Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 11. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 5 бер. 2014 р., 10:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 бер. 2014 р., 11:14 ]

Розділ 21. На чужині

В Кракові ми стрінулись зі своїми добрими знайомими, такими як Ярослав Осьмак, Гудима та інші. Курилки заїхали до своєї рідні і там примістили на пару днів мене з братанком.

 

Виїжджаючи зі Львова, я майже нічого не брав з собою. Деякі речі я залишив у Відні ще у квітні: постіль, особисту білизну, зимовий кожух. Це було все моє майно, яке я зберіг по сьогодні. І ця машинка держиться в мене ще з добрих львівських часів. Стара вона, немодна, зі шрифтом, що має більше як 30 років, але робить свою роботу для мене. Я не мав навіть харчових карток, лише марки на один купон матерії на убрання для братанка. Він добився до мене до Львова тільки в тому, що було на нім. Ці марки я дістав вже в остатньому тижні Крайгавптманшафту. Доктор Ронґуш сказав взяти, як не для себе, то для когось знайомого. Я взяв щось на 5 убрань і на кільканадцять сорочок. Залишив частину марок на убрання для братанка, а решта їх віддав касирці з управи трамваїв – вдові з двома малими діточками, п. Королевій. Їй я також радив втікати на Захід, але вона відмовилась, бо тяжко би їй прийшлось без грошей і з малими дітьми.

 

Я постарався о картки і зразу ж на них закупив харчі. Горілку і частину харчів залишив господині за нічліг. В місті зустрів свою бувшу працівницю – Мілю Басальську, яка втікала з чоловіком-залізничником до Відня. Муж її був уродженець Відня, німець, але якого мачуха у Львові виховала на ревного поляка. Сестра його у Відні не вміла ні слова по-польськи.

 

В Кракові я купив братанкові матерію на убрання, залізничний білет до Дісельдорфа, до маєтку крайсгавптмана. Слідуючого дня і ми з Курилками виїхали до Відня. У Відні я попросив Ольгу Ганицьку, щоби тимчасово примістила у себе Курилків, а сам замешкав в інженера Охримовича при Зайтенштеттенгассе, 5.

 

Ганицькі переїхали до Відня пару місяцями скоріше з Лодзі, а що адвокат одержав роботу перекладача на одній з фабрик, де працювало багато робітників-українців, то йому було виділене і 6-кімнатне помешкання. Сюди ще було приділено дві родини його шваґрів, які як німецькі громадяни були на фронті. В домі Ганицьких примістились з родинами інженер-аґроном Богдан Нижанківський, д-р Іван Рогуцький, а тепер і Курилки. Тиснулись, як могли.

 

Я зголосив себе і Курилків на поліцію, бо треба було дістати харчові картки. Свої як німецький громадянин дістав без труднощів, а для п. Курилко ні, бо вона не працювала. Підходящу працю нелегко було знайти. Я рішився на інше.

 

Від одного нашого студента я довідався, що з картками для студентів нема труднощів. Кожен кандидат на студента, що зареєструвався, діставав харчові картки, двомісячну працю, якщо такої не мав. Я зареєстрував п. Курилкову як кандидатку на студентку філозофічного факультету на підставі матурального свідоцтва з Учительської семинарії і дістав харчові картки на два тижні для неї і дітей. 

 

 

ВСТУПНЕ СЛОВО

Так же, як німецький робітник служить і чужоземний робітник розумом і фізичною працею під час своєї участі в роботі Великого Німецького Рейху з перебудови Європи і в боротьбі за життєво важливі передумови для щасливого майбутнього та для співіснування народів в європейському просторі. Чужоземний робітник повинен постійно бути свідомим цієї задачі і винагороди. На цих помислах базується його співучасть, його продуктивність праці та його особиста поведінка.

Головний повірений з працевлаштування

 

Тепер прийшлось шукати мешкання та працю. Наш лікар дитячих недуг зі Львова порадив примістити хлопців у 19-м повіті в домі монахинь, які ведуть дитячі садки і приймають дітей на ферії. Там хороший догляд, добра їжа, город для забави і наука перед полуднем. Всюди взірцевий порядок і дисципліна. Я поїхав до сестер і домовився, що вони приймуть хлопців на один місяць за оплатою 150 німецьких марок. Виповнили поліцейські картки, і я підписався як опікун.

