Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 3. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 13 лют. 2014 р., 11:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лют. 2014 р., 10:05 ]

Розділ 3. ПО МАТУРІ

Після іспитів Гриць Ганкевич зателефонував до Устя моєму батькові, що ми вже по матурі, і через день батько привіз нас додому.

 

Він дуже зрадів моїм успіхам в науці, але ні в Чернівцях, ні по дорозі до Устя не питався, які мої наступні плани. Лише слідуючого дня вдома висказав мені своє побажання, а саме – я записуюсь на теологію, а він кожного місяця буде мені присилати по 60 корон на особисті потреби. Натякнув мені, що Авксентій Бойчук вже прийнятий до Духовного Семинару у Станіславові.

 

Я відповів, що не чую в собі такого покликання, що радо б записався на медицину. Мій отець сказав, що медичні студії для нього за коштовні. В такому разі можу записатись на право і в Устю приготовлятись до іспитів. На цьому скінчились наші розмови про майбутнє.

 

За якийсь тиждень зайшов до батька Костик Данькевич, син колишнього пароха в Устю, швагер отця Смольного, з вигідною пропозицією – заручити мене з найстаршою з дочок о. Смольного і я мав би повне удержання на час медичних студій у Відню та 40000 корон посагу по шлюбі. Я відмовився від шлюбу з московкою Смольною.

 

Отець Смольний, родовитий гуцул, почував себе стовідсотковим москалем, заложив в с. Панівцях читальню ім. Качковського. Завдяки його впливу панівчани були запеклими москвофілами. В домі Смольного розговірною мовою була виключно московська і в такому дусі він виховував свої донечки. Своєю кацапською орієнтацією він багато шкоди приніс українцям протягом всього часу парохування в Панівцях, аж до приходу більшовиків в 1939 році.

 

Таким же запеклим кацапом був свояк Смольного Іллярій Данькевич. Відносився до селян з погордою, бридився їх. Про це знаю від мого діда Андрія, який був довгі роки головою Старшого Братства при церкві. Він розповідав про показовий випадок, що трапився в сім'ї Данькевича, донька якого виходила заміж за питомця о. Смольного, сина наших гуцулів, також завзятого кацапа.

 

На весілля приїхали родичі Смольного в народних гуцульських строях. По шлюбі Данькевичі не попросили своїх сватів-гуцулів до головного столу, а примістили їх в кухні між челяддю. Отець Глібовецький, парох села Глібічка, підносячи тост на честь молодят, сказав таке: "Дай Боже, щоб і вас, колись, як дочекаєтесь одружити свої діти, ваші свати прийняли в кухні". Після замішання, яке запанувало в салоні між гостями, Данькевичі попросили сватів-гуцулів до головного столу.

 

*     *     *

Другого дня по приїзді до Устя Гриць Ганкевич і я відвідали управителя Устецької народної школи, старенького Семена Гніцького. Він дуже зрадів нашій візиті вдячності за його працю, вкладену в нашу освіту і виховання, зі сльозами на очах згадав свого сина Осипа, абсольвента (випускника) Львівської політехніки, який помер в Устю на туберкульоз. Далі попровадив нас по своєму взірцевому, майже двоморґовому, садку коло школи і пасіці. Він їх культивував для заохочення нашого селянства до ушляхетненого садівництва і бджільництва. Справді, за його прикладом, устівчани почали розводити щепи сортових дерев та перейшли в пасічництві від вуликів – довбаних кругляків до рамкових.

 

Відтак Гриць Ганкевич і я зайшли до устецької кредитової кооперативи "Руський Народний Дім" – товариства з обмеженою 10 %-порукою і вписались в її члени. Так я став членом Устецької кредитівки, до створення якої причинився разом з учителем Василем Іватівим, бо за моєю намовою батько, брат Василь і дальші мої свояки стали її членами-засновниками.

 

Кредитова кооператива "Руський Народний Дім" за час свого існування в Устю Єпископському виказала гарні здобутки в ощадностевій і позичковій діяльностях, мала вже понад 400 членів, кредити в Краєвім Союзі Кредитовім у Львові, в Земельному банку та інших.

 

В часі заснування кооперативи я не міг в неї вписатись, бо австрійський закон не дозволяв гімназистам, навіть з вищих кляс, бути членами якої б то не було організації. Тепер ми з Грицем надолужили це. Записались також і до місцевої читальні "Просвіта". Гриць ще на літо обняв дириґентуру просвітянського хору замість вчителя Івана Гладяка, який виїхав на двомісячні учительські військові вправи.

