Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 14. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 12 бер. 2014 р., 12:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 бер. 2014 р., 11:48 ]

Розділ 23. В Сиракузах

Проїжджаючи дорогами ЗДА, я зауважив, що тут добробут набагато вищий, ніж в Канаді. Значно кращі дороги, фермерські забудування, містечка.

 

Коло першої години полудня ми вже були на передмістю Сиракуз і заїхали на вулицю N. Sаlіnа ч. 647, де мешкала п. Курилкова. Вдома не застали нікого. Мати мого похресника була в праці. Повернулась вона коло 5-ї години. В Сиракузах я задержався два дні, бо сказано мені, що тут годі знайти якусь працю з огляду на мій 72-й рік життя. Я від'їхав з моїм похресником до Нью-Йорка.

 

Ми заїхали до Амстердама і вступили до панства Гнатківських – моїх спонзорів, яким я ще раз подякував за афідавіт і запевнив, що поїду до Європи, якби знайшовся в безвихідному становищі. По підвечірку ми продовжили свій шлях до Нью-Йорка. Вночі дібрались до мешкання Любомира Курилка і заночували в нього. Ранком він відбув до війська, а його брат Богдан пішов до праці. Я залишився сам на мешканню і роздумував, де мені знайти роботу.

 

Рішився звернутись до УНС в Нью-Джерсі з проханням, щоби мене прийняли на фізичну працю, написав до них листа і вкинув до поштової скриньки. Далі повандрував підземкою до моєї сусідки зі Львова, п. Дарки Витвицької. Застав у неї дружину сл. п. професора Володимира Калими. Панство Калими теж були моїми сусідами на Вулецькій Горі і в таборі в Зальцбургу. Пані Дарка пообіцяла поїхати зі мною до бюра соцобезпечення, а п. Калима дорадила записати мені свій вік пониже 50-ти років, щоби збільшити шанси на успіх. Я не погодився, боячись вскочити в халепу. Але і самі працівники цього бюра при Вrоdvау також мені порадили не признаватись до моєї сімдесятки – вони не мусять інформувати працедавців про вік своїх підопічних.

 

В зворотній дорозі п. Дарка порадила мені взятись хоча б до сезонової праці в пластовому таборі Іст Четгем. Я відпровадив її і пішов провідати знайомого буковинця, Ілька Тащука, що мав недалеко свою м'ясарню, а потім написав листа до Управи "Пласту" щодо праці на сезон.

 

Слідуючого дня відвіз мене старший Курилко до мого спонзора, професора Володимира Островського. Я йому подякував за прислугу і розказав, які кроки вже зробив у пошуках роботи. Панство Островських запитало мене, чи не погодився б я працювати на курячій фермі, бо є можливість з 1-го квітня приступити до роботи. Якраз Островський їде в суботу до Винслов і міг би мене завезти на ферму Андрія Кушніра (мого бувшого співробітника з "Центросоюзу") і Левицького, шваґра Островських, які відкупили цю ферму від німця Гофмана в Мізпаг. Це по сусідстві з Винслов. Я згодився.

 

Працювати я мав за 200 долярів місячно, мінус 140 долярів за кімнатку і харчування. Вдома застав листи від УН Союзу за підписом сл. п. Дмитра Галичина, що там для мене роботи нема, та від Ореста Клюфаса, що беруть мене до пластового табору на сезон. Прийшлось подякувати і зрезиґнувати.

 

Останнього дня березня 1957 року Богдан Курилко перевіз мене з усім моїм скромним майном у Винслов. Праця на курячій фермі була не так важкою, як негігієнічною. Треба було працювати від ранку до смерку, як на господарствах було, є і буде. Без неділі і свят. Кожного дня нагодувати, напоїти 4500 курочок, позбирати, почистити, посортувати і спакувати до відбору коло 4000 яєць. Хоча ферма була механізована – пашу і воду розносив електромотор, який включався щопівгодини з 3-ї год. ранку годинником-автоматом, треба було бодай раз на день почистити коритця.

 

 

Їжа курочок-несучок збагачена на білки, товщ і вапно, щоб вони давали якнайбільше яєць – від 300 до 360 штук на рік. Власники курячих ферм кожного року омолоджують свої курники не менш, як на третину або й половину. Закуповують яйця-висадки і дають до підприємців, що займаються тільки вигріванням яєць. З вигрітих яєць половина відпадає на запортки і когутики. Когутиків нищать з місця специ, які провіряють яйця. Здебільшого власники ферм купують курятка-одноднівки і держать два тижні під парасолями-грійниками. До двох тижнів курятка вимагають особливо дбайливого догляду, а по 20 тижнях їх переносять до курника і вони починають нестися. Перші яйця дуже дрібні, поступово приходять до норми.

