Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 6. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 21 лют. 2014 р., 10:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 лют. 2014 р., 10:13 ]

Розділ 12. Процесування

Літом 1923 року звернувся до мене директор Товариства Взаємних Обезпечень "Дністер" п. Ярослав Колтунюк з проханням, щоб я перебрав ведення агенції "Дністра" на Мельниччину, бо два попередні агенти відмовились від подальшої співпраці через неоплатність справи. Я відмовився, але дорадив Колтунюку скеруватись в цій справі до устецького "Українського Народного Дому". Він звернувся і кооператива погодилася, а в ній цю справу вів я і пізніше заробив собі чимало клопотів та грошових витрат.

 

Десь в половині двадцятих років впроваджено в Польщі примусове забезпечення домів та всіляких будівель і створено "Роwszechny Zaklad Ubezpieczen Wzajemnych" (Загальний Заклад Обеспечень Взаємних). Цей "Заклад" мав у кожному осідку воєводства свою філію. Згідно з законом про примусове убезпечення від вогню власники будинків, які мали страховий поліс в "Дністрі" чи в краківській "Флоріянці", не підлягали примусовому убезпеченню ще в РZUW. В цій справі тернопільський воєвода видав спеціальний обіжник до всіх громад. "Дністер" прислав його устецькій кооперативі УНДім, щоб вона інформувала селян та приєднувала нових клієнтів.

 

Літом 1926 року обступив мене на ринку в Мельниці гурт наших селян. Говорили про різні справи, а між ними була порушена тема примусового убезпечення селянських будинків. Я поінформував селян про обіжник і зачитав його.

 

Був це ярмарочний день. Серед селян був і устецький наказний комісар громади, неграмотний поляк-швець Ян Благовецький. Він наплів до писаря Яна Кльваньо, що я бунтував селян не платити убезпеченевих вкладок до РZUW, які стягала кожна громада. Кльваньо зробив на мене донос до філії PZUW в Тернополі, а вона переслала його до Староства у Борщові. Вкінці справа потрапила до прокуратури в Чорткові. Прокурор Соколовський поставив мене в стан обвинувачення з вільної стопи (без арешту) за бунт і переказав справу до суду в Мельниці для проведення слідства.

 

На переслуховуванні у карного судді вшехполяка д-ра Желязного я подав на свою оборону, що балачку про закон і зачитування урядового обіжника (він подавався ще й на афішах), трудно назвати закликом до бунту, і на це є свідки-селяни. Крім того, РZUW не є державна, а приватна установа, та й проти неї я нічим не провинився. Суддя згодився переслухати моїх свідків і зробив це протягом півріччя. А по році я одержав повідомлення, що слідство проти мене призупинено.

 

Зараз після мого переслухання суддею Желязним, я вніс через мого адвоката карне донесення проти Яна Кльванього за безпідставний донос, але справа мого позову спочивала, доки з мене не було знято звинувачення за бунт.

 

Під кінець 1927 року вона була розглянута суддею Левицьким. Він засудив Кльванього на 30 діб арешту з заміною на грошову кару в сумі 150 золотих.

 

На відклик Кльванього відбулась розправа в Окружному суді Чорткова, де мене заступав адвокат, д-р Електрович. Суд звільнив Кльванього від вини і кари, мотивуючи це по-фарисейськи, що РZUW не є інституція державна і всяка агітація проти неї допустима, а донос Кльванього навіть не можна вважати за образу честі. Я мав сплатити 72 золотих – апеляційні кошти Кльванього, але відмовився. Той подав на екзекуцію.

 

Екзекутор конфіскував чужі речі, бо я майже нічого власного не мав. Кльваньо не хотів звільнити чужі речі з-під екзекуції. Дійшло до судової розправи, на якій адвокат противної сторони поставив мені вимогу, щоб я під присягою виявив своє майно. Я відповів, що моя заробітна винагорода не екзекуційна, а іншого майна я не маю.

 

Той процес Кльваньо програв та покрив судові кошти, що набагато перекривали його претензію до мене. По якімсь часі він мене перепросив і пояснив, що діяв згідно зі своїм службовим обов'язком.

 

На тому справа не скінчилася. Як тільки мене поставлено в стан звинувачення, я повідомив про це Товариство "Дністер у Львові. Його директор бл. п. Ярослав Колтунюк дозволив мені взяти адвоката на захист, з тим, що "Дністер" мав повернути мені кошти за оборону.

 

Зараз же, після закінчення моїх процесів з Кльваньом, я листовно попросив "Дністер" повернути мені затрачені кошти в сумі 600 золотих на підставі довідок д-ра Брестічкера і Електровича.

 

Коли ж я завітав до "Дністра" за грошима, директор Колтунюк зажадав гарантійного листа на цей предмет. Сказав я йому, що за стільки часу лист мені загубився, але копія мусить бути в "Дністрі". Колтунюк далі вимагав оригіналу. Відповів я йому, що не маю листа, а як він так ставить справу, то я можу зрезиґнувати з тих 600 золотих – в часи війни втратив більше. Весь час я вів справи "Дністра" в кооперативі безоплатно і за свою працю змушений був ще доложити з платні.

