Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 8. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 26 лют. 2014 р., 10:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 бер. 2014 р., 09:28 ]

Розділ 18. Осип Курилко

Осип Курилко прийшов на світ 13 травня 1901 року в селі Дібровках коло Ланцута в Західній Галичині. Його батько – Атанас Курилко – був українець з Олеська, а мати – мазурка (етнічна група поляків). Атанас Курилко був вахтмайстром австрійської жандармерії, а після вислуги літ дістав працю возного в Повітовому Суді у Розвадові. Мимо того, що батько Осипа Курилка проживав від юних літ між мазурами, а жінка не вміла й слова по-українськи, всі діти Атанаса Курилка знали українську мову в слові і письмі. Найстарша донька була вихована в Українськім інституті для дівчат в Перемишлі, наймолодший син закінчив право на Львівськім університеті, а після студій і військової служби відбув практику як нотаріяльний конципієнт. 

 

 

Сл. п. Осип Курилко закінчив в 1914 році четверту клясу Академічної гімназії у Львові. Війна перервала його гімназійну науку, він пройшов практику в дроґерії (крамниці з аптечними і хімічними товарами) якогось німця в Ряшеві, а згодом закінчив торговельний курс при Державній торговельній школі у Львові.

 

Після війни опинився він у Станіславові і був одним з засновників Окружного Союзу Кооператив в Станіславові, де і працював. Там запізнався з сл. п. Юліяном Шепаровичем.

 

Заклинський, перебираючись у Повітовий Союз Кооператив у Борщові, намовив і Курилка перейти на працю туди, а звідти Юліян Шепарович за півроку стягнув його до "Центросоюзу" у Львові, де він працював аж до приходу совітів у 1939 році.

 

Від початку своєї праці в "Центросозі" він був правою рукою директора Шепаровича, який дуже високо цінив Курилка і прислухався до його порад. У ЦС Курилко провадив сільськогосподарський відділ, організував там збут зерна. Був заприсяженим знатоком на Львівській Збіжевій Біржі – першим і посліднім українцем з рамена ЦС на тій же біржі, де він робив термінатки (визначений час виконання чи ліквідації інтересів). Документ заприсягнення Курилка, як спеца-знатока, знаходиться тепер у мене.

 

Отримавши працю і осівши на постійно у Львові, Осип Курилко рівночасно заснував своє власне промислове підприємство – виробництво церковних кадил кільканадцяти сортів. Він розреклямував своє виробництво не тільки серед усіх українських священиків на західних теренах України, але й між всіма латинськими ксьондзами у Польщі.

 

Досяг він цього, надсилаючи їм прібки своїх виробів, і в короткому часі мав дуже багато споживачів – понад сотню замовлень щодня. Його відбірцями були всі окружні і повітові Союзи українських кооператив, "Народна Торгівля" з усіма своїми філіями та численні польські церковні кооперативи. Продавав гуртом і вроздріб.

 

Інженери Павло Дурбак і Савойка (директор "Достави") побачивши, що Курилко робить добрий інтерес на кадилах, кинулись і собі їх виробляти. Вони роздобули в одного поляка "дуже добру рецепту-перепис", заплатили за неї 400 золотих, але скоро розчарувались, бо священики не хотіли їх виробів купувати, повертали назад. Тоді вони занехаяли цю справу і повернулись знову до Курилка.

 

У тому ж часі звернувся до мене мій колега – агроном Богдан Попович, щоб я зрадив рецепту Курилка на кадила, то вдасться зробити незлий інтерес. Відповів я, що того не зроблю, хоч рецепту знаю і сам би міг взятись за діло без спільників, але уважаю, що це було б нечесно з мого боку.

 

Курилко спроваджував сирівці до виробу своїх кадил з островів Індійського океану за посередництвом англійської компанії в Адені. Доказом рентовності промислового підприємства Курилка є те, що він починав з дуже скромним вкладом, бо ж не мав жодного майна, а вже в 1933 році вибудував собі віллу за 75000 золотих та купив по-сусідству півморґову парцелю, щоби поставити доми своїм синам. І зробив би це, якби не початок Другої світової війни.

 

Курилко добре орієнтувався, на чому можна зробити інтерес, і підказував іншим. У 20-х роках XX ст. в забудуваннях "Левинський і С-ка" при вулиці Потоцького, 58а з'явилась фабричка мила, вироби якої не користувались попитом з огляду на мізерну якість. Курилко дораджував директору Шепаровичу купити цю фабрику на власність "Центросоюзу". Інтерес запевнений, бо є власний ринок збуту. ЦС купив її та під керівництвом інженера Ґавалка-старшого значно розширив і поліпшив. Мило ЦС з часом не уступало по якості виробам знаної фабрики мила "Шіхт", яке до того провадив ЦС, як і інші вироби жидівських фабрик. Місячна кількість продукції фабрики мила ЦС перед Другою світовою війною перевищувала 80 тонн. В короткому часі це мило зовсім випхало з кооперативного ринку вироби інших фабрик-конкурентів.

 

У другій половині 1920-х років Осип Курилко зорганізував для ЦС навивальню ниток на партері при вулиці Зіморовича, 20, що обслуговувалась кількома нашими панночками і добре розвивалась.

 

Як тільки "Спілка Українських Агрономів" попала на конкурсове поступовання, я відкрив в її льокалю склад насіння і продаж сільськогосподарського знаряддя. Попит на насіння був великий в цілому краю. На другий рік існування мого складу аґроном Попович, що перед тим скептично ставився до затії зі складом насіння, попросився до мене в компаньйони. Я погодився і приходив тільки вечорами, полагоджував всі позамісцеві замовлення, бо до полудня працював в конкурсовій масі "Спілки Українських Агрономів", а пополудні я займався справами фабрички "Декоро".

 

У 1934 році Попович заявив мені, що він готовий виплатити мою половину вартості складу, і сплатив мені ратами-векселями На відхідній я порадив йому заложити при складі насіння ще відділ фарб та дрібного хатнього устаткування, тобто усього того, що ведуть склади фарб у Львові. Він послухався мене і взяв на роботу якогось жидівського фахівця, при якому навчився тонкощам цього бізнесу, а потім звільнив його. До складу насіння долучив ще відділ овочів і городини.

 

Не маючи відповідного капіталу, Попович прийняв до спілки молодика Левицького, сина урядовця Товариства обезпечень "Дністер". Пізніше жалівся мені, що зробив велику помилку зі спільником Левицьким, бо той став спільником не тільки інтересу, але й жінки Поповича. Мусів розв'язати свою спілку з Левицьким, а дружині простив її промах за моєю порадою. Та їх спільне життя не тривало довго і то виключно з її вини. За німців вони взяли судовий розвід. Він одружився вдруге з Турянською і проживає сьогодні з нею і сином, д-ром хімії Орестом, знаним шахістом, членом НТШ, в Ляйквуді, штат Нью-Джерсі. Його колишня дружина, колишня абсольвентка Вищої Школи Заграничної Торгівлі у Варшаві та урядничка польського посольства в Берліні, є викладачкою Львівського торгово-економічного інституту.

 

У 1932 році я разом з Осипом Курилком заложив у Львові фабричку картонових виробів "Декоро" при вулиці "На Блонє", 36. Вона добре розвивалась, даючи роботу двом десяткам наших дівчат, які працювали під наглядом майстра-фахівця. "Декоро" виробляла з картонів різне упакування для товарів, а також надавала дрібні друкарські послуги. Назву "Декоро" я скомпонував, взявши з наших прізвищ по одному складу. В сумі вийшло латинське слово "декоро", що відповідало змісту.

 

Ми зважились заснувати цю фабричку з тої причини, що вже існувало поважне число наших промислових підприємств, які потребували картонного упакування в такій кількості, що могла втриматись своя власна картонярня.

