Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Михайло Горинь – наріжний камінь у відновленні Незалежності

опубліковано 16 черв. 2016 р., 11:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 черв. 2016 р., 11:19 ]

 

Присвяту "Впади і встань. Хай твій лунає крок" написав Михайло Сорока Михайлові Гориню

 

Михайло Миколайович Горинь народився 17 червня 1930 року,помер 13 січня 2013 року. 26 серпня 1965 року був вперше арештований і засуджений до 6 років в лагерях суворