Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 9. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 1 бер. 2014 р., 00:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 бер. 2014 р., 11:35 ]

Розділ 20. Друга світова війна

 

У 1938 році Польща дала зловитись на вудку – допомогла ліквідувати Чехословаччину, вмарширувала за згодою Німеччини на Заользя і анексувала його на те, щоб в короткому часі віддати своєму союзникові – Німеччині – без одного пострілу так, як віддали чехи свою батьківщину. В дні, коли я слухав по радіо накази військам Ридз-Сміґлого вмарширувати на Заользя, майнула мені думка в голові: Сьогодні наказуєте марширувати, а завтра не буде часу сказати: "Втікайте!" Так і сталося.

 

За тиждень-два після заняття Заользя почали днями і ночами приїздити звідти до Львова прогульковці, щоб побачити "польський Львів". Приміщали і гостили їх в моєму сусідстві в Другому Домі Техніків, (впроваджували заольжан студенти-політехніки. Вечорами співи, музика і танці у великій залі не вгавали до пізньої ночі. Пили, заїдали і промовляли на честь Польщі та за знищення українців так, як чути було і по всій Вулецькій Горі.

 

У 1939 році прийшла черга на Польщу. Гітлер зажадав на території Польщі німецького коридору і то безапеляційно. Вештання польського міністра закордонних справ Бека по усіх-усюдах не помогло. Паперові заяви польських союзників на Заході зосталися тільки на папері.

 

1 вересня 1939 року вранці Німеччина по всій польській границі розпочала війну і ввела війська на територію Польщі. Не стримали німецького маршу польські укріплення вздовж німецького кордону, які більше року будувала польська молодь. Студент Львівської політехніки Тір, який шість тижнів працював на будовах тих укріплень вздовж німецького кордону, оповідав мені, які то міцні укріплення-бункери побудувала Польща. Але вони нінащо не пригодилися.

 

Вранці 1 вересня Львівське радіо проголосило, що Німеччина без попередження розпочала війну проти Польщі. Польська рицарська армія здержала німецькі наступи. Йдуть важкі бої на границях моцарства польського.

 

Десь близько 11 години ранку першого дня війни я розмовляв з дружиною о. катехіта Горникевича про несподівану війну між Польщею і Німеччиною, потішаючись, що до Львова ще далеко, і ми можемо бути спокійними. В тій хвилі почули ми зі сторони Скнилова сильну детонацію, було видно величезний стовп темного диму. Я сказав п. Горникевич, що це певно поляки роблять якісь вправи на своєму летовищі. І тут далася чути друга сильна детонація. Знову показався великий стовп диму в сусідстві з першим. За хвилину вибухи відбулися один за одним на Головному двірці, далі було видно з балькона, як люди розбігались в різних напрямках, а стовпи диму почали один за другим підноситися в різних частинах міста. Понад квадранс (п'ятнадцять хвилин) кружляли німецькі літаки над Львовом та осипали його бомбами.

 

По відльоті бомбардувальників Львівське радіо проголосило, що німецькі літаки надлетіли зі сторони Словаччини і наробили багато шкоди в забудуваннях міста Львова та серед населення. На одному тільки Копитковому (тепер пл. Привокзальна, де раніше селяни могли залишити свої коні безоплатно при в’їзді до Львова) загинули від одної бомби 46 осіб, що чекали на трамвай.

 

Гинули люди не тільки від уламків бомб, але й від подмуху, що утворювався під час її експлозії (вибуху). Так загинула панночка з "Маслосоюзу", яка вийшла з крамниці на вулиці Городецькій подивитись, що там діється. Вибухова хвиля вдарила нею об мур. Здається мені, що тоді була зруйнована наша Семинарійна церква при вулиці Коперніка, де засипало одного нашого питомця під час молитви. Ніхто його не відгребав. Це були наслідки першого німецького налету на Львів.

 

Того самого дня німецькі налети повторилися кілька разів і за кожним разом були жертви в людях. Протягом наступного часу, аж до зайняття Львова більшовиками, німецькі налети не вгавали. Було їх по кільканадцять щодня. Львівське радіо закликало мешканців Львова будувати схрони (бомбосховища) для цивільного населення, складати полотно, білизну, постіль, коци як для війська, так і для поранених з цивільного населення. У військових магазинах бракувало запасів для першої допомоги раненим. За день чи два не було й води у Львові, а також електрики. Не стало ні харчів, ні хліба.

 

У 1940 році, оповідав мені один наш кравецький челядник вже в Лодзі, що це він зі своїм братом перервали динамітом рури львівських водопроводів. Обоє були членами нашої підпільної організації і мали такий наказ. Був він з Комарнянщини, працював у Лодзі в нашого кравця-втікача – Клюка. Дещо пізніше забрали його до німецького війська, де він воював у саперній частині, відзначився, дістав підвищення, а у 1943 році в часі відпустки відвідав мене в моїм бюрі у Львові і сказав, що відходить до УПА. Більше я його не бачив.

 

Забув я згадати, що невдовзі після вибуху німецько-польської війни чи дещо скоріше, як не помиляюсь, Василь Мудрий – віце-маршалок польського Сейму і президент нашого Сеймового Клюбу – скликав нараду наших політичних діячів у Львові. На ній винесено ухвалу, розуміється під примусом обставин, у якій наш нарід висловив свою лояльність до Польщі і готовність віддати життя в її обороні. Щось подібне було у Відні, коли поляки вигукували Францові Йосифові І: "Рrzy Тоbіе stоіmу і stас сhсеmу" (При Тобі стоїмо і стояти хочемо). Це нам не помогло. Польська поліція проводила численні арешти серед нашої спільноти. Багато наших людей потрапили тоді до концентраційного табору "Береза Картузька", або були без суду і слідства замордовані чи розстріляні.

 

к перестав діяти водогін, сотні людей мусіли стати в чергу по воду, бо на нашій дільниці була тільки одна міська помпа (водокачка). Кільканадцять вілл на Косинєрській користало з невеличкого джерела серед Вулецької Гори, а як налітали бомбовики, то треба було залягати в рів серед гори аж до відклику алярму (тривоги).

 

Зі світлом було півбіди. Я кожній родині з 6-ти будинків видав по 5 кґ свічок безплатно. Деякі родини, що залишились без харчів, дістали від мене по п'ятикілограмовій скриньці морелевої мармоляди та по фунтові вудженої солонини. Ці продукти я дістав тижнем скоріше перед початком війни від моїх братів.

 

Хліб видавав "Центросоюз" що другий-третій день по 1 кґ на родину зі своєї пекарні при вулиці першій бічній Кадетської (за трамвайною ремізою). Один раз у вересні місто Львів видало на родину по 1 кґ пшеничної муки і по 1 кґ хліба. Роздача відбувалась у Другому Домі Техніків.

 

11 вересня 1939 року німецькі війська оточили Львів з трьох сторін. Вільний в'їзд залишився тільки через вулицю Личаківську.

 

Як тільки настало напруження між Німеччиною і Польщею із-за вільного коридору між Східними Пруссами і Німецьким материком, Управа міста Львова зарядила примусові курси наглої санітарної потреби для всіх власників будинків, і у кожному домі мусіла бути аптечка з означеними ліками. Всі мешканці були зобов'язані убезпечитися протигазовими масками. Різних наказів для власників домів була велика кількість. І я відбув такий двотижневий санітарний курс.

 

Від 11 вересня 1939 року німці вдень і вночі обстрілювали Львів, канонада тривала з малими перервами майже безупинно. Літаки засипали місто бомбами. Багато шкоди було завдано людям і будинкам. Ночами по радіо закликали німці польського коменданта Львова, генерала Лянґа, до капітуляції. Генерал Лянґ не піддавався, бо очікував більшовиків. Німці з городу сс. Василіянок обстрілювали Вулецьку Гору з машинових крісів. Могли сміло вмаршерувати вулицею Потоцького до Львова. На Вулецькій Горі тільки по ночах залягали яких два десятки польських стрільців, котрі під ранок відходили до міста.

 

За віллами інженера Нижанківського і професора Політехніки, д-ра Ломніцького поставили поляки дві чи три гармати і почали по ночах обстрілювати німецькі позиції. Була небезпека, що німецька стрільня зрівняє з землею всі наші доми на вулиці Косинєрській. Та німецькі снаряди перелітали через наші вілли і розривались на вулиці Пелчинській та Цитаделі.

 

Управа міста Львова видала наказ будувати в землі сховища. Всі мешканці з вулиці Косинєрської також постановили негайно копати сховища на Вулецькій Горі, зібрали відповідну суму грошей на необхідні будівельні матеріали. Пішов я по них з сином інженера Нижанківського на вулицю Городецьку, найняв підводу та почав ладувати вибрані матеріали на неї. Нагло налетіли німецькі літаки і почали бомбити Львівський двірець. Власники підвід повтікали, а ми були щасливі, що нас не зачепило. Мешканці Косинєрської вулиці більше не захотіли будувати сховища.

 

Наші льокатори нарікали, що сховищ немає. Я заспокоював своїх жильців, що й такі великі будови, як Другий Дім Техніків, доми Пенсійного інституту, Кадетська школа, гмах Абрагамовича, міська електровня, сиротинці міста Львова, що містились по сусідству, не мають бомбосховищ. А вони значно пізніше побудовані, як моя вілла. Найбільше нарікав мій льокатор о. катехит Теофіль Горникевич, що він днями і ночами мусить сидіти з родиною у незабезпечених пивницях. Та судилось так, що не було ні одного нещасного випадку на вулиці Косинєрській, хоч кулі німецьких скорострілів два тижні над нами свистіли.

 

Здається мені, якщо не помиляюсь відносно дати, що більшовицькі війська під командою маршала Тимошенка зайняли Львів 24 вересня 1939 року. Тимошенко – українець, але більшовик.

 

Зараз після заняття Львова більшовиками в різних місцях Львова були порозліплювані відозви за підписом Тимошенка в трьох мовах: московській (русскій), українській та польській. Відозви ці були великого формату з довгими текстами, які сьогодні вже не можу собі пригадати. Есенція – визволення Західної України від польського буржуазного ярма.

 

До командира Тимошенка, як я чув, ходила делегація українців під проводом нашого політичного сеньйора, д-ра Костя Левицького. Про що вони говорили, мені невідомо.

 

Другого дня після заняття Львова більшовицькими військами з'явилось вже у Львові московське НКВД і примістило свої бюра та кухню для енкаведистів в залі електровні при вулиці Пелчинській. Всі вони були випашені, як вепри на заріз, зате більшовицьке військо, яке "визволяло" західні області, було обдерте з ніг до голови і голодне та брудне, що годі було дивитись на нього.

 

Третього дня після заняття Львова більшовиками я відважився і пішов оглянути місто та наслідки облоги Львова.

 

Коло будинку дирекції Львівської електровні побачив я великий гурт випашених енкаведистів в синіх кашкетах з малиновою обвідкою. Хідники при вулиці Томіцького були розриті, бо польські війська робили з хідникових плит барикади, яких у місті було дуже багато.

 

На вулиці Коперніка побачив я знищену бомбою нашу церкву для семінаристів. Стояла тільки дзвіниця з потрісканими стінами, що кожної хвилини могли завалитися. Від головної пошти аж до Ринку по обох боках вулиці були порозвішувані божки московського комунізму у великих розмірах. Магістрат міста був довкола ними обвішаний, а відбитки Сталіна і Леніна були найбільшого розміру. Те саме видовище було майже на всіх кам'яницях площі Ринок. Жидівські бахори пхали кожному перехожому газету "Вільна Україна". І я взяв одне число. Забув, скільки заплатив. Наші часописи вже не з'являлись.

 

Оповідали, що колишній працівник-редактор Михайло Рудницький перейшов на працю до більшовиків. Він мав пізніше висловитись про український національний прапор, як про ганчірку.

 

Посеред алеї, напроти будинку Галицької Каси та будинку колишньої Скарбової Палати побачив я, що починають будувати щось з дощок і дикти (фанера). Мала то бути тимчасова пропам'ятна вежа для відзначення дати здобуття Львова. По вулицях на розібраних хідниках стояли поодинокі польські гармати.

 

У сусідній віллі під номером 25 на Косинєрській жив майор польської протилетунської артилерії на прізвище Реґула. Він там мешкав з жінкою та донечкою від кінця 1935 року, як тільки закінчилась будова згаданої вілли. Ми особисто з майором не зналися, хоч його донечка, бавлячись разом з донечкою Шухевичів (сестрою сл. п. генерала Чупринки) і дочкою проф. Ломніцького, забігали в мій город. Третього дня після капітуляції Львова він при зустрічі заговорив до мене, представився. Обмінялись думками про становище в місті, а потім він задав запитання: що йому в тій ситуації робити? Відповів я, що він, як вищий за рангом командир, не може нічого доброго сподіватись від червоного побідника і повинен чим швидше зникнути, бо пропаде. На другий день сказала мені його дружина, що він виїхав, а її з донечкою лишив на ласку судьби. Кілька днів пізніше вночі заїхало авто НКВД і їх забрало. За тиждень родину майора випустили, попередньо в тюрмі зґвалтувавши. В початках жовтня виїхала вона з донечкою. Чув я, що майор Реґула, а відтак і його дружина з донечкою продерлися через Карпати в Угорщину.

