Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

На довгій ниві. Частина 10. (Автор: Романюк Іван)

опубліковано 3 бер. 2014 р., 12:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 бер. 2014 р., 11:34 ]

Вибух Німецько-Більшовицької війни

Через яких два тижні від початку воєнних дій не було в Лодзі ніяких повідомлень з фронту, а тільки ходили поголоски. Лодзьке радіо проголосило перші фронтові повідомлення, коли німецька армія була вже далеко за Збручем. Тоді прийшли і звістки про жахливі звірства московського НКВД по тюрмах Західної України.

 

Як переселенці дізнались, що можна творити відділи добровольців на війну з більшовиками, в Лодзі створився комітет, який організовував молодь. Почалась гарячка виїзду на рідні землі. Та влада не видавала перепусток для виїзду на Схід. Могли виїхати службово тільки ті, хто був членом NSRR (націонал-соціалістичної партії), а серед наших таких було небагато: Кисілевський, інженер Бедрій (наш знаний атлет, що недавно помер в Ґартфорді), адвокат Степан Ганицький та інші, їм першим вдалося службово поїхати до Львова і привезти правдиві новини. Я через директора Кисілевського і нашого атлета передав листа, гроші, горілку і папіроси для Курилків у Львові, і через них одержав першого листа зі Львова.

 

Вістки зі Львова були жахливі – про замордування невинних людей, а серед них сл. п. Осипа Курилка, в тюрмах НКВД. Курилко був арештований в 1940 році і перебував в тюрмі на вулиці Лонцького. З усіх жертв цієї тюрми врятувався тільки Василь Феношин, колишній директор ПСК Галич. Його оминула куля, і пролежав він під трупами до відкриття тюрем з приходом німців. Після всього пережитого цей ще молодий по віку чоловік виглядав як сивий старець. Він мені оповідав пізніше, що нічого не пам'ятає, що з ним діялось в часі розстрілів і після них. Казав, що в його групі був розстріляний Осип Курилко.

 

Вже по двох тижнях від початку війни радіо Лодзі почало давати щоденні фронтові новини та висвітлювати марш німецької армії вглиб Союзу. Як тільки проголошено, що будуть видавати перепустки, багато з наших переселенців внесли прохання на їх видачу. Та видавали тільки тим, що могли показати вимогу від німецької влади з Дістрикту Галичина.

 

І я старався дістати перепустку до Львова, але мені не видали, хоча я в тім уряді працював. Довелось написати листа до моєї сусідки у Львові, п. Курилкової, щоби вона через знайомих постаралась для мене урядовий виклик.

 

За її інтервенцією інженери Храпливий та Еліяшевський виєднали для мене такий документ на агронома в Рільничій Палаті за підписом її керівника Діка. З початком листопада я вже мав його на руках і вніс прохання до свого шефа про моє звільнення з праці. Майже два місяці пройшло, доки мене звільнили з праці і видали перепустку на виїзд до Львова на нове місце роботи.

 

Перед виїздом до Львова я ще скочив до Берліна, щоб у "Тройгандштелле" для переселенців поладнати мої грошові справи, тобто підняти гроші, які я здепонував в Німецькій Переселенчій Комісії у Львові.

 

Одержавши перепустку до Берліна, я виїхав туди в перших днях лютого 1942 року. В Берліні довелось мені півдня шукати кімнатку на нічліг, бо готелі були переповнені. Врешті я її знайшов коло залізничного двірця на Фрідріхштрассе, але спільну з якимсь німцем. Другого дня ранком добрів я пішки з картою Берліна до "Тройгандштелле". Там стрінув на коритарі нашого пароха з Янова, колишнього відбірця моїх свічок, о. Кушкевича, який працював в цій установі. Від нього я довідався, що повну суму здепонованої готівки не так легко буде відібрати, але він поговорить з відповідним референтом і, можливо, щось вдасться зробити з тої причини, що в мене є урядовий виклик на працю до Львова. Я зголосився до секретаря і сів чекати, бо людей, що поприїздили за своїми грошима, було багато. Урядовець, що виповнив мій формуляр, запитав, чому мені потрібна вся готівка. Я відповів йому, що мені прийдеться у Львові постаратись о хатнє устаткування і т. д. Він все занотував і сказав почекати кілька днів, або гроші мені вишлють поштою. Я волів почекати. Перед відходом я ще зайшов до бюра о. Кушкевича, щоби хоч трохи осягнути інформації про Берлін, у якому я був перший раз.

 

Парох Кушкевич також втік через НПК. Оповідав, що зареєструватись в ній йому помогли німецькі колоністи, а після звільнення з табору переселенців одержав працю в "Тройгандштелле". В неділю та свята ще відправляв служби в льокалю ОУМ. Дав свою адресу і обіцяв поклопотатись в моїй справі. В ОУМ я нікого не застав, бо всі були в праці. Зайшов перекусити до ресторану. Був це якраз "Айнтопф" – день без м'яса. Замовив я з карти "Фельдґемізе" і не міг з'їсти обіду. Попросив подати пива, але і воно не було кращим від страви. Щойно в мешканню я підкріпився харчами з Лодзі і "ерзац-кавою" господині.

 

Поки вичікував на гроші, їздив по Берліна то підземкою, то міською залізницею. Берлін – гарне місто, спокійне. Був тільки один наліт на нього. Тоді було пошкоджено берлінську оперу. В тому часі її якраз ремонтували. Майже тиждень я чекав на виплату. Вкінці діждався. Сказано мені, що весь мій депозит буде переведений на моє конто в філії "Дресденер Банк" у Лодзі. Я того самого дня залишив Берлін, вернувся до Лодзі та почав готуватись до від'їзду у Львів. Повідомив свого братанка у Львові, що приїду.

 

В перших днях березня вирушив я поспішним поїздом до Львова. День був теплий. Почалась відлига. У Львові застав я ще досить остру зиму. На Головному двірці мене очікував мій братанок Мирослав. Свій багаж я лишив на стації, бо фіакрів (упряжка) не було. Ми поїхали трамваєм і за півгодини вже були в мешканні Курилків. Привітався зі своїми довголітніми сусідами, а вони мені почали розповідати про свої переживання в час більшовицької інвазії, про арешт сл. п. Курилка в грудні 1940 року, про розстріли по тюрмах Львова перед втечею більшовиків. Курилка розстріляли в тюрмі на вулиці Лонцького, але між винесеними трупами його не можна було вже розпізнати, бо вони сильно розложилися, знайдено тільки його зимове футро.

 

Від п. Курилкової я довідався, що Шепарович повернувся до Львова вже давніше та обняв керівництво "Центросоюзу", а її прийняв на роботу і вона працює касиркою в головній касі ЦС. Працюють в ЦС передвоєнні директори – Микола Творидло, Іван Мартюк, Кисілевський, який повернувся з Німеччини. Оповідали мені, як Львів вітав наших стрільців, які першими увійшли до Львова. Місто було прикрашене нашими прапорами, радості не було меж.

 

Наступного дня я насамперед зголосив на поліції про свій приїзд і місце проживання у мого братанка, занім одержу приділ мешкання. Затим зайшов до Рільничої Палати і подякував д-ві Євгену Храпливому та інженеру Еліяшевському за зроблену мені прислугу.

 

Доктор Храпливий повідомив мене, що поки я добирався до Львова, мою посаду в Рільничій Палаті вже зайняли і запропонував роботу на фільварку в Фредрому коло Стрия. Я обіцяв застановитись над цією пропозицією, але вона мене не дуже зацікавила.

