауваження брат реагував болісно, іноді роздратовано. Це була одна з причин, що впродовж місяця від нього не можна було дочекатись листа. Перепади у листуванні пояснював він перевантаженням у праці, що також мало місце, але для написання кількох абзаців чи речень, що отримав листа, не так-то вже багато потрібно було часу. Тож з різних причин наступний його лист був написаний 7 листопада 1955 р.:

 

                                      Львів, Кірова 41-4.

                                       Гориню Богдану

 

                                       Стрілківська СШ.

7. XI. 55 р.                                                                                                                                             Горинь М. М.

Привіт, Богдан!

Не писав тому, що думав у п'ятницю вечером бути у Львові. Але сталося інакше. Зараз у райвно немає нікого, крім одного інспектора. А роботи, як у кожній установі, багато. З того часу, як став головою райкому профспілки, не одну годину приходиться сидіти в райвно, видавати жінкам посвідки, підписувати больничні, декретні, словом, робити всяку погань, щоб бул(о) якнайменше вільного часу. Ото влип!

 

Та справа зараз не в тому! Не можна залишити в установі однієї людини! Ось по яких причинах я, мабуть, нікуди не поїду. Прийдеться сидіти в Стрілках. Якщо навіть захочу приїхати, то лише в понеділок після демонстрації. Тепер відносно кандидатських. Тобі це представляється досить простим. Ти кажеш писати тези. А думав ти над тим, що подумає про мене навіть той самий Лесик, коли прочитає ці дурниці (бо за 2-3 неділі без критичного матеріалу під рукою тільки можна написати 2-3 сторінки мілких дурниць, а не 2-3 сторінки тез). Я в нього був на хорошому рахунку, а після цієї операції що буде? Припустимо, що він вважатиме на мій поспіх, на відсутність належних умов і пропустить це мимо вуха. Але є ще друга загвоздка: яку тему вибирати?

 

Я вважаю, що це не вибір курсової чи дипломної. Тут треба добре подумати над темою. Адже це, як не говорити, все-таки перша наукова робота. Щоб 2-3 роки мучитись над матеріалом, який важким каменем лежатиме на душі, не варто здавати і мінімуму. Ось чому, роздумавши над всім цим, я прийшов до висновку, що необхідно якнайшвидше бути у Львові, порадитись з авторитетними людьми і аж тоді щось робити. Я думав над роботою Франка в ЛНВ по якому-небудь розділі (хроніка, публіцистика, історія л-ри і т. д.). Ти це знаєш, бо я писав тобі в листі. Ти взяв його з деканату? В зв'язку з цим я зараз жду тільки хвилини вільного часу, щоб поїхати у Львів і в робочий день, коли б були відкриті і кафедра і деканат. А твій поспіх я розумію, як хороше бажання мені помогти, але як бажання, до кінця не продумане.

 

Тепер про новини літератури. Ти читаєш газети? Цими днями в російській літературній газеті я уважно прочитав матеріали всесоюзної наради письменників у Москві, які пишуть на колгоспні теми.

 

Досить цікавим є виступ-доповідь Овєчкіна. Він намагається аналізувати причини виходу молоді з села на заводи, в міста. Наголошує на тому, що письменник повинен спостерігати не тільки факти, але аналізувати причини, які породжують той чи інший факт. Чому люди погано працюють в колгоспі? Чому демобілізований юнак не повертається у село, а йде в місто? і т. д. Але з статті я не побачив, чи сам її автор усвідомлює ці причини...

 

Між іншим, з виступу Овєчкіна я побачив, як життя своїм колесом одних людей змітає і давить, других підносить. Хто знав Овєчкіна до статті Померанцева? Померанцев зробив його відомим. Померанцева критика змішала з болотом, а того, кого він прославляв, залишила. Більше того, Овєчкін у м'якшій формі переспівує ідеї свого благодєтєля без всякої шкоди для себе. І так: автора викреслено з життя, його ідеї залишилися серед людей. Що ти на це скажеш?

 

Тепер відносно Павличка. Сьогодні я прочитав його поезії в №11 "Вітчизни" з циклу "Вчителям і друзям". Вірш "Другові дитинства" написаний на стару для Павличка тему: спомини з дитинства. Останній куплет з вірша "Лесі Українці" хороший як думкою, так і формою. А цей кусок, що ти мені процитував у попередньому листі, мені дуже подобався. Більше того, я вважаю, що це великий комок грязі у лице деяким (дуже скромно сказано) нашим салонним.

 

Дуже мені подобався твій зв'язок з Кіровоградщиною. Тільки я вважаю, що при подібних відносинах на носі треба зарубати народну мудрість: "сім раз відмір – раз вріж". Питаєш, як це зробити? Залишаю це питання відкритим. Ти згадував про Микольця. Я йому приготовив дуже красивий подарок, але не відсилав, бо думав сам привезти.

 

Ти у листі мені дорікнув, чому я не готовив доповіді по українському мистецтву. Не тому я цього не робив, що зовсім у мене матеріалу немає (є вирізки і про Васильківського, Касіяна, Шевченка, Труша), але немає ілюстрацій. Що? Допоможеш в цьому відношенні?– Буду дуже радий. Тепер про учнів. Є учні, що цікавляться літературою, читали Померанцева і взагалі читають.

Бувай здоров. Пиши.

 

Я цих два місяці нічого не висилав додому, бо хотів разом вислати або привезти. Тепер прийдеться, мабуть, вислати хоч 400 крб. Біда з грішми. Вже в столову не ходжу, сам харчуюся, а гроші йдуть. Тобі раджу, якщо з дому нема нічого, то ти хоч привези картоплі і кожного ранку купуй по півлітра молока. Як це зробити? Договорися з якою-небудь жінкою, щоб тобі приносила. Це молоко повинно вистачити тобі на сніданок і вечерю, а обідати в столовій. Може, так вийде? І буде дешевше?

 

Ще раз бувай здоров.                                                                                                                                    Михайло (підпис).

 

Цей лист мусив викликати у мене складні почуття. По-перше, була порушена домовленість про регулярне листування, а по-друге, порада знайти жінку, яка б хотіла приносити по півлітра молока, мусила видатись мені абсурдною, про що я, мабуть, написав братові. То була одна з причин, що черговий його лист прийшов уже аж у січні нового, 1956 року:

 

                                       Львів, вул. Кірова 41-4

                                       Гориню Богдану.

 

                                       Стрілки, Дрогобицька

8.1.56 р.                                                                                                                                            середня школа. Горинь

Добрий день, Богдан!

Із твого листа я так і не довідався, чи одержав ти гроші (60 крб.), які я вислав, чи ні. В попередньому листі я також цього не прочитав. Чому я хвилююсь? Бо 22.ХІІ, коли ти писав листа, я вислав тобі телеграму, але не по адресу Кірова 41-4, а Кірова 14-4, і телеграма повернулась. Можливо, я і гроші так вислав, то ти обов'язково напиши. А телеграма фіксувала жахливий крок в моєму житті! Ось її зміст: "Закінчено все. Працюю в райвно". Це було 22.XII!!! Сьогодні вже 26.XII. Чотири дні ходжу, наче п'яний. Та й випив з тієї "радості"! Руки опустились, мені здається, що я цим поступком придушив всі свої надії, мрії. Моральний стан у мене поганенький. Але я дещо і виграв. Я не став завідуючим, а лише зав. пед. кабінетом. Це робота більше зв'язана з бібліотекою, з методикою. Там в мене повинно бути трохи часу.

 

А що робилося в школі, коли діти дізналися!?! Заходжу в 10 "а" клас. Учитель, що вийшов з цього класу, розказував, що учні не дали йому провести урока: запитували: чи то правда, що я покидаю школу. Дівчата плакали. Коли мені це розповіли, я зворушений був. Заходжу в клас, і губи трясуться. Ось діалог в класі:

– Є питання незрозумілі?

– Є.

– Давайте.

– То правда, що ви від нас йдете гет?

– Та хіба ці питання відносяться до уроку? – сміюся я...

 

А тут піднявся шум. Одні кричали, що будуть писати в облвно, другі казали, що не слухатимуть нового вчителя, треті називали райкомівців бюрократами. В кожному разі я наслухався досить.