 

В останніх днях жовтня 1939 року обходив всі вілли при вулиці Косинєрській якийсь старшина НКВД і поробив всім мешканцям допити, які нотував. Зайшов він і до мене. Запитав мене про ім'я, прізвище та про мою спеціяльність. Подав я йому свої дані, а на це він підчеркнув, що я є власник цієї вілли, що в мене мешкає "батюшка" – отець Горникевич, що я є власник фабрички свічок. Він вже був про мене поінформований. На прощання сказав до мене: "Ну нічого, батюшка і свічки. Поїдеш в Москву, а там – груші, як дині". Була це осторога мені, що от-от і прийде черга на мене. Треба зникнути зі Львова.

 

По сусідству, на Косинєрській, 19, у німця Ґофмана, директора Лодзінської фабрики ниток, сторожем був наш селянин з-під Львова. Одного разу він у розмові сказав мені, що нам з Курилком треба звідси втікати. Далі запропонував, що може постаратись о коні і підвезти нас аж до границі коло Перемишля, а звідти вже самі будемо пробиватись на Захід. Я нічого не відповів, бо не знав, чим він дихає.

 

В тім часі багато наших людей пішки втікало на Захід. Говорив я про справу втечі сл. п. Курилкові, але він не годився, бо не знав, що нас чекає під гітлерівським режимом, вважав, що треба залишатись і працювати для добра України, вірив, що комунізм змінив своє лице на краще. Відповів я, що не вірю, що Москва змінилась супроти нас – українців. Треба тікати, бо пропадем скоріше чи пізніше.

 

У перших днях жовтня 1939 року розпочалась нормальна праця в "Центросоюзі". Усі службовики одержали від директора Шепаровича наказ приступити до роботи, бо інакше можуть бути неприємності.

 

Пригадав я собі, що відразу по захопленні Львова рознеслась по місту звістка, що НКВД застрілило директора електровні за те, що не було електроенергії. Мовляв, директор саботує.

 

Ширилися чутки, що НКВД заарештувало президента магістрату міста Львова, д-ра Островського, мого сусіда при дорозі Вулецькій, і що Василь Мудрий пішки втік на Захід. Пізніше були поголоски, що заарештовані д-р Кость Левицький та посол Целевич. Кількість арештованих зростала з дня на день.

 

В перших днях жовтня 1939 року я зголосився в директора Шепаровича і приступив до роботи. Він сказав мені ходити по бюрах нових "босів" з різними нарядами. І майже до кінця жовтня довелося мені переважно лазити з ними по кабінетах та вичікувати в черзі, щоб довідатись, що на цей наряд зараз нічого не можна дістати. Треба почекати, а потім знову ходити і ходити... Майже в усіх бюрах доводилось мені стрічати більшовицьких шефів жидівської національності. Вони розмовляли московською мовою між собою, але до мене говорили по-українськи.

 

В "Центросоюзі" працював ревізором кооператив Львівської округи мій сусід Михайло Козланюк– брат письменника Петра Козланюка, знаного комуніста. Одного разу я запитався Михайла як доброго товариша по праці і сусіда, що він думає робити – залишатись на місці чи втікати. Відповів він мені, що нема найменшої потреби втікати, і він залишається на місці.

 

За кілька днів після нашої розмови довідався я від інших товаришів з праці в ЦС, що Михайла Козланюка заарештувало НКВД. Просидів він щось тиждень в їх тюрмі, вийшов на волю і втік на Захід. При переході через Сян московський пограничник застрілив Михайла посеред ріки.

 

В перших днях листопада повідомив мене директор Шепарович, що маю виїхати з нарядом по заготівлі збіжжя в Мельниччину. Там треба було стягнути з купців 600 десятитонних вагонів, а на селянство впливати, щоб добровільно звозило свої надлишки збіжжя до магазину філії ОСК в Іваню Пустім. Я зібрався виїхати в товаристві з директором Мартюком Іваном, який по дорозі мав вступати до всіх союзів і доручати наряди заготівлі збіжжя для поодиноких повітів.

 

В означеному дні директор Мартюк і я всіли до особового авта і рушили в дорогу зі Львова до Борщова. По дорозі вступили до Золочева, Зборова і Тернополя, передавали наряди, довідувались про положення в повітах. Харчувались принагідно в ресторанах або в директорів ПСК. У Тернополі довелось заночувати.

 

Наступного дня від'їхали ми в напрямку Збаража. По дорозі нас обігнала вантажівка НКВД, якою везли під багнетами повно арештованих. Погнала вона на Схід.

 

Зі Збаража ми поїхали до Теребовлі, де задержались якихось дві години, а вночі заїхали до Борщова. Ми ще застали в бюрі членів дирекції – Євстаха Гомотюка і Олександра Наконечного. Після наради я зайшов до о. Малицького і в нього заночував. Обговорювали ми становище, в яке потрапили, та й задумались, що ж далі робити. Сказав я отцю Малицькому, що буду якнайшвидше втікати.

 

Після Іваня Пустого, де керівником філії ОСК був Ухач, і він вже був поінформований про збіжевий контингент через урядові чинники, поїхав я до Устя Єпископського, щоб відвідати моїх братів. В них затримався на один день та повідомив, що буду втікати, бо заходить небезпека для нас всіх.

 

Потім я об'їхав найближчі села. Там вже урядували сільради, зложені з поважних наших селян. Відвідав я фільварок дідича Миколаєвича в Бабинцях коло Кривча, де вже урядував не дідич, а комітет з бабинських бідняків, переважно зложений з недавніх двірських форналів (робітники при дворі дідичів). Цей комітет завідував і бабинецьким лісом. В Горошовій я застав колишню відпочинкову кольонію польських старшин і шишок пустою. Селяни оповідали, що ті повтікали через Дністер до Румунії. Тут пропали великі збори помідорів, винограду і гарбузів-сироїдів. Врятовано тільки збір тютюну у селян, що його управляли за половину ціни. Яблука та груші теж позбирали селяни.

 

В Мельниці відвідав я в товаристві нашого адвоката, д-ра Винниченка, якого вибрано головою міськради, всіх збіжевих купців-жидів та повідомив їх про примусову відправку зерна до філії ОСК в Іваню. Один з них почав нам відгрожуватись, ніби ми були в чомусь винні. Далі ми заїхали на фільварок дідича графа Дунін-Борковського. Я повідомив про контингент всі громади Мельниччини і в останніх днях жовтня повернувся до Львова. До філії ОСК в Іваню було звезено тільки 560 тонн зерна.

 

В перших днях грудня 1939 року вислав мене директор Шепарович до Делятина з тим, що там маю заладувати 600 вагонів букового опалового дерева для потреб міста Львова. Для допомоги мені було приділено урядовця з районної управи лісів в Надвірній. Це був спокійний, малорозмовний, середнього віку українець-полтавець.

 

Ми разом поїхали до Делятина, по дорозі вступили на тартак. Той був в повному русі. Одні вагони вже були набиті деревом, інші заладовувались дошками для транспортування на Москву. В Делятині вияснилось, що заготовленого дерева багато, але все воно лежить в дебрях. Щоб його звезти на стацію, потрібно підводи, а для коней – паша. Підвід є доволі, а також і гуцулів, що охоче звезуть дерево.

 

Я зв'язався телефонічно з Шепаровичем, і той пообіцяв вислати негайно 10 тонн вівса на адресу філії ОСК в Делятині. І вже слідуючого дня навезли гуцули на стацію дерева на 6 вагонів. Дерево заладували і воно відійшло.

 

Урядовець і я заночували в якомусь паршивенькому готелі, де пружини з матраців нам мало не витягали ребра. Слідуючого дня зайшла несподівана зміна. Керівник Делятинського лісництва повідомив мене, що наряд ЦС анульовано, і дерево буде ладоване для міськторгу у Львові. Знову довелось телефонувати до Шепаровича, який у Львові інтервенював в тій справі і повідомив, що ЦС вже відіслав вагон вівса для стимуляції справи.

 

На третій день мого побуту в Делятині стали чомусь ладувати вагони для "Народної Торгівлі". Знову дзвонив до Шепаровича і очікував на відповідь. Відповів Курилко, що справа залагоджена – референтові куплено в дарунок футро для жінки. Думав я, що після футра піде гладко, але так не було. Мій товариш з районової лісової управи від'їхав до Надвірної, а я почав розглядатись за якоюсь кімнаткою, щоб вибратись з паршивого жидівського готелю.

 

Заночував я того дня у нашого адвоката, д-ра Лабія. Він проживав самотньо. Розговорились як знайомі. Я почав з того, що шукаю якоїсь кімнати на час ладування дерева, і він обіцяв розпитати. Далі зайшло до обміну думками про те чи втікати, чи залишатись. Він і сам не знав, що робити. На другий день вже ладували дерево для ЦС, а ночував я в лісничівці. З вантаженням дерева постійно повторювалась та сама історія. Ладували то нам, то НТ, то міськторгу. Треба було лазити по снігу на почту, телефонувати і вичікувати на результат.

 

Десь в половині грудня 1939 року рознеслась в Делятині звістка, що до Львова приїхала німецька комісія і реєструє охочих на переїзд до Німеччини. Має та комісія брати тільки німців, але можна впхатися і ненімцеві. Я вирішив, що попробую, як тільки повернуся до Львова.

 

До кінця грудня я мав заладувати 600 вагонів, а за три тижні з великим трудом вдалося відправити лиш 60 вагонів. Я повідомив Шепаровича, що ніяк не зможу це реалізувати, хай висилає іншого урядовця, бо я перемучений.

 

Я вернувся до Львова і зложив звіт директорові Шепаровичові. На другий день він мене післав на фільварок до Нового Яричева перебирати інвентарно запаси насіння огородини. Там я застав пустку – все розтягнули селяни. Не було що інвентаризувати і я повернувся до Львова. Зарапортував Шепаровичові, а також довірочно повідомив його, що завтра попробую щастя зареєструватись в німецькій комісії на виїзд. Він мені нічого не відповів, а пізніше я довідався, що в той час він вже був в листі переселенців до Німеччини.

 

Між переселенцями

Німецька Переселенча Комісія урядувала в Німецькій народній школі на вулиці Кохановського. Насамперед я пішов вивідати, що там робиться. Застав я багато людей, котрі чекали в черзі на реєстрацію. Стояли вони в шість рядів, а один червоноармієць доглядав порядку. Заглянув я на шкільний коридор через вхідні двері. Всі стоять і очікують. Я відійшов і попрямував додому.

 

На вулиці Кохановського стрінув свого сусіда з Вулецької Гори, брата професора Полянського, що працював у Шкільній Кураторії. Спитав його, чи він також надумав втікати на Захід через німецьку комісію, але він заперечив. Пізніше я довідався, що Полянський вже в перших днях зареєструвався.

 

По поверненні додому я весь час думав – йти чи не йти пробувати щастя. Кілька днів не міг на це рішитись. Вкінці вирішив піти, щоб там не сталося. Я підшукав мої шкільні свідоцтва з німецької народної школи, німецьке матуральне свідоцтво та одне німецьке іспитове свідоцтво з Чернівецького університету.

 

О сьомій годині ранку 26 чи 27 грудня 1939 року я вирушив на вулицю Кохановського. Застав там шість довжезних черг побіч себе. Я став до крайнього ряду так, що посувався вперед не на особу, а на цілий ряд. Ніхто не реагував на моє порушення черги. Невдовзі я вже був на коритарі в школі. Вийшов якийсь старший чоловік і сказав, що реєструють тільки німців, а іншим не варто чекати.

 

Я не послухав його вияснень, а тільки далі посувався вперед, щоб мати можливість поговорити з тим, хто вийде з реєстраційної залі. Довелось довго чекати. Щойно десь коло першої години пополудні з'явився у дверях старший сивий пан і знову проголосив, щоб ті, хто не є німцями, не чекали, бо їх не будуть реєструвати. В тій хвилині я вийшов до нього з першого ряду, подав мої шкільні свідоцтва та спитав, чи я можу бути зареєстрований. Він оглянув мої документи та з певністю здивувався, чому я маю українське прізвище з такими паперами. Сказав почекати, що мене викличуть, тобто є можливість зареєструватись. Вже смеркалось, як мене закликано на залю.

