Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 13. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 10 бер. 2014 р., 12:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 бер. 2014 р., 10:17 ]

Розділ 22. Канада

В Монреалю задержався я був на один тиждень в домі Павла Ісаюка та стрінувся з нашими емігрантами з Мюнхена та Реґенсбурґа, які дещо раніше переселились до Канади та осіли в Монреалю. Ще до початку Другої світової війни там була досить чисельна українська громада, згуртована в Українському Народному Домі та в двох церквах – католицькій та православній. Парохом православної церкви був мій чернівецький товариш о. Слюзар. В товаристві Павла Ісаюка я відвідав свояків родини Василиків в Монреалю і просив їх стягнути до Канади цю родину в цілості. Та не вийшло так, як хотілось, бо тільки один свояк згодився зложити 200 долярів на переселення Василиків, а треба було зложити не менше, як 1000 долярів готівки, бо вони як німецькі громадяни не мали статусу ДП. Але це їм не перешкодило доробитись до хороших статків в Мюнхені та дати своїм доням вищу освіту.

 

В перших днях мого перебування в Канаді я звернувся до Американського конзуляту в Монреалю про видачу візи на кілька днів до ЗДА, щоби відвідати моїх бувших сусідів Курилків. Мене сповістили, що таку візу можу дістати щойно після одного року побуту в Канаді, що мені треба буде старатись о переїздову візу.

 

В останньому дні мого побуту в Монрелю несподівано мене відвідали Курилки. Пані Курилкова була вдоволена, що її діти повноправні громадяни – старший син служить в американській армії, а молодший студіює на Сіракузькому університеті.

 

Виїжджаючи до ЗДА вона обіцяла стягнути мене туди, але ашуранс, присланий нею і старшим сином, не підходив мені як німецькому громадянину. Того ж вечора п. Курилкова відбула до Сиракуз, а я до Вінніпега.

 

Їзда поїздом для мене була дуже нудна. Пасажири всідали рідко і на короткий час. Я їхав лінією Сіонара, що висунена найдальше на північ. В часі їзди видно було тільки світло осель до і після Оттави. Слідуючого дня розляглись безмежні простори, вкриті снігом, та здебільшого хащоваті ліси. Оселі траплялись дуже і дуже рідко, стації були безлюдні. Щойно на території Манітоби вже були більші стадійні забудування, більше людей на них і осель вздовж залізничної колії.

 

Третього дня заїхав поїзд на вінніпеґський двірець Сіонара по Майн Стріт. Оглянувся я, чи нема десь моїх братанків, та не помітив нікого. Незабаром з'явився мій старший братанок Микола і сказав, що поїзд мав приїхати до Вінніпега три години тому. Пішки ми пішли до мешкання моєї братової на Пасифік Авеню.

 

Переходячи головною артерією міста, тобто Майн Стріт, побачив я тільки декілька більших об'єктів, а решта складалась з партерових домиків. Рух, як на 400-тисячне місто, – слабонький. Порівнюючи зі Львовом і містами Німеччини, Вінніпег здався мені провінційним містом. 

 

 

Завітавши до мешкання братової, я подякував за все добро, що вона для мене зробила. Розговорились про нашу родину в Канаді. При живих залишились тільки тета Настя в Шіго, Саскатун, яка жила на фермі свого сина. Решта її дітей – два сини і 7 доньок з родинами – розбрелись по всій Канаді. Тітка Домна померла ще 10 років тому назад, а вуйко Степан Романюк помер кілька років тому на 87 році життя. Їх діти також розсіялись по країні, а на первісній фермі залишився внук, Петро Олійник. Їх донька – Оксана Велишин, яка стягнула мене до Канади, виходячи заміж, дістала в посагу іншу ферму в недалекій віддалі від ферми вуйка і тітки. Діти їх живуть в різних місцях, дехто вже помер. Один син – Яків – доробився поважного маєтку – має понад 6000 акрів землі. Хоча й неграмотний, але вміє господарювати і робити інтереси.

 

Брат Якова – Іван – не мав щастя в своєму житті. Кидався на всі боки, але безуспішно. На 63-му році життя працює помивачем начиння в готелі. Приїхав до Вінніпега, щоби стрітись зі мною. Ми сердечно привітались. Від 55 років не бачились, не переписувались. Іван Романюк – завзятий комуніст. Він звернувся до мене з запитом, чому я та мої братанки покинули рідну землю, а не залишились на ній, щоб працювати для добра України.

 

Відповів я йому, що тільки прихід більшовиків змусив мене покинути Батьківщину і нажитий доробок і втікати в незнаний світ, щоб рятувати своє життя. "Ти віриш, брате Іване, що існує незалежна Українська держава, що наш нарід проживає в незалежній Українській червоній державі в добробуті? Оскільки віриш, то кидай все і вертай в рідне Устя і ставай до праці для добра України і народу українського, визволеного Москвою. Я думаю, що московські більшовики дуже скоро тебе вилікують від комунізму". В розмову втрутився мій братанок Микола і сказав, що враз зі своїм братом Славком заплатять йому кошти подорожі туди і назад. На це заявив мій тіточний брат, що він є канадійський громадянин і не має потреби вертати назад.

 

Мій тіточний брат задержався в Вінніпегу і ми часто зустрічались, але він вже не порушував справи Радянської України. Пізніше він порвав з комуністами, приєднався до якихось сектярів та углубився в читання Біблії.

 

Через кілька днів після мого приїзду до Вінніпега обвіз мене мій братанок по наших свояках в місті та в довкіллю, а з початком грудня доправив до Оксани Велишин. В неї я прожив на фермі понад два місяці, помагаючи по господарству. Роботи було доволі – десь понад 30 молочних коров, телят, дві пари коней, свині, кури, індики, качки, гуси. В Толстому проживали і дальші потомки моєї тітки Домни.

 

В 90-х роках XIX ст. там поселились виключно вихідці з Устя Єпископського та його довкілля і кілька буковинських родин. Оселя в початках звалась Леськів по прізвищу нашого поселенця, що провадив пошту на нашій кольонії. Пізніше канадійська влада перейменовала Леськів на Толстой, а чому, ніхто не знав.

