Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 12. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 7 бер. 2014 р., 12:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 бер. 2014 р., 09:36 ]

В Мондзе

В Мондзе на мене чекали нові труднощі. Управа містечка відмовилась дати дозвіл на побут і видати харчові картки, поки не знайду праці. Я пішов працювати на фабрику дерев'яних виробів барона Візера. Він був жидівського походження і мав проблеми в період німецької окупації. А тепер на його фабриці працювали бувші наці і чужинці. Робота була не важка, але погана, бо брудна, порохи від дерева. Ще й платня мізерна – 35 австрійських грошів на годину. Час від часу видавав барон з свого рільничого господарства овочі по максимальних цінах. В таких умовах я пропрацював до кінця травня 1947 року. Місяць я працював у бюрі куплі-продажу, але мене було звільнено, бо за австрійськими законами чужинці можуть працювати тільки як фізичні робітники. Іншої праці не було, хіба що іти на польові роботи до бавера.

 

Літом 1946 року повстав у Феклябруку Комітет Втікачів – польський, німецький та московський. Українського не було, бо австрійці і американці не хотіли його дозволити. Дораджували вписуватись до котрогось з існуючих. Українці відмовлялись. Вкінці одержали дозвіл. Головою Українського Комітету став вчитель Тимчишин. Всі ці комітети існували десь до кінця лютого 1947 року. Американці передали відтак опіку над чужинецькими втікачами австрійській владі. На початку 1947 року я вніс до американської влади в Зальцбургу прохання, щоб мені дозволили переїхати до Баварії в Мюнхен. Навіть не одержав відповіді.

 

Літом 1946 року я дістав повідомлення через Червоний Хрест, що моя тета померла, а зголосилась її дочка Оксана Велишин. Подано мені адресу і я відразу написав до неї листа.

 

Сини п. Курилкової після розв'язання гімназії в Мондзе вписались до німецької у Зальцбургу, а як тільки було засновано українську таборову гімназію, перейшли до неї. Старший син – Богдан – здав там весною 1947 року матуру, перейшов через зелену границю до Мюнхена і записався на Український Вільний Університет в Мюнхені.

 

 

У Феклябруку інженер Фляк провадив ріжні австрійські відбудови. В нього працювало багато українців-втікачів. Попросив я інженера виставити запотребовування на працю для Левицького і будівельного підприємця Делькевича. Обоє вони одержали перепустки від американців. Делькевич став на працю в інженера Фляка, Роман Левицький почав працювати в Союзі австрійських пасічників в Мондзе.

 

В Мондзе було кільканадцять наших родин втікачів і з 15 хлопців, які працювали у баверів. Заходили до Українського Комітету Втікачів, коли я там секретарював. Українських втікачів відвідав кілька разів наш священик о. Мельничук, який відправляв наші Служби Божі в німецькому римо-католицькому костелі та ще з московських видань, бо інших не було.

 

Літом 1946 року загостив був наш хор до Мондзе і дав концерт українських пісень у великій залі місцевого графа.

 

ІРО розділило "карепакети" через польський і московський Комітети в Феклябруку. Українці-втікачі їх не діставали, бо не хотіли вписатись до чужих комітетів. Новостворений Український Комітет всього три рази видав "карепакети", як цю функцію на себе перебрали австрійці. В Мондзе я одержав першого листа від моєї тіточної дочки Оксани Велишин з Толстого, а дещо пізніше і від братової – Марії Романюк з Вінніпега. Вони повідомили, що постараються стягнути нас, тобто мене і братанків до Канади. Для трьох осіб родини Курилків не могли знайти охочих з наших громадян в Канаді виставити афідавіт (поручительство). Дещо пізніше виявилось, що афідавіт для мене є неважний, бо моя братова не є фермерка, і новий для мене виставив її вуйко Микола Ткачик.

 

 

Перебуваючи в Мондзе, я довший час не знав, де перебувають мої братанки. Написав жінці фон дер Ляєна і вона мені прислала мюнхенську адресу Миколи. Повідомила також, що її чоловік згинув після бомбування Дрездена союзниками.

 

Мій братанок Микола працював шофером в нашій споживчій кооперативі "Кос". Брат його Мирослав попав як дивізійник в американський полон і є в таборі для полонених в Баварії. Микола робив старання, щоб звільнити свого брата, якого тримали до грудня. Писав мені, щоб перенестись до Мюнхена. Це зробили Курилки з початком серпня 1947 року. Вони пішком перебрались через зелену границю і тимчасово замешкали у моїх братанків. Після цього я скоренько стягнув їх і свої речі з мешкання професора Яцкевича до Мюнхена, і, як виявилось, дуже вчасно. В серпні 1947 року НКВД його заарештувало у Відні. В остатній хвилині професор випросився у енкавудистів забрати якусь річ з дому, і вони дозволили. Через вікно в партері Яцкевичі вибрались на другу вулицю, деякий час окривались в місті, а пізніше приїхали транспортом німецьких втікачів до Мюнхена. Там вони осіли в таборі втікачів в Берхтесґадені.

