Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 2. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 10 лют. 2014 р., 12:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 лют. 2014 р., 07:39 ]

Розділ 2. В ЧЕРНІВЦЯХ

 

Никифор чи Кифа Джулеба, ще парубком перенісся до Чернівців, там оженився з власницею двох домиків при вулиці Броварняній, працював робітником на тартаку і тримав учнів на станції. Так пробивався вперед та жив краще, ніж в Устю. В Джулеби ми застали кількох наших селян з синами: Малицького з Бабинець, Малицького з Вільхівця, Драчинського з Пилипча та Афініса з Горошової. Були це вже гімназисти, за винятком синка Малицького.

 

Джулеби погодились прийняти мене з місячною оплатою в 14 корон і розмістили в кімнатці, де нас всіх було шестеро. Умеблювання кімнати зроблено з дощок: це – прича під стіною, на ній сінники з соломою, лавочка, стіл, на якому світила нафтова лямпа величини т. зв. "вісімки". Такий був тодішній комфорт для науки.

 

Другого дня після приїзду запровадив мене батько до народної школи на розі Броварняної і Семигородської, директора якої – Фляша – він знав особисто, бо той часом приїздив до Устя на ферії, а потім батько відвозив його до Чернівців.

 

Фляш перепитав мене та записав до 3-ї кляси, пообіцявши при успішному навчанні серед року перевести до 4-ї. По році зможу здавати до гімназії.

 

Господарем моєї кляси був Ґустав Ґайб, який поділив нас відповідно до віросповідань. Вчитель Шельтес повів українців-католиків до церкви при вулиці Руській, де відправляв наш катехит Атаназій Левинський. Шельтес, хоча й німець, добре знав українську мову, викладав її по дві години на тиждень. Релігії нас вчив молодий священик о. Добротвір.

 

Ґайб відносився до мене дуже прихильно і часто ставив за взірець іншим дітям за старанність і добрі оцінки. Невдовзі мене перевели до 4-ї кляси, господарем якої був Норберт Гальперн. Він задав мені переробити матеріал, вже опрацьований його учнями, що я і зробив. З початком травня Гальперн проголосив, що буде підготовляти бажаючих вступити до гімназії чи реальної школи.

 

В кінці шкільного року я одержав дуже добре свідоцтво з заміткою зголосити свій перехід до середньої школи. Батькові, що приїхав за мною, я сказав, що для певності попрацюю ще над матеріалом, який буду здавати при вступі до гімназії протягом літа, а вже по феріях нехай зголосить мене до іспиту. І так ціле літо по кілька годин денно я готувався до нього.

 

В кінці літа знову вступили до нас Бойчуки, щоб їхати до Чернівців. Авксентій перепав в першій клясі і мусів репетувати (повторяти рік навчання). Ми поїхали до Чернівців і подались до 2-ї державної гімназії, бо в 1-й не було місця.

 

Друга державна гімназія – утраквістична (двомовна). Були в ній німецький і український відділи. В німецькому відділі "А" склад учнів мішаний – німці, жиди, поляки, румуни та українці. З українців, переважно діти наших москвофілів, які здебільшого навіть не ходили на години української мови.

 

В українських відділах були виключно українці, може декілька поляків. Крім української мови, латини і релігії, всі предмети викладались німецькою мовою. Професорський склад до 1905 року теж був мішаний – українці, німці, жиди, поляки та румуни, а пізніше – тільки українці, жиди і німець-ґерманіст.

 

Друга державна гімназія містилась недалеко від першої – на "Шульґассе", в старій касарняній брудері (старій казармі), а директором її був німець Фавстман. В гімназії виявилось, що, крім іспиту з німецької та математики, прийдеться здавати ще іспит з української мови, на що я не був приготований.

 

Другого дня зібралось в іспитовій залі понад 70 хлопців, переважно сільських, навіть в народних строях. Перед полуднем був писемний іспит, а пополудні – усний. Екзаменував професор Юліян Кобилянський з української мови, Іван Тірон – з німецької і Микола Ісопенко – з математики.

 

Мовний іспит складався з диктанту і аналізу звичайного речення, а математичний – з розгляду чотирьох арифметичних дій.

 

Пополудні зголосилась вся дітвора до усного іспиту. Зачитали три прізвища, в тім числі і моє. Я думав, що нас не допускають до усного іспиту, а виявилось, що увільняють від нього на підставі результатів письмового.

 

Дуже втішений, я пішов разом з батьком закупляти шкільне приладдя і книжки до жидівської книгарні на Rathausstrasse. Від'їжджаючи, батько лишив мені 2 корони на видатки, і обіцяв за два місяці навідатись з грошима на шкільну оплату.

 

Я залишився на станції далі у Джулебів з тими ж самими хлопцями, в задушливій, переповненій кімнатці, і з твердою постановою вчитись так, щоб батько не мусів за мене платити. Вдень, особливо зимою, годі було підготовлятись до лекцій через гамір моїх співмешканців. Вставав я близько 3-ї години над раном, коли всі твердо спали, і вчився.

