Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 5. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 19 лют. 2014 р., 11:35 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лют. 2014 р., 09:04 ]

Розділ 9. ЗУНР

На проповіді о. Ганкевич не згадав ні слівцем про розвал Австрії. В церкві був весь постерунок устецької жандармерії з відділом "ляндштурмаків" наших вже підстаркуватих селян з Мельниччини.

 

Я нетерпеливо очікував закінчення Служби Божої, першим вийшов з церкви і задержався коло надгробного пам'ятника о. Горбачевському, в сусідстві церковної брами. Як тільки почали прихожани виходити з церкви, я кожного просив на хвилинку задержатись, бо маю щось важне сказати. І послухали. Послухала жандармерія та задержалась разом зі своєю ляндштурмою.

 

Коротко повідомив зібраних, що Австро-Угорської Монархії вже немає. Вона розпалась на різні національні держави. Українці Галичини проголосили свою самостійну Західно-Українську Народну Республіку. Створили свій перший уряд Державний Секретаріат, який вже перебрав всю владу як у Львові, так і у всіх повітах Східної Галичини. Я закликав устецьких селян зійтись після обіду в Громадському домі, вибрати нову Управу громади. Вона має зажадати, щоб постерунок жандармерії негайно зложив зброю. Тимчасово призначити нового коменданта з жандармів-українців.

 

Селянство спокійно прийняло цю звістку до відома. Жандармерія не зреагувала. До недільного вечора по всій Мельниччині була проведена зміна влади без найменшого спротиву.

 

Я від'їхав до Іваня Пустого, щоб звідти потягом поїхати до Борщова. На Іванівському двірці застав кільканадцять наших стрільців, які вертали до своїх військових частин після відбутої відпустки. Наказав їм від'їжджати додому і вичікувати на виклик до військової служби вже від Української військової управи. Вони мене послухали і так зробили.

 

На залізничних двірцях Іваня Пустого, Гермаківки, Волківців, Турильча і Борщова не було ніяких змін. Залізничні урядовці-поляки не покинули працю. Приїхавши до Борщова, я пішов впрост до Народного Дому. Там я застав всю нашу борщівську верхівку. Відбувалась нарада на тему праці в своїй Незалежній Республіці. Присутніми були всі члени новоутвореної Управи.

 

Староста Фрідріх передав владу без спротиву і від'їхав з Борщова. Його заступники комісари Федорович і Шмідт заявили, що залишаються. З інших урядовців залишились тільки референт військових справ спольщений німець та кілька жидів, таких як лікар Бартель, інженер-ґеометр, начальник уряду викупу тютюну і одна помічна особа. Решта відмовились співпрацювати. Залишили працю поляки-жандарми, судові працівники разом з начальником, інспектор освіти Левіцькі, начальник пошти.

 

При Повітовому Державному Комісаріяті створено Прибічну Раду з 12 членів з тим, що до неї увійшло по одному представнику від жидів і поляків. З наших людей до неї належали о. Малицький, судця Петро Смаль, відпоручники нашого селянства і міщанства. Від поляків до неї ввійшов д-р Бурцович, а від жидів купець і власник заїзного дому Фельдман. Польський парох Борщова відмовився від участі в Прибічній Раді, а десь від половини грудня представники жидів і поляків на засідання Ради не приходили.

 

Найгірше представлялась справа з військовиками. В повіті не було старшин, за винятком адвокатського конціпієнта д-ра Томковида з Глубічка, про якого знали присутні, що він якраз має приїхати у відпустку до своєї матері. Томковид був тільки хорунжий, а треба було бодай двох-трьох старшин вищого, ніж хорунжий, рангу, щоб обсадити військовий реферат при Державному Комісаріяті та очолити військовий відділ в повіті, і зайнятися військовими магазинами.

 

Комісар Мриц і д-р Роман Курбас вирішили хвилево наділити старшинськими рангами осіб, які військовиками не були.

 

Тому піднесли хорунжого Томковида до ранги сотника, до вахмайстра жандармерії – Боднара, учителя Васильціва – австрійського стрільця – до ранги четаря, а мене авансували на поручника. Я відмовився прийняти гідність поручника з тої причини, що я ніколи не був старшиною, а тільки звичайним однорічником, якого кілька військових комісій узнали за неспосібного до військової служби. Інші прийняли номінації.

 

За кілька днів ми отримали звістку, що в Чорткові буде зорганізована Окружна Військова Команда, а на її коменданта призначений отаман Оробко, родом з Буковини.

 

Мриц і д-р Курбас звернулись до нього з проханням прислати щонайменше двох-трьох старшин. Оробко пообіцяв прислати їх негайно, а прислав щойно за два тижні поручника Романівського і хорунжого Володимира Малицького. Рівночасно обнизив ранги: Томковида – до четаря, Боднара – до хорунжого. А вчителя Васильціва цілком здеґрадував.

 

В понеділок Повітовий Державний Секретаріят Борщова розпочав своє урядування, висилаючи посланцями до всіх громад в повіті друковані проклямації про утворення ЗУНР з осідком у Львові під проводом д-ра Костя Левицького і про створення Державного Повітового Комісаріяту у Борщові. Всім громадянам сказано негайно прислати списки громадських комісарів в повіті, їх заступників, секретарів, списки жандармів і ляндштурми. Заряджено відновити роботу народних шкіл там, де уціліли будинки і вчительські кадри, а також закликано до послуху і точного виконання наказів Української влади.

 

І я, як керівник Харчового Уряду, розпочав слідуючого дня своє урядування. З'явились до праці колишні австрійські старостинські комісари – Федорович і Шмідт. Одному з них передав комісар Мриц промисловий реферат, другому – колишній свій, тобто податковий. Військовий реферат тимчасово обняв бувший австрійський референт.

 

Мені доручив комісар Мриц негайно зінвентаризувати два магазини австрійського Староства – магазини "Народної Торгівлі" і жида Блюменталя, а також зайнятись розв'язанням табору полонених італійців, який містився коло залізничного двірця в Борщові. Працювали ці полонені на борщівськім фільварку жида-дідича Фельдшуґа та в Мушкатівці – в ордината Чарковського-Ґолієвського.

 

Після інвентаризації виявилось, що запаси харчів такі малі, що їх не вистарчить навіть на те, щоб дуже скромно обділити населення повіту. До помочі мені приділено учителя Васильціва.

 

Того ж самого дня ми розв'язали табір італійських військовополонених. Коменданта табору, австрійського старшини, вже не було. Залишились тільки підстаршини. Їм наказано оголосити полоненим, що ще сьогодні вечірнім поїздом виїдуть на свою батьківщину. На дорогу дістануть по 2 кг хліба кожний та трохи маргарину, а обдерті одержать старі австрійські мундири, щоб не світили голим тілом.

 

Вечірнім потягом італійські полонені спішно покинули Борщів. Філія "Народної Торгівлі" перебрала за списками запаси харчів, які залишились в магазині полонених. Під долівками в бараках знайдено понад 50 сотнарів метричних бараболі, яку полонені змаґазинували собі на зиму.

 

Зараз після обняття урядування почали надходити з Секретаріяту Внутрішніх Справ накази, щоб чим швидше слати зерно і худобу до Львова на прохарчування міста. Борщівщина нічого не могла післати, бо війна і посуха знищили все.

 

Зима 1917-1918 рр. була зовсім без снігу, а перший дощ випав щойно 23 червня і тільки після цього селяни почали пересіювати збіжжя вдруге і садити картоплю без особливої надії на врожай. Але осінь того року була тепла і така довга, що кукурудзу збирали до грудня. На осінні засіви видавали селянам через Уряд Відбудови Галичини жито та пшеницю, але ціни на них були високі – 700-800 корон за 100 кг. То мало хто з селян міг щось купити.

 

За кілька днів по обняттю влади Державним Повітовим Секретаріятом в Борщові, вже були повідомлення від усіх громад містечок і сіл, що урядування перебрано і всюди панує порядок і спокій. Тільки деякі поляки висловлювались, що вони не погоджуються з доконаним фактом і не визнають Української влади. Але вони не чинили спротиву, та і не мали нікого за собою, бо була се мала горстка людей. Найбільш неприхильно був наставлений до нашої влади і прилюдно висловлював невдоволення ординат Чарковські-Ґолієвські, колишній мізерний поштовий урядничина. Його пізніше Повітова Військова Команда конфінувала (поставила на облік в поліції) і він мусів два рази на тиждень особисто зголошуватись у Військовій Команді.

 

По кількох днях після зміни влади в повіті через Борщівщину почали хаотично переходити австрійські військові частини, що повертались з Великої України. Все перло на Захід восвояси. Потрібно було з командирами цих відділів чи полків переговорювати на рахунок складення зброї, бо вертали вони в повному озброєнні. До прибуття двох старшин від отамана Оробка прийшлось нам давати собі раду самим і вести переговори про добровільне зложення зброї цілих полків.

 

Все йшло добре, поки один мадярський полк не відмовився скласти зброю. Мадяри вимагали пропустити їх зі зброєю до українсько-угорської границі, щойно там її скласти. Крім того, вимагали для себе поїзд і достатньо харчів на дорогу.

 

На мій внесок комісар Мриц погодився виконати вимоги мадярів з тим, щоб негайно повідомити Окружну Команду в Чорткові і попросити вислати загін стрільців, які б забльокували поїзд з мадярами, коли той буде з'їжджати лісом з Вигнанки до Чорткова.

 

Мадярам видано цукор, каву-суроґат, маргарину та хліб і полк до вечора заваґонувався і від'їхав. Наші чортківські стрільці взяли поїзд з мадярами між Вигнанкою і Чортковом під обстріл, і мадяри без зброї опорожнили поїзд та пішки повандрували на Мадярщину. Борщівські харчі повернулись назад.

 

На ланах дідича Фельдшуга лежало багато зброї, а ми не мали можливості все позвозити і замаґазинувати. Комісар Мриц все телефонував до отамана Оробка, щоб той прислав людей забрати зброю. Оробко обіцяв та все відкладав. Щойно за два тижні прислані поручник Романівський і хорунжий Малицький очолили Повітову Військову Команду Борщова та зайнялись військовими магазинами і покинутою зброєю. В короткому часі зброю було звезено на двірець, посортовано і заладовано.

 

Нам вдалось благополучно відправити близько двох сотень рогатої худоби, що залишилась з австро-угорського обозу, а тримати її в Борщові не було де. Гірше вийшла справа з кіньми, які приміщено було в стайнях Фельдшуга. Там же були зложені всі сідла. Хоча сторожування було круглодобове, хтось зрізав з сідел всю грубу шкіру. Злочинців не вдалось викрити.

 

Вахмайстер жандармерії Бондар організував загін з військовиків, що були у відпустках, для охорони військових магазинів. Одної ночі розбишаки застрілили нашого стрільця на стійці і винесли деякі речі. Суддя Петро Смаль вів слідство, але не вдалося викрити бандитів, а запідозрених випущено.

 

З розпадом Австро-Угорщини багато бувших стрільців повернулись додому. Кілька разів повітова влада видавала до них заклики по всіх громадах: негайно зголошуватись у Військовій Команді до служби в рідній армії. Багато не послухало, скривалося. Жандармерія їх вишукувала і приводила до Військової Команди. Щойно в половині лютого 1919 року проголошено загальний перегляд мужчин від 18 до 45 років життя.

 

Після заключення Берестейського миру посилилась контрабандна торгівля. Кілька днів після прибуття Романовського і Малицького до Борщова нічна стежа затримала групу пачкарів, що відчепила від потяга три двадцятитонні цистерни з нафтою, і спускала її до бочок, щоб в них переправити через Збруч. Ніяких документів на вивіз нафти у них, зрозуміло, не було.

 

Хорунжий Малицький службово дав мені знати про цей випадок, а я попросив його, щоб нафту стягнули на двірець, і наложив на неї конфіскату. Рівночасно через жандармські станиці повідомив кружки консументів (осередки споживачів), щоб приїжджали за нафтою для своїх громад. Наступного дня давнішні запаси нафти і одна цистерна конфіскованої були розділені поміж всі громади Борщівщини.

 

Того ж вечора відбулось засідання Прибічної Ради, на якому, між іншими справами, вирішено звільнити ці три цистерни. Я запротестував, подаючи підстави. Можу звільнити тільки одну цистерну з-під конфіскати за умови, що буде виплачена законна квота, а, крім того, пошкодовані передадуть безкоштовно кілька тонн цукру для потреб повіту.

 

Слідуючого дня пачкарі принесли до Харчового Уряду посвідку за оплату на перевіз і засвідчення від "Народної Торгівлі" про одержаний цукор. Після того забрали свою цистерну нафти.

 

За час мого урядування тих конфіскат менших і більших було багато. Пачкували переважно жиди, але були і наші пачкарі, навіть один священик.

 

Парох з Озерян о. Коростіль вислав з Дрогобича вагон свічок на адресу харчового відділу. Мене телефонічно запитали підтвердження зі стації Бучач. За моїм розпорядженням свічки доставили під конвоєм до Борщова і розділили між громадами і церквами. Залишилась якась мала частина.

 

Тоді по свічки зголосився о. Коростіль і вимагав їх видачі. Потім він вже прийшов з дозволом на вивіз свічок за Збруч. Я йому сказав, що вишлю засвідчення, де поділись свічки, і що харчовий уряд зверне гроші за них.

 

При обнятті влади в повіті запас готівки в податковій касі був незначний, бо мало хто платив податки. Весь тягар утримання адміністрації лягав на харчовий уряд. І так було до липня 1919 року – до переходу за Збруч. За весь час мого урядування повіт одержав раз чи два приділ свічок. За ними треба було їхати до Станіславова або Дрогобича і супроводжувати вагони, щоб не пропали. Приділу цукру, солі, сірників не було взагалі. Все це ми діставали з конфіскат.

 

З весни 1919 року Борщівщина була завалена цукром з Наддніпрянщини, бо уряд УНР перевіз до Галичини великі транспорти цукру і сирих шкір. Харчовий уряд в Борщові закупив для повіту 60 тонн цукру, але не міг його розділити до переходу за Збруч в липні 1919 року. Кожна громада діставала цукру скільки хотіла, він навіть був у вільнім продажу.

 

В січні 1919 р. комісара Мрица відкликали до Станіславова, а на його місці залишився його заступник, адвокат д-р Роман Курбас. Це була добра, ідейна і солідна людина, але занадто нервова. Та й наступні події будь-кого могли вивести з рівноваги.

 

На початку березня засідала поборова комісія з Борщова, до якої я входив, як представник Державного Повітового Комісаріяту. Перед початком роботи подзвонив д-р Курбас і попросив негайно прийти на перегляд новобранців. В той день я забрав з вертгеймівської каси всю готівку, бо намірювався іти до податкового відділу і не переніс грошей до огнетривкої каси, а замкнув в моїй підручній сильній дубовій касі.

 

Побір розпочато в поазбучному порядку громад. Проходив він спокійно і скоро. До обіду вже було відібрано понад сотню здатних до війська, яких відводили до Окружного суду. Звідти вечором мали їх відправити до Чорткова. Перегляд переходили і мужчини інших національностей, їх було звільнено. Ані один поляк не заявився служити в Українській армії. Жиди не з'явились також.

 

Під час обіду розпочалась стрілянина і ніхто не знав, що діється. Виявилось, що новобранці збунтувались, роззброїли невеличкий відділ стрільців, здемолювали Державний Повітовий Комісаріят, поштовий і податковий уряди і нападають на мешкання жителів. Зв'язок також було пошкоджено.

 

Через п'ять годин непослух новобранців вщух. За мною прийшов десятник Гринчук з відділом стрільців та просив, щоб я перебрав на себе Державний Повітовий Комісаріят, бо комісар Курбас не відзивається.

 

Будинок Комісаріяту був у жахливому стані – всі акти, документи валялись на коридорах, по вулиці, обі вогнетривкі каси були розбиті, а моя – дубова – стояла ненарушена, бо ніхто не припускав, що в ній є гроші. Я розпорядився позбирати акти, поставити варту і завідомити повіт. До вечора все було впорядковано, а вночі прибув загін стрільців і повернув спокій. Новобранці розбіглися по своїх домівках.

 

Військова патруля затримала нашого молодця Чорнія з Королівки на гарячому вчинку. Мав він на своїй совісті багато грабунків того дня, про що ствердили наочні свідки. Воєнний суд засудив його на кару смерті через розстріл. Вирок був виконаний на цвинтарі в присутності о. Малицького, який висповідав його і відпровадив на місце страти. Звістка про борщівські події рознеслась по цілому повіті, але всюди панував спокій, окрім Ґермаківки.

 

Під час постоїв московських полчищ в 1915-1916 рр. якийсь "настоящий" москаль здезертирував і скривався в Ґермаківці до приходу австро-німецьких військ в 1917 р. Оженився з донею того селянина, в якого переховувався. Зараз після борщівських подій він проголосив в Ґермаківці комуну, підібравши для своєї комуністичної роботи кілька бідняків. Вони здобули зброю, несподівано роззброїли місцевий постерунок жандармерії і не тільки створили місцевий ревком в Ґермаківці, але збирались творити комуни і ревкоми в інших місцевостях Мельниччини. В Іваню Пустім їм це вдалось зробити, а на Мельницю вислали розвідку.

 

В Мельниці квартирував в дворі графа Борковського ескадрон кінноти УНР під командою сотника Байрака, мого товариша з Чернівецького університету і Академічного Товариства "Січ". Його повідомили про заколот червоних і попросили допомоги.

 

По дорозі до Іваня Пустого загін Байрака перехопив розвідку комуни і довідався, що їх основні сили, отаборившись на двірці в Іваню, готуються до наступу на Мельницю.

 

Сотня Байрака окружила двірець. Зав'язалась перестрілка. Комуністи зрозуміли безвихідність свого становища і здались. Хлопці Байрака всипали кожному нагаїв і відпустили додому. Найбільше обірвав сам організатор комуни. Наші кіннотники забували рахубу нагаїв і повертали до початку. А коли скінчили, москаль пошкандибав в напрямі Залісся, а звідти подався за Збруч, навіть не заходячи до своєї дружини.

 

Ще в часі борщівських подій державний комісар д-р Курбас втратив натхнення до праці. Після двох місяців свого урядування він заявив, що покидає Борщів, бо його нерви не видержують. Мої умовляння-переконування не дали ефекту.

 

Курбас з дружиною і донею покинув Борщів. По дорозі мав вступити до Секретаріяту Внутрішніх Справ і подати до відома свою резиґнацію та попросити призначення іншої особи на його місце.

 

Актив Управи тимчасово передав кермо повітової влади судді Петру Смалю. Він погодився, а невдовзі прийшло підтвердження на нього з Секретаріяту Внутрішніх Справ. Мене призначено заступником Державного Повітового Комісара. Смаль не покидав своєї роботи керівника суду. Я заступав його, коли він засідав у суді.

 

Закінчення перегляду військовозобов'язаних відбулося спокійно. Як мені відомо від пор. Романівського і хор. Малицького, спричинив непослух новобранців старшина, який їх перебирав після перегляду, своєю нетактовною поведінкою.

 

З початком квітня повітовим комісаром Борщівщини призначено адвокатського конципієнта Василя Бараника, який невдовзі прибув перебирати справи. Він не довго урядував, бо почались відступи Галицької і УНР армій. Частини обох армій і втікачі зі Сходу і Заходу заполонили Борщівщину. В Державному Комісаріяті з ранку до ночі був великий рух і багато роботи.

 

Розділ 10. Біженці

Слідуючого дня ранком ми проїхали мостом, збудованим військовими частинами. Довжезні валки підвод посувались повільним темпом на схід в напрямі Кам'янця-Подільського. Під вечір борщівські підводи доїхали до його передмістя і затримались перед мурованим мостом. Тут ми задержались в саду якогось господаря. Моросив маленький дощ і ми перед сном поробили шатра з простирадл.