 

На пробах хору та інших сходинах ми нав'язували знайомства з устецькими дівчатами, а було між ними багато красавиць. Місцеві хлопці були заздрісні і дивились кривим оком на наші загравання з устівчанками. Так, Гриць Ганкевич дістав від одного з них каменем з-за плота і мало не позбувся ока.

 

Були й заздрісні дівчата, на яких ми не звертали уваги, не романсували з ними. Дяківна – Петрунька Чубата – під впливом їмості, в якої бавила дітей, навчилась шити на машинці, вбралась в сукню, капелюх, мешти, закинула народний стрій, бо так, мовляв, вона найде собі лучшого чоловіка, і парадувала по Устю, як мадам. Співала вона в народному хорі і на одній з репетицій пообтинала стяжки з наших нових капелюхів, щоб чарувати.

 

Скоро про це дізналось ціле містечко. Поприбігали дяк з дячихою просити, щоб ми не робили ужиток з дівочої глупоти і хотіли відкупити нам нові капелюхи. Наші були тірольські, по 12 корон за штуку. Ми зрезиґнували, а в Чернівцях вставили нові стяжки. Дяківна більше на проби хору не ходила.

 

Під кінець липня 1909 року я рішив відвідати мого добродія, колишнього начальника пошти в Устю, Бріка, що тепер урядував в Ропчицях. В перенесенні його підвищили до 8-ї ранги.

 

Бріка я застав тільки з донечкою, бо дружина його після кесаревого розтину лежала в краківській лікарні. Мій приїзд до Бріків збігся з появою комісара дирекції пошт і телеграфів у Львові Поповича.

 

Він прибув розбирати скаргу підвладних Бріка на його з ними обходження. Строгий, педантичний Брік і в Устю, за моєї пам'яті, набив підпитого листоношу, можливо так він поступав і в Ропщицях.

 

На обіді Брік представив мене комісарові, як свого пупі ля (улюбленця), з підчеркненням, що я українець. Оповів, як він намовив мого батька-селянина післати мене вчитись до гімназії. При обіді розмовляли по-українськи з огляду на комісара, який закінчив слідство з корисним для Бріка висновком. За півтора року Брік став начальником пошти в Тарнові і дістав ще одну зірку на золотім ковнірі, а перед розвалом Австрії, при виході на емеритуру (пенсію), – ще третю.

 

За час мого побуту він мені натякнув, що готовий помогти в докінченні моїх студій, якби я одружився з його донечкою. Я збув це без відповіді. Донька Бріка була пристійна брюнетка. Знав я її довгі літа з Устя і пізніше ми переписувались по моїм від'їзді з Ропщиць. Виглядала на добру, тільки нервову, що, певно, дідичність (спадковість) по батькові. Польська школа і довкілля зробили з неї радше польку, ніж німку. Це пробивалось з її листів, доки тривала наша переписка. Працювала вона пізнійше на пошті в Кракові, коли я там вчився, але ми більше не спілкувались.

 

Після повернення з Ропщиць я ще тиждень побув в Устю, помагаючи дещо в кооперативі, заглядаючи до "Просвіти" і на проби хору. Я був запрошений на ферії до Мігучан професором Кобилянським і міг залишитись там аж до впису на університет.

 

Професор Кобилянський

В другій половині серпня 1909 р. вибрався я пішки до Вікна, а звідти потягом до Чернівців. В Мігучанах застав всю родину професора Кобилянського на місці і, як кожного року, якусь їх своячку – малярку Grafin von Ferro. Влітку вона жила у фільварочній хаті край саду і цілими днями малювала краєвиди Мігучан, а до Кобилянських заходила тільки на прохарчування.

 

Кобилянські мали в Мігучанах великий двірський дім, половину якого вони замешкували в часі вакацій (канікул), а другу займав посесор-шваб (німець з Швабії) з родиною. Дім стояв посеред просторого саду в недалекій віддалі від малого природного ставка з відпливом. Ми кожного дня купались та вилежувались в тіні розлогих дерев. Фільварочок Кобилянських був край села, а перед ним колосились поля, далі зеленіли підкарпатські ліси. Ідеальна відпочинкова зона.

 

Після полудня по моїм приїзді, я взявся до праці над чистописом латинсько-українського словника, а професор Кобилянський докінчував решта праці над ним. З Відня приходили аркуші до коректи, які ми звіряли з чистописом і виправляли друкарські помилки. Так працювали з ранку до смерку кожного дня.