 

Курилкова боялась іти на фізичну працю. Я підшукав їй в одній торговельній фірмі працю фактуристки, а другу – в ортопедичнім підприємстві, шити на машинці різні бандажі. В справі мешкання помогла віденка п. Губер. Її муж походив з Винник. Працював довгі роки в друкарні НТШ у Львові. За старанням НТШ дістався на працю до державної друкарні у Відні за складача-україніста. Оженився з віденкою. Вже на пенсії вів трафіку. Його дружина підшукала п. Курилковій помешкання у віденки жидівського походження. Вона не носила звізди Давида, але мала якісь ограничення в правах. Мешкання було маленьке, але чистеньке і спокійне.

 

  

Мене прийняв на мешкання гімназійний професор Іван Яцкевич. Він "евуцетник" без німецького громадянства, працював в уряді, що виплачував емеритам пенсії, мав трикімнатне мешкання при Голяндштрассе, 10. Відступив він мені нижу, якою колись користувалася служниця. Кімнатка була дуже маленька. Одне ліжко і вже не було де обернутись, та іншого виходу не було

 

В помешканні професора Яцкевича займав одну кімнатку якийсь наш самітній лікар, який, працюючи в шпиталю, рідко коли заглядав до свого мешкання. У професора Яцкевича був великий передпокій, завалений українськими книжками, які він закупив у Відні в колишнім видавництві Оренштайна. Було тих книжок стільки, що не помістились би в десятитоннім вагоні. Які то були книжки, не знаю, бо всі вони були запаковані і пов'язані. Що професор з ними зробив, не знаю. Знаю тільки, що власник друкарні у Вінніпегу – Біленький – хотів закупити всі ті книжки, але професор Яцкевич навіть не відповів, скільки він за них хоче і чи думає продавати взагалі. 

 

 

До Відня в цей час перенеслись "Краківські вісті" і виходили як "Українські вісті" кожного дня. Переїхав туди також Український Допомоговий Комітет. Примістився він у 14-му повіті міста. Тут кожного дня сходились сотні наших втікачів. Одні в ріжних своїх справах, інші – по харчову допомогу, треті – щоб стрінути своїх знайомих. Коли аліянти почали місто бомбити, зменшився рух в Допомоговому Комітеті, бо поблизу не було бомбосховища. Як тільки більшовики наблизились до Відня, УДК розпався, а запаси харчів, що залишились, мали передати парохові церкви св. Варвари, о. д-ві Горникевичові для розподілу між потребуючими.

 

 

В липні і серпні у Відні було дуже багато чужинців, а між ними і поважне число українців ріжного стану і професій, самітніх і з родинами, багато з тих, кого німці примусово вивезли на працю. Збірною точкою українців була церква св. Варвари по вулиці Поштовій, Ukrainische Vertrauensstelle під керівництвом д-ра Іваницького, Бюро опіки над українськими робітниками, яке з уряду провадив мій товариш з Чернівецького університету Голота, колишній дуже активний чернівецький січовик. Віденське Академічне Товариство "Січ" при Банкштрассе і мешкання львівських адвокатів Ганицьких теж були місцем збору українців.

 

Дім Ганицьких був централею чорної торгівлі українських емігрантів. Торгували будь-чим від харчів до золота-срібла. Заробляли так, бо мусіли заробити на численну родину свою і сестри. Ганицькі виїхали до Лодзі через Німецьку Переселенчу Комісію, але німецького громадянства не дістали. Степан Ганицький працював весь час в "Фінанцамті". Він був великим прихильником Гітлера і не вірив, що той може програти війну. Не дав себе переконати, що Німеччина давно програла війну, одразу після Сталінграда і то тільки через дурну німецьку політику. Ще в Лодзі він вступив до партійної підбудівки НСКК, а як фронт почав в 1943 році котитися назад, переїхав до Відня і обняв працю перекладача. В квітні 1944 року Ганицький добровільно зголосився до Ваффен СС і після вишколу відійшов на фронт у Франції.

 

З кінця серпня 1944 року хлопці п. Курилкової мусіли опустити дитячу захоронку сестер-монахинь. Зажадали, щоб їх записали до німецької гімназії (а чужинцям туди дістатись було не просто).

 

2 вересня 1944 року був перший наліт американських літаків на Відень, які засипали місто численними бомбами. Були великі зруйнування і жертви серед населення. Поліція зігнала людей, щоб розчищати вулиці, витягувати загиблих. По цім налеті віденці розчарувались в своєму переконанні, що аліянти знають про їх вороже наставлення до режиму Гітлера і не будуть через це бомбити місто. З того часу і аж до капітуляції Німеччини не було жодного дня без кількох налетів, внаслідок чого знищено до основ понад 20000 великих кам'яниць.