 

Перших поселенців завезли агенти в цю околицю на пограниччю ЗДА і викинули з вагонів серед лісів. Новоприбулі корчували ліси на приділених їм фермах, будували хати за взірцем крайових хат, творили орну землю, закладали свої господарства. Найближчим до них було місто Вінніпег, до якого добирались залізницею, але поїзди, як і тоді, курсують тільки через день. Сьогодні вже всі транспортування відбуваються автами і троками.

 

Наші поселенці вже на самих початках свого перебування в Толстому збудували там Греко-Католицьку Церкву, українську школу та Народний Дім. Щойно пізніше влада відкрила 11-клясівку з англійською мовою викладання.

 

В 20-х роках XX ст. постали суперечки в церковному житті громади Толстого, які довели до поділу віруючих на уніятів і православних. Були процеси за церкву, яку присудили уніятам. Але в часи тяжби хтось її підпалив і церква згоріла. Уніяти свою церкву відбудували, а православні поставили нову під юрисдикцією митрополита Іляріона. Українським православним парохом в Толсто­у і в довкіллю є мій шкільний товариш з Чернівецької гімназії, яку покинув через професора Ісопенка, абсольвент теологічного факультету Чернівецького університету о. Стефюк. Парохував в Толстому якийсь час заліщанин за походженням о. Захар Золотий, тепер він відправляє в Вінніпегу.

 

Поляків тут жменька, але мають свій костел та Народний Дім "Сокул". Польські фермери заходили до моєї родини не раз в часі мого там побуту і розмовляли українською мовою. Це саме стосується і деяких чеських родин в Толстому.

 

Толстой не має своєї осібної Управи. Найближче містечко до нього теж українське – Вайта (Vіtа), що мало первісну назву Шевченко. 

 

  

На фермі моєї тіточної сестри я задержався майже до кінця лютого 1952 року і помагав у господарстві. Мої братанки працювали поза Вінніпегом. В половині лютого 1952 року мій старший братанок – Микола Романюк – перенісся на працю до Вінніпега, виміняв одну кімнатку у моєї братової і стягнув мене до себе. Він працював слюсарем в якомусь варстаті, а я займався домашнім господарством – варив, прав, робив порядки. Крім того, я ще вчив на прохання братової, Марії Романюк, її наймолодшого сина, учня середньої школи у Вінніпегу, української мови. То була даремна праця, бо малий не хотів вчитись і переконування не допомагали. Та й сама мати з ним вдома говорила англійською мовою. Він після середньої школи закінчив факультет електрики Вінніпеґського університету. "Містер деґрі" працює інженером в провінції Онтаріо. Перед кількома роками їздив в збірній прогульці на Україну, але московська влада не дозволила йому відвідати родинні місця його батька.

 

Братанки мої з початком вересня 1952 року на спілку купили власний восьмикімнатний будиночок при Сhеrbrook 446, куди ми і перенеслися. Переїхавши на сталий побут до Вінніпега, я старався знайти для себе якусь працю. "Новий Шлях" проголосив, що потребує бюрового урядовця в адміністрації. Я вніс писемне прохання, а через пару днів і особисто відвідав начального керівника "Нового Шляху" п. Івана Тиктора. Він мені заявив, що радо б прийняв мене, але я не знаю англійської мови, а тут конче треба її знати. Сам директор не знав і не знає тої мови, або знає так, як я.

 

Я дорадив моїм братанкам обезпечитись в Українськім Народнім Союзі в Нью Джерсі. Вони це зробили на 8000 долярів разом. Мені теж запропонували обезпечитись на найнижчу ставку. Але мені УНС відмовив обезпечення через мій поважний вік. Пересилаючи виповнені аплікації моїх братанків, я попросив Управу УНС, щоб уповноважили мене агентом по приєднуванні нових членів. Але і тут зустрівся з відмовою. Титулом провізії за обезпечення моїх братанків мені признано 16.50 долярів. Хотів я, щоби за ці гроші мені запронумерували газету "Свобода", та за неї треба було заплатити згори, а провізія за обезпечення братанків мала бути аж у вересні. Вкінці старший братанок на моє прохання запронумерував "Свободу", "Новий Шлях" і "Український Самостійник".

 

У Вінніпезькому Уряді Праці був урядовець родом зі Снятинщини. До нього я звернувся в пошуках роботи. Він обіцяв посприяти, але не давав великих надій з огляду на мій вік. Три місяці я голосився там кожного тижня, але безуспішно.

 

Я заходив десь-колись до мого шкільного товариша з Чернівецької гімназії, професора Василя Кавулі. Його син скінчив медицину в Ґайдельберґу, а тепер приготовлявся до нострифікації (визнання диплому про вищу освіту, здобуту в іншій країні) свого лікарського дипльому, працюючи одночасно в шпиталі св. Йосифа. Його мати була донькою о. Дуткевича з Шишковець. Вона попросила свого сина постаратись, щоби сестра-настоятелька шпиталю прийняла мене на працю чорноробом. Подаючи свої особисті дані я применшив собі віку аж на 15 років, аби вона тільки мене прийняла. В шпиталі мені довелось працювати тільки кільканадцять місяців, бо з кінцем серпня 1953 року сс. Йосефінки звинули шпиталь і відкрили "Дім для людей старшого віку". Вони звільнили весь персонал. Я заробив в шпиталі 400 канадських долярів брутто.

 

Працював враз зі мною там і колишній заступник директора РСУК у Львові та начальний бухгалтер Митрополита Шептицького сл. п. Роман Левицький, який після звільнення дістався на таку саму працю до Меmоrіаl Ноsріtаl.

 

Я не припиняв пошуків праці, але нічого не вдавалось знайти. Продовжував займатись хатньою роботою у моїх братанків, але осінню 1954 року мій молодший братанок оженився з нашою розвідкою, яка мала одну дитину. Відтоді кухнею займалась молода дружина братанка, яка не дуже прихильно до мене була наставлена.

 

Під кінець 1954 року мої братанки закупили до спілки невеличку ферму під Вінніпегом 65 акрів землі з господарськими будівлями, яка була щось на 4 милі віддалена від кінцевого перестанку міської автобусної лінії на північ. Мої братанки запропонували мені перенестися на ферму і доглядати кільканадцять штук свиней і коло двох сотень курей-несучок.

