Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 7. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 24 лют. 2014 р., 09:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 бер. 2014 р., 12:37 ]

Розділ 15. Повернення в рідні краї

Повернувшись в рідні сторони, я знову почав працювати в сільському господарстві та закінчував парцеляцію двору. В тому часі мені запропонували обняти керівництво філії ПСК Борщів. Я погодився, але тільки до часу, поки ПСК не пошукає якогось гідного керівника, а це тривало цілий рік. Довелось працювати і керівником філії і в Надраді.

 

Як керівник філії, я прийняв на роботу в ній свого братанка, Павла Романюка з Устя, а також Івана Болехівського з Мельниці. Обидва вони були добрими і чесними працівниками і обидва мали понад 15 років праці за собою. Після перенесення філії до Іваня Пустого, Управа ПСК Борщів призначила Павла Романюка відповідальним керівником харчового магазину, і він був ним аж до замордування його більшовиками літом 1944 року. Що сталось з Болехівським, мені не відомо.

 

Будучи керівником філії ПСК Борщів, я ствердив, що кошти дістав з двірця в Іваню Пустім, і магазинування їх по різних жидівських закамарках становили річно понад 6000 золотих. За кошти дістав і чинш льокалю – можна було за яких 5-6 літ заложити свій просторий магазин з власним залізничним тором (залізничною віткою). З цим питанням я звернувся до Управи ПСК Борщів, щоб скликати нараду відпоручників кооператив Мельниччини.

 

На нараді я зреферував справу будови власного магазину з під'їзним тором, додаючи, що магазин в Іваню Пустім відтягне наших відпоручників кооператив від закупів по жидівських гуртівнях і крамничках, бо в Іваню таких нема. Мене підтримала п. Криницька.

 

Проти мого внеску виступили з цілою силою пари члени Управи ПСК Борщів Яків Малаховський та Іван Баглай. Їхні мотиви були елементарні: льокалів в Мельниці вистачає, на будову потрібна готівка, а ПСК її не має.

 

Я відповів, що можна взяти позичку, яку до кількох літ ПСК сплатить, виключно за кошти достави з Іваня Пустого до Мельниці та за чинш мельницьких льокалів. Але представники кооператив, після промови Малаховського, відмовились від ідеї будови власного магазину.

 

Хоч я не був на загальних зборах, коли директорами призначено Малаховського і Баглая, мені було відомо від інших осіб, що Малаховський є комуністом. На мою заувагу д-ру Луніву, як можна було на члена Управи ПСК Борщів прийняти комуніста, той відповів, що має запевнення з Ревізійного Союзу, що Малаховський не буде політично активний. З того виходило, що і в Ревізійному Союзі знали, хто він такий, і що хтось його там підпирав.

 

Яків Малаховський був абсольвентом-правником Таємного Українського Університету у Львові і з своїм комунізмом не крився. Одержував з Москви пропагандистську літературу, я сам її бачив в його мешканні. Працюючи в ПСК Борщів, він дійсно не вів якоїсь активної комуністичної роботи, хіба що конспіративно. У кооперативній праці був новаком. Виконував працю фактуриста і як такий був солідний. В середині сорокових його перевели на працю до Подільського Союзу Кооператив, а за яких пару років він обійняв посаду керівника Збіжевого Відділу у Львові. Був ним він аж до приходу совітів, а при них керував заготівлею збіжжя. Знаю з розповідей очевидців, що НКВД заарештувало його в 1940 році, за ним і слід пропав.

 

У 1925 році відкрив в Мельниці адвокатську канцелярію д-р Діонісій Щуровський і провадив її аж до Другої світової війни. З його приходом активізувалось суспільне життя, була заснована філія Товариства "Просвіта", яку очолив о. декан Капустинський. ІЦуровський став заступником, а секретарював я.

 

Філія зайнялась заснуванням читалень "Просвіти" по селах, у Мельниці виник аматорський гурток під проводом братів Болехівських: відбувались вистави, концерти та фестини за посередництвом філії Товариства "Просвіта" в Борщові, де активно діяв незмінний працівник Харамбура.

 

Не всі українці уділялись тоді суспільній роботі, особливо ті, що були на державних посадах, як от: судді – Сарачинський, Кордасевич або начальник суду Левицький. Єдиною ознакою їх українства було відвідування церкви св. Михайла. А ветеринар Зуляк, селянський син, посунувся в своїй лояльності так далеко, що брав участь в усіх польських святах народових та вивішував на своїм домі польський державний прапор. На мій закид в пасивності щодо українського життя, він оправдувався фаховою залежністю. Відповів я йому, що навряд чи жидівські баранячі горлорізи грозили б йому звільненням з праці.

 

Активісти "Просвіти" поробили заходи, щоб створити в Мельниці центр українського життя – здвигнути власний дім. На двох нарадах ця ідея була схвалена представниками громад, читалень і кооператив. Постала проблема відповідної площі під забудову. Великого вибору не було.

 

У відставного австрійського жандарма Івана Козли було гарне місце при центральній дорозі коло польського костелу, але він відмовився відступити малу частинку свого городу. Був бездітний і по його смерті все перейшло до жінки-польки.

 

Друга відповідна площа належала церкві. Отець-декан Капустинський, як парох, був згідний, але єпископ Хомишин (єпископ Григорій Хомишин – голова Української Католицької партії, схилявся до співпраці з польським урядом, очолював частину церковної ієрархії, що не розділяла концепції Митрополита Шептицького щодо підтримки УГКЦ національних прагнень українського народу, репресований НКВД в 1945 році) поставив вимогу, щоби будинок належав церкві. Тут не могла зродитись філія ПСК, представники громад, кооператив і просвітяни. На цьому справа зупинилась, і до приходу більшовиків на площі, де міг стояти будинок "Просвіти", паслись жидівські кози.

