Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 4. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 17 лют. 2014 р., 11:35 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лют. 2014 р., 12:55 ]

Розділ 5. Зі Львова до Кракова

Наприкінці вересня 1911 року посол Окуневський повідомив мене, що він виєднав для мене стипендію у сумі 600 корон річно на рільничі студії Краківського університету. При цьому вимагалось добре здавати іспити кожного року, а після закінчення студій відпрацювати 5 років по направленню. Я відступив від першого правничого іспиту і переїхав до Кракова.

 

За 600 корон у рік прожити в Кракові було неможливо, але я вірив, що якось дам собі раду. Може і батько мені трохи допоможе.

 

Сподівання на батька справдились. Вже в другому семестрі він прислав мені 300 корон і пізніше це робив кожного року. Протягом року я за 20 корон місячно перекладав студентові-технікові з німецького підручника телефонно-телеграфічну справу. З колегою-поляком Кубістом я почав списувати виклади наших професорів, які після їхньої коректи видавались студентським рільничим товариством як скрипти (конспекти надруковані на друкарській машинці). Відтак, з другого семестру я був матеріально забезпечений і міг дещо відложити на гірші часи.

 

Щодо навчання, то всі іспити я здавав добре, хоча спочатку були труднощі з польською мовою, які я поборов.

 

На той час у Кракові проживало близько 2000 українців. Були це в більшості люди фізичної праці, затруднені міською управою на будовах, направі і замітанню вулиць, регуляції Вісли, на фабриках і різних підприємствах. На краківських вулицях наші бойки тримали станки (лотки) з овочами, солодощами, содовою водою. Один з них – Мацик, мав гарну крамничку з овочами і солодощами на вулиці Довгій. Як возні в державних установах працювали заслужені зупаки (рядові ветерани австрійської армії) з австрійської армії.

 

Досить значну групу становили студенти-українці. Вони вчились на філозофічному, правничому, медичному та рільничому факультетах, кільканадцять українців було в Академії Мистецтв і Штук Красних. Всіх студентів-українців тоді в Кракові було близько півтори сотні.

 

Старших наших земляків на урядових місцях також була невелика горстка. З тих часів пригадую собі такі прізвища: Богдан Лепкий – письменник і викладач української мови на університеті, інженери Ярослав Стефанович, Вітовт Монастирський, Тузяк, Коритовський, професор університету Третяк, урядник "Краківського Товариства Взаємних Обезпечень" Василь Рихвицький – довголітній голова "Просвіти" у Кракові, митний інспектор Худик, комісар староства Іванчук, який працював в Бжеську коло Окоціму і кожної суботи приїжджав до "Просвіти", щоб провести час в українському товаристві.

 

В Кракові мешкав старенький брат о. Ганкевича – колишній суддя Апеляційного Суду, вже на емеритурі, Ґофрат Ганкевич. Він був жонатий з полькою, яка виховала дітей так, що вони до українства не почувались. Так само, як парох нашої церкви в Кракові, що був з переконання москвофіл, він і професор Третяк не брали найменшої участі в житті української громади Кракова.

 

Пригадую собі нині, більше ніж через 50 років, лише малу частину з тих товаришів, що були членами "Студентської Громади" та "Просвіти", таких як: Новаківський, Конрад, Шипайло, Гаврилко, брати Стефіняки, Дяків, Наталка і Теодозій Левицькі, Грицько Апостол, панна Мілян, Орест Попович, Демків, Рибчак, Іван Рибак, Роман Штельмах, Грабцьо, Василь Фенюк.

 

Чимало з студентів було покликано в часи студій як однорічники до австрійського війська, і там їх заскочила війна, з якої багато з них вже не повернуло. З тих, що уціліли в часи польсько-української і двох світових воєн, частина переселилась на Американський континент. Це: Микола Терлецький – до Ірвінгтона, артисти-маляри Михайло Осінчук – до Нью-Йорка і Анастазієвський – до Мінеаполіса, Микола Бойко живе на Сході, а Грабець – у Вінніпегу.

 

Одразу по приїзді до Кракова і вписі на університет, я вступив в члени Студентської Громади та читальні "Просвіта". Головою Студентської Громади чотири семестри був Конрад, а я входив до Виділу. Підтримуючи зв'язки з студентами, що були невзмозі мешкати в Кракові, я полагоджував їм справи вписів, оплат та збирав для них т. зв. номіна і тести, тобто збирав підписи професорів на їх індексах. Були це переважно студенти правничого факультету. Навіть зі Львова студенти-правники голосились до останнього правничого іспиту на Краківський університет, щоб уникнути шикан професорів-україножерів Львівського університету Ґрабського і Ґльомбінського, які палили наших студентів при третьому правничому іспиті.

 

Під кінець другого семестру 1912 року при Громаді було створено кредитівку, де студенти могли позичати за мінімальний процент незначні суми. Мене вибрано до управи книговодом і скарбником. За неповних два роки кредитівка мала вже понад 2000 корон власного капіталу. Перед вибухом Першої світової війни уділено позички студентам, які виїжджали на ферії, і в касі не лишилось грошей.

 

Краківські українці сходились кожного дня в читальні "Просвіта", щоб почитати українські та польські часописи, поговорити, заграти в карти, послухати відчити. Найчастіше відчити робив товариш Конрад, час від часу виступав на літературну тематику Богдан Лепкий.