 

Цей урок я використав по-своєму. Якраз ми закінчили повторяти Шевченка, я виголосив прощальну промову (ха! ха!), говорив про Шевченка, про непохитність його волі і переконань, стійкість і т. д., а вкінці закінчив розповідь словами, що цю прекрасну людину варто любити і поважати, та "найкращим пам'ятником для нього буде те, якщо ви любитимете свою батьківщину так, як батько Тарас" (Церетелі).

 

Про події, що розгорнулись пізніше, я хіба розкажу або ти сам приїдеш і дізнаєшся з уст очевидців, бо мені якось соромно так багато хвалити себе. Але цей випадок доказав, що я мав маленький авторитет серед учнів. Вони мені і допомогли. Я пішов в райком і заявив, що зовсім школи покинути не можу, нехай дають мені десяті класи довести до кінця. І так я залишився викладати у 2-х десятих класах і працювати в райвно. Щодо фінансової сторони, то я стою куди гірше: зав. методкабінетом одержує на руки 480 крб. (ставка 600), в школі буде рублів 200 з лишнім.

 

Та це дурниця. Богдан! Я бачу, що коли не цього року (до 31. XII), то з нового вони мене поставлять в такі умови, що я змушу взяти райвно. А це вже кінець. Тому ти мені мусиш допомогти. Ти повинен якнайшвидше дістати програми з марксизму, німецької мови, укр. л-ри. Я буду готовитись. В райвно працюватиму так, щоб не вигнали, я мушу зекономити часу трохи, а то швидко я стану чиновником. А це і відштовхує, і приманює. Ось приклад. Я, голова райкому профспілки, одночасно був і делегатом на обласну конференцію. На обласній конференції (за болтологію) вибрали мене членом обкому профспілки. Ну, вечорами (субота і неділя) нас 9 чоловік (актив) разом з представником з ЦК України ходили в ресторан "Україна" і проводили час за всіма вимогами розкоші (гроші профспілкові): лилось шампанське, пився коньяк, торти шоколадні і т. д.

 

Бачив я, як люди примазуються до начальства, як кожен хотів сісти ближче до цього представника та й в мене заворушилась така думка: добре було б з ним поговорити. А він хороший мужик! Мабуть, із селян, розумний, з великим досвідом людина, але любить грубі анекдоти, це помітили мої собутильники і давай наввипередки розказувати таке, що і в мене вуха в'янули. Ху, прокляте підлабузництво! Після цього домовились, що така зустріч буде продовжуватись!!!

Ти питаєш, для чого я привів цей приклад? А щоб доказати, що джаз, шум шампанського, п'янкий запах коньяку можуть так людині закрутити голову, що вона і не помітить, як з людини перетворилась в дорогу-дорогу свиню, що не їсть де-небудь і що-небудь.

 

Але ці два дні у Дрогобичі дали мені дещо, я побачив вищий світ нашого "общества", і він нічим не відрізняється від того, що змальований Толстим і Тургенєвим, хіба з цією відмінністю, що колись переганяли на коньяк свої гроші, а зараз державні, та шик, пиха ці ж самі.

 

Ще писав би. Але часу немає. Приїжджай обов'язково на канікули до мене. Поговоримо. Книги Возняка немає. Я ж тобі писав вже! Коли її немає у Львові, то я можу вислати свою, яку купив у Дрогобичі. А матеріали про українських художників присилай, дякуватиму. В мене також дещо є про Васильківського, Касіяна, Труша. Ти читаєш журнал "Мистецтво"? Цікава річ. Тобі як художнику варто звернути увагу на нього. Там часто публікуються репродукції українських художників.

 

Про Любу?

 

Я написав їй листа, в якому розказав все, що почував того вечора, коли був з нею. Вона мені відповіла тим же, але сказала, що я для неї цікава особа. "Переписуймося!" Та по свому лінивству я більше не писав. Десь в березні я поїду на місячні курси в Київ, то ще побачу. Бувай здоров. Пиши. Дуже-дуже подякуй Адаму за посилку, але тільки Адаму. Висилаю тобі знову гроші! Дома не буду, грошей для батьків не зекономив, бо купив черевики за 225 крб. Приїжджай, а то я тут одурію. Мені співають дифірамби, що я роблю кар'єру, а я бичую себе за малодушшя!