 

19 вересня прибігли хлопці п. Курилкової і сказали, що їх розпустили всіх додому, бо на гімназійний будинок впала бомба. Гімназію після цього перенесено коло Зальцбурга. Дітей розмістили в готелях відпочинкового містечка Мондзе за кошти держави. За кілька тижнів я з п. Курилковою їх відвідали. Всі професори були дуже задоволені Курилками, бо ті були послушні, добре вчилися і тримали взірцевий порядок зі своїми речами. Найбільше вихвалювали молодшого з хлопців – Любомира. П. Курилкова заплатила за харчування дітей 500 німецьких марок, і ми від'їхали. 

 

 

Зараз після перенесення гімназії до Мондзе наказало мені гестапо принести документи, світлини малих Курилків, їх родичів та дідів і бабусь. Ґестапо мене переслухало і зажадало перекладу документів, що я і зробив за кілька днів. 

 

  

В жовтні 1944 року наші емігранти виєднали в шкільній кураторії Відня дозвіл на відкриття української клясичної гімназії. Через постійні налети авіації, вона не проіснувала довго, – родичі боялись випускати своїх дітей з дому.

 

Десь у вересні 1944 року працівники колишніх наших кооперативних організацій організували під проводом сл. п. Ю. Шепаровича своє станове товариство, яке допомагало підшукувати відповідну працю для своїх членів. До його бюра в сусідстві Віденської опери щоденно заходило багато наших бувших кооператорів і багатьом товариство помогло дістати працю.

 

В кінці жовтня 1944 року я робив заходи, щоб дістати перепустку на виїзд до Романа Стефанівського на Моравію, але не дістав її. Я зарадив собі інакше – купив білети до Одербурга і назад, а в дорозі залізничний кондуктор за пачку папіросів дозволив мені висісти перед Берном. Звідти я пішки дійшов до села, де мешкав Стефанівський.

 

Йому велося добре в родинному селі дружини, працював агрономом в повітовій управі. Я йому дораджував перенестись до Відня, бо фронт підкочувався все ближче, але він не хотів. За кілька днів, накупивши понад 100 кґ яблук і грушок, я відбув на стацію. Купив білет до границі Австрії, а в поїзді вже послуговувався зворотним білетом з Оденбурґа. В дорозі загачило мене гестапо, звідки я везу стільки овочів. Відповів я, що з Кракова. Залишили мене в спокою, бо я німецький громадянин. З Відня я ще писав Стефанівському, щоб перебирався до Австрії, а він вагався і запрошував мене в гості. Налети на Відень були такі часті, що я не наважився рухатись з міста.

 

До 31 січня я ще був на етаті Крайсгавптманшафту Львів-село. При виплаті за січень я дістав повідомлення про звільнення з праці через розв'язання управління. Я зголосився до Уряду Праці, де склав свої папери. Мені сказали, що дістану нагляд над чужинецькими працівниками, але остаточно вирішується питання в міністерстві. Мої документи післали до Берліна і там вони пропали, бо міністерство розбомбили.

 

Під кінець листопада 1944 року у Відні почали зганяти чужинців до риття окопів на границі з Угорщиною. Пані Курилкову також призначили до такої праці. Я звернувся до Юліяна Шепаровича, щоб через партійних камрадів Іваницького її звільнити від цього.

 

Під кінець жовтня всі німецькі громадяни до 65 років життя мусіли зголоситись до військового перегляду. Зголосився і я. Мене не покликали навіть до фольксштурму.

 

Коли фронт підсунувся ближче до східних границь Австрії, військовий партієць з Ваффен СС обняв команду Відня і проголосив, щоби жінки і діти опустили місто, бо незабаром почнеться його облога. Вже можна було виїжджати без жодних перепусток.

 

Професор Яцкевич заявив мені, що він нікуди не буде рухатись, що би не сталося. Я рішився втікати до Форальберга, куди мене запрошував Осьмак, та в останній хвилині, коли я вже був готовий до виїзду, стрінувся з інженером Романом Левицьким. Він мені дорадив не спішити з від'їздом, бо має на стації Страсґоф запевнений тягаровий вагон для кількох родин. Я його послухав і залишився.

 

Як тільки стало зрозуміло, що більшовики от-от будуть під Віднем, Левицький зважився тікати. Начальник стації Страсґоф відмовився приділити вагон, бо тепер на то потрібна вже була апробата військової команди. Ми кинулись шукати іншого посередника транспорту. Знайшовся якийсь віденець-чех, що мав крамницю недалеко від нашої церкви св. Варвари. Він згодився нас перевезти за оплату продуктами і 2000 марок готівки, але нас обдурив: забрав завдаток і більше не з'являвся. Не було іншого виходу, як залишатись у Відні. 

