Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 1. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 9 лют. 2014 р., 01:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 лют. 2014 р., 10:48 ]

Спогади Івана Романюка, написані в еміграції, охоплюють кінець XIX – більшу частину XX століття. В них, на тлі об'єктивного висвітлення історичних подій, показано "виживання" українців Східної Галичини під різними окупаційними владами, а згодом – в діаспорі. Мемуари можуть бути корисними не тільки для істориків через свою об'єктивність і участь самого автора в історичному процесі творення Української держави, але й для підприємців, кооператорів, економістів, які можуть запозичити досвід українського кооперативного руху, що в умовах чужинецьких режимів зумів захопити весь західноукраїнський ринок і частково польський аж по Варшаву і Краків!

 

Сьогодні, як ніколи, стає актуальним клич з минулого: "Свій до свого по своє!" Як це втілювалось на практиці, згадує український кооператор, емігрант, що був і залишався патріотом України всюди, де змушений був жити, ховаючись від більшовиків – у Німеччині, Австрії, Канаді і США.

 

Спогади завершено писати в грудні 1967 року.

 

ІSBN 978-966-2598-18-6

 

Розділ 1. УСТЯ ЄПИСКОПСЬКЕ

Я уродженець Устя Єпископського, містечка в колишньому Борщівському повіті Західної України.

 

Устя Єпископське розложилось в кітлинах рік Дністра та Нічлави, а також на їх узбережжях, якраз на шийці Дністрового півострова. Річка Нічлава, що ділить Устя на горішню і долішню частини, кілька сотень метрів за мостом раптово завертає на схід і вливається до Дністра.

 

Містечко Устя має ще й прикметниковий додаток "Єпископське", бо в давнину єпископи мали в Устю і в довколишніх селах земельні посілості-фільварки, які пізніше перейшли у власність польських магнатів.

 

Через Устя проходив так званий "цісарський гостинець": Сучава Чернівці Кучурів Малий Вікно, що на Буковині; далі вже через Придністрянщину: Устя Єпископське Мельниця Козачівка Окопи. Пізніше були прокладені добрі гостинці до Окопів, Чорткова і Горошової, але до найближчої залізничної станції Іваня Пустого було 6, а до Вікна 11 км.

 

Відомо мені, що австрійська влада планувала злучення Іваня Пустого з Вікном залізницею, яка б пролягла через Устя, а також з Галича до Устя. Над Нічлавським яром мав станути величезний залізничний міст.

 

Грандіозними були спроби австрійців відкрити водний шлях "Чорне море Балтика" через сполучення Вісли з Дністром. Будівельні роботи по прокладенню каналу велись під Краковом коло Cкавіни з 1911 року, і я їх бачив, будучи студентом Яґелонського університету. Та Перша світова війна перекреслила всі ці плани австрійської влади.

 

Гостинець Чернівці Устя Козачівка мав в Устю на Дністрі пором, але колісний рух з Чернівцями хронічно переривався в час весняного льодоходу. Правда, весною 1916 року московські війська збудували прекрасний міст через Дністер та самі ж його знищили при відступі в липні 1917 року. Сполука Устя з Чернівцями перервалась.

 

По заключенню Берестейського миру, австрійські війська продовжили залізничну колію з Іваня Пустого до Кам'янця-Подільського, бо згідно з мировою угодою, вивозили з України збіжжя, худобу і сировину. В часи польського панування цю колію розібрали, а міст через пограничну ріку Збруч знищили.

 

Зміна власників на землю в селах впливала на розвиток одних доріг і занепад інших.

 

Наприкінці 50-х років XIX століття всі фільварки в навколишніх селах набув прусський граф Бліхер і розгорнув в Устю будівництво цукроварні, парово-турбінного млина та фабрики олії. Завдяки його впливам була прокладена дорога Чернівці Устя Окопи.

 

Після банкрутства графа Бліхера його маєтки посів граф Баворовський, син якого в 30-х роках XX ст. розпродав їх вищим польським урядовцям та офіцерству, які на цих землях порозводили сади та винниці, плянтації ранніх помідорів, кавунів, тютюну. Польська "сметанка" побудувала собі численні вілли, в яких проводила майже ціле літо.

 

З огляду на варшавське панство, що приїжджало автомобілями, повітовий уряд проклав мурований гостинець Устя Горошова, бо ці містечка мали перетворитись на літні курорти. На колишній устецькій торговиці почалось будівництво санаторію, два корпуси якого вспіли дотягнути до даху. Подальші роботи перервала Друга світова війна.

 

Устя Єпископське не мало лісу, бо 15 моргів дубняку, що був власністю нашої устецької парафії, не можна назвати лісом. Селяни називали його "поповим ліском". Вступ до нього був парохом заборонений. В ньому мав отець Ганкевич свою пасіку. Найближчі ліси були в довкіллі Устя Бабинцях, Горошовій, Єрмаківцях, Заліссі над Збручем.

 

Не мало Устя і сіножатей, за винятком кількох моргів, які також належали нашій устецькій парафії на т. зв. "Бобинні". Так само було з пасовищами лише весною на стрімких стоках могли устецькі селяни безоплатно випасати вівці, а літом трава вигоряла, і випас овець переносився на стерню по озиминах.

 

В Устю було 4-5 вівчарів і кожен мав від 100 до 250 овець до випасу. Вівчарі, як на ті часи, були незле оплачувані за кожну вівцю і ягня одержували збіжжям та грошима, а харчів кожного дня діставали стільки, що частину їх рідня забирала додому. Збірка овець відбувалась щоранку на перехрестю Чернівецького гостинцю з Горошовським.