 

Набагато краще вийшло з приміщенням для читальні "Просвіта" в Устю. Спочатку вона поміщалась в дяківці, потім в льокалю кооперативи, де не було місця на більші імпрези.

 

Я заініціював збірку коштів на будову читальні, взявши на себе ще й організаційні питання – безоплатної площі під забудову, будівельних матеріялів. Крім того, я пообіцяв пожертвувати на будову 1 тисячу цеглин. Присутні погодились з моїм проектом і того ж самого вечора теж склали заяви на офірування 52 тисяч цеглин.

Розпочата акція гарячково пішла в рух. За три тижні все було придбано. Розпочато будову великого будинку 20 м завдовжки і 12 м завширшки з флігелем. Будову передали майстрові Петру Мартюкові.

 

Площу під забудову дала кооператива "Український Народний Дім" і оплатила інженерно-технічні роботи, громада Пилипча безоплатно дала камінь, Михалківський двір – пісок. Столярі і теслі теж працювали безоплатно. Керував столярськими роботами Ілько Матіїв, а теслями – досвідчений майстер Віктор Тишинский.

 

Не було в селі української родини, яка б не зложила пожертви в грошах, не працювала на будові, не давала підводи. Гроші на покриття даху бляхою в сумі 300 долярів дав о. декан Ганкевич, але просив о дискрецію, бо давав без дозволу єпископа Хомишина. Вже на св. Миколая в новозбудованому будинку "Просвіти" відбулась перша вистава для дітей.

 

Гірше виглядали справи шкільництва. І то в цілому краю. В тім часі Польща зарядила всенародний плебісцит в справі викладової мови в народних школах. Селянство Мельниччини заявилося за українською викладовою мовою. Та мимо такого висліду в голосуванні, польська влада залишила українську викладову мову тільки по селах Мельниччини, де були одноклясівки. У всіх інших школах було запроваджено утраквізацію, тобто двомовність, а в дійсності – польонізацію. Українська мова залишилась тільки як обов'язковий предмет, а всі інші предмети викладались по-польськи. Рекурси нашого селянства, як і пізніші запити нашого Сеймового Клюбу у Варшаві, нічого не допомогли.

 

В таких скрутних умовах справу української середньої освіти перебирають громадські організації, такі як "Рідна Школа", "Просвіта".

 

У 1926 році устецька кооператива заложила в себе за вказівкою матірного Товариства "Просвіта" бібліотеку, і кожного року вона побільшувалась. Нею користали всі бажаючі в Устю і довкіллі. Подвійно платили ті, хто не був членом кооперативи.

 

Тоді ж філія "Рідної Школи" відкрила в Борщові ткацькі курси для нашого селянства, які розміщались в Народному Домі. Вів курси фахівець Гураль. Далі новостворена філія "Союзу Українок" під головуванням п. Лунів відкрила курси крою та шиття і курси виховательок дитячих садків. Діточі садки були чинні, як тільки починались польові роботи в травні аж до осені. Селянство Мельниччини дуже схвально їх сприйняло. Не було села до війни без такого садочка. Вони сприяли вихованню малят в національному дусі. Дві мої племінниці закінчили ці курси і працювали виховательками до приходу совітів в 1939 році.

 

У 1928 році громада постановила відкрити в Устю Єпископському приватну українську школу. Не було відповідного будинку. Засновано гурток "Рідної Школи" ім. Івана Франка. Кільканадцять селян підписали статут і вплатили по 17,5 золотих титулом членських вкладок до гуртка і з тою сумою вирішено приступити до будови власного шкільного будинку.

 

Площу під будову школи подарувала споживча кооператива "Український Народний Дім". Дарчий контракт склав безкоштовно адвокат, д-р Щуровський, та ще й пожертвував від себе 50 золотих. Громада Пилипча дала каміння на фундамент, Михалківський двір – пісок. Доктор Коновалець вистарався о безоплатний плян будинку, який розробив у Львові інженер Пежанський;

 

Розпочато грошову збірку. Знову не було української родини в Устю, яка б не зложила пожертви на будову школи. Навіть з довкілля йшли внески.

 

На будову школи селяни колядували, ходили за писанкою, але не вдалось зібрати достатньої суми на будівельні матеріяли. Тому було внесено прохання до Зембанку у Львові про надання позички у 350 долярів за векселевим підкладом. Векселі підписали 35 господарів – власники 400 моргів орної землі.

 

Зембанк відповів, що може дати позичку на шість місяців. Я звернувся листовно до д-ра Коновальця, щоб він інтервенював в банку відносно розтягнення сплати боргу на 3 роки. За його впливом Зембанк погодився. Позичку сплатив гурток "Рідна Школа" за два роки. Ще 150 золотих зажадало Староство титулом комісійних коштів, і його комісія разом з представниками Повітової Шкільної Ради та спеціяліста-будівельника затвердили пляни будови.

 

За тими плянами Петро Мартюк вибудував будинок школи, а помічники – теслі, столярі – виконали всі свої роботи безінтересовно. Під кінець 1929 року дім був накритий, двері, вікна вставлені. У наступному році мала бути переведена збірка на викінчення будинку зовні і всередині – застелення підлоги, установка печей, а також сплата рат в Зембанк.

 

Проти будови приватної школи і, взагалі, проти "Рідної Школи" ім. Івана Франка, кілька разів виступав в своїх проповідях о. Тадей Жеґалович, мотивуючи свою нехіть тим, що школа носить ім'я Івана Франка – безбожника і радикала. Отець Тадей закликав селян гонити збірників пожертв і колядників, але ті його не послухали і давали згідно зі своєю спроможністю.

 

Гурток "Рідна Школа" звернувся до єпископа Хомишина з проханням, щоб виділив з церковних ґрунтів 6 моргів поля на дотацію для вчителів та на дослідні ділянки. Але він навіть не відповів їм.

 

Селянам було прикро, бо вони знали, що устецька церкви св. Михайла має землі багато і частина її складається з тої, що її заповідали вмираючі мешканці Устя в своїй останній волі. Вони були ображені, що єпископ їм не відповів, і нарікали. Причини для нарікання були.

 

Сотрудник (помічник) старенького пароха Ганкевича о. Тадей Жеґалович був присланий єпископом в 1924 році. Наші селяни спочатку полюбили молодого отця, колишнього старшину австрійської, потім нашої армії. Він активно включився в громадське життя. Незабаром, як безженний, став негідно поводитись зглядом на молоде жіноцтво. Селяни звернули йому увагу, щоб перенісся в більше місто, де його потягання будуть не так помітні. Прийшло до великого тертя між ним і селянами. Священики стали в його обороні, мовляв – це робота комуни проти Жеґаловича.

 

Коли селяни виявили більше таких скандальних "подвигів" Жеґаловича, вони внесли зажалення-прохання до єпископа – забрати цього священика і дати їм виховника, а не деморалізатора. Окремо скаргу внесли покривджений муж і батько молодички. Селяни післали своїх відпоручників до єпископа, але той був на візитації, і їх прийняв о. Щепкович. Він ознайомився із суттю справи і обіцяв, що єпископ справу вирішить.

 

І єпископ Хомишин вирішив справу коротко – вніс до суду в Мельниці карне донесення на селян за очернення священика Жеґаловича і очернення духовного стану, але за тиждень забрав його. Про це мені оповідав урядовець карного відділу суду.

 

За якийсь час всі селяни, що підписали скаргу, одержали повідомлення, підписане о. Капустинським та іншими священиками, що проти Жеґаловича єпископ Хомишин зарядив дисциплінарне доходження, і їх всіх просять з'явитись в канцелярію о. декана Капустинського з метою переслухання.

 

На переслухання прибули тільки відпоручники селян. У них отець декан зажадав докази звинувачення проти Жеґаловича. Селяни відповіли, що нададуть їх у випадку передачі справи в державний карний суд, інакше можуть бути оскаржені враз зі свідками перед цивільним судом за очернення священика і на свою оборону не будуть мати нічого.

 

Єпископ Хомишин оригінально "покарав" о. Жеґаловича, додавши йому ще парафію в Горошовій, щоб він міг розширити поле своєї бурхливої діяльності. Були скандали.

 

Щойно в 1930-х роках переніс єпископ Жеґаловича на нову парафію в Копинеччину. З його переїздом пропала з Устя молодичка Герман. Зажуреному ґазді селяни порадили взяти бук і шукати її на парохії о. Тадея, що він і зробив разом з її батьком.

 

Покинутий муж не мав відваги зразу з'явитись на парохії, а пішов розпитувати у громади, де довідався, що парох зголосив поліційно, що в нього працює служниця Варвара Данильчук, хоча добре знав, що вона вже носить прізвище по чоловікові – Герман, бо сам вінчав її.

 

Поліція подала проти о. Жеґаловича карне донесення до Окружного суду в Чорткові за сфальшування публічного документа. Він був засуджений на 8 місяців тюрми. Єпископ Хомишин за суспендував (зняв з роботи) його.

 

*     *     *

По відході Заклинського з ПСК Борщів, який вицофав (забрав назад) свій вклад готівкою, почались фінансові клопоти через брак обертового капіталу. Грозив упадок союзу.

 

У 1926 році зголосився на працю бувший бориславський шахтовий працівник Олександр Наконечний. Він заявив свою готовність зложити в ПСК 3500 золотих за 12 % річних, якщо його приймуть на працю. І його прийняли на цих умовах.

 

Щоб рятувати ПСК Борщів, члени Надради і наші свідомі одиниці в повіті зложили кавційні векселі. На їх підставі "Центросоюз" у Львові відкрив нам кредит. Я теж підписав кавційний вексель на 1200 золотих, який одержав лише в 1932 році, і то на мої домагання через адвоката.

 

Переглядаючи списки боржників, я ствердив, що мій наступник – Гнат Баранюк, який вже авансував тоді на члена дирекції – скарбника, одержав безпроцентну позичку в сумі 1200 золотих. До того ж Баранюк вибирався у річну відпустку до Кракова, де закінчував правничі студії.

 

Коли стала на порядку деннім справа безоплатної відпустки Баранюка, я звернувся з запитом до членів Управи, яким чином Баранюк дістав таку велику позичку без відома Надради. На це мені начальний директор Малаховський відповів, що вони старались допомогти Баранюкові закінчити студії.