 

Десь в половині шкільного року Джулеби перенесли мене до другого домика. Кімнатка, в якій мешкали старші учні Осипи Малицький і Драчинський, Вікентій Ісаєвич, не була більшою, але спокійнішою. Мої старання і надії виправдали себе я був звільнений від оплати з першого року навчання до матури (екзамен на атестат зрілості).

 

В Чернівцях тоді було три державні клясичні гімназії з 8-літнім навчанням, де більшість предметів викладалась німецькою мовою; з відділами, де заняття частинно велись мовою місцевого населення: в 2-й гімназії – це була українська, а в 3-й – румунська.

 

В клясичних гімназіях головну увагу приділяли грецькій і латинській мовам, вивчення яких було складним і не всім давалось, через що багато учнів покидало гімназію.

 

Частина учнів переходила після 4-ї кляси до Вчительського Семинару або до середньої сільськогосподарської чи промислової школи.

 

Другу державну гімназію було відкрито на домагання буковинських українців, а причинились до цього здобутку професор Черні нецького університету ім. Франца Йосифа І, д-р Степан Смаль-Стоцький та барон Микола Василько, що були тоді найбільш активнима політичними провідниками серед них. Крім Смаль-Стоцького, в університеті було багато професорів-українців, бо там були українські мовні і теологічні катедри, але засідало в них багато москвофілів. Гімназисти – здебільшого українці і румуни – мали рідну мову обов'язковим предметом і здавали з неї іспит. Це саме було в Державному Вчительському Семинарі.

 

В Чернівцях були дві середні школи виключно для дівчат, бо перед Першою світовою війною вони могли вчитись тільки як приватиски, з тим, що в 8-й клясі були лише вільними слухачками, і до матури засідали разом з хлопцями. Були і хлопці-приватисти, переважно синки багатих людей. Дещо пізніше товариство "Рідна Школа" відкрило приватну Українську клясичну гімназію, де дівчата становили більшість.

 

Від осені 1907 року крайова шкільна кураторія видала розпорядження, що в українських клясах можуть викладати тільки вчителі-українці і жиди, а німці – лише німецьку мову в старших класах. Такі зміни вибороли самі ученики-українці, погрожуючи бойкотом лекцій німецьких професорів за їх негативне ставлення до учнів-українців. На їх вимогу крайовий інспектор середніх шкіл Тумліч переслухав учнів старших клясів і дав цей наказ.

 

Від сьомої кляси ми мали вже тільки професорів-українців, жидів, навіть викладач німецької мови – німець з Коломиї Петро Крістоф – вільно володів українською мовою.

 

Більшість професорів-українців нашої гімназії добре ставились до своїх учнів. Найбільше опікувались нами оба гімназійні катехити, як ґреко-католицький о. Атанас Левинський, так і православний – отець Семака.

 

За весь час мого перебування в гімназії я вчився добре, а в 2, 7, 8-й клясах належав до найкращих. Міг би і в інших клясах так вчитись, але від 3-ї кляси почавши, давав лекції, щоб заробити гроші на дрібні видатки. Перші два роки діставав всього по 10 корон місячно, а з 5-ї кляси моє матеріальне становище значно поліпшилось.

 

Спершу професор Кобилянський доручив мені давати лекції дітям радника державних залізниць, інженера Василькевича, за 80 корон місячно. Я мав ці лекції протягом 3-х років, до перенесення інженера у Станіславів. Крім того, я робив для професора Кобилянського чистопис латинсько-українського словника і він платив мені за це від 30 до 60 корон на місяць.

 

Латинсько-український словник професора Юліяна Кобилянського друкувався у Відні коштом Міністерства освіти і віросповідань і мав близько 900 сторінок друку наукової вісімки.

 

Спочатку словник мав бути трьохмовний, себто латино-німецько-український. Коли в 1906 році він був вже готовий до друку, міністерство наказало обмежити словник до латинської і української мов. Професор зміг значно розширити словник, і це все зайняло чотири роки праці.

 

Юліян Кобилянський приступив до переробки словника. Перші чотири роки я робив чистопис друку, а, крім того, почавши від моєї сьомої кляси, разом з професором по 4-5 разів провадив коректу друку.

 

Працювали ми не лише в Чернівцях, але й під час вакацій, виїжджаючи в Мігучани поблизу Серета. Сестра професора – письменниця Ольга Кобилянська – мала свій невеличкий маєток в сусідньому селі Димці, де перебувала під час ферій. Я з професором не раз відвідував її. Кобилянські не господарювали на своїх маєтках, а здавали в піднайми німцям-кольоністам.

 

Гриць Ганкевич

В тому самому році, що і я, вступив до гімназії син пароха з Устя, Гриць Ганкевич. На 4 роки молодший від мене, Гриць ходив до народної школи, маючи домашню інструкторку – вчительку Галяревич. Далі він перейшов до 4-ї кляси народної школи в Чернівцях і затим до гімназії, де був серед найкращих учнів з перших до останніх років навчання. В Чернівцях він ще вчився співу і грі на скрипці. Добре робив одне і друге.

 

З Грицем Ганкевичем запізнався я щойно в часі літніх ферій 1903 року, Хоча ми вчились в одній і тій же клясі весь гімназійний період. Він сидів на перших лавках між синами священиків та інших визначних наших людей і з ними приятелював. Селянські і міщанські діти були розміщені в подальших лавках і творили своє осібне кільце під час перерви.

 

Гриць мешкав від свого приїзду до Чернівців аж до закінчення 5-ї гімназійної кляси у якоїсь вдови, п. Доскоч, при вулиці Руській, Разом з ним мешкали сини о. Дольницького з Зозулинець – відомого москвофіла. Вони вчились на німецькому "А" відділі нашої гімназії і на уроки української мови не ходили, щоб не набиратись українства. Коли ми були в другій гімназійній клясі, найстарший з синів о. Дольницького намовив Гриця та інших товаришів по станції в п. Доскоч заприсягнути на вірність російському царю. Хтось доніс директорові гімназії Козакові і учня Дольницького було виключено з гімназії та позбавлено права вчитись в усіх гімназіях Австрії.

 

В час літніх і святочних ферій в Устю ми не спілкувались зГанкевичем, бо він до мене не заходив, я ж не мав відваги самому зайти до нього. Кожного мого приїзду до Устя, Бріки, яким я завдячую тим, що батько згодився післати мене на навчання в Чернівці, зразу ж присилали листоношу за мною. Вони раділи моїм успіхам в науці, гостили мене як рідну дитину та просили, щоб я щодня їх відвідував. Так було з року в рік до їх перенесення на працю в Ропчиці коло Ряшева в 1907 році.

 

Під час літніх ферій 1903 року зайшов до нас устецький дяк Чубатий та запросив мене до Ганкевичів в гості на прохання отця-декана. Я вибрався до них зі страхом, чи зумію відповідно вести себе, бо до того не бував у священиків, яких селянство наше дуже поважало.

 

У Ганкевичів я застав чисельне товариство, бо на ферії з'їхались не тільки три його сини: д-р Іван Ганкевич – адвокатський помічник, Павло Ганкевич – студент ветеринарії у Відні, мій товариш Гриць, але й брати деканової: майор австрійської армії – Січинський, радник домен і голова Товариства Взаємних Забезпечень "Дністер" – Юліян Січинський, дві сестри деканової, парох Горошової – о. Олександр Капустинський з родиною, парох Пилипча – о. Герасимович, управитель школи – Семен Ґніцький і ще хтось.

 

Я був неабияк збентежений, але скоро опанувався. Всі почали мене вітати з закінченням другої кляси в числі кращих учнів, а після надвечірку Капустинські забрали нас з Грицем до себе, де ми задержались до пізньої ночі. Так я вперше запізнався з родинами наших священиків і почав в них бувати.

 

По сецесії (демонстративний вихід в знак протесту) студенти з Львівського університету 1901-1902 рр. записались на Чернівецький університет (дві сотні сецесіоністів). Заснували вони своє окреме академічне товариство, яке ще в тому ж році злилось з буковинським академічним товариством "Союз", що діяло з перших років утворення Чернівецького університету. Об'єднання українських студентів прибрало назву "Січ".

 

Та дуже скоро почались тертя між буковинцями і галичанами, внаслідок чого буковинці відновили свій "Союз". Буковинці як крайні австрійські патріоти уважали галичан за революціонерів і бачили в них майбутніх конкурентів в праці, хоча всі посади були твердо окуповані німцями. Але проти німецького урядництва нарікань не було.

 

Частина перших українських матурантів 2-ї державної гімназії заснувала при Чернівецькому університеті українське буршівське товариство "Запорож'є", кілька літ по тому ще одне – "Чорномор'є". У Чернівецькому університеті було і кільканадцять студентів-москвофілів, об'єднаних в академічному товаристві "Карпати", де добре годились між собою буковинці з галичанами на пункті любові до "матушкі-Рассєї".

 

*     *     *

Від початку другої гімназійної кляси я перейшов на мешкання до радника Чернівецького магістрату – Івана Харжевського, котрий мав в Чернівцях три партерові доми і 16 га землі за містом. При домі на Рlurgassе, в якому мешкала родина Харжевських, був великий магазин (склад) на сіно в піднаймі жидів, що доставляли для всього чернівецького гарнізону сіно і солому.

 

Харжевський вважався заможним чоловіком. Походив він з селянської родини із Залісся над Збручем. Мав незакінчену гімназійну освіту і в той час, як я замешкав у нього, працював канцелярійним радником. Любив спів і музику, і не було дня, щоб не співав басом, акомпануючи собі на гітарі, українських і московських пісень. Начитаний, інтелігентний і добрий чоловік, він часом любив собі над міру випити.

 

Радник Харжевський був з переконання москвофілом, і намагався мене і Бойчука навернути до цього. Мій свояк Бойчук і перед тим був під впливом кацапа – пароха Іваня Пустого Соневицького. Як тринадцятилітній сільський хлопець, Авксентій не розумівся на москвофільстві, але на питання Харжевського відповідав, Що він є "русскій". Я ж збував це питання мовчанкою.

 

Своїх чотирьох синів і трьох дочок, овдовівши, виховував сам і в тому ж дусі, що нас, але вони москвофільством не інтересувались, а були вихованцями німецької школи. Розмовною мовою в домі була українська мова. Хоч для дітей він тримав сталого інструктора в домі, та вони не хотіли вчитись і жоден з них не скінчив середньої школи.