 

В ній я побачив довгий стіл під вікнами, за яким сиділи по два урядовці від німців і більшовиків. За меншим столом двоє німців перевіряли документи, виповнюючи формуляри, і передавали першому урядовцю при довгому столі. Цей заповняв знову якийсь формуляр і передавав дальше. Приходив цей документ з першого стола до більшовицьких урядовців, які, в свою чергу, виповняли свої формуляри і передавали німецькому урядовцю, що сидів окремо при бічному бюрку.

 

В певнім моменті більшовицький старшина звернув увагу, що якась особа має українське прізвище, отже, не є німцем. На це йому відповів німецький старшина, що тільки німецька комісія вирішує, хто з реєстрованих є німцем, а хто – ні. Більшовик промовчав.

 

За якої півгодини я перейшов всіх урядовців та одержав виказку на шнурку, яку малося носити на грудях як доказ, що я німецький переселенець. Мене поінформували, що про мій виїзд дізнаюсь з шкільної таблиці оголошень. В точно означеній годині маю з'явитись з багажем до означеного вагона. З собою маю право взяти тільки 50 кґ особистих речей і харчів на два дні. Як маю готівку понад 50 золотих, то можу без ограничень передати до депозиту за поквітуванням Німецької Переселенчої Комісії і ця сума мені буде виплачена в Німеччині за обрахунком на німецькі марки – одна німецька марка за два золоті. Можна депонувати і карбованці за тим же обрахунком. Я мав тільки польські золоті.

 

30 листопада 1939 року більшовицька влада проголосила, що польські золоті можуть бути виміняні на карбованці тільки 1 грудня, а в цей день совєцький банк був замкнений. Великі маси львів'ян стояли перед ним, щоб виміняти золоті на карбованці. Були нарікання, прокльони та плачі. "Центросоюз" повідомив своїх службовців, що кожен працівник може здепонувати в його касі польські золоті, а він поміняє їх, як свою готівку, на карбованці. Я мав при собі 1000 золотих і здепонував їх в касі ЦС. За пару днів одержав 1000 карбованців. Решта моєї готівки я вже мав за пропащу.

 

В дні вибуху війни мав я готівкою 76000 золотих. Як тільки більшовики казали відкрити крамниці, я поробив деякі закупи про запас. В магазині ЦС закупив я 100 кґ цукру, великий баняк свинячого товщу, кави і чаю, в НТ – 100 кґ пшеничної муки, зробив запас вугілля та опалового дерева, в знайомих жидів закупив текстильне полотно, шкіру та матеріялу на три убрання і на верх до футра. На все це я потратив понад 10000 золотих. Собі залишив 25000 золотих, а решта передав моїм братам, щоб вони поробили собі запаси.

 

Ці 25000 золотих я здепонував у Німецькій Переселенчій Комісії. З собою взяв при виїзді не тільки дозволені 50 золотих, але й мою місячну зарплату і понад 2000 карбованців, які мені виплатив ЦС титулом дієт (як добові за відрядження) за виїзд в Мельниччину та в Делятин. Прихопив також кілька соток золотих срібною польською монетою, які мені відібрали совєтські митники в Перемишлі. Надвишку понад 50 золотих в банкнотах скрив у вагоні і перепачкував.

 

Перед виїздом я оженився з вдовою Анною Тір, щоб на чужині не бути самому. Зробив я помилку, бо між нами не було співжиття. А потім проти мене виступили зяті моєї дружини – лікарі д-р Михайло Сенчишин і д-р Олександер Жизнєвський. Вони побоювались, що у випадку смерті їхньої тещі я буду мати майнові претензії. Заявив я цим панам, що мені жінчиного майна не потрібно, бо я маю своє, коби тільки дістати його назад. Можуть і тещу свою забрати. Дружині я сказав, що можемо кожної хвилини розійтись, бо нас нічого не в'яже. Ми вкінці судово розійшлися в Мюнхені 29 червня 1949 року.

 

Я був призначений до групи переселенців, що мала виїхати зі Львова 9 січня 1940 р. о другій годині пополудні. День був дуже холодний. Мороз тріскучий. Я прибув на Чернівецький двірець перед 12 годиною, щоб вчасно дістатись до вагона. Прийшлось до четвертої години чекати вагони на сильному холоді і вітрі.

 

Нарешті підігнали брудні товарні вагони, я переніс свій багаж до призначеного, де були самі українці. Ми так-сяк обмели вагон ногами і заладувались. Принесли нам залізну пічку та якихось 50 кґ вугілля. Ми її розпалили, позамикали двері та пообтикали міхами, щоб не тягнуло морозом. Щойно о 8-й годині вечора підійшов паровіз і за кілька хвилин зрушив з місця. Він нас завіз під спалену фабрику лікерів на вулиці Городецькій. Тут ми заночували.

 

Другого дня коло полудня наш поїзд виїхав зі Львова, а вночі ми заїхали на двірець в Перемишлі. Тут прийшлось чекати до обіду, поки НКВД і митні урядовці робили нам перевірку. Близько 1-ї години дався чути московський голос, щоб відчинили двері. Вскочили до вагона енкаведист і митний урядовець. Перший відчитував поіменно список осіб у вагоні, а другий спитав кожного, скільки той має грошей, та зажадав здепонувати всю готівку в сріблі. Кожен, хто не зголосить срібної монети і добровільно її не здепонує, буде покараний. Всі почали обшукувати свої гаманці та витягати польські золоті в сріблі. Я здепонував кільканадцять десятків срібних монет. Оба урядовці відійшли, не зробивши найменшої зауваги, що "хахли" переселяються, як німці. Десь о 3-й годині поїзд рушив, ми переїхали міст та опинились на Засянні під німцями.

 

Там очікувало нас кільканадцять СС-манів, які наказали всім негайно опустити вагони, залишити багажі, які будуть перенесені до німецького поїзда на означене для кожного переселенця місце. Числа вагона і місця будуть на таблиці в будинку нашого нічлігу. Переселенців розмістили в якійсь військовій касарні в недалекій віддалі. В залях не було ніяких ліжок, а тільки розмервлена солома на долівці. Видно, що тут ночували не одні. В касарнях вже були переселенці, які приїхали підводами. Після вечері всі полягали покотом в солому спати, де хто стояв. Всі були перемучені, бо попередньої ночі ніхто не спав. Раз, що було зимно, бо вугілля не вистачило. Друге, що не було де. Кожний сидів на своєму клунку і куняв, бо в вагоні не було навіть звичайної лавочки з дощок.

 

Наступного дня лише дехто мився – вода була, як лід. На сніданок всім видали по куску військового хліба, маргарину та горнятко несолодженої чорної кави з ячменю. Всім було сказано, що поїзд їде просто до Паб'яниць коло Лодзі. Кожному видано по одній пушці логази з кров'ю, половину бохонця військового хліба та горнятко на каву, яку давали в часі їзди.

 

Другого дня наш поїзд заїхав на стацію Паб'яниці. Частину переселенців примістили в школі, а решта в сусідньому будинку, що правив раніше за стайню чи магазин, бо мав в'їздові брами і невеличкі вікна.

 

В Паб'яницях обід був з капусняком, в якому плавали куски м'яса, а ранком наступного дня дітям видали на сніданок по горнятку теплого молока. Потім завезли нас тягарівками до якогось порожнього фабричного приміщення, де всі пройшли після купелі дезинфекцію одягу, реєстрацію та лікарський огляд з рентгеном включно. Всім зроблено фото поосібно і родинам збірно.

 

Кожен переселенець одержував при вході у великій конверті кільканадцять анкетних листків і з нею входив до 1-го бюра. Тут заповнялись анкетні дані і ставився свій підпис на виказці. В другій кімнаті випитували, хто які хороби переніс, а далі був медичний огляд, за ним рентген. В наступній кімнаті випитували майновий стан: яке майно залишив у Польщі, скільки грошей здав у Переселенчу Комісію, що привіз з собою, навіть, які зобов'язання лежать на майні – гіпотечні, векселеві і т. д. Хто мав документи на майно, то треба було їх показати. Вкінці кожен одержав відбиток списку зголошеного майна.

 

В останнім бюрі розглядали державну приналежність. Тут урядовці заповняли формуляри прохань про надання німецького громадянства. В них вимагалось подати свій родовід аж до прадіда, бо ходило о то, чи не було предків-німців. Крім того, вияснювалась освіта, звання, місця праці в минулому та чи був кримінально караний і т. д. Вкінці урядовець питався, чи погоджується переселенець прийняти німецьке громадянство. Кожний відповідав, що так.

 

Один українець, бувший старшина Червоної армії, який переїхав до Німеччини в нашому транспорті, заявив, що не хоче прийняти німецьке громадянство. Сказано йому, що буде відставлений назад до Радянського Союзу. Цей молодий чоловік так з місця розхворівся, що його забрали до лічниці. Як вийшов звідти по яких шести тижнях, то пішов до переселенчого бюра, т. зв. ЕВЦ (Еіnwandfrerzentrallstelle) і склав заяву, що він згідний прийняти німецьке громадянство.

 

Через пару днів по закінченні реєстрації нашого транспорту, перевезено всіх до якогось фабричного будинку в Лодзі, де ми зайняли два поверхи і стрих. Тут одержали рішення Переселенчої Комісії щодо громадянства. Менша половина нашого транспорту дістала німецьке громадянство – переважно чисто німецькі родини. З нас – українців – тільки лікар д-р Білас. Багатьох, і мене в тім числі, повідомили, що наша справа буде ще раз перевірена і вирішена. В часі мого переслухання комісією я подав до відома, що в моїй родині нема ніяких предків-німців по лінії обох батьків. Але я закінчив німецьку школу, гімназію і перший семестр німецького університету, а продовжував навчання в польському університеті, де дістав стипендію. Чиновник, що відбирав в мене заяву і документи про освіту, відмітив це збоку червоним чорнилом на моїй заяві на громадянство.

 

Всім іншим українцям з нашого транспорту було відмовлено в наданні німецького громадянства, як особам чужоземного походження — frеmdstammig.

 

Десь 23 або 24 січня 1940 року наш транспорт було посортовано на німців і чужоземців. Німців відвезли вглиб Німеччини, а інших – трамваями до карного табору в Константанові під Лодзею. Сортування переводив якийсь старшина СС на підставі вказівок, які йому давав кельнер (офіціант) з кав'ярні Рома у Львові. Воно відбувалось швидко. Кожен приходив до бюрка старшини СС, подавав своє ім'я і прізвище, а кельнер наказував ставати до німців або до ненімців.

 

Табір в Константанові був поміщений в колишній фабричній двоповерховій будові. Ми застали в ньому багато поляків. Тих переселенців-поляків, що прибули в нашому транспорті, розмістили між ними. Число поляків з кожним днем меншало. Говорили, що їх ночами кудись вивозять СС-мани. Нас розмістили на партері по обидві сторони.

 

Не було ніяких санітарних уряджень. Вода була в бараку на подвір'ї. Там же був і кльозет у вигляді барака з поздовжньою ямою-клоакою. На галях ніяких мешкальних улаштувань. Тільки долівка була накрита соломою, а посередині кілька лав з дощок та один або два столи. В галі була залізна піч, до неї кожен день потроху видавали вугілля.

 

Лежали і спали переселенці на стертій завошивленій соломі в чотири ряди. Було зимно, бо стояли тріскучі морози. Діти попростуджувались і вмирали. Померло їх тоді в короткому часі зо два десятки. Вправді був в таборі і лікар, забирав хорих дітей до табірного шпиталика, але не зміг врятувати дітей від смерті.

 

До холоду, браку води долучився і лихий харч. В таборі була кантина, де можна було докупити хліб, ковбасу, солодощі та папіроси, якщо хтось мав гроші.

 

Десь в половині лютого 1940 року приїхала комісія з Берліна, в якій був Гімлер. Комісія оглянула таборові залі та покликала кількадесят чоловік. Між ними був і я. Нічого не питали. Тільки оглянули приявних і наказали відійти.

 

Під кінець лютого перевезено всіх українців в Константанові до якогось шкільного будинку по вулиці Клявзевіца, де була вода і кльозети, але і тут всі гніздились на долівках. На другий чи третій день після нашого переїзду до школи рознеслася звістка, що вночі захворів нагло і важко на запалення легенів д-р Нестор Нижанківський. Його забрали в лічницю до Лодзі, де він і помер через два дні. Всі таборяни відпровадили д-ра Нижанківського на вічний спочинок на цвинтарі в Лодзі.

 

З початком березня 1940 року наш табір було перекинено до колишньої жидівської літнискової оселі Кіршберґ під Лодзею. Майже кожна родина дістала окрему кімнатку, але без устаткування. Хоч і тут треба було спати на соломі, та прохарчування вже покращало і був вільний вихід в місто. Таборовим лікарем був українець-переселенець, д-р Якимів.