 

Ферма стояла серед чистого поля, за яких півкілометра були ще інші ферми українські і німецькі. Повні два роки я прожив як пустельник, мусів день в день варити свиням бараболі, кормити їх і курей, збирати яйця. Братанки 1-2 рази на тиждень привозили мені харчі, газети і мою пошту.

 

На фермі була електрика, а від початку 1955 року і телефон. Міських водотягів в той час не було на фермах, а тільки криниця-помпа на подвір'ю. Треба було помпувати і носити воду. Літом це була забавка, але зимою помпа часто замерзала або була засипана снігом. Треба було відгортати та огрівати руру, щоб мати воду. Часто вітри-бурі не вгавали по кілька днів. На подвір'ю гори снігу на кілька метрів. Годі вилізти з хати, щоб дістатись до стайні чи курника. Зимою докучали сильні морози, коли вода в кімнаті замерзала на кілька сантиметрів. Мешкаючи на фермі, я майже кожного тижня вибирався до міста на автобусну стацію пішки, вряди-годи мене підвозили сусіди-фермери.

 

По двох роках перебування і праці на фермі я заявив своїм братанкам, що на третій рік не можу залишитись через бурі і дошкульний холод в мешканню, та й двигати корми свиням мені затяжко. Доктор Мучій порадив йти на операцію пропуклини (грижа), яку я заробив на фермі.

 

На це заявили мені оба братанки, що можу собі відійти від них, а, оскільки на фермі я не можу бути, то і в їх домі також нема для мене місця. Я подякував і 11 листопада 1956 року залишив ферму і перенісся до мого приятеля, інженера-аґронома Михайла Боровського у Вінніпегу, що на вулиці Стелла, 509. Він відступив мені дуже маленьку кімнатку за 15 долярів місячно.

 

Я опинився в дуже скрутному становищі, бо в мене було всього-навсього коло 200 долярів з тих, що я заробив в шпиталю св. Йосифа. Як я вже згадував перед тим про своє внесення прохання про призначення мені пенсії за 5 років праці в Німеччині, справа затягувалась, бо не було ще ухвалено закону щодо тих, хто перебував за межами країни. Щойно в 1955 році одержав я позитивне рішення страхової компанії в Берліні, де я був обезпечений ті 5 років, але з мене вимагали оригіналу забезпечення, а я відіслав їм тільки нотаріяльний відпис. Оригінальна карта пропала в часи бомбардування Берліна, куди я мусів її відіслати з Відня на зарядження Уряду Праці в лютому-березні 1945 року. Мене повідомлено, що проти цього рішення я можу внести скаргу до Суду праці.

 

І я передав справу моєму правовому заступникові, який вніс скаргу до суду. Рівночасно написав до моїх колишніх шефів, аби прислали мені нотаріально завірені заяви про мою працю. Один з моїх колишніх шефів, д-р Ґербер навіть сам особисто писав до Берліна, але моєї карти не знайдено. Зібравши всі папери разом, я переслав їх своєму правовому заступникові, аби він заскаржив рішення Пенсійного інституту в справі мого пенсійного забезпечення.

 

На першій розправі Суд праці в складі одного професійного судді, представника працедавців і представника Об'єднання Умових Працівників відкинув домагання Пенсійного інституту щодо конечного подання оригіналу карти забезпечення, бо вистарчає фотовідбитка, завіреного нотаріяльно. Натомість суд запропонував угоду відносно початку виплати пенсії. Пенсійний інститут признавав мені пенсію з днем вирішення справи, тобто обтяв мені чотири роки, а суд моєму адвокатові подав пропозицію згодитись на виплату за половину років, тобто за два. Внести заяву треба було не пізніше двох місяців. Під кінець 1956 року Пенсійний інститут прислав мені старече забезпечення від 1 вересня 1953 року. В сумі справа тяглася повних 6 років і я вже не пам'ятаю, скільки мене коштувало правове заступництво. Пішло досить долярів.

 

В 1953 році довідався я з канадійської німецької газети, яку видає чех Доячек у Вінніпегу, що німецький Бундестаг в Бонні ухвалив закон про відшкодування для тих німецьких громадян, які понесли втрати внаслідок всяких воєнних подій, а до них належать і всі втікачі.

 

Я звернувся листовно до Німецької амбасади (консульство) в Оттаві по ближчі інформації і довідався, що затримка лиш за виконавчими постановами. Через кілька місяців дістав потрібні формуляри, виповнив їх і переслав до Мюнхена. Згодом я дістав повідомлення, що справа мого відшкодування може вирішитись щойно по досягненні мною 72 років. Далі Аusgleichsamt (установа загальної компенсації) зажадав від мене документів, кошторисів, легалізованих відписів державної приналежності, кенкарти та виказки втікача. Все це я зробив та приготував, за винятком виказки втікача, бо такої я не мав взагалі.

 

Я написав до мого колишнього шефа, доктора Рунгвандля, і він зайнявся цією справою. За якийсь час Німецька амбасада прислала мені виказку втікача, фотовідбиток якої я і відіслав до Аусґляйсамту в Мюнхені.

 

В міжчассі прийшлось ще мені пересилати ріжні документи та чекати до мого 72-го року життя понад десять років. Нарешті вирішення прийшло і мені Уряд виплатив кільканадцять тисяч доля рів, тобто яких 10 % від номінальної вартості, не дійсної до 1979 року, тобто до остаточного визначення відшкодування внаслідок воєнних втрат в майні ще можуть зайти ріжні поправки і доповнення.

 

Я вдоволений і тим, що на мої старечі роки є бодай щось. Є сяке-таке забезпечення з Пенсійного інституту і скромне відшкодування за доробок на рідних землях. Міг би я прийти з поміччю моїм довголітнім сусідам зі Львова – Курилкам, але вони послухали своїх дорадників і втратили все, що можна було врятувати. Якби послухали мене, могли б в кілька разів більше одержати титулом відшкодування, чим я, бо вони залишили багато більше від мене на рідних землях.