 

Станція моя в Харжевського була вигідна під кожним оглядом. Простора і світла кімната для нас двох, плюс добре харчування. Єдиною невигодою протягом двох років була значна віддаль до гімназії – кілька кільометрів. Та в 1904 році наша гімназія перенеслась до нового будинку, що був віддалений на кільканадцять хвилин ходу від дому радника.

 

Мешкаючи разом з Бойчуком, я намагався його переконати, що він не є "русскій", і нарешті це мені вдалося зробити в 4-й клясі. Я втягнув його в таємний студентський гурток, заснований під впливом студентів-сецесіоністів з Львівського університету. Про цей гурток при гімназії знав тільки наш катехит о. Левинський. Опікуном гуртка був дуже енергійний студент університету, якого я ще зустрічав 40 років по тому в Відні, де він був перекладачем в таборі для іноземних робітників. Наш гурток числив кількадесятків учнів з 4-7 клясів українських відділів, крім Бойчука, що був на німецькому відділі.

 

Сходились ми раз на два тижні в льокалі академічного товариства "Січ" при вулиці Руській, переважно в суботу вечером. Відбувались відчити і реферати на політичні, історичні і літературні теми, які здебільшого читали хлопці з "Січі". При гуртку була власна бібліотека, гуртківці теж могли користати з цієї великої бібліотеки.

 

В 1905 році студент університету Огроднік і вчитель Безпалко, пізніше міністр УНР, почали ширити між нашою гімназійною молодцю соціялізм і ця їх киринна (підривна) робота довела до того, що з гуртка виступили майже всі члени, крім мене, Бойчука, Івана Єнджейовського і Семена Тодорюка. В такому складі гурток вдержався аж до нашої матури.

 

Ті, що вийшли з нашого, вступили до таємного гуртка гімназійної молоді при соціалістичній партії, в якій домінували жиди.

 

Про киринну роботу соціялістів серед нашої молоді ми повідомили о. катехита Левинського, і він через деякий час виступив на екзотах (загальнодоступні лекції-диспути) з лекцією про соціялізм, чим викликав нападки соціалістів в пресі. На тлі соціялізму і в нашій гімназії повстали серед учнів непорозуміння, ворогування, які тривали доти, доки не розпався соціялістичний гурток.

 

Між Грицем Ганкевичем і мною теж виникли непорозуміння на пункті його соціялізму Я не міг зрозуміти, як він – син священника, вихований в релігійному і національному дусі, – раптово став палким інтернаціоналістом. Мої спроби його переконати не допомогли, і ми почали уникати один одного.

 

Щойно за півтора року пані деканова попросила мене зайти на плебанію, і я зайшов. Так ми примирились після півторарічного ворогування. Наступного шкільного року ми підшукали спільну квартиру в Чернівцях і були друзями довгі роки.

 

*     *     *

Коли я вчився в 5-й клясі, на виклади грецької мови був приділений професор-румун Серотяну. Була це людина кремезної постави і високого зросту. Як тільки увійшов до кляси, сідав за катедру і підносився щойно, як скінчилась година греки. Ученики прозвавали його "колодою".

 

Серотяну був, як і німці, – вимогливим і безоглядним. Особливо чомусь він не злюбив Івана Калиновича, сина колишнього пароха с. Шишковець. Хоча Калинович був добрим учнем, та з грецької мови все збирав двійки.

 

Одного разу, в кінці грудня, Серотяну приступив до екзаменування з греки зі словами, що одержав лист з смертельними погрозами від учня, при цьому поглядаючи на Калиновича. Після того директор гімназії Корнило Козак розпочав слідство, яке закінчилось виключенням Івана з усіх буковинських гімназій. Правда, гімназію він все ж закінчив, але у Перемишлі.

 

В п'ятій клясі і я мав нагоду попасти в немилість до професора гімназії Ісопенка.

 

Кожного року в "Українському Народному Домі" на Святого Миколая відбувалась вистава з роздачею подарунків для дітей. Ученики 5-ї кляси постановили зробити для професорів Антона Клима і Миколи Ісопенка смішну несподіванку. Професор Клим був того року отаманом буковинських "Січей". Вирішено було купити для нього в жидівських крамницях зі старим барахлом якусь шаблюку, люльку з кресалом і протичкою, капшук та пачку файкового тютюну за 4 "ґрейцарі" і передати йому через Святого Миколая, як урядову відзнаку для отамана буковинських "Січей".

 

До реалізації цього задуму уповноважено було мене. І я це все закупив, приготував, заадресував і передав в "Народному Домі" товаришеві Семену Смереці, який приймав свято-миколаївські дарунки.

 

Для професора Миколи Ісопенка учні рішили зробити поліцейський півмісяць з числом посередині. Такі сріблясті півмісяці носила в Чернівцях міська військова поліція. Ісопенка учні звали поліційником, бо вважали, що він про все доносить директорові Козакові. Півмісяць зробив з бляхи Ілярко Сваричевський, син священика з Залісся над Збручем, і передав мені, а я – Смереці, причепивши відповідну дописку.