 

Спершу ми не знали навіть до кого нам звернутись за інформацією в справі виробу картону. Далі взялися на спосіб – відвідали три жидівські картонярні. Поки Курилко обговорював з власником замовлення для "Центросоюзу", я з дозволу власника приглядався до способу виробництва картону. Оглядаючи картонярські машини, я занотовував собі адреси фабрик-виробників. Через німецьке консульство у Львові довідався про існування Інформаційного інституту в Берліні. Звідти прислали мені адреси не тільки картонярських фабрик, але й складів уживаних машин.

 

Ми замовили найконечнішу кількість машин у Ріттера в Липську і вислали задаток в 1000 золотих. Якраз в тому часі прийшло між Німеччиною і Польщею до митного напруження. Польща заборонила спроваджувати машини з Німеччини, за винятком складових частин до вже завезених в Польщу раніше німецьких машин.

 

Я вніс до Міністерства торгівлі і промислу у Варшаві представлення, що наше замовлення і завдаток вплинули ще до введення заборони на спровадження машин, але це не помогло, і завдаток пропав.

 

Після цього невдалого факту оголосив я у краківській газеті "Кurjer Соdzіеnnу", що закуплю уживані картонярські машини, і одержав кільканадцять оферт, а між ними одну від львівського жида-картоняра, що звивав своє підприємство. Його машини не були в комплекті, але не настільки, щоб не можна було урухомити фабрику. Ми їх оглянули і закупили за 270 долярів. Жид доставив машини, заінсталював і пустив в рух.

 

Навинувся якийсь львівський посередник, який запропонував нам уживану друкарську машину за 2700 золотих, яка приводилась в дію як мотором, так і ногами. Термін достави був визначений на 1 лютого 1933 року, бо машина потребувала якоїсь направи. Ми заключний угоду, яку затвердила Львівська спроваджувальна фірма в будинку Старка. Згідно з умовою, ми мали сплатити векселями по 700 золотих завдатку і решта суми до кінця року. Машина не надійшла в термін, а лишень під кінець травня. Я відмовився платити решта 2000 золотих, бо поніс втрати протягом чотирьох місяців, віддаючи всякі необхідні надписи на картонах до друкарень. Прийшло до судового процесу, який я виграв, незважаючи на крутійства адвоката противної сторони.

 

Бракувало нам ще кількох машин, щоб сяк-так скомплектувати все необхідне для продукції картонів. Я вдався до скарбового уряду в пошуках серед конфіскованих машин за несплату податків. Таки знайшов одну для шиття картону, що належала раніше фабриканту Гехту, але вона була дещо розкомплектована. Урядова оцінка її виносила 120 золотих, а оскільки вже виставляли машину на ліцитацію і ніхто її не купив, ціна впала до 70 золотих. Я оглянув машину і з задоволенням відзначив, що вона майже нова, а недостаючі частини можна було набути з фабрики-виробника. Купивши машину, я її укомплектував, і так в короткому часі була обладнана наша картонярська і друкарська фабричка "Декоро".

 

Приступаючи до її заснування, Курилко і я на цій справі не знались. В Золочеві існувала велика жидівська фабрика картонів, що доставляла свій товар до всіх закутків Польщі. Її технічним керівником був наш чоловік, майстер Демків, першокласний фахівець з виробництва картону. Курилко і я переконали його, щоб він перейшов до нас на працю. Ми йому заофірували 200 золотих місячно, оплату Каси Хорих, Пенсійний інститут і мешкання – покій з кухнею за наш рахунок. Крім того, надали роботу його дружині. 

 

 

Демків погодився перейти до нас, але дещо пізніше, бо він був зв'язаний умовою і кавцією (заставою). До його переходу на "Декоро" поручив він нам прийняти доброго фахівця – Дякова – з тої ж самої фабрики. Ми його прийняли з оплатою 150 золотих на місяць, а також десять дівчат без фахової підготовки, і запустили фабричку в хід. Серед наших робітниць була студентка університету – Емілія Васальська, яка по його закінченню вийшла заміж за ополяченого німця Екштайна і зараз проживає в ЗДА.

 

Дяків був добрим фахівцем, але мав одну ваду. Терпів на якусь сплячку і майже кожного дня по пару разів засипляв на роботі, а дівчата були без нагляду і вказівок. Прикро було мені, але силою факту я був змушений його звільнити. На його місце Демків тимчасово поручив нам якогось поляка, що не надавався до керування виробництвом. Нарешті прибув Демків з дружиною і управляв "Декоро" аж до приходу більшовиків, а за більшовиків і німецької окупації керував всіма картонярськими фабриками у Львові як добрий і дуже солідний фахівець.

 

Запустивши в рух "Декоро", я почав обходити в першій мірі всі наші промислові підприємства, що уживали картони, щоб перетягнути їх до "Декоро". Почав з "Центросоюзу", директор якого Ю. Шепарович без найменших вагань перейшов від чужих підприємств до "Декоро". Від ЦС я одержав перше замовлення на картонне упакування до мила і миделок на понад 600 золотих.

 

Директор "Народної Торгівлі" Лазорко відмовився перейти до "Декоро", бо мав угоду з жидівською фабрикою Гехта, а чи в подальшому ситуація так представлялась після того, як ми перестали бути власниками фабрики, мені трудно судити.

 

Також з "Маслосоюзом" не міг договоритись відносно закруток до молочних фляшок, бо їх референт, інженер Павлик, заофірував такі низькі ціни, що робота не оплачувалась. Кооперативи "Пласт", що виробляла порошки до печива та мухолапки, рішилась брати в нас картони до мухолапок, а торбинки на порошки боялась замовляти, не довіряючи нашій майстерності. На це я сказав директору Сербину, що наші торбинки будуть різнитись тільки одним від інших – не будуть пахнути чужинним потом. Фактично Сербин не потребував наших торбинок, бо, замовляючи в чужинній фабриці паперові торби, торбинки одержував безкоштовно.

 

До "Декоро" перейшов з усіма своїми потребами на наш картон "Суспільний Промисл" – упакування сурогатів до кави. Інженер Павлик, як його референт, ставив за кожним разом свої неоправдані вимоги, погрожуючи переходом до польського виробника картонів, в якого були нижчі ціни. Я йому пояснив, що поляк теж не буде докладати до своєї продукції. Це помогло, і "Суспільний Промисл" співпрацював з нами до приходу більшовиків в 1939 році.

 

Пустивши "Декоро" в рух, я звернувся до п. Скопляка стосовно поставки картонів по тих цінах, які фабрика пасти "Зоря" платила жидівській картонярні "Гехт і С-ка". Він мені дав замовлення на 600 золотих, але підкреслив, що дає мимо того, що має домовленість з Гехтом. За другим разом я почув від нього, що Гехт зменшив ціну на картони. Я теж зменшив ціни для "Зорі". З бігом часу Гехт так далеко пішов в редукції цін, що я мусів сказати, що знижувати ціни далі для нас нерентабельно і нехай "Зоря" вертається до Гехта. Коли я відходив, п. Скопляк щось обміркував і дав мені замовлення за попередніми цінами.

 

Після цієї розмови з п. Скопляком я помістив в "Ділі" статейку на тему нашого промислу і про те, як ставляться наші промисловці до новостворених наших підприємств, хоча самі відзиваються на клич "Свій до свого по своє!".

 

За деякий час я післав до фабрики "Фортуна Нова" свого майстра Демківа з гарними взорами і офертою, щоб перебрати доставу картонів для неї. Пані Авдикович оглянула взори і обіцяла подумати. Вагалась може тому, що я покинув "Фортуну Нову" ще в 1925 році і відтоді не бачився з нею ані з її чоловіком, а моїм товаришем – Глинським.

 

Якось, тижнем пізніше, Демків знову навідався на "Фортуну Нову" і довідався від п. Климентини, що Скопляк зробив для "Декоро" дуже шкідливу рекляму, навіть післав п. Авдикович якийсь невдалий зразок картону нашої фабрики.

 

Коли це дійшло до нас, то я вирішив "віддячитись" за всяку ціну Скоплякові, тобто фабриці "Зоря" тим, що підшукаю для неї хорошого конкурента, і то серед кооператив. Мав я тоді на увазі Окружний Союз Українських Кооператив у Станіславові, директором якого був мій хороший товариш інженер Ілько Сем'янчук. Він завжди заходив до нас, як тільки бував у Львові. Незабаром він приїхав на засідання Надради "Центросоюзу" і заночував у Курилка.

 

Станіславівський Союз Кооператив мав тоді певні фінансові труднощі і Сем'янчука було покликано з Праги, щоб його санував. Ми дорадили йому почати з промисловості, бо є готовий кооперативний ринок. Можна взятись до виготовлення пасти – великих коштів не потрібно, а доходи будуть запевнені. Нехай спроможеться на невеликий вклад, а в іншому ми йому допоможемо. І він погодився.

 

Ми не мали поняття, як робиться паста, та ще й така, щоб була кращої якості, ніж "Елеґант". Дали оголошення до щоденника "Кurjer Кrаkоwskі", що шукаємо майстра з виготовлення пасти. На моє оголошення відгукнулось кільканадцять чоловік, серед них був один, що довгі роки працював у віденській фабриці "Шмоля", яка вважалась найкращою у Польщі.

 

Домовились з кандидатом, що він продемонструє нам виріб пасти після рецепти "Шмоля", і він це вдало зробив. Ми заанґажували його до праці в ОСК в Станіславові на таких умовах: до двох тижнів він має приїхати на місце праці, де налагодить виробництво пасти, і за шість місяців вишколити потрібний персонал. Як винагороду, мав одержувати місячно на руки (без вирахувань) по 200 золотих. ОСК буде оплачувати за нього Касу Хорих, Пенсійний інститут (тут – фонд), мешкання в Станіславові, харчування та подохідний податок. Субота і неділя мали бути у нього вихідними днями.

 

Цей жид подав адреси представників агентів по сирівцях до пасти та фабрики бляшаного упакування. В артиста-маляра ми замовили шкіц до пуделка (ескіз малюнка на упакування) на пасту. Замовлені після нього бляшані пуделочка вийшли дуже гарними, пасту назвали "Веселкою" і скоро вона з'явилась на нашому кооперативному ринку.

 

"Зоря", а відповідно і п. Скопляк побачили, що нависла небезпека втрати кооперативного ринку і кинулися до знайомих редакторів наших часописів. Почалась газетна кампанія по обороні екзистенції "Зорі". Та паста "Веселка" далі поширювалась між поодинокі союзи кооператив. Тоді п. Скопляк намовив членів Надради "Центросоюзу", щоб ті вплинули на Сем'янчука. На одному засіданні Надради в 1933 році він згодився відпродати "Веселку" за 5000 долярів.

 

"Зоря", крім цієї суми, виплатила ОСК Станіславова ще за перебране урядження фабрики "Веселка" та запаси сирівців, опакування. Так він фінансово скріпився.

 

Десять людей, вишколених у виробництві пасти, втратили роботу. Між звільненими опинився і Роман Левицький. Весною 1934 року він приїхав до Львова та просив Скопляка взяти його на роботу. Той, вияснивши, що Роман за фахом електрик, сказав, що електрики йому не потрібні.

 

Коли Левицький оповів мені цілий перебіг своєї розмови зі Скопляком, я запитав, чи він опанував весь цикл виробництва пасти. А якщо так, то не потрібно лазити і просити о фізичну працю. Краще вернутись до Станіславова, закупити урядження до виробництва пасти, сирівці і можна виїжджати на наш кооперативний і приватний ринок. Я був певний, що інженер Сем'янчук стане першим відборцем нової пасти.

 

В короткому часі, дещо більше ніж за місяць, довідався я з газетних оголошень, що в Станіславові є в руху фабрика пасти "Блиск" – конкурент "Зорі". Вже цього конкурента "Зорі" не вдалось усунути з ринку збуту – кооперативного і приватного. Паста "Блиск" тішилась попитом не менше від "Елеґанта", а "Зоря" втратила монополію на нашому ринку і ціни значно знизились. Перед початком Другої світової війни обидві фірми поділили ринок збуту по половині.

 

Восени 1933 року організували всі українські промисловці Львова виставку в приміщенні "Центросоюзу" при вулиці Зіморовича. В цій виставці взяла участь і фабрика "Декоро".

 

В половині серпня 1934 року звернулись до мене і Курилка панове Василь Рижевський і Онишкевич з пропозицією продати їм "Декоро". Ми заключили в кав'ярні "Рома" угоду купна-продажу за ціною 12 тисяч золотих, і з жовтня того ж року фабрика "Декоро" змінила власників і місце розташування – примістилась в забудуванні акційної фірми "Левинський і С-ка" при вул. Потоцького, 58а. Там вона була трохи розширена, дооснащена середньої величини друкарською машиною та машиною до виготовлення цигаретних туток (гільз).

 

Такі вироби ще з 1920-х років продукувала в Тернополі кооперативна фабрика "Будучність". Її вироби мали назву "Калина" і опанували не тільки наш кооперативний ринок, але в поважному відсотку чужий, головно – жидівський.

 

Перед тим були дуже поширені папірці і тутки краківської фабрики "Аїда". Селяни дуже до неї звикли і замовляли тільки "Гайду", як вони її називали. Знову я дорадив Устецькій кооперативі роздати задарма кілька сотень пачок "Калини", щоб переконати селян, що наші вироби не гірші, а навіть кращі. І в цей спосіб виперто "Аїду" з нашого ринку і здебільшого з чужого на наших теренах.

 

Майже всі власники наших промислових підприємств спершу мають завдячувати своїм існуванням нашим низовим кооперативам і їх працівникам, бо вони поширили їх вироби своїм власним коштом, а не коштом виробників. Роздавали безкоштовно товар, за який заплатили, щоб привчити наше селянство, що наші вироби не гірші за чужі. Для підтримки нашої промисловості часто відмовлялись від дешевших жидівських товарів.

 

Вже у 1932 році представник фабрики пасти "Зоря" у прикарпатських повітах подавав п. Скоплякові до відома, що покупці нарікають на високу ціну пасти "Елеґант", яку конче потрібно знизити. На це п. Скопляк йому відповів коротко і рішуче: '"Я не виробляю шмір, а пасту!".

 

Та роком пізніше, як тільки з'явилась "Веселка", а потім і "Блиск" – тобто пасти ні в чому не гірші за "Елеґант" – фабрика "Зоря" дуже поважно зредукувала свої ціни.

 

Сл. п. Скопляк знав, що то насамперед я причинився до відкриття конкуренційних фабрик пасти. І не міг мені того простити. Його дружина тут в ЗДА теж має до мене жаль за це. Знаю це зі слів її свата, професора Семена Гнатківського.

 

*     *     *

Коли я, влітку 1929 року, переїхав до Львова, бо розпочав будову своєї вілли при вул. Косинєрській, 23, то замешкав в Курилків в спільній кімнатці зі студентом Львівської політехніки Володимиром Браташем. Після закінчення студій він, як і більшість українців, не міг знайти роботи в державних і приватних фабриках, хоч вільні місця були. А що був сиротою, то не мав гроша на прожиток. Під час студій йому допомагала сестра-вчителька, але це не могло тривати безконечно.