 

По дорозі з Рільничої Палати вступив я на тій самій вулиці Костюшка, 4 до адвоката Сюсюкала. Він часто заступав мої справи в суді. Хоча д-р Сюсюкало був лівих поглядів, але добра і чесна людина. В 1939 році його примкнуло НКВД, але за кілька днів випустило. Видно вважали його за свого надійного чолов'ягу. Виїжджаючи в 1940 році в Німеччину, я з ним розпрощався, а тепер хотілось довідатись, як йому жилось під червоними товаришами.

 

Доктора Сюсюкала я застав у бюрі, бо в судах тоді було мало справ. Привітавшись з ним, його дружиною і дітьми, я почав розмову, як їм жилось під режимом червоних "визволителів". Адвокат сказав, що певно вже мені відомо від інших про події у Львові за цей час, тож нема потреби повторяти. Він жив з дня на день, не вмішуючись ні до чого, щоб мати спокій. Діти попідростали, ходять до школи, а синок вже за червоних ходив. Тепер вчаться музики в Музичнім Товаристві ім. Лисенка, а він продовжує свою адвокатську практику і є правничим радником Окружного Союзу Кооператив. Я оповів д-ві Сюсюкало про свої переживання в період втечі і на новому осідку та попрощався. Просили навідуватись частіше до них.

 

На другий день вдався я насамперед до мешканевого уряду для німецьких громадян. Застав я брата директора Шепаровича, колишнього директора ПСК в Сокалі. Він тепер був мешканевим референтом для німецьких громадян. Попросив я його, щоби мені приділили мешкання на першому поверсі мого дому. Він стоїть пусткою. Потребує відновлення, бо за більшовицьких часів льокатори дуже його знищили і запаскудили. Він мені пообіцяв допомогти, а з ремонтом казав почекати до потепління, бо дуже бракувало опалу. За кілька днів я одержав на письмі дозвіл на поселення в моєму колишньому домі.

 

Із мешканевого уряду по вулиці Баторого повандрував я до "Центросоюзу", що на вулиці Трибунальській. Тут треба було попередньо зголоситись в осібному бюрі секретаря, щоби потрапити на аудієнцію до директора Шепаровича. Секретарем тепер був колишній урядовець ЦС, пан Микола Боковський. Сидів він за бюрком з дуже поважною міною (виразом обличчя) і в мундирі СА. Після свого повернення до Львова я чув про те, що він теж втік до Німеччини через НПК, там вступив до нацистської партії і СА (штурмові відділи нацистської партії). Тепер з того мундиру не вилазить. Знаний вже не як Микола, а як "Клявс".

 

Я зголосився в п. "Клявса" і подав, що хотів би бачитись з директором Шепаровичем в особистій справі. Він заповнив картонку зголошень і просив почекати. Вичікуючи черги то в бюрі, то на коридорі, я стрінувся з товаришами по втечі від більшовиків: інженером Стебновським, колишнім урядовцем Зембанку, директором Центробанку Кисілевським та Влодкою Малицькою. Вони скоріше повернули до Львова і, як німецькі громадяни, примістились на працю в ЦС.

 

Директор Кисілевський вніс під кінець 1940 року прохання про надання йому з родиною німецького громадянства. Перед самим вибухом німецько-більшовицької війни його прохання було корисно полагоджено. Я йому дав знати, щоби забрав свою посвідку про громадянство, що він і зробив. На другий день він зголосився до мене, що в прізвищі допущена помилка, і залишив мені документ для виправлення. Я вислав папери Кисілевського до Реґірунспрезидента в Бреславі на виправлення, зглядно на виписання нової грамоти. Поки її переправляли, вибухнула німецько-більшовицька війна і проголосили мобілізацію німецьких громадян певного віку, під який попадав і Кисілевський. Він зайшов до мого бюра і сказав мені на вухо, що йому зовсім не усміхається йти на фронт. Я його попередив, що як тільки одержить документ про громадянство на руки, мусить зголоситись до військового перегляду.

 

Виправлений документ про німецьке громадянство надійшов десь в кінці вересня 1941 року. Тоді я написав урядового листа на адресу Кисілевського, щоб з'явився за своєю грамотою. Прийшла відповідь, що адресат вибув, а нова його адреса невідома. Я відложив справу аж до ствердження його нової адреси. Так врятувався директор Кисілевський від служби в німецький армії.

 

По якімсь часі прийшла і моя черга на аудієнцію в сл. п. директора Шепаровича. Привітались і обмінялись кількома реченнями про наші переживання в Німеччині. Далі я розповів, що шукаю роботу і чи не можна би мене примістити в ЦС, як недавнього працівника. Шепарович вислухав і сказав коротко: "Нема місця".

 

Невдовзі я почув, що він сам відійшов на працю до Lаndwirtschaftliche Zentralstelle (централя крайового господарства) референтом збіжевих контингентів, які німецька окупаційна влада стягувала з наших сіл за посередництвом окружних та повітових СК в Дістрікті Галичина. На місце Шепаровича прийшов інженер Ілько Сем'янчук, директор ОСК в Станіславові і працював директором ЦС аж до липня 1944 року.

 

По моїй невдачі з "Центросоюзом" удався я спробувати щастя в "Тройгандштелле", яке було приміщено на вулиці Яґеллонській. Зголосився на аудієнцію в керівника установи. Він спитав мене, чи знайомий я з роботою в промислі. Розповів я про те, що сам був співвласником "Декоро" і власником фабрики свічок, заповнив анкету і пішов. Дістав обіцянку, що буду за пару днів поінформований про вирішення питання мого працевлаштування. Прямуючи на площу Ринок, я стрінув коло Віденської кав'ярні інженера-аґронома Романа Стефанівського і Яценка.

 

Ми радо привітались, бо не бачились кілька років. Вони сказали, що вже передали через п. Курилкову, що для мене є праця у відділі Рільництва і Харчування Головного Управління Краєвого Господарства (Крайсгавптманшафті). Розказали о що ходить і попросили якнайскоріше зголоситись на вулицю Сакраменток до колишньої Вищої Школи Заграничної Торгівлі. Пообіцяли ще сьогодні зреферувати справу керівникові відділу, д-ві Францу Ругвандлю.

 

Другого дня я зайшов у товаристві Стефанівського до бюра шефа д-ра Ругвандля, який про мене вже був поінформований. Ми запізнались особисто і скоро перейшли до оформлення анкети. Мене прийняли з винагородою після 6-ї групи і на другий день вже треба було стати до праці.

 

7 березня 1942 року розпочав я працю у Крайсгавптманшафті Львів-село, що обіймав такі повіти: Львівський, Городоцький, Бібрецький, Жовківський, Янівський, Яворівський, Мостиський, Щирецький, Комарнянський та Рудківський з населенням понад один мільйон осіб. Наша установа мала кільканадцять відділів, понад 100 урядовців в самому бюрі, не числячи тих, що працювали в терені, як повітові керівники рільництва, т. ЗВ; "бецірксляндвірти" та повітові агрономи.

 

Українців в бюрі було понад 20 осіб та з 10 агрономів в терені. Німцями були д-р Ругвандль, його заступник Ернст Земан, дві секретарки, одна чешка з німецьким громадянством, поляк Мєдецький теж з німецьким громадянством. Усіх, хто мав німецьке громадянство, урядово зачисляли до німців. Секретарку-фольксдойче (той, хто довів своє німецьке походження) зі Шлезька теж. Решта урядовців були самі поляки і вони вели підпільну антинімецьку роботу.