 

Мюнхен

В половині серпня 1947 року я перейшов в Альпах через зелену границю до Баварії і замешкав у моїх братанків. В них я замельдувався (прописався) і почав працювати в книговодстві споживчої кооперативи "Кос" в Мюнхені на Розенгайштрассе, 46 а.

 

"Кос" розміщався в тому ж будинку, що і наш повітовий Допомоговий Комітет під управою самих мельниківців. Секретарював там і був головним махером, як не помиляюсь, Маковецький, а найбільш активним – Гайвас.

 

Між мельниківцями і бандерівцями йшла завзята боротьба якраз за Управу Комітету. Маковецький з своїми однодумцями не хотіли скликати загальних зборів, а бандерівці домагались цього, бо Комітет розподіляв харчі від ЗУДАКу та ІРО головно між своїх. Мав Комітет свою охорону – службу безпеки. Вона і обікрала вночі магазин ДК. Навіть хотіли викрасти коні кооперативи "Кос". Мій братанок їх зловив, як виводили коні зі стайні, і відібрав.

 

По всіх таборах втікачів під управою УНРРА, а пізніше ІРО були засновані споживчі кооперативи, а централею була "Кос" у Мюнхені. Вона доставляла всі потрібні товари, крім тих, що підпадали під карткову систему. Контрольним органом табірних кооператив було об'єднання "Унія" на чолі з директором Іваном Кузівим – колишнім директором ОСК в Стрию. Табірні кооперативи мали своїх відпоручників в "Унії", яка затрудняла кількох ревізорів, а ті робили раз-два в році перевірку діловодства табірних кооператив. Тепер пригадую собі лиш Василика Івана і мґр. права Скочиляса, що тепер живе у Філядельфії. 

 

 

Кооператива "Кос" легально провадила продаж товарів вільного обороту, книгарню і видавництво, ресторан, торгівлю овочами, а також на чорно як овочі, так і м'ясо. Цей продаж не фіксувався в книгах. Касу готівкою провадив один з заступників директорів, інженер-агроном Рольоболько. Його справжнє прізвище, як він мені оповідав, було Полуботок – нащадок нашого гетьмана Полуботка. Походив він з Наддніпрянщини. Змінив своє прізвище зі страху перед більшовиками, бо був переконаний, що НКВД його розшукує. До Управи "Косу" входили начальні директори: Степан Спринський, що за німців був директором Повітсоюзу в Самборі, закінчував теологію в Гіршберґу, сьогодні секретар "Провидіння" в Філядельфії; мгр. Василь Захарчук, який постійно грав в карти і щодня напивався; магістер права Цибик. Всього "Кос" мав близько 80 працівників. 

 

 

"Кос" провадив дешеву кухню для своїх працівників. Для службовців вона була дуже нужденна – лиха картопляна зупа або кепський борщ, на друге щось не ліпше. Один-два рази на тиждень було і по куску м'яса. Зате кухня для членів дирекції і Надради – м'ясива, добрі зупи, печива. На додаток ще горілка, вино, пиво. А ціни такі самі – 1 німецька марка. Кожного дня на обід приходив і сл. п. Юліян Павликовський і вибранці з-поміж службовців – Футорський, Калимон та ще пару втаємничених в діла шайки Захарчука. За їхньою ініціативою і були здійснені крадіжки горілки, вин, вудженини і цукру. В нічних забавах, які вони уряджували, брали участь дві місцеві проститутки з дому терпимості при Войсенбурґерштрассе. Вкінці дійшло до того, що Захарчук їх прийняв ніби на працю до кухні.

 

Я порушив це питання на черговій нараді. Тоді ж виступив з поважними замітами щодо господарки "Косу" начальний книговод інженер Гладій, який передбачав подальше банкрутство кооперативи і скандал, якщо не будуть вжиті термінові заходи, і можуть бути виявлені зловживання деяких директорів. Але Спринський з своїми товаришами ніяк не зреагували на це. 

 

 

В "Косі" я працював контистом – контував рахунки відбитково-драбинковою системою. Часто сидів за касою, переводячи всі вплати і виплати. Роботи було доволі, бо рахунки більше як 6 місяців залягали з книгуванням. Треба було по 2-3 години працювати понаднормово без осібної доплати, а тільки за вечерю з дирекційної кухні. 