 

По закінченню парцеляції я одержав належну мені винагороду і приступив літом 1929 року до будови моєї вілли у Львові. Я припускав, що незабаром Староство Борщова викине мене з пограничного пояса, бо такі випадки вже були, і вирішив перенестися до Львова.

 

Закінчивши будову в 1930 році, я замешкав на своїй віллі. Одного разу я зайшов до Окружного суду, щоб заглянути до своєї табулі, і ствердив, що Кльваньо приінтабулював (вніс судову заборону на зміну власника) на моїй віллі 72 золотих з титулу судових коштів. Суд мене про це чомусь не повідомив, а Кльваньо наступних кроків не чинив. Щойно в 1936 році одержав я від комірника Качуровського повідомлення, що вдова Кльванього виставила мою віллу на ліцитацію (продаж за борги) через 72 золотих.

 

Я доручив моєму адвокатові, д-ві Сюсюкало, щоб він здержав екзекуцію через 72 золотих, зложив цю суму до судового депозиту і вніс до суду позов про вичеркнення права застави, бо Кльваньо ще в 1928 році зрезиґнував зі своєї претензії, на що я дав свідків.

 

Почався новий процес, який закінчився щойно наприкінці 1937 року, бо справа вандрувала зі Львова до Мельниці, і назад. Це вже набридло і судді, д-ру Ясінському. На розправі він звернувся до Сюсюкала, щоб той вплинув на мене, а саме – щоб я згодився підписати судову угоду, за якою вдова Кльванього зможе забрати ті злощасні 72 золотих з судового депозиту і зобов'язується зупинити екзекуцію та вичеркнути право на заставу.

 

Щойно після підписання угоди адвокатами, заступник Кльваньової пригадав собі про судові кошти, пов'язані з процесом, але було пізно. До моїх попередніх витрат на справу долучилися ще 72 золотих і гонорар д-ру Сюсюкало. Обоє Кльваньо викинули на вітер також поважну суму коштів.

 

Розділ 13. Борщівські справи в 30-х роках XX ст.

Від початку 1921 року почали вертатись з ЗДА (США) і Канади наші селяни-заробітчани. Привезли вони поважні суми у твердій валюті. Постав великий попит на землю. Але вільних земель майже не було, за винятком тої, що була до війни в посіданні жидів, і решток парцеляції фільварків Пилипче і Михалків. Ціна на землю різко підскочила – доходила до 600 долярів за морґ. І купували. Наведу тут приклад одного продажу в Михалкові, де я проводив рештки парцеляції.

 

Перед Першою світовою війною виїхав до Канади мій свояк Яків Данильчук. До від'їзду працював у дворі за безцінь. Оженившись, заставив свої півморґа поля, і виїхав. Працював тяжко в копальнях і привіз додому 15 тисяч долярів. Дораджував я йому купити з лану в межу з його городом і хатчиною 20 моргів поля, і мав би він в одному відрізку прекрасний город. Земля першої кляси, чорнозем.

 

Він рішився тільки на 6 моргів поля коло свого городу, та й то до згоди не дійшло за якихось 50 долярів. Говорив, що зле мати весь город в одному куску, бо град може побити весь урожай. Пішов він за намовою жидів і купив в них 12 куснів поля в різних і віддалених місцях. Та навіть з градом він прогадав, бо той винищив перед жнивами засіви тільки на віддалених від Михалкова полях, а під селом не зачепив.

 

Звивались жиди коло Данильчука, поки не видоїли з нього всі доляри. У 1926 році вдруге він поїхав до Канади. Післав жінці гроші на купно землі з лану, але подалі від його загороди. Вона купила морґи землі у дворі. За пару років закінчилась парцеляція Михалківського двору. Залишився тільки один город шести морґів, восьмикімнатний двір з господарськими будовами в доброму стані.

 

Ми з братом і сільським війтом намовили Данильчука купити за 3500 долярів все це добро. Трохи потішився він, ставши власником маєтку, де працював колись за 5-10 крейцерів на день. Пізніше совіти зробили в його дворі колгосп, а землю забрали...

 

*     *     *

Я дораджував нашим заробітчанам, що повернулись із ЗДА і Канади, зробити кооперативну спілку і викупити в графа Баворовського мури з парового млина разом з землею та правом водним, і відновити його частково для потреб місцевого населення. Хоча справа відбудови млина буде коштувати добрих грошей, але вже за рік вони окупляться. Не хотіли послухати моєї поради, бо коло млина земля була дуже запущена, а решта ґрунту часто заливав вилив Нічлави.

 

У 1926 році це все купили два жидки. Відбудували тільки 4 пари вальців, каміння на разівку і зробили файний інтерес. День в день, літо чи зима, по кільканадцять фір чекали під млином в черзі на помол.

 

За німецької окупації одного з співвласників млина ліквідувало гестапо в криївці нашої жінки-різнички, а другого врятували рибалки, переправивши човном на Буковину.

 

*     *      *

У 20-х роках XX ст. повернулись з-за океану кільканадцять наших селян, яких Канада інтернувала (виселити) у воєнний час. Оповідали, що арештували їх безпідставно і радились зі мною, чи не належить їм якесь відшкодування.

 

Якраз в тому часі на феріях в Устю був адвокат Іван Ганкевич. Я попросив його прозондувати справу. Він довідався і повідомив мене, що всім інтернованим Канада виплачує відшкодування. В міжчасі я провів близько двадцяти таких справ через канцелярію д-ра Івана Ганкевича в Коломиї.

 

*     *     *

Троє наших заробітчан померло в Канаді, залишивши певні суми грошей в банках. На прохання вдів, я зайнявся стягненням тих грошей через польського конзуля у Вінніпезі. І справді, він переслав один спадок в сумі 2500 долярів через податковий уряд в Борщові, який виплатив вдові марками. Вона їх тут же виміняла на доляри, причому втратила 200 з них. Два наступних спадки переслав польський конзулят через суд в Мельниці.

 

Спадковий суддя Володимир Сарачинський наказав вдовам, щоб закупили на гроші, припадаючі дітям, землю. Виплатив їх частки в долярах, мене теж казав винагородити за мій труд. Я одержав по 100 долярів від кожної вдови.

 

*     *     *

Один селянин з Пилипча потратив 2500 долярів на купівлю т. зв. подорожних чеків. Він зайшов до мене через три роки після повернення з Канади і просив о конфінденційність, щоби з нього в селі не насміхались, бо з тими чеками має самі клопоти. В банку сказали, що вони є підроблені.

 

Я вирішив зайнятись його чеками. Для початку переслав їх в Земельний Банк у Львові, зворотну адресу подав не його, а кооперативи. За першим разом прийшли чеки з Зембанку назад, але з допискою, що можуть їх вислати за моєю згодою до свого кореспондента в Нью-Йорку, а це забере не менше як 6 тижнів часу. Заінтересований погодився. Я запакував чеки у грошову конверту з ляковою печаткою адвоката Брестічкера, запечатав і надав.

 

Відповідь Зембанку наспіла до трьох тижнів – чеки добрі, готівка в долярах в прилозі. За банківське посередництво було взято 60, а мені селянин відчислив 120 долярів і подякував, що вдалося дістати гроші, які він вже вважав втраченими.

 

На свою недолю, мешкав цей чоловік самотньо і тримав свої, тяжко запрацьовані гроші вдень під сорочкою, а вночі – під подушкою. Хтось тихцем відкрив хату, приголомшив його ударом по голові і забрав десь під 7000 долярів. Поліція заарештувала кількох підозрілих осіб, але нічого з них не видусила. Бідака залишився в такій біді, як і колись, до від'їзду на заробітки.

 

*     *      *

Від 1920-х років процвітало пачкарство через Дністер на поважну скалю (з великим розмахом). За польської окупації до наддністрянських сіл перевозили з Буковини і Бесарабії акцизні товари, а також мило. З галицької сторони пачковано матерію (тканини), сірники та папірці до курива. Над Збручем відбувалась контрабандна торгівля наркотиками за золоті царські рублі. Пачковали тільки по ночах. В Устю було кілька таємних жидівських магазинів, з яких вночі звозили товари над Дністер і човнами переправляли до Самушина, а звідти завантажували горілку і тютюн тощо. Польська поліція брала хабарі і робила вигляд, що нічого не бачить. Після впровадження польського золотого контрабанда товарами почала маліти, а наркотиками – тривала далі, принаймні до мого від'їзду у Львів.

 

Суддя Петро Смаль і нотаріальний конципієнт Яворський не виїхали в липні 1919 року за Збруч. Смаля поляки звільнили з праці, Яворський покинув Борщів назавжди.

 

У 1921 році польська влада зарядила оцінку воєнних втрат з часу Першої світової війни, щоб мати більше претензій до австрійського державного скарбу. Покликано до життя оцінкову комісію (оцінка матеріальної шкоди, завданої населенню Борщівського повіту в Першій світовій війні, на велику суму в золоті валюті, але ніхто з громадян Борщівщини не одержував ні сотика з тих грошей), референтом її призначили Петра Смаля, а в 1923 році він приступив ще й до праці в суді. Ще до Першої світової війни суддя Смаль був головою і адміністратором Народного Дому, де мав безплатне помешкання. В міжвоєнний період він не скликав жодних загальних зборів, ігноруючи вимоги громадськості. В його адміністрування були втаємничені лише кілька священиків, таких як о. Малицький і інші, з якими він, за словами людей, переніс власність Народного Дому на нащу Станіславівську Єпархію. Скільки в тому правди – не знаю, бо ніколи не заглядав до табулі НД.

 

На відміну від Петра Смаля, його колега – суддя Воркун – дуже активно включився в наше громадське життя, а також адвокат, д-р Андрій Лунів. Було відновлено діяльність філій товариств "Просвіта," "Рідна школа", проводи яких він очолив і примістив в своїй канцелярії. Його тесть – о. радник Навроцький, парох Мушкатівки – теж брав активну участь в громадському житті.

 

Робота обох філій пожвавилась, для "Просвіти" заанґажували постійного працівника – Семена Харамбуру, уродженця Яворівщини, який багато праці вложив в розвиток читалень "Просвіта", організації споживчих кооператив. Була це дуже чесна, працьовита та ідейна людина.

 

В початках 1924 року було вже створено в Борщівщині сім чинних споживчих кооператив, представники яких були за те, щоби заснувати Повітовий Союз Кооператив в Борщові. Мене уповноважено до обговорення цієї справи з адвокатом Лунівим.

 

Досі кооперативи Мельниччини полагоджували свої закупи, головно, в мельницьких жидів-ґуртівників, а в "Народній Торгівлі" тільки принагідно, бо вона не була створена для потреб нашого селянства, а більше для духовної і світської інтелігенції. Сільські кооперативи провадили, здебільшого, всю вимінну торгівлю за яйця, горіхи, збіжжя, а "Народна Торгівля" тим не займалася.

 

Адвокат Лунів на мою пропозицію створення Союзу кооператив відповів, що вже думав над цим питанням, і навіть є чоловік, що згідний цю справу фінансувати. Ним виявився Володимир Заклинський, колишній усусус (січовий стрілець), який поставив умову включення його до складу управи союзу.

 

За кілька місяців повідомив мене д-р Лунів, що Заклинський приїжджає до Борщова з запасом товарів і з деякими своїми працівниками: Іваном Волошиним, Осипом Курилком, своїм братом – Зенком Заклинським і комбатантом Катамаєм.

 

Установчі збори мали відбутись в кінці березня 1924 року в залі НД, відпоручники кооператив повинні були мати з собою фірмові печатки для підпису статуту. В означений день з'їхались представники кооператив і підписали Статут Повітового Союзу Кооператив Борщова, вибрали керівні органи. Я підписав від Устя і був вибраний заступником директора, Осип Курилко також. Директорами були вибрані: о. О. Малицький – начальний директор, В. Заклинський – директор-скарбник, Іван Волошин – директор-книговод. До Надзірної Ради головою обрали Луніва, заступником – о. Казновського. Членами НР стали Чубей, Стус, Мартюк, Петришин та інші.

 

Союз Кооператив примістився в Народному Домі від бічної вулиці. Фронтальний льокаль займала "Народна Торгівля". З часу підписання статуту Заклинський зайнявся не тільки забезпеченням села товарами широкого вжитку, але й скупом яєць, збіжжя, горіхів, та розпочав з кооперативами вимінну торгівлю і гуртовий збут продуктів.

 

Для сільських кооператив в Мельниччині мала бути заснована філія Союзу, але це дещо затяглося, бо не було льокалю. Філію відкрито вже в початках 1925 року; головою став Зенон Заклинський. Відкриваються на Мельниччині і ряд споживчих кооператив: у Ніврі, Мельниці, Кудринцях та інших селах. Свою колишню кузню майже на самому ринку у Мельниці відступив для приміщення кооперативи ремісник Лижечко. Частина її використовувалась як склад філії ПСК Борщова.

 

До створення споживчих кооператив у Мельниччині найбільше причинилась п. Євгенія Криницька, донька о. Сваричевського з Залісся над Збручем. Муж її був лісничим графа Михайла Баворовського. Вона, прошена і не прошена, пішки і на підводі, добиралась в найдальший закуток, щоб заснувати кооперативу. Під натиском вшехполяків Баворовський звільнив її чоловіка та решта українців з праці і прийняв на їх місця поляків – втікачів з Наддніпрянщини. Муж Криницької дістав працю в митрополичих лісах в Перегінську, і вони туди перебрались.

 

Устецька споживча кооператива, користаючи з жидівського кредиту, змаґазинувала багато товару, який, після вальоризації польського золотого, пустила в хід, і так собі придбала кільканадцять тисяч капіталу у валюті польського золотого. Обороти кооперативи значно зросли. До праці взяли ще одного крамаря – Василя Пилипчука.

 

Під кінець серпня 1924 року у Львові, на місці Краєвого Союзу Господарських Спілок, створюється "Центросоюз", який перебирає всі запаси товарів, рухоме і нерухоме майно КСГС – дві кам'яниці на вул. Зіморовича, 20, 22 та магазини на передмістю. На начального директора ЦС покликано Сильвестра Герасимовича, на торговельного директора споживчих товарів і сільськогосподарських машин – Юліяна Шепаровича.

 

Юліян Шепарович стягнув з початком 1924 року Осипа Курилка з ПСК Борщів до "Центросоюзу" у Львові, знаючи О. Курилка як ідейну і працьовиту, солідну людину з співпраці в Окружному Союзі Кооператив в Станіславові.

 

Надвірна Рада натиснула на мене, щоб я обійняв місце праці по Курилкові. Я погодився тільки на тимчасове заступництво, доки не знайдуть собі когось іншого, бо мій товариш – Теофан Глинський — заанґажував мене до праці на фабриці "Фортуна Нова", як тільки вона буде викінчена і урухомлена. На моє місце в ПСК Борщів зголосився студент права Гнат Баранюк з-під Борщова.

 

Розділ 14. У "Фортуні Новій"

З початком жовтня я вже приступив до роботи на фабриці "Фортуна Нова" заступником директора Теофана Глинського. Начальним директором її була п. Авдикович, вдова по гімназійному професорові, сестра Мирослава Січинського. Приїхавши до Львова, я замешкав в її тети – п. Січинської, сестри деканової Ганкевич з Устя при вулиці Панській, 21. Там же мешкав Глинський.