 

Приїжджай. Привіт Адаму і Дмитру.

Михайло (підпис)

 

                                                  Львов, ул. Пушкина 49-24.

                                                  Горыню Богдану

 

                                                  Дрогобычская обл.,

                                                  Стрелковский р-н,

28.1.56р.                                                                                                                                            с. Стрелки. Горынь

Привіт Богдан!

З відповіддю трохи спізнився, але не з-за своєї халатності, як колись це було, я 3 дні був на селі, перевіряв школу. Потрохи вникаю в нову роботу. Положення моє не особливо хороше, бо приходиться давати вказівки вчителям, які в школі працюють стільки, скільки я на світі живу, та й при тому різні вказівки. Тепер я пізнав, що значить зберігати такт, вміти людині сказати все, не ображаючи її гідності, назвати її навіть нерозумною, але так, щоб вона в це повірила.

 

Тут на допомогу приходить логіка, вірніше одна думка з логіки – висунув тезу – глибоко обґрунтуй її. Приходиться зустрічатись з різними людьми, з різними методами педагогічними. І якщо я ще повернусь до учительської роботи, то це півріччя мені дасть багато: я збагачуюсь прийомами і засобами не вичитаними з книг, а взятими з практики. А це багато значить. Багато значить ще й те, що маю безпосередні стосунки з бюрократичною машиною і можу її пізнати не з десятих уст оповідачів, а безпосередньо. Нагадую собі слова (чи думки Маркса "Критика гегелівської філософії права") про зачароване коло бюрократії: низи брешуть верхам, верхи на основі цієї брехні видають директиви низам, низи ж, не маючи можливості їх виконати, знову брешуть, – і так цей величезний мішок брехні і пустодзвонства все вище піднімається над правдою життя. Конкретні приклади?

 

Ми подавали звіти, висисаючи їх з пальця. – Пустодзвонство?

 

Обговорюємо успішність учнів з математики і мов, а заввідділом агітації і пропаганди (дурний, як чобіт) питає, скільки надоюють молока з корови і чому впав надій молока. Думаєш, що це побрехеньки? Ні – чистісінький факт. Треба більше матеріалу для фейлетону, якщо ще змалювати всю ту серйозність, з якою він давав пусте питання. В нас у районі був дуже позорний випадок. 65-річний старик насилував другокласницю. Приходиться розбиратись. Швидко буде суд. Громадськість вимагає розстрілу цієї собаки.

 

Ще міг би писати про ті факти, які підносить на тарілці життя, але досить. Відповідаю на листи твої. В якому номері "Коммуниста" надрукована стаття про типовість? Я ще її не читав, але постараюсь прочитати. Як тобі подобався Лесик В. В. ? Оповід. Франка Т(араса) ще також не читав, але читав препротивну статтю Шаховського про критичні статті Франка. Не думав, що він таку слабину може випустити в світ.

 

Богдан, в пресі є повідомлення, що вийшов другий том української літератури і збірник нарисів "Українські радянські письменники". Мені хотілося б їх придбати. За твої книги, вислані мені, дуже дякую. З книги про естетичне виховання я надіявся взяти більше (загальна частина відводиться на безпредметні роздумування і постанови), але і це дуже добре. Відносно Павличка. Ти пригадуєш, як я тобі розказував про наші з ним думки про літературний гурток, про його напрям? В нього багато хорошого залишилося, але час викривив його світогляд. Ой, час і обставини, на що вони здатні! Та за цей куплет з вірша я сам сказав би йому велике спасибі. Нарешті, побачив дещо! А панове критики не скиглять!? Ха-ха-ха! Він дивується. Бачиш, як думки, довбнею увігнані вихованням, мішають розв'язувати простенькі задачі, які ставить життя. Так, ти прав! Дитина розуміє, що мав на увазі поет, а Новиченко дивується. Чи, може, розуміє, а тільки вдає? Критик-цензор, жандарм – не літератор. Факт. Обов'язково поїду у Львів. Хочу побачитись з Павличком.

 

Богдан, ти пишеш, що захоплюєшся Спінозою і тепер розумієш, чому часто мене чорти беруть в Стрілках. Коли я пригадую, що з Декарта ("О методе"), Гельвеція ("О уме"), Бекона, Канта в мене залишилося лише кілька думок і що, можливо, мені не прийдеться вже все-таки поглибити свої знання, часом сльози розпачі повертаються на очі. Віриш? Тому я виписав собі журналів і газет на 220 крб. бо бачу, що тільки тоді читаю, коли лежать в мене на столі газети чи журнал. Я виписав "Огонек", "Мистецтво", "Вітчизну", серію лекцій з логіки, психології і мистецтва, українську, російську літературні газети, журнал "Література в школі" і інші.

 

До речі, ти знайомий з новим журналом "Иностранная литература"? В нас його немає. Судячи по відгуках в пресі, він повинен бути цікавим. Там широко представляється сучасна західноєвропейська література. В першому номері "Вітчизни" за 1956р. надрукована кіноповість О. Гончара "Партизанська іскра". Мені ця річ не сподобалась. Щось іде Гончар не по висхідній, а по низхідній. Прочитай її колись на дозвіллі.

 

Дальше. Вітаю з переходом в гуртожиток! Тут маєш вигоди і невигоди. Сам розумієш. Як же екзамени? Пиши! Ех ти латиніст!?! Переживаєш? Спитай Адама, як він здавав латинь – щось в твоєму дусі. Я був у вигіднішому положенні. Правда, я не хочу, що ти ганявся за оцінками, але тут справа трохи інакша, ніж у школі. За цих 400-500 крб., які можна зекономити на підвищеній стипендії, можна купити 50 томів чудових книжок? Чи так? Та це дрібниця. Думку про роботу над Франком схвалюю. Хорошо, добре, дуже добре. Але ти не відповів мені, чи допоможеш чимсь мені в роботі над темою "Франко – поет-революціонер". Я не хотів би повторяти цих банальних фраз, що є у газетних статтях, не хотів би нівечити ідейного змісту його поезій, а тому хочу щось нового, крім монографій Кобилецького. Як би добути дисертацію Мороза? Поговоримо про це в мене.

 

Мене зворушив лист Зенона. Так, минає 5 років з цього часу. Змін сталося багато. Я також змінився за ці 5 років і, мабуть, сьогодні не робив би цього, що робив тоді. Але Зенон – це чи не найкращий мій товариш, цілеспрямований і рішучий, людина, в якої не було багато знань, але яка вміла чудово працювати. Признаюся, що в дискусіях з ним в мене вироблялося вміння (якщо воно є) цінити той чи інший політичний факт, робити висновки з нього. Так, він так захоплювався політичними подіями, як ти Франком зараз. Я відпишу листа, але мушу продумати зміст. Не спішу надто, але відпишу обов'язково. Писав би ще, та досить. Бувай, два слова про екзамени напиши. Приїжджай.

 

                                              м. Львів, вул. Пушкіна 49-24.

                                              Гориню Богдану.

 

                                              Дрогобицька обл.

                                              Стрілківський р-н, райвно.

7.III. 1956                                                                                                                                        Горинь

(Штамп на конверті – 31. III, отримав листа 5. IV 56)

 

Привіт, Богдан!

Лист до тебе лежить вже цілий тиждень, але я не можу його вкинути, бо завжди в роз'їздах. Знову сидів на селі 3 дні і прямо з села поїхав у Дрогобич. Думати про якусь постійну роботу нема й мови. Доповідь по Франку горить, як швед під Полтавою, а я опозорюся перед цілим інститутом. Тепер мені зрозуміло, що таке робота в райвно.

 

Але це зараз не так важливо. Богдан, тут, в інституті, проводиться інвентаризація бібліотеки, маса літератури списується, і є можливість серед того мотлоху вибрати дещо хороше. Даром же при тому! Думаю, що поживлюсь!

 

З моєю справою погано. Ліквідація мого міністерського портфеля припинилася. Якщо це так, то єдиним виходом з цього собачого положення вважаю просту втечу. Втечу! Розумієш? Літом поїду з Стрілок без всякої виписки. Поїду, і все. В попередньому листі я тобі писав, що шлях мого анонімного листа вже майже відомий. Є ж на світі дураки. Таки наші, університетські!