 

Тоді я поставив на ухвалу внесок про заборону позичок без згоди Надради, що було прийнято. Короткотермінові позички – товарові кредити – мають бути дозволені тільки для членів кооператив. Далі я звернув їх увагу на те, що в кредитах відмовляють членам кооператив, а членові дирекції великодушно дають гроші без процентів. В загрозливій ситуації по відході Заклинського разом з його капіталом кавційні векселі вкладали члени кооператив і Надради, а з дирекції – ніхто. Тим більше, позичку дали не бідному студентові – мати Баранюка має гарне господарство. Пан Баранюк після закінчення студій не вернувся в кооперацію, а відкрив свою адвокатську канцелярію в Мельниці.

 

Під кінець 1926 року ПСК Борщів приступив до скупу яєць. Не маючи ще власного персоналу до їх сортування і клясифікації, тим самим не міг зайнятись експортом яєць на заграничний ринок. Союз хотів і старався нав'язати купецькі стосунки з місцевими гуртівниками-жидами, які займались скупом давно і професійно для великих експортерів. Але мельницькі і борщівські гуртівники навіть говорити не хотіли на цю тему з представниками кооперативи. Мені самому заявив мельницький гуртівник Айзенберґ, що до нього прийдуть всі яйця і без союзу.

 

Повітовому союзу ходило головне о готівку на скуп яєць. А як не вийшло з жидами-гуртівниками, то вдались до жидів-сортувальників. Найняли двох спеців, що працювали в жидівських гуртівнях і приготовляли яйця на експорт, отримуючи щоденну плату по 4 доляри. Ця висока, як на ті часи, оплата виправдала себе, бо при двох жидках вишколились наші хлопці.

 

Пізніше жидівські гуртові скупники звернулись до ПСК з пропозицією фінансувати союз у скупі яєць, щоб тільки їх віддавати потім в гуртівню на сортування. Союз відмовився, і почалась конкуренція, у якій він переміг. В ході цих змагань між кооперативою і жидами-гуртівниками я запропонував виплачувати селянам зачети (аванс), а решта суми видавати після вияснення ринкової ціни на яйця в Мельниці. Цим самим не потрібно стало двигати яйця на торговицю в Мельниці. Вже в 30-роках XX ст. союз став виключним скупником яєць в Борщівщині.

 

Восени чимало наших селян зверталось до мене з вимогою, щоб союз заготовив опалове дерево, вугілля, бо багато сіл в Мельниччині взагалі не мають лісу. Я це питання зондував в філії ПСК, але одержав відповідь, що нема як займатись спровадженням опалових матеріалів через відсутність магазину на переховання. Тоді я, за дорученням устецького УНД, замовив 10 тонн нафти в бочках, 20 тонн вугілля з Шлезька та один вагон опалової бучини.

 

До осені 1927 року устецька споживча кооператива спроваджувала опал і розпродувала просто з вагонів. Далі завезла нафту в бочках і половину бочок розпродала людям. Щойно тоді ПСК Борщів почав займатись спровадженням опалових матеріалів, а нафту завозити вагонами. Відтоді і жиди перестали завозити нафту вагонами, бо не мали для кого. В Борщові було замало жидівських крамниць для відбору нафти вагонами. Тому жид Блюменфельд відступив для ПСК свій магазин на рідке паливо.

 

Після московського виселення жидів з сіл Мельниччини, тільки деякі з них вернулись назад у села. По селах з'явились крамниці наших приватників, які довго не проіснували, але були і винятки. Звичайно, із заснуванням кооперативи приватники закривали свої крамниці. Ціни в кооперативі були, якщо і не нижчі, то такі самі, і не треба було кільканадцять кільометрів йти на закупи. Устецька кооператива кожного року призначала поважну суму на товарові звороти для членів кооперативи, які сумарно доходили до 8000 золотих річно. Щоб затримати покупців, товарові звороти видавались не тільки членам кооперативи.

 

Нарешті, у 1927 році знову стало на порядку деннім засідання Надради ПСК Борщів питання будови магазину в Іваню Пустім. Як тільки прийшло до його обговорення, я взяв слово і заявив, що ця будова конче потрібна і могла відбутись пару років тому, якби панове Малаховський і Баглай так сильно проти неї не виступали. Тоді вони напирали на брак готівки, а її не більше і тепер.

 

Обидва збули мій запит мовчанкою. Нарада закінчилась рішенням приступити до будови магазину в Іваню з тим, щоб підшукати таку площу під забудову, на яку б можна було невеликим коштом протягнути залізничний тор. Місцевого селянина Василя Чубея і мене уповажнено саме таку площу знайти.

 

Ми кількома днями пізніше оглянули терен навколо стації і ствердили, що є три відповідні площі, – графа Баворовського, парафіяльна і одного нашого селянина. Що граф своєї площі не продасть українцям, навіть якби хотів, ніхто не сумнівався – вшехполяки не дозволять. Парох Іваня Пустого о. Колган дуже радо відступив би потрібну площу з парафіяльного ланку під самим Іваньським двірцем, та єпископ заборонить, хоча якраз парцелюється частина парафіяльних ґрунтів.

 

Залишилась до вибору площа селянина. Ми оглянули і відміряли провізорично (на око) її частку під магазин, відібрали посідання, заплатили 200 золотих готівкою за відповідною посвідкою із зазначенням, що контракт купна-продажу буде негайно зроблений в адвоката Щуровського, як тільки інженер-ґеометр зробить кадастральну мапку (реєстр).

 

Союз набув парцелю вже з готовим залізничним тором, який польська адміністрація чомусь залишила, розбираючи залізничну колію Іванє Пусте – Жванець.