 

Климентина Авдикович починала від ручної фабрички цукерок "Фортуна" в Перемишлі в 1922 році. Як вона сама розповідала, при заснуванні фабрики мала труднощі. Потрібно було мати промислову карту, а її видавали при відповідній кваліфікації. Потрібне свідоцтво їй виставив п. Стецьків – львівський цукерник з вулиці св. Миколая. На його підставі п. Авдикович одержала промислову карту на ручний виріб цукерків під фірмою "Фортуна" у Перемишлі.

 

Для виробництва було закуплено відповідний інвентар – мідні котли для переварки цукру і картопляного сиропу, столи, ручна машина до прасування цукерок з різними валками для зміни їх форми, упакування на готову продукцію. Пані Авдикович заанґажувала до праці доброго фахівця в цукерничій бранжі (спілки) – одеського жида Йоська.

 

Підприємство "Фортуна" було чистеньке, гігієнічне, вироби першої кляси, бо вживались першосортні сирівці та аромати, а картопляного сиропу додавалось до цукру не більше, як 30-35%. Тому вироби її були тверді, не топилися за літньої температури. Те саме можна було сказати про шоколадні цукерки "Фортуни": "Тараси ки", "Оксанки" і т.д. Вони були високого ґатунку.

 

Один недолік мала "Фортуна" в Перемишлі – це брак споживачів. Не було наших відбірців, а жиди не потребували виробів "Фортуни", бо мали солодощі своїх великих і малих продуцентів у кожному більшому місті. У Львові – акційні спілки "Бранка" і "Газет" та кільканадцять малих реєстрованих і покутних.

 

На початку 1924 року п. Климентина переносить свою "Фортуну" до Львова і приміщає її в колишній фабриці м'ясних виробів "Краєвого Союзу для збуту худоби" при вул. Павлінів. У Львові тоді було на порядку деннім створення "Центросоюзу". З огляду на більший збут, а головно – збут серед своїх, устаткування не є вистарчаючим (як твердила п. Клементина), фабрику треба поширити, але бракує коштів.

 

Пороблено заходи, щоб до підприємства втягнути капітал Митрополита Шептицького. За впливами отця-каноніка Тита Войнаровського і нового пароха нашої церкви по вул. св. Миколая, Митрополит Шептицький погодився фінансувати заснування фабрики "Фортуна Нова" і вложив у це підприємство понад 400000 золотих. Він закупив одноповерхову споруду по вул. Кордецького, 23, яку було перебудовано на приміщення парової фабрики, згідно з вимогами магістрату, докупив з обох сторін будівельні парцелі – з наріжної Кордецького та Ядвіґи. Добудували кітлівню, машинову галю (зал з купольним дахом), сторожівку, різні господарські прибудови та стайню. Забрукували подвір'я та огородили весь комплекс. З Німеччини спроваджено машинне устаткування, інсталяцію яких проводив інженер Павло Дурбак. Перед закінченням інсталяційних робіт між ним і п. Авдикович виникло непорозуміння, яке закінчилось тим, що інженер Дурбак покинув роботу.

 

Машину до переварки цукру, картопляного сиропу та їх очищення інсталював спеціаліст, викликаний з Німеччини. Він і вишколив персонал до обслуги машин. Цьому спеціялістові "Фортуна Нова" повернула подорожні кошти поїздом другої кляси в обидві сторони, оплатила готель та харчування, а за роботу він брав по 20 долярів денно. Працював понад два тижні. Цих витрат можна було уникнути, якби не нервозність п. директорової.

 

Коли я приступив до праці в "Фортуні Новій", будівельні та інсталяційні роботи добігали кінця. В другій половині жовтня 1924 р. фабрика розпочала працю, але ще не на повну силу, бо не було відбірців. Пішли реклями по всіх союзах кооператив в краю, які дотепер покривали свої потреби на цукерки через "Центросоюз" в "Бранці".

 

"Народна торгівля" мала домовленість з "Бранкою" і "Газетом". Пані Авдикович за своїми впливами і впливом о. пароха церкви Преображенія дістала в "Народній Торгівлі" не тільки відборця, але й доставця на цукор, як тільки Банк Цукрівництва відмовив їй в доставці цукру за недодержання терміну сплати рахунків.

 

До директора Ю. Шепаровича я ходив разом з Осипом Курилком просити, щоб "Центросоюз" брав цукерки виключно у "Фортуні Новій". Директор зауважив, що наші цукерки є дещо дорожчі від жидівських, але вкінці дався переконатись. Незабаром стали напливати замовлення з Повітових Союзів, безпосередньо або через ЦС.

 

Наші приватники-купці зрідка робили замовлення в "Фортуні Новій" у невеликих кількостях. Фабрика мала свого агента, який час від часу приносив замовлення від львівських будкарів та деяких українських крамниць у Львові. Також в малій кількості.