 

Богдан! Ти читав звітну доповідь? Пригадуєш нашу розмову про можливість мирного переходу до соціалізму? Виявляється, що ми випередили Хрущова! Я ще удержуюся судити про те, наскільки правди є в цій доктрині, але... Взагалі я пропонував би тобі ґрунтовно вивчити матеріали з'їзду, але особливо простудіювати Хрущова, Булгакова і Мікояна. Там багато цікавих питань.

 

Павличко мені дуже подобався. Я зовсім погоджуюся з Новиченком в тому відношенні, що він є найкращою надією української поезії. Рідко зустрічаються збірки (інших поетів. – Ред.), де, крім 4-5 поганих віршів, все хороше.

 

Богдан. Напиши, як ти проводив час у Стрілках, як подобались учні, з якими ти говорив (я вже знаю), як хазяйнував, бо коли я приїхав, то в кімнаті був повний безпорядок і собачий холод. Якщо мені заплатять за лекцію (я ще її не починав писати), то гроші вишлю тобі, щоб ти викупив мені Франка і Лесю Українку. Можливо, є якісь педагогічні новинки, новинки літератури і т. д. Кінчаю, бо пишу в кабінеті обкому і забираю людям місце, а бібліотека ще не працює.

 

Бувай здоров. Пиши. Чого мовчиш?

 

Михайло (підпису.

 

Чому я мовчав, не важко було пояснити. Замість отримати відповідь на свій лист від Михайла через тиждень, я отримав його через місяць. Такі перепади у листуванні призводили до певних напружень у стосунках, якщо врахувати, що брат обіцяв вислати гонорар за статтю, якої ще не почав писати, але просив, щоб йому висилати новинки з педагогіки і літератури. На мої докори брат реагував дуже нервово, можливо, це одна з причин, що він не зберігав моїх листів. Михайло не дотримувався дисципліни листування, я, очевидно, також. Тому були місяці без листування. Коли довгі перерви ставали нестерпними, тоді хтось із нас писав сердитого листа, звинувачуючи адресата у безпричинній довгій мовчанці. Після таких перепалок листування знову налагоджувалось, і знову з якихось причин переривалось. Що ж, життя є життя, а в житті не все передбачиш і не до всього будеш готовим.

 

                                                  Львів, головпоштамт.

                                                  До запитання. Гориню

                                                  Богдану Миколайовичу.

 

І.ХП. 1957                                                                                                                                                с. Брониця, школа, Горинь

Привіт, Богдан!

За лист дуже дякую. Якийсь він такий теплий. Я навіть не знав, що ти так тепло можеш говорити. Ще раз дякую. Зараз в мене такий настрій і положення, що хотілося іменно такого слова. Про все те, що ти пишеш у цьому листі, я написав тобі у попередньому посланні. Вислав книжку, гроші (на головпоштамт), зайди на пошту.

 

Не знаю, чим це пояснити, але в мене здали нерви. Я вже кілька разів вибухав гнівом, коли цього зовсім не планував. Послав дуже грубого листа додому, зараз жалію, бо мати, мабуть, від образи заплакала. Справа в тому, що я тоді не був дома, їздив у Стрілки проводити районну профконференцію, сидів там 3 дні. Коли приїхав, мені розказали, що мати приїхала. Біда ще в тому, що до неї підповзла, як змія, завуч, людина хитра, мстива, підла до безмежності. Тепер вона з насмішкою говорить, що мати приїжджала святкувати мої іменини, більше того, жонглює тим, що мати їй жалілася, ніби я забув за дім, батьків і т. п. Вона дала матері 25 крб. на дорогу. Коли я все це узнав, я мало не збожеволів. Коли це мені сказав би хтось інший, я прийняв би це як належне, але коли це говорить не людина, а ганчірка, яку життя викрутило на різні сторони, якою життя вимітало найбрудніші закутки людських відносин. Та досить. Прийдеться вперше просити в батьків пробачення.

 

Що тобі скажу? Я зробив необдуманий хід, коли їхав з Стрілок. В Брониці мені не щастить. Починається те, чого можна було ждати. Про все розкажу, коли зустрінемось.

 

Ти мені пишеш, чи я обідився на твою замітку про дипломну. Ні, ні капельки. Над нею я працював так, як не треба працювати. Вона мені зовсім не подобалась. І твоя думка нічим не відрізняється від моєї.