 

Кілька разів на рік Студентська Громада уряджувала дискусійні вечори разом з польськими студентами-соціалістами, які були меншими шовіністами, ніж ендеки чи консерватори.

 

Відбувались забави і аматорські вистави. Читальня "Просвіта" перенеслась до льокалю в Ринку, де була більша заля.

 

Щорічно українці Кракова святкували Шевченківські ювілеї в залі старого театру, на яких завжди доповідь робив Богдан Лепкий. Спеціально на таку оказію приїжджав зі Львова хор Людкевича. По Шевченківській Академії уряджувано гостинне прийняття для співаків з промовами і тостами.

 

Від весни до кінця літнього семестру ми вибирались збірними прогульками на т. зв. "Раnenskie Skaly" (Дівочі скелі). Коло нового корпусу Яґелонського університету збиралось кілька сотень людей і чвірками марширували під спів українських пісень, а польські прогульковці супроводжували нас і заохочували: "Ukraincy, spiewajcie!"

 

На рільничому факультеті були обов'язкові екскурсії на польські магнатські рільничі господарства, промислові підприємства, копальні солі у Величці, вугілля в Яворжні коло Кракова. Оглядали ми тоді розпочату будову водного каналу Вісла Дністер. Такі прогульки відбувались на взірцевий фільварок рільничого факультету в Мидльняках та фільварок князя Радзівіла, чоловіка австрійської архікнягині; до Графа Потоцького в Кшешовіцах на годівлю расових коней і молочне господарство до барона Ґеца в Окоцімі, де була велика броварня, фабрика дріжджів і стаднина расових коней.

 

Ми оглядали фільварок баронів Ромерів, де годували расових корів, розплодових свиней, рибне господарство коло Вадовиць. Було кілька прогульок до взірцевих польських господарств на Шлезьку в Німеччині та одна прогулька до Анґлії, Франції та Швейцарії. Всі ці прогульки відбувались під проводом професора управи ріллі, д-ра Роґойського, професора годівлі домашніх тварин Клецького, декана рільничого факультету, професора геології, д-ра Вуйціка та ін.

 

На всіх тих звідинах нам робили гостинні прийняття, бо більшість студентів-поляків на рільничому факультеті були дітьми шляхти, магнатів, а простих смертних серед них було всього 7, навіть українців було 16, а всі решта з 400 моїх колег по факультету – то була т. зв. "золота молодь".

 

При нашому факультеті було "Коlко Rоlnіkоw" (рільничий гурток), що мало своє приміщення в будинку рільничого факультету при Алеї Міцкевича і великою фаховою бібліотекою, яке видавало скрипти, володіло значними фондами і уділяло безпроцентові позички своїм членам завбільшки 400 корон. Виплачувати довг можна було по частинах згідно з домовленістю. З цього користали всі студенти, бо майже всі вони були членами рільничого гуртка, куратором якого був завжди один з наших професорів. За моєї бутності на факультеті ними були д-р Суржицький і д-р Рогойський, обидва вшехполяки, але до українців толерантні.

 

Про професора Рогойського говорили, що в молодому віці він був помічником в якімсь торговім підприємстві, до якого заходила за покупками родина графа Шенбека з молодою донею. Та залюбилась в дуже пристійному молодому помічникові. Під її впливом Рогойський взявся до науки, здав як екстерніст матуру і вписався на університет, маючи підмогу від графа. По закінченню університету оженився з графинею і зробив кар'єру. Спочатку одержав доцентуру, а відтак і професуру на Краківськім університеті, став керівником катедри управи ріллі.

 

Був він за моїх часів рівночасно і генеральним директором маєтків барона Ґеца в Окоціму, куди їздив раз на тиждень. З ним нас краще приймали в барона Ґеца, в князя Радзивіла і австрійського архікнязя Стефана в Живці. Під час поїздки польські студенти-маґнати часто співали батярську (хуліганську) пісеньку: "А tаtusio dо mamusi hе-hе-hе". Ця пісня дражнила Рогойського і він звертався до нас: "Ukraincy, zaspiewajcie!"

 

Під кінець літнього семестру 1913 року українці рільничого факультету заснували своє статусове товариство "Засів" на чолі з Грицем Апостолом. Я входив до управи як скарбник. Після літніх вакацій товариство існувало тільки на папері, бо більша частина тимчасово відійшла до війська, а між ними і голова. Теодозій Левицький перейшов на філозофський факультет, а Рибчак і Дмитро Гаяць не вернули після ферій, Наталка Левицька вийшла заміж і покинула навчання. З 16 українців-рільників залишилось заледве 4 чи 6 і чекали, коли повернуться товариші. Вони не повернулись, бо Перша світова війна захопила їх при війську.

 

Восени 1913 року прийшло до поважного напруження між Австрією і Сербією через Боснію і Герцеговину. Австрія зарядила часткову мобілізацію і поставила великі військові залоги в цих провінціях. Чимало студентів Краківського університету мусіли зголоситись до своїх полків. Я також дістав телеграму негайно з'явитись в свій полк. На Краківському двірці урядник відмовився видати мені безплатний білет на підставі телеграми.

 

Я звернувся до австрійської доповнюючої команди в Кракові, а там якийсь полковник забрав мої документи і сказав прийти наступного дня. Коли я прийшов, мені було сказано, що мій річник призвано, але наразі відкликано, що і стверджено у моїй військовій книжці.