 

В останніх днях серпня разом з родиною Кобилянських я переїхав до Чернівців та замешкав в гарній віллі професора на розі вулиць Фабричної і Польової. Він ходив на виклади до гімназії, а я сидів над коректами та чистописом. По приході з гімназії професор Кобилянський закурював собі після обіду люльку на метровім цибуху, а викуривши, сідав за бюрко (письмовий стіл) і вже працював безперервно до пізньої ночі. І так день за днем.

 

Була це дуже працьовита та ідеально добра людина. Прекрасний філолог, знав знаменито, поза рідною, мови: латинську, грецьку, німецьку, чеську, польську і румунську.

 

Приступив він також до праці над грецько-українським словником, але як далеко просунувся в його опрацюванні, мені не відомо. В подальших роках перед Першою світовою війною професор Кобилянський в переписці зі мною ніколи не згадував, чи докінчив він свою працю над грецько-українським словником.

 

Латинсько-український словник появився, як не помиляюсь, в 1912 році. В ньому висловив професор мені подяку за поміч в його довголітній праці.

 

З вибухом війни покликано професора Кобилянського як резервного старшину австрійської армії до чинної військової служби в ранзі поручника. В перших днях війни, в серпні 1914 року, призначено його комендантом на залізничній стації Снятин-Залуче і там я його стрінув в повороті з Коломиї. На прощання професор Кобилянський розцілувався зі мною і просив, щоб я зчаста писав до нього.

 

Та воєнні події бігли шаленим темпом, і в короткому часі, після нашої останньої зустрічі, пересунулись через Поділля і нашу Буковину московські полчища. Мій зв'язок з професором урвався раз на все. Як я чув від моїх гімназійних товаришів, професор Юліян Кобилянський помер за румунської окупації в 1922 році в Чернівцях. Всі його учні дуже за ним жалували, бо до всіх без різниці він був дуже добрий.

 

*     *     *

Повернувшись до Чернівців під кінець вересня, я записався на правничий факультет Чернівецького університету. Гриць Ганкевич також. Ми знайшли собі спільну кімнату в родичів нашого шкільного товариша Журика на Рорреrgassе, 4, а харчувались в того ж службовця нашої гімназії, що й минулого року.

 

По приїзді до Чернівців я написав до батька, щоб він привіз мої речі і дещо з харчів, а трохи відкладеної готівки я мав ще з гімназійних часів. За пару днів прибув мій батько з речами і харчами.

 

Почалось щоденне відвідування викладів. В перших днях викладові залі були переповнені студентами так, що для всіх слухачів не вистарчало місця. Але з кожним днем їх кількість маліла і врешті дійшло до того, що на виклади римського, німецького та церковного права приходило заледве по кілька студентів і лавки світили пусткою.

 

Я належав до сталих слухачів і заприязнився ще з двома такими німцем і жидом. Сідали ми на першу лавку. Таким чином, ми невдовзі мали честь особисто запізнатись з професорами, яким пізніше треба було складати іспити.

 

Крім правничих дисциплін, усі члени товариства "Січ" були словом зобов'язані записатись на виклади професора Ст. Смаль-Стоцького. Його заля ніколи не була порожньою. Я заходив часто, але не завжди.

 

Якось в Чернівцях стрінув я студента філозофського факультету і члена "Січі" Євгена Вацика, який спитав мене, чи я вже зголосив свій побут на поліції. Він запропонував йти разом зголошуватись, з тим, що будемо вимагати українських регістраційних карт. По дорозі до нас приєднався ще один січовик, Іван Назарик – мій товариш по матурі, далі ще один.

 

На поліції переважно служили наші хлопці, але в нижчих рангах. Черговий поліціянт-українець на нашу вимогу українських карт мельдункових (оголошення про прибуття), порадив звернутись до самого директора поліції, що ми й зробили.

 

Чернівецька міська поліція розміщалась неподалік від нашої гімназії, а директором її був румун Таранґупь. Пан гофрат (радник двору) вияснив у кожного з нас, зокрема, наші вимоги, причому він говорив тільки німецькою мовою, а ми відповідали тільки українською. Потім пригрозив: "Ви, молоді люди, будете потребувати хліба, я кожного з вас запишу до "чорної книги..." На це йому Вацик відповів, що ми не прийшли просити хліба, а на те, що просимо, маємо законне право.

 

І розмова скінчилась тим, що він дозволив нам замельдуватись на чистих картках українською мовою.