 

При перенесенні до курника молодняк щеплять проти ріжних хоріб дробу, до корму додають медикаменти, деякі власники ще й обтинають дзьоби, або закладають т. зв. окуляри, щоби запобігти курячому канібалізму, що дуже поширений в закритих курниках. При знесенні яєць в молодих курочок часто виступає кров з трісненої оболонки. Десятки інших курей кидаються на жертву і моментально її заклюють, так, що залишаються лише пір'я та кості. Обтинання дзьобів і окуляри тут мало помагають, тому використовується рідина з разючим запахом, якою мастять закривавлену курку. Це вимагає багато часу і постійної присутності в курнику. В кожному курнику з різних хоріб і канібалізму річно гине 10 % курей. По двох-трьох роках курей продають на м'ясо, хоча вони тоді несуть яйця найбільших розмірів, але менше. Куряче м'ясо досить дешеве – гуртівники платять звичайно 7-8 центів за фунт живої ваги. Багато фермерів годують курей тільки на м'ясо. Курячі ферми мають бути віддалені від шуму, бо він тривожить курей, які зриваються, і саме тоді найчастійше в яйцях з'являється кров. Такі яйця йдуть на печиво. Зберігають їх в основному в холодильниках, а на довшу мету – замочують в олії.

 

Найбільшим яєчним ринком є Нью-Йорк. Найкращі, найвищі ціни в Нью-Джерсі. Яйця з інших стейтів дешевші, але з огляду на довше транспортування, не є свіжі.

В Нью-Джерсівському стейті є кілька десятків українців – власників курячих ферм. Найбільшу в ті часи мали: наш бувший вояк УПА поблизу Винслов Андрій Кушнір в спілці з Бак-Бойчуком, власником галянтереї "Мода" з Філядельфії, Островський з Левицьким, Цар, який жив коло Мейс Лендік, та інші.

 

На фермі мого товариша по праці в ЦС Андрія Кушніра я відробив повні 27 місяців і від нього перейшов на соціяльне забезпечення. Працювали ми вдвох день-в-день без вихідних. По неділях їздили на годинку-півтори на Богослуження до нашої церкви в недалекій місцевості Сесіль, а часом ще й у Філядельфію щось купити та зустрітись зі знайомими.

 

Доїжджаючим нашим священиком був в початках мого поб­ту у Винслов закарпатець, який кожної неділі нарікав, що парафіяни його мізерно оплачують. За пару місяців на його місце прийшов о. д-р Нагаєвський, парох Кендему, який не підносив грошової теми, хіба як було зарядження митрополичої канцелярії на якусь збірку.

 

У Винслов було тільки пару родин старих українських емігрантів, в домах яких розговірною була англійська мова. Пересічно старші розмовляли вдома українською мовою, а дітвора її майже не знала.

 

Замешкавши у Винслов, я вступив до Об'єднання Українців у Філядельфії і кооперативи "Самопоміч". В "Самопомочі" я ульокував свої скромні ощадності і відшкодування, одержане з Німеччини. Та на відсотках, які давала кооператива, я втрачав рівно 100 долярів річно, тому і вицофав (забрав) свої гроші та поклав у банк. Низький процент діячі кооперативи пояснювали тим, що дають на народні цілі та позичають студентам на низьких відсотках. Це похвальна річ, але я й сам даю на добродійні цілі, і тоді сказано, що пожертву зложив я, а не кредитова кооператива. Тим більше, що з огляду на мій вік, "Самопоміч" відмовилась мене забезпечити та позичити 200 долярів. Секретар її – Іван Шаран – відмовив з тої самої причини. Отже, старші віком люди можуть тільки складати в "Самопомочі" гроші, але ніяк не користати з них.

 

За час мого побуту у Винслов я не мав змоги побувати на якій-небудь імпрезі у Філядельфії – найближчому центрі нашого українського життя. Раз, що праця не дозволяла, та й віддаль – 30 миль – не заохочувала до поїздок. До найближчого автобуса було понад 4 милі. Тому я тільки принагідно міг бувати там годинку-дві, коли Кушнір відставляв яйця на продаж. Фактично, я був на фермі, як на засланню.

 

Одного разу туди заїхав по яйця наш галичанин, у війну вивезений до Німеччини босоніж на роботу. Поглянувши на моє життя на фермі, сказав, що ні за які гроші не згодився б тут працювати. Відробивши на фабриці щодня до 4-ї год., їде собі з родиною за місто на "гуд тайм".

 

Буваючи у Філядельфії я кожного разу намагався когось намовити на передплату "Альманаху Львова", "Енциклопедії Українознавства", займався кольпортажем наших видань за провізію 35-40%.

 

Під кінець мого побуту на фермі моя тіточна сестра з Толстого Оксана Велишин повідомила, що мій племінник Микола Романюк мав нещасний випадок в ґаражі, де він працював механіком, ушкодив собі хребет і помер у віці 42 роки. Молодший братанок навіть не повідомив мене про це нещастя.