 

Під кінець літнього семестру 1914 року сербський підпільник застрілив в Сараєві престолонаслідника Фердинанда і його дружину Софію. Австрія зробила острий демарш в Білгороді, який Сербія, маючи за собою опікунку Москву, зігнорувала. Всі були того переконання, що прийде до війни між осередними державами і аліянтами, але не льокальної, а загальносвітової.

 

В той час у Львові відбувались з'їзди "Січей", "Соколів" та українських стрілецьких організацій. Українці заявили, що стануть на боці Австрії зі зброєю в руках проти свого одвічного ворога – Москви.

 

Серед того великого напруження я залишив у Кракові моє скромне майно, що складалось з постелі та убрання, і виїхав до Устя. Там я збирався приготовлятись до рільничого іспиту в осіннім терміні, подав заяву до іспитової комісії, вніс оплату і сів за книжку.

 

В 1914 році визначено вибори послів до Галицького Краєвого Сейму. Під проводом нового Краєвого Комітету у Львові українці почали передвиборну акцію, щоб вибрати якнайбільше наших представників до Галицького Сейму.

 

Борщівський Повітовий Народний Комітет висунув кандидатом на посла до Сейму о. декана Олександра Капустинського, пароха села Мельниця. Та вибори до Галицького Сейму не відбулись, бо вибухнула Перша світова війна.

 

31 липня 1914 року була проголошена загальна мобілізація військовозобов'язаних мужчин віком від 21 до 42 років, вимарш до 24 годин, починаючи з 1 серпня. В Устю і прилеглих селах було чути безустанний плач жінок і дітей, бо завтра їх сини, батьки від'їдуть ранішнім потягом на війну, може вже й не повернуться.

 

Під мобілізацію в Устю, крім мене, підпадали Гриць Ганкевич і учитель Дмитро Николяк. На плебанії довідався, що Гриць виїхав на ферії до Німеччини. Зажурились Ганкевичі, що обох синів покликано до війська. Я з ними попрощався і пішов до Николяка. Той також був сумний, що відходить на війну, не попрощавшись з жінкою та дітьми, які гостювали у рідні в Озерянах. Запропонував я Николяку їхати разом зі мною другим потягом з Вікна, бо ранішні поїзди будуть переповнені. Він згодився.

 

Батько відвіз нас на стацію. Там довкола був спокій. Зажуреного батька, який вже провів до війська молодшого брата Якова, я заспокоїв, що скоро вернусь, бо таких хирляків, як я, не потребують у війську.

 

З Вікна до Лужан не ввійшла до нашого вагона жодна особа, а в Лужанах ми застали кілька переповнених потягів, що везли "гарматне м'ясо" на війну з цілої Буковини.

 

На стації Снятин я побачив на пероні професора Кобилянського, одягнутого в офіцерську уніформу в чині поручника. Вибіг до нього, щоб привітатись і заодно попрощатись.

 

Несподівано перед нами з'явився Гриць Ганкевич, який добирався до свого полку в Коломиї. По дорозі він ще зміг заскочити до брата Павла у Вижницю і довідатись, куди того відправляють служити, а на відвідини батьків вже не було часу.

 

Ми попрощались з професором Кобилянським, який просив писати йому на адресу стаційної команди "Снятин – Залуче". В поїзді вчитель Николяк вболівав над нашою долею – долею молодих хлопців на війні, що вона така незавидна. За себе він був спокійний, бо маючи майже 42 роки, міг розраховувати на будь-яку службу в запіллі.

 

В Коломиї ми з ним попрощались і побажали швидкого повернення до жінки і малої донечки. Та не так судилось йому, бо згинув першої воєнної зими в Карпатах.

 

Заночували ми в Коломиї в помешканні Грицевого брата – адвоката Івана Ганкевича, котрий в той час відпочивав з родиною в Альпах. Вранці наступного дня з'явились ми в нашому 36-му полку. Зареєстрував нас колишній гімназійний професор математики і фізики Микола Ісопенко і відіслав на лікарський огляд.

 

Після ретельного огляду лікар забракував нас обох і відправив на військову медкомісію, якою керував д-р Кос. Той визнав мене абсолютно нездатним до війська і вичеркнув з полкового реєстру. Гриць був звільнений на 6 місяців з огляду на ваду серця. Ми ще того самого дня виїхали з Коломиї додому.

 

Розділ 6. Буковина в роки Першої світової війни

Добирались з Вікна пішки. По дорозі нас часто зупиняли військові і цивільні стійки, перевіряючи документи. І дивувались, що такі молоді, ми маємо звільнення від військової повинності, але не чинили нам перешкод в пересуванні додому.

 

Щойно на переправі через Дністер коло Самушина, військовий патруль запровадив нас на постерунок. Там начальник-поляк перевірив наші звільнення, зареєстрував прибуття і відпустив.

 

В Устю ми застали стан облоги. На постерунку, крім жандармів, було повно мужви-ляндштурми і підвід. Ми зайшли до Грицевих родичів і довідались про остре поготівля. День і ніч стоять підводи з усіх підлеглих устецькому постерункові жандармерії сіл. Крім 50 підвід, кожна громада щоночі мусить ще виставити 50 вартівників.

 

Відразу після проголошення мобілізації син учителя, Славко Гайманович, абсольвент (випускник) 6-ї гімназійної кляси, зареєстрував в Устю, Горошовій, Михалкові та Пилипчу 15 юнаків до Січових Стрільців. Протягом двох тижнів проводив з ними вишкіл (навчання) і в середині серпня хлопці відбули до Стрия.

 

Пригадую собі тепер лише тих, хто в 20-х роках XX ст. повернувся додому. Інвалідами прийшли з війни устецькі стрільці Клюїк і Прокіпчук, десятником вернувся Іван Ткач з Михалкова, а Славко Гайманович загинув в "чотирикутнику смерті" (місцевість в районі Жмеринки, Вінниці, Бару, Браїлова, де, оточена ворожими арміями, помирала на тиф УГА) на Наддніпрянській Україні.

 

Нарешті покарання за всі гріхи дістав стражник цісарського гостинцю Лев Тишинський, загально зненавиджений за брехливі доноси і натягання селян (обман, шахрайство). Свого часу мене з Бойчуками затримали жандарми по його обмові. Тепер він був арештований за пошкодження телефонно-телеґрафічного зв'язку в зоні свого затруднення. Ходили поголоски, що військовий трибунал засудив його до повішення. Два сини Тишинського були за польської окупації добрими будівельними майстрами і активними членами "Просвіти".

 

З управи кредитової кооперативи вибули до війська скарбник і книговод. Мене і Гриця Ганкевича тимчасово заанґажували на їх місця. Урядували ми майже три тижні, коли перестали курсувати потяги, працювати пошта. На територію Буковини вже вступили московські війська. Відразу впали ціни на сільськогосподарські продукти, бо жиди-скупники перестали їх закупляти.

 

Почалась реквізиція худоби, муки для прогодівлі ополченців жандармськими постерунками без жодної оплати. Навіть була спроба заступника устецького начальника постерунку Ваховського забрати гроші кооперативи на виплату ляндштурмі, але о. Ганкевич відмовив. В цій ситуації я порадив роздати готівку в сумі 5000 корон вкладникам ощадностей.

 

По селах ширились панічні слухи про безчинства московських окупантів на зайнятій території. Два коломийські полки 36 і 26 перемарширували через нашу територію на Кам'янець-Подільський і там без жодного пострілу потрапили у російський полон.

 

В цей час невизначеності об'явився в Устю "вічний" правник Величковський, брат москвофіла Величковського, що парохував в Манівцях. (Величковський – священик, був репресований НКВД).

 

Оповідав він в о. Ганкевича, що має доручення від австрійського штабу розвідати терен (місцевість). Жандарми йому перешкод не чинили. Той самий Величковський був в 1930-х роках на услугах у польської тайної поліції і згинув загадковою смертю від затруєного пива. Львівська польська преса подавала, що його отруїло українське підпілля.

 

На початку вересня вже вся Борщівщина була зайнята російськими військами, а Мельниччина і кілька сіл під Заліщиками залишились австрійським острівцем в російському морі.

 

Щойно в кінці вересня 1914 року скупчились в Устю всі станиці ляндштурми і на підводах вирушили в Карпати, переправившись в Колодрібці та Цинькові вбрід через Дністер. Взяли тоді і мого батька з підводою і парою коней. Вернув він аж десь з-під Кут і розповів, що всі прибились без пригод до австрійських частин в Карпатах.

 

За кілька днів після відходу австрійського народного ополчення до Устя влетіло 5 російських жандармів і поперетинали телефонічні дроти на домі постерунку, в переконанні, що це пошта. Мельницю зайняв відділ московських "ляндштурмаків", які так попилися, що всі покотом лежали на ринку і по ринштоках. Там же заквартирувала станиця московської жандармерії під командуванням пристава Василенка в ранзі вахмістра – нашого малороса.

 

Місцеве жидівство моментально позмінювало свої польсько-німецькі вивіски на крамницях і підприємствах на російськомовні, сильно перекручені. Приміром, гуртівник Менчер виставив таку: "БАКАЛЕНЯ" Менчера. Все жидівство почало калічити московською мовою, "какати", як з насмішкою говорили наші селяни.

 

Розділ 7. Московське урядування

Жидівські містечка, квартали були знані з нехлюйства. Не було навіть примітивних кльозетів, а свої фізіологічні потреби міщани полагоджували між домами і в заулках. Міська управа про чистоту дбала тільки в дні ярмарок. Санітарну службу безплатно виконували свині підміських господарів, – блукаючи по місті днями і ночами, поїдали нечистоти.

 

Пристав Василенко почав свою діяльність від санітарних порядків. Зажадав, щоби всі жиди-мужчини з 18 років очищали територію міста, а хто не може, має платити один рубель на день. Багаті платили, а бідні замітали. Одного дня я бачив, як Василенко влетів до жида-аптекаря, розмахуючи шаблею, і розвалив вагу. Діставши від жида гроші, спокійно вийшов. "Такі відвідини маю щодня", – сказав до мене аптекар.

 

Станиця московської жандармерії була кінна. Вона примістилась в палаті графа Дунін-Борковського. Перші розпорядження московської влади сповіщали про воєнний стан та воєнні суди, вимогу скласти зброю. Було розв'язано всі товариства, замкнено школи. Видано наказ про сплату податків, а царський рубель визначено грошовою одиницею. Заборонено продаж алкоголю.

 

Якщо перший наказ російського губернатора був в московській, польській і ламаній українській мовах, то пізніші його розпорядження обходились без української мови.

 

Наддніпрянські селяни почали торгувати по наших селах споживчими товарами, і ціни на них були нижчі, ніж за Австрії. Населення не мало готівки.

 

Зараз після встановлення московскої окупаційної влади, Гриць Ганкевич і я по ночах перенесли всі ділові книги, векселі, боргові і гіпотетичні документи кооперативи до захристії в церкві в переконанні, що тут московська солдатня і поліція не буде проводити ревізії. І дійсно, все збереглося до приходу австрійських військ влітку 1917 року.

 

Ми розпродали всі запаси алкоголю членам кооперативи, а гроші поділили між вкладниками ощадностей.

 

По окупації Мельниччини москалями деякі наші священики-москвофіли перейшли на московське православ'я – позапускали бороди, поміняли церковний стрій і мову Служби Божої. Парафіяни Пилипча і Михалкова бойкотували свого пароха – ренегата Устіяновича, і він відправляв в порожній церкві.

 

Мимо того, що спостерігалось дуже вороже наставлення московських окупантів до жидівства, ті вже в дуже короткому часі подіставали перепустки на переїзд через Збруч. Почалась торгівля.

 

В часі Першої світової війни давнішня границя між Австрією і Росією була обсаджена військом. На перехід чи переїзд через границю нашим людям дуже тяжко було здобути перепустку. Наш суддя п. Сарачинський, не маючи засобів на утримання родини, вирішив зайнятись привозом товарів з Кам'янця-Подільського до Мельниці. Довго налазився він до начальника "уєзда" Бондарука, поки одержав перепустку.

 

Чимало тоді наших селян кинулось до роздрібної торгівлі, але не було джерела набуття товарів. Хіба що в жидів, які використовували наших селян. Солдати, якщо не було нікого з старшин, перепускали через кордон за "катеринку", тобто за 3 рублі.

 

І я, в листопаді 1916 року, рішився на поїздку до Кам'янця-Подільського на закупи без перепустки. Домовився в Устю з солдатом-шофером, щоб відвіз мене туди і назад. Він згодився.

 

Перед Збручем в Окопах шофер скрив мене під брезентом, а що машина була військова, то пограничники її не переглядали. Проблема з перепусткою виникла по прибутті в "Ґранд-готелі", де не хотіли без неї поселити. Тут до мене приступив якийсь жидок і, вияснивши за чим затримка, скоренько мені постарався о перепустку на поліції за рубля, заробивши від мене стільки ж за послугу.

 

З вікна "Ґранд-готелю" я спостерігав солдатів, що марширували під патріотичну пісеньку на українській мові, запевняючи царя: "Не журися, руський царю...ми Германію розіб'ємо" і т. д. За кілька місяців та сама солдатня кричала в Устю: "Долой з царем! Революція ето – генерал меня в морду, а я – єво".

 

Після заняття москалями Мельниччини на деякий час запанував відносний спокій, нікого не арештовували. Тільки жидів московська поліція гонила робити порядки в містечках. Появились київські газети, з яких ми довідались про вивезення Митрополита Андрея Шептицького та інших наших визначних людей вглиб Росії, що генерал-губернатором Галичини призначений відомий україножер – граф Бобринський, його секретарем – визначний москвофіл, львівський адвокат Маріян Глушкевич.

 

Час від часу з'являлись в Устю німецькі газети з Чернівців, відповідно, як вони в ході воєнних дій переходили в руки австрійців. Почали приходити листи з російського полону. Написав листа мій молодший брат Яків аж з Уфи, куди його запроторили як полоненого.

 

На весні Мельниччина заповнилась російськими військовими частинами, які тут доповнювались, перегруповувались. Австрійська артилерія почала обстрілювати Мельницю та її околиці. Від початку квітня 1915 року не вщухала канонада ні в день, ні в ночі. На узгір'ях Самушина, Онуту і Міткова окопались австрійські і російські війська. Після сильної артилерійської підготовки рушила в наступ російська піхота і на сам Великдень прорвала австрійський фронт. Було захоплено в полон багато солдатів, офіцерів і генерала при шаблі і всіх регаліях.

 

А московські частини пішли далі на Буковину за відступаю­чим австрійським військом. Туди ж днями і ночами сунули валки підвод з воєнними матеріалами і провіантом.

 

Недовго тривав цей рух авт і підвод зі Сходу на Захід. В початках липня 1915 року почався відворот російських військ з Чернівців і вони задержалися знову в недавніх стрілецьких окопах на полях між Онутом і Мітковом. Вся Мельниччина заповнилася московськими частинами.

 

Російська окупаційна влада видала наказ, що всі мужчини від 18 до 45 літ мають до 24 годин перейти на Наддніпрянщину, а селянство – здати весь інвентар і худобу.

 

Московські війська спалили парово-турбінний млин, фабрику ріпакової олії, які горіли два тижні. Власники Берґмани казали мені, що згоріло понад 40000 центнерів зерна і муки.

 

Наші селяни не слухались розпоряджень окупаційної влади, скривались самі і ховали все, що могли. Тільки деякі зі страху віддали свою худобу, і вона пропала.

 

Жидам було видано розпорядження негайно покинути містечко, а все майно залишити, і вони підкорились наказу. Як тільки жиди забрались, московська солдатня почала грабувати їх мешкання і вивозити все що можна було на Схід. Жидівські доми розвалювали, а з дерев'яних частин будинків будували окопи. Збурено і пивниці в пошуках золота, грошей. Знищено дві їхні старовинні божниці.