 

Наступного дня "Сzernowitzer Zeitung" і " Сzernowitzer Таgblatt" помістили статті про нас і про наші вимоги, як недоречні. А вже невдовзі за справу взялись проф. Ст. Смаль-Стоцький та барон Микола Василько, і з'явились ці картонки на трьох мовах: німецькій, українській і румунській.

 

Десь в другій половині жовтня 1909 року управа товариства "Січ" визначила загальні семестрові збори своїх членів. Директор поліції прислав на ці збори двох таємних агентів. Відкриваючи збори, голова уступаючої управи студент філозофського факультету Дяків це оприлюднив. Він оголосив перенесення зборів на територію університету. Всі ми опустили льокаль (приміщення) "Січі" і помарширували до університету. Агенти нас супроводжували тільки до брами, бо терен університету в Австро-Угорщині був недоступний для поліції без дозволу ректора.

 

Коло половини листопада 1909 року товариство "Січ" влаштувало своїми силами концерт в Неполоківцях. Поїхало туди близько 50 студентів-січовиків. На зворотній дорозі колега Вацик запропонував вимагати на стації україномовних білетів до Чернівців, а як таких не буде, то всідати без них.

 

Ми добре знали, що українських білетів нема, але вирішили провести цю акцію в підтримку руху за українські білети на залізниці, яку розпочав в Галичині студент Празької політехніки Бобикевич. Він відмовився платити за білет, бо кондуктор виписав його польською мовою. Бобикевича висадили з поїзда жандарми в Галичі. А що він не хотів йти пішки, залізничники привезли його до міської управи на тачках. Там він врешті дістав посвідку уплати українською мовою.

 

Вишикувавшись на стації Неполоківці перед білетною касою, ми один за другим просили білета до Чернівців, надрукованого по-українськи. Далі посідали в поїзд без білетів. Кондуктор хотів виставити один загальний квиток польською мовою, від якого ми відмовились, вимагаючи такого ж, але україномовного. Кондуктор зіронізував, що може ми маємо українські гроші, на що Вацик показав йому 20 корон, де був і український напис.

 

В Чернівцях нас вже чекали жандарми. Та вони лише переписали наші прізвища з університетських посвідчень і відпустили додому. Наступного дня ми всі переслали по пошті до Міністерства шляхів у Відні вартість білетів, заадресувавши перекази по-українськи. Свої перекази ми одержали назад з дописками: "Сіrillische Schrift unzulassg" (словянський шрифт недопустимий). Тоді повторно відправили перекази до Відня і нам вже їх не повертали.

 

Ця акція дістала негативний відгук в чернівецькій пресі, видавцями якої були жиди, але дала результати. До справи знову підключились наші посли до Сейму, проф. Ст. Смаль-Стоцький, барон Василько. Невдовзі з'явились тримовні білети, де фігурувала українська мова, а також українські повідомлення і написи на стаціях. Скористали при цьому і румуни, бо ідентичні заходи було зроблено щодо їхньої мови в румунських округах.

 

Розділ 4. На університетських студіях

Під час першого семестру мого навчання на Чернівецькому університеті я не тільки не пропускав жодної лекції, але від початку почав приготовлятись до семестрального іспиту, щоб запевнити собі звільнення від оплат. Для цього треба було здати не менше як 10 колоніальних годин з добрими або хоча б задовільними оцінками. Не опускав я і рефератів в товаристві "Січ", а також разом з Грицем Ганкевичем записався до школи танців жида Філеса.

 

Спочатку наука танців відбувалась осібно для хлопців і дівчат, а через кілька тижнів ми вже спільно танцювали. Там ми познайомились з двома студентками-тезками. Оля Найда була дочкою радника магістрату і найгарнішою дівчиною в Чернівцях, а Оля Грушка – майбутня вчителька – була дочкою хіміка з фармацевтичного факультету Чернівецького університету. З нею по виїзді з Чернівців був я в сталій переписці, що обірвалась в часи війни.

 

Філес вчив нас сучасних і народних танців. Найбільше похвал збирав Гриць Ганкевич за коломийку, головно за присяди та жабку. Під кінець курсів Філес влаштував забаву на вищу скалю (вищий рівень). Щотижня уряджували забави родичі панночок, які відвідували школу танців і запрошували нас до себе. Веселе було тоді наше студентське життя.