 

  

Пані Курилкова, що хотіла конче від'їхати до своїх дітей, почала плакати до безтями за своїми синами. Не можна було її втихомирити. І тоді ми пішли довідатись на стації "Північ", чи не відходить котрийсь потяг на Захід. Сказано, що незабаром якраз відійде. Я закупив для неї білет, але за чверть години сказано, що цей потяг відкликано, а піде інший, з 9-го повіту. Ми поспішили туди. Поїзд був вже переповнений. Курилкову всадилисьмо при самих дверях. Казали, що до Лінца він не дійде, бо колія пошкоджена і треба буде 10 кільометрів йти пішки до найближчої стації.

 

В останніх днях перед капітуляцією Німеччини опустило Відень не тільки багато чужинців, а й німців. До мене звернувся Роман Левицький, щоби примістити дві родини на кілька днів. Я попросив професора Яцкевича, і він згодився. Діти-писклята Левицького і Островського дещо нарушили спокій Яцкевичам. А ще треба було стягнути їх багаж з двірця на Голяндштрассе. Ніхто не хотів везти. Сестра мого товариша з Чернівецької гімназії, Турушанка, попросила в сторожа будинку двоколовий дрантливий візок, і ми потягли його на стацію. Нараз почався наліт і довелось сховатись в пивниці. Після бомбування ми рушили до вагона. Виявилося, що Левицький має багажу на трьохтонне авто, а Островські – яких 600 кґ. Левицький перед тим запевняв, що не має багато багажу.

 

Заладували ми чотири скрині і рушили візком до мешкання Яцкевича. По дорозі візок почав тріщати. Ми хотіли зложити скрині в будинку Турушанків, але керівник дому наробив шуму і доніс в партійну управу. За хвилину звідти набігли озброєні партійці і почали ревідувати багаж. А там було повно мила, молочних консервів, свічок і т. д. На запит, звідки такі пошукувані речі, відповіли, що ми з Ґете. Не могли залишити таке добро більшовикам. Це помогло і нам дозволили іти дальше.

 

По дорозі стрінув я Мосієвича з Львівського Крайсгавптманшафту, який сказав, що він мешкає в д-ра Кайндля з Чернівців, котрий вже виїхав з родиною. Я зрадів, що буде де примістити Левицьких і Островських. Навинулось якесь тягарове авто і перевезло їх дорогоцінний багаж.

 

8 квітня 1945 року німецькі піротехніки почали вранці підміновувати всі мости на каналі між повітами 1-м і 2-м, бо більшовики стояли вже під самим Віднем. Почалися обстріли міста, пожежі. Загорілась і церква св. Стефана.

 

9 квітня ми почули сильні детонації – німці висадили всі мости на каналі. Почалась позиційна війна над каналом, що тривала щось чотири дні. Скінчилась вона з приходом більшовиків.

 

Відень під визволителями

Десь коло полудня загостили до професора Яцкевича два червоноармійці. Шукали за германцями. З вимови пізнаю, що то українські хлопці, колгоспники. Я й заговорив до них українською мовою. Ми розговорились – були вони з околиць над Збручем. Я пригостив їх перекускою і папіросами, і вони вже нікого не шукали. Ми сердечно розпрощались.

 

Коли вже німецько-більшовицький фронт був на границях Австрії, соціяліст Реннер виїхав потайки на Схід і там очікував приходу москалів, щоб їх привітати та подякувати за визволення з гітлерівської неволі. Як місто вже було опановане більшовиками, я бачив віденців, що обнімали, цілували червоноармійців – дякували їм за визволення. Весь Відень обходили капелі, пригравали і дякували Сталінові.

 

В короткому часі віденці прозріли. Переконались, що прийшли не визволителі, а рабівники, яких дотепер історія ще не знала.

 

На другий день після зайняття Відня було проголошено плякатами, що покликано до життя австрійський уряд за згодою американців, англійців, французів і більшовиків. Місто поділено відповідно на чотири зони. Інформовано, яка територія підпадає під чию зону. Проголошено Реннера президентом Австрії, міністерські теки обсадили соціялісти, фолькспартай і комуністи. Міністром внутрішніх справ став комуніст.

 

В сусідстві площі Шварценберґ розпочали будову пам'ятника Сталінові чи воїнам-визволителям. Першого дня приходу більшовиків я бачив багато трупів червоноармійців, що згинули, здобуваючи канал. Їх позбирано і поховано по обох сторонах каналу. Пізніше перепоховано десь в іншому місці.

 

В місті почались грабунки, розбої, ґвалти. Оповідала мені п. Екштайн Емілія, яка мешкала біля монастиря, що солдати випровадили всіх монахинь і прилюдно на подвір'ї монастиря їх знасилували. Тисячі зґвалтованих віденок захоріли на венеричні хороби, і товпи хорих облягали клініку. Це я сам бачив на власні очі.

 

Днями і ночами солдати розбивали віденські крамниці, грабували, крали, ладували на вантажні авта і вивозили. Розмонтовували цілі фабрики і заводи та потягами транспортували в Совдепію. Місяцями віденські кам'яниці були забарикадовані зсередини. Не впускали москалів до кам'яниць, боячись ґвалту. Недалеко від мене москаля, який вдерся до мешкання і зґвалтував жінку, сусіди викинули з 4 -го поверху. Ані не кивнувся.

 

В перших днях травня я вийшов до міста по хліб. Схопило мене НКВД і відставило до якогось шкільного будинку в 2-му повіті. Там вже застав я півсотні віденців. Нас відставили на станицю енкавудистів, а потім разом з іншими відправлено до Корнейбурґа на риття окопів проти власівців. По дорозі хапали перехожих і приєднували до нашої колони.

 

Вечером ми добулись до Корнейбурґа і розмістились в будинках сиротинця. Пояснили, що вночі будемо копати рови, а в день відсиплятись. Кожний зобов'язаний за 8 годин викопати стрілецький рів 7 метрів довгий, 130 центаметрів глибокий і на 70 центаметрів широкий.

 

Цей сиротинець обіймав понад 10 двоповерхових будинків серед парку, що мав кілька моргів території. Крім мешкальних домів, тут були шкільне приміщення, каплиця, аптека, шпиталь. Більшовицька солдатня це все понищила, пограбувала, сплюндрувала.

 

Постили ми півтора дні, аж нас запросили на обід. Черга за їдою була велика, за порядком спостерігали червоноармійці. Їли з консервних бляшанок, назбираних, де попало.

 

Коли наш відділ був вже близько до кухні, один старенький віденець попросив чергового старшину відіслати його до лікаря. Але той не розумів сказаного по-німецьки. Вкінці я не витримав і ламаною російською пояснив в чому справа. Старшина прискочив до мене і сказав, що не піду копати окопи, а лишусь при ньому перекладачем. Я відпекувався від цієї "почесної" праці, що не знаю добре російської мови, а так кілька слів вивчив на Східному фронті в часи Першої світової війни. Мої аргументи не подіяли і мене лишили при кухні.

 

Цей старшина розпитував мене про мої особисті дані. Я йому представився віденцем. Він мені розказав, що служив в молодому віці на фльоті, потім закінчив право і працював в Тифлісі адвокатом.

 

Ставши перекладачем, я вже їв з тої кухні, що й старшина і його помічники. Вони всі були українці: секретар Івась з Поділля, при дорожці Микола, теж подільський, і Микола-агроном з Одеси.

 

Микола-агроном оповідав, що він родом з Київщини, був засланий на 10 років до Сибіру на примусові роботи, а потім поселився в Одесі і працює при плянтації міських квітників. Оженився, вибудував собі нужденну цюпку на неужитку над морем і утримує родину з городини і продажу молока, яєць, а не з мізерної заробітної платні.

 

Івась і перший Микола – то колгоспники з Поділля.

 

Моя праця як перекладача була майже ніяка. Більшу частину дня я зводив на читання книжок, що валялись на підлозі в бібліотеці, прогулянки по парку. Одного разу я бачив як енкавудист застрілив перехожого корнайбурця на хіднику. Він там і пролежав цілу добу. Старшина сказав, що це був "наці".

 

Кухарями для примусових робітників на риттю окопів були німці, австрійці, а помічницями – корнайбурґські жінки і дівчата, їх теж половили на вулицях і примусили працювати. Деякі навіть були з дітьми. Вони спали коло кухонь. 7 травня попросив мене старшина передати листа дівчині-німкені. В листі, написанім німецькою мовою, йшлося про дуже конкретну пропозицію і треба було дати відповідь. Я передав листа дівчині. Вона прочитала і дала негативну відповідь. Тоді старшина сказав, що буде з нею говорити по-другому. Того самого дня я звернувся до старшини, щоби звільнив мене додому, бо я старий дід. А перед тим він вже відпустив кількох старих австрійців. Він сказав, що мене потребує, але по надумі післав до секретаря Івася. Той пообіцяв, але попросив за послугу золотий перстень. Я був готовий принести перстень, тільки б вирватись з кігтів НКВД.