 

Під час слідства проти Івана Калиновича комісія, в яку входив директор Козак, проф. Ісопенко як слідчий, а професор Лебль був секретар-протоколіст, переслуховували Семена Смереку. Той виляпав ще й про свято-миколаєвські дарунки, передані йому мною.

 

Одного дня перед латинським Різдвом прибіг за мною додому гімназійний педель (наглядач) Кісслінґер і закликав до гімназії, де якраз відбувалось переслуховування справи Калиновича. Мене викликали відразу після Смереки та випитували не про Калиновича, як я думав початково, а про подарунки професорам на Св. Миколая і мою в тім участь. Не знаючи відповідей Смереки, я все заперечував. Коли Ісопенко пообіцяв, що при правдивих зізнаннях уникну покарання, і, врешті, признався, що брав участь у цьому жарті. Фактично, я не був покараний, але в особі Ісопенка вже мав ворога.

 

*     *     *

В 7-8 клясах ми з Грицем знову були серед найкращих учнів. В часі літніх канікул 1908 року заїхали до мене Бойчуки і ми втрійку зайшли на пиво до ресторану жида Фаслера. Устецький дорожний сторож – українець-хрунь (зрадник) – Лев Тишинський зробив донос до устецької жандармерії, що Авксентій Бойчук і я вихваляли в ресторані вчинок українського студента Мирослава Січинського, який застрілив у Львові в квітні 1908 року австрійського краєвого намісника Галичини Андрія Потоцького – відомого україножера. Хоча на Буковині і не було вітальних віч на честь Січинського, як в Галичині, але українці Буковини, головне молодь, прийняли цю вістку з задоволенням.

 

Устецька жандармерія почала проти нас слідство і нам грозив арещт, якби дружина Фаслера не підтвердила, що вона тоді сиділа при нас за столиком, і жодних розмов на тему Січинського не було,

 

*     *     *

Влітку 1908 року устецькі селяни під впливом місцевих вчителів підписали статути на заснування осередку "Січ". Отець Ганкевич в недільній проповіді накинувся на ініціаторів-засновників з обвинуваченням в радикалізмі і безбожництві. Я звернув йому увагу на ситуацію в сусідньому селі Колодрібці, де о. Місевич виступив проти "Січі" і так настрополив селян проти себе, що вони відмовились його слухати взагалі. Мені вдалось переконати о. Ізидора, що своєю присутністю та авторитетом він може впливати на молодь і нейтралізувати її занадто радикальні починання.

 

Отець Ізидор прийняв мою заувагу за правильну і наступної неділі проповідь його була цілком протилежна за змістом, чим трохи здивувала парафіян.

 

Не менше були здивовані представники Кирила Трильовського, коли на установчих зборах устецької "Січі" пароха Ганкевича запросили до президії головувати. Отець-декан обняв провід і довів його до кінця. Нічого не сталося Церкві, що священик провадив збори радикального товариства, так само не постраждала і "Січ", установчі збори якої вів парох.

 

Того ж 1908 р. вперше відбулись в Австрії загальні, рівні, таємні і прямі вибори до Австрійського парляменту. Українці заключили коаліцію з жидами. Борщівський повіт тоді належав до 58 виборчої округи, до складу якої входили ще Городенківський і Заліщицький повіти. Наш Народний Комітет у Львові висунув з 58-ї округи дві кандидатури: д-ра Теофіля Окуневського, що був адвокатом в Городенці, – на кандидата від більшості, і його колегу із Заліщик, д-ра Охрімовича – на кандидата від меншості. Поляки висунули кандидатом старосту Міллєра з Борщова.

 

Окуневський пройшов за першим туром, а між двома останніми дійшло до повторного голосування.

 

Староста Міллер урядив в Устю передвиборне віче, на яке приїхав з чисельним товариством дідичів-ґрафів. Віче зібралось в шкільній залі, переповненій селянами, які прийшли послухати обіцянок старости і його підручних та відповідно на них зреагувати.

 

Особливо голосно реагувало на промови старости жіноцтво в таких виразах, що не підлягають друку. В ході словесної перепалки між селянами і хрунем Тишинським тріснула шкільна лавка.

 

Староста і магнати в переконанні, що вже почалась бійка і вони дістануть від селян, повискакували через вікна, повтікали. Селяни гнались за ними аж до Михалкова.

 

Устецьке жидівство не брало участі у віче, але одностайно віддало свої голоси за старосту. Крім того, жиди зробили 10 безпідставних доносів на устецьких селян, що ті нібито грозили їм побиттям, якщо будуть голосувати за Міллера. Понад 10 устецьких селян засудив окружний суд в Тернополі на 6 тижнів тюрми. До засуджених належав і мій брат Василь, на якого доніс жид-крамар Фарштайн, що Василь нібито грозив йому висмикати бороду. Василя засудили, незважаючи на очевидну безглуздість звинувачень – права рука в нього була паралізована, а ліва ледве піднімалась вгору.