 

*     *     *

Зібрати-приєднати коло двісті передплатників на Альманах Львова у Вінніпегу було для мене, 70-річного діда, нелегонька справа. Я мешкав за 4 милі від Вінніпега і кожного тижня два рази вибирався пішки до розлогого міста підшукати людей-передплатників. За готівкою треба було часто-густо ходити по декілька разів. Пізно вночі я вертався на ферму. Заступник голови НТШ Нью-Йорка повідомив мене, що згадає мене додатково в ґаз. "Свобода". Я не погодився, щоб мене згадували щойно на моє домагання.

 

Збираючи передплату на Альманах, я вирішив звернутись до НТШ Сарсель, щоб мене уповноважили до збірки передплатників на Енциклопедію Українознавства. Незабаром наспіла відповідь з видавництва "Молоде Життя" в Мюнхені за підписом д-ра Фіґоля, що не можуть мене призначити представником ЕУ у Вінніпегу, бо ним вже є інженер-агроном Голод, нехай він мене візьме своїм заступником. Голод згодився на мою пропозицію, тільки зазначив, що за перших п'ять передплат не одержу ніякої провізії, а щойно з 6-ї почавши, буду мати 15 % спусту. Я не погодився товкти собою для нього.

 

Як я вже згадував попередньо, Американський конзулят повідомив мене усно, що візу не можу одержати, бо розглядається справа мого переселення до ЗДА на стале перебування. Я виповнив потрібні формуляри, але довший час не було відповіді, чи є місце в квоті СРСР.

 

На початку 1958 року я знову звернувся до АК і одержав відповідь, що квота вже є, але потрібний новий афідавіт. Перші мої спроби його дістати не увінчались успіхом – мої сусіди Курилки не змогли, Осип Капустинський помер, а п. Михайлишин, ідучи на операцію, переписала все майно на діти і не може бути поручителькою.

 

Після цих трьох невдач я звернувся до гімназійного професора Володимира Островського в Йонкерсі, штат Нью-Йорк, та до професора Семена Гнатківського в Амстердамі, щоби вони за мене, кожний зокрема, поручились, що не буду тягарем для ЗДА. Такої запоруки вимагав від мене Американський конзулят, бо я в 72 роки вже вважався непридатним до праці.

 

Професора Островського пізнав я у Відні, а Гнатківського взагалі не знав. Я їх запевнив словом, що поверну назад в Європу, якби я став для них тягарем. Вони мені прислали всі потрібні пап­ри, я їх зложив в конзуляті, і чекав на вислід.

 

Збираючи передплату на Альманах Львова у Вінніпегу, я попросив п. Івана Тиктора з "Нового Шляху", щоб уповноважив мене збирати передплату ще на "Новий Шлях" на різдвяні оголошення, і він погодився. Рівночасно я одержав уповажнення від КУКу збирати Національний Даток. "Новий Шлях" зобов'язувався виплачувати мені 25 % від газетних оголошень-анонсів та 10 % від передплат і за інкасою за належності на оголошення, а КУК – 10 % від зібраного Національного датку.

 

Одержавши мою старечу пенсію від вересня 1953 року та заробивши протягом чотирьох місяців кілька соток долярів на оголошеннях та інкасі (збір (виторг)) передплат "Нового Шляху" і Альманаху Львова, як також і Національного датку, я здепонував усю цю суму готівки в банку, щоб виказатись перед Американським конзулятом посвідкою на 1000 долярів.

 

На початку вересня 1956 року відвідали мене мої львівські сусіди Курилки – мати і син. При від'їзді купили мені в дарунок убрання і пару сорочок, бо я від воєнних часів нічого не справляв. Виглядав на дрантюха. Не хотів я прийняти дарунку, бо з якої рації вони мають витрачатись на мене. Але наперлися, що мушу прийняти, і я прийняв.

 

У Вінніпегу жилось мені дуже важко. В мене все була посуха на гріш. Просити гроші у братанків або ще когось з рідні не випадало. Зароблене в шпиталю пішло на оплату правного заступника в Німеччині. Не знав я напевне, чи дістану відшкодування за майно, що лишилось у Львові. І я латав, як тільки міг.

 

Та мимо того я зжився з Вінніпегом. Пізнав чимало наших людей і подружився з ними. Як прийшлось пізніше покидати Канаду, жаль було прощатись з ними і з Вінніпегом.

 

Вінніпег – це центр українського життя в Канаді. Тут всі центральні українські установи, що не скажеш про Торонто, який теж вважають найбільшим скупченням українських канадців. У Вінніпегу централя КУКу (Комітету Українців Канади), наші церковні метрополії: Українська Греко-Католицька і Українська Православна, централя Братства Українців-Католиків. У Вінніпегу, здається, є 7 українських католицьких церков, 3 українські православні автокефальні під юрисдикцією Митрополита Іляріона. Перед Іляріоном архієпископом був Мстислав, але його звільнили і він перенісся до ЗДА. Буковинці мають Православну Церкву під юрисдикцією архієпископа Шпильки у ЗДА, тобто в підпорядкуванні Патріарха в Царгороді.

 

Між нашими церковними верхівками у Вінніпегу, як і між духовенством одним і другим, існувала велика гризня і нетерпимість, чого не було між самими вірними. Увійти до нашої православної церкви, бути на богослуженню в ній, уважало наше католицьке духовенство за непростимий гріх. Наші католицькі священики були може більше папськими, ніж сам папа, мимо того, що Рим нас мав за меншвартісних і папський престол довго-довго не хотів називати нас українцями, а тільки рутенами.

 

В 50-х роках XX ст. папа підніс наше вінніпеґське архієпископство до митрополії, але в папській буллі не вживалось слово "українець", а тільки "рутенець." Я був на інтронізації Митрополита Германюка і на відчитуванні булли. В середині 1960-х років наш суддя, д-р Михайловський звиджував Європу і при тій нагоді хотів бути на аудієнції у папи. При реєстрації у Ватикані подав Михайловський свою національну приналежність як українець. Папське бюро відмовилось його так записати, а сказало, що може його записати як поляка, чеха, москаля або мадяра. Він відмовився взагалі від аудієнції, мимо того, що наш архієпископ Бучко дораджував йому не робити з того квестії і шуму.