 

Мельницькі жиди, скупники збіжжя та інші гуртівники, дізнавшись про наш набуток, запропонували селянинові в кілька разів більшу ціну, щоб він тільки зірвав угоду з ПСК. І селянин прийшов до Чубея та заявив, що звертає наші гроші, бо не продає парцелі. Прийшли ми разом з Чубеєм і втовкмачили йому, що вже запізно, бо ми перебрали посідання і заплатили ціну купна. Отже, він мусить підписати купівельну угоду, що той і зробив з болем серця.

 

ПСК Борщів після підписання договору купівлі-продажу поробив всі необхідні заходи, щоб негайно приступити до будови магазину. Я подав думку, щоби рівночасно збудувати відповідну пивницю на збірник нафти та її продуктів при самому залізничному торі. Тоді рідке паливо можна буде спускати просто з цистерн до збірників. На будову магазину в межі з двірцем треба було просити дозволу залізничної адміністрації: Без посмарування (хабаря) не обійшлось.

 

Незабаром з'явилась на місці будови комісія Староства і Дирекції залізниць, яка все оглянула, списала протоколи і дала дозвіл на будову, поївши за рахунок ПСК і попивши досхочу в жидівському ресторані при двірці. Був і я при цьому.

 

Зараз після цього почалась будова магазину, яку провадив незмінний Петро Мартюк зі Скали. До кінця 1927 року все було готове: велика магазинова галя в партері, магазин, сутерини, бюро та мешкання для керівника. З початком 1928 року філія ПСК Борщів перенеслась з Мельниці в Іванє Пусте і своїм коштом потягнула туди телефон і пошту.

 

Здається мені, що ПСК Борщів був першим між союзами кооператив на Західній Україні, що здобувся на будову свого магазину з власним залізничним тором. Пізніше, в 1942 році, ПСК Борщів розширив цей магазин і підняв ще один поверх з банкетним залом. На розширеній площі добудовано склади на збіжжя та паливні матеріяли.

 

*     *     *

У 1926 році я захворів на легені. Лікар-жид Каси хорих (страхової медицини), д-р Зоммерштайн в Мельниці виписав мені "кальціум лактікум" та ще якісь лікарства, французький коньяк, заборону курити, радив споживати багато яєць, масла, молока. Часом посилав він мене на рентген, а врешті зарядив, що Каса хорих мусить мене примістити в своєму пансіонаті в Яремчі. Там не було вільного місця, але КХ мене повідомили, що можу підшукати собі в горах мешкання, а мені звернуть по 250 золотих на місяць.

 

У середині травня я поїхав в Карпати і поселився в нашому приватному пансіонаті в Дорі. Раз на два тижні я доїжджав у Станіславів до лікаря Маланюка. Перебування в лікарні два і півмісяця мені дуже допомогло, бо я і сьогодні під самий кінець вісімдесятки цілком здоровий.

 

*     *     *

У 1928 році покликано до життя в Борщівщині Повітовий Комітет УНДО (провідна західноукраїнська партія ліберального напрямку, виступала за конституційну демократію і незалежність України, підтримувала політику «органічного розвитку» і аграрних реформ). Хто організував його, мені не відомо. Я одержав пост фактум повідомлення, що мене призначено мужем довір'я. Відомо мені, що головою Повітового Комітету УНДО на Борщівщині був адвокат Лунів, а його заступником – о. Казновський з Глубічка. До нього входили оо. Малицький і Гуньовський, Петро Мартюк та ще декілька селян.

 

У серпні або з початком вересня ПК скликав священиків з довіреними особами на з'їзд до Борщова для вибору кандидата на посла до Сейму і його заступника. При цьому не були повідомлені довірені особи кожної громади зокрема. В означений день прибула велика, як ніколи, кількість поважних людей до Народного Дому в Борщові. Священики прибули з дяками і паламарями, а також мужі довір'я. Священики дуже здивувались прибуттям останніх, бо їх не запрошували.

 

Адвокат Лунів відкрив і провадив з'їзд. По виборі президії селяни – мужі довір'я – гостро виступили проти священиків. Після дискусії вони висунули кандидатуру адвоката Луніва на посла, мене – на його заступника, а священики – своїх: о. Гуньовського і дяка. Ми з Лунівим набрали 80 % голосів, про що повідомили Краєвий Комітет у Львові.

 

Священики не погодились з наслідками голосування і скликали кількома днями пізніше з'їзд з рамени Української Християнської Організації, запросили декого з довірених селян, серед них Івана Пакославського – нашого селянина графського походження. Вони не знали, що він є кандидатом від польської партії бебеків (партії більшості). Пакославський головував на з'їзді священиків, на якому вдруге висунуто кандидатури Гуньовського і дяка. Ухвалу з'їзду було переслано до Львова, і Народний Комітет затвердив їх кандидатури, а д-ра Луніва висунув кандидатом на сенатора з Львівської округи.

 

Селянство не погодилось з таким рішенням і запротестувало. НК навіть не відповів на протест селян, які заявили, що не підуть голосувати за Гуньовського і дяка.

 

Цей момент використали радикали (радикальна партія стояла на соціалістичних позиціях і за незалежність України) і висунули на місце Луніва з УНДО свого кандидата – інженера Богдана Білинського – урядовця ПСК в Борщові. Він зразу приступив до передвиборної роботи в Борщівщині і всюди зустрічався з прихильним ставленням селянства до нього, як до кандидата на посла.