 

Сиракузи (розділ подано з незначними скороченнями)

Вийшовши на емеритуру (пенсію), я перенісся до Сиракуз. Там замешкав у Курилків, де і досі проживаю. Осівши в Сиракузах на сталий побут, я насамперед відвідав о. декана Василя Середовича, пароха української греко-католицької громади.

 

В Сиракузах я застав поважну кількість українських світських та церковних організацій. Українське громадське зорганізоване життя було поділене після партійної приналежності на бандерівців і мельниківців. Вся українська громада могла тоді начислювати може 6000 чоловік, більшість яких жили самопасом.

 

Українська громада Сиракуз складається в більшості з українців-католиків, згуртованих при церкві св. Івана Хрестителя. Її парохом є вже згадуваний о. Василь Середович з Жовківщини, який закінчив нашу Духовну Семінарію в Перемишлю. Нежонатий. Має сотрудника о. Йосифа Шоловку, народженого в ЗДА, який почуває себе американцем і слабо володіє українською мовою.

 

Церкву Івана Хрестителя збудували в Сиракузах наші лемки, які тут поселились на початку XX століття. Пізніше осіли там і наші еміґранти-галичани. Були вони здебільшого неграмотні. При церкві створювались курси рідної мови для дітвори, які провадили в церковній залі або по домах дяки і парохи.

 

З часом постало тертя між лемками і поселенцями інших повітів, яке дійшло до великого напруження, особливо, коли московські агенти почали вести агітацію за православ'я. Дійшло навіть до судового процесу за право власності на церкву між українцями-католиками і православними. Він тривав 4 роки і греко-католики його виграли. Православні відлучились, оснували московсько-православну парохію при Fаbіus St., а частина з них включилась до московської Церкви Петра і Павла. Членами цих двох церков є наші лемки. І парохами наші "хахли": о. Варнеке, тобто лемко Варинецький, та інші. Наші новоприбулі пробували навернути лемків, але без результату. І помічник о. Варнеке є наш галичанин, який щойно недавно перейшов до московської церкви, щоб мати краще матеріяльне забезпечення.

 

Сиракузькі православні українці це майже виключно депісти з Другої світової війни. Вони створили українську православну парохію ім. св. Луки, купили дім при South Lovell Ave і перебудували на церкву. Парохував в ній довший час отець протоєрей Олексій Потульницький, уродженець Кам'янець-Подільщини, бувший парох Ісаківців над Збручем. По нім обняв парохію о. Феодот Шпаченко – киянин.

 

І в нашій православній громаді ім. св. Луки настав двоподіл. Частина парафіян під проводом професорів Ялового і Трускала відійшла від церкви св. Луки і оснувала нову Українську православну Громаду ім. св. Михайла, купила протестантський костел при вулиці Butternut і перебудувала його на українську православну церкву. Парохом в ній був якийсь час о. Іванюк, наш православний священик з Буковини, мій гімназійний товариш, по нім – наддніпрянець Засипайло, кажуть, що він москвофіл.

 

За 4 роки парафія св. Михайла розпалась на дві групи. Іде процес за церкву. По стороні отців Засипайла і Коваленка стали московські священики під проводом о. Варнеке. Оповідав мені професор Трускало, що противна сторона на чолі з Засипайлом сфальшувала документи власності на церкву. Церква св. Михайла підлягає юрисдикції нашого православного архієпископа в Нью-Йорку, який є підданим патріарха в Царгороді, церква св. Луки – митрополитові Теодоровичу, її парох о. мітрат Шпаченко відійшов до Чикаго через тертя з парафіянами.

 

Школа при церві св. Івана Хрестителя – це одноповерховий будинок на вісім кляс. Навчають дітей сс. Василіянки і кілька світських вчителів. Хоч всюди голоситься, що це українська школа, в ній скорим темпом іде процес американізації наших дітей. Сестри Василіянки не почувають себе українками, мало того, що самі розмовляють англійською мовою, але й дітей примушують виключно нею розмовляти. Про це мені казав адаптований син п. Курилкової і Михайло Болехівський, якому сказали сестри, що українська мова не потрібна взагалі, то чого дітей нею мучити. На школі великий хрест і напис англійською мовою, що це є католицька школа, а український напис за кущем, при землі, щоби його ніхто не бачив.

 

Сестри Василіянки вчать дітвору релігії англійською мовою з підручників для латинників. Вже півстоліття маємо тут свою митрополію, але ще не спромоглися видати підручника з релігії українською мовою, або спровадити з рідних земель. Будують люксусові палати, церкви, гроші є і на авта, і на площі до паркування, а на видання українських підручників їх нема. (Для адаптації в ЗДА важливе значення має досконале володіння англійською мовою як дорослими, так і дітьми. Але не менш важливим є вживання і української мови як у родинах, так і при навчанні дітей у школах при церквах. Вирішення питань мови, усяких українських справ часто-густо спричиняло гострі дискусії між мною, о. Середовичем та іншими членами парафії.)