 

В часі карнавалу 1910 року академічне товариство "Січ" урядило гучні вечорниці, на які прибула молодь не тільки з Буковини, але й з сусідніх повітів Галичини. До кадрилі стало двісті пар. Вечорниці випали для "Січі" дуже вдало з фінансового боку. З таких доходів вона покривала адміністративні витрати протягом року, бо членські внески були дуже скромні і їх не вистарчало.

 

Я здав колоквіальні іспити з римського права в професора Ерліха і з історії німецького права в професора Коґлера з відзначенням.

 

Перший семестр вдалось протриматись з ощадностей, які зберіг з гімназійних часів, але на другий семестр їх забракло. До батька мені ніяково було звертатись о поміч, бо він мене хотів бачити священиком, а я не послухав його. Залишалось одне – вернутись в село і там приготовлятись до іспиту.

 

Крім того, в мене визріло бажання перевестися на Львівський університет, хоча я не знав польської мови. Мені імпонували гали­чани, дивувало неприхильне до них ставлення буковинців, як до майбутніх конкурентів щодо посад, в той час, коли до жидів, німців, поляків, румунів такого відношення нетерпимості не було.

 

В кінці березня 1910 року я покинув Чернівці і вже тільки в переїздах заглядав туди, щоб зустрітись з товаришами і своєю симпатією. Та це було не частіше, ніж раз-два на рік.

 

Я звернувся до Академічної Громади, щоби хтось з її членів поладнав на університеті формальності з моїм перенесенням на Львівський університет. Цим займались деякі студенти за невеличку (3,5 корони за півріччя) оплату, себто навіть не за п'ятину ко­штів подорожей до Львова, і назад.

 

  

Батько дав мені комірчину, яку перероблено на кімнатку для моїх занять, де я почав готуватись до першого державного правничого іспиту. Вдень я вчився, а вечорами ходив до "Просвіти" і кооперативи. Мав я і в Устю лекцію – вчив свого товариша з гімназії та університету Гершка Берґмана української мови, а двох жидків – німецької. Заробляв я тими лекціями 15 корон місячно на дрібні видатки.

 

Приготування до першого правничого іспиту в польській мові було для мене в початках дуже обтяжливим, але я переміг всі труднощі, проробив кілька разів римське і канонічне право, історію давнього німецького права та історію державного устрою Австро-Угорщини. Добре підготовлений, я вніс прохання о допущення мене до іспиту.

 

Коли я повернувся до Устя, то місцева кооператива вже мала концесію на роздрібний продаж алкоголю, хоч шановані в Устю господарі, головно ті, що належали до "Братства Тверезості", були проти поширення пияцтва поміж населенням, в чому я з ними був повністю згідний. Та централя кооператив у Львові дораджувала провадити цей інтерес, а також старатись о ліцензію на продаж тютюнових виробів, штемплів, векселевих бланкет і поштових значків (марки). Але концесію на продаж тютюнових виробів не вдалось виєднати, бо вона була привілеєм жидів і поляків.

 

Так само справа виглядала з приміщенням для кооперативної корчми. Місця не бракувало, але жидівський кагал (община) під проводом Рубіна Фаслера та Іцка Шарфштайна (оба шинкарі) постановив не допустити появи нашого, ґоївського (нежидівського) шинку. Мав, правда, відпонідний будинок Степан Гайманович – управитель школи в Михалкові, але він заломив 200 корон місячного чиншу (оплата за приміщення), на що не погодилась кооператива.

 

Не було іншого виходу, як збудувати власний дім, тільки і тут справа впиралась у відсутність парцелі (місце під забудову). Парцеля була, але жидівська, і кагал заборонив опікунові малих власників продати її кооперативі, хоч з ним вже домоглись згоди і установили ціну в 750 корон.

 

Я тоді заявив управі кооперативи, що постараюсь купити цю парцелю, напустивши жида на жида, і одержав повновластя від кооперативи. Далі помістив оголошення в "Сzernowitzer Tagblatt", що потребую посередника для проведення однієї трансакції.

 

Зголосилась до мене ціла десятка жидівських посередників, але тільки один згодився взятись до справи за 200 корон. Моя ідея полягала в тому, що він мав перед жидами Устя заграти роль кошерного (згідно з Талмудом не вживати свинини) різника, який змушений забратись з Чернівців через конкуренцію, тут хоче поселитись, якщо знайде дім або місце під нього. Місцеві жиди відразу вивели його на Шарфштайна і вони домовились за ту ж саму ціну.