 

Устецькі поля це подільський чорнозем на височинах над Дністром і Нічлавою, а в кітлині Дністра річні намули, дуже урожайні і легші до обробляння, ніж чорнозем.

 

Селяни Устя мали в своїм посіданню близько 1800 моргів орного ґрунту в самому Устю, а також набули з розпродажу сусіднього Михалківського фільварку (маєтку) понад 100 моргів землі. Вони ж викупили всю землю, що була перед Першою світовою війною у власності жидів. Не було в Устю селян безземельних, але й надто багатих теж не було. Тоді тільки двоє селян в Устю мали не менш, ніж по 70 моргів поля. Це був Михайло Костюк та мій вуйко – Дмитро Фочак. Але вже в 20-ті роки XX ст. ці господарства зникли через спадковий поділ.

 

Лише пару господарів мали від 15 до 20 моргів поля, зокрема мій батько, Іван Романюк, мав близько 17 моргів разом з городами. Більшість селян Устя мали від півморґа до п'яти. Від 1930-х років вони не мали змоги докуповувати землю, бо всі нерозпродані фільварки призначалися для польських кольоністів. Тільки фільварки Пилипче і Михалків перейшли у власність нашого селянства, бо їх розпродаж почався ще за часів існування Австро-Угорщини.

 

Устецьке селянство вирощувало всіляке збіжжя, але найбільше кукурудзу, що була дуже поплатна, як і тютюн. Його дозволяли культивувати по ліцензії за австрійської і польської влад. У всіх жителів Устя були сади чи садочки з різними фруктовими деревами, найбільш дохідними з яких були мореля і волоський горіх.

 

Між мешканцями Устя були і свої ремісники: столярі, теслі, колодії, шевці, ковалі, різники, кушнірі, фотографи, музики та рибалки. Та в першу чергу всі вони займались управою ріллі, а своїм ремеслом – тільки у вільних хвилях і зимою. Щойно за польської окупації вже мало Устя ремісників, що посвятились виключно своїй професії.

 

Жидівське населення Устя займалось здебільшого купецтвом, промислом, ремеслами, транспортом та посередництвом. Було кілька жидівських родин, що мали рільні господарства, але самі вони на них не працювали, а послуговувались працею нашого біднішого селянства.

 

Перед Першою світовою війною всього населення в Устю було близько 2600 чоловік – переважно українці і жиди. Останні становили більше третини від загального числа всіх мешканців Устя – понад 800. Серед частини українців були і римо-католики, яких повітова влада узнавала за поляків, хоч вони навіть не знали польської мови.

 

Українські римо-католики Устя підлягали латинському парохові в Мельниці, але він своїми духовними "овечками" ніколи не цікавився. Всі вони відвідували нашу церкву, а деякі з них навіть дякували і паламарювали в ній, зокрема, піддячий Мілько Кучинський і паламар Грицько Шидловський. До Другої світової війни не мали вони і своїх організацій, а деякі з них були членами читальні "Просвіта" та кредитової кооперативи "Руський Народний Дім".

 

На початку XX ст. польська верхівка Борщівщини кинулась навертати латинників до польонії за допомогою капличок і костелів. В 1905 році почалась гарячкова розбудова польських храмів у Борщівщині по селах, де римо-католиків було більше.

 

Ґраф Баворовський подарував своїм одновірцям в Устю великий мурований дім, на мурах якого було воздвигнуто костел, що так і залишився невикінченим до приходу більшовиків в 1939 році. І хоча ксьондз Касперський дуже дбав за свої "овечки" і навіть проповідував українською мовою для кращого сприймання, він зумів навернути до польонії лише дві родини в Устю. З приходом більшовиків костельний брат – Квасніцький – віддав моєму братові Якову ключі від храму, – мовляв, латинникам костел не є потрібний.

 

Наша устецька громада греко-католиків мала свою муровану церкву св. Архистр. Михайла, збудовану в 1772 році, про що свідчить пропам'ятна таблиця в захристії. З книг метрикальних знаю, що парохували в ній в свій час о.о. Горбачевський, Чернявський, Добрянський, Данкевич, Марцінковський, декан Ізидор Ганкевич з помічниками – Ільницьким, Ляшкевичем, Жеґаловичем. Більшість з них тепер спочивають на устецькому цвинтарі.

 

Від давніх часів Устя мало прилюдну школу. Спочатку дяківку, що існувала в ньому понад 120 років, а з 1850-х років вже й народну. Викладовою в ній була німецька мова, щойно в 60-х роках її замінили українською.

 

Першим управителем Устецької народної школи був Березовський, а в 1870-х роках – Семен Гніцький, який керував школою аж до вибуху Першої світової війни. Від 1850-х років вчителями були майже виключно українці: Козловський, Іватів, Николяк, подружжя Фалендишів, Ільницьких, вчителька Печенюк з мужем-перекінчиком (ренегат) Галяревичем, жиди Фішбах і Фішер та німець Кінцгубер. За української влади школу провадив Антін Васильців, а польська окупаційна влада призначила на її управителя "вшехполяка" (поляк власне з Польщі) Юрасика, котрий школу спольонізував. Відтоді вчителями вже були тільки поляки, крім Олесницької та Фішбаха.

 

Спочатку Устецька школа була двоклясова, потім 3-4, а за Польщі вже мала шість клясів. Першим шкільним будинком був звичайний маломістечковий дім, з двома клясами і мешканням для управителя школи. В 1870-х роках вибудовано дві муровані кляси, а що їх було замало, піднаймала громада ще дві кімнати в мандаторському будинку в місті, а відтак і в моїх родичів. В 1905 році вибудовано гарний шкільний будинок на 6 клясів з канцелярією і мешканням для управителя школи. Цей будинок залишився й до нині.