 

Сиракузька уніятська громада вже збудувала перед трьома роками великий і прекрасний монастир (назвали конвент) для чотирьох сестер Василіянок з люксусовим внутрішнім урядженням під претекстом, що скоро тих сестер буде більше. Чув я, що під будову конвенту звалено два куплені мешкальні доми по 25 тисяч долярів. Сама будова та внутрішнє устаткування з каплицею коштували близько 400 тисяч долярів. Давнішній дім сс. Василіянок збурено ще в доброму стані, а площу заасфальтовано під постій для авт.

 

В короткім часі після цієї будови проголосив о. Середович, що парохія мусить приступити до будови гімнастичної залі для парафіяльної школи. А дещо пізніше сказав з амвона, що треба приступити до будови нового великого парафіяльного дому, бо кількість прихожан зростає і скоро двох священиків буде замало. Далі будуть потрібні кімнати для єпископів, коли ті приїдуть з візитацією. Поза церквою говорено, що зміна порядку побудови об'єктів настала з тої причини, що після будови гімнастичної залі громада не схотіла б будувати новий парафіяльний дім. На зборах вибрано будівельний комітет на чолі з о. деканом Середовичем, до якого ввійшли обидва тростити (члени прибічної ради) і ще кілька парафіян. Вибраний комітет проголосив дату внесення конкурсу і оферт. Проголошено, що комітет акцептував найдешевшу оферту на 215000 долярів. Двома чи трьома тижнями пізніше сказано, що підприємець підняв кошти будови на 10 %, бо в міжчассі поважно піднеслась ціна на будівельні матеріяли. Будову парафіяльного дому віддано чужинцеві, який нібито дав найкориснішу оферту. Ходили поголоски, що будову тому віддано чужинцеві, бо з ним легше договоритись, і це залишиться тайною.

 

Парафіяльний дім з усім викінчуванням, умеблюванням, вартістю знесених домів коштував близько 500 тисяч долярів.

 

Перед кількома роками о. Середович проголосив з амвона, що американський єпископат виніс постанову, що кожен католик зобов'язаний вплачувати на потреби своєї церкви не менше як десятину зі своїх річних прибутків та що постанова латинських єпископів є обов'язкова і для греко-католиків-українців. Так що нехай парафіяни церкви св. Івана Хрестителя починають вносити десятину на церкву, тим більше, що вона вже була обов'язковою за Княжих часів. Доказом цього є Десятинна церква в Києві.

 

Спроби церковного комітету зібрати десятину, відвідуючи кожного парафіянина, не увінчались великим успіхом – вони змогли зібрати по 6-7 тисяч річно.

 

На Ватиканському соборі обговорювались справи Українського Патріархату, пізніше був організований в Нью-Йорку комітет, що збирав підписи серед наших вірних на петиції до Папи Павла VI в справі створення Українського Католицького Патріархату.

 

До мене звернувся Ілля Городецький з повідомленням про Нью-Йоркський Комітет, зазначаючи, що він є уповноважений ним до збирання підписів в Сиракузах. Мене він також попросив зайнятись збором підписів за створення Українського Патріархату і визнання митрополита Йосифа Сліпого першим українським патріархом. Я погодився і ще декілька осіб також. Ми зібрали кільканадцять сотень підписів. Деякі парафіяни, занім підписали, ходили радитись до о. Середовича. Він сказав, що має руки зв'язані єпископом, а інакше б підписався сам. На жаль, комітет був створений п. Городецьким самочинно, без уповноваження з Нью-Йорка і не на зборах сиракузького громадянства, тому я потім не приходив на його зібрання.

 

Української мови навчала 30 хвилин денно Ольга Бачинська, колишня вчителька з Тернополя, дружина інженера Марка Бачинського. Не всі діти ходять на уроки української мови і не всі вписані на Курси Українознавства. Більшість з дітей знають українську мову дуже слабо. Часто сумівська або пластова молодь пописуються на сцені українською мовою, а вже між собою розмовляють тільки англійською. Вина тут в першій мірі родичів, а відтак наших парафіяльних шкіл. Навіть в домах наших інтелігентів часто розговірною є англійська мова.

 

Від Пігуляка мені відомо, що перші наші емігранти вели в УН-Домі дуже жваву культурну працю: ставили театральні вистави, організовували концерти, курси українознавства і танку. Та сьогодні дорослі потомки наших перших емігрантів вже відчужились від українства. Справді знають українську мову, яку винесли з дому своїх батьків, але не користуються нею між собою і так виховують своє потомство. До 1954 року внутрішньою урядовою мовою УНДому в Сиракузах була українська, нею велись протоколи всіх зібрань. З 1954 року настала двомовність, а від двох років до англійської вже вдаються всі, навіть почесний голова УНДому Пігуляк. Тільки бандерівець Степан Грицик послуговується виключно українською мовою. Микола Ґоджак є україномовним секретарем, але ще не списав ні одного протоколу українською мовою. Минулого року я зробив йому зауваження щодо цього, а він мені відповів: це є Америка. І це говорить націоналіст і дивізійник, який є в проводі місцевого ООЧСУ!