 

При кухнях працювали один віденець, урядник поштової каси ощадностевої, і молодий білорусин. Вони вдвох були авторами листа до німки, яка відмовилась від пропозицій старшини. Тоді старшина втяв іншу штуку. Вже вечером закликав мене до кімнати і сказав, що прилапав віденця і білорусина, як ті писали листа до зрадника Власова, що командував німецьким фронтом під Корнайбурґом. Що нас всіх зараз відпровадить в НКВД. Я з остраху знищив всі мої особисті папери, які мав при собі, вкинувши їх до кльозетової мушлі. Під конвоєм Івася і Миколи відпровадив нас до нібито НКВД. Зайшов з дівчиною в кам'яницю, а потім прислав за мною, щоб перекладати. Запровадив мене до квартири кремезного підполковника. Застав я там бліду, перестрашену німкеню. Старшина сказав їй запропонувати, щоби залишилася з полковником, обіцяючи золоті гори. Дівчина, плачучи, відмовилась, воліла згинути. Тоді старшина пробував напоїти її, і в п'яному стані знасилувати. В короткому часі стіл був багато накритий, як на воєнні часи, але дівчина відмовилась їсти, пити. Тільки плакала. Нам сказали забиратись.

 

Наступного дня ранком наказав мені старшина повідомити кухарів, що обіди мають бути готові на 11 годину, а не на 1-шу. Потім оголосив, що на 9-ту, а, нарешті, що негайно, бо Німеччина скапітулювала. Табір розв'язується і ми всі вільні. Мало хто хотів їсти обід. Все рвало додому. Мені старшина запропонував взяти на дорогу хліба і м'яса з магазину, скільки захочу. Я відмовився. Він сам видав мені два бохунці двокільового хліба, 5 кг м'яса і хотів відвезти до Відня. Я волів вертатись без нього, бо страхався, що відвезе мене туди, звідки вже нема повороту.

 

Я опустив табір примусової праці разом з старим віденцем. Пішки ми проминули Lеngendorf, коли я побачив, що енкаведисти задержують кожного перехожого і щось перевіряють. Одних пропускають, а більшість задержують і під конвоєм кудись відправляють. Страшно іти вперед, а вертатись запізно. Один з них був в цивільному. Він запитав віденця, скільки тому років, хто він і куди прямує, потім те саме і мене. Я сказав, що я віденець, маю 65 років і нас пропустили. Ми й відповідно виглядали.

 

На баверських полях паслись табуни більшовицьких коней і нищили засіви. Австрійські селяни з сумом дивились на те, що пропадає їх тяжка праця і надія на врожай. А реквізиції харчів для війська і тих, що рили окопи, наглядно переконували, що їх прийшли визволити з того, що вони мають.

 

Прийшов я до Фльорідсдорфа, а дальше треба було перебиратись на другий берег Дунаю. Залишився тільки один неушкоджений міст, який день і ніч був контрольований енкаведистами, що одних пропускали, а других задержували. Могла мені не допомогти і німецька кенкарта. Я рішив до нього не наближатись.

 

В Фльорідсдорфі спитав місцеву віденку, як дістатись іншим шляхом до центру Відня. Вона мені сказала, що міст не повністю ушкоджений і, якщо є відвага, то можна по сходах у філярі дібратись на їздню моста, а відтак спуститись луком його до плеса Дунаю. Через залізні частини, що стирчали з води, можна було видрапатись до ненарушеного філяра і висячими драбинами перебратись на мостову їздню вже з боку 2-го повіту. Я подякував і зробив це, потерпаючи, але успішно.

 

Щойно тепер, переходячи вулицями від Дунаю до Голяндштрассе, довелось мені оцінити страшні знищення від кількамісячних бомбардувань союзницької авіяції і останніх боїв. Більшість кам'яниць лежала в руїнах. В багатьох місцях на хідниках були гроби есесів з шоломами зверху і червоноармійців, на яких стирчали надгробки стіжкової форми. На вулицях стояли спалені фаустпатронами совєтські танки.

 

Перед домом на Голяндштрассе довелось досить довго чекати, занім сторож відчинив мені входову браму. Мої господарі Яцкевичі привітали мене як воскресшого з гробу. Вони були переконані, що НКВД мене вивезло Бог знає куди. Тої думки були і всі інші мої товариші і знайомі з Відня.

 

В місті з кожним днем відчувалась нужда. Бракувало продуктів живлення, води, електрики, ґазу. Картки на продукти давали тільки тим, хто працював або був записаний студентом на високих школах. А студенти мали перед записом на студії відробити означену панщину. Стоячи як перший в черзі під бюром, я почув нарікання німецькою мовою старшого мужчини, який ще перед Першою світовою війною закінчив правничий факультет у Відні і мав титул доктора прав, а тепер змушений вдруге туди записатись, щоб якось вижити. Я не витримав і звернувся до нього, щоб спитатись, хто він такий. Виявилось, що це 58-літній адвокат з-під Радехова, д-р Возняк. Ми розговорились, а незадовго розпрощались, бо я мав зайти до бюра, де одержав дозвіл записатись на Віденський університет і на додаткові харчові картки.