 

По сніданку комісар пішов до Уряду диктатора Петрушевича, щоб зголосити прибуття і одержати подальші вказівки. Службовці нашого комісаріяту порадились і через д-ра Савойку зажадали від мене розділити всі гроші каси Державного Комісаріяту Борщова, що знаходились в мене. А було це понад 1500000 гривень та австрійських корон.

 

Я відмовився з тої причини, що гроші були державні, а не мої. Зі свого боку я пообіцяв, що подам домагання працівників до відома комісара Бараника. А той не зробить нічого в тій справі без дозволу диктатора Петрушевича. Так і зробили. Бараник дістав доручення виплатити працівникам платню за три місяці, а решта грошей здати до каси Диктатури. Службовці після цього роз'їхались, і більше я їх не бачив.

 

Наступного дня Бараник і я виїхали зі всією документацією в напрямі Дунаївців і під вечір зупинились під ними. Дальше цивільних не пускали війська УНР, бо за селом точились бої з більшовиками. Смерком проголошено, що більшовицький фронт прорвано і ті втікають. Почався рух тисяч підвод на Схід. Ми ж заночували на лані під Дунаївцями, бо комісар Бараник надумав вернутись до Кам'янця-Подільського. Вранці виїхали. Перед полуднем задержались перед якимсь селом в полі, де обозували чисельні підводи галичан. Тут вирішив Бараник, що нема сенсу тягнути з собою урядові акти, яких було кільканадцять міхів, і спалив їх.

 

На передмісті Кам'янця-Подільського ми зустріли людей з Борщова і повіту, долучились до них, і затаборували кілька днів під голим небом. Від ранку до ночі лазили містом по різних установах в пошуках праці і гарячої страви.

 

Праці не було, але казали почекати, бо буде в терені, як його очистять від більшовиків. Найчастіше заходили до військової столівки в "Ґранд-готелі". По цілотижневому ходінню липневою спекою різними установами комісар Бараник рішив пускатись дальше на Полудневий Схід. Я з отцем Малицьким, п. Сабатовою і її братом та якимись біженцями з Бучача після безуспішних пошуків праці виїхали до Жванця.

 

Там ми винайняли квартиру і могли сяк-так прожити. На ринку купували в селян продукти, а на зупи ходили до військової кухні-столівки. Заробляли на прожиток у жванецьких селян кіньми. Ми звозили снопи та орали-волочили. Діставали за все це по кільканадцять снопків паші для коней та невеличку оплату грошима, часом ще й боханець-другий хліба. Так пробивались до половини вересня 1919 року. У той час вкрадено було коні о. Малицького. Пошуки їх нічого не дали. Зменшилась можливість заробітку нашої невеличкої громади втікачів. 

 

 

Ще кілька разів ми їздили до Камянця-Подільського, щоб довідатись про працю і можливості нашого дальшого перебування там.

 

Більшість наших стрічних знайомих була тої думки, що сьогодні чи завтра треба буде нам вертати під польську окупацію. І деякі вертали. Діставали перепустку від Уряду УНР і через Жванець – Ісаківці переїжджали мостом на Збручі в Мельниччину.

 

У вересні я з деякими земляками одержав таки перепустку на поворот додому. Стрілець УНР відпровадив мене до половини моста на Збручі в Ісаківцях і передав польському жовніру на мосту. Один з стійкових завів нас всіх до якогось польського старшини, а той наказав зревідувати (перевірити) весь наш багаж на предмет зброї та набоїв. По тій церемонії призначив двох стрільців, щоб відшупасували (провести пішки під конвоєм) нас до Польської Військової Команди в Мельниці.

 

Мій конвоєнт оповідав мені, що він воював в часі прориву фронту під Чортковом і втікав звідти аж за Калуш. Їм казали не здаватись в полон, бо українці полонених каструють.

 

В Мельниці ми були якийсь час в дворі графа Дунін-Борковського, а звідти відставили нас до Іваня Пустого. Тут довелось перебути цілу ніч під голим небом коло читальні "Просвіта", в якій розміщалась польська військова команда. А наступного дня нас відпустили всіх додому.

 

Не хотілось під вечір пускатись в дорогу, а треба було пройти яких 23 км пішки, і пішов я до о. Малицького. Там застав о. Скипакевича, і той сказав мені, що я можу заночувати, але треба постаратись о дозвіл з II Відділу Польської Дефензиви (служби безпеки), бо можуть виникнути великі неприємності.

 

В Дефензиві мені дозвіл дали, але я ще попросив перепустку на поворот додому. Польський старшина сказав зайти за нею на другий день. А коли я прийшов, він же мене і заарештував та наказав замкнути в якійсь хатчині коло борщівського цвинтаря. Перед від'їздом пополудневого потяга до Чорткова чотири польські стрільці під багнетами перевели мене до поїзда і відставили до тюрми Окружного суду в Чорткові.

 

По дорозі на стадію стрінув нас польський сотрудник, який заходив до мене і ми часто-густо розмовляли, а зараз він порадив польським стрільцям, щоб дали мені "krzyzek na droge" (хрестик на дорогу). Та сталося дещо інакше. Восени 1920 року, після того, як його перевели на польську парафію в Мельницю, по веселій забаві "Сокола" він заснув і вже не збудився ніколи.

 

Розділ 11. У Чортківській тюрмі

Тієї ж ночі доставили мене в тюрму, яка була тоді під управою Польської Дефензиви. Її комендант – поручник Яніцкі – був родом з Наддніпрянщини і служив якийсь час старшиною в армії УНР. Тут же він був запеклим польським шовіністом.

 

Другого дня написав я листа до моїх братів, що знаходжуся в тюрмі, і передав його черговим стрільцем в канцелярію тюрми. За якийсь час викликав мене Яніцкі і спитав, чому лист писано не польською мовою. Відповів я йому, що, як українець, я пишу в рідній мові, а польську не знаю і не зобов'язаний знати. Моя заява вивела його з рівноваги і комендант почав верещати: "Му dаmу wam Ukraine, hajdamacy, poczecajcie!" (Ми дамо вам Україну, гайдамаки, почекайте!). Я стояв на своєму. Листа не знищили, брат його одержав.

 

Дві ночі прожив я в келії сам на сам. Була осінь, шибки в келіях повибивані, всередині порожньо, тільки кавалок цегли і пару карток польської газети. Я в одному убранні ходив по келії і дзвонив від холоду зубами. На третій день дістав товариша по недолі. Був ним парох села Товстого, звідки його припровадили польські жовніри пішки. Був він дуже перемучений і весь час стогнав. Як трохи прийшов до себе, сказав, що зробить вжиток з тих шикан, яких йому довелось зазнати від поляків. Відповів я йому, що шкода труду, бо він ще поляків не знає.