 

До 1870-х років не було в Устю ніякої організації. Були тільки церковні братства: "Старше", "Молодше", "Парубоцьке", "Старше Сестриньство" і "Молодше Сестриньство", а також "Загальне Братство Тверезості".

 

Недовго проіснувало створене на зарядження єпископа Хомишина при церкві "Товариство Ревнительок", аматорки якого сходились кожного тижня на молитви, молебені і сповіді. Та по якімсь часі голова цього товариства морально "поховзнулась", внаслідок чого мужі (боячись поганого прикладу) заборонили своїм жінкам ходити ночами на молебені, і товариство перестало існувати.

 

Так само не довго проіснувала в Устю "Читальня ім. Качковського", заснована під впливом москвофіла отця Данкевича. З появою читальні "Просвіта" вона самоліквідувалась. А "Просвіта" діяла аж до приходу більшовиків в 1939 році.

 

Не повезло мешканцям Устя з першою споживчою кооперативою, яку заснували в кінці 1880-х років на статутах львівської "Народної Торгівлі". Це була перша, нижчого рівня, кооператива у Борщівщині, але не мала вона фахового проводу, а суб'єкт, присланий львівською "Народною Торгівлею", допустився фінансових зловживань і втік. Селяни змушені були доплачувати по 50 ринських – значні суми, як на ті часи. По втечі суб'єкта кооператива заанґажувала на крамаря чеха Яна Кльваньо, та той не зумів покращити справу.

 

Коли в 1890-х роках почалась гарячкова еміграція в заморські краї – ЗДА (США) і Канаду (в Устю – 1896-го року), – жиди почали творити свої кредитові кооперативи, що жирували виключно на нашому селянстві: Каsа Zаlісzkоwа, Vоrsсhuss und Кreditverein, каси Клінґера, Ліндербавма, Ріма та інших.

 

У 1908 році вдалося вчителеві Василю Іватіву і мені склонити наше селянство до заснування кредитової кооперативи "Руський Народний Дім", яка проіснувала при зміні статуту і назви аж до приходу більшовиків 1939 року.

 

У цьому ж 1908 році засновано в Устю гімнастично-протипожежне Товариство "Січ", а через рік учитель Володимир Малицький організував гурток краєвого товариства "Сільський Господар", активного аж до 1939 року.

 

До Першої світової війни успішно діяла кооперативна "Спілка Для Збуту Худоби", що об'єднувала понад 2 тисячі селян не тільки Устя, але і всієї Мельниччини, чимало селян з Борщівщини і Заліщини. Кооператива мала більше 20000 уділового капіталу, котрий в часі війни здевальвував. В 1917-му році в кожному селі були осередки консументів, що розподіляли харчові припаси в період УНР. В кінці 1930-х засновано в Устю кредитову кооперативу "Українську Касу", гурток "Рідна Школа їм. Івана Франка", які працювали до 1939 року.

 

"Рідна Школа" вибудувала свій власний мурований будинок. Читальня "Просвіта" понад 30 років не мала своєї домівки і тулилася в дяківці або в селянських хатах. Всілякі вистави і концерти відбувались у стодолі о. декана Ганкевича, а пізніше – під оборогом Олекси Костюка. За польської влади відбувались вистави в шкільному будинку, якщо дозволяв управитель школи Юрасик.

 

В 1928 році селянство Устя вибудувало власний великий будинок читальні, де вже кожного місяця відбувались вистави і концерти. Тут виступав зі своїм хором Дмитро Котко, кожного року приїжджав Львівський театр і протягом кількох днів давав вистави для Устя і навколишніх сіл. При читальні "Просвіта" діяла невеличка бібліотека, хор та драматичний гурток, заснований Василем Іватівим.

 

Кредитова кооператива "Руський Народний Дім" набула власний будинок в 1911 році від жида Рубіна Фаслера, де вела, крім кредитно-ощадничого діловодства, ще й ресторан, продаж алкоголю, тютюну, фабричку содової води, торгівлю вугіллям, деревом, штучними погноями. Будинки кооперативи і "Просвіти" в 1940 році були знищені більшовиками до фундаменту.

 

*     *     *

Устя Єпископське – це стара, дуже давня оселя, але писаних джерел про нього немає, а є тільки перекази, знахідки, печери, городище, назви полів, старі цвинтарі.

 

Устя має три цвинтарі християнські та один жидівський, званий "Окописьком". За переказами, найстарший устецький християнський цвинтар знаходиться при дорозі понад Нічлавою, що веде в бік Михалкова, і більша його частина вже знаходиться під селянськими забудовами та городами. Лишень на його малому останку був кам'яний хрест на згадку про пращурів Устя. Кожні Зелені Свята парох Устя відправляв під хрестом молебень за їх душі.

 

Другий цвинтар розташовано недалеко від ринку. На ньому стояла дерев'яна церква до кінця 60-х років XVIII століття; тепер там церква св. Михайла. При ній збереглось поховання, датоване 1615 роком.

 

Сучасний цвинтар міститься при так званому "цісарському гостинцю", має теж кілька сотень літ і вже втретє перекопується.

 

Про старовинність Устя свідчать і знайдені скарби на самому пограниччю Устя і Михалкова.

 

Перший золотий скарб знайшов у 1870-х роках устецький селянин Іван Костюк. На місці знахідки він поставив пам'ятний хрест.

 

Іван Костюк раптово розбагатів і став устецьким банкіром – позичав під проценти і своїм, і жидам, але про вартість знайденого нікому не проговорився. За кілька років до Першої світової війни я дораджував старенькому Костюкові створити власний видавничий фонд при НТШ для добра нашої культури і свого увіковічнення. Він обіцяв подумати і мене повідомити, та за порадою о. Ганкевича поклав на депозит, здається 12000 австрійських корон, з тим застереженням, щоб кожного року за відсотки відправлялася Служба Божа за нього і його дружину. Внаслідок повоєнної девальвації він втратив все і помер у нужді.

 

В 1898 році на тому самому місці, де свого часу Костюк, а пізніше михалківські селяни – Стефан Русак, Василь Лакустяк і ще один господар – знайшли теж золотий скарб, датований VI чи IV ст. до нової ери. Фактично не вони, а їх діти, що вертали з вівцями, позбирали золото, вимите з землі сильною зливою. Я бігав туди разом з іншими дітьми, але михалківські селяни не допустили нікого з устецьких, самі ж бо перекопували землю і навіть пересіювали в пошуках золота.

 

Степан Русак і його товариші почали вести розгульне життя по шинках Устя та довколишніх сіл і за три роки протринькали все, що знайшли, крім подарованих ними 10000 австрійських корон як безпроцентний позичковий фонд для михалківських селян.

 

Значну частину скарбу (сім кільограмів золота) вони презентували графові Дунін-Борковському. Ґраф Борковський передарував цей скарб музею Дідушицьких у Львові. В 1936 році польська влада перевезла михалківський скарб до Варшави, чим викликала обурення громадськості Львова, – як свідчать львівські часописи того часу. Та це не змінило справи. У сучасному Львівському історичному музеї зберігається лише безвартісна копія золотого михалківського скарбу.

 

За переказами селян, Устя було розташоване в давнину на кільометр далі на південний схід, але тоді його знищив наїзд татарів. Всі, хто врятувався, поселились на теперішнім місці.

 

Старі люди розповідали, що на шийці Дністра під устецькими полями є підземний хідник, де окривались устецькі мешканці перед нападами диких орд зі Сходу. Під час одного з нападів втікачі задусились від диму вогнищ, розкладених напасниками по обох краях підземного ходу. В тому хіднику мали бути заховані великі скарби, і ми малими дітьми лазили до нього з обох боків, але недалеко, бо стіни поусувалися, і дальше треба було повзти. Та й ми боялися духів, гаддя.

 

Пробував дослідити хідник і поле, зване "Городищем", в 1904-1907 роках відомий пізніше січовий старшина Клим Гутковський, який приїздив на ферії (канікули) до о. Ганкевича, та потім занехаяв працю через брак коштів.

 

В тих роках Клим Гутковський відкрив печери в недалекому від Устя Кривчу Горішньому. Кривецькі печери належать до найкращих в Європі. Тягнуться вони під кривецькими і пилипецькими полями.

 

Дальшим доказом старовинності Устя була королівська грамота з половини XVII століття, якою надавалось право Устю і Мельниці поперемінно влаштовувати ярмарки кожного другого вівторка. Ця грамота знаходилась в актах містечка до приходу московських полчищ, які в липні 1915 року зужили все устаткування і урядові акти на розпал.

 

В цей рік змінився адміністративний і національний стан Устя: містечко перетворилось на село, бо третину мешканців – весь жидівський кагал – російські війська прогнали голіруч. Жидівське майно було розкрадено, частково вивезено до Росії, а доми збурено до фундаментів в пошуках скарбів. Урядження і меблі вивезли на Буковину для будови окопів.

 

З інших націй залишились в Устю зукраїнізовані потомки турків, татар, циганів, але вже з українськими прізвищами. За словами селян, татарського походження були родини Нагуляків, Тимчуків та Фочаків, а Бутелевичі і Бурятинські – циганського. "Турками" називали родини Іванічуків.

 

Циганські родини Бутелевичів і Бурятинських осіли в Устю в ті часи, коли граф Бліхер побудував фабрику цукру, олії, млин, і, як пригадую собі, мешкали вони в бурдеях – землянках над Дністром. Займались кітлярством – заклепуванням мідних кітлів, а також були добрими музиками, та й тепер є. Хоча нащадки устецьких циган вже зовсім змішались з устецькими селянами, їх і далі звуть "циганчуками".

 

Мій рід

До найчисельніших родин в Устю належить родина Романюків, а всі вони походять від нашого пращура – Дмитра Романюка, який поселився в Устю в другій половині XVIII століття.

 

Дмитро Романюк, за словами мого діда – Андрія Романюка, походив з Уманьщини. Він служив в сотні Івана Ґонти, доки не попав разом з іншими козаками в польську неволю, звідки втік. Втікаючи, опинився в Устю, де осів на землі, оженився.

 

Ґрунт, на який пристав Дмитро Романюк, простягався від парового млина попри Чернівецький гостинець аж до гостинця на Чортків по правому боці Нічлави. Через спадковий поділ там зробилось понад 50 селянських господарств з найбільшим відсотком Романюків. Звідси розбрелись Романюки в довкілля Устя і світу.

 

Я народився 8 жовтня 1886 року в Устю Єпископському. Мої родичі – Іван Романюк і Марія Стефанюк – були заможними селянами, бо мали 17-18 моргів ґрунту разом з городами в селі, розкиданими в горішній і долішній частині Устя. В долішній частині містечка над Дністром коло школи стояв наш дімок. Два роки в ньому містились дві кляси народної школи, а пізніше знаходилась Устецька пошта.

 

Батьки були дуже працьовитими. Одержали в посагу 7 і півморга поля, а решта докупили, тяжко працюючи та заощаджуючи. За землю і дімок платив мій батько досить високий податок, а тому належав до т. зв. першого кола управнених до голосування. З селян ще тільки Дмитро Фочак і Михайло Костюк належали до них, а управитель школи і парох – завдяки своїм посадам.