 

"Фортуна Нова" відкрила три роздрібні крамниці – на вулиці Руській в домі "Просвіти", при вул. Пекарській під управою інженера-аґронома Івана Семківа і напроти Політехніки. З них втрималась тільки крамничка на Руській, а решта треба було продати, бо не оплачувались.

 

Щоб поширити продукцію фабрики, п. Авдикович створила два склади виробів поза Львовом. Один склад був у Ряшеві, а другий – в Рівному. Оба під управою якихось жидків. Я її попереджував, що жидки можуть надути, але вона не повірила і кожному вислала по півтори тонни цукерків, за які вони зложили векселі без покриття. "Фортуна" була змушена викупити векселі та заплатити відсотки та кошти протесту.

 

І до кінця свого існування під управою п. Климентини Авдикович "Фортуна Нова" ніколи не використала своєї продукційної спроможності, бо наш споживчий ринок був замалий.

 

"Фортуна Нова" завжди мала брак готівки. Митрополит Шептицький вкладав і вкладав в неї гроші, а вкінці заявив, що більше вкладати не буде.

 

У надвечір'я, перед святом Андрія п. Авдикович заявила мені, щоби я пішов разом з її свояком – Темницьким, колишнім міністром УНР – до Митрополита та видобув в нього ще кільканадцять тисяч долярів на різні виплати. У ті виплати входили і її особисті потреби, що були досить поважні.

 

Кожного місяця треба було післати по кількасот долярів до Берліна, де вчилась в університеті її донька Соня, яка потім перейшла на студії до Сорбонни. Мала пізніше вийти заміж за якогось іспанського скрипаля, казали, що жида. Тепер перебуває в ЗДА. Утримання сина також вимагало чималих грошей. Він оженився з львівською жидівочкою і жив з родиною за рахунок матері.

 

Пані Климентина була людиною з добрим серцем. Скільки наші пані з різних інституцій не приходили просити о пожертви в цукерках, вона ніколи не відмовляла. А ті пожертви не раз, не два в місяць виносили і до 15 сотнарів метричних цукерок. Обороти були малі, не можна було звести кінці з кінцями, а вона з тим не числилася, бо жертвувала не своє.

 

Пані Авдикович мала різні забаганки, які переводила в життя, а потім кидала, як непотрібне, не числячись з затратами. Наприклад, замість продавати відходи – висівки і рештки з півфабрикатів по нижчих цінах десь по селах, – вона вирішила тучити свиней на "Фортуні Новій". Зарядила будову трьох хлівів, пивниці на бараболю і закупила трьох поросят. На смороди з хлівів не звертала уваги.

 

Потім свиней не продали, а зарізали. Нароблено шинок, ковбас тощо. Посходились кревні і знайомі. Почались гостини і обдарування. До двох тижнів і знаку не лишилось по трьох свинях.

 

А в п. Климентини відпала охота до тучення свиней. Наказала хліви розібрати, бо негігієнічно при фабриці цукерок тримати свині.

 

Фантазії їй не бракувало. Приміром, 10-кінний мотор від машини до охолодження галі та цукерок під час прасування наказала вставити на стриху, бо згори мотор буде тягнути чистіше повітря. Потужний мотор в руху тряс не тільки будинком "Фортуни Нової", але й сусіднім, з яким був спільний т. зв. "фаєрмур" (протипожежна стіна). В обох будинках ділкові стіни між кімнатами потріскали. Пізніше мотор заінсталювали в пивниці і тих стрясень позбулись.

 

Паровий котел давав значно більше пари, ніж фабрика потребувала. Щоб пара не марнувалась, властиво вода, п. Авдикович наказала збудувати великий бетоновий збірник на воду, через який переходив надмір пари і скроплювався. За кільканадцять хвилин вода в збірнику починала кипіти, надмір пари виходив в міську каналізацію, а звідти – до сусідських кльозетів.

 

Мешканці сусідніх домів внесли скаргу до суду, щоб фабрику закрити. Зайшла потреба обробити якогось фахівця-інженера, який би потвердив, що фабрика ні при чім. За добрим посмаруванням це зробив магістратський інженер Пйонтровський. Поки з'їхалась судова комісія, було проведено зміни в паровику і надмір пари вже відходив у повітря.

 

Комісія оглянула фабрику, переслухала свідків, а між ними і мене. Суддя спитав, чи фабрика в повному русі, і я відповів, що так. Інженер Пйонтровський узнав, що сусідні доми невідповідно збудовані і потребують негайної перебудови, бо стіни можуть завалитись. Комісія ствердила відсутність потрясень від праці моторів, і фабрика виграла процес, але він солено коштував.

 

Ще в кінці листопада 1924 року, коли п. Авдикович стала співвласницею "Фортуни Нової", Митрополит Шептицький доручив створити комісію, яка мала оцінити устаткування фабрички ручного виробітку цукерків, що переходило до ф-ки "Фортуна Нова". До складу оцінкової комісії входили: від Митрополита якийсь Граф з Наддніпрянщини – начальний директор митрополичих дібр та начальний книговод Митрополії правник Роман Левицький – заступник директора Ревізійного Союзу Українських Кооператив, а від п. Авдикович – ревізор цього ж союзу п. Василь Ольховий.