 

Треба було виказатися перед вписом на університет, що я маю за собою потрібне число відпрацьованих днів на упорядкуванні міських бібліотек і архівів. Інформаційний відділ спрямував мене до радника міста Відня, архіваріуса, д-ра Шнайдера, який мене радо прийняв на почесну працю і дав конкретне спрямування.

 

Керівником групи працівників по бібліотеках та архівах був онімечений чех, інженер з будови літаків. Він, як колишній партійний, працював за кару почесно. Я зголосився в нього і опинився в його групі, де було з 50 чоловіків і жінок, самі колишні наці, що не дуже провинились за гітлерівських часів.

 

Працювали ми 5 днів в тижні по 8 годин денно у міських та приватних бібліотеках, впорядковуючи їх. Часом вже не було що впорядковувати. Бібліотека при "Терезіянеум" була одна велика купа понищеного дощенту паперу. Ми перешукували кожний паперовий завал і знайшли в цілості тільки кілька книжок в добрім стані. Між іншими я знайшов англо-німецький і німецько-англійський словник, який д-р Шнайдер дозволив мені забрати. Я зберіг його і по сьогоднішній день. Працював я в бібліотеках і архівах Відня аж до мого виїзду до Модзе під кінець листопада 1945 року.

 

Хоч субота була вільна від праці, але всі працівники були зобов'язані з'явитись по інструкції до д-ра Шнайдера наступного тижня, а при нагоді здавати звіти про зроблене. Часто-густо він пригощав всіх працівників несолодженим чайком.

 

За працю ми одержували додаткові картки та вільну їзду трамваями міста до праці і з праці. Працюючи в Управі міста, я діставав і нормальні продуктові картки. Я, крім того, зголосився в Уряді Праці як агроном, але все відходив з нічим.

 

Щоб не попасти в лабети НКВД, я часто переходив з мешкання на мешкання моїх знайомих, але поліційно був зголошений на Ноlandstrasse, 10.

 

З приходом московських більшовиків до Відня, НКВД почало розшуки визначних українців. Розшукували Ю. Шепаровича, який до свого мешкання не заходив. Були заарештовані в самих початках лікар Дзерович, генерал УНР Курманович, старшина УГА Бізанц – галицький німець, і він пропав. Дзерович відбув 10 років Сибіру. Інший галицький німець – Байгерт, що також служив при УГА, зумів втекти до Монтевідео в Уругвай до кревних.

 

НКВД заарештувало нашого львівського адвоката, д-ра Шевчука і його дружину, які пошукували на віденьких румовищах за трісками на паливо. Шевчук мешкав на Wahringer Strasse, здається, під числом 20. Там мешкали і родини Левицьких, Островських. Як тільки дали знати про арешт Шевчуків, сусіди винесли з мешкання арештованих все найцінніше і заховали. НКВД з'явилось з обшуком до Шевчуків надаремно. За кілька тижнів Шевчуків випустили з підвалів НКВД. Вони тепер живуть в Торонто.

 

Як прийшли арештовувати нашого диригента Туркевича, то енкавудисти стріли його на сходах і спитали, де мешкає Туркевич. Відповівши, що не знає, Туркевич кинувся до американської тайної поліції. СІС прогнало енкавудистів з мешкання Туркевича, але вночі ті з'явились вдруге і забрали дружину і швагерку диригента. Другого дня ходив Туркевич в товаристві СІС до совєцького коменданта упоминатись за свою жінку і швагерку, а той сказав, що нічого не знає. Щойно по кількох тижнях їх було звільнено.

 

Під кінець липня з'явились тягарові авта УНРА у Відні. Це був знак, що незабаром союзницькі війська прибудуть до міста. Вони дійсно з'явились з початком серпня. Наші втікачі тепер старались перебратись в котрусь з несовєтських зон, щоб не попасти до лап НКВД. Але ті полювали по цілому Відню, головне ночами арештовували людей. Протести аліянтів нічого не допомагали. Так, приміром, заарештували на вулиці Іванця, колишнього суддю в Борщівському повіті. Відбув він 10 років на засланні в Північному Сибіру. Тепер приїхав до дружини і дітей. Так само заарештували ветлікаря Климківа, який працював зі мною в Крайсгавптманшафті, і він пропав.