 

Розколові нашої УКЦ сприяла також поведінка деяких безженних священиків. Напроваджувались навіть і прізвища таких, як Дрогомірецькій, Андрухович та інші. Один з таких мусів скинути реверенду і залишити свій духовний стан. Закінчив після того правничий факультет і відкрив адвокатську канцелярію у Ванкувері, далі був поліційним суддею. З тих же причин архієпископ Ладика змушений був перенести о. Романчука з Вінніпега на парафію в Брендоні. Літом 1955 року мав неприємну аферу о. Каменецький – духовник літнього табору пластунів. Його прилюдно виполичкував чоловік пластунки-сеньорки за те, що отець більше опікувався нею, ніж своєю паствою. Справа ця була голосною у Вінніпегу. Через деякий час після афер оо. Романчука і Каменецького, відвідав мене мій шкільний товариш о. Осип Малицький, який тоді парохував в містечку на півночі від Вінніпега.

 

Коли зайшла мова про отців-деморалізаторів, він згадав, що Романчук так само вів себе у Станіславові. Звідки за аналогічну поведінку відправив о. прелата Василя Кушніра єпископ Хомишин до Канади. В Канаді о. Кушнір не змінив свого поступовання і навіть був побитий господарем на фермі. Про о. д-ра Кушніра оповідали, що він є власником двох бльоків домів, великої ферми у провінції та має поважну готівку Але не є скупий, бо на викінчення церкви св. Ольги і Володимира позичив щось 50000 долярів, фактично ця церква – його власність. Крім того, як я читав в "Новому Шляху", зложив пожертву на "Шевченківський Фонд" у 10000 долярів.

 

В тих роках попросила мене братова, Марія Романюк, щоби довідатись в наших парохіях, чи не проходить де в книгах метрикальних її брат Рутковський, здається Данило, бо в Толстому він не записаний. Я тоді обійшов всі наші парохії у Вінніпегу і не знайшов запису його народження. Парох церкви оо. Василіян порадив мені ще зробити запит до о. Пеліха в Аncaster, Оnt., бо він того часу парохував в Толстому і мав звичку забирати з собою при зміні парохії метрики своїх прихожан. Я до нього написав листа з просьбою прислати поштовою післяоплатою метрику Рутковського. За кілька днів прийшла відповідь на дрантливому куснику паперу, що метрика є, але щоб прислати наперед 1.50 доляра. Їх я вислав з допискою, що мені може не довіряти, але повинен мати довір'я до поштового уряду Канади, громадянином якої він є, бо пошта не видасть мені без грошей документ. А далі, щоб він достосовувався до норм, прийнятих в культурному світі, – не писав на нужденному листочку, як колись, бувало, писав рекрут до своєї Каськи.

 

У Вінніпегу проживає український православний єпископ Урбанович Микола, якщо не помиляюсь. Цей єпископ не має ані одної церкви, ні священика. Він є у Вінніпегу нотарем, продавцем карт їзди залізницею, кораблями, автобусами, літаками; виготовляє аплікації на набуття канадійського громадянства, афідавіті та спровадження переселенців до Канади, удостовіряє ріжні документи; хрестить, вінчає, відправляє похорони, як хто тільки до нього звернеться, незважаючи на віроприналежність. Документи вінчань і похоронів завіряє підписом і великою печаткою "Украініян Ортодокс Бішоп оф Манітоба". Є він загальнознаний між українцями Вінніпега, Іван Тиктор полагоджував в нього ріжні нотаріяльні справи. Микитюк згадує його в "Історії УГА".

 

Оповідав мені Урбанович, що він ходачковий шляхтич з Яблонова з-під Коломиї і в часи Першої світової війни служив в австрійській армії поручником при австрійській артилерії. Після війни закінчив філозофічний факультет Львівського університету і викладав в приватній Гімназії в Рогатині. По звільненні з праці виїхав до Канади, де закінчив теологічний факультет і був кільканадцять років протестантським, а відтак православним парохом. На початку 1960-х років якийсь сірійський архієпископ в Міннеаполісі підніс Урбановича до стану єпископа з оплатою 2000 долярів. Той самий архієпископ висвятив якогось американського мільйонера на православного священика, а потім ще й висвятив того на єпископа. Коли єпископ Урбанович звернув увагу мільйонерові, що він порушує всі канонічні закони Православ'я, той і Урбановичу виписав чек на 2000 долярів. На підтвердження своїх слів він мені показав чек. Як писала мені дружина мого гімназійного товариша Кавулі, єпископ Урбанович їздив на рідні землі, розраховуючи, що там йому запропонують якийсь єпископський сан, але вернув ні з чим.

 

До Першої світової війни українці-емігранти майже в цілості були уніятами. Православних було дуже мало в Канаді і походили вони здебільшого з Буковини. Мали лише декілька церков. А після Першої світової війни настав роздор-розкол. Майже половина українців-католиків виступила з УКЦ і перейшла на православ'я. Почалася боротьба за церкви, яка вилилась в судові процеси, підпали храмів. Керівником мальконтентів (невдоволених, покривджених) був наш вінніпеґський адвокат Свистун-старший, уродженець Скали над Збручем. Відомо мені, що належав він до засновників КУКу, але пізніше залишив його і перейшов до комуністів. За часів мого побуту їздив до Москви, був правним заступником СРСР в спадкових справах померлих самотніх емігрантів. Відмовився дати мені внесок на "Національний Даток" без подання причини. Сини його не були комуністами, а старшинами канадійської армії.

 

У Вінніпегу є два наших Народних Доми. В тому, що на розі вулиці Мак Ґреґор, є бібліотека на кілька тисяч томів, канадійський відділ Вільної Академії Наук під керівництвом професора, д-ра Ярослава Рудницького, з великою книгозбірнею. В Народному Домі при Майн Стріт примістився Осередок Української Культури з досить великою бібліотекою.