 

Всі наші католицькі товариства мають свої приміщення в церковній та шкільних галях, а в Народному Домі примістились тільки Відділ Українського Золотого Хреста та Girls Auxilary.

 

Закупили і перебудували цей будинок в 1934 році наші емігранти з передвоєнних часів, переважно з Лемківщини. В 1954 році добудували разом з новоприбулими емігрантами ще один дім, т. зв. "бовлінґ", за ціною близько 300000 долярів. На будову УНД затягнула його Управа гіпотечну позику у 120 тисяч долярів, а ще сто тисяч було взято на сертифікати і векселі. Позика вже сплачена, інші довги успішно погашаються.

 

Голова Українського Народного Дому, Іван Пігуляк православний буковинець, який оженився з греко-католичкою і став ревним католиком. Перед Першою світовою війною закінчив 6 клясів Української клясичної гімназії в Кіцмані, зголосився в 1914 році до УССів, потім служив в австрійській армії старшиною, здав воєнну матуру. Після розвалу Австрії включився до УГА, далі був сотником армії УНР. В 1920 році повернувся на Буковину, студіював філозофію на Чернівецькому університеті, був активістом Академічного Товариства "Союз", "Січ", "Чорномор'є". Пробував дістати посаду вчителя в Українській приватній гімназії в Рогатині, але дістав відмову від директора, бо він не був польським громадянином. Письмовий оригінал її він зберіг і мені показував.

 

Пігуляк після цього виїхав до Канади, де працював фізично, потім вчителював в українських школах, підробляв у редакції, а також вчителем українських народних танців разом з Авраменком. З ним об'їхав всі американські стейти і всю Канаду від моря до моря, де тільки були українські громади, вони навчали українських танків. В 1934 році оженився і осів в Сиракузах, де працює фізично і далі вчить нашу молодь танцювати. Кілька десятків років був Пігуляк головою УНД та головою Відділу УККА Сиракузи, тепер вже почесним. Але й зараз активний в усіх українських організаціях та американській Республіканській партії.

 

Під кінець 1964 року УНДім Сиракузи влаштував йому урочистий банкет з нагоди 70-річчя та довголітньої праці в УНДомі.

 

Другою, найстарішою нашою організацією був Український Центр. Заснували його сиракузькі українці в 1940 році, як Відділ Українського Конгресового Комітету Америки. Він репрезентує українську спільноту перед владою міста та перед громадянами інших національностей.

 

Оповідають, що в перших роках існування Відділу УККА Сиракузи йшла завзята боротьба різних політичних угруповань за його провід. Як я на стало осів у Сиракузах, головою там був лікар, д-р Іван Подюк, його заступником Іван Пігуляк, а секретарював Микола Павлів голова місцевого осередку ООЧСУ.

 

Перед засіданням Відділу УККА я подав голові ідею вставити до порядку денного створення в Сиракузах Комітету Пам'ятника Шевченкові, бо якраз тоді наші нью-йоркські центральні організації розпочали збирати такий комітет, який би добився дозволу у влади на площу, гідну Шевченка, у Вашінгтоні і розпочинати грошову збірку. До ініціятивного Комітету вибрано Сидоровича, Гудзяка, Рубича, а мене секретарем.

 

Засідання Екзекутиви Відділу відбувались по п'ятницях кожного місяця. Починаються все з опізненням, а тягнуться часто за північ, бо деякі члени люблять пописуватись своїми ораторськими здібностями. Нагадування голови нічого не помагало.

 

В листопаді 1961 року по латинських і протестантських костелах роздавали англомовні летючки відносно таких балакунів. Голова Сидорович дістав одну таку від своєї господині і переклав на українську мову. Приніс мені і попросив зробити кілька десятків відбитків на циклостилі та передати всім членам Відділу наступної п'ятниці. Я це зробив, бо нічого поганого тут не бачив. Летючка називалась:

 

Молитва дорослої людини

"Господи Боже, Ти знаєш краще за мене, що я старіюся і що невдовзі буду стариком.

 

Не допусти до того, щоб я говорив забагато, а головно не дозволяй мені привикати до думки, що я мушу забирати голос на кожну тему і при кожній нагоді.

 

Звільни мене від страшного бажання старатися впорядкувати особисті справи всіх людей.

 

Зроби так, щоб я був розумним, але не зарозумілим, щоб я був помічним, але не демагогом.

 

Який великий жаль, що я не можу використати своєї роками нагромадженої мудрості, але Ти, Господи, знаєш, що я хочу мати приятелів до кінця мого життя, щоб і на похорон мій було кому прийти, і щоб не написали про мене: "Помер старий, добре йому так!".