 

Задержали переселенців тут лише до кінця березня, а потім всі опинились в військовій казармі під назвою "Бісмарк". Управа табору почала вербувати нашу молодь до праці на фабриках Сіменса і Гальске в Берліні. Зголосилось до праці кілька десятків наших молодих переселенців, і від'їхали всі юнаки під проводом д-ра Білинського – колишнього співвласника фабрики муштарди у Львові до Берліна.

 

Між переселенцями було кільканадцять наших священиків з родинами і без. В неділі та свята відправляв Службу Божу о. д-р Побігушка. Під час відправи співав хор, наскоро зорганізований сином пароха з Теребовлі Мохнацьким. По війні він помер, якщо не помиляюсь, в Мюнхені.

 

Репертуар хору був український. На кількох концертах, що давали переселенці, виконувалась німецька пісня, яку скомпонував д-р Нестор Нижанківський "Wіr sіеdelu um". В касарнях "Бісмарка" українці дали концерт. На нього прийшли німці з управи табору та й не тільки. Концерт їм дуже сподобався. Наших танцюристів та співаків викликали на "біс".

 

З початком травня мене звільнили з табору і я поселився на мешканні д-ра Михайла Семчишина. Лікарі з нашого транспорту – Білас, Жизневський, Михайло Логаза, Якимів, Тушицький, Любчак, дантистка Кисілевська, ветлікар Чайковський та інші, прізвищ яких вже не можу пригадати – вже були звільнені з табору при вулиці Кляузевіца. Дістали дозвіл на практику. З них тільки Жизневський і Білас мали академічні дипльоми з титулом доктора, решта були звичайними лікарями. Німецька влада у Лодзі надала їм право вживати академічні титули докторів. Всіх вписано на листу Лікарської Палати з зазначенням, що вони українці. Те саме було з фармацевтами, яких розподілили на роботу до аптек Лодзі. Доктора ветеринарії Чайковського приділено при збірній станиці коней ЕВЦ, двох інших – в міській різні. Д-р Чайковський помер в молодому віці в Німеччині.

 

Треба було і мені оглянутись за працею. Я зголосився до Уряду Праці, де подав інформацію про свою професію і львівське звільнення з праці. Мені сказано, що хвилево нема для мене роботи, буду тимчасово одержувати на прожиток підмогу в сумі 38 марок тижнево до часу, поки не знайдеться щось для мене.

 

Під кінець травня мене приділили на працю до Президії Поліції міста Лодзі у відділі державної приналежності до перекладу документів. Помогло знання мов.

 

1 червня я зголосився до керівника II відділу, Ганса Гербера. Він прийняв мене дуже ввічливо. Попросив свою секретарку мене оформити на працю та відіслати до урядового фотографа. Підписав я службову присягу. Далі запровадив мене радник до відділу державної приналежності і представив мене начальнику Альфонсові Россіну – як нового співпрацівника. Слідуючого дня приступив я до праці в цьому відділі, де працював до 31 січня 1942 року.

 

В часі мого перебування в таборі по вул. Кляузевіца переселенці діставали перепустки і виходили в місто. Тоді ми довідались, що в Лодзі існують наші організації, а саме: Український Допомоговий Комітет та Організація українців-гетьманців. УДК очолював якийсь полковник-придніпрянець, а розташований він був в сусідстві з Українською православною церквою.

 

В Лодзі було дві православні церкви. Одну з них влада призначила для українців, а другу – для москалів. Спочатку українці не мали своєї церкви. Як тільки їх кількість в таборі збільшилась, наші священики постарались одержати дозвіл на відправи в католицькому костелі, а потім дістали осібний костел по вулиці бічній від Адольф-Гітлер-Штрассе. За півроку українську католицьку парафію перенесено до костела маріявітів. Там йшли наші відправи аж до мого виїзду у Львів. Парохом для українців-католиків довший час був о. Проскурницький. Отець Стасюк з церкви св. Юра працював в районній президії в Лодзі.

 

По виході з табору записався я до Українського Допомогового Комітету. Не проводив він ніяких допомогових акцій, бо й не потрібно було. Кожен українець, який осів в Лодзі, був зобов'язаний оголоситись поліційно, звернутись до урядових чинників відносно мешкання і зареєструватись в Уряді Праці. Винагорода за роботу була вистарчаюча на прожиток. До половини 1940 року не було в Лодзі харчових карток. Все можна було набути у вільній торгівлі і в потрібній кількості. Харчові картки впроваджено в Лодзі щойно в липні 1940 року. Від того часу треба було і в ресторані віддавати відтинки на м'ясо, товщ, хліб. Та можна було обійтись без них, як посмарувалось кельнерові. В Українському Допомоговому Комітеті люди сходились ради стрічі зі знайомими та товаришами, щоб поговорити або в товаристві заграти в карти.

 

Заходами УДК відбулася Шевченківська Академія і Свято Державності в Німецькому Домі при численній участі українців. Було й досить німців. На ці два свята організувався хор з українців – галичан і наддніпрянців.

 

В першому кварталі, якщо не помиляюсь відносно часу, Український Допомоговий Комітет перестав існувати. Чи добровільно він розв'язався, я не знаю. В Лодзі створились дві нові організації для українців: УНО і Ukrainische Vertrauensstellе (Українське місце довіри). Примістились вони в одному домі при Адольф-Гітлер-Штрассе з осібними льокалями і входами. Керівником Україніше Фертравенсштеллє був наш бувший суддя Файгель, переселенець з німецьким громадянством. Він реєстрував кожного українця та видавав особисті виказки.

 

УНО мало досить обширний льокаль. Була в нім невеличка заля, в якій йшли реферати, забави та менші імпрези. Була і бібліотека при УНО. Я заходив туди кожний день, а наші адвокати та лікарі показувались тільки на імпрези і в церкві. Членами УНО були і наддніпрянці, але не багато з них. З початком німецько-більшовицької війни УНО зорганізувало близько півтори сотні молоді, яка добровільно зобов'язалася піти на війну проти більшовиків. Через яких три тижні відбувалися військові вправи під командою колишніх старшин з УНР Армії. Та вкінці прийшов наказ відмінити вправи, бо добровольців вже не потребували.

 

Українська громада в Лодзі була досить чисельна, але точні дані годі подати – десь близько півтори тисячі. Ділилась громада на українську православну і українську католицьку. Православні українці – переважно зі Східної України, які після Першої світової війни, головно українсько-більшовицької, емігрували до Німеччини, а українці-католики були майже виключно переселенці за посередництвом німецької комісії. Говорили, що не менше, як 15000 українців з самої Галичини втекло до Німеччини. Досить поважна кількість українців мала втекти з Волині та Буковини, але в Лодзі буковинців не було.