 

Я дорадив інженерові Браташеві, щоби він заложив своє власне промислове підприємство – взявся до виробу електричних батерій. Для цього не потрібно багато місця і вкладу. Сестра позичила йому 500 золотих, і з цим капіталом він почав справу Я відступив йому одну підвальну кімнатку в своїм домі на фабрикування батерій, а як їх робити, то ми й не знали.

 

Знову я написав листа до Інформаційного інституту в Берліні і звідти дістав потрібні вказівки. Спровадили фахову літературу з Німеччини; почались студії виробу батерій. В короткім часі Браташ проголосив, що він урухомив фабрику електричних батерій "Зірка" при вулиці Косинєрській, 23. Першим його відборцем став "Центросоюз", а відтак і "Народна Торгівля". Батерії "Зірка" почали набувати громадянство на нашому кооперативному ринку. У 1933 році ЦС заоферував Браташеві купівлю його фабрички за умови, що Браташ переходить туди на працю керівником "Зірки".

 

Батерії Даймона починали раптово зникати з нашого кооперативного ринку, і фабрика стала перед загрозою його цілковитої втрати. Втратив свою необтяжливу працю представник "Даймона" Паньків, у функції якого входило відбирати від інженера Сербина кількість і адреси замовників на батерії серед союзів кооператив.

 

Паньків мав великий вплив, не так він, як його свояк, д-р Дмитро Левицький, голова УНДО. Почався натиск на ЦС, щоб він звинув фабрику батерій. З початком 1935 року ЦС заключив договір з "Даймоном", що він звиває свою фабрику батерій, а за це дістає відшкодування щось 5000 долярів та по цінах власних забирає всі сирівці і устаткування фабрики батерій ЦС. Далі ЦС зобов'язувався провадити в себе 5 років тільки батерії "Даймон". Інженер Браташ одержав від ЦС відхідне, але втратив працю. За кілька місяців він дістався на працю в фабриці зброї на Шлезьку.

 

Я дорадив Браташеві, щоб він зкомунікувався з кооперативою електричних робіт "Еко" на вулиці Сикстуській при Головній пошті, яка могла би взятись за виріб батерій, але вже не збувала їх через ЦС, а відразу через низові союзи кооператив. "Еко" – це здається посестра "К.І.Р" — кооперативи інженерних робіт у Львові при вулиці Технічній.

 

Як там Браташ обговорив справу, я не цікавився, але невдовзі показались на нашому кооперативному ринку батерії "Еко", які усунули звідти батерії "Даймона". ЦС був критий. Він не робив замовлень в "Даймоні", бо союзи кооператив йому цього не пропонували.

 

У 1932 році наші кооперативні працівники, об'єднані в "Супрузі", заснували у Львові кооперативу "Суспільний Промисл", яка почала виробляти намістку (сурогат) до кави "Промінь" та цикорій. Укладено договори з селянством Жовківщини в справі вирощування цикорію, достави сирівцю, а у Жовкві збудовано сушарню і там налагоджено їх виробництво. Продукти були такої ж якості, як і вироби зпольщеного німця Франка зі Скавіни коло Кракова, і усунули з нашого кооперативного ринку фабриканта-чужинця.

 

У другій половині 1930-х років "Суспільний Промисл" набув великий, кількаповерховий об'єкт при вулиці Жовківській по якійсь фабриці обуви. Він розрісся в короткому часі в поважне промислове підприємство, що давало добре оплачувану роботу багатьом фізичним і розумовим працівникам.

 

Після того, як ми з Курилком продали "Декоро" Василеві Рижевському і Онишкевичу, то постановили приступити до заснування фабрики залізних виробів: цвяхів, підківок, гуфналів та кінських підков. Всякі потрібні машини можна було дістати кожної хвилини, але дріт, з якого нарізались цвяхи, був тільки для членів картелю. А на чорному ринку не можна було купити потрібну кількість дроту. Ця справа нам не повелася.

 

По невдачі з виробництвом цвяхів я, не маючи ніякого заняття, постановив заложити фабрику свічок та перетворів хемічних: байца до збіжжя, пашного вапна і т. д. Правда, на свічки теж був картель і парафіну можна було купити тільки за його посередництвом. Але тут існувала можливість закупу потрібної кількості парафіну виключно на церковні свічки, а також дістати його тихцем поза картелем по його ціні або на 10-20 % дорожче. Затрати на виріб церковних свічок можна було витримати, бо інші складники (віск, стеарина, гартфет) не були обняті картелем.

 

При виробі церковних свічок можна було витримати і конкуренцію з боку виробників – членів свічкарського картелю, яким за умовою з рафінеріями нафти (продуцентами парафіну) не вільно було вживати до виробу свічок рослинного гартфету заграничного походження під загрозою не тільки грошової кари, але й права набуття парафіну. Гартфет – твердий товщ – бразилійського походження був більше як на половину дешевший від парафіну і, не будучи членом картелю, я сміливо вживав його до виробу своїх свічок.

 

За австрійських часів виріб свічок не належав до вільного промислу – треба було виказати промислову карту свічкарського майстра і належати до цеху свічкарів. Тоді свічки відливали вручну. Після війни їх виробляли машиново, і з того часу свічкарський промисел перестав бути концесійним.

 

В лютому 1935 року я одержав дозвіл на відкриття фабрички свічок під такою назвою: "Фабрика церковних свічок і хемічних перетворів "Астрон", власність Івана Романюка у Львові при вулиці Косинєрській, 21".

 

Понад два місяці витратив я на інсталяцію своєї фабрички. Помагав мені за оплату колишній іспитований свічкарський майстер, Володимир Шидловський, донедавна технічний керівник фабрики свічок "Керос" Павла Дурбака. Шидловський керував його фабрикою майже 8 років, вишколив потрібний персонал (в тім і двох синів Дурбака) і був звільнений. Дурбак дав йому відхідне з умовою, що той покине Львів.

 

Я сказав Шидловському, що його зобов'язання опустити Львів – не дійсне, і ніхто не зможе притягнути його до відповідальності. Домовились, що буду платити йому 2 роки по 200 золотих місячно, оплачувати Касу Хорих, Пенсійний інститут та мешкання. Не можу ці два роки звільнити його з роботи без провини, хіба що виплативши належну платню за цей час.

 

Крім Шидловського, я прийняв до праці ще чотирьох робітників. Між ними були студентка Львівського університету Міля Басальська та мій братанок Мирослав Романюк – кандидат на керівника фабрики. Все було наладнано як слід – машина до тягнення свічок ручно або мотором зі скринькою бігів, паровий котел малої конструкції на кілька атмосфер, столи до огрівання парою, машини до викінчування звичайних парових свічок і т. д.

 

Ще за тиждень до пуску фабрики я вислав до всіх парохіяльних наших і польських урядів настінні та кишенькові календарі на 1935 рік з цінниками моїх виробів, які були на 10 % дешевші від свічок Дурбака. В цінниках я підкреслив, що звичайні парафінові свічки можу доставляти тільки в обмежених кількостях через брак приділу парафіну. Свічки церковні (парафінові, піввоскові, воскові і стеаринові) виробляю і доставляю, скільки кому треба.

 

Повідомив я про відкриття моєї фабрики та переслав цінники "Центросоюзові", "Народній Торгівлі", "Доставі", "Ризниці", "Священичій Помочі" та польській Бібліотеці Релігійній у Львові. Відвідав я й особисто ці інституції.

 

Директор ЦС Шепарович відповів, що найбільше потребує парафінових свічок, а якщо будуть замовлення на церковні, то він буде передавати мені замовлення за 3 % провізії.

 

Те саме я почув і від директора "Народної Торгівлі" Лазорка, який додав, що має домовленість з "Керосом", якої не буде дотримуватись.

 

"Достава", "Священича Поміч", Бібліотека Релігійна перейшли до мене без всяких застережень, за винятком 3 % провізії при гуртових замовленнях.

 

Друк українських і польських календарів в друкарні оо. Василіян і кошти для їх пересилки виносили несповна 2000 золотих, але на мою рекляму не одержав ані одного замовлення. Я вдруге дав видрукувати її і знов порозсилав по всіх наших і латинських парафіях цілої Польщі і всіх ПСК. За цим разом одержав я перше замовлення від "Достави", "Священичої Помочі", Бібліотеки Рел­гійної, Польської Львівської Митрополії та від Окружного Союзу Кооператив у Станіславові.

 

Невдовзі після першого замовлення почали напливати наступні від польських костелів. Початково зрідка, а з бігом часу щораз більше. Від українських теж приходили, але в меншій мірі, бо наші церкви вже були привикли до "Кероса".

 

Чув я від посторонніх людей пророкування інженера Дурбака, що моя фабричка вдержиться лиш кілька місяців, а потім я буду змушений звинути справу. Та я перетривав важкі початки, бо виробляв ще байцу до збіжжя, пашне вапно. Взявши все разом, моє підприємство було прибутковим, хоч в першому році я втрачав на свічках. За рік з них я вже збирав доходи, може менші, як "Керос", що мав клієнтурою багато наших церков, всю нашу кооперацію (понад 120 тонн річно), "Народну Торгівлю" з її філіями. Навіть якби свічки мені зовсім не дописали, я би не прогорів завдяки бічним галузям.

 

Запустивши "Астрон" в рух, я вніс до Свічкового Картелю Львова (на три воєводства) прохання, щоб мене прийняли в його члени та приділили контингент парафіну тимчасово завбільшки 25 сотнарів метричних місячно. Я дістав відмову без пояснення її причин, з тим, що можу внести скаргу до Міністерства торгівлі і промислу. І я вніс, але безуспішно. Тоді я відвідав особисто начального директора картелю, д-ра Ґарфункля, і попросив вияснити причину відмови. Він мені сказав, що Надрада відкинула мої прохання одноголосно, навіть інженер Дурбак був проти мене. Решта членів Надради були жиди і один поляк.

 

Не діставши приділу парафіну з картелю, я переважно виробляв церковні свічки. Парафін мені тайком доставляли крамниці з фарбами (інженер Іван Ґавалко), що мав приділ парафіну на виріб різних вазелін, та найбільше фабрика пасти "Блиск" у Станіславові. Часто-густо по 5 тонн нараз. Панове Ґавалко і Левицький числили мені парафін по власних коштах, а жиди – власники складів – добирали по 20 % понад картелеву ціну.

 

Ще в кінці 1934 року наші промисловці створили Промислову Раду, завданням якої було давати дозволи на відкриття нового промислового підприємства. Організатори ПР були тої думки, що не сміють повставати нові промислові підприємства, якщо подібні вже існують, щоби виключити конкуренцію.

 

Не всі наші промисловці з цим погоджувались, бо створювалась нам монополія, диктатура цін. Я також не сприймав такого підходу до справи. Як можуть існувати чужі промислові підприємства одної і такої ж бранжі цілими десятками чи й сотками, то з якої причини ми маємо творити монополеві підприємства? Хіба тільки для того, щоб наш підприємець міг наганяти ціни собі до вподоби, щоб якнайшвидше збагатитись, не маючи конкурента.

 

Заложивши свою фабричку "Астрон", я вніс до нашої Промислової Ради прохання, щоби мене прийняли в її члени. На моє прохання я не одержав навіть відповіді. Тільки опосередковано довідався про причину іґнорації – вже існує фабрика свічок "Керос". Вдруге я туди не напрошувався. Характерно, що інженери Дурбак і Савойка в тім же часі приступили до виробу кадил, хоча існувало таке промислове підприємство сл. п. Осипа Курилка. Вони засідали в Промисловій Раді, в яку ще входили Ю. Шепарович від ЦС, Т. Глинський, інженер Клюфас від фабрики шевських кілків та правил "Дендра". Проіснувала Промислова Рада до приходу більшовиків.

 

Літом 1936 року українські промисловці у Львові зробили виставку своїх виробів у залях Народного Дому на 3-му поверсі під патронатом "Цетросоюзу". Вона тривала близько 10 чи 14 днів і збирала багато відвідувачів. Мій станок був невеликий – у вигляді церковці з площею, огородженою довкола (згідно з проектом тої церкви, що мала бути збудована коло монастиря сс. Василіянок у Львові по вул. Потоцького), і трьома свічками. Він сподобався всім відвідувачам і дістав нагороду жюрі. Виставка вдалась, про що свідчать репортажі наших газет того часу.

 

Я не звертав уваги на те, що мене не прийнято до Свічкового Картелю на воєводства Львів – Станіславів – Тернопіль, а намагався приєднати собі якнайбільше відбірців. Крім парафіну, потайки купованого в інженерів Ґавалка і Левицького та жидів – власників крамниць з фарбами, – я скуповував також свічки-недогарки по львівських костелах і перетоплював після очищення. І мені ніколи не бракувало сирівцю, головне парафіну.

 

Львівський Свічковий Картель підсилав мені агентів-жидів вивідати, звідки я беру парафін, але я відсилав їх з нічим. Мій "Астрон" з кожним роком приєднував собі все більше відбірців між своїми та чужими і ставав щоразу більш прибутковим.

 

Під кінець 1938 року звернувся до мене інженер Роман Левицький з пропозицією відступити виріб пашного вапна директорові "Священичої Помочі" в Станіславові. Взамін цього він зобов'язувався провадити в СП свічки тільки мого виробу. Я відмовився від такої трансакції, відповідаючи, що не маю нічого проти, якщо і директор "Священичої Помочі" пустить на ринок своє пашне вапно.

 

З початком травня 1938 року я одержав з Львівського Свічкового Картелю лист за підписом д-ра Ґарфункля, що картель прийняв мене своїм членом і визначив мій контингент парафіну – 25 сотнарів метричних місячно з тим, що за більшу кількість парафіну буду змушений трохи переплачувати. Коли я полагодив бюрові формальності, заплатив членські внески і вписове, д-р Ґарфункль порушив питання, звідки я брав парафін. Я відмовився вияснювати це, щоб не зрадити тих, хто ішов мені назустріч. Від того часу я почав продукувати парафінові свічки по цінах картелю і збувати їх між нашими союзами кооперативів.

 

В кінці серпня зателефонував до мене директор Шепарович і запропонував відступити "Цетросоюзу" мою фабричку "Астрон". Я відмовив з місця, бо тоді б відпало 80 % моїх відбірців свічок – чужинці в ЦС купувати не схочуть. Тоді він мене спитав, чи не згодився би я інсталювати фабрику свічок для "Центросоюзу". В той час прийшло до непорозуміння з Дурбаком, який відмовився підняти провізію для ЦС на 1 %.

 

Я згодився і підписав угоду, де зобов'язався до кінця березня 1939 року заложити і пустити в хід парово-моторну фабрику з продукцією не менше як на 200 тонн парафінових і церковних свічок, вишколити персонал в кількості 25 чоловік. До "Центросоюзу" мали перейти від мене майстер Володимир Шидловський і мій братанок Мирослав-Богдан Романюк, але по годинах праці в ЦС вони ще мали працювати в мене на "Астроні". Я також переходив на етат (на ставку) "Центросоюзу", а за інсталяцію фабрики свічок мав дістати 28000 золотих.