 

Скоро долучився до нас гімназійний професор Винар з Бучача, який був аматором полювання. Польська жандармерія знайшла в нього дубельтівку (двохствольна рушниця) і посадила в тюрму. З ним прибув професор Василь Бойцун зі шваґром, адвокатом Ріпецьким з Сокаля. До тижня наша келія вже була переповнена. Ріпецькому і професору Бойцуну жінки принесли ковдри і подушки. Бойцун прийняв мене як льокатора під свою ковдру

 

Прохарчування в тюрмі було дуже погане. Рано видавали теплу, на краску кави зафарбовану воду, та кусок хліба на цілий день. На обід була зупа, в якій за куском бараболі чи фасолі треба було нурком шукати. На вечір так, як рано.

 

В тюрмі було і кільканадцять молодих жидків. Сиділи вони в осібній келії. Жидівський комітет доставляв їм кожен день харчі. Я попросив дружину мого знайомого адвоката Кона, яка була в цьому комітеті, щоб вона закуповувала мені молоко і хліб бодай раз на два дні. І вона це робила, а гроші брати не хотіла.

 

За час мого побуту в тюрмі мене 11 разів викликали на переслуховування, а лише раз переслухали, але не били. Процедура допитів відбувалась в II Відділі Польської Дефензиви, комендантом якої був поручник-садист, син чортківського адвоката.

 

Я десять разів бачив допити цього ката. Жертву клали животом на бічниці військових ковалет (ліжок) і два стрільці молотили в'язня нагаями по голому задку, а комендант з секретарками дивились і реготали над криками битих. Не один з переслуханих вже не міг своїми силами вернути до тюремної камери. Найсильніше в цій тюрмі побито двох працівників залізниці – урядника Радловського (батька директора "Центросоюзу") і кондуктора з Станіславова, який пізніше помер з причини побоїв. Про його похорон-демонстрацію, влаштований станіславівською громадою, писала газета "Діло".

 

Мене переслуховував хорунжий, який ходив разом зі мною на виклади неорганічної хемії професора Ольшевського в Кракові. Він мене теж пізнав, списав всі мої ґенералія (анкетні дані), перешукав кишені та сказав відійти. Вечором мене повідомили, що я звільнений, але конфінований, тобто два рази на тиждень маю зголошуватись на постерунок жандармерії в Устю. Ще тої самої ночі я виїхав додому.

 

Зголошувався я до кінця грудня, аж доки комендант постерунку не почав мене страшити, а фактично, як я довідався від начальника пошти Матушевського, – вимагати хабаря в сумі 500 корон. Я відмовився і 31 грудня 1919 року знову був заарештований та відправлений разом з вчителем Фалендишем в кайданках до тієї самої тюрми в Чорткові.

 

В бюрі там працював, як арештант, Гаєцький – колишній український комендант жандармерії в Озерянах. Він тихцем повідомив мене на коритарі, що нас обох заарештовано як потенційно небезпечних для польської держави.

 

За це нас запроторили в келію, де лежали непритомні хворі на тиф і червінку (дизентерію). Сказав я тоді до Фалендиша, що тут нас викінчать хороби. Ніхто не бив, не знущався. Сказали б, що самі померли...

 

Лежав тоді на долівці і той залізничник-кондуктор, що був страшно збитий за мого першого побуту в тюрмі. Він вже ледве міг поворушитись і скоро помер, але вже на волі, у Станіславові.

 

Заля тюремна – велика. Повно хорих. Більшість лежить в непритомному стані. Підлога занечищена людським калом з кров'ю. Страшний сморід.

 

На наш Свят Вечір покликано мене і Фалендиша на переслуховування. Списано тільки наші дані і відправлено назад до камери. Вже вечором нам наказали забиратись з речами. Наплечники ми забрали, а коци залишили в тюрмі. Заночували в брудному "Ґранд-готелі", щоб дочекатись завтрашнього поїзда.

 

Там ми дістали гарячку. Стало ясно, зафасували (підхопили) тиф або червінку. На другий день Різдва ми вже мали тифозну висипку і жар. Цю хоробу ми перебули щасливо, але я потім ще дістав запалення легенів і пролежав в ліжку до початку березня 1920 року. Після двох тяжких недуг я більше трьох місяців не виходив з дому, бо не було сили.

 

В квітні часописи принесли звістку, що уряд УНР заключив договір з Польщею, в якому відмовився від Східної Галичини. Цю звістку все населення Мельниччини сприйняло з великим жалем, але вірило у справедливе вирішення долі наших земель Мировою Конференцією в Парижі. Тому український загал ігнорував всякі польські розпорядки і накази, уважаючи Польщу хвилевим окупантом. Заклики Польської влади платити податки збувало наше селянство мовчанкою.

 

Польські жандарми проводили часті ревізії у селян, а за чим шукали, ніхто не знав. Робили доноси за неприв'язаних псів, за гноївку, за придорожні рови при гостинцях, а Староство накладало кари.

 

В другій половині червня я перший раз від мого виздоровлення вибрався до Мельниці. Поїхав до адвоката, д-ра Брестічкера, в одній передвоєнній гіпотечній справі фільварку. Канцелярію Брестічкера застав замкненою, але стрінув його по дорозі назад. Він попросив мене прийти іншим разом, бо був дуже зайнятий.

 

В часі нашої розмови почали заїжджати на ринок польські військові частини. Виявилось, що більшовики розбили десь коло Балти польську армію, а ці недобитки рятуються втечею. Польські жовніри розповідали, що більшовики вже недалеко і треба сподіватись, що сьогодні-завтра можуть бути тут.

 

Вертаючи з Мельниці, я вступив до о. Ганкевича, щоби повідомити його про грядущі події. Та Ганкевичі вже знали про наближення більшовиків, бо повернувся їх син Гриць, хорунжий УССів, мій шкільний товариш. Він того ж самого дня подався на Захід. Туди ж прямували різні частини армії УНР, польські війська.

 

В початках липня Мельниччина спорожніла. Через яких два тижні не було ніякої влади. Польське Староство виїхало з Борщова. Втекло на Захід багато польських урядовців. Одні втікали з родинами, інші самі. Проклинали Польську владу, якій захотілось "Малопольщі". Про це говорив мені начальник Устецької пошти Рудольф Матушевський і просив заопікуватись його родиною.

 

Повітревком

В другій половині липня з'явились на Мельниччині московсько-більшовицькі червоноармійці. Була це босячня обдерта і голодна – через плече кріс, за ремінцем на голому животі по кілька револьверів.

 

Наше селянство в переважаючій більшості не мало поняття, що таке більшовизм. Коротку інформацію дістали від наддніпрянців, які відступали: "Що до жнив ваше, по жнивах – наше". Це пояснення більшовизму для нашого селянина було вистарчаючим і зрозумілим. Коли московські більшовики почали творити по селах Мельниччини ревкоми, здоровомисляче селянство не брало в цьому участі.