 

Наші не хотіли ставати на працю. Багато зголошувалось, а потім резигнували. Вони мені пояснювали, що за таку винагороду не варто працювати, а краще займатись торгівлею на чорнім ринку. Щойно в 1943 році до нашого бюра поступила працювати машиністкою одна панночка по завданню УПА.

 

Під осінь 1942 року вступили на працю ще два галицькі німці: Міллер, як референт млинарства, який мав у Винниках свій млин, і Гуперт, як референт молочарства, що мав у Городку свою власну молочарню.

 

В повітах як "беціркляндвірти" працювали, крім галичан, і німці (в кожному повіті по одному). Були це переважно "бавери" (господарі). Були між ними люди чесні, і не дуже. До тих, хто допускався зловживань, належали ляндкомісар в Городку та бецірксляндвірти в Жовкві і Мостиськах. Двоє останніх полювали на жидів, як на горобців. А беціркляндсвірт в Мостиськах Бок перед тим був на тій самій посаді в Борщівському повіті. Бок чоботом забив нашого селянина за те, що той на ярмарку в Мельниці не вступився йому, з дороги своєю підводою. Селяни довідались, що його перекинено на роботу до Львова і не притягнено до кримінальної відповідальності. Мені описав весь перебіг подій мій молодший брат, і я відразу вдався з тим до Ругвандля. Той зайнявся перевіркою справи і звільнив Бока з роботи.

 

На місце Бока прислав дістрікт якогось німця, що працював якийсь час в східних областях України. Одного разу він мені розповідав про свою попередню працю. З дикою ненавистю висловлювався про українців. Оповів він, що застрілив 15 українців власноручно. Я це доповів д-ру Ругвандлю, зазначаючи, що до недавна мали ми ляндкомісарів, ляндвіртів, що на жидів уряджували полювання, а зараз нам прислали такого, що й на українців полює.

 

Д-р Ругвандль при найближчій нагоді звільнив його з праці. Новоприсланий німець поводився без найменших зауважень з боку населення.

 

На терені Львівської округи було три ляндкомісаріати: в Бібриці, Городку і в Мостиськах. В Бібриці урядував Дрогомірецький, син нашого судового радника в Станіславові, а в Мостиськах був комісаром українець Левицький. На них селяни не нарікали, хоч про комісара Левицького казали, що він любить попити і бере хабарі. Про ляндкомісара в Городку я вже згадував, що його звільнено, бо він собі разом з Ґестапо уряджував полювання на жидів, хвалився, що поцілив власноручно 14 осіб з мисливської дубельтівки. На місце цього німця-садиста назначено до Городка буковинського українця. Не мав він симпатій з боку нашого селянства, бо знаходився під впливом своєї секретарки-польки, і вона рядила, а не він.

 

До мене, як керівника бюр Уряду Рільництва і Харчування, належали такі справи: нагляд над всіма бюрами і персоналом, евіденція всіх працівників бюра і в терені, пошта входяча і виходяча, приймання сторін, підписування всяких "бецуґшайнів" (талони на товар), розподіл звичайних і надзвичайних приділів для всіх працівників управління, урядовців збірних громад та ОС і ПС, опрацювання прохань на карти промислові харчових та яринових крамниць, виїзди в терен на випадок потреби. Мені приділили дві машиністки і дві помічниці, що реєстрували всі акти. Роботи було доволі, тривала вона від 7-ї години ранку до 4-ї пополудні з одногодинною перервою на обід. В суботу ми працювали тільки до полудня.

 

Крайсгавптманшафт на Львівську округу, що обіймала колишніх 10 повітів, мав кільканадцять відділів-рефератів, таких як: для внутрішніх справ, адміністраційний та пашпортовий, шкільний, промисловий, здоров'я, ветеринарійний, автовий, "ґемайндефер-банд" (щось на кшталт Повітового Виділу) та наш. Керівниками всіх відділів були німці, за винятком ветеринарійного і відділу охорони здоров'я, ними заправляли ветлікар Приходько і доктор Даниш, син професора гімназії в Станіславові. В промисловому відділі працювали: д-р Ронґуш, Мусієвич, наш православний священик Козарійчук з Буковини і ще хтось. У шкільному відділі теж було кілька українців. Був там мій старший товариш з Чернівецької гімназії, який згинув від кулі польського підпільника, коли вертався з службової поїздки до Любеня Великого. В поліційному рефераті також був один українець, в т. зв. "гемайдефербанді" – самі українці, а його керівником був наш адвокат, д-р Турянський з Коломиї. 

 

  

Копія свідоцтва

Український Допомоговий комітет                                                                                                Львів, 2 березня 1943

Львів-село

у Львові, вул. Академічна, 28

 

Підтвердження

Цим підтверджується, що пан Іван Романюк, працівник сільського господарства, народжений 8 жовтня, 1886 р. в Устя Біскупське, Чортківського округу, дістрікт Галичина належить до української спільноти.

 

Для Укр. Допомогового комітету

L.S.              Львів-село, Яцикевичу

Регістр № 297/43

Ця копія повністю співпадає з оригіналом свідоцтва

10 березня 1943 р.

Збір 3 злотих                                      др. Лев Голінатий                       Підписи

нотаріус у Львові

 

Найбільше українців працювало в нашому уряді, але поляків було вдвічі більше. Всі вони допускали всілякі зловживання, комбінували різні трюки, щоби викрасти як можна більше для свого підпілля. У відділі для приділів збірним громадам і фірмам Львівського Головного Управління Краєвого Господарства було понад 20 поляків, і тільки один українець Угрин, який невдовзі перейшов до ОСУК.

 

Зараз на початку мого урядування приніс мені вранці працівник-поляк Вайґель до підпису "бецупнайн" щось на 100 сотнарів пшеничної муки, питльованої та разової житньої для якогось львівського пекаря-поляка, що випікав хліб для всієї Львівської округи, і також на 100 кґ дріжджів. На мій запит, скільки пекар доставляє випеченого хліба, Вайґель відповів, що на 1 кґ муки видає 1 кґ хліба, а коли я сказав, що з сотнаря муки випікається 135-145 однокільоґрамових хлібин, він сказав, що є така домовленість між пекарем і Лесселем, повітовим ляндвіртом Львівського повіту. Як оповів мені пізніше Угрин, Лесселеві поручили цього пекаря поляки-працівники нашого відділу. Я відмовився підписати "бецуґшайн" і зараз зреферував справу д-ру Ругвандлю.

 

Доктор Ругвандль зарядив відібрати пекареві-полякові уповноваження на випік хліба та підшукати чимшвидше іншого пекаря. Видно Лессель дістав доброго прочухана від Ругвандля, бо переходив через моє бюро дуже розлючений. Зараз по цьому я покликав до себе нашого власника пекарні "Ас" у Львові Ярослава Осьмака. Він заключив угоду з Ругвандльом про те, що буде доставляти 135 однокільограмових бохонців пшеничного і 145 житнього хліба на сотнар виданої муки. Це він робив аж до липня 1944 року.

 

Бецірксляндвірт Лессель відразу ж мені помстився. Він доніс на мене до партійного проводу НСДАП, нібито я ношу їх партійну відзнаку, не будучи членом НСДАП. Партійний провід відступив справу крайсгавптманові для переведення слідства, яке виказало, що я взагалі не ношу ніяких відзнак.