 

Серед переселенців-галичан переважала інтелігентна верства. Як я вже згадував, всі лікарі виконували приватну практику, за винятком д-ра Жизневського. Він працював в шпиталі, а пізньою осінню попав на фронт і під Сталінґрадом опинився в більшовицькій неволі, з якої вернувся аж в 1952 році. В 1957 або 1958 році він приїхав до ЗДА, а у 1964 році знову вернувся до Німеччини. Д-ри Логаза, Любчак і Семчишин переселились до ЗДА. Логаза виїхав за німецьким пашпортом, а інші, як ДП, набули в Лодзі німецьке громадянство. Доктори Білас і Тушицький залишились в Мюнхені, Білас помер в 1966 році.

 

Наші переселенці-правники були затруднені по ріжних урядових установах, таких як: ляндґеріхт – д-р Рогуцький, фінанцамт – Степан Ганицький.

 

Поміж нашими втікачами через ЕВЦ були ремісники і промисловці: інженер Кіндій, м'ясар Яцкевич, кравець Іван Клюк. Інженер-хемік Кіндій завідував фабрикою виправи скір, Яцкевич відкрив м'ясарню, Іван Клюк – кравецький варстат, електромонтер Голик – електроізоляційне підприємство.

 

Полковник УНР Армії Соловій провадив крамницю з продукцією нашого народного мистецтва (вишивки, килими, гуцульські вироби), він підтримував матеріяльно наш хор. Чув я, що полковникові Соловію не вдалося втекти від совітів, коли ті зайняли Лодзь. Вони повісили його на дверях власної крамниці.

 

Інженер-хемік Іван Ковальський та інженер будови машин Бедрій викладали у Ноhere Тесhnische Schuleе (Вища Технічна Школа), колишній директор Української Гімназії Степан Шах та професор д-р Годованець були професорами в німецьких гімназіях у Лодзі, львівські директори Зембанку і Центробанку, урядовці Краєвого банку працювали в німецьких банках і т. д. Двоє наших колишніх працівників "Маслосоюзу" – інженер-лісовик Гриць Йовик та інженер-агроном Богдан Нижанківський (брат сл. п. Нестора Нижанківського) – працювали в Лодзі в Окружній німецькій молочарні. Інженер Йовик був там спеціялістом по маслу, а Нижанківський – ревізором молочарень в окрузі.

 

Всі переселенці-ненімці, що переїхали через НПК, а не одержали німецького громадянства, вносили повторно прохання про надання їм громадянства через Президію Поліції в Лодзі, а ті, що мешкали поза містом, – через Ляндратамт в Лодзі.

 

І наші переселенці-українці також повносили такі прохання. За час моєї праці у Лодзі наплинуло таких заяв понад тисячу, чимало з них були проханнями українців. Одні одержали німецьке громадянство в часі мого урядування, інші пізніше. Під кінець 1940 і року або в перших місяцях 1941 місто Лодзь було перейменовано на Litzmanustadt.

 

За мого побуту в Лодзі часто відбувались в німецькому Landgerichti (краєвий суд) карні розправи з поляками, які майже поголовно закінчувались вироками кари смерті. Лодзьке Gestapo подавало на афішах прізвище, ім'я, місце народження і проживання тих, кого розстріляли за антидержавну роботу і зберігання зброї. Де саме гестапо виконувало вироки суду, мені невідомо.

 

По Лодзі кружляли поголоски, що Сталін зажадав від Гітлера депортувати всіх ненімців, котрі втекли з теренів, зайнятих більшовиками, через НПК. Таку вимогу мав поставити Молотов, коли і був у Берліні.

 

В березні 1940 року ЕВЦ в Лодзі проголосило, що до кінця травня буде проведене ще додаткове переселення з західних областей України і що можна вносити через ЕВЦ прохання про виїзд рідних чи друзів. І люди вносили. В часі додаткового переселення прибуло з Галичини до Лодзі кілька десятків переселенців. Дві особи з новоприбулих розповідали мені, що реєстрація на виїзд тим разом відбувалась в Перемишлі. Більшовики чинили великі перешкоди, багатьох не допустили до Переселенчої Комісії.

 

Я вніс прохання до ЕБЦ, щоб переселили родину Курилків, д-рові Климу Мельнику зі Львова, але не одержав ніякої відповіді. Невдовзі в таборах переселенців було проголошено, що можна переписуватись з рідними. І я написав кільканадцять листів, але до себе самого на мою адресу від товариша під прибраним прізвищем. Два перші листи доручила таки пошта на моє мешкання у Львові. Пізніше їх пошта спрямовувала в НКВД, і воно за моїми листами пошукувало за мною. Це пізніше оповідав мені мій братанок Мирослав і Курилки. Відповідали, що не знають, де я знаходжусь. Я писав на мою адресу, щоб нікому не зашкодити, а відбірці мали догадатись, що листи від мене.

 

Після візити Молотова до Берліна кружляли по Лодзі поголоски, що він поставив Гітлеру далекойдучі вимоги, які Гітлер відкинув, і може прийти до воєнної розв'язки. Від березня 1941 року почали переходити через Лодзь військові транспорт на Схід. Переходили вони ночами. Говорили, що їх перекидають на відпочинок, та в квітні впровадили по всіх державних установах обов'язкові протигазові вправи, а в травні і нічні дижури службовців. З цього робили висновок, що з певністю дійде до війни між Німеччиною і СССР.

 

За кілька днів перед вибухом війни виарештували в Лодзі всіх совєтських громадян. Були це переважно особи жидівської національності, яких було посаджено до гетто. Воно було створене в Лодзі літом 1940 року, огороджене високим парканом та колючим дротом. Внутрішню керму ґетто перебрав назначений "Юденрат", був і осібний уряд прохарчування для ґетто. Вхід до нього суворо заборонявся і вихід був неможливий. Чув я, що й чимало поляків, які були одружені з жидівками, і польки, котрі вийшли заміж за жидів, опинились примусово чи добровільно в жидівському ґетто. Полякам і полькам жидівського походження третього і четвертого степеня не вільно було заключати супружеські зв'язки.

 

Коли ми як переселенці приїхали до Лодзі в половині січня 1940 року, все жидівське населення носило на вбранні жовту звізду Давида. Жидам було заборонено користуватись трамваями, не вільно було йти хідниками, а тільки вулицею. Оповідали, що багате жидівство зникло з Лодзі. Лікарі-переселенці одержали жидівські мешкання з усім лікарським устаткуванням.