 

З кінцем березня 1939 року фабрика свічок "Центросоюзу" вже працювала на повну силу. Промислова карта, приділ парафіну в Свічковому Картелю були залагоджені відразу по моїй згоді закладати фабрику свічок для ЦС в забудуваннях Спілки Акційної "Левинський і С-ка" по вул. Потоцького, 58а.

 

У цей час в трьох галицьких воєводствах були три українські фабрики свічок: ЦС, "Керос", "Астрон", одна польська – Ґурського – і 52 жидівські, і всі вони мали заповнений збут, були рентабельними.

 

У 1935 році звернувся до мене директор ПСК Борщів Іван Баглай з запитом, яке би то промислове підприємство було найбільш поплатне. Я порадив йому заложити фабрику цвяхів. Ми з Курилком не змогли це зробити, бо нам картель не продавав дроту. Тепер він розв'язався і можна було б спробувати.

 

В короткому часі після нашої розмови з Баглаєм заложено у Винниках під Львовом фабрику цвяхів "Сталь", яку фінансувала кредитова кооператива "Промбанк". Головним відборцем "Сталі" був "Центросоюз", мимо того, що ціни "Сталі" були дещо вищі, ніж ціни картелю. Фабрика "Сталь" проіснувала до приходу більшовиків.

 

У 1930-х роках було засновано більшу кількість наших промислових і торговельних підприємств. Подаю тут назви тих, що пам'ятаю.

 

Розділ 19. Українські підприємства у 1930-х роках

Механічні варстати і виріб вогнетривких кас Михайла Стефанівського у Львові. Здається мені, що він заложив своє підприємство ще перед Першою світовою війною. У 1940 році його виве­ло НКВД.

 

Фабрика паперових виробів "Тіп-Топ" у Львові – власність "Атаманюка і С-ки". Була вона в початках ручна, а з 1930-х років вже стала механізованою і з власною друкарнею. Ручна фабрика розміщалась при вулиці Городецькій, а механізована – у великій галі на бічній Городецькій, коло трамвайних гаражів. "Тіп-Топ" проіснувала до приходу більшовиків.

 

По вулиці Жовківській у Львові була направа всяких машин і металевих конструкцій інженера-машинобудівника Райтарівського.

 

Фабрика мармоляди і овочевих соків "Продукція", містилась по вулиці Павлінів, 16. Її заснували працівники "Народної Торгівлі", якщо не помиляюсь.

 

При "Центросоюзі" була фабрика оцту і оцтової есенції по вулиці Кароля Ліщинського, там же була збірна станиця птиці. Фабрика вуджених і м'ясних виробів ЦС збувала свою продукцію не тільки через поодинокі повітові та окружні союзи, а й через свої 10 крамниць. На першій бічній вулиці Кадецької ЦС мав власну пекарню та ще 10 пекарень в краю. На площі Бема була кооперативна пекарня "Золотий Колос" та по вулиці Лева Сапіги – пекарня Ярослава Осьмака "Ас". При Кульпарківській дорозі були збірні магазини яєць "Центросоюзу". Маючи ліцензію на експорт яєць, ЦС і в Берліні тримав яєчний магазин. На початку Другої світової війни в ньому їх було законсервовано понад 7 мільйонів штук.

 

"Центросоюз" був одним з найбільших купців-продавців збіжжя на "Львівській Збіжевій Біржі" (25 % збіжевого обороту), заготівлі огородини у Львові, а в Варшаві і Катовіцах мав свої роздільні. Начальником яринової роздільні в Катовіцах був деякий час Андрій Кушнір. При "Центросоюзі" була роздільня, яка обслуговувала всі наші кооперативи у Львівському повіті. "Центросоюз" був у Львові найбільшою гуртівнею для збуту і закупівлі товарів.

 

Ініціатором створення промислових підприємств "Центросоюзу" був сл. п. Осип Курилко. Він був увесь час референтом сільськогосподарських машин і також збіжевим аж до обняття тої референтури Яковом Малаховським.

 

Виробляла порошки до чищення посуду і металів фабрика "Мімі" інженера-хіміка Дем'яна Пеленського у Львові на Блонє (вул. Пєрацького) і "Сільва", що належала інженерові Ґавалку. Він же провадив виріб вазелін і мила до гоління. Фабрика інженера Ярослава Колтунюка "Фамоза" теж провадила виріб мила до гоління, а косметичну продукцію – фабрика "Альоес" інженера Ю. Крохмалюка.

 

Порошки до печива виробляли інженери Рожанківський і Стернюк, а чорнило до писання "Атра" – Сильвестр Герасимович в забудуваннях АК "Левицький і С-ка".

 

Ваги продукував Цибик у Львові, а смари – д-р Іван Ковальський в Дрогобичі, який був власником нафтових піль в Бориславі. Проживає сьогодні в Мюнхені.

 

Фабрика килимів Хамули була в Глинянах, а у Львові був їх збут в крамниці Шпрехера.

 

Кооператива "Пласт", крім вищезгаданих порошків до печива, виробляла мухолапки та провадила крамницю спортивного виряду.

 

Жіноча кооператива "Труд" у Львові мала кравецькі варстати, на яких вишколювались наші дівчата в жіночому кравецтві. Пригадую собі, що "Труд" перед Першою світовою війною провадив кухню для студентської молоді.

 

"Маслосоюз" у Львові мав виріб масла і сирів на вулиці Ґловацького, а в Карпатах – бриндзи. По численних своїх молочарнях в краю він мав модерне устаткування для переробки молока на масло і сири, а по селах були кооперативні збірні станиці молока.

 

За часів німецької окупації збільшилась кількість молочарень на терені Львівського губернаторства, майже в кожному селі була сметанкова станиця, але діяльність "Маслосоюзу" була сильно обмежена Німецьким Обласним Союзом Молочного Господарства. В Стрию працювала Молочарська школа для фахового вишколу технічного персоналу.

 

Німецька окупаційна влада мала вже готові пляни на будову районових молочарень на західних теренах України з наймодернішими вимогами уряджень. Довелось мені ці пляни оглядати в роках 1942-1944, коли я був керівником бюр Уряду Харчування і Рільництва Львів-село.

 

Жіноча кооператива "Народне Мистецтво" мала крамницю в "Народній Гостинниці" – готелі на вулиці Сикстуській.

 

В забудуваннях АС "Левинський і С-ка" робили скриньки до упакування. Там же містилась паківня готової синьки.

 

Пакуванням синьки займались брати Мирон та Володимир Жирки. Вони мали при площі Більчевського коло костела св. Єлизавети крамницю з фарбами і домашнім приладдям "Русалка".

 

Переробку та пакування синьки провадила й фабрика пасти "Зоря".

 

Всі, хто торгував синькою, робили це майже виключно через "Центросоюз". В загальному рахунку – понад кільканадцять вагонів річно. На синьку був великий попит в краю – були дані на заложення власної фабрики синьки.

 

Маючи дані про попит на синьку тільки через сам "Центросоюз", ми з Курилком постановили взятись за цю справу. Через Берлін я одержав список фабрик потрібних машин і до одної з них звернувся.

 

Мені відповіли, що в Польщі є стільки фабрик синьки, що нема сенсу закладати ще одну, бо не буде збуту. Відповів я, що маю на початок запевнений збут 60 тонн річно. На цей мій лист прийшла відповідь, що при такому збуті можна запускати фабрику потужністю 100 тонн річно. На купівлю машин разом з доставкою, інсталяцією та вишколом технічного персоналу потрібно найвище 120 тисяч золотих, плюс 80-100 тисяч золотих винесуть кошти на будову відповідного об'єкта.