 

 

Мої родичі були дуже релігійні і замолоду вступили в церковні братства, а також в "Братство Тверезості" при церкві. В домі ніколи не було горілки, а на свята частувалось гостей пивом і вишняком власного виробу.

 

Мій батько народився 23 липня 1851 року в Устю, а помер раптово на крововилив мозку 17 жовтня 1917 року. Мати народилась 12 грудня 1858 року і померла в грудні 1904 року при пологах.

 

 

Батько скінчив Устецьку народну школу на початку 1860 років. Вмів читати і писати по-українськи, по-польськи, по-німецьки. Ходив, як і мати, до читальні. Був він також членом місцевої української кредитової кооперативи "Руський Народний Дім", гуртка "Сільський Господар", а в 1890-х роках – споживчої кооперативи "Народна Торгівля" в Устю. Любив читати і заохочував дітей до цього.

 

 

Мати моя була неграмотною, хоча й виховувалась по сусідству зі школою. Її родичі були тої думки, що і більшість селян, – дівчинці не потрібні інші знання, як по господарству, а їх вона набере вдома. Так тоді вважали не тільки селяни, але й наша провідна верства.

 

Приміром, відомо мені, що парох Іваня Пустого вислав на студії лише синів, а його доньки (в тому числі і дружина о. декана Ганкевича) були неграмотні. Деякі з них пізніше самотужки навчились читати і писати, але не всі. В той же час їх брати покінчали студії і займали поважні становища. Наприклад, Юліян Січинський був довголітнім головою Надради кредитівки "Дністер" та його "Товариства Загальних Обезпечень", "Народної Торгівлі", а брат його був полковником фортеці в Перемишлі.

 

Моя мати любила зимовими вечорами при куделі чи звиванню пряжі слухати, як ми їй читали вслух. Тому-то мої родичі всіх своїх дітей вже з шести років відпроваджували до школи, навіть найстаршого брата Василя, який мав паралізовану з дитинства праву руку. Протягом 3-х років батько їздив до шкільного інспектора в Борщові з проханням прийняти хлопця до школи і добився цього. Брат був прийнятий, навчився писати лівою рукою та закінчив четверту клясу.

 

Мій дідуньо – Андрій Романюк, син Олекси і Софії Гричак (доньки Івана), – народився в Устю Єпископському 15 вересня 1825 року. Він був не дуже освічений, бо закінчив всього 3 кляси дяківки і вмів підписатись з йорчиком, але був членом місцевої читальні ім. Качковського та довголітнім головою "Старшого Братства".

 

В молодості мусів робити на пана 3 дні на тиждень. Належав до т.зв. "парових", бо відробляв панщину парою волів у фільварку в Горошовій. Парові мали 24-морґовий наділ землі, а ті, що відробляли з одним волом, – по 12, піші – по 6 моргів.

 

По знесенню панщини мій дід з радості пропив кільканадцять моргів поля, але за кілька літ отямився, перестав пити і вступив разом з бабкою до "Братства Тверезості". Він взявся до праці, заощаджував, намагаючись відкупити пропите, але не все зміг. Вмираючи в 1898 році, мав коло 18 моргів землі. Моєму батькові залишив 6 моргів землі, хату з городом і всіма господарськими будинками, худобою та інвентарем.

 

Більшу частину свого майна залишив він своїй дочці Анні, заміжній за Дмитром Фочаком. Зробив він так під впливом бабки і дочки. Бабка не дуже любила свого сина, а невістку – мою маму – ненавиділа. Тільки завдяки її допомозі донька з зятем доробилися поважного майна – 70 моргів поля та найкращої хати в селі, що її називали селяни "двірком".

 

Як дідо за кілька років до смерті розписав своє майно, донька забрала обох батьків до себе разом з рухомим і нерухомим майном. В рік після смерті діда, баба зимовою порою, босоніж снігами вернула до моїх родичів без нічого. Вона заскаржила доньку і зятя до суду, щоб їй повернули все, що вона з собою взяла в їх дім, – готівку, одяг, самих вишиваних сорочок – 120 штук. За рішенням суду, відібрала більшість з того, що хотіла. Як давніше вона не любила сина і невістки, то пізніше – своєї дочки і зятя, і не стрічалась з ними до смерті. Померла баба 29 березня 1902 року при моїх родичах.

 

Моя баба по батькові називалась Фрасина, по метриці смерті – Софронія, донька Івана Олексюка і Пракседи Данилів. Де і коли уроджена не знаю, бо не проходить по метрикальних книгах Устя. Була вона низького росту і дуже вередлива, ощадна до скупості. Внуків не любила, а любила чистити і просушувати на сонці срібні монети, які переховувала в горщиках, закопаних в пивниці.

 

Мій дід Андрій був першим в селі власником коней – воли підгодовував і продавав на заріз. Другим селянином, який почав послуговуватись кіньми, був його зять – Дмитро Фочак. Та невдовзі почали інші устецькі селяни купувати коні, і вже перед Першою світовою війною тільки пару господарств в Устю тримали воли.

 

Я ще застав живим свого прадіда Олексу. Хоча він був дуже старенький і немічний, та мешкав самотньо, бо через свою скнарість розійшовся з жінкою і сином. Пригадую собі, як одного разу літом він зайшов до моїх родичів, нагло захворів і вже не міг повернутися до своєї хати. Заявив він моїм родичам при свідках, що сина і невістку не хоче знати і все майно запише моїм батькам, якщо його залишать у себе. Мої батьки відмовились, і старенького силоміць син забрав додому, де він врешті-решт втихомирився, переписав на нього тестамент і в скорім часі помер.

 

Мій батько після одруження жив при дідові більше 20 років, не одержавши в посаг нічого, крім обіцянки, що стане власником всього господарства по смерті діда і баби. Власне цього якраз і не сталось. Фактично, мої батьки були попросту наймитами у діда Андрія і бабки тільки за прохарчування.

 

Мати внесла в посагу два і півморґа поля та 2 городи, майже в самому містечку. З доходів, які давав мамин ґрунт, батьки заощаджували і дещо докуповували.

 

Зимовими місяцями батько в спілці з іще одним товаришем викорчовував дерева в Михалківському лісі. Заробив грошей і будівельного дерева, щоб побудувати на маминому ґрунті дімок, в якому потім два покої віднаймала школа, а пізніше містилась пошта. Був це гарний маломістечковий дім з ґанком, передпокоєм, з бляшаним дахом. Довкола дому був сад і квітник перед входом. По смерті матері дім перейшов на мене і двох братів, пізніше ми відступили свої частини молодшому братові. З 1922 по 1925 рр. він віддав безплатно дім споживчій кооперативі "Український Народний Дім", бо її приміщення насильно зайняла польська поліція. Як спілка виселилась, брат замешкав вже сам в батьківській хаті і вибудував великий оберіг та інші господарські будівлі. По депортації брата і його родини в 1940 році, совіти знищили це все, залишивши лише курник, де брат і поселився після заслання.

 

Мої родичі, як і дід з бабою, тяжко працювали на своїй землі, але біди не знали. Мали все своє, а заощаджуючи, докуповували час від часу ще більше землі. Так виховували і своїх дітей. Прикупили ґрунту мої брати з парцеляції в Михалкові. Старший мав 20, а молодший – 30 моргів. Батько мій не тільки докупляв землю, але й оплачував мої студії, і перед самою війною заявив, що має для мене заощаджених 20000 корон, які пізніше знецінились.

 

Всі Романюки в Устю – це високі темні бльондини з синіми очима, і майже всі вони належали до найактивніших осіб в Устю.

 

Мій дідо по матері називався Василь Стефанюк – син Михайла і Тодоськи, доньки Якова Антонічука. Він народився 25 березня 1832 року в родині заможних, теж парових селян, які самого городу мали 4 морги в одному відрізку. Дід помер в рік мого народження – в 1886-му.

 

Оповідала мені бабка по матері, що він був неграмотний, але добрий господар, садівник, пасічник, рибалка, браконьєр і контрабандист. За словами бабці він вмів заробляти гроші, але не вмів їх зберегти. Любив товариство і в товаристві забавитись. Мав багато товаришів і приятелів – місцевих та позамісцевих – з подібною вдачею, що разом вони забавлялись до безтями в нього вдома і поза ним.

 

В 1870-х роках не було обов'язку реєстрації домашніх звірят. Над Збручем і Дністром процвітало пачкарство (контрабанда): кіньми, рогатою худобою та свинями, яких перевозили з Наддніпрянської України до Галичини і Буковини. Мій дід Василь належав до групи устецьких пачкарів і добре на цьому заробляв, але майже все протринькував з своїми товаришами. Деякі його земляки доробились на пачкарстві поважних маєтків. Наприклад, Дашкевич з Кудринець, Бзовий з Міткова та Лейбко Берґман з Устя.

 

Бергман був неграмотною людиною, щойно в пізнішому віці навчився підписуватись. Замолоду торгував він половою. Торгівля ця виглядала приблизно так: купив в селі мішок полови і продав в місті своєму одновірцеві. Заробивши сотик-другий, вертався знову в село за половою. Одруження з жінкою, яка мала посаг 200 чи 400 ринських готівкою, дало змогу заложити крамницю, де вона торгувала. Сам же він перекинувся на пачкарство і так успішно, що на початок Першої світової війни вже був мультимільйонером.

 

З дрібного перекупщика Бергман став орендатором устецького парово-турбінного млина та фабрики ріпакової олії, лікерів, власником фільварку, кам'яниці в Чорткові, кількох будинків у Львові і Тернополі, парових млинів в Белзі, Чернівцях, понад 1600 моргів лісу та каси ощадності і кредиту.

 

Головна канцелярія його маєтків була в Устю під керівництвом його найстаршого сина – Йоська, відтак Іцка, а вкінці – д-ра прав Гершка – мого товариша з Чернівецької гімназії. При відступі московських полчищ в липні 1915 року російське командування наказало підпалити млин і фабрику олії, зруйнувати обидва фільварки Берґмана. Не витримавши таких випробувань, Лейба Берґман помер.

 

Другий такий доробкевич з пачкарства – Дашкевич – купив фільварки в Кудринцях, Михайлівці і Заваллі. На початку 90-х років XIX ст. Дашкевичі були вже на схилі віку, але бездітні. Отець Ординський намовив Дашкевича заповісти все своє майно на виховання українських дітей-сиріт під управою о.о. Василіян і сестер Василіянок.

 

Третій успішний пачкар з Міткова – Бзовий – купив Брідок, Мітків та Чорний Потік на Буковині. Після його смерті маєтки перейшли його трьом синам. З одним із них я вчився в Чернівецькій гімназії в 1910 році.

 

 

Бабця моя по матері – Оксана Стефанюк, донька Івана Фочака і Тетяни Олексюк, – народилася в Устю 23 травня 1837 року. Була неграмотна, але добра знахарка і, як така, лікувала людей в Устю і в довкіллі всякими зелами і замовами. Знала вона тих примов і замов на різні хороби багато. Часто вона говорила мені і моєму братові, щоб ми всіх їх переписали і навчились, і вони нам в житті придадуться. Та ми не хотіли. В пізніших роках, коли вже бабці не було в живих, жалував, що не списав її замовлювань. Лікувала вона не лише місцевих, а й позамісцевих людей, що часом тижнями мешкали в неї, неначе в лікарні, найчастіше зимовою порою.