 

Здержуй мій ум від рецитування безконечних детайлів, а дай мені силу і волю, щоб я чимдуж до справи приступав. Дай мені силу і волю мовчати, коли терплю і болію, хоча воно з віком все вже важче.

 

Я не прошу такої ласки, щоб я з приємністю вислухував жалі і болі інших людей, але дай мені силу і волю, щоб я їх щасливо і терпляче переносив.

 

Дай мені зрозуміти, що й мені вільно часом зробити помилку. Дозволь мені бути все і всюди симпатичним в моєму довкіллі, хотяй я не бажаю бути святим, бо й з забагато святими дуже важко жити. Дозволь мені перебувати між щасливими і веселими людьми, щоб і я міг бути щасливим і веселим.

 

Так мені, Господи Боже, допоможи, Амінь!"

 

Після відчитання д-м Логазою молитви запанували серед присутніх сміх і веселість, але сам він зареаґував на це дуже болісно. Почав вимагати від голови Сидоровича рішучих дисциплінарних дій, а мене, сказав він, на будуче треба взяти під карателю (нагляд). Зараз після цього голова Сидорович звернувся до мене, чи справді я долучив цю молитву до повідомлення про засідання. Я притакнув, замість сказати, що це він сам мені доручив, бо не хотів, щоб Логаза залучив Сидоровича до своїх досмертних ворогів. Після цього я заявив, що не думаю працювати під курателею і тому зрікаюсь секретарства у Відділі УККА Сиракузи. Почались балачки на тему мого зречення, аж врешті о. Волянський запропонував Логазі відкликати своє домагання, а мені – вицофати свою заяву про зречення. На цьому і погодились.

 

Відпоручник УКЦ, о. Волянський – другий помічник о. Середовича, був перший і останній раз на засіданні Екзекутиви Відділу, бо УКЦ Сиракуз не є членом УККА. Спровокував до цього о. Середовича "Лис Микита", який його боляче щипнув за "Галовіни", щорічно уряджувані сс. Василіянками в парафіяльній школі не без його відома. Не можу подати змісту цього допису, але я чув, що нібито автором його був д-р Логаза, який довший час мав тертя з о. Середовичем і допис не був виссаний з пальця. Та на прохання о. Волянського Екзекутива Відділу дала таки спростування до "Лиса Микити", мною зредаговане і відіслане, хоча я особисто був проти цього.

 

Далі обговорювались справи збірки Нацдатку, Свята Державності і справу скликання мирних сходин відпоручників наших організацій в цілі вибору Комітету Пам'ятника Шевченкові, а також справу вулиці ім. Шевченка в Сиракузах.

 

Вибрано тоді відпоручників, які мали йти до майора міста Сиракуз пана Генінґера, щоби той видав прокламацію з нагоди Свята Державності. Уповноважено голову Сидоровича поробити заходи щодо перейменування одної з сиракузьких вулиць іменем Шевченка.

 

В делегацію відпоручників до Генінґера, крім мене, вибрано ще голову Сидоровича, д-рів Гудзяка, Заваликута, мґр. Рубича та по одній дівчині з "Пласту", "Суму" та "Одуму", які мали бути в народних строях.

 

В справі перейменування частини вулиці Вест Фаєт Стріт перед УНДомом о. Середович перебіг дорогу Відділові – сам вніс таку пропозицію до Управи міста, але без осягу. І Відділ УККА теж вніс таке домагання, але кілька мешканців-домовласників спротивились перейменуванню (серед них одна українка) і справа відпала.

 

Радні міста згодились на будову пам'ятника Шевченкові в куснику парку по вулиці Соавт Вілбур – в сусідстві УНДому, оскільки українці Сиракуз зможуть зібрати відповідні фонди, тобто 30 тисяч долярів. Справа ця затяглася по сьогоднішній день і нею перестали у Відділі займатись. На Свято Державності майор міста видав проклямацію і над Управою повівав український прапор.

 

Під кінець січня 1961 року відбулися ширші сходини відпоручників українських організацій м. Сиракуз та чисельних громадян. Церковні ж не прислали ані одного представника. На цих сходинах вибрано Комітет Пам'ятника Шевченкові в такому складі: Голова – мґр. Ілля Городецький, заступник – Яків Гурський, а також Пігуляк, Заваликут, Трускало з секретарями – Михайлом Середовичем і Юліяном Копком. Мене вибрано головою Контрольної Комісії.

 

За якийсь час п. Городецький скликав збори української громади для вирішення справи збірки грошей. Заваликут приготував списки українців міста, поділив їх по районах. Вибрано понад два десятки молодих збірників і кілька старших зголосилось добровільно. Пігуляк першим зложив на пам'ятник 25 долярів, я зобов'язався протягом року вплатити 100. Зараз по тих зборах почалася збірка. Я вибрав собі найбільший район – коло 300 родин. Мені до помочі зголосились Іван Пігуляк та Олекса Минько, які мало чим допомогли. З Пігуляком ми обійшли дві вулиці і зібрали всього-навсього 65 долярів. На тім Пігуляк сказав, що в нього ноги, як колоди, і він більше не може ходити. Олекса Минько захорів і не збирав взагалі, а я сам зібрав майже 2000 долярів.