 

Я засягнув також інформацію у промисловому відділі Магістрату міста Львова у справі дозволу на будову фабрики. Відповів мені референт, що дозвіл дістану, якщо фабрика буде відкрита у передмісті в незалюдненій частині Львова з огляду на шкідливі гази, які виділяються при фабрикації синьки. На мою заувагу, що фабрика синьки "Перлямутр і С-ка" у Львові є якраз у досить густо залюдненій частині міста, дістав відповідь, що закладалась вона кілька десятків літ назад, а зараз зобов'язують нові закони.

 

Курилко і я вирішили збудувати фабрику під фірмою "Промислова фабрика Курилко і Романюк", до якої перенести також мою фабричку свічок і хімічних перетворів та виріб кадил Курилка. На той час ми мали 50 % потрібної готівки і почали підшукувати відповідне місце під забудову. У жовківськім передмістю знайшлось таке місце. За нашими підрахунками фабрика могла бути пущена не раніше 1941 року. Вибух Другої світової війни перекреслив наші пляни.

 

У 1930-х роках діяли у Львові два підприємства виправи шкіри. Це був "Хром" інженера-хеміка Кіндія на жовківськім передмістю і інше – при вулиці Городецькій. "Хром" мав свої крамниці виправлених шкір в домах "Дністра" і Зембанку.

 

Фабрика "Міка" виробляла муштарду. Її співвласник був наш чоловік, доктор права Білинський. Через німецьку комісію переїхав до Берліна і працював на заводі Сіменса наглядачем над нашими примусовими робітниками. "Міка" мала свої приміщення при вулиці Городецькій в сусідстві "Фабрики паркетів Кременецького Ліцею."

 

Наші бойки мали у Львові вирібню бринзи. По вулиці Валовій з 1931 року теж була така бриндзярня, заложена Іваном Семківим, колишнім начальним директором "Спілки Українських Агрономів". По двох роках Семків її комусь продав і зник зі Львова.

 

У 1930-х роках було в самому Львові більше сотні всіляких українських торговельних підприємств:

 

"Народна Торгівля" із своїми філіями майже по всіх повітових містах Східної Галичини, а за часів польської окупації – і з кількома філіями на Волині. НТ – це найстаріше наше торговельне підприємство у західних областях України. Провадила вона не тільки споживчі товари, але й алкогольні напої та сніданкові кімнати. За австрійських часів головою Надради в ній був Юліян Січинський, а відтак – Заячківський. У 1930-х роках начальним директором її був Лазорко, а головою Надради – інженер-аґроном Юліян Павликовський. НТ мала на Головному двірці у Львові свій магазин з залізничним тором. Її філія була коло костела св. Єлизавети.

 

По вулиці Чернецького була друкарня і переплетня НТШ у Львові, а книгарня містилась на пл. Ринок в домі Т-ва "Просвіта". Довгі роки керівником книгарні НТШ був мій шкільний товариш з Чернівецької гімназії Василь Паліїв. Почавши з 1935 року, часто до мене зверталась канцелярія НТШ з проханням о пожертву яких 10 кґ парафіну для консервації збірок писанок, і я жертвував бажану кількість.

 

Книгарня і випозичальня книжок Громницького містилась у Львові по вулиці Рутовського в Народному Домі, а книгарня і продаж шкільного приладдя "Рідної Школи" – по вул. Сикстуській.

 

Книгарня і друкарня Ставропігійського Інституту по вулиці Руській в 1930-х роках була в піднаймі Медвецького та Івана Тиктора – власника щоденника "Новий час" та газетки-тижневика для селян. Назва її мені вилетіла з голови, але була вона загальновідомою як "коров'яча газета", бо давала кожному передплатнику-господареві обезпечення на випадок втрати корови. Медвецький був москвофілом, але втік перед більшовиками через Німецьку Переселенчу Комісію до Лодзі. Тим не менше НКВД його заарештувало, і він пропав.

 

Друкарня "Діла" у Львові знаходилась на пл. Ринок, 10, а Еліяшевського – по вулиці Жовківський.

 

Власником друкарні "Веселка" був свояк Павла Дурбака, який одного разу зробив мені закид, що я створюю конкуренцію "Керосу", відкриваючи свою фабрику свічок. Я йому відповів, що успішно працюють 52 жидівські фабрики свічок, а українських є тільки дві і одна польська. Далі я йому перечислив всі друкарські фабрики, які існували на момент, коли він нещодавно закладав свою "Веселку": НТШ, "Діла", Еліяшевського, "Бібльос", друкарня і переплетня, що належали Митрополитові Шептицькому, "Декоро" у Львові, оо. Василіян в Жовкві, Данкевича в Станіславові. Він не знав, що відповісти, і попрощався.

 

Кооперативна крамниця "Базар" у Львові в домі "Дністра" по вул. Руській, 20 провадила склад паперу та шкільного приладдя. Засновниками її були урядовці "Дністра", і в їхніх руках була адміністрація "Базару".

 

Пасічна торгово-промислова кооператива "Рій" спочатку знаходилась по вулиці Бляхарській, потім в домі "Дністра", а далі перенеслася на вулицю Домініканську. "Рій" провадив збут меду і вощини, а також виробляв штучну вощину, мав на складі різне пасічне приладдя. Довгі роки керівником в ньому був інженер-агроном Михайло Боровський, тепер він у Вінніпегу, член УВАН.

 

Михайло Терлецький був не тільки власником аптеки на площі Ринок у Львові (ріг вул. Ґродзіцького), але й ставу "Світязь" по вулиці Вулецькій. Біля ставу були тенісові площі. В ставі літом купались та веслували, а зимою їздили на лижвах. На кортах "Світязя" грали всі наші тенісовці.

 

Склад лікарського та ветеринарного приладдя магістра Бойка у Львові був на вул. Сикстуській.

 

Українські ресторани у Львові містилися на пл. Ринок в сусідстві "Народної Торгівлі" і коло "Народної Гостинниці".

 

Дві крамниці зі шклом були на вулиці Осолінських, напроти Головної пошти, та на вулиці Коперніка в сусідстві Рільничої Палати.

 

На вулиці Потоцького діяла пральня п. Славки Пачовської, а на Личаківській – якогось магістра права.

 

Кооператива "Зоря" на Богданівці у Львові була в 1930-х роках не тільки споживчою, але й промисловою. Вона виробляла скриньки до упакування та синьку до прання, властиво переробляла готову. Перероблену синьку збували через "Центросоюз", а скриньки доставляли для промислових підприємств. Я також там брав скриньки для свічок.

 

В Народному Домі на Богданівці якісь наші панове заклали у 1936 році ручну фабричку солодощів і мила. Я знав їх особисто, але сьогодні не можу вже собі пригадати ані їхніх прізвищ, ані фірмових назв їхніх підприємств.

 

Українські промисловці не мали своєї окремої станової організації, а тільки як члени СУК створили свою секцію в Союзі Українських Купців.

 

У Львові між двома світовими війнами було кілька сотень українців – власників реальностей, що мали одно-, дво- і більше поверхові кам'яниці, не враховуючи міщан на передмістях з партеровими домиками. Вони мали свою організацію під назвою "Союз українських власників реальностей у Львові".

 

Я був членом цього купецького союзу т-ва "Просвіта", Сільського Господаря, Промбанку (заснованого в 1930-х роках нашими промисловцями), "Спілки Українських Агрономів", членом Надради "Фарбкраму" і працював періодично в "Центросоюзі".

 

Передплачував я всі наші тодішні часописи: "Діло", "Новий Час", "Українські Вісті", "Нове село".

 

Провадив я безперервно мою фабрику свічок і хемічних сполук "Астрон" аж до приходу більшовиків. Після зайняття Західної України червоними "визволителями" Львівський Картель Фабрикантів Свічок скликав на конференцію всіх фабрикантів-свічкарів, де було вирішено продовжувати своє виробництво при новій владі.