 

В перших днях квітня 1942 року подав мені на підпис працівник Вайґель "бецуґшайн" на 20 метричних сотнарів дріжджів для польського союзу споживчих кооператив по вулиці Сикстуській у Львові. Я подзвонив до директора ОСК у Львові, інженера Богдана Білинського, за інформацією в справі цього "звйонзку". Той відповів мені, що цей союз не чинний, а тих кільканадцять польських споживчих кооператив у Львівській окрузі обслуговує наш ОСК.

 

Я представив цю справу приділів для неіснуючого союзу д-ві Ругвандлю і підчеркнув, що нічого не буду видавати на фіктивні організації. Рівночасно написав на адресу цього союзу, щоб директор зайшов в справі приділів для нього. Але ніхто не з'явився. Переходячи вулицею Сикстуською, я заглянув на вказану адресу, а там ніякого бюра не було. Очевидно, що кільканадцять місяців видавались приділи для польського підпілля. Доходження нічого не дало. Працівники-поляки боронились документами, на підставі яких видавали приділи.

 

В кінці листопада 1942 року при перевірці було виявлено, що керівник відділу приділів для збірних громад поляк з німецьким громадянством Мєдецькі (збанкрутований дідич з колишнього Львівського воєводства) підписав "бецуґшайн" на різні харчі для робітників якоїсь німецької будівельної фірми, якої взагалі в нашій окрузі не було. Працівник Вайґель подав папери, а Мєдецькі підписав. На підставі цих "бецуґшайнів" видав Окружний Союз Кооператив близько 15 сотнарів масла, цукру і т, д., а 35 сотнарів метричних хліба "Пекарня Осьмака".

 

Почалось доходження. Директор Білbнський зізнався, що він видав продукти на підставі важних "бецуґшайнів" якомусь полякові, який представився відпоручником будівельної фірми. Підводи були сільські, а з яких сіл, він не знає. Власник пекарні Осьмак заявив, що хліб забрав також поляк трьома наворотами, і що за кожним разом був той самий львівський штрайфер (фургон), якого б він міг пізнати. Гестапо стягнуло тоді всіх львівських власників штрайферів, але Осьмак заявив, що між ними нема того, хто трикратно забирав хліб. Кількома днями пізніше оповів мені він, що пізнав його, але не міг видати, бо польське підпілля пригрозило Осьмаку, що застрілить його.

 

Німецькими харчовими картками завідував весь час заступник крайсляндвірта – Ернст Земан, а по його відході до війська – Гайнріх Денеке. Він прийшов з посади ляндвірта Городка, а походив з Ганновера, де провадив торгівлю пашами та штучними погноями. Харчові картки були сховані в огнетривкій касі, а ключ від неї мала працівниця-полька, яка їх видавала на підставі посвідки Земана, а потім Денеке. Та полька була вчителькою з якогось села з-під Львова і все підкреслювала, що вона не є полька, а українка. Друкувались ці картки в державній друкарні у Варшаві і по них висилали кожного разу Мєдецького.

 

Осінню 1943 року з'явилось в урядових годинах гестапо і заарештувало двох наших працівників – Лєвіцького і ще когось. Ніхто не знав причини. А пополудні зникла з бюро вчителька-полька. Слідуючого дня по неї прийшли гестапівці, шукали її в помешканні, але безуспішно. Щойно третього дня вияснилась справа. Денеке подав до відома, що вона майже цілий рік крала німецькі харчові карточки, передавала Лєвіцькому і його товаришеві. Продавали ті карточки на чорному ринку аж в Кракові, де і схопили продавців. Ті видали Лєвіцького та інших. Їх розстріляли, а вчителька врятувалась. Ревізія показала, що вкрадено кілька тисяч карток на м'ясо, товщ, горілку, цигарки та інші товари.

 

Громади, які здали 100 % контингент на молоко, діставали у формі премій тверді і м'ягкі скіри на обуву, горілку та папіроси. Кожного місяця і я діставав до розподілу понад 100 юхтових скір для тих наших господарів, які зобов'язалися, що з одержаної юхтової скіри пороблять упряж для корів і ними будуть орати землю. Прохань на юхт від селян було дуже багато і я приділяв тим, хто скорше зголосився. До прохання мала бути долучена посвідка громади, що прохач має корову, а з молочарні, – що здав контингент молока на 100 %. Посвідку молочарні мав потвердити Гуперт – референт по молоку. Приїздили по скіру селяни з далеких сіл і пхали хабаря, аби тільки її дістати. Я їм казав забирати свої дарунки, а скіру одержав кожний, хто дотримав вимог. Відомо мені з оповідань, що ні один селянин не зробив упряжі, а вся скіра пішла на обуву.

 

Розподіляв я також і пиво по наших селах десь близько 6 і півтисячі гектолітрів на місяць. Були нарікання, що пиво на села не доходить, бо відбірці пива для повітів ще у Львові його збували паскарям (спекулянтам). Таким продавцям відбирали концесії (дозволи).

 

По селах нашої округи бугаї були ліцензовані. Їх власники були зобов'язані дотримуватись урядових приписів щодо гігієни, годування і т. д. Приписи були дуже суворі і власники воліли здихатись бугаїв, тобто здати їх на контингент м'яса. Правда, ціна за волове м'ясо була невідповідна, але приділ на папіроси і горілку був неабиякий – щось 40 літрів за одного. У двох випадках селяни прислали для ветлікаря Климківа, який видавав дозвіл здати бугая на м'ясо, "бецуґшайн" на горілку. Я викликав Климківа і казав йому повернути селянам "бецуґшайни" на горілку, попередивши обі сторони, які клопоти можуть собі напитати.

 

Осінню кожного року були приділи картофель та ярини для всіх працівників Крайсгавптманшафту. При цій нагоді я виділив картофлі і ярини також українцям,

 

Багато клопотів було з німецькими керівниками по фільварках, т. зв. "ліґеншафтах". Ці керівники часто забирали від селян коні, корови – мовляв, то є власність фільварку. Крайсляндвірт просліджував справи, і в більшості випадків казав повернути худобу назад.

 

Чимало було труднощів з доставкою свиней на контингент м'яса, бо селяни відмовлялись їх доставляти. Дорадив я д-ру Ругвандлю видати розпорядження, що селянин, який доставить на контингент свиню, може і для власного вжитку зарізати собі такої ж ваги, бо годі вимагати, щоб годував свиней тільки на контингент, а сам їв пісну бараболю. І від 1943 року кожен селянин, що віддав свиню на контингент, мав право собі теж забити другу, таку саму. Кількість свиней на контингент зросла скоро і поважно.

 

Двори-ліґеншафти мали великий недобір з фільварочних робітників. Бідне наше селянство відмовлялось від праці на фільварках, бо винагорода в грошах була дуже низькою, а в натурі йшла на грами. Заявив я пану Ругвандлю, що влада мусить значно підвищити винагороду обох видів, а тоді і буде потрібна кількість робітників. Доктор Ругвандль постарався, щоб в тому напрямку була проведена поважна зміна на користь працюючих у фільварках.

 

На чийсь наказ фабрика тютюну у Винниках почала виробляти папіроси з вивареного хмелю і їх видавати нашому селянству за контингенти збіжжя, м'яса, молока. Котрийсь війт зі збірної громади привіз мені весь приділ таких папіросів. Я відніс їх д-ру Ругвандлю з заувагою, що це якийсь божевільний придумав такі папіроси. Ругвандль негайно звернувся з цим до дистрикту, і папіроси були стягнені зі складів повітових і окружних союзів.

 

Керівником нашого відділу при дистрикті був партієць, д-р Ґарайс. Весною 1942 року я був на звітній нараді, яку він скликав. А попереднього року був сильний вилив Дністра. Він наробив великого спустошення у всіх наддністрянських околицях, а найбільше в горішній частині бігу Дністра. Ляндвірти в своїх звітах зголосили, що населення голодує, і що заходить необхідність рятувати ситуацію. Ґарайс, вислухавши рапорти своїх підвладних, сказав коротко: "Мені байдуже, чи з місцевого населення здохне сто тисяч менше чи сто тисяч більше – ходить тільки о добро німецького народу". Ми вертались по нараді з Ругвандльом і Байґертом, який був одним з керівників при Крайсгавптманшафті. Байґерт сказав докторові Ругвандлю: "Як ми так будемо поступати супроти місцевого українського населення на територіях, зайнятих нами, як заявив д-р Ґарайс, то ми, себто німці, війну програємо".

 

Бецірксляндвірт Бережанського повіту подав до відома Ґарайсові, що повітовий комендант української поліції ігнорує всякі його розпорядження. Гарайс порадив йому зреферувати справу гестапо, а воно зробить з тим комендантом коротку розправу. Що воно робить з людьми я знав, бо щодня переходив попри тюрму при вулиці Лонцького. В ній терпіли страшні муки та йшли невинно на смерть наші рідні брати і сестри з рук садистів-гестапівців. Та нічого не можна було зробити, щоб прийти їм на поміч.

 

Якось літом 1942 року їхав я трамваєм до праці вулицею Пелчинською. На розі вулиць Зиблікевича і Зеленої трамвай задержався. Над'їхало тягарове авто, яке везло якийсь десяток в'язнів на розстріл, бо нагло з нього вискочили кілька молодих мужчин і розбіглися. Повискакували гестапівці, перестріляли їх всіх, повкидали до авта, як колоди, разом з живими і погнали вулицею Зиблікевича в напрямі Пелчинської. Оповідали, що гестапівці провадили екзекуції коло якоїсь цегольні в околиці парку "Залізна Вода".

 

Ще весною, як я вернув до Львова, в 1942 році, жиди мешкали по всьому місту, але всі носили звізду Давида та кожного ранку під проводом жидівської поліції з нагаями марширували відділами до праці. Йдучи ранком до роботи, я стрічав такі відділи, які простували вулицею Коперніка в напрямі вул. Льва Сапіги. Знайомі жиди віталися зі мною. Кожному було жаль тих жидів, як людей, хоча майже поголовно вони не були прихильно наставлені до українців. Вже літом того ж року гестапівці почали на Краківськім передмістю виловлювати по вулицях жидів, впаковувати їх до приготованих трамваїв та відвозити на Клепарівський двірець. Туди відвозили жидів кондуктори-поляки, бо при львівських трамваях українців майже не було.

 

На Клепарівському двірці жидів роздягали до білизни і так везли далі. Оповідали, що вивозили їх до Белзця, де заганяли ніби до купелі, там витруювали газами і спалювали в крематоріях. Тижнем-двома пізніше гестапівці зігнали всіх львівських жидів до гетто на Краківськім передмістю і обгородили його дуже високим парканом. З цього гетто меншу частину людей вивезли до Белзця, а більшу – вистріляли в гетто. Одного дня в серпні 1942 року я їхав трамваєм на двірець Підзамче, щоб там всісти на поїзд до Тернополя. Переїжджаючи вулицею Жовківською попри жидівське гетто, бачив я на власні очі, як гестапівці урядили собі в гетто полювання на жидів. Жахливо було приглядатися. Люди в трамваю відвертали голови, щоб не бачити тих трагічних сцен, затикали вуха, щоб не чути зойків, криків та машинових стрілів. Таке знищення мешканців гетто тривало пару днів, як оповідали очевидці. Потім гетто спорожніло і стояло пусткою аж до літа 1944 року.

 

Ще нім було створено гетто у Львові, один львівський жид заколов на смерть гестапівця коло "Народної Гостинниці" по вулиці Костюшка. За це було повішено не тільки його, але й всіх членів Юденрату на бальконі будинку, де містилось бюро цієї жидівської адміністрації.

 

В 1943 році відбувались часті бої в підльвівських селах між українським і польським підпіллям. Найдовший і найбільший зудар був літом коло Яричева Нового, Борщович. Німецька поліція висилала туди свою панцирку (танк), але безуспішно. Під час тих боїв згорів присілок Яричева Нового, в якому загніздилось польське підпілля.

 

Оповідали, що в лісах від Щирця по Миколаїв над Дністром розтаборилась УПА. Німці окружили ті ліси від Щирця по Бібрику, обстрілювали з гармат, але в ліс боялись заглиблюватись. Облога лісів тривала два тижні і нічого німцям не дала.

 

Літом 1943 року д-р Ругвандль урядив сільськогосподарську виставку у Львові. Патронував цю виставку губернатор дистрикту д-р Вехтер. Вона тривала кілька днів і пройшла добре. Наше селянство взяло активну участь в ній. Були представлені на ній і наші численні союзи кооператив. За найкращі експонати були визначені премії. На 1-шу премію призначили олійну картину якогось старовинного німецького міста, яку подарував губернатор, д-р Вехтер.

 

Ще перед засіданням жюрі я порадив Ругвандлю, щоб цю картину не призначили комусь з наших селян, бо для них вона не представляє найменшої вартості. Як приклад, я розповів йому одну анекдотку.

 

В Краківському дистрикті жюрі признало на сільськогосподарській виставці нашому лемкові за найкращу здачу контингенту молока великий портрет фюрера. Інші лемки подіставали як премії січкарні, млинки, плуги, борони і вдоволені вертали з виставки додому. Односельчани повідомили лемкиню, яку премію дістав її чоловік. Як він з'явився з великим портретом Гітлера, лемкиня почала його сварити і проклинати. Він мовчки заніс великий портрет до хати, але ніде не міг його примістити. Тому поставив його своїй красульці в стайні і сказав: "Від сьогодні маєш дивитися на цей образ і молоком сц..., а маслом ср..!" Доктор Ругвандль весело розсміявся і сказав: "Ні, ні, цей образ буде приділено до якогось "ліґеншафту". Картину, подаровану доктором Вехтером, признано Управі державної стаднини в Старому Селі.

 

Осінню 1942 року звернувся до мене інженер-агроном по Львівській окрузі Роман Стефанівський, щоб приділити Володимиру Заклинському на осінні засіви насіння жита і пшениці, бо йому приділено стоморґове господарство по якомусь німецькому колоністові. Заклинському було виділено 35 сотнарів метричних жита і пшениці. Він вибрав жито і продав його на чорному ринку таки у Львові, чим поставив мене і Стефанівського у клопітливе положення.

 

Поїхали ми на місце і переконались, що не зорано, не засіяно ні одного морга озимини, а на стоморґовому господарстві Заклинський має заледве одного бугая. Зате в хаті кілька дівиць, з якими бавиться, як за добрих часів. Оправдувався, що в нього брак живого інвентаря – не міг обробити, тому й не засіяв. Треба було рятувати справу.

 

Стефанівський і я поїхали до бецірксляндвірта в Городку і його вмовили, аби він весною зарапортував, що засіви жита і пшениці Заклинського із-за снігів вигибли, він, тобто Заклинський, засіяв поля вдруге навесні вівсом і ячменем.

 

В Городку був центр експорту дробу і яєць. Той центр належав, як приватне підприємство, партійцеві-віденцеві. Діялись там великі зловживання, але усунути їх було годі, як оповідав д-р Ругвандль, бо власник мав друзів серед впливових вищих партійних осіб. Йому сходило з рук те, що господарка була невідповідно наладнана, і багато птиці гинуло.

 

Подібну безгосподарність проявив керівник відділу молочного господарства, замагазинувавши в "Маслосоюзі" та по районових молочарнях у Львівському дистрикті великі кількості готового масла (коло 180 десятитонних вагонів), яке через довге зберігання зіпсулось. Його мусіли частково перетопити, решта пустити на технічні цілі. В цей час, як населення терпіло на брак товщів, масло пішло у більшій частині на гній. Про це мені розповідав директор "Маслосоюзу", п. Андрій Мудрик.

 

Після жнив наші громади уряджували обжинки, на які селяни запрошували крайсляндвірта та крайсгавптмана. Виїздилось тільки до найближчих місцевостей. І наше селянство гідно відзначало закінчення жнив, показувало німцям свої здобутки в сільському господарстві та свою народну культуру. Гостинно приймало запрошених гостей, які признавали, що наше селянство під тим оглядом стоїть далеко вище за німецьких баверів, додаючи, що наші більш ліниві.

 

В 1943 році проголошено організацію Української Галицької Дивізії. Крайсгавптман фон дер Ляєн в присутності кільканадцяти урядовців-українців сказав, що тепер українці повинні бути вдоволені, так як можуть з оружжям в руках виступити проти свого московського ворога. Я зробив заувагу, що це сталося запізно. Треба було провадити іншу політику на зайнятих територіях і Сталінґрада не було б. Були добрі стратеги, добрі стрільці, але політика лиха, а ця політика довела до того, що сьогодні маємо. Забуто німецьке прислів'я: "Ґут махт мут, мут махт ібермут, унд ібермут тут зельтен гут" (добро робить відвагу, відвага робить зверхність і зверхність рідко сповіщає добро). Фон дер Ляєн нічого не відповів.

 

Крайсгавптман фон дер Лаєн був чесною і гарною людиною. Наше селянство його любило і ніколи не нарікало на нього. Він обняв урядування Староства Львів-село після смерті першого крайсгавптмана, якого літом 1942 року застрілив коло його помешкання московський висланник. Казали, що за прихильне ставлення до українців. Того вбитого крайсгавптмана я бачив тільки раз, як ставав до праці. Зараз після того він перейшов працювати секретарем до Вехтера, який теж був прихильно наставлений до українців. Та вони не мали впливу в партійному апараті, а були тільки виконавчим знаряддям партії НСДАП.

 

Фон дер Ляєн попросив мене в липні 1944 року підшукати чесного українця на його фільварки під Дуйсбурґом. Я поручив йому свого братанка Миколу Романюка, котрий якраз чудом перебрався через більшовицький фронт і приїхав через Мадярщину до мене. Братанок погодився, фон дер Ляєн також.

 

Микола оповідав, що в маєтку фон дер Ляєна йому поводилося дуже добре. Мав окрему кімнату в місті, добре прохарчування, навчили його їздити автом. Він возив дружину фон дер Ляєна, яка мала 5 дочок і сподівалась ще одної дитини. Братанок запевнив фон дер Ляєна, що тим разом буде син. Господар пообіцяв йому фотоапарат і 5 фляшок горілки, якщо це пророцтво збудеться. Народився син і фон дер Ляєн дотримав слова – подарував обіцяне братанкові.

 

Літом 1943 року фон дер Ляєн сказав постаратись для нього хорошого тютюну з моїх рідних околиць. Я згодився привезти, але з умовою, що дасть мені в супровід якогось німця, бо не хочу мати діла з гестапо в дорозі, якщо мене схоплять з тютюном. Фон дер Ляєн попросив ляндвірта Єнтиса і ми разом вибрались по тютюн до Устя Єпископського. Я повідомив моїх братів, що приїду з одним німцем – нехай приготують дві-три валізки доброго і гарно покраяного тютюну та вишлють мені коні на двірець в Іваню Пустім.

 

По дорозі до Іваня вступили ми до Чорткова, бо там в Ляндвіртшафтсштелле працював якийсь товариш Єнтиса. Приїхали ми під вечір до Чорткова і казали себе фіакром завезти на вказану вулицю. Незабаром ми були вже на місці. Товариш Єнтиса здивувався, що ми їдемо в напрямі Іваня Пустого, відраджував нам, бо від Чорткова по Дністер оперує УПА. Він казав, що заглиблюватись в терен можна лише з більшим військовим відділом. Єнтис відповів, що, як цивільна особа, він не має особливих причин боятись УПА. Підкріпившись в того німця перекускою, ми ще за дня вирушили поїздом до Іваня.

 

Ліси від Вигнанки по Іванє Пусте були вздовж дороги вирубані з обох сторін на яких 50 метрів завширшки. Сказав я до Єнтиса, що якби УПА взяла наш потяг в обстріл, не залишилось би ані одної живої душі, бо відкриті простори найкращі для упістів – брати когось на мушку. Та до Іваня заїхали ми без пригод і повечеряли в мого братанка, що вже кілька літ працював в ПЄК керівником магазину товарів. За вечерею він розповідав, що в довкіллі Іваня ліквідували польське підпілля, а в районі Борщова-Висічки воно ще діє.

 

Темною нічкою ми рушили в дорогу до Устя Єпископського. Вже на возі запитав я власника підводи, чи в Худиківських та Михалківських лісах ми не будемо мати якоїсь пригоди. Відповідь була коротка: "Як я їду, можете бути спокійні". Це означало, що він також є членом підпілля.

 

В Устю заїхали ми до мого старшого брата. Посходилось до хати чимало селян. Випитували про події та розмірковували, яка доля їх чекає в разі німецької поразки. В той час німецький фронт заломився. Відповів я, що треба бути приготованим до всього. Мій молодший брат запитав мене в чотири ока, чи йому втікати на Захід. Він вже мав гіркий досвід спілкування з совітами. Перед вибухом німецько-совєтської війни його вивезло НКВД. Коло Підволочиськ транспорт розбомбили німецькі літаки. Всі розбіглись і повернулись до своїх рідних місць, крім Івана Паскарика, який залишився десь в околицях Тернополя.

 

Половину Устя знищили більшовики в 1941 році. Брат мій застав на місці хати тільки курник, який переробив на нужденну кімнатку і в ній тиснувся з цілою родиною. Всі, що вернулись, побудували собі на зруйнованих господарствах не хати, а будки, а деякі вирили тільки землянки.

 

На питання брата я відповів, що буду втікати на Захід, а він сам нехай думає, що йому робити. Не міг йому радити втікати, щоби потім не було нарікань. Старший брат сказав мені, що не буде покидати свою прадідівщину. Крім того, йому вже за 60, а ще він каліка – до втечі і праці непридатний. Молодший також не рушився з рідних місць. На Захід вибрався найстарший син мого молодшого брата. Він через Бассарабію і Румунію дістався до Букарешта, а звідти, з німецькими частинами перебрався в Угорщину та до Львова. Його молодший брат був вивезений на роботи до Німеччини, там забраний до Української Дивізії. Зі своєю частиною попав в 1945 році в американський полон, з якого був звільнений в кінці січня 1947 року.