 

Пресовий референт КПШ, д-р Логаза помістив в "Свободі" допис про вибір комітету, пропустивши в ньому 4-х членів, в тому числі і мене. Я вважав це за дрібничку, але інші пропущені – пані Ольга Бачинська, Михайлина Величко і Минько – мене заінтерпелювали, тому-то я пообіцяв поцікавитись у Логази в чім річ. Він мені відповів, що пропустив 4-х осіб свідомо, бо вважає їх за скінченних нероб. А взагалі так сказав йому зробити голова Ілля Городецький. Городецький заперечив таке, але не зреферував у ширшому дописі до газети, хоч я просив-вимагав. Внаслідок цього пропущені відмовились від співпраці, а також не зложили своїх пожертв.

 

В березні 1961 року відбулась в Сиракузах Шевченківська Академія, присвячена 100-річчю з дня смерті Шевченка. На неї прибуло численне українське громадянство. Велику перевагу серед нього становили новоприбулі. Ученики Школи Українознавства зайнялись продажем "Кобзаря", виданого Іваном Тиктором у Вінніпегу, і продали кількасот примірників. Я запропонував п. Логазі (завдяки їй молодь приєдналась до акції з "Кобзарем"), щоб вона взяла книжки у Тиктора з опустом на 40 %, про що він мені написав. Марія Логаза відмовилась, вдовільнилась опустом 10 % від "Арки". Може через "Молитву старої людини" або допис в "Свободі" про КПШ.

 

На пам'ятник Шевченкові всі інші збирачі здали 6 тисяч долярів, найбільше пожертв склали новоприбулі – коло 90 %.

 

Між нашими старими емігрантами мені вдалось зібрати дуже мало, всього-на-всього кілька десятків долярів. Вони здебільшого відповідали, що Шевченка не знають, а жертвують на свою церкву, школу, священиків, сс. Василіянок. Мені і не дивно було, бо старі емігранти, то переважно – неграмотні лемки, яким щонеділі священики втовкмачують, що як вони будуть жертвувати на церкву, то підуть до Царства Небесного. І вони, і їх замериканізовані потомки справді щедро жертвують – збудували для 4-х сс. Василіянок палати за 350 тисяч долярів, на умеблювання двох будинків одиноких священиків дали 75 тисяч долярів.

 

Всього українська спільнота м. Сиракузи зложила до половини 1962 року замість 8-ми, 6 тисяч долярів на будову пам'ятника. Наша верхівка жертвувала мало і неохоче, а наші чорнороби до неї достосовувались.

 

Зараз на початку другої половини 1962 року, голова КПШ Сиракузи скликав загальні збори жертводавців, щоб зложити звіт та закінчити діяльність КПШ – мовляв все вже зроблено. В міжчассі КПШ Нью-Йорк повідомив Відділ Сиракузи, що КПШ буде розпущено після відкриття пам'ятника Шевченкові. Але Ілля Городецький зняв з себе повноваження голови скоріше, бо вважав, що він вже досить напрацювався. Обіцяв зробити два примірники архіву КПШ і зложити один в бібліотеці університету в Сиракузах, а другий передати до бібліотеки НТШ в Нью-Йорку. Не зробив цього, не знаю чому.

 

До складу нової Екзекутиви увійшли тоді професор Михайло Воскобійник, інженер Григорій Коваленко, професор Трофим Трускало як секретар і Богдан Тимяк як скарбник. За весь рік вони нічого не зробили, навіть не давали відповіді на листи Централі. Я ж продовжував збір грошей і пересилав їх впрост до Централі. Звідти приходили до мене запити і просьби інтервенювати і полагоджувати справи. Та це ні на що не здавалось, бо нові члени Екзекутиви не хотіли нічого робити, мовляв їх вибрано без їхньої на те волі.

 

По році бездіяльності скликано з доручення Централі КПШ Нью-Йорк річні загальні збори жертводавців. Вибрано нову Управу КПШ Сиракузи під головуванням Іллі Городецького, де я знову був головою Контрольної Комісії, а Тимяк – скарбником. Новообрана Екзекутива занялась продовженням збірної акції і до відкриття пам'ятника було зібрано ще понад 600 долярів. В цю збіркову акцію включився і голова КПШ Городецький, головно для того, щоби приєднати передплатників на видання "Кобзаря" в 14-ти томах у видавництві Денисюка. Йому вдалось загітувати 25 передплатників. За одержану провізію від кольпортажу він подарував один примірник "Кобзаря" бібліотеці Сиракуз.