 

Тепер треба було убезпечитись від можливого обману посередника. Я попередньо домовився з нотаріусом Павлюком, щоб контракт купівлі-продажу між мною, як представником кооперативи, і посередником був підписаний скоріше, ніж договір між ним і Шарфштайном, бо посередник може нас надути. Залишивши Павлюкові гроші за парцелю і за посередництво, я поставив свій підпис на контракті. При підписанні його жидами я не був, щоб не викликати підозри.

 

В означеному дні я очікував повороту жидів з Мельниці, попиваючи вино з громадським секретарем Лотоцьким в ресторані Літмана Айзенберґа, в сусідстві парцелі. Коло першої години заїхали чернівецький посередник з Шльомою Шарфштайном на парцелю, щоб перебрати посідання. На площу збіглось багато жидів і я з Лотоцьким пішли довідатись, що сталось.

 

Устецьке жидівство нарікало, що зайда купив парцелю, а їм і так не світло. Шарфштайн водив довкола парцелі посередника, передаючи посідання, а я за ними, – інкогніто перебираючи посідання. Доречна була тут присутність поляка Лотоцького, потенційного свідка моєї присутності на місці.

 

Щойно за кілька місяців жиди довідались, хто саме купив парцелю. Нарешті кооператива могла приступити до будови власної мурованої домівки.

 

Устецьким жидам трудно було повірити, що ґої їх зуміли перехитрити. Вони почували себе дуже певно в Устю, бо міська управа була повністю в їх руках. Правда, до міської громадської Ради входило і кілька наших, та й наш був війтом, але це все були жидівські Івани, які з їхніх шинків не виходили. За моєї пам'яті таким був Завальницький, а по його смерті – Іван Підлубний. Десь під кінець року мали відбутись вибори нової управи.

 

Активісти "Просвіти" і кооперативи вирішили добре підготуватись до наступних виборів, щоб усунути жидівську кліку і наших хрунів з управи. Не було певності чи справа вдасться, бо при голосуванні годі буде ствердити, хто з селян піде з жидами, а хто з нами.

 

На кожних таких нарадах я запевняв, що при добрій підготовці успіх забезпечений. Муситься вибрати комітет, який би цією справою зайнявся. А в часі самих виборів наші мужі довір'я мають слідкувати, щоб не було шахрайства. Заодно будуть бачити, хто є з нами, а хто – з жидами.

 

Вибрано комітет, який зайнявся перевіркою виборчих листків (списки). Було внесено до староства понад 300 домагань, щоб викинути з списків неуправнених до виборів та небіжчиків і вписати пропущених. Староста узгляднив наші домагання, бо ним був Маковецький.

 

Я закупив в Чернівцях гектографічну масу для виготовлення карток голосування. Для кожного кола виборів мав бути інший колір карток і це трималось в тайні до дня виборів. Жидівські прихильники з-поміж селянства були заскочені. Частина з них відмовилась від участі в голосуванні, чим дала доказ своєї спілки з жидами і поляками.

 

Ми виграли два виборчі кола, а третє коло управнених до голосування приступило до нього щойно наостанку. Було їх одинадцять. Наслідки виборів вирішив голос графа Баворовського на користь жидів, в чиїх руках опинилось перше коло управи.

 

Три четверті радних були українці, але вибори на селі проводили жиди. Вони ігнорували засідання новоствореної управи, де мала бути вибрана містечкова старшина. Після відходу Маковецького на емеритуру(пенсію), його наступник д-р Фрідріх протягнув справу аж до 1911 року, себто до виїзду Фаслера з Устя. Тоді жиди-радні прийшли на засідання управи, але своїх кандидатів не висували і на наступні засідання не приходили аж до вибуху Першої світової війни.

 

Вояж по виборчій окрузі Окуневського

В 1910 році пізнав я посла до Австрійського парляменту з 58 виборчої округи, д-ра Теофіля Окуневського. Він заїхав до о. декана Ганкевича і попросив, щоб я йому товаришував по селах його округи, де він має звітувати перед виборцями за пророблену працю Українським Парляментським Клубом та його власну в нім роботу.

 

Восени 1910 року він скликав посольські віча в громадах Устя, Горошової, Мельниці, Іваня Пустого, Колодрібки, Пилипча. Ці посольські звітування відбувались по льокалях "Просвіти". Я всюди секретарював та писав звідомлення до "Діла".