 

Скоро після програних виборів староста Міллер покинув Борщів, а на його місце прийшов Яків Маковецький – сполонізований українець, але не так, щоб бути ворожо наставленим супроти українців. При ньому адміністративна переписка велась в українській мові. За словами моїх земляків, тоді вдалось багато корисного зробити для громади.

 

Новий Австрійський парлямент ухвалив в 1908 році закон про скасування дідичного пропінаційного права (продаж алкоголю). Устецька кредитова кооператива "Руський Народний Дім" внесла прохання про видачу Концесії на роздрібну торгівлю алкоголем до старости Маковецького і одержала дозвіл.

 

Українці на Буковині вибрали тоді 5 своїх послів, між ними: професор Чернівецького університету Ст. Смаль-Стоцький, барон Микола Василько, які були більшими австрофілами, ніж українські посли в Галичині. Наші буковинські посли не погоджувались з тактикою нашої галицької репрезентації в парляменті і тому створили свій окремий Парляментський Клюб під проводом, здається, барона Василька. Вони були переконані, що угодовською тактикою досягнуть більше, ніж радикальною. І, справді, могли похвалитись перед своїми виборцями поважними успіхами.

 

Вже в першій декаді XX століття народні школи українських сіл Буковини були повністю зукраїнізовані і обсаджені виключно українцями. Гарні шкільні будинки по селах, вчительство матеріально забезпечене. Вчительський Семинар в Чернівцях під дирекцією професора Михайла Кушнірука був виключно український. А 300 тисяч українців на Буковині мали 4 державні гімназії в Чернівцях, у Сереті, Вижниці, Кіцмані. Дві останні були чисто українськими, а в Сереті – утраквістична.

 

На філозофічному факультеті Чернівецького університету українці мали три катедри: катедра української мови і літератури, керована проф. Ст. Смаль-Стоцьким, слов'янської мови – москвофілом Калужнянським та історії Східної Європи – професором Мільковичем, що в суспільному житті не виділявся.

 

Лекції з історії тоді йшли на німецькій мові. При факультеті ще був фармацевтичний відділ, де при вступі вимагалась аптечна практика. Окупували його виключно жиди.

 

На факультеті православної теології теж були катедри української мови, а деякі дисципліни – спільні для українців і румунів – велись німецькою мовою.

 

З професорів-українців пригадую собі о. д-ра Козака – москвофіла з переконання, проф. о. д-ра Ґреґорія, але напевне були і інші.

 

У восьмій клясі настала для мене деяка полегша в праці, бо я втратив лекції у Василькевича через його перевід до Станіславова. Переписування чистопису німецько-українського словника, яке ми робили разом з гімназійним товаришем Костинюком від початку 7-ї кляси на прохання професора Кобилянського, теж було на викінченні. Під кінець 1908 р. чистопис був готовий. Появився він на полицях книгарень кількома роками пізніше, чомусь за авторством професора Кміцикевича. Що спонукало професора Кобилянського відступити своє авторство, мені невідомо.

 

На останньому році гімназії було вирішено скласти пожертви на якусь доброчинну ціль. Ухвалено зібрати гроші на викуп площі "Сокола-Батька" у Львові (український стадіон) і кожен з нас, за винятком двох кацапів і трьох поляків, купив від одного до п'яти квадратних метрів площі.

 

По закінченню чистопису німецько-українського словника я займався лише латинсько-українським і мав досить часу готуватись до матурального іспиту. Після проведеної шкільної реформи був він не обтяжливим.

 

В нашій гімназії писемні іспити були визначені на другу половину травня 1909 року, а усні – від початку липня. З відділу "В" до матуари були допущені всі учні, а було їх заледве 28.

 

На писемному іспиті кращі учні сиділи на останніх лавках, а найслабші – на передніх. Кращі ученики зобов'язались зробити по 6 копій через кальку з греки і латини для слабших з цих предметів товаришів. Так було зроблено, але сталось при цьому і непередбачене – ученик Афініс віддав професору Кобилянському шпаргалку разом з своєю роботою. Щойно по якомусь часі він доглупався у зробленому, і прибіг до мене рятувати справу. Я попросив професора і той не робив з цього ужитку.

 

Усний екзамен мені було визначено на 6 липня. Професор Кобилянський сказав, що я маю право вибору між латиною і грекою, бо з обох предметів в мене "дуже добре", а також, що буду питаний і української, бо моя письмова українська вийшла кращою за німецьку. Протягом вільного місяця я більше займався коректою латинсько-українського словника, ніж приготуванням до екзаменів.

 

На іспиті з математики професор Ісопенко так засипав мене запитаннями і зауваженнями, що викликав втручання голови екзаменаційної комісії, д-ра Кушнірука. Мої відповіді з латини, історії та української були оцінені на "дуже добре". Пізніше професор Кобилянський сказав, що мене могли визнати за найкращого, якби при голосуванні один професор не висловився проти мого відзначення. Я міг лише догадуватись, що це був Ісопенко або Христоф, бо обидва до мене були неприхильні, особливо перший.

 

Юрка Осадця, Семена Смереку, Гілярка Сваричевського і мене, яких визнано найкращими матурантами, привітали представники академічних товариств "Січі", "Союзу" та "Православної громади". Нас удекорували відзнаками – стрічками золото-синьої барви. Далі ми всі разом запили чаркою меду-патоки в крамниці Стернюка нашу зрілість до університетських студій і закусили канапками при співі "Gaudeamus".