 

Інженер-агроном Богдан Білинський чимало причинився до піднесення фахового знання нашого селянства і вклав багато праці в розбудову нашої споживчої кооперації. Панове кооператори працювали при бюрках і магазинах, на села рідко заглядали, а деякі і ніколи. Кооперативну працю в терені вели такі подвижники, як Харамбура і Білинський. На жаль, агронома Білинського звільнила Управа ПСК Борщів на домагання нашого духовенства тільки з тої причини, що він прийняв кандидатуру на сеймового посла з рамена (за дорученням УРП, яка обстоювала ідеї справедливого поділу землі між селянами, обмеження приватної власності, відокремлення церкви від держави) Української Радикальної партії.

 

Народний Комітет, переконавшись, що допустився помилки з кандидатурою Гуньовського, вислав в Борщівщину шістьох посланників, щоб рятувати ситуацію. Заанґажовано і д-ра Щуровського, але без успіху Селяни твердо стояли на своєму і заявили, що віддадуть свої голоси тільки за Білинського.

 

В день виборів українські голоси поділились. Більше половини голосів здобув інж. Білинський, в Борщівщині – майже всі, але все ж їх було замало. Скористали бебеки. Послом від української округи вийшов поляк тільки тому, що Народний Комітет у Львові «нехтував ухвалою представників селян.

 

Розділ 16. Спілка українських агрономів

Як я вже згадував, розповідаючи про мою судову тяганину з Кльваньо, літом 1930 року моя власна вілла у Львові по вул. Косинєрській, 23 була викінчена. Місце під неї вибирали разом із сл.п. Осипом Курилком і купили дві межуючі між собою парцелі. Під час будови мав я багато клопотів з будівельним підприємцем, а найбільше з доставцями-жидами. На закінчення будови мусів взяти в банку позичку 10000 золотих терміном на 5 років, але сплатив її за два роки. Тому, коли в 1933 році чинші в нових домах сильно обнизились і власники нових домів, що брали позики, опинились у фінансовій скруті, я, не маючи довгів, кризи не відчував.

 

Скінчивши будову, я почав оглядатись за працею. Маючи стільки років праці в кооперативі за собою, я звернувся до "Центросоюзу" з проханням о працю в нім, але зустрівся з відмовою. Юліян Шепарович передав мені через Осипа Курилка, що я вже застарий.

 

В тому десь часі звернувся до мене член управи Спілки Українських Агрономів Іван Семків з запитом, чи не міг би я дати гіпотетичну запоруку для Спілки на 30000 золотих в Зембанку, де вони хотіли б взяти позичку задля збільшення обертової готівки. Щоб заохотити мене до такої запоруки, він запропонував мені роботу.

 

Я обіцяв подумати і через тиждень сказав Семківу, що міг би дати гіпотетичну запоруку, але після ознайомлення з фінансовим станом спілки. Відповів мені Семків, що недавно спілку перевіряв Ревізійний Союз і все є "о кей". Я пояснив, що звіт РС не є для мене міродайним і мушу сам перевірити все діловодство СУА, оскільки маю ручатись всім моїм майном. Семків сказав, що, працюючи в спілці, я зможу запізнатись з її фінансовим станом. Я погодився і з 1 січня 1931 приступив до роботи в СУА.

 

До половини січня мною було замкнено всі книги діловодства і зроблено річний білянс. Він показав, що Спілка має понад 100000 зол. страт і їй грозить упадок, бо уділи і резервні фонди є майже ніякі – 3500 золотих. Я порадив інженерам Семківу та Поповичу, щоб вони взялись негайно до розв'язання грізного положення, або навіть оголосили конкурсове поступування (передання управління майном банкрута кредиторам для задоволення їх претензій). В тому часі почали надходити протести за протестами непокритих векселів.

 

Семків і Попович спробували затягнути позичку у Вільному Банку, де мали добрих знайомих. Банк готовий був позичити поважну суму, але при умові, що Спілка доведе наявність 500 членів-власників, які мають по одному уділу (100 золотих з десятикратною порукою). Це було неможливо зробити.

 

Тоді Семків і Попович увійшли в переговори з дідичем Мироном Луцьким, підбиваючи його на те, щоб українські дідичі перебрали Спілку у своє посідання, бо вона має добру рекляму, багато відбірців по всіх теренах Польщі, де мешкають українці. Мирон Луцький погодився.

 

В березні з'їхались наші дідичі на загальні збори, вибрали президію на чолі з Мироном Луцьким. Змінили статут, де вписали, що кожен уділ становить 50 золотих, а кожен член спілки мусить мати хоча б два уділи при десятикратній поруці. Вибрали нову Дирекцію, Надраду і Контрольну комісію. Товариство трохи видозмінило свою назву на "Спілку Українських Хліборобів-Аґрономів" і приступило до збірки капіталу.

 

Та наші дідичі і не думали санувати Спілку своїми капіталами, а вдалися до Митрополита Шептицького, який погодився вплатити на рахунок-санацію (оздоровлення) Спілки Українських Хліборобів-Аґрономів 100000 золотих в долярах і навіть доручив Зембанкові виплатити згадану суму, але за векселевим підкладом наших шляхтичів.

 

Мирон Луцький з товаришами на таку вимогу Митрополита Андрея зрезигнували з участі в СУХА і позабирали свої заяви. Тоді я порадив Семківу чим скоріше знайти доброго адвоката на керівника конкурсової маси Спілки, який би повів справу так, щоб Управа не загриміла до криміналу.