 

Другого дня закупили ми дві валізки доброго і гарно покраяного тютюну та виїхали. В зворотній дорозі знову заїхали до мого братанка – Павла Романюка, який був багатолітнім керівником магазину ОСК Борщів (його розстріляло НКВД в 1945 році). Павло розповів події останнього часу – як УПА ліквідувало польське підпілля в Гермаківці.

 

Провідником його був "фольксдойче" Міллер, син місцевого власника моторового млина. В часі весілля одного з польських боївкарів упівці вкинули до хати гранату. Одної гранати вистарчило для всіх гостей, врятувались тільки молоді. А в Іваню УПА ліквідувало провідників польського підпілля Мельниччини, які з'їхались на нараду. В замку ордината Чарковського-Ґолієвського у Висічці під Борщовом примістилась головна квартира борщівського польського підпілля. Замок оточили стрільці УПА і після довгої перестрілки знищили всіх. Чітко спрацювали упісти в Іваню Пустім, де в білий день заїхали підводами під магазини ОСК Борщів, всіх працівників позав'язували в мішки і вичистили запаси харчів. Німецька поліція приїхала запізно. Тільки звільнила працівників ОСК. Доходження нічого не дало.

 

В Устю Єпископському гестапо арештувало Зенка Ільницького – активного члена нашого підпілля. Він був сином отця Михайла, пароха з Устя. Перед Першою світовою війною отець Ільницький парохував в Сапогові. Завзятий москвофіл, він з приходом москалів у 1914 році перейшов на православ'я і в 1915 році виїхав в Росію. Вернувся назад у 1920 році і перейшов в унію. Зостався москвофілом до своєї смерті у 1942 році. Старший син Ільницького закінчив право, був його однодумцем, а молодший Зенко виріс переконаним націоналістом. Німці його розстріляли в чортківській тюрмі.

 

Із оповідань устецьких селян мені відомо, що гестапо створило в Борщові гетто, до якого було зігнано всіх жидів і знищено. В Устю наші селяни – Думітряк і Запорожан – переховували в себе дві жидівські родини: Нусенбавмів і Вальдманів. Це були уродженці Скали – власники турбінно-моторового млина в Устю Єпископському, відкупленого у графа Баворовського. Думітряк переховав родину Вальдманів і допоміг їй перебратись через Дністер на Буковину. Родину Нусенбавмів накрило гестапо в добре замаскованім підземеллю на господарстві Запорожана і на місці розстріляло 4 особи. Запорожанові і дружині вдалось втекти.

 

З Устя вертав я через Чортків, Станіславів. У поїзді гестапо перевіряло багаж пасажирів. Нашого не перевіряли, бо Єнтис з партійною відзнакою заявив, що валізи його, і ми щасливо заїхали у Львів.

 

*     *     *

Як я вже згадував, гестапо проводило розстріли всіх тих, кого уважало ворогами Рейху, і на афішах подавало прізвища розстріляних. На підставі прізвищ я зробив висновок, що більшість з них таки були українцями.

 

Після розв'язання наших військових частин (батальйони «Нахтігаль» і «Роланд»), українських старшин і стрільців в німецьких мундирах привезено до Львова і розміщено по львівських тюрмах. Вони, як оповідали, відмовились зложити присягу на вірність Гітлеру. Між ними був і Роман Шухевич. Він заходив крадькома до своїх родичів по вулиці Косинєрській, 18а в домі сл. п. інженера Ю. Нижанківського. Я стрічався з ним кілька разів в переході і обмінювався кількома фразами. Пізніше він вже не показувався, зник. Відомо мені з оповідань, що його брата, інженера Юрка Шухевича, розстріляло НКВД, а сестру Наталку в 1940 році вивезло.

 

В новій кам'яниці адвоката, д-ра Савойки по вулиці Косинєрській, 2 квартирували гестапівські старшини, а на віллі Курилків на тій же вулиці під числом 21 скривались в помешканні Марії Лозинської двоє наших старшин. Там відбувались таємні наради нашого підпілля, як оповідала мені п. Лозинська, котра працювала там послугачкою. Підпільники були постійно озброєні, щоб не дістатись живими в руки гестапо.

 

Пізньою осінню 1943 року з'явились і квартирували у Львові німецькі тилові частини. Губернатор, д-р Вехтер зарядив, щоб родини німецьких урядовців виїжджали до Німеччини. Багато з них виїхали. В січні 1944 року у Львові вже була скупчена велика кількість німецьких військових частин. Крайсгавптман фон дер Ляєн проголосив, що німецькі працівники можуть одержати безтермінові відпустки, переїхати до Німеччини і вичікувати на подальші зарядження. Він сказав, що працівникам-українцям також буде видавати дозволи на виїзд до Німеччини або ГГ (Генерал-Губернаторства). Я зголосився на тимчасовий переїзд до Відня. В тому самому часі і наш "Центросоюз" звільняв своїх працівників, які вирішили втікати на Захід, бо німецько-більшовицький фронт з кожним тижнем пересувався ближче до Львова.

 

В другій половині січня 1944 року звільнилась з праці в ЦС п. Курилкова і попросила перевезти її з дітьми до Розвадова на тимчасовий побут, бо вже не хоче залишатись під більшовиками. Під кінець січня 1944 року я перевіз родину Курилків – матір і двох синів, які на той час були учениками української гімназії з другої і п'ятої кляси, і її тестя в Розвадів.

 

Вернувшись до Львова, я покрутився, задержався ще кілька днів у ньому, а потім в перших днях лютого виїхав до Відня. Забрав я з собою внука мого старшого брата. Він був торговельний помічник в крамниці Думина, а вечорами вчився в нашій торговельній школі. Якраз перед від'їздом успішно її закінчив.

 

Приїхавши до Відня, я хвилево примістився у наших адвокатів – Степана і Ольги Ганицьких при Юденпляц, 2. Насамперед зайнявся пошуками праці для хлопця. Наш бувший сотник ще з часів Першої світової війни поміг його примістити в торговельнім підприємстві технічних матеріялів помічником продавця. За дозволом Уряду Праці він там працював аж до кінця війни. В початках йому було дуже трудно, бо не знав німецької мови, але в короткім часі опанував її досить добре, і власники були з нього задоволені. Далі я без труднощів постарався для нього харчові картки і кімнатку недалеко від праці.

 

Тоді я задержався у Відні майже два місяці. Нудно було без роботи, а я не міг старатись о працю, бо не був звільнений з етату в Крайсгавптманшафті. Лазив по Відню цілими днями, час від часу відвідував гімназійного професора Івана Яцкевича, інженера Охрімовича та інших. А що вони вдень працювали, відвідував я їх вечірніми годинами. Удень я звиджував Бурґ, Шенбрун, музеї, різні інституції з колишньої монархії Ґабсбурґів.

 

Відень жив спокійним життям. Ніяких налетів не було і віденці були переконані, що їх взагалі не буде з боку американців і англійців, бо більшість населення вороже наставлена до гітлерівського режиму. Вони вважали, що аліянти про їх настрої знають. Часто доводилось стрічати антигітлерівські написи на віденських кам'яницях. Не так все виглядало в 1938 році при вимарші німецьких військ. Тоді торжествував весь Відень, кричав: "Гайль Гітлер!" та з великим смаком заїдав булки з польових кухонь, які були виставлені по всьому місту. Пізніше вони стали обурюватись, бо австрійськими ґавляйтрами наставляли ненависних їм пруссаків. Мали їм відповідати, що ситуація компенсується тим, що перша людина в Третьому Рейху є австрійцем.