 

Прийшов час на повернення додому, час залишати Чернівці, де я прожив майже 10 років. Протягом того часу я пізнав Чернівці вздовж і поперек, як свою рідну місцевість.

 

*    *     *

Чернівці столичне місто Буковини, гарне, чистеньке і здорове. Положене воно на Підкарпатті, на правому березі Прута, майже в центрі північної, чисто української частини Буковини. Але і в полудневій, румунській частині Буковини, українське населення розселене не тільки на пограниччю, а й в глибині Сучавського, Кімполюнґського та Ґурагоморського повітів.

 

Чернівці були сполучені двома мостами через Прут залізничним і для колісного руху на шляху Львів Чернівці Букарешт Константинополь. Місто було значним вузлом для залізничного і автомобільного пересування, оба шляхи були майже рівнобічно прокладені.

 

За часів мого проживання там, населення Чернівців числило близько 120000 душ. Під національним оглядом воно було дуже строкатим. Найбільше було жидів до 70 тисяч, німців близько 20 тисяч, а українці становили приблизно 16 тисяч, поляки тільки 5. Решта населення складалось з різних національних груп в менших кількостях румуни, вірмени, липовани себто московські старовіри, цигани і т.д.

 

Місто виглядало як німецьке всі написи по-німецьки, навіть на домах українців. Тільки на роздоріжжях написи були на трьох мовах: німецькій, українській та румунській. Я вже згадував, що місцева адміністрація складалась з німців, і поодинокі українці виглядали в ній білими круками.

 

В часі мого побуту в Чернівцях це були: комісар староства в Кіцмані Кобилянський – брат мого професора і письменниці Ольги Кобилянської, інспектори освіти – Омелян Попович і Антон Клим, інженери – Модест Левицький і Василькевич, інженер лісів Бурачинський, лікар – Воєвідка з осідком в Кіцмані.

 

Дещо більше наших людей було в судівництві: судді — Королевич, Кобилянський, Смеречинський, прокуратор – Бурачинський та може ще пару наших людей в повітових судах. Найбільше їх було в шкільництві, особливо після деяких реформ, проведених Урядом.

 

Наші вільні фахи були на Буковині за моїх часів дуже слабко обсаджені. В Чернівцях – це адвокати Дутчак і Галіп, дантист Клим, лікарі Бурачинський та Гузар, фармацевти Ступницький, власник аптеки Пап. У Чернівецькому університеті навчалось близько 200 студентів-українців.

 

Найбільш впливовою нашою організацією була Церква, але українське духовенство на Буковині не було джерелом національного духу. Православна Церква була в руках у румунів. На чолі Церкви стояв митрополит Репта – зрумунізований українець. Парохами по селах були румуни або наші кацапи. Щойно перші випускники-українці православного обряду Другої державної гімназії почали в більшості записуватись на теологічний факультет, а по закінченню теології пастирювати по українських селах.

 

Українське католицьке духовенство на наших теренах було малочисельне, бо серед українських буковинців греко-католиків було дуже мало, найбільше в Чернівцях – понад 6000 душ. Їхнім парохом був отець-канонік Костецький з сотрудниками Сімовичем, Луцьким, Волчуком, Добротвором.

 

Були ще українські католицькі парохії в Глібоцях, Кіцмані, Заставній, Богорилівцях коло Устя, Сторожинцях, Сучаві, Раранчу.

 

В "Народному Домі" мало своє приміщення культурно-освітнє товариство "Руська Бесіда". Воно було створене Гакманом в середині 70-х років XIX ст. в часи, коли румунські верховоди краю намагались українську Православну Церкву Буковини віддати під кормигу румунської метрополії в Седмигороді. "Руська Бесіда" мала свої філії по селах Буковини. От і вся провідна верства на 300000 українців Буковини в першій декаді XX століття .

 

Чернівці не мали нашого ремісничого і купецького стану. За час мого побуту там, я не мав нагоди пізнати бодай одного українця, який би мав свій власний варстат праці. Ті, що були, працювали на німців, жидів, поляків.

 

Не було в Чернівцях за моїх часів і свого купецтва. Знаю тільки Івана Стернюка, що мав перекусочну кімнатку, та Романа Сірецького, що провадив своє "Бюро подорожі". За допомогою цього БП багато нашого селянства з Буковини і Галичини переселилось в заморські країни. Він був меценатом "Львівського театру".

 

В сутеринах (півниця, підвал) Народного Дому містилась друкарня, а над нею – редакція газети "Буковина", що виходила три рази на тиждень, а також, як і щоденник. Тут друкувались брошурки для Наддніпрянщини, які переправлялись через т. зв. "зелену границю" в Добринівцях, Топорівцях та Онуті. Керував транспортуванням української літератури через Бессарабію брат д-ра Когута.

 

Наші міщани були скупчені на передмістях та третьорядних вуличках Чернівців. Вони працювали, головно, на жидівських і магістратських підприємствах, таких як: трачка, цукроварня, рафінерія нафти на Жучці, броварня Штайна, паровий млин Берґмана, заклади залізниці. Помагали собі в той спосіб, що тримали учеників на станціях.