 

В початках серпня 1920 року прийшли на села Мельниччини оголошення, що в Борщові вже створений Повітревком, і закликалось створювати сільські ревкоми. По селах роз'їжджали агітатори, скликаючи збори. На ті збори не реагувала навіть біднота. Лишень сільське шумовиння. Але були і винятки.

 

Дався вибратись до Устецького Ревкому поважний, досить заможний господар, Іван Паскарик. Почав він свою більшовицьку роботу з того, що наказав о. Ганкевичу передати всі ключі від парахіального господарства. Господарив він там два місяці, а потім жалував про свій вчинок.

 

Головою Повітревкому був галичанин з-під Бучача, його помічники – теж. Вони були молоді, один з них – Новак, був шефом Продвідділу. Секретарював у них адвокатський соліцитатор з Борщова – Коп'яківський, а вчитель Степан Паладійчук став керівником шкільного відділу. Були там ще якісь особи з Борщова жидівської національності.

 

І я одержав під кінець липня писемний наказ негайно з'явитися до праці в Повітревкомі Борщова, інакше мені загрожує революційний трибунал. Після такого аргументу я зголосився в голови Повітревкому і відпросився на тиждень для полагодження своїх справ. Він погодився.

 

За тиждень я знову приїхав і був призначений у продвідділ до Новака – може двадцятилітнього хлопця, який з трудом міг написати своє власне прізвище. Робота у відділі тривала від 8 до 4 год. пополудні з перервою на обід. О 6 годині вечора треба було йти на перевишкіл в більшовицькому дусі. Перевишкіл проводили голова Повітревкому, а також гімназійний професор з Тернополя Сидорак. Всіх працівників в Повітревкомі було коло 140. В національному відношенні це була мішанина – українці, поляки, жиди.

 

Для початку голова доручив мені зінвентаризувати два найбільші харчові магазини – філію "Народної Торгівлі" і гуртівню жида Блюменфельда. До помочі призначив комісію з українських міщан Борщова.

 

Керівник Філії "Народної Торгівлі" був звільнений з праці зараз після приходу московських більшовиків до Борщова. Він зробив інвентуру товарів та протокольно передав все новопризначеному керівнику. Ним була дружина секретаря Повітревкому – Коп'яківська.

 

Міщани знали, що вона вже чимало товару перенесла до свого дому, і навіть якого. Я запропонував членам провірочної комісії, щоб ревізію проводити через т. зв. "stichprobe" (проба на витримку), пояснивши присутнім, як вона проводиться. Вони погодились. Я почав вичитувати з інвентаря товар за товаром, частину якого вона вже вспіла винести додому. Комісія ствердила великий недобір, списала протокол. Коп'яківська втекла з льокалю "Народної Торгівлі". А ми занесли акти до голови Повітревкому.

 

Він їх прочитав та нічого не сказав. Більше комісія не перевіряла ні "Народної Торгівлі", ні гуртівні Блюменфельда. Знаю з розмов, що товари з "Народної Торгівлі" і з гуртівні Блюменфельда по ночах звозили до пивниць Повітревкому, а куди вони дівались дальше, мені не відомо.

 

Під кінець серпня 1920 року перший керівник Повітревкому зник, головою став буковинець Головінський, якщо не помиляюсь. Один рік він мешкав зі мною разом в мешканні на Броварняній вулиці в Чернівцях, де кінчав реальну школу. Разом з професором Сидораком продовжував вести перевишкіл в московсько-більшовицькому дусі. Між іншим, – сказав одного разу, – що давніше нас вчили: "Моліться, трудіться, давайте милостиню, і підете до Царства Небесного". Ми ж тепер скажемо всім тим ясно: "Моліться, трудіться, давайте милостиню, а ми вас пошлемо до Царства Небесного".

 

До Галревкому, що був створений в Тернополі під головуванням Затонського, теж потрапили деякі земляки, як от: Михайло Баран зі Скали над Збручем, професор Мирослав Гаврилів – муж моєї товаришки з Краківського університету Наталки Левицької, доньки пароха Більча Золотого. Баран приїжджав у вересні на перевірку Повітревкому Борщова. Під кінець серпня виїхала невеличка група наших вчителів на перевишкіл у Тернопіль, до неї входив і Василь Фалендиш.

 

Під час одного з політзанять, в кінці вересня, з'явився на театральній сцені Українського Народного Дому в Борщові червоноармієць і пошептав голові щось на вухо. Заняття перервались і ми вже знали чому. До Борщова наближався фронт, другий день було чути канонаду, яка з години на годину ставала все голоснішою.

 

Вночі весь Повітревком зник з міста, разом з ним повтікало кілька наших міщан-жидків та вчитель Паладійчук. Зараз після полудня зайняла Борщів кіннота УНР, частина якої погнала навздогін за більшовиками. Люди розповідали, що петлюрівці дігнали втікаючих більшовиків під Скалою і трохи їм всипали за шкіру. Паладійчук пізніше порвав з більшовиками, повернувся у західні області і вчителював в корінній Польщі. Про це я чув від нього особисто в 1960-х роках, будучи у Вінніпегу.

 

Між арештами

Слідуючого дня я повернувся на село. Невдовзі вернулась та сама польська адміністрація і почала урядувати. Було заарештовано кілька чоловік, кого більшовики змобілізували до праці, в тім числі і вчителя Фалендиша. Я не сподівався чогось доброго для себе і постарався о довідку, щоб виїхати до Львова. "Dоwód оsоbіstу" (паспорт) виставив мені власноручно пан староста Федорович і в рубриці національної приналежності подав "українська", хоч іншим українцям писали, що їх національність "руска", бо слово "Україна" їм було нетерпиме. Мені він його віджалував, щоб львівські поліцаї знали, що мають справу з гайдамакою.

 

Маючи документ, я поїхав на кілька днів до Львова в особистих справах і замешкав у радника дирекції домен Юліяна Сочинського – голови Надради "Дністер". Там я застав його племінника, а мого товариша – Гриця Ганкевича. Від радника ми довідались, які заходи почали робити наші чільнійші одиниці перед польською окупаційною владою, щоб відновити діяльність "Просвіти", "Січей", "Соколів", кооператив.

 

По кількох днях повернувся я додому і спочатку вирішив зайнятися упорядкуванням діловодства кредитової кооперативи, бо інші члени управи, які повернулись в той час з війни, відмовились нею займатись. Причиною цього, очевидно, було падіння вартості австрійської корони і польського золотого. Треба було підбити рахунки від січня 1914 до кінця 1921 рр. і домовитись з боржниками стосовно сплати залеглих довгів.