 

Під кінець 1963 року звернувся до мене видавець Микола Денисюк з проханням переслати йому список осіб, що досі не купили "Кобзаря", а він їм перешле проспекти. Денисюк, маючи від мене адреси, не переслав проспекти, а приїхав особисто до Сиракуз і продав тим людям 32 комплекти "Кобзаря".

 

Від 1961 року до часу відкриття пам'ятника Шевченкові у 1964 році продано в Сиракузах, головно між новоприбулими, понад 200 примірників "Кобзаря" різних видань: Денисюка, Білецького, Тиктора та Зайцева.

 

В 1964 році я зорганізував поїздку українців Сиракуз до Вашінґтона на відкриття пам'ятника Шевченкові. Крім двох автобусів з рамена КПШ, був ще автобус з жінками, що вибирались спочатку на якусь релігійну імпрезу до Філядельфії, а вже звідти поїхали до Вашінґтона. Ще з 20 сиракузьких родин добирались своїми автами, дехто літаком.

 

До Вашінґтона доїхали благополучно, якщо не рахувати заміну опони і нарікання на брак туалету в одному з автобусів. Нарікали і у Вашінгтоні, що готельні кімнати на 2-3 особи, а як я сказав доплатити за окрему, то ніхто не згодився. Під час маршу і відкриття пам'ятника Шевченкові була страшна спека, що казали дійшла до 105 степенів по Фаренгейту. Не помагала й парасоля. Я ледве відстояв відкриття і доплівся до готелю пішки, бо ніяк не міг зловити автодорожки.

 

Слідуючого дня ми відвідали військовий цвинтар та гріб застріленого президента. Після того без пригод від'їхали до Сиракуз.

 

Через пару місяців було скликано ширші збори жертводавців і вибрано Ліквідаційну Комісію на чолі з Городецьким, що мала розв'язати КПШ і скласти звіт. Ілля Городецький відтягує і відтягує з ліквідацією Відділу і складанням звіту у безконечність, а весь архів тримає у себе. Пару осіб вже після відкриття пам'ятника зложили гроші на нього, то я їх повідсилав на адресу КПШ Нью-Йорк, а поквітування зложив нашому скарбникові.

 

Від 1 червня 1962 року я почав працювати книговодом Українського Народного Дому в Сиракузах. Крім того, я ще далі секретарював у Відділі УККА Сиракузи та переводив збірку Нацдатку. На фінансового секретаря або вірніше книговода УНДому мене вибрано на Загальних зборах ще в червні 1962 року, тобто вже 4 і півроку тому.

 

Написано в грудні 1967 року у віці 81 рік.

 

Помер у 1973 р. у віці 87 років.

 

Післяслово

Іван Романюк помер, працюючи над споминами. Всі свої заощадження він заповів НТШ Нью-Йорка, де створив свою видавничу фундацію. Збереглося його листування з тодішнім президентом НТШ, професором, д-ром Матвієм Стахівим. З неї видно, що він фінансово сприяв багатотомному виданню Історії Відновлення Української Державності та її перекладу на англійську мову для привернення уваги світової громадськості до факту поневолення України.

 

Все своє свідоме життя він тяжко працював. Малим селянським хлопцем вчився по ночах, коли його товариші спали і не могли заважати. На схилі віку в еміграції також мусів заробляти на прожиття, але не жалів себе і ходив з палицею від хати до хати, збираючи пожертви на українські справи. Не жалів він і тих, хто відмовлявся складати гроші на пам'ятник Шевченкові чи Нацдаток тощо. З їдким сарказмом Іван Романюк дає їм характеристики і не прощає скупості, індиферентності, бо сприймає тільки українців-патріотів.

 

Аскет по натурі, Романюк не витрачає на себе навіть мінімуму, але не позволяє, щоб щось пропало, змарнувалось. В останньому листі до професора Стахіва від липня 1970 року він нагадує, що його евентуальні похорони має оплатити німецька страхова компанія, де він забезпечився, а за майно, залишене ним у Львові, німці мають щойно в 1979 році остаточно розрахуватись, – це вже піде на НТШ.

 

Болить серце патріота за коханий Львів, що "як авангард московської імперії-тюрми на Заході сильно московщиться. Дуже багато вулиць з назвами москвинів, чорносотенців та червоних. Львів значно поширений територіяльно і чисельно. Розбудували і розбудовують. Навпроти колишньої моєї вілли коло Другого Дому Техніків при вулиці Косинєрській, сьогодні Солдатській, побудувало місто на площі Курилків семиповерховий ґмах на гуртожиток для студіюючої молоді. Головою місткому – Семен Стефаник... У Львові чується на кожному кроці більше московська мова чим українська. Це оповідала мені сестра пані Курилкової зі Львова".

 

Не дожив Іван Романюк до проголошення Незалежної Української Держави. А якби дожив, то не заспокоївся, а потрясав би палицею перед народними обранцями, нагадуючи їм про передвиборчі обіцянки, про біду і злидні одних, дорогі авта та розкіш інших, що дісталися до влади.