 

Приділ парафіну буде запевнений. Я відмовився, бо мої робітники не зголосились до праці, та й не було замовлень. Більшість моїх відбірців знаходилась в корінній Польщі, яка була зайнята німцями.

 

Писемно я повідомив Промисловий Відділ Магістрату, що припиняю діяльність свого "Астрону". Цю заяву я передав через Василя Рижевського, який був референтом цього відділу аж до своєї втечі в німецьку зону Польщі.

 

Українські купці Львівського воєводства заснували у Львові свою гуртівню споживчих товарів при вулиці Бляхарській, начальним директором якої був сл. п. Сильвестер Герасимович.

 

Кооператива "Фарбокрам" у Львові на вулиці Собєського, 9 (створена службовцями "Центросоюзу") провадила продаж фарб, художнього та кухонного приладдя. Засновником і начальним директором був сл. п. Осип Курилко, книговодом був спочатку Пришляк, а пізніше я, скарбником якийсь час працював о. кат. Теофіль Горникевич. Керував крамницею наш вчитель без посади – Сойка. Вона добре розвивалась. У 1938 році перенесли "Фарбкрам" на пл. Ринок біля аптеки Терлецького. Тут вона функціонувала, доки більшовики її в 1940 році не закрили.

 

Майстер П'явка мав свої м'ясарські крамниці на Личаківській і Руській вулицях; в домі "Просвіти" вела трафік вдова д-ра Луніва, на вулиці Валовій, 14 в домі Качковського провадив гуртовий продаж чаю і кави колишній начальник філії "Народної Торгівлі" Василь Свищ.

 

Ярослав Курдидик провадив вирібню шпагатів, шнурів та упряжі для коней; адвокати Степан і Ольга Ганицькі – навивальню кольорових тасьм; брати Чучмани – виріб друкарських кліше та літографічне підприємство "Унія"; "Сидорович і С-ка" – ливарню церковних дзвонів на вул. Кароля Ліщинського; кафлярське підприємство – Михайло Галібей.

 

Українські ремісники Львова мали свою станову організацію "Зоря" і вели бурсу для ремісничої молоді на вулиці Ядвіги коло ставу "Світязь".

 

У Львові при Народному Домі на вулиці Рутовського мав гімназійний професор Василь Кавуля в спілці зі своїм тестем о. кан. Дуткевичем – парохом церкви при вулиці Личаківській – похоронне заведення "Харіс", що існувало до приходу більшовиків.

 

По всіх дільницях міста Львова було кільканадцять десятків наших продуктових крамниць та будкарів, що торгували часописами, тютюном, солодощами, содовою водою тощо. Українські купці краю створили свою станову організацію – Союз Українських Купців з осідком у Львові.

 

*     *     *

У 1933 році, коли до влади в Німеччині прийшов Гітлер, багато жидів повтікало, залишаючи свої маєтки, з Німеччини до Польщі. Чимало з них осіло у Львові. Маючи діла з жидівськими доставцями, я мав нагоду зустрічатись з жидами-втікачами та прислухатись до їх оповідань про варварське знущання німців над ними. Доводилось мені чути від них неодноразово, що світове жидівство за декілька місяців викінчить Гітлера, бо володіє трьома четвертинами світового капіталу. Якось одного разу в товаристві Поповича я зауважив, що може статись і противно – Гітлер може викінчити жидів. Сміялись наші співрозмовники-жиди.

 

Були і такі між ними, котрі твердили, що особисто знають Гітлера з австрійського війська, де він мав рангу "цуґсфірера", разом служили у війську і грали з ним в карти. З'явилась інформація в польській бруковій газетці, що Адольф Гітлер є жид – уродженець Борщівщини, а батько його пахтував водний млин у Висічці під Борщовом.

 

Мешкаючи у Львові, я здебільшого куховарив собі сам, як мав трохи вільного часу. Столувався часом в моїх сусідів Курилків, часто-густо харчувався у ресторанах або заходив на обіди до якоїсь польки на вул. Косинєрській, 1 на першому поверсі. Столувався в неї також польський офіцер-поручник.

 

Польща мала сусідський договір з московськими більшовиками, а пізніше заключила також договір з Німеччиною. По його заключенню приїхав навіть сам Ґерінґ на відвідини до Польщі і був на полюванні у славній Біловежській Пущі. Тоді цей поручник висказав мені прогнозування, що не далі як за 10 років по українцях в Польщі не залишиться й сліду, і українське питання буде раз на все розв'язане. Відповів я йому, що він грубо помиляється. Не зліквідувала нас українців історична магнатська Польща, не вдасться зліквідувати українців і людовій Польщі.

 

На вулиці Кадетській та її бічній зліва, Косинєрській і Абрагамовича, жила велика кількість українських родин: д-р Заяць з Прокураторії Скарбу, родина інженера Нанассі, о. Кинакевич, панна Пачовська, родина Михайла Козланюка, урядовця ЦС та сестра його дружини; гімназійний професор Павлюх, його зять Галяревич, урядовець НТ, директор Полянський, о. д-р Застирець з дружиною – тесть директора гімназії Шаха; о. Теофіль Горникевич, катехит Академічної Гімназії – мій льокатор з родиною; інженер Юліян Нижанківський з родиною, суддя Шухевич з родиною – родичі Романа і Юрка Шухевичів; родини Курників, Івана Герасимовича, Івана Грицака – урядовця РСУК і директора "Суспільного Промислу"; я та багато інших українських родин в домах Пенсійного інституту на Вулецькій Горі.

 

У самому центрі Вулецької Гори був Другий Дім Техніків з кількома сотнями студентів-поляків – затятих україножерів. Вони були сталими учасниками польських вибриків проти українців. Українці на Вулецькій Горі завжди жили в остраху, що польська шовіністична студентерія може кожної хвилини справити масакру своїм сусідам-українцям, про яких висловлювались, як про "гайдамаків". Польські студенти-техніки знали дуже добре, скільки гайдамаків є на Вулецькій Горі, бо ж кожного дня стрічались з нами та чули зненавиджену українську мову.

 

За час мого десятирічного проживання на Вулецькій Горі (з 1929 по 1940 рр.) польські студенти-техніки тільки один раз напали на українців на вулиці Кадетській – на Курилка і на Івана Баглая, директора ПСК Борщів, як ті вертали з ЦС додому. Побили їх до крові. Це було в тому році, коли польські студентські боївки брикали по Львову, розбивали українські установи, а до льокалю роздільні ЦС по вулиці Зіморовича, 20 вкинули розривну бомбу.

 

Курилко, мимо переважаючої більшості студентів-техніків, погаратав одного техніка також до крові та зірвав з нього корпоративну шапку з підписом власника. Курилко зголосив про напад студентів-поляків на поліцію і до ректорату Львівської політехніки, подаючи прізвища, ім'я напасників та корпус делікті, але відповіді не одержав.

 

Наступного дня, тобто після нападу на Курилка і Баглая, брати Мирон і Володимир Жирки, власники складу фарб "Русалка", йшли вулицею Городецькою, а перед ними марширували хідником два польських студенти в корпоративних шапках. Біля костелу св. Анни брати Жирки серед усіх (інших) перехожих вказали юрбі на осіб в корпоративних шапках: "Це гайдамаки-кабани!" і зникли. Товпа накинулась на цих двох польських студентів і змолотила їх до непритомності. Видерла хлопців з рук розлюченої юрби щойно польська поліція і ствердила, що то не "гайдамаки", а польські студенти, а кавал (жарт) зробили українські "гайдамаки".

 

Знали польські студенти з ДТ, що на Косинєрській, 21 і 23 є українські підприємства, але нас не чіпали, хоч ми сподівались нападу.