 

Я й працював над тим, а також в господарстві. Тільки-но Львів проголосив, що треба до означеного терміну зголосити в Старостві відновлення діяльності наших товариств, я зайнявся ще й тими справами не тільки в Устю, але й в Михалкові, Пилипчу. Деякі наші священики не хотіли торкатись цих справ зі страху, що їх можуть заарештувати, а в них є родини. Мені, як одинокому, інша справа.

 

Селяни спочатку також побоювались арештів, так що трудно було склеїти Виділ читальні "Просвіта". А побачивши, що новообрані виділові на свободі, то один за другим вступали в члени "Просвіти".

 

Староство заборонило відновлення "Січей" і "Соколів" на Мельниччині. Відновились тільки аматорські гуртки та хори, відбувались товариські забави, вистави. У виєднанні дозволів на деякі імпрези (заходи) виступала посередником філія "Просвіти" в Борщові.

 

Довголітнім керівником Аматорського Гуртка в Устю був Федір Зайшлий. Ще й виступав в кожній виставі. Вчителька Олесницька також, навіть після її перенесення на роботу до Горошової, разом з селянином Яковом Матіївим провадили устецький хор при "Просвіті". В Михалкові таким гуртком керував колишній старший десятник усусусів Іван Гриньчук, в Мельниці – брати Василь та Іван Болехівські, в Бабинцях – парох о. Проскурницький, в Заліссі над Збручем – дочки о. Сваричевського (Ольга та Євгенія), в Гермаківці – дружина і донька о. Волошина, в Пилипчу – Василь Фалендиш, селяни: Василь Чубей – в Іваню Пустім, Василь Костинюк – в Кудринцях, Сеньків – в Новосілці.

 

З довоєнних товариств дозволено відновити протипожежно-руханкові "Луги", які в Борщові очолив книговод Повітового Союзу Кооператив Іван Баглай. За совітів Баглай був заарештований НКВД в 1940 році. Кожен рік уряджувались здвиги "Лугу" в Борщові.

 

В кінці 1921 – на початку 1922 рр. філія "Народної Торгівлі" в Борщові організувала інструкторський курс для вишколу кооперативних інструкторів, що мали зайнятись їх організацією по селах та надавати потрібні вказівки при заснуванні кооператив. Ці курси закінчив Іван Мартюк, уродженець с. Скали над Збручем. Він був по спеціальності муляр, дослужився при австрійській артилерії до ранги фаєрверкера – старшого десятника. Служив він у батареї Юліяна Шепаровича, а пізніше обоє були директорами "Центросоюзу".

 

Я продовжував працювати над підбиттям балянсу для устецької кооперативи, а також склав угоди з передвоєнними боржниками про сплату боргів в натурі або готівкою після ринкових цін збіжжя в дні платності. Тільки коло 40 чоловік відмовились від сплати довгу, хоч пізніше це зробили через суд, заплативши і судові видатки. Пропали позички буковинцям Заставнецького повіту, що підпав під румунську окупацію.

 

Устецька кооператива виплатила усім своїм вкладникам по 15 % від заощадженої перед війною суми. Взагалі селяни, що вкладали свої заощадження в касу кооперативи перед Першою світовою війною, понесли великі втрати. Через це в повоєнний час не дуже хотіли вкладати до неї надлишок гроша.

 

Кооператива відбула свої перші повоєнні загальні збори осінню 1922 року, на яких затверджено замкнення рахункові 1914-1922 рр., прийнято новий статут для споживчих кооператив та змінено назву кооперативи на "Український Народний Дім" – кооператива з відповідальністю уділами. Її діяльність обмежувалась членами кооперативи, бо польська марка нестримно падала. Те, що сьогодні коштувало одну ціну, на другий день могло стати на 100 або 300 % дорожчим.

 

Та помимо цього жидівські гуртівні давали товар на короткий кредит, з якого скористала устецька споживча кооператива. Купувала у кредит і маґазинувала товар, а як тільки проголошено вальоризацію польського золотого, вона мала дуже поважний запас товарів по цінах вже твердої польської валюти.

 

Споживчі кооперативи Мельниччини, аж до заснування Повітового Союзу Кооператив в Борщові, робили закупи в жидівських гуртівнях, а в "Народній торгівлі" – тільки принагідно. Головною причиною цього була значна віддаль від Устя до Борщова – 30 км їзди. Передвоєнна кредитова кооператива "Руська Каса" в Мельниці самоліквідувалась, а "Руський Народний Дім" в Ніврі, змінивши статут і назву на "Український Народний Дім", перейшов на споживчу діяльність.

 

Після втечі більшовиків в кінці вересня 1920 року постерунок поліції силою зайняв весь будинок кооперативи в Устю і не платив жодного чиншу. На письмові вимоги звільнити дім поліційна команда навіть не відповідала. Я просив о інтервенцію в цій справі Ревізійний Союз Кооператив у Львові. Його голова – Юліян Павликовський – піднімав це питання аж на Міжнароднім кооперативнім конгресі, але безуспішно.

 

Тимчасово кооператива займала безоплатно дві кімнати в домі мого молодшого брата Якова, який ще віднаймав приміщення Устецькій пошті.

 

Десь під кінець 1923 року в Борщові відкрив адвокатську канцелярію наш адвокат д-р Андрій Лунів. Я попросив його внести позов про звільнення приміщення і заплату чиншу від заняття льокалю по сьогоднішній день. Він відмовив, бо, видно, побоявся зачинатись з польською поліцією.

 

Літом 1924 року я поставив питання про внесення до суду скарги на Польську Прокураторію Скарбу в Мельниці за безправне заняття кооперативного будинку та вимогу його звільнити. Члени Надради спочатку не хотіли погодитися на внесення скарги, бо не вірили в успіх справи. Їх лякала можливість судових витрат. Щойно після моєї заяви, що в разі програної справи я покрию судові кошти, Надрада дала згоду на внесення скарги до суду.

 

Після відмови д-ра Луніва я звернувся до адвоката-жида Брестічкера в Мельниці, і він вніс судову скаргу без найменших зауваг. Судова розправа була визначена на березень 1925 року. На розправі відпоручник Польської Прокураторії Скарбу запропонував судову угоду, за якою поліція мала звільнити половину кооперативного дому (4 кімнати) та половину магазину, що на подвір'ї, заплатити чинш за весь будинок від часу його заняття по червень 1924 року та з липня того ж року вже виплачувати чинш за половину будівель по 60 золотих. Я доручив адвокатові Брестічкерові погодитись, і першого квітня 1925 року кооператива перенеслась до свого власного приміщення.

 

*     *     *

Помимо того, що справа Східної Галичини ще не була вирішена Мировою Конференцією в Парижі, влітку 1922 року польська окупаційна влада проголосила вибори до Польського Сейму в Варшаві. Народний Комітет у Львові оголосив бойкот виборів.