 

Бабця була дуже доброю людиною. Любила всіх своїх внуків однаково і однаково обдаровувала, чим тільки могла. І було кого обдаровувати, бо внуків мала цілу громадку. Тішилась, що батьки післали мене до школи в Чернівцях і ніколи не забувала про мене. Померла вона перед феріями, коли я був в другій гімназійній клясі.

 

Забув я згадати, що на 9-му році життя вкусив мене наш власний пес Циган, чорний, великий, на якому ми, малі бахори, їздили, як на конику. Вкусив мене він в праву руку. Кров текла цюрком, а рука почала пухнути. Мати виссала кров, зав'язала рану і відпровадила мене до доктора Розена. Мені передрікали скору смерть – спочатку до 9-ти днів, потім до 9-ти тижнів, місяців, років, та нічого не сталось, тільки сліди від укусів залишились по нинішній день.

 

*     *     *

Устя, як і вся Борщівщина, не раз зазнавало руйнації від стихійних бід. З оповідань старих селян відомо мені про страшну посуху 1860 року, коли озимина вигоріла, а ярі посіви взагалі не посходили. Грозило марево голоду, але голоду не було, бо з допомогою прийшли селяни з подальших повітів: Бучача, Гусятина, Теребовлі та інших. Помагали вони всьому населенню різних національностей. Привозили продукти харчування і корм для худоби.

 

В 1891 році був дуже сильний вилив Дністра, води якого знищили тоді багато селянських господарств. Селянські забудови, переважно з глини, повалились. Рівень води в Нічлаві піднявся на кілька метрів, і горішня частина Устя була відрізана від долішньої більше тижня.

 

За якийсь місяць пізніше, в самі жнива, згоріла майже половина містечка, де була скупчена жидівська голота. Селянство Устя надало їй допомогу.

 

На початку жнив 1896 року вибухла в Устю, як і в усій Борщівщині, пошесть холери, що ґрасувала (панувала) до половини осені. На холеру вимерло більше десяти родин. Хоронили померлих без церковних обрядів, а тільки в супроводі жандармерії.

 

Устя Єпископське довгі літа було станицею австрійської жандармерії, якій підлягали громади Бабинців, Горошової, Михалкова і Пилипча. Комендантами в ній були поляки, і навіть називалась вона по-польськи – "Постерунок".

 

Була в Устю теж станиця скарбової сторожі, яка стерегла австро-російську границю вздовж Дністра та вела нагляд над плянтаторами тютюну в Устю, Михалкові, Пилипчу. Тут також домінували поляки.

 

Станицею атмосферних опадів і температури до початку Першої світової війни керував управитель школи Семен Гніцький. Правдиве його прізвище було Гнида (колись він, малий сирота, пас свиней в отця Лушпінського). Отець Лушпінський навчив його грамоти настільки, що Семен здав іспит як екстерніст в т.зв. "Кreisschule", а потім ще кваліфікаційний іспит на вчителя. Спочатку вчителював в Пилипчу, а далі став управителем Устецької школи. Щирий українець і добрий педаґоґ, він добився ліквідації неграмотності в Устю перед Першою світовою війною.

 

Під кінець 1896 року почали звиватись по селах Борщівщини агенти різних корабельних компаній, які намовляли селян на еміграцію за океан, обіцяючи золоті гори на новому поселенню. Весною 1897 року виїхало з самого Устя близько 30 родин до Канади, між ними дві сестри моєї матері – Домна Романюк і Настя Олексюк, що були далеко не бідні. Майже половина господарств емігрантів попала в жидівські руки, а другу половину викупили ті, що не мали готівки і задовжились за векселі, на яких не знались. Були випадки, коли втрачали куплене поле і своє мусіли продати.

 

На кілька літ раніше від еміграції до ЗДА і Канади, якісь агенти, правдоподібно московські, намовляли селян до виїзду на "Слободу", певно на Слободянщину. Австрійська адміністрація відмовлялась видавати пашпорти і, як потім виявилось, слушно. Родини Юрчиків і Яківчуків, які разом з іншими нелегально перебрались в Росію, ледве змогли втекти назад, відчувши на власній шкірі московську "свободу".

 

В 60-х роках XIX ст. австрійський уряд побудував залізничну колію Львів – Чернівці – Бухарест. З побудовою в Устю цукроварні, млина, фабрики олії, відкрито ще й поштове відділення. Спочатку воно знаходилось в урядницьких домах коло млина, відтак – в чиншовому домі о. декана Ганкевича, а від половини 1890-х років – в домі моєї матері.

 

Першим начальником Устецької пошти був Зельський – син нашого пароха в Горошовій, учасник польського повстання 1863 року. Він часто заходив до нас і розказував про свої переживання в ході повстання. Під Кам'янцем-Подільським московські війська їх оточили і він скривався три доби в очеретах. Розповідав, що москалі кастрували полонених. Працював до половини 1890-х років разом зі своєю жінкою.

 

По його смерті новий начальник пошти – Лукашевич – переніс своє урядування до дому Ганкевичів, де працював разом з сином. Обоє були добрими музикантами. Не було дня літньою порою, щоб Лукашевичі не давали скрипкового концерту на ґанку перед домом. Щоб послухати музику, мешканці Устя сходились на торговиці перед поштою.

 

Лукашевичі були українцями. Мали одну ваду – обоє любили добре випити. Це привело їх до зловживань, допустились дефравдації (розтрати). Обох заарештовано і вони зникли з Устя.