 

Невеликими досягненнями міг похвалитись д-р Окуневський, бо всім було відомо, що в Австрійському парляменті "Коlо Роlskіе" робило нашому Парляментському Клубові різні перешкоди, а з поляками австрійський уряд числився. По австрійських міністерствах поляків було багато і вони вели проти українців неперебірливу роботу, щоб представити нас в найгіршому світлі. Найчастіше українців представляли, як поголівних москвофілів, а самі останніх попирали на кожному кроці (згідно рішення «ново-словянського» Конгресу в Празі 1908 р. між москалями і поляками була домовленість щодо знищення українського національного табору). Без згоди Польського кола Австрійський парлямент не міг вирішити якоїсь справи на користь українців в Східній Галичині. І так було до самого розвалу Австрії в 1918 році.

 

На літо 1911 року були призначені вибори до нового Австрійського парляменту. Цим разом Народний Комітет у Львові заключив угоду з галицькими москвофілами. Кандидатом на посла від більшості по нашому округу залишався д-р Т. Окуневський, а від меншості мав бути отець Смольний, парох с. Панівці.

 

Все свідоме селянство було невдоволене таким кандидатом і згори не передбачувало йому успіхів на виборах. Отець Смольний не уряджував передвиборчих віч в громадах Мельниччини, думаю тому, що свідоме селянство його б висвистало і прогнало, як затятого москаля. В тих громадах, де сиділи священики-кацапи, то й не перебував, бо вони за нього вели агітацію. Такими сподвижниками москвофіла Смольного були: о. Целевич в Дзинячці, о. Курилович – в Волківцях, о. Литвинович – в Кудринцях, о. Алеськевич – в Ніврі, о. Устіянович – в Пилипчу, о. Соневицький – в Іваню Пустім та інші.

 

Адвокат Окуневський розпочав свою передвиборчу акцію під кінець травня 1911 року від великого села Шупарки, де парохом був завзятущий кацап о. Величковський. Під його впливом село представляло собою твердиню не до здобуття. Окуневський приїхав в супроводі екс-судді Сабата та селянина-радикала Дмитра Ткача. Селяни, нацьковані Величковським, змусили д-ра Окуневського покинути Шупарку.

 

Окуневський вернув до Устя і в домі о. Ганкевича заанґажував нас молодших до справи, що не вдавалась старшому поколінню. Крім мене, на підбій Шупарки відправились правники: д-р Володимир Левицький і студент права Осип Капустинський.

 

Приїхали ми вранці до Шупарки і загостили в Паладійчука – єдиного на селі свідомого українця, син якого навчався у Вчительському Семинарі. Ми його поінформували про невдалу спробу проведення віча послом Окуневським і попросили вистаратись у війта дозвіл на зібрання у громадській залі, бо на віче під голим небом треба було мати дозвіл Староства.

 

Паладійчук пообіцяв вистаратись о дозвіл у війта, з яким він був в добрих стосунках. Порадив нам визначити час по вечірні та не висовуватись з його дому, щоб Величковський не довідався про віче, бо він не випустить парафіян з церкви до ранку.

 

Ми послухались порад Паладійчука і цілий день просиділи в його хаті, а вечором він повідомив нас, що є заля і люди масово пішли на віче. З'явився о. Величковський, і сам, без президії, розпочав віче з пересторогами, залякуваннями селян на наш рахунок. Називав нас чортами, які хочуть розсварити їх між собою і вмовити селянам, що вони нібито українці, а вони є "русскі".

 

Після нього виступив д-р Левицький і аргументовано почав збивати всі твердження священика. Різницю між російською та українською мовами він ілюстрував зачитуванням москвофільських брошурок і газет "Подкарпатская Русь", "Галичанин" в московській мові. Селяни задавали питання і балачка затягнулась до пізньої ночі. Прощаючись з місцевими виборцями, ми відчували зміну в їх ставленні і сподівались, що о. Смольний не здобуде тут всіх голосів на виборах. Так воно і вийшло. Лише половина селян голосувала за священика-москвофіла.

 

За якийсь час після виборів я зустрів о. Величковського в жидівській крамниці. Він почав нарікати, що ми внесли заколот серед його парафіян – прозрілі сваряться з москвофілами. Я відповів йому, що дивуюся, як він, такий освічений чоловік, може так помилятися в своїй національній приналежності. Колись він змінить переконання.

 

Фактично так і сталося, але прозріння о. Величковського і його послідовників в Шупарці відбулось завдяки постоям московського війська на нашій землі в 1915 році. За польської окупації це село належало до найсвідоміших в Борщівщині. Селяни Шупарки перші в повіті поставили пам'ятник полеглим за волю України.