 

Пасиви Спілки добігали 500000 золотих. Її Управа довіряла своїм агентам і продавала сільськогосподарські машини та різні інші товари в кредит недобросовісним відбірцям на поважні суми за підкладом безвартісних векселів. В дні платності покривали ці векселі депозитами добрих наших селянських покупців, а коли прийшли до заплати векселі добрих і точних покупців – не було покриття, не було готівки.

 

Від лютого протести почали надходити цілими десятками денно. Ревізійний Союз Українських Кооператив, довідавшись про це, виключив Спілку зі свого членства. Це три місяці по тому, як РСУК проводив ревізію і визнав, що все в порядку. Я дорадив звільнити негайно весь персонал, кошти утримання якого виносили 140000 золотих місячно. Функції персоналу почали виконувати Попович, Семків і я.

 

З початком червня 1931 року Спілка зголосила в торговельному відділі Окружного суду у Львові конкурсове поступування, а з допомогою певних осіб на керівника конкурсової маси був призначений адвокат, д-р Маріян Глушкевич. Він виповів всім працю, залишивши мене як спеціаліста.

 

Всі векселі покупців Спілки були доміцильовані (вексель, в якому вказується місце платежу, інше, ніж місце проживання векселедавця) в ній же. Покупці присилали свої належності на покриття власних векселів на поточний рахунок Спілки в Зембанку або на її чекове конто в поштовій касі ощадності, чи впрост на адресу Спілки – вул. Собєського, 28.

 

З хвилею проголошення конкурсового поступування всякі готівкові чи векселеві впливи муситься депонувати на рахунок конкурсової маси Спілки. Конкурсовий управитель не має права покривати векселі, запропоновані йому до заплати, як керівнику конкурсової маси Спілки. Тому я оголосив в нашій пресі, щоб колишні покупці СУА не слали ніяких грошей, а чекали доки не буде їм особисто запропоновано опротестований вексель до заплати, бо в противному разі прийдеться за вексель платити вдруге і то вже з поважними коштами векселевого наказу заплати.

 

Адвокат, д-р Дашкевич, прочитавши мою пересторогу, назвав її безглуздям. Помилився. По два рази заплатили ті, хто післав гроші на Спілку або на її рахунок, та ще з відсотками і судовими коштами.

 

Зембанк з поступлень на рахунок Спілки дозволив екстабулювати (зняти з реєстру) 27000 зол., як нібито позичку за гіпотетичною запорукою тещі інженера Семкова. Д-р Глушкевич не робив з цього ніякого вжитку, а за це декому з чесних покупців-селян прийшлось платити вдруге.

 

Проти членів управи Спілки почали напливати карні донесення до прокураторії у Львові. Протягом кількох місяців назбиралось їх близько трьох сотень. Семкова і Поповича переслухували слідчі судді, а д-р Глушкевич інтервенював. Оба були на вільній стопі.

 

Здається, під кінець 1934 року д-р Глушкевич помер, а його канцелярію, як спільник, перебрав адвокат, д-р Сюсюкало. Він і став другим керівником конкурсової маси СУХА. В цей час я вже не працював в Спілці, лише приходив на окремі судові слухання як спеціяліст по діловодству на запрошення адвоката Сюсюкала. Конкурсова маса Спілки Українських Хліборобів-Агрономів не була закінчена до Другої світової війни.

 

Розділ 17. Наші об'єднання і промисли

Перед Першою світовою війною, пригадую собі, засновано в Перемишлі "Краєвий Союз Господарських Спілок", що був товариством з обмеженою порукою. Займався він продажем сільськогосподарського знаряддя та спровадженням палива. В часи війни перенісся до Львова, закупивши двоповерхові реальності при вулиці Зіморовича, 20 і 22. Одним з директорів Союзу був професор Корінець. Працював у ньому в ті часи інженер-агроном Юліян Павликовський.

 

В серпні 1924 року всі аґенди і майно "Краєвого Союзу Господарських Спілок" перебрав "Центросоюз", що став об'єднанням повітових і окружних союзів. Начальним директором лишився Сильвестр Герасимович, а торговельний відділ очолив Юліян Шепарович, колишній директор "Окружного Союзу Кооператив" у Станіславові. В 1932 році вони уступили, а на їх місця прийшли пп. Радловський і Творидло. Сильвестра Герасимовича і Радловського вивезло НКВД в 1940 році на Сибір і там вони загинули.

 

Подам тут, що мені відомо про наш промисел.

 

Здається мені, що найстаршим нашим підприємством було заведення професора Львівської політехніки під назвою "Левинський і С-ка". Акційна спілка Левинського знаходилась при вулиці Потоцького, 58а. Між двома світовими війнами там містилась лишень адміністрація забудувань колишньої промислової спілки; директорами тоді були брати Колтунюки.

 

Іван Левинський був не тільки професором-викладачем, але і провадив своє будівельне підприємство як інженер-будівельник і архітектор. Його спілка будувала кафлярські підприємства, налагоджувала виробництво каналових рур (труб) і т. д. Він заложив у Львові фабрику содової води "Здоров'я", яку залишив потім п. Гірняковій. Вона її провадила за польської окупації, а за німців фабрика була під управою "Окружного Союзу Кооператив" у Львові, очолюваного в той час Богданом Білинським. Він вчасно емігрував і живе тепер в Чикаго.