 

Багатий Вінніпег і на українські товариства забезпечень, таких як: "Взаїмна Поміч" з численними відділеннями по всій Канаді, відділ Українського Народного Союзу в Нью-Джерсі, Обезпеченеве Товариство ім. св. Миколая по вулиці Селкірк з десятками філій, льокальне об'єднання ім. св. Івана по вулиці Флора напроти монастиря оо. Василіян. Об'єднані в ньому наші старші громадяни з майном на сотні тисяч долярів. Маґістер Маркіян Охрімович під час свого побуту і праці у Вінніпегу поробив був старання, щоб включити це обезпеченеве товариство до УНС, але наші старші люди не хочуть йти на злуку з УНСоюзом, хоча знають, що вони от-от на вимертю.

 

За часів мого побуту у Вінніпегу там було кілька наших книгарських підприємств, таких як: Івана Тиктора "Клюб приятелів української книжки", книгарня Василя Біленького під назвою "Українська Торгівля", кооперативна книгарня по вулиці Майн Стріт – власність чеха Доячека і там же – Казановського, якщо не помиляюсь відносно його прізвища.

 

Є тут і дві читальні – "Просвіта" та імені Шашкевича, кожна з яких має власний дім з залею і бібліотекою. Мають свої окремі доми українські комуністи Вінніпега по вулиці Мак Ґреґор і Юклид під проводом старих наших емігрантів, де на городі сусіднього дому вони поставили пам'ятник Іванові Франку.

 

Було там кілька, за моїх часів, наших кредитових та торговельних кооператив – дві споживчі, одна книгарська по вулиці Майн Стріт, і одна для торгівлі опаловими матеріялами. Споживча кооператива під управою інженера Андрія Качора, який був її ініціятором і засновником, зліквідувалась.

 

У Вінніпегу було тоді кілька десятків наших купців зі споживчої бранжі. Більшість з них – це наші новоприбулі. Їх об'єднання називалось "Тугам", яке мало свою м'ясарську вирібню по вулиці Юклид, яку провадив д-р Льонгин Голейко разом з інженерами Чубатим та Янківським. Відомо мені, що власником книгарні був стало секретар Українського Народного Дому по вул. М. Ґреґор і Баровс. Книгарня "Українського Голосу" на Даферін Авеню. Оповідали мені, що "Український Голос", книгарня та друкарня "Тризуб" – це власність Войценків. Войценко був уродженець Снятинщини і вчився зі мною в Чернівецькій гімназії, з якої він виїхав в Канаду, де доробився на видавництві поважного майна. З уніятства перейшов на православ'я і враз з о. Кудриком, уродженцем Тернопільщини, був дуже активним в православній парафії.

 

Українські книгарні у Вінніпегу це не є, властиво, книгарні, а крамниці мішаних товарів. На нашу книжку попит невеликий. Скільки я не бував у книгарні Василя Біленького, то зауважував, що питають за українською книжкою не українці Вінніпега, а з поза нього.

 

Українські видавництва у Вінніпегу: "Новий Шлях", "Тризуб", Вільної Української Академії Наук, Клюбу Приятелів Української Книжки та українське видавництво чеха Доячека.

 

Українські часописи, що виходять у Вінніпегу, це: "Новий Шлях", "Канадійський Фермер", "Український Голос", "Поступ", "Вісті" наших протестантських видавців та комуністичний – "Українське Слово".

 

За моїх часів у Вінніпегу була більша кількість ріжних наших світських та церковних організацій, але я не входив до жодної через брак грошей на членські внески, не бував на ріжних наших імпрезах.

 

Кожного року наша вінніпеґська громада обходила святкування Листопадового Зриву, проголошення Самостійності і Соборності України, Шевченківські дні, Свято Героїв і т. д. Відбувалися вони при Майн Стріт в Українському Домі, важніші – в Плейгавзі або в аудиторіях коло Парляменту Манітоби.

 

Кожного року, першого дня Зелених Свят, збиралося багато українців Вінніпега перед символічною могилою полеглих за волю України на цвинтарі Всіх Святих на жалобні відправи наших священиків під проводом о. прелата, д-ра Василя Кушніра.

 

На терені Вінніпега були активними такі наші політичні організації: ООЧСУ, ОДВУ, УРДП, Гетьманська Організація і інші. Членами ООЧСУ були здебільшого новоприбулі бандерівці з західних областей України, а членами УРДП – з Наддніпрянщини. До ОДВУ належали місцеві мельниківці та емігранти з післявоєнної хвилі, які мали друкований партійний орган "Новий Шлях". Бандерівський орган "Гомін України" виходив в Торонто.

 

Багато українців з давноприбулих та в Канаді народжених активно включились в політичні організації Канади і кандидували до провінційних леґіслятур та до Федерального парляменту в Оттаві. Канадські українці мають кільканадцять послів в легіслятурах ріжних провінцій Канади та в федеральному парляменті. За моїх часів кілька українців були міністрами, посадниками у містах Едмонтоні, Вінніпегу (Дзюба, Гаврилюк), досмертним сенатором Канади в Оттаві був професор Валл. Він був сином нашого фермера Волохатюка. Змінив батьківське прізвище на англійське, але активно працював в Управі Братства Українців-Католиків. Після його смерті професор університету Юзик став сенатором.

 

Таких українців, що позмінювали свої прізвища на англійські, є більше, хоча б син загальнознаної і поважаної сл. п. Олени Кисілевської називається "Кей", а імена позмінювали на Джими, Джеки, Вілліями і т. д.

 

Застав я у Вінніпегу "Українську Радіопрограму" під проводом о. Семена Їжика та упівця з Наддніпрянщини – Чубенка. За моїх часів працював він продавцем в споживчих крамницях Новосада у Вінніпегу. Перед кількома роками, як мені відомо з "Нового шляху", знайдено його мертвим на хіднику. Не викрито причини його загадкової смерті, а був він дуже ідейним і активним націоналістом.

 

У Вінніпегу поселився львівський видавець Іван Тиктор, який тут продовжує свою видавничу діяльність: заснував "Клюб приятелів української книжки" і видав, перевидав та доповнив кілька томиків наших повістей: "Історію України", "Історію Українського Війська", "Історію Української Культури". Рівночасно був він керівником "Нового Шляху", якийсь рік адміністратором "Мети" в Торонто. Видавниче бюро та магазин провадив він на Майн Стріт.