 

Після віча в Шупарці, я з Капустинським, Ткачем, часом з екс-суддею Сабатом об'їхали всі села Мельниччини і всюди проводили передвиборні збори, віча за дорученням д-ра Окуневського, часто під голим небом та без дозволу старостинської влади.

 

Ми також не допустили до проведення віч польського кандидата, судді Каліщака в Кудринцях і в Устю Єпископському

 

І все нам проходило спокійно, за винятком Панівців, що були сталою резиденцією о. Смольного, тодішнього кандидата до парляменту на основі договору між нашим і москвофільським комітетами у Львові.

 

В Панівцях був лише один свідомий українець – селянин Гладиш, який мав повідомити селян про збірку на його обійстю під голим небом.

 

Коли ми в тому ж складі прибули в село, то, проїжджаючи читальню ім. Качковського, побачили, що тут повно селян вже напідпитку і ще продовжують заливатись горілкою і пивом.

 

Перспектива мати справу з розбурханою, п'яною юрбою нас мало тішила. Гладиш сказав, що о. Смольний вирішив не допустити до віча, тому-то споює селян та ще запросив студента лісництва Куриловича, щоб той очолив товпу.

 

У цій ситуації Гладиш не радив провадити віча, але ми вдали, що не переймаємось, бо якось воно буде.

 

На просторому подвір'ї поставили лавки і стіл для президії га очікували прибуття селян. Вони прибули з колами і дрючками, співаючи "Боже, царя храни!". Далі почались непристойні викрики на нашу адресу. Суддя Сабат вискочив на стіл президії, і витягнувши револьвер, заповів, що буде стріляти, як хтось почне на нас нападати, та почав свій виступ. Юрба втихомирилась, заспокоївся і її провідник Курилович. Після Сабата говорили Ткач, Капустинський і я.

 

Віче закінчилось спокійно і на від'їзді нас проводжали разом з Гладишем кілька десятків селян. Від Гладиша ми довідались, що о. Смольний виїхав з Пановець на "гроби-поминки" до Вільховець, щоб виглядати непричетним до нашого побиття, якби воно сталось.

 

Ми вирішили їхати до Вільховець, куди з'їхались священики-москвофіли з цілої Мельниччини і там влаштувати віче. По дорозі заїхали до Кудринець, а там суддя Каліщак зібрав віче в жидівській корчмі.

 

Вирішили підключитись і заїхали до корчми. По якомусь часі очікування жид-корчмар оголосив, що Каліщак відбув чорним ходом, дізнавшись про нашу присутність. Тоді Сабат оголосив, що відкриває віче за дорученням посла Окуневського і запропонував обрати президію, до якої вибрали його ж на голову, а мене – на секретаря. Після виступів Сабата і Ткача селяни заявили, що будуть голосувати за Окуневського.

 

З Кудринець ми попрямували до Вільховець, де заїхали на приходство о. Кушика. Там застали вже кількох священиків-москвофілів, між ними і о. Смольного. Вони очікували повернення решти парохів, щоб після праці підкріпитись доброю вечерею, яку приготувала донька Кушика. Син її був нашим гімназійним товаришем, пізніше став професором Академічної Гімназії у Львові. Вони не розділяли москвофільства о. Кушика.

 

З'їхались тоді майже всі священики-москвофіли Мельниччини, бо мав відбутись їх "соборчик", але, дізнавшись про наш приїзд, зрезигнували (відмова) з вечері і від'їхали додому. Кушик навіть не показався.

 

Після вечері ми післали в село гінців, щоб скликали селян на віче коло церкви. Вже смерком зібралось коло церкви вільховецьке селянство. Промову виголосив лише д-р Сабат, а ми не забирали голосу з огляду на ніч.

 

Коли ми нарешті добрались до Устя, то на Ринку застали багато устецьких селян, які розказали, що польський кандидат, суддя Каліщак, заповів на другий день віче. Ми приєднались до них і завели балачки про вибори. Селяни висловились за Т. Окуневського, але були невдоволені домовленістю нашого Комітету у Львові висунути о. Смольного від меншості.

 

Під час виборів д-р Окуневський був вибраний за першим туром, а між Смольним і Каліщаком дійшло до перевиборів, і виграв вшехполяк Каліщак в майже чисто українській виборчій окрузі. Отець Смольний, на мою думку, програв вибори тільки з тої причини, що, маючи батьків-гуцулів, уявляв себе не русином, а "настоящим" москалем.