 

В той час, коли жиди вже дістали наказ опустити свої доми голіруч, до мене прибіг син устецького мільйонера, Іцко Берґман, і намовив мене просити дозволу в генерала, що мешкав тоді в фільварку, забрати дещо з їхнього майна з собою. Я сумнівався в успіху, але пішов з Іцком до ад'ютанта Іванова, з яким попередньо познайомився. Той викричався на мене, що я прийшов до нього з "євреєм", і наказав забиратись геть.

 

Пригнічений Іцко зайшов до мене порадитись, що ж робити далі. В цей момент перед стайнею розірвався снаряд німецької "Берти" (найбільша гармата). Видно стежний австрійський літак, що кружляв перед тим над Михалковим, дав добрий приціл.

 

Штаб ще того ж дня перенісся до Бабинців. В Михалківському дворі розташувався офіцерський шпиталь, а за ним різні команди артилерійських полків, осінню 1916 року – штаб російської "дикої дивізії".

 

В ході боїв на все Устя уціліли тільки кілька будинків: школа, кооператива, Дім громадський, будинок Розенштока, бо в ньому була офіцерська кухня, доми Гаймановича, о. Ганкевича, шевця Кугаєвського, нашої родини та польський костел. Містечко Устя перестало існувати. Після війни жиди вже не повернули до нього.

 

Стало небезпечно ходити вночі, бо московські солдати виловлювали мужчин і відправляли їх на риття окопів. Під час однієї облави я був в о. Ганкевича і він вистарався нам з Грицем в свого квартиранта-ґенерала звільнення від таких робіт. Маючи в руках такий "залізний" документ, я пустився під вечір в Михалкові до Сабатів, бо жінка судді боялась залишатись сама.

 

Устя я проминув без перешкод, а далі мене перестрів загін кінних донських козаків, що вели людей на риття окопів. Козак-підстаршина на мою посвідку сказав, що вона "поддєлана" (підроблена), обшукав мене і забрав срібний швейцарський годинник та папірці до папіросів. А коли мене затримав другий відділ донців, я попросту втік городами, збрехавши, що іду перекусити.

 

За тих кілька днів, як в Михалківському фільварку замешкав російський генерал зі своїм штабом, припровадив московський конвой австрійських полонених і в моїй присутності на питання: "Де решта поділась?"– спокійно відповів: "Расход, ваше благородіє" (розстріляли).

 

Постій московських військ в Шупарці та інших закацапщених селах вилікував наших москвофілів від москвофільства.

 

Осінню 1915 року московські саперні відділи почали будувати мости на Дністрі в Устю Єпископському, на Вигнанці і у Вільхівцях. За рік збудовано гарні мости, але при відступі в 1917 році їх було знищено.

 

Мельниччина нагадувала суцільне пожарище. Найбільше потерпіли села під самою фронтовою смугою: Устя, Самушин, Горошова, Михалків, Колодрібка, Пилипче, Бабинці. По селах зникли всі паркани, плоти. Дерева, обгризені кіньми, повсихали. Пропав взірцевий сад вчителя Ґніцького і пасіка також. Багато селянських хат пішли на опал, просто з полів на фураж забрано 75 % збору селянського врожаю 1917 року.

 

Мій вуйко пішов до московського генерала жалітись, що в нього забрали увесь збір урожаю, і дістав 25 нагаїв. Разом з урожаєм він позбувся й москвофільства.

 

Фільварки Мельниччини втратили не тільки всі збори, але й свій інвентар. Тому, коли селяни змогли восени засіяти 25 % озимини, то двори взагалі своїх полів не рухали.

 

Московська солдатня крала все, що могла згрошевити, з військових магазинів. Кожної ночі ходили попід вікнами солдати і пропонували різні продукти. Жиди в них купували і перепродували з добрим зиском іншим військовим магазинам. Так тривало до літа 1916 року, до початку Брусіловської офензиви.

 

Брусілов підготовляв свою офензиву цілісінський рік. Була спроба прорвати австрійський фронт восени 1915 року. Тоді заквартирували в Михалкові і Пилипчу 4 заамурські дивізії, зложені в більшості з самих українців. Не більше 100 стрільців повернулись живими з тих, хто пішов в наступ, – решта полягла на фронті між Онутом і Мітковом.

 

Осінню відвідав фронт між Онутом і Мітковом цар Микола II. Я бачив валку офіцерських авт, що мчали Устям Єпископським на фронт за Дністром, але я не припускав, що в цій автоколоні їде цар Росії. Про це я довідався щойно з київських газет.

 

Літом 1916 року з'їхались до михалковського двору московські артилерійські команди на нараду, відчувалось, що щось висить в повітрі, певно московські полчища підуть в наступ. Справді, два тижні по тому, після п'ятигодинного ураганного артилерійського вогню, російська піхота прорвала австрійські позиції. Москалям попалась велика здобич воєнних матеріалів і харчів з австрійських магазинів, розльокованих по селах від Вікна аж по Чернівці.

 

Австрійська армія здержала російський наступ аж під Чернівцями. Тоді знову прийшло до позиційної війни, яка тривала аж до весни 1917 року. Мельниччина дещо відітхнула і почала гоїти свої воєнні рани.

 

Щоб засіяти озимину, селянство кинулось засипувати стрілецькі рови та усувати дротяні загорожі. Весною 1917 року селяни позасівали частину облогів, врожай ярих культур був добрий, але невистарчаючий для самого населення Мельниччини.