 

Десь під кінець 1954 року запитав мене п. Тиктор, чи не перенісся би я на мешкання до його магазину та зайнявся б експедицією його книжок, а за мою працю буду мати вільну кімнатку та 30 долярів місячно. Розуміється треба буде порядок-чистоту додержувати. Я погодився, а після цього він мав мені повідомити час перенесення до його магазину. Але я не дочекався. Тільки інженер Добрянський сказав мені, що Тиктор побоюється, щоб я не зробив вжитку за винагороду нижче законної норми. Відповів я Добрянському, що як Тиктор не має до мене довір'я, то не повинен був взагалі зі мною порушувати цю розмову, а тепер, якби він навіть захотів, то я вже не перейду до нього.

 

Зимовою порою, здається в 1954 році, наші новоприбулі урядили скромне прийняття на вшанування 35-річчя видавничої діяльності Тиктора і його дружини, як активістки жіночих організацій Вінніпега. Провадив це прийняття професор університету і голова УВАН Відділ Вінніпег, д-р Ярослав Рудницький. Він підчеркнув заслуги панства Тикторів. Після Рудницького виступало ще кільканадцять чоловік з-поміж присутніх – може 50 осіб. Дещо пізніше говорив мені інженер Боровський, що Тиктор нарікав, бо наш Вільний Університет в Мюнхені не надав йому титул доктора "гоноріс кавза".

 

Іванові Тикторові помагав при експедиції в його магазині п. Дмитро Микитюк, колишній усусус, здається хорунжий. З ним я запізнався в книгарні Василя Біленького, котрому Микитюк приносив кожного тижня часописи до розпродажу: "Новий Шлях", "Канадійський Фермер", "Український Голос" та комуністичне "Українське Слово". З першого погляду здавалось мені, що Микитюк – якась бідна людина, яка займається тільки розношенням часописів за скромну винагороду і робить порядки у Тиктора. Від власника книгарні Біленького я довідався пізніше, що той має великий бльок о чотирьох підлогах та двох входах і ще один дім у Вінніпегу, але не мешкає в них через свою скупість, винаймає кімнатку на піддашшю і має безплатне снідання за ріжні услуги – замітає, палить, кропить. Оповідав мені п. Біленький, що майно Дмитра Микитюка числилось тоді щонайменше у 180 тисяч долярів.

 

Одного разу я звернув Микитюкові увагу, що йому не потрібно товчи собою за собачу винагороду, маючи такий поважний маєток. Відповів він мені, що не сплатив ще гіпотечні позички на 30 тисяч долярів. Дорадив я тоді йому зробити порядок на випадок смерті, бо вона може заскочити людину несподівано, а тоді весь його доробок попав би в чужі руки. Відповів він тоді, що вже о тім подумав і все забезпечив на випадок смерті. Микитюк видав своїм накладом "Спомини Удовиченка", "Історію Галицької Армії" і т. д. Я звернувся до нього, що займуся кольпортажем його видань, але ми розійшлися у висоті провізії.

 

Від Василя Біленького відомо мені, що найстарішою україномовною газетою є "Канадійський Фермер", засновником якої був мільйонер-англієць. Він її фінансував, а редагував інженер Курдидик, брат о. Курдидика з Циган Борщівського повіту. Після смерті англійця власність КФ перйшла на Курдидика і товаришів. Вони вели розгульне життя і з цієї причини були змушені продати газету. Її купив чех Доячек і зробив на цьому добрий інтерес. За часів мого побуту у Вінніпегу редактором газети був Гикавий, і працювало в ній багато українців.

 

Давніші і теперішні наші емігранти, що осіли у Вінніпегу, є добре матеріяльно забезпечені. Працюють, добре заробляють, мають прекрасно уряджені доми, банкові конта. Жиють таким життям, яке їм на рідних землях і не снилось. Правда, не всі є в гараздах. Є дуже багаті люди між світськими і духовними нашими людьми, і навіть мільйонери.

 

До таких мільйонерів належить син нашого фермера, на землі якого відкрито нафтову ропу, а далі наш емігрант Брик зі Збаражчини. Одного брата цього Брика зачисляли у Вінніпегу до півмільйонерів. Він видав друком спомини про свої переживання в Наддніпрянській Україні під час Першої світової війни, куди він виїхав разом із відступаючими московськими військами літом 1915 року. Редактор Гикавий висловився в своїй оцінці споминів Брика, що краще б він зробив, якби їх взагалі не видавав друком. Другий з братів Бриків мав велику споживчу крамницю, його капітал оцінювали на якого чверть мільйона готівкою.

 

Коваль, уродженець Скали над Збручем, учасник визвольних змагань, власник фабрики кароселій до автобусів, на яких він доробився майже мільйонового майна.

 

Було у Вінніпегу чимало і таких наших людей, які диспонували сотнями тисяч долярів в готівці. В 1955 та 1956 роках, збираючи передплату на "Альманах Львова", "Національний Даток" для КУКу, я відвідав у Вінніпегу понад 600 родин давніх та нових емігрантів і ствердив, що всі вони жиють в добробуті, але дістати від них щось на добру справу було дуже важко. Не раз і не два, а то й по кільканадцять разів доводилось відвідувати декого, занім він вплатив тих кілька долярів. Були й такі між нашими інтелігентами, які заявляли, що вони не можуть платити, а о. Семчук – що йому це не потрібно!

 

*     *     *

Американський конзулят, як я вже згадував, повідомив мене листовно, що з 1-го лютого 1957 року я маю пройти лікарський огляд в д-ра Столяра включно з рентгеном і аналізами крові. Потім я з цим пішов до конзуляту. Мене прийняв віцеконзуль, який сказав, що надіслав для мене ще й третій афідавіт мій похресник Любомир Курилко просто з війська до конзуляту. Запитав мене віцеконзуль, що я думаю робити в ЗДА в такому віці. Відповів я, що буду працювати там, де тільки знайду відповідну працю. Я одержав візу на сталий побут на квоту в СРСР. Хоча я вже мав за сімдесять, не вимагали від моїх спонзорів ніякого забезпечення. Може тому, що я показав мою посвідку з банку на 1000 канадійських долярів.