 

Ця "оціночна комісія" усталила вартість устаткування "Фортуни": котлів, столів, машинок до прасування, пакувального начиння, коня, воза і т.д. на 4000 долярів, а вартість фірми "Фортуна" – на 2000 долярів. Зазначу, що коня оцінено на 200 долярів, а слідуючого дня я, з доручення п. Климентини, продав його на торговиці за 20 долярів на м'ясо, бо кінь мав зірвані ноги і не міг ходити. Устаткування до ручного виготовлення цукерок, що оцінене на 4000 долярів, не мало застосування в паровій фабриці, якою була "Фортуна Нова". І ось з таким майном стала п. Авдикович співвласницею і начальним директором "Фортуни Нової".

 

Відправляючи мене з Темницьким до Митрополита Шептицького, заповіла вона Темницькому, щоб остро ставив питання грошей перед Митрополитом, бо фабрика має багато пекучих платностей.

 

По дорозі, перед самим Юром, (собор св. Юра) стрінули ми генерального директора канцелярії Митрополита, зайшли під палату і подзвонили. Братчик, що вийшов на дзвінок, зголосив про наше прибуття і потім запровадив нас до кімнати, де сидів у фотелі хворий Владика.

 

Темницький почав в рішучий спосіб вимагати кільканадцять тисяч долярів. Я натиснув йому на ногу, щоб змінив тон і спосіб висловлення, але нічого не помагало. Митрополит перервав його вимоги і сказав, що не дасть ні цента.

 

Ми повернули з нічим. Я зарапортував шефовій, що в такий спосіб не можна ставити справу. Слідуючого дня вона відправила мене самого до Митрополита за тим же самим. Трудна це була і не мила справа, з огляду на вчорашнє, але наказ є наказ, і я вирушив.

 

В їдальні я застав старенького директора "Народної Торгівлі" Миколу Заячківського та президента – Костя Левицького. Ми привітались. Вони обидва прийшли поздоровити Андрея Шептицького з іменинами і зложити побажання від української спільноти. Але чому я прийшов в такий день, їх здивувало. Мусів пояснити, що я від "Фортуни Нової" з двох причин – з нагоди іменин та в бізнесовій справі.

 

По відході Заячківського і Костя Левицького прийшла моя черга. Я поцілував перстень Митрополита, привітав з іменинами і виклав вдруге вчорашню справу. Вислухавши мене, Митрополит Андрей встав з фотелю і з другої кімнати приніс мені пачки по 1000 долярів самими сотками та сказав: "Ще даю тих кільканадцять тисяч долярів, але вже в останній раз". При прощанні, на вихіднім Митрополит додав, що я можу звертатися до нього, як тільки буду мати якусь особисту потребу, а він ніколи мені не відмовить.

 

Пані Авдикович була дуже задоволена з мого успіху.

 

Вона була доброю жінкою. Майже нікому не відмовляла, хто до неї звертався о поміч, пожертву чи працю. Але, як приймала когось нового на роботу, то зараз мусів хтось вилетіти з фабрики, навіть вчора прийнята людина.

 

Приміром, мешкав на Левандівці суддя Корець, батько двох дітей. На працю в суді його як українця не прийняли, і він прилаштувався в млині Аксельрада у Львові. Змилосердилась п. Авдикович і стягнула його до роботи в експедицію цукерків, але за кілька днів Корець опинився без роботи, бо на його місце зголосилась дружина нашого генерала Армії УНР. Суддя Корець втратив роботу в млині і на фабриці. Незабаром вона прогнала і генералову жінку. Таких випадків було багато.

 

Одного разу заходить вона до мого кабінету і каже оформити на роботу столяром якогось Врецьону з Винник. Буде робити скриньки та інші столярські роботи. Не послухала моєї поради не брати постійного столяра, бо можна обійтись принагідним. Мало того, що взяла його без потреби, то ще з місця підписала йому ґваранцію (гарантію) на кредит в сумі 150 золотих для якогось жидівського складу одягу, де він набрав багато речей на виплату. За кілька днів вбігає до мене задихана п. Климентина і каже звільнити Врецьону, а за нею він влітає – з сокирою і з вигуками, що її трупом положить за таке поводження з людьми. Я йому виплатив належне, і більше він на фабрику не приходив.

 

Врецьона не заплатив ні гроша за речі, взяті в кредит. Коли прийшов жид з фірми одягу, я йому засунув, що на печатці нема підпису репрезентанта фірми "Фортуна Нова". За моєї бутності фабрика нічого не виплатила за одяг Врецьони, але як я чув, мала заплатити пізніше.

 

На початку березня 1925 року Митрополит Андрей повідомив через свого директора-ґрафа, що відбудеться перевірка всього фабричного діловодства. Пані Климентина занепокоїлась, бо в касі було її бонів-папірців на 15 тисяч. Потрібна була готівка хоча б на час перевірки. Вона вирядила мене, як це вже робила не раз, на пошуки грошей.

 

Я пішов, взяв своїх 3000 золотих і, вернувшись з міста, заявив, що позичив у Берґманів за векселевим підкладом "Фортуни Нової", Ревізія не відбулась. Пані Авдикович мала велику охоту затримати готівку в касі, бо вона їй була потрібна на різні видатки. Але я не згодився і забрав свої гроші.