 

 

Перед загрозою упадку кооперативи мене і Гладія звільнили з роботи в квітні 1949 року. На наше місце взяли бувшого ревізова РСУК у Львові Стефанського. А з початком 1950 року кооператива "Кос" застановила свою діяльність, кураторство над нею перебрав директор "Унії" Іван Кузів. Чув я, що самих довгів в податках залишилось на 18000 добрих вже німецьких марок. Знаю від Василика, що залеглі податки мав заплатити наш архієпископ Іван Бучко, щоб не було скандалу перед німцями. Панове Спринський і його компанія вибрали собі платню за три місяці і відреклися "Косу".

 

Упадок "Косу" викликав обурення нашої громадськості в Мюнхені. Цим дуже перейнявся наш визначний кооператор Юліян Павликовський, який очолював Надраду кооперативи. На його закиди "Спринському і К", той відповів листом на восьми аркушах зі звинуваченнями, що і Павликовський їв, пив за гроші "Косу". Хорого Павликовського цей лист добив.

 

 

Більш-менш в тому ж часі помер і колишній довголітній директор "Центросоюзу" сл. п. Юліян Шепарович, що довів ЦС до поважної розбудови.

 

Як я став на працю в кооперативі "Кос", то вона розпоряджалась поважними грошовими фондами. Могла б купити собі той великий бльок з подвір'ям і трьома в'їздами. Жадали тоді німці за нього 1500000 марок. Цю суму кооператива могла заплатити дуже легко і мала б українська громада в Мюнхені свій власний притулок. В книгарні "Косу" залишився великий запас книжок. Я звернувся свого часу, вже будучи в Канаді, до директора Кузіва, щоби відпродав книжки нашому власникові книгарні у Вінніпегу Василеві Біленькому, але той навіть не відповів.

 

  

Після війни в Мюнхені мав свою друкарню по Розенгаймерсштрассе наш станіславівський друкар. Він перед виїздом до Америки продав її нашій Апостольській Візитатурі в Мюнхені. Вона ще купила кооперативну друкарню "Заграва" в Ганновері і перевезла її до Мюнхена. Апостольська Візитатура є також власником тижневика "Християнський Голос", який почав виходити зразу після закінчення Другої світової війни. В Мюнхені заложив свою друкарню за мого там побуту доктор Прокіпчук, виходив український тижневик "Трибуна", а пізніше – "Український Самостійник".

 

*     *     *

З 1949 року розпочався масовий виїзд наших втікачів до заморських країн. Виривались люди, хто куди міг, щоб тільки подалі від більшовиків. Виїхали мої сусіди Курилки до ЗДА, а моїх братанків в Канаду стягнула їх тіточна дочка – Оксана Велишин. Через моє німецьке підданство я не міг скористатись з афідавіту, що мені виставив Микола Ткачик, а пізніше з ашурансу (забезпечення) на виїзд до ЗДА, присланого мені Курилками.

 

Після цього я звернувся до Американського конзуляту в Мюнхені, чи існує можливість мого виїзду до ЗДА як втікача з німецьким громадянством. Мене повідомлено через пошту, що існує аж дві можливості: зареєструватись німецьким втікачем з німецьким підданством і виїхати на кошт ІРО, або старатись о візу за власний кошт на квоту СРСР, як уродженець територій, що відійшли до Радянського Союзу. Так і зареєстрували. Порадили дістати афідавіт американського громадянина, який поручиться за мене.

 

Я зараз же звернувся до мого шкільного товариша сл. п. Осипа Капустинського, що недавно переселився до ЗДА, щоби постарався добути для мене афідавіт. За неповні два тижні він прислав мені його через ЗУАДК, виставлений нашим фермером Юркевичем. Після всіх виїзних ірівських формальностей я одержав американську візу на виїзд. Та за кілька днів приїхало до мене додому ірівське авто і завезло до конзуляту на Функасерне ще перейти провірку Натуралізаційної Комісії. Вона ствердила, що, незважаючи на моє німецьке громадянство, я не маю ніякого німецького походження, а тому не можу їхати за кошт ІРО. Маю добиратись за власний кошт через Американський конзулят в Мюнхені.

 

Вернувшись додому вже без американської візи, я застав листа з Канадійського Конзуляту в Бремені з повідомленням, що є афідавіт від Оксани Велишин і оплачений білет до Канади в корабельній компанії Кунард. Треба було з'їздити в Бремен на лікарську та інші перевірки, а грошей на дорогу в мене не було. Я поїхав до о. Стаха, що опікувався нашими втікачами за дорученням архієпископа Богачевського з Філадельфії, але той мені відмовив у вільному білеті до Бремена і назад, бо я не член ДПІ.