 

Наше міщанство при сяких-таких доходах з заробітної платні, з присадибних ґрунтів, хто їх мав, з продажу молока, якщо держали корови, з оплат за станції – не було багате, але жило без порівняння краще за наше селянство.

 

Українського православного міщанства в Чернівцях було набагато більше, ніж греко-католицького, але чи мали вони які-небудь організації, мені невідомо. У греко-католиків була церква Святої Богородиці. Її було збудовано коштом родини Самборських по прилученні Буковини до Австрії в 70-х роках XVIII ст. при вул. Руській, яку чомусь в німецькій мові назвали "Russische Gasse".

 

Церква не вміщала всіх віруючих, то правилось в неділі і свята по 4-5 разів денно Службу Божу. Було закуплено і посвячено площу під будівництво нової церкви коло бурси ім. Ю. Федьковича, але Перша світова війна, а потім румунська окупаційна влада перешкодили будові.

 

При греко-католицькій церкві Святої Богородиці існувало "Міщанське Братство". Воно мало свою одноповерхову домівку па Кіrschnergassе. Була також міщанська кредитівка чи каса, "Церковний хор" під керівництвом дяків Гундича, а потім Івана Городецького. Щорічно, час від часу давав в "Народному Домі" вистави аматорський гурток.

 

Чернівецькі міщани рідко посилали своїх дітей до середніх шкіл. З тих кільканадцяти, що вчились разом зі мною, лише один Рихло закінчив гімназію і то не в Чернівцях, а у Львові, через сикування (присікування) з боку вчителів-німців.

 

В Чернівецькій реальній школі теж було дуже мало дітей українських міщан. Було українців не більше 20-ти усіх разом, й ті в більшості походили з сіл Галичини і Буковини. Дещо більше міщанських дітей було у Вчительському Семинарі.

 

На початку XX століття австрійська влада відкрила Державну Українську Гімназію в Кіцмані. Першим її директором став професор Шпойнаровський, добрий педагог і приятель молоді. Та він скоро помер і на його місце прийшов бувший директор німецької гімназії в Чернівцях, д-р Аґенор Артимович. Артимовича уважали за пропащого, знімечченого українця. Та помилились, бо він показав себе справжнім добродієм і опікуном нашої молоді.

 

Батько його походив з Галичини і працював на залізниці будкарем. Артимович вчився найкраще в гімназії, Чернівецькому університеті і першим промувався в ньому на д-ра клясичних наук. Потім викладав в ньому, а після війни – в Празі.

 

Другим таким промованим на Чернівецькім університеті до Першої світової війни був свояк і однофамілець мого товариша д-р Гриць Ганкевич. Після промоції виїхав на студії канонічного права до Риму, одержавши від Митрополита Шептицького стипендію. Він був призначений на професора канонічного права в майбутньому Українському університеті. Між світовими війнами працював адвокатом у Відні.

 

Обох докторів – Гриців Ганкевичів – вивезли більшовики на Сибір. Мого товариша ще в 1939 році зі Снятина, а другого – з Відня в 1945 році. Обидва загинули в концентраційних таборах.

 

*     *      *

В католицькому "Шляху", що виходить в Філядельфії, була поміщена стаття про нашу Церкву в Чернівцях, про родину Самборських, яка завандрувала з Галичини на Буковину. Була вона досить багата. Їй належав готель на Ринку, при розі вулиць Руської і Головної, та інші добра і маєтки.

 

Бездітні Самборські створили стипендійний фонд під зарядом управи міста Чернівці. В статті сказано, що кожен студент міг звернутись до о. каноніка Костецького за стипендією і одержати її; буцімто багато студентів-українців закінчили свої студії тільки завдяки цій стипендії.

 

Думаю, що автор статті грубо помилявся. За час мого побуту в Другій державній гімназії і на Чернівецькому університеті ім. Франца Йосифа І тільки один ученик – Аронець – одержав в 1904 році цю стипендію в розмірі 120 корон. Студентів-католиків в той час в гімназії і на університеті було близько 400, а між ними – більшість бідних і пильних, не менше Аронця. Відомо мені, що катехит о. Левинський майже кожного місяця обдаровував кільканадцять учнів короною, або двома. Не знаю, звідки він брав ці гроші, може з фонду Самборських.

 

Далі сказано в згаданій статті, що стипендія з фонду Самборських могла бути призначена тільки за згодою отця-декана Костецького, бо Самборські мали велике довір'я до наших священиків.

 

З цим твердженням також тяжко згодитись. Кожен рік проголошувались конкурси на стипендію Самборських, і тільки один студент з неї користав. Якщо була довіра у Самборських до наших парохів, то чому свій фонд віддали в руки чужинців – німців і жидів, – прецінь в управі Чернівців не було ані одного українця.

 

Тлінні останки Самборських спочивають на чернівецькому цвинтарі "Горяче". На одній з головних алей є каплиця Самборських, а під нею їх гробівець, про консервацію яких дбала управа м. Чернівці.