 

"Фортуна Нова" за моїх часів не мала кредитового конта (відкритий рахунок) в жоднім львівським банку Відбірці платили їй векселями з домовленим терміном платності. Готівка була постійно потрібна. Пані Климентина часто відправляла мене на "чорний ринок", щоби я згрошовив векселі. Жиди брали по 12-15 % за цю справу. Замість давати заробляти жидам, я почав давати свою готівку за той же процент. Не мав втрат на жодному векселі.

 

Зі мною п. Авдикович поводилась дуже чемно. Інакшою була її поведінка щодо мого товариша Глинського, в якому вона була закохана, а він у ній. Між ними дуже часто приходило до непорозуміння, до надто гострих висловів п. Климентини на адресу її "любого Фанця". В подібних ситуаціях Фанцьо вбирався, забирав течку (портфель) і йшов додому вилежуватись, поки його кохана не стужиться за ним.

 

Вона заходила до мого бюра і оправдувалась, що такі відносини не можуть бути між директором і заступником. Я не відзивався, вдавав, що нічого не знаю. Не раз, не два вона підчеркувала, що зі мною не має суперечок і розходжень. Відповів я їй, що як зайдуть розходження між нею і мною, то тільки один раз.

 

Витримавши кілька днів без Фанця, Клімця, або її ще кликали Ася, посилала мене за ним, і я його приводив. На якийсь час наставала втіха і забуття, щоби потім знову вибухла сварка. Через рік чи два по моєму відході з "Фортуни Нової" я чув, що вони одружились, незважаючи на те, що вона була о кільканадцять років старша від нього.

 

Пізніше, вже як дружина Глинського, не змінила своєї поведінки, бо в 1930-х роках він, після острої перепалки, пустив собі кулю в груди, яка пробила легені і застряла в хребті. Лікарі його врятували, але з тою кулею він і помер через пару років в Відні. За якийсь час і пані Авдикович упокоїлась там же. Спочивають обоє побіч себе, як оповідав мені мій шкільний товариш д-р Євген Суховерський – ветлікар, який мешкає в м. Бібінґен, в Німеччині.

 

У 1925 році латинські Великодні свята були на тиждень скорше від наших. Фанцьо поїхав на свята до родичів в Заліщики, бо його мати-полька вже святкувала, а я збирався на наші свята поїхати в Устя тижнем пізніше. Тимчасом прийшлось мені обійняти заступництво його рефератів.

 

Як завжди, по дорозі на працю ми вступали на головну пошту за готівкою з поштових переказів. Першого дня латинських свят мене затримав на пошті яких 15 хвилин урядник, що видавав гроші. На фабриці секретарка сказала мені, що п. Авдикович наробила багато шуму, ствердивши о 8-й годині відсутність мою і працівниці Левицької. Після мого приходу вона знову розкричалась в коридорі з тої ж причини. Я їй чемно пояснив, чому спізнився, і попросив в майбутньому без поденервування звільняти з роботи тих, хто спізняється без причини. Вона не відізвалась на мої слова.

 

Про свій від'їзд на свята до Устя я повідомив її за кілька тижнів наперед, і тоді вона згодилась, а в середу, перед святами, я їй нагадав, що в п'ятницю їду. Пані Климентина попросила залишитись у Львові, бо приїде Фанцьо, і відсвяткуємо разом. Я відмовився, бо вже повідомив братів, щоб за мною виїхали на двірець. І поїхав, побажавши їй веселих свят, а вона мені. Вдома я застав від неї у презент кілька упакувань цукерок.

 

У Великодню неділю прийшов експресовий лист з "Фортуни Нової", в якому мене офіційно повідомляли про звільнення з праці. Підписали п. Авдикович і Фанцьо.

 

Тим звільненням я зовсім не перейнявся. Звільнено мене з місця без найменшої причини і протизаконно. Лист був висланий в квітні, а згідно з чинним польським законодавством про працю, звільнити розумового працівника можна було лише, попередивши його за 3 місяці перед закінченням кварталу. Оскільки звільнення наступило, або доручено після закінчення кварталу, то воно числиться аж з кінцем наступного, тобто по 6-ти місяцях.

 

Я повідомив управу "Фортуни Нової", що мене звільнено без найменшої причини і незаконно, а оскільки управа собі бажає, щоб я з місця залишив працю, то мусить мені виплатити шестимісячну заробітну плату. Крім того, я ще маю право вимагати відшкодування, бо залишив свою попередню працю на настійне домагання "Фортуни Нової".

 

Моя праця в "Фортуні Новій" мала продовжуватись до кінця третього кварталу, і хоча п. Авдикович пропонувала мені залишитись на роботі, я відмовився. Розпрощався я з "Фортуною Новою" 30 вересня 1925 року.

 

Митрополит Шептицький ще того самого року встановив свого брата Климентія, отця-ігумена Студитів у Львові, куратором "Фортуни Нової"' і ним він був до приходу більшовиків у 1939 році, за німецької окупації і, правдоподібно, до другої совітської інвазії (вторгнення) під кінець липня 1944 року.