 

Звістка про революцію в Росії, про упадок царату рознеслась блискавично, а в Мельниччині про ці події взнали раненько слідуючого дня від військових перемаршовуючих відділів. Невдовзі по тім були вже російські газети з Києва з описом революційних подій. За пару днів прийшли новини з Борщова про заміну начальника "уєзда" Бондарука українцем, адвокатом з Петербурга Масловим і про призначення тернопільським генерал-губернатором Дмитра Дорошенка. Збруч перестав бути кордоном, а в Києві владу перейняв Генеральний Секретаріат.

 

Ми в Мельниччині раділи упадкові царату, що й для України прийшла несподівано хвиля звільнення з довголітньої неволі, але заразом огортав нас неспокій – чи невеличка горстка нашої свідомої провідної верстви на Україні зуміє усвідомити народні маси про важливість подій та повести наш нарід до повного завершення наших стремлінь – до повної незалежності України.

 

Розділ 8. Революція. Берестейська угода

Росіяни відступили на Схід. На кілька годин пізніше вмаршерували до Михалкова та Устя мадярські частини.

 

Поведінка мадярів була не краща від московських солдатів. Забирали і крали продукти, урожай знімали просто з полів. Прибігали селяни до двору і просили інтервенювати. Я це робив дуже часто, але безуспішно. Мадярський полковник артилерії, що мешкав в дворі, оправдував злодійства своїх підлеглих москвофільством українського селянства. Врешті наказав своєму інтенданту заплатити за фураж, і той заплатив, але лише четвертину виставленої суми. Факти мадярських злодіянь я нотував, подаючи прізвища старшин, і відсилав послу Окуневському, щоби той робив запити в парляменті.

 

Комендантом провіянтури був поручник Кравс. Його канцелярія була в моєму рідному домі. Він проводив реквізицію по селах, головно на свині та дріб. Кожного другого тижня поручник відсилав свого чуру з шинками і товщем до родини у Відень. Так було аж до вимаршу австрійських військ на Велику Україну після Берестейського миру.

 

До усталення фронту прийшло на лінії Волківці – Дзвинячка – Кудринці – Новосілка. Ця фронтова лінія задержалась до заключення миру між Україною та серединними державами. Відтинок фронту Новосілки – Залісся по Нівру обсадили німецькі війська і виселили все населення в запілля. Села зрили стрілецькими окопами. Великі втрати понесли тоді селяни в рухомому і нерухомому майні.

 

По заключенню Берестейського договору австрійські сапери продовжили залізничну колію з Іваня Пустого до Жванця. На Збручі збудували залізничний міст. За часів Пілсудського поляки цю колію розібрали, а міст висадили в повітря.

 

З приходом австро-німецько-турецьких військ в Борщові з'явилося австрійське Староство в тому ж передвоєнному складі самих вшехполяків – староста Фрідріх, комісари Федорович та Шмідт.

 

На початку серпня 1917 року староста Фрідріх наказав деяким громадянам Борщівщини з'явитись до командуючого фронтом і зложити чолобитну цісареві Карлові та подякувати за звільнення з московської неволі. В Мельниччині такий наказ одержали о. декан Олександр Капустинський – кандидат на посла від Борщівської округи до Галицького Сейму о. Шишкевич, адміністратор Худовець, представники борщівської судової округи, я та ще кільканадцять наших селян.

 

Ми зложили чолобитну цісарю в ґенерала-мадяра і красненько подякували за звільнення від москалів.

 

В тому самому часі Австрія проголосила на звільнених теренах підписку воєнної позики. Вахмайстер жандармерії устецького постерунку, при врученні наказу про чолобитну, попередив мене, щоб я не важився вести агітацію проти позики, бо це мені добром не кінчиться.

 

Староство проголосило набір новобранців від 18 по 55 років включно. Спершу пішли молоді річники, відтак старші. Гриць Ганкевич зголосився добровольцем до Січових Стрільців і від'їхав, але його завернув 36 піхотний полк, до якого Гриць був приписаний. Мене ж після медичного огляду відправили до військового шпиталю у Львові, а потім звільнили.

 

Староство Борщівщини проголосило далі, що родини покликаних до війська будуть діставати грошові допомоги, т. зв. військові причинки, та реєструватимуть їм воєнні збитки.

 

В Борщові почав діяти Відділ відбудови Галичини, який продавав по максимальних цінах насіння, а також сільськогосподарський реманент. Щоб щось здобути там, треба було добре налазитись. Найбільше скористали з помочі Відділу двори.

 

По селах було досить роботи зі зголошеннями на воєнні причинки. Для заповнення формулярів селянам бракувало освічених людей. Дуже багато допомагали в цих справах священики, особливо, отець Шишкевич з Худиковець.

 

З приходом австрійської влади в Борщівщину Надрада устецької кооперативи уповноважила мене провадити її справи і я приступив до цієї роботи. Викупив всі векселі, зняті з рахунку у Земельному банку і Кредитовім Союзі у Львові та в Руській Щадниці в Перемишлі. Рівночасно я працював і в господарстві.

 

На початку грудня 1917 року знову покликала мене кадра 36 полку до перегляду. З військового шпиталю в Оломунці я вийшов з т. зв. "С-бефундом" – тобто до військової служби непридатним. Ще одне звільнення від військової служби чекало на мене вдома після повернення з Моравської Острави. На цей раз Міністерство Оборони звільнило мене як агронома від війська назавжди.