 

Я ще раз хочу тобі повторити, що моя стаття в цьому збірнику надзвичайно слаба, ні, не слаба, а немічна зі сторони форми і думки. І тому я нею зовсім не дорожу. О, коли я надрукую другу статтю (а це буде швидко!!!) "Специфіка художньої літератури", то тоді мені буде дуже залежати на ній. Я туди вклав не менше 75% свого вміння. І якщо ти про неї скажеш, як про дипломну – барахло, то це так чи інакше буде мені неприємно. Про статтю з збірника можеш говорити відкрито і всім – барахло. Я не протестую і не гніваюсь.

 

А що Лесик говорить, ніби це непогана стаття, то це тільки із ввічливості. Я певен, що він її не читав, тільки бачив моє прізвище. Цих університетських меценатів я знаю. Зрештою, прочитаєш сам і переконаєшся, що Лесик брехав, як навіжений. Не думай, що я себе бичую безпідставно і хочу уподобитись до тієї унтерофіцерші, яка сама себе висікла. Тому мені не дуже хочеться посилати ще 2 примірники. Я тобі вишлю ще один. Коли захочеш, то вишлю і другий.

 

В мене є прохання до тебе, щоб ти мені вислав ще один примірник "Золотої троянди" і "Про нашу любов" або хоч одну з них. Добре було б 2. Я знаю, що в тебе з фінансами криза, але я через місяць знов тобі щось вишлю. Я так замотався, що не знаю, як вилізу.

 

Гонорару за писанину не дають, одержав тільки першу премію за "Специфіку художньої літератури" в сумі 150 крб.

 

Щодо "Золотої троянди", то це чудесніша річ. Він ніби відкрив заслону і показав нам майстерню художника. Правда, є думки, які будять сумніви, але це в переважній більшості висловлювання чисто суб'єктивні. Ділитися враженнями не хочу, бо прийдеться багато писати, а часу нема. Щодо книги "Про нашу любов", то підбір поезій досить невдалий.

 

Кілька слів про свої відносини з Ольгою. Справа досить погана. Заплутались обоє до того, що не знаємо, як це все розплутати. Хоч мені 27 років, але в цій справі я дуже недосвідчений. Чим кінчиться, не знаю.

 

Бувай здоров!

 

Ти так мені нічого не відписав про Возняка. Можеш мені його дістати?

 

Ти читав його? Це чудесна річ! Якщо не можеш дістати, то хоч відпиши. Я постараюсь тут дістати. Напиши, чому Адам опинився в школі. Він захистив дисертацію? Чому йому роботи не дали у вузі? А Дмитро захистив дисертацію? Привіт передай Дмитру Іллічу, що ж, дякуй за вітання Лесику і вітай його від мене!

 

Хотів би я бачити "Від Мирного до Хвильового" і "Літературну газету" з статтею Рильського про Олеся. Якщо можеш, то хоч дещо з того, що в тебе є, вишли. Буду вдячний. 8. XII я постараюся бути дома.

Михайло.

 

Я відписав Михайлові на його лист і у відповідь 29 грудня 1957 р. отримав нового:

 

25. XII. 1957 р.

Привіт, Богдан!

Вчора одержав від тебе листа і вчора вислав тобі на пошту 40 крб. і книгу перед одержанням листа. Тому всі ці питання, що є у повідомленні, відпадають. Що ж тобі відписати на цей лист? Він чудесний! Я хочу сказати, що може тільки зараз я відчув, що значить одержати хороший лист і взагалі моральну вартість листування. Так, як на фронті солдат себе почуває впевненіше, коли відчуває рядом лікоть товариша, те саме тут почуваєш себе якось міцнішим, чистішим, коли читаєш слова непідкупної щирості.

 

Добре ти зробив, що саме такого листа прислав. Він прийшов вчасно. Саме те піднесення, що є у тебе, відчувається і у мене. Я можу просиджувати до 2-3 годин ночі, щось читати і не відчувати втоми. Хочеться робити, робити щось корисне і хороше.

 

За весь час перебування у Брониці я багато перечитав: Грін, Генрі, Уельс, Бредель – це ті нові західноєвропейські імена, які мені нічого не говорили до цього часу і які мені сказали зараз дуже багато.