 

На той час віденці ще не знали, що таке чорний ринок. Маючи знайомих, можна було і без споживчих карток набути потроху хліба по нормальних цінах. Тоді жиди-віденці ходили собі вільно і працювали. Мали свої окремі крамниці і носили жидівську відзнаку. На великій більшості віденських склепів виднілись написи: "Юден айнтріт ферботен" (вступ жидам заборонено). Їх громадська управа була на Зайтенштеттенгассе. Оповідали, що час від часу деякі жиди тихцем зникають, тобто їх вивозять, але куди, нікому не відомо.

 

Наскучившись доволі за кільканадцять тижнів бездіяльності у Відні, я вернувся під кінець квітня до Львова. Далі працював керівником бюр Уряду Прохарчування і Рільництва. Та праця вже не укладалася, як давніше бувало, бо кожному було без найменших сумнівів зрозуміло, що програш Німеччиною війни наближається до кінця.

 

В останніх днях квітня 1944 року я одержав доручення виїхати в службових справах до Ляндскомісаріяту в Мостиськах. Я там задержався щось на три чи чотири дні. Вернувшись, застав Львів пригнобленим більшовицькими повітряними налетами. Були поважні втрати в людях. Одна бомба впала в кінотеатр "Марусенька" якраз після закінчення сеансу. Вибух наступив в момент виходу людей з кінотеатру. Загинуло там понад 40 осіб. У центрі міста було багато спустошень.

 

І коло мого дому попри сам кант впала бомба і експльодувала. В домі завалилась залізобетонна веранда та повилітали всі шиби з вікон і дверей. Жінка мого льокатора мало не задусилась пухом з перини, яку розірвало вибуховою хвилею. На городі Курилків зник барачок, який стояв ще з часів будови дому, а в домі також повилітали віконні і дверні шиби. Дім мого сусіда Труха був дуже ушкоджений, а дахи на домах інженера Нижанківського і д-ра Ломніцького зникли, якби їх і не було взагалі. На Косинєрській, ближче до Кадецької, три будинки висадило в повітря. В часі того налету московських літаків одна бомба експльодувала перед будинком Крайсгавптманшафту. Відламок її влетів до їдальні працівників і поцілив при їді ляндвірта Лессля – відірвавши йому долішню щелепу. На другий чи третій день той помер в шпиталі.

 

Після вибуху якісь злодії обчистили моє помешкання. Забрали килими і ще багато інших речей. Я втратив своє мешкання і поселився в Курилків. Крайсгавптман обіцяв постаратися, щоби швидко відбудували мою віллу. На початку наказав мені видати потрібну кількість шкла на вікна. Видано стільки, що й для дому Курилків би вистарчило. Та нім приступили до відбудови мого дому, прийшлось вдруге втікати зі Львова перед наступом московських більшовиків.

 

Ми урядували дальше, але робота була майже ніяка, бо кожен думав, коли-то прийдеться втікати. Багато наших львівських горожан вирішило втікати, поробили заходи, щоб одержати перепустки на виїзд до Німеччини. Приходили до мене, щоб я поміг в цьому. Я нікому не відмовляв. Ходив, просив і при помочі д-ра Ругвандля виєднував. Я йому завчасно сказав, що всі акти Крайсгавптманшафту перед відступом мусять бути спалені, аби не потрапили до рук більшовиків. Виїзд зі Львова вже був неминучий.

 

Літом переїхала наша Українська Дивізія через Львів на Схід, але де вона стане на фронті, ніхто не знав. Чимало наших львів'ян вітало хлопців-дивізійників. Зналося, що вони московської навали не спинять, що чимало з них складуть голови. Пізніше кружляли звістки, що вони зайняли позиції біля Бродів. Дивізію оточили великі сили ворога, і вона була здана сама на себе. Мимо того, що німці залишили фронт, що забракло всього, наші хлопці пописалися якнайкраще. Багато наших стрільців упало під Бродами. Тільки невелика частина вирвалась з окруження, перервала ворожий перстень і пробилась на Захід.

 

На початку липня 1944 року Львів був переповнений урядовцями, що втікали з Наддніпрянської України. Тоді ж німці почали окопувати місто. Кожен розумів, що його оборона неможлива і не сьогодні-завтра прийдеться опускати Львів. Крайсгавптман фон дер Ляєн проголосив, що кожному працівнику буде надана перепустка на виїзд до Німеччини. Але жаль було покидати Львів, тому кожен вичікував – може не буде потреби.

 

24 липня я пішов на своє помешкання, щоби дещо поладнати. Нагло приїздить Роман Стефанівський зі своєю родиною і каже мені чимшвидше пакувати найнеобхідніші речі. В бюрах проголошено, що відходить останній поїзд зі Львова.

 

Сказав я Курилкам негайно приготуватись до від'їзду. В короткому часі ми вже були готові і підводою Крайсгавптманшафту від'їхали на Львівський головний двірець. На двірці попрощались з фірманом Іваном і казали йому їхати додому на село та лишити собі коні і доріжку.

 

В двірцевому вестибюлі було багато людей. Всі тиснулись до кас по білети. Довелось більше як годину чекати, доки купив білети для родини Курилків, Стефанівського та для себе і братанка Миколи, який виїжджав до маєтку фон дер Ляєна.

 

Маючи білети на руках, ми всі протиснулись на перон, де застали багато від'їжджаючих, які бігали вздовж довжезного поїзда за вільними місцями. В одному з вагонів я побачив інженера Стебновського, колишнього урядовця Зембанку. Я попросив його примістити хоча би дітей і жінок, а ми можемо і на сходах їхати. Він сказав заходити, а місце зробиться. Невдовзі наші дітвора і жіноцтво були ульоковані в переділі зі Стебновським, де ще містилась родина інженера Райтарівського, інженер Онисько та пару незнаних мені осіб. Ми втрьох примістились на східцях вагона в переконанні, що в Перемишлі стане вільніше.

 

Доволі довго прийшлось чекати, поки поїзд рушив в незнане завтра. З великим жалем прийшлось прощатись з нашим коханим Львовом, з рідними любими землями, де ми виросли, де ми залишали всіх своїх рідних та весь свій доробок, на який працювали десятками років.

 

Поїзд мчав щосили вперед. Ми побоювались, що по дорозі можуть московські партизани обстріляти його, і мало хто б вийшов живим. Та трохи більше як за годину часу вже прибули без пригод до Перемишля. Тут було досить багато людей, і ми примістились в переділі коло Стебновського. З Перемишля потяг рушив за 15 хвилин далі на Захід. Щойно тоді зайшла контроля перепусток і білетів.

 

В дорозі розговорились: Яке майбутнє нас чекає завтра? Стефанівський зібрався висідати відразу за Берном і спрямуватись до родини своєї жінки-чешки. Ми всі решта не відразу рішились, де і коли висідати. Всі ми, недавні евецетники, тобто втікачі від більшовиків через німецьку комісію мали німецьке громадянство. Так за балачками і перекускою задрімали, а збудив нас ранок. Пізнім ранком поїзд приїхав до Кракова. Тум ми з Курилками висіли і задержались понад тиждень.