 

Зараз після цього я почав приготовлятись до виїзду в часі, як тільки дещо потепліє. В міжчассі я далі ходив по Вінніпегу, збираючи датки для КУКу і передплати. Десь в тому часі звернувся до мене видавець Микола Денисюк з проханням, щоби я зайнявся кольпортажем (розповсюдженням) його видань та збіркою передплат на Енциклопедію Українознавства, частину І і II в ціні 109 долярів в півскіряній оправі. Та вже не було достатньо часу, щоби зайнятися як слід цими всіма збірками. Я рішив 10 березня 1957 року виїхати з Вінніпега до ЗДА через Торонто-Монреаль, щоб по дорозі провідати своїх знайомих в цих містах.

 

 

На початку березня 1957 року я відвідав мою тіточну сестру в Толстому, а у Вінніпегу – братову, Кавудів, д-ра Мучія, мого спонзора Миколу Ткачика та інших, щоби попращатись. Попросив п. Маркіяна Охримовича, щоб завіз мене і моє барахло на стацію. 10 березня несподівано почалась велика завірюха, що годі було надвір показатись. Мої господарі — Боровські — відраджували мене їхати, бо серед прерій потяг міг застрягти на кілька днів. Та мимо того, що вулиці Вінніпега були засипані снігом і завірюха не стихала, маґістер Маркіян Охримович завіз мене своїм авто черепашою ходою на стацію.

 

З своїми братанками я не попрощався, бо вони так погнівались на мене, що при стрічі на вулиці вдавали, ніби мене не бачать. А молодший був на двірці і не підійшов, хоча знав, що я назавжди покидаю Канаду і можемо вже дійсно не побачитись ніколи. В моїм домі у Львові він виростав і я ним 10 років опікувався.

 

З Вінніпега виїхав я вночі у напрямі Монреаля через Торонто. Курило снігами так, що нічого не було видно через вікна спального вагона. Ранком другого дня буря стихла, але пейзаж за вікнами був одноманітний – безмежні сніжні простори і хащуваті ліси. Дуже зрідка траплялись залізничні стації і стаційки. Так проминув цілісінький день. Пробудився другого дня в Онтаріо, де вже пахло весною. Снігів не було. Десь коло полудня приїхав наш поїзд в Торонто. Тут люди вже ходили вбрані по-весняному, а я був в зимовому хутрі і в шапці.

 

Висівши з вагона, я зателефонував до Осьмаків і довідався, що п. Осьмак поїхав до міста і не знати, коли повернеться. Я всів до автодорожки і казав завезти себе на його адресу. Шофер довго крутив по місту, не знаючи, де знаходиться вказана вулиця, або бажаючи накрутити більше миль. Нарешті прибули на місце. Осьмак теж вже був вдома.

 

Від останньої нашої зустрічі в Мюнхені пробігло вже 7 чи 8 літ. Він з дружиною не працюють, тільки працює син. Мають прекрасний чиншовий дім і з того живуть. Хоча син працює, Осьмак і для нього купив гарний дім на тій же вулиці. Оповів мені він, що перед виїздом з Інсбурґа переказав через швейцарський банк на своє конто в Торонто 38000 долярів і по приїзді купив собі цю віллу, цукрове підприємство, дім для сина. Сьогодні вже хоче все це продати, а натомість купити якийсь рентний бльок і так тягнути дальше.

 

Осьмак втаємничив мене, що мешкаючи в Форальберґу на самій границі Швейцарії, доробився на чорній торгівлі поважного маєтку в твердій валюті. Мешкаючи на кордоні, запізнався з окупаційними французькими пограничними властями, від яких одержав для себе і сина перепустки на свобідний перехід границі. Син записався на економічний факультет Швейцарського університету, і часто приїжджаючи додому, привозив без митної контролі ходові товари. Сам Осьмак робив те саме, провідуючи сина. Як був клопіт з австрійською поліцією, то вдавалось його полагодити за гроші. Колись я надав йому добру роботу – випікати хліб на цілу львівську округу. Свого часу наприкінці війни він радив мені втікати до Люстенау з Відня. Я відмовився залишити Відень, де прийшлось пережити більшовицькі страхіття.

 

Перебувши чотири дні в Осьмаків та оглянувши сяк-так Торонто, я виїхав до Монреаля. Там відвідав шваґра мого молодшого братанка – Павла Ісаюка. Ісаюк – селянський син з Устя рано осиротів і мій брат віддав його по закінченню народної школи вчитись слюсарської справи. Став слюсарем-механіком. Разом з Миколою Романюком та іншими устецькими хлопцями втік від перших совітів в 1940 році через Бессарабію, і в 1944 р. тою ж дорогою перебрався на Захід. Він з родиною прибув до Канади ще в 1948 році і за цей час непогано доробився. Мав два будинки в Монреалю і був співвласником крамниці електротоварів.

 

В Монреалю я ще відвідав свого товариша по праці в мюнхенській кооперативі "Кос", п. Цибушника, який мешкав в новому своєму домі напроти Ісаюка. Тепер цілоденно працює церковним книговодом, його дружина теж працює. Хоча донечки ходять від першої кляси до канадійської школи, вони бездоганно володіють українською мовою. Так само і діти Ісаюка. Повернувшись до його дому, я застав там свого похресника – Любомира Курилка, який приїхав автом з Нью-Йорка, щоб забрати мене туди.

 

Пізно вночі ми виїхали до ЗДА. Перед самою границею заночували ми в якомусь мотелі, бо мій похресник був сильно перемучений їздою до Канади. Слідуючого ранку я вже переходив американську граничну контролю документів і багажу. Митним урядовцям видалась дивною моя кількамовна машинка до писання німецької фірми "Адлер", і митник-поляк попросив мене пояснити, як можна на цій машинці писати всіма слов'янськими і романськими мовами. Я пояснив присутнім, що вся штука полягає в пересуванні валка, і продемонстрував це. Поладнання митних формальностей зайняло тільки 20 хвилин, і ми рушили вперед дорогою в напрямі Сиракуз.