 

Весною 1918 року Краєвий Союз Господарських Спілок у Львові оголосив вакансію на референта сільськогосподарських машин. Я зголосився і мене було прийнято. Але пізніше я зрезиґнував і залишився на селі.

 

*     *     *

По переході австрійських військ на Наддніпрянщину, посилилась чорна торгівля між нею і Галичиною. З Великої України пачковано коні, худобу, муку, цукор, сало та тютюнові вироби, а ввозили нафту, сірники та різні фабричні вироби. Цією торгівлею займались і деякі наші люди.

 

У воєнних роках не відновлено на теренах Борщівщини нашого культурно-освітнього життя, бо майже всі активісти були на війні. Під кінець 1918 року філія Педагогічного Товариства одержала дозвіл на відкриття в Борщові клясичної гімназії.

 

На керівника покликано мого гімназійного товариша – Жолевича, який закінчив філозофічний факультет Львівського університету. Батько його був управителем народної школи в Королівці, коло Борщова. Отець Микола Скипакевич обняв катехітуру, а на мене зложено обов'язки вчити природу, математику, географію. Гімназію приміщено в парохіяльній дяківці на першому поверсі. До неї записалось 36 учеників – майже виключно діти селян і міщан з Борщівщини.

 

Під кінець вересня 1918 року вибухла в цілій Борщівщині пошесть "гішпанка" (грип), на яку вимерло дуже багато людей, в тім числі і активний наш священик Шишкевич – адміністратор Худиковець. Щасливо перебули цю небезпечну хворобу отці Малицький, Скипакевич і я.

 

В серпні 1918 року об'їздили ми з послом Окуневським ряд сіл Мельниччини, де відбувались сходини, і посол звітував про діяльність нашого Парляментського Клюбу, збирав прохання і зажалення наших селян, обіцяючи інтервенювати (доповідати) в компетентних урядах.

 

В кінці серпня загостила до попаді Оля Красій – моя колишня симпатія з Чернівців і при зустрічі запитала, як я дивлюсь на наші спільні передвоєнні пляни. Відповів я, що через воєнний час і невизначеність мого майбутнього, вони нездійсненні. Ми на тому розійшлися і більше навіть не обмінювались листами. Вона вийшла заміж, а в 1940 році виїхала до Німеччини. Була це гарна і дуже мила дівчина.

 

Весною 1918 року обняв посаду скарбового референта при старостві правник Володимир Мриць. В тому ж самому часі відкрив в Борщові адвокатську канцелярію д-р Роман Курбас. Передвоєнний адвокат д-р Савчак не повернув до Борщова. В нотаря-поляка почав працювати помічником українець Яворський, який тримався здалеку від українського життя, але до нашої церкви заходив. В борщівському суді далі працював єдиний українець – Петро Смаль, українець Ванджура – на пошті, українці Ружицький і Гаєвський – в податковім уряді. Українцями були начальник стації Борщів – Аксентій та комендант постерунку – вахмайстер Боднар. Для грядущих восени подій цей розклад наших людей мав неабияке значення.

 

Провідна верства Борщова часто сходилась вечорами в 1918 році у священика Малицького або в сніданковій кімнаті філії "Народної Торгівлі" і обговорювала події в повіті, в краї, на Великій Україні в часи гетьманування Скоропадського. Говорилось про важке становище Австрії і Німеччини і що війна довго не буде тривати. Але ніхто і гадки не мав, що Австрія скоро розлетиться, а українці 1-го листопада 1918 року переберуть владу в повіті.

 

В Борщові не знали про події у Львові. Я, після науки і вечері, пішов з о. Малицьким на ті сходини, а коло 8 години вечора розпрощався з присутніми і нічним потягом приїхав в село.

 

Після півночі хтось постукав у моє вікно і заговорив, що треба вставати, бо справа дуже пильна. Був це студент Царук, який приїхав тим самим потягом зі Львова, що я від'їхав до Іваня Пустого. Він повідомив мене, що держави Австрії вже не існує і що у Львові створилась Головна Українська Рада і перебрала владу у всій Східній Галичині.

 

В Борщові – теж наша влада. Повітовим державним комісаром став Володимир Мриц, його заступником – доктор Роман Курбас, а мене призначено на харчового комісара при повітовому комісаріяті.

 

Інші ключові пости зайняли наші люди в своїх ділянках праці: суддя Петро Смаль очолив суд, Ружицький – податковий уряд, освіту – Степан Паладійчук.

 

З доручення Мрица попросив мене Царук повідомити про це громади Бабинців, Кривча, Горошови, Михалкова, Пилипча, Устя та Худиківців. Царук погнав ровером до Іваня Пустого, Мельниці.

 

Зараз по від'їзді Царука я взявся до виконання доручення.

 

В Михалкові я попросив селянина Стрижибовта, щоб він сповістив громади і доручив виконання повіт-комісаріяту в Михалкові, Пилипчу і Бабинцях, бо три села в яру Нічлави є фактично одним селом.

 

Сам я зайнявся Устям. Відіслав свого брата Василя до Горошової, а Івана Олексюка до Худиковець з тим же повідомленням та дорученням. В Устю я повідомив о. Ганкевича про створення Західно-Української Народної Республіки, яку очолив його сват – адвокат Кость Левицький, посол колишнього Австрійського парляменту та голова Українського Посольського Клюбу. Я попросив о. Ганкевича поки що не розголошувати інформацію.