 

Їх замінив Теодор Бунда, що урядував разом з сестрою жінки – Ядвігою. Він переніс поштове відділення до дому моєї матері. Майже кожного дня я забігав, щоб забавитись з його сином Аськом різними забавками. Хоча Бунда був українцем, та в домі розговірною мовою була польська. Але Асько виростав під впливом служниці Гані і розмовляв по-українськи, навіть з мамою-полькою. Так само виховувалась його сестра, яка пізніше вийшла заміж за адвокатського помічника Луціва.

 

Бунда часто заїжджав до польського касина в Мельниці, де чимало програвав у карти. Урядової платні на все це не вистачало, то заліз він у державні гроші. Прийшли по нього жандарми і відправили до Окружного суду в Тернополі, а відразу після цього його родина виїхала з Устя. На місце Бунди прийшов німець Ґрос, який також дуже скоро помандрував до криміналу.

 

З 1898 року обняв керівництво поштою Йосиф Брік, який працював до 1907 року разом зі своєю жінкою-телеґрафісткою, двома листоношами і поштарями. Листоноші працювали з правом на пенсію по старості, рознощик телеграм був оплачуваний від штуки.

 

Я і мої брати два роки доручали телеграми. Брат Василь наскладав 400 корон з цих заробків і купив собі морг поля.

 

Устя мало телеграфічне сполучення з Чернівцями, Заліщиками, Мельницею, Козачівкою, а в 1911 році одержало ще й телефонну станцію.

 

Як за часів Бунди, так і тепер, я кожного дня був на пошті, розносив телеграми і дещо заробляв. Крім того, я бавився з дочкою Бріка. Ми спільно читали і писали. Брік зауважив, що я гарно пишу, і почав мене запрягати до переписування грошових реєстрів, переказів. Його дружина запропонувала мені вчитись азбуки Морзе. До року я навчився поштового діловодства і телеграфного діла настільки, що міг після слуху сказати, яка станція викликає Устя.

 

Брік знав три мови – німецьку, польську і українську в слові і письмі. Мав він досить велику німецьку бібліотеку, яку доповнював, спроваджуючи німецькі книжки з Відня, Будапешта. Був дуже обов'язковий і цього вимагав від підвладних та сторін. Одного разу навіть побив листоношу Василя Іваничука за те, що той напідпитку розносив пошту. Виправдовував це тим, що п'яного можуть пограбувати. Часто виникали непорозуміння між ним і його дружиною, яка була аматоркою псів і котів, не тільки своїх, але всіх сільських, що забігали щось попоїсти.

 

До мене він був тактовний, любив мене, бо я все робив, як він собі бажав. Його жінка – з дому Новак – була донькою директора тютюнової фабрики в Винниках, здається чеха. Пані Брікова була дуже лагідної вдачі і до мене прихильна.

 

Пізнавши мене протягом року ближче, Бріки почали дораджувати моєму батькові, щоби післав мене до школи в місті. Мій батько відмовлявся, мотивуючи відмову браком грошей, але ті не відступали, обіцяли мені роботу відразу по закінченню чотирьох гімназійних клясів.

 

І врешті-решт мої батьки погодились вислати мене на науку до Чернівців. На їх постанову вплинула і та обставина, що їх кум – Гриць Бойчук з Іваня Пустого – відвіз свого сина Авксентія до школи. Інші селяни, такі як Драчинський, Афініс, Малицький, зробили це також.

 

Від весни 1899 року почались приготування всього потрібного до школи і тривали понад рік, бо аж 1900 року почав я вчитись в Чернівцях.

 

Для початку треба було подбати про відповідний одяг. В Устю всі мешканці, за малим винятком, придержувались народного строю. Бріки пояснили батькам, що до школи він не надається. Устецький народний стрій дуже гарний, але сказано, що не надається, і треба постаратись о стрій міський.

 

Мої батьки закупили на ярмарку в Устю у скалецьких жидівських кравців якесь лихе вбрання, такий же дешевенький капелюх і кольорове фабричне полотно, яке дали Кльваньовій, щоб пошила мені білизну. Справили мені нові юхтові черевики і покриття на мою сільську щоденну кожушину – дешеву та лиху матерію. Простирадла, подушка і коц (тепле покривало) – то вже власної роботи моєї матері.

 

Нарешті, все було готове до мого від'їзду в Чернівці. Батько домовився з своїм кумом Бойчуком, що поїдуть разом, бо той віз Гриця до німецької гімназії, а старий Бойчук, як більш обізнаний з Чернівцями, обіцяв моєму батькові допомогти.

 

Хоча я закінчив чотири кляси Устецької народної школи з дуже хорошими оцінками, трудно було сподіватись на успіх при здачі вступних екзаменів до німецької гімназії. За порадою Бріків, батько мав мене записати ще на рік до німецької народної школи для покращання моїх знань з німецької мови.

 

Під кінець серпня 1900 року заїхав до моїх родичів Гриць Бойчук з сином, і на двох підводах ми відправились до Чернівців. На прощання мати сказала до мене: "Уважай, Іванку, вчись добре, і не дай Боже, щоб ти пізніше нас вирікся!"

 

Дорога гостинцем досить далека – 6 миль битим шляхом, а польовими дорогами через Добринів – Чорнявку – Садигуру понад милю коротша. Переправившись через Дністер на буковинську сторону, батьки наші вирішили їхати гостинцем і смерком ми були в Чернівцях на мості через Прут.

 

В Чернівцях Гриць Бойчук поїхав до Харжевського – радника Чернівецького магістрату, де син попереднього року був на станції (мешкання з харчуванням), а мене батько повіз до Никифора Джулеби – нашого односельчанина, щоб у нього приміститись, бо в Харжевського не було місця.