 

Я ще раз переконуюсь, що ми дуже мало знаємо літературу, слабо знайомі з текстами художніх творів, а це, крім шкоди, нічого не дає. Зараз вчу напам'ять окремі вірші Гейне, деякі переклав на українську мову. Планів дуже багато, а часу де брати – не знаю. Школа пожирає час безбожно, діти вимотують нерви і дуже часто немає ні сили, ні часу щось робити. Але хочу відмітити, що броницький період у мене досить плодотворний.

 

Богдан! Ти просиш розказати про колектив. Я тобі його вже характеризував. Народ досить сірий, рутенщина і обивательство – це чи не найголовніші риси їхніх характерів. Про завуча писав. Зараз я колектив взяв повністю в руки. А той факт, що мене преміювали в облвно за доповідь "Специфіка художньої л-ри", та стаття в збірнику, включення в комісію Міністерства освіти УРСР – всі ці факти заставили їх дивитись на мене під іншим кутом зору. Не думай, що це пусте бахвальство. У системі людських відносин готовий авторитет завжди допомагає і як добрий віл працює на власника.

 

Дітей я трохи розворушив. Вчора вони вперше за півріччя прийшли до мене самі на консультацію. То була подвійна радість – твій лист і цікавість десятикласників. В них немає жодного смаку, пишуть жахливо, розмовляють ще гірше. Думаю, що до кінця року їх можна було б дечому навчити. Ти, мабуть, дивуєшся, чому говорю "можна було б". Справа в тому, що мені пропонують середню школу в м. Мостиськах. Це десь недалеко Львова. Облвно йде на такий хід з метою, що через 1-2 місяці мене перекинуть зав. Мостиським райвно з збереженням директорської ставки. Не знаю, що робити. Робота зава мене не приваблює, але лишитись в Брониці після всіх цих неприємностей також не дасть нічого. Ти знаєш, що маю на увазі. Порадь, що робити? Жду на відповідь нетерпляче. Бо ж після 1 січня ця справа повинна вирішитись.

 

Тепер відносно твоїх думок про нашу спільну роботу. Чудесна думка. Можливо, ми б налагодили і кращий контакт з Львовом. Кажуть, з Мостиськ йде багато поїздів у Львів. Узнай і скажи мені.

 

Щодо моєї особистої трагедії, то добавити нічого не можу, крім написаного в листі. Богдан! Ти кидаєш мені докір, згадуєш про нещасне кохання! Воно в мене не є нещасним, я не чую в ньому аморального свинства, часто воно допомагає мені в роботі. Який кінець з цього – не знаю. Я багато не думав би, якби не одна думка... та досить про це. Поки що нічого тобі про це не напишу. Побачимо.

 

Бувай здоров. Негайно наведи справку про Мостиська, бо від Дрогобича вони далеко, і я про них нічого не знаю.

Михайло.

 

Р. S. Якщо буду переїздити в Мостиська, знову не зможу бути дома. Вибачай, що лист такий кострубатий, але думати не було часу.

 

Брат вірив, що моє покликання – літературна критика. Коли я приїхав до нього, він подарував мені збірник методичних матеріалів "Іван Франко в школі". У дедикації написав: "Брату, другу хорошому Богдану, філософствуючому естету і майбутньому критику від вола-вчителя і брата Михайла. 25.ХІ 1957. Горинь".

 

Був я у той час на четвертому курсі, слова старшого брата мене підбадьорювали до ще активнішої праці в багатих бібліотеках Львова. Водночас як четвертокурсник я насмілився покритикувати брата за поміщену у подарованому збірнику методичну розробку "Вивченім поезії І. Я. Франка в 9 класі середньої школи". У статті були застарілі реверанси, які ще практикувалися на провінції, але вже критично сприймались у Львові. В оцінках літературних творів я був різкий, іноді аж занадто. Коли 19 листопада 1958 р. на засіданні університетської літературної студії обговорювали першу книжку Романа Іваничука "Прут несе кригу", то мій виступ був найбільш критичним. Похваливши автора за майстерність зображення образів, їхню психологічну характеристику, я зробив йому докір, що він намагається роз'яснити читачеві ті речі, які йому самому не зовсім ясні.