 

В 1910-1911 рр. засновано у Львові, під проводом адвоката д-ра Олесницького, "Краєвий Союз Господарських Спілок Для Збуту Худоби", який заложив у Львові на вулиці Павлінів, 16 фабрику м'ясних виробів. Ця фабрика, здається, мала свою філію в Станіславові. Краєвий Союз експортував свині поза межі Галичини, головно, на віденський ринок. В повітах постали місцеві спілки для збуту худоби, членами яких були наші селяни, що доставляли свині на експорт. В Устю теж виникла така спілка в 1911 році, що згуртувала понад 2000 членів з цілої Мельниччини. Та за рік вона згорнула свою діяльність, бо Краєвий Союз почав виплачувати селянам ціни, нижчі від ринкових. Застановили свою діяльність і інші низові спілки в Галичині, а тоді і Краєвий Союз у Львові. Згодом призупинилась робота і фабрики м'ясних виробів.

 

Після Першої світової війни цю фабрику набув "Володимир Чаклинський і Спілка", але вже за два роки він закрив її раз і на все. Щоб рятувати бодай щось зі свого нерухомого майна перед загрозою примусової ліцитації, переніс свою частину реальностей при вулиці Павлінів, 16 та шістьдесять моргів з фільварку у Вишенці коло Яворова на мене. На цих реальностях ще не загніздились табулярно різні вірителі Заклинського. В цей спосіб він урятував частину свого майна.

 

Я просив Заклинського кілька разів перед вибухом Другої світової війни, щоб він упорядкував свої маєтні справи, бо потім можуть виникнути непереборні труднощі. Я можу померти, а мої спадкоємці не визнають претензій Заклинського, бо він оформив нав мене майнові документи у вигляді купівлі-продажу без всяких застережень. Він цього не зробив і по сьогоднішній день. Як німецький громадянин, я би міг зажадати від німецької держави відшкодування за покинуту частину реальностей Заклинського, що записані на мене, але не зробив цього.

 

Перед Першою світовою війною п. Олена Левицька заложила у Львові фабричку пасти "Зоря". Як вона тоді розвивалась не знаю, бо не бачив продукції "Зорі" по селах Мельниччини. Хоча в ті часи наше селянство не вживало пасти до своїх юхтових чобіт, а застосовували до них т. зв. "шварц", або самі собі робили смаровидло з чорного порошку, що розпускався в товщі і називався "кіндрас".

 

Щойно по Першій світовій війні селяни почали носити чоботи зі шкіри "бокс" і вживати пасту до них. Тоді і поширилась на галицькому ринку паста "Ердаль" з зеленою жабкою у бляшаному пуделочку, яку випускала жидівська фірма в Кракові. Найкращою вважалась віденська паста "Шмоль", а через те, що була трохи дорожчою, мало купувалась по галицьких селах.

 

В 1926 році з'явилась на нашому кооперативному ринку паста "Елеґант", яку випускала фабрика Олени Левицької "Зоря". Спочатку були труднощі з її розповсюдженням. Селянство призвичаїлося до пасти з зеленою жабкою і пасти "Елеґант" не хотіло купувати. Ніякі переконування не допомагали. Так було в Устецькій кооперативі і по інших кооперативах Борщівщини.

 

Я тоді дорадив для реклями безплатно роздати кілька десятків пуделків пасти "Елеґант", щоб переконати селян, що "Елеґант" є кращою пастою за "Ердаль". Так і було зроблено. За якийсь час ніхто вже не вимагав пасти з зеленою жабкою і вона зникла з нашого кооперативного ринку.

 

Фабрика пасти "Зоря" за кілька літ розрослася в поважне промислове підприємство, бо опанувала до 1933 року весь наш галицький кооперативний ринок. В цей час її провадили Ярослав Скопляк і братанок п. Левицької.

 

Скопляк, бувший старшина УССів, був одружений з племінницею п. Левицької. Його і Левицького вивезли совіти в 1940 році.

Подальша їх доля мені не відома. Пані Левицька померла в ЗДА в віці понад 100 літ в домі зятя п. Скоплякової.

 

Перед Першою світовою війною засновано в Стрию Молочарську Кооперативну Спілку. Після війни її перейменовано на ''Маслосоюз" і перенесено осідок управи до Львова при вулиці Гловацького. Директорами в ньому були Андрій Мудрик, тепер мешкає в Торонто, інженер А. Палій, О. Бачинська. Заступник директора – Олекса Лис – керував у Стрию.

 

"Маслосоюз" був великим, потужним нашим підприємством між двома світовими війнами, що повністю опанував наш і частково польський ринок. Він мав свої склади у Варшаві і Катовіцах. Багато даних про нього є в історії нашої кооперації професора д-ра Іллі Витановича.

 

В 1922 році інженер-хімік Кость Котецький заложив у Львові фабрику свічок "Котецький і С-ка". Наприкінці 1922 року або на початку 1923 р. його запросили, як спеца, до Японії налагоджувати рафінерію нафти. Виїжджаючи до Японії, він передав фабрику свічок своєму товаришеві і спільникові, інженеру будови машин Павлові Дурбакові.

 

Коли Польща провела реформу своєї безвартісної марки, інженер Дурбак звальоризував вклад Котецького у фабриці свічок на зеро і зліквідував її. Заложив фабрику свічок під назвою "Керос" як власність його, жінки та синів, і так зареєстрував у торговельному судовому реєстрі. Згодом Котецький повернув з Японії, а Дурбак вже не взяв його до спілки.

 

Котецький дуже боляче пережив втрату своєї фабрики свічок, як мені оповідав інженер Левицький зі Станіславова. Туди він переїхав і там помер в нужді, залишаючи дружину і двох дітей без забезпечення.