 

Українці у Відню підозрювали, як я чув, нашого пароха з церкви св. Варвари Горникевича в співпраці з НКВД. Були поголоски, що він з'являвся серед більшовицької еліти на різних імпрезах. Відомо мені, що пізніше о. Горникевич втік до Тіролю.

 

З приходом американців до Відня, я, за посередництвом дружини Губера, дістав мешкання в 9-му повіті над старшинською столівкою американців по вулиці Берґґассе, 5. Я вже був спокійний – енкаведисти сюди не прийдуть.

 

В цей час совєти проголосили через афіші, щоб всі втікачі вертались на "Родіну", тоді будуть прощені і задержать громадянство СРСР. А хто не зголоситься на батьківщину добровільно до 31 грудня 1945 року, то вже мусить вносити прохання про надання громадянства.

 

 

Знайшлись такі наші втікачі, навіть цілі родини, що повернулись додому, зглядно, зголосились, але не доїхали до своїх домів, а були завезені впрост на Сибір. У Ганицьких мешкав з сином-ветеринаром їх свояк Кунинець, колишній урядник Скарбового Уряду. Не послухав порад і обоє виїхали. По дорозі син помер, а старого по приїзді вивезли з цілою родиною на Сибір, де він і помер перед звільненням з неволі. Про це писала його дружина до інженера Б. Волинця у Вінніпег.

 

Наш адвокат з Бережан, д-р Бемко, втік перед більшовиками в 1940 році через НПК, одержав німецьке громадянство і осів у Відні. За німецьких часів у Львові відкрив адвокатську канцелярію. В 1944 вернув до Відня, де одержав кам'яницю по жидах, як рекомпенсату за залишене майно на рідних землях. Австрійська влада після заняття Відня більшовиками уневажнила німецький дозвіл на будинок.

 

Літом 1945 року повернув додому з Відня внук мого старшого брата, якого я примістив на працю в торговельній фірмі. Відмовляв я його від повороту, але не послухав, бо стужився за матір'ю, і виїхав. Забрали його до війська на Сибір, де відслужив 10 років, як за царя-батюшки.

 

Я, через Австрійський Червоний Хрест, написав листа до моєї тети – маминої сестри в Толстому, штат Монітоба. Попросив, якщо це буде можливим, стягнути мене з братанками і родиною Курилків до Канади. Відповідь прийшла рік потому, як мене вже у Відні не було.

 

Як тільки аліянти обсадили свої зони у Відні, чужинці почали робити старання о перепустки для виїзду з Відня. Аліянти радили вертати на "родіну" і для заохоти обіцяли видачу харчів в дорогу на 30 днів. Були такі, що далися злапатись на цю вудочку і повернулись на Батьківщину. Я вирішив їхати на Захід.

 

Щоби одержати перепустку в Американську зону, потрібна була аплікація-формуляр, а її трудно було дістати. Пробував сам її дістати-добути в американському бюрі, але не мав щастя. Тисячі людей пробували, а виносили їх по кілька штук. Побачивши, що й за рік не одержу формуляр, звернувся я до знайомого буковинця, нашого скрипаля, д-ра Арістіда Вирсти, щоб він мені її добув у французькій команді міста, з якою він, як музика, мав зв'язки. І він вже на другий день мені її приніс. Я її заніс до американської установи, долучивши посвідку від директора гімназії у Мондзе, що вона розв'язана і я мушу зайнятись моїми підопічними Курилками. Мені пообіцяли дати перепустку вже слідуючого дня. Але не могли її знайти кілька днів, бо машиністка кілька аплікацій підклала собі на крісло, як подушку-підвищення. Та тепер подав урядовець, що від вчора перепустки видає інше бюро.

 

  

Забравши нарешті там перепустку на переїзд до Мондзе, я звіз із Романом Левицьким речі свої і Курилків на Західний двірець. Разом з Ольгою Ганицькою виїхав я сильно переповненим потягом до Лінца, а далі – до Зальцбурга. Дуже боявся, що при перетині демаркаційної лінії попаду в лабети НКВД. Поспішний поїзд зупинявся тільки на великих стаціях. Через брак місця кілька осіб їхало в кльозеті, і я між ними. Вагон був не освітлений. Нас енкавудисти не перевіряли, хоча двох чоловік витягнули з вагона. Як приїхали в Американську зону, відбулась друга перевірка і дезинфекція проти завошивлення – порошки за ковнір і в рукави. Все це забрало багато часу. Щойно на світанні поїзд заїхав до Лінца. Я почувався щасливим, що вирвався з-під контролю НКВД.