 

Наше населення в Східній Галичині стало, як один муж, на бік свого крайового проводу. Тільки невеличка група становила виняток: Яцьків, Твердохліб, священик Ільків. Очолював цих перевертнів адвокат Данилович.

 

В другій половині серпня стрінув мене суддя Повітового Суду в Мельниці д-р Блюміч, член польської партії людовців, і почав дораджувати мені, щоб я включився у виборчу акцію, натякаючи, що я міг би спробувати кандидуватись на посла до Сейму. Я йому відповів, що політикою не займаюсь, і справа Галичини ще не є вирішена, тому Український Народний Комітет заявив, що українське населення участі у виборах не візьме. Я ж, особисто, теж вважаю, що не візьме, і, як українець, не хочу брати в цьому участі.

 

Знову в арешті

Десь в половині вересня 1922 року я одержав від Староства Борщова писемне повідомлення про обрання мене виборчим комісаром, і з місця повернув це повідомлення назад з заувагами, що я своєї згоди бути виборчим комісаром не давав, а далі дослівно те ж саме сказав, що я попередньо говорив судді Блюмічу.

 

Про причину відмови комісарювати на виборах мене в початку жовтня розпитував комендант поліції Кацоржик. Йому я теж повторив дослівно це ж саме. Вечером, прийшовши додому, застав в ньому двох устецьких поліцаїв, що прийшли мене арештувати за наказом Староства Борщова.

 

Ми просиділи на постерунку до рана і пішки вирушили до Іваня Пустого на стацію. В повітовій команді Борщова мене побачив староста Федорович і сказав, що поговорить в моїй справі з комісаром поліції. Вийшовши з бюро комісара, він кивком показав, що не зміг нічого для мене зробити.

 

Пізніше довідався я від борщівських поляків, що староста Федорович сам наказав мене арештувати. Комісаром поліції був спольщений українець, який видавав себе за поляка тільки заради посади. В цей час було заарештовано в Борщівщині, крім мене, вчителя Фалендиша, Івана Мартюка, адвоката з Глубічка д-ра Томковида, якого в Борщові відпустили.

 

Нас трьох відставили до поліційного арешту в Тернополі у будинок, де австрійські солдати проходили карантин після повернення з російського полону. З того часу там залишились завошивлені і заблощичені поверхові дерев'яні тапчани, на яких примістили політв'язнів.

 

Кожна кімната була переповнена. Всі лежали покотом на підлозі, як оселедці в бочці. Гігієнічні умови були під псом: всюди бруд та сміття. Тут перебували заарештовані якихось 10 або й більше днів на чорній, ніби каві, юшці і пару кавалках хліба.

 

Кожного дня когось брали на переслуховування. І мене, якогось дня, повели на допит. Комісар хотів знати, чого я відмовився займатись виборами. Я в котрий раз повторив те, що говорив. Він мені почав доводити, що доля Східної Галичини вже вирішена. Тоді я йому тицьнув на його ж польську газету, де було написано, що доля Східної Галичини буде вирішена на користь Польщі. Далі запитав він, чи я маю зв'язки з тими бандами, які з'явились в Сх. Галичині. "Я, відірваний від світу і оточений поліцією, можу мати які-небудь зв'язки з бандами? То що тоді робить охорона – забезпека тюрми?" – заперечив я. На цьому переслуховування закінчилось. За кілька днів нас посортували і під сильною ескортою поліції в мундирах і в цивільному посадили на потяг.

 

Вночі ми приїхали до Чорткова, і з Мартюком та Фалендишом були запаковані до одної тюремної камери. У ній застали вже д-ра Івана Заваликута, Василя Бараника, Петришина і багатьох земляків – разом 32 особи.

 

Ні стола, ні лавки, на двох одні ковалята-ліжка. В келії сморід, воші, блощиці. Їжа така, що її ніхто не їв. Забирав її тюремник, який замітав келію, а за гроші купував нам продукти в місті. Український Допомоговий Комітет Пань теж приносив нам їжу.

 

Через пару днів після запроторення в чортківські тюремні келії почалось переслуховування заарештованих. Усім було закинено зраду Польської держави, горожанами якої українці не були. Допити провадив слідчий суддя Ґонсьоровський – той самий, що пізніше сів на 7 і півроку за хабарництво.

 

Мені він теж задав те саме сакраментальне питання за відмову від виборчої роботи закидом: якщо я користаю з конституційних прав, то маю і певні обов'язки супроти Польської держави. Відповів я йому, що я не є горожанином Польщі і не стояв би нині перед ним, якби користав з конституційних постанов Польщі. На цім закінчився мій допит. Суддя сказав, що завішує наді мною слідчий арешт, проти чого можу скаржитись до Окружного суду Чорткова, та дораджував цього не робити, бо він скоріше переведе слідство.

 

Я не послухав його поради і вніс скаргу до Палати радних, звідки за кілька днів дістав відмову з тим, що за мною лишалось право на відклик до Апеляційного суду у Львові. Це було зроблено, а день чи два після виборів до Сейму, прийшло позитивне рішення на мою апеляцію. Мене того самого дня випущено з чортківської тюрми.

 

Всі мої товариші по недолі, що послухали поради судді Ґонсьоровського, тобто погодились на проведення ним слідства, посиділи ще по три місяці.

 

Тодішнім прокуратором при Окружному суді Чорткова був Соколовський, ще дещо більший хабарник, ніж Ґонсьоровський, бо дістав аж 9 літ тюрми. Їх помічниками були два устецькі жиди – Іцко і Срулько Берґмани, мої товариші з Чернівецької гімназії. Як посередники в хабарництві, оба вони обірвали по 7 років тюрми.

 

Під час мого побуту в тюрмі наглий (військовий трибунал) суд засудив двох українських старшин – Шеремету і Мельничука – до кари смерті через розстріл. Вирок виконали під вікнами келії, в якій я сидів. Оповідали, що виконанню вироку приглядалась вся чортківська польська колонія, і її радості не було меж.

 

Одного разу відвідав нашу келію віце-президент Окружного суду Чорткова, колишній суддя в Мельниці, Рек. Він звернувся до Бараника з запитанням: "Zа со sіеdzі?". Василь Бараник відповів: "А оn nіе wіe?". На цім закінчилась візита пана віце-президента, який добре знав, за що ми сидимо.

 

Передвиборні арешти в Борщівщині були переведені з наказу старости Федоровича. Він був головою Польської Повітової Ради, на засіданні якої було прийняте рішення про поіменні арешти неблагонадійних українців. Після тюрми я вніс до компетентних польських окупаційних властей домагання про відшкодування за безпідставний арешт, але не одержав відповіді. Хотів я внести судову скаргу проти Прокураторії Польського Державного Скарбу, але адвокат відрадив це робити через безвартісність польської марки. Потім я жалів, що не подав, бо міг би виграти процес і мати моральну сатисфакцію (задоволення).