 

Від о. Стаха пішов я до бюра ЗУАДКу, що знаходився в тому ж самому будинку, до заступниці директора Рудика, панни Котик, американської українки. Коли я їй представив свою справу, вона видала мені карту без найменших зауваг.

 

У конзуляті я перейшов лікарський огляд і всі виїздові формальності, але сказано мені, що Оксана Велишин ще має прислати мені заяву, завірену нотарем, що вона ручить за мене. Отже, я не буду тягарем для Канади, бо мені вже 65 років. За яких три тижні я вже мав і цю заяву. Цим разом я не застав панни Котик, і вільну карту їзди до Бремена мені видав за протекцією Івана Василика доктор Коновалець з "Християнського Голосу". Я поїхав і 11 липня 1951 року дістав візу на стале поселення в Канаді. Виїздова віза була, але не було вільного місця 3-ї кляси, а до білета 1-ї кляси треба було доложити 60 долярів, що й зробив мій братанок Микола.

 

Зараз по скінченню 65 років життя я вніс в Мюнхені до Пенсійної інституції прохання щодо пенсії, оскільки я відпрацював 5 років в Німеччині і платив забезпечення.

 

  

Ранком 8-го листопада 1951 року поспішним поїздом я опустив Мюнхен і виїхав через Голяндію до Англії. Звідти вночі мав відплисти невеличкий корабель з Ліверпуля до Галіфакса в Канаді. Відпровадив мене на двірець книговод Апостольської Візитатури Іван Василик. Він просив відвідати в Монреалю його свояків, щоб ті стягнули родину Василиків до Канади.

 

З голяндського порту прибули ми до якогось англійського, де пересіли на поїзд до Льондона. Там пасажири нашого корабля заночували в готелі, і наступного дня поспішний потяг завіз нас до Ліверпуля. В портовій галі відбулась перевірка документів, виладування і заладування баґажів і 221 пасажира по кабінах, що зайняло кільканадцять годин. Коло півночі випроваджено наш корабель на широкі води. Подалі від порту стирчали скелети кораблів, затоплених в недавній війні.

 

Наш корабель плив з північної сторони Ірляндії. За кілька годин ми вже були на водах Атлантика. Оголошено, що при хорошій погоді 15-го листопада прибудемо до Галіфакса. Після реєстрації видали кожному гроші на дорожні видатки. Годували на кораблі дуже добре і кожен міг їсти, скільки хотів. Тільки за напої треба було доплачувати.

 

Кабіни були на 2-3 особи. Я подорожував разом з польським стрільцем з армії Андерса. Тим самим кораблем виїхало близько 36 українців-дивізійників. Деякі з них поодружувались в Англії і з родинами перебирались в Канаду. Запізнався я з ними особисто на підставі корабельного списку пасажирів. Серед пасажирів найбільше було англійців і американців, до Галіфакса добиралось з Франції кілька жидівських родин.

 

На кораблі кожного дня відбувались танцювальні вечори, висвітлювались фільми, грали в карти, льото, бінго. Часто забави англійців і американців закінчувались мордобиттям. Щоденно проходили практичні вправи на випадок аварії корабля, але половина пасажирів з них не користала через морську хоробу. Деякі з них встали з ліжка щойно в Галіфаксі. Я всю дорогу почувався нормально, навіть в часи бурі, яка почалась на третій день подорожі. Ми спізнились на один день до Галіфакса. Відбувся нормальний митний перегляд, на якому затримали жидівську родину, що везла недозволену біжутерію. Мені ж після митної перевірки видали 20 долярів на особисті видатки до Вінніпега. Замало було часу на оглядини Галіфакса, бо в годині 3-й після полудня ми від'їхали поспішним потягом до Монреаля, звідки кожний осібно добирався до свого місця призначення.

 

Точно о годині 3-й після полудня наш потяг вирушив без зупинок до Квебека, а під вечір, 18 листопада 1951 року завіз нас на стацію в Монреалю. До цієї стації пасажири були на прохарчуванні корабельної компанії Кунард. В Монреалю таксівка мене завезла до Павла Ісаюка – вуйка мого молодшого братанка Мирослава. Ісаюк ще в 1947 році виїхав в Канаду з Австрії в Монреаль до тестя – заробітчанина зі Снятина ще з-перед Першої світової війни. Після Другої світової війни він, довідавшись, що його дві доні (старша замужем за Павлом Ісаюком, молодша – студентка університету) та братанок о. Іронім Ляшкевич, парох Устя Єпископського, опинились як втікачі в Австрії, і вже під кінець 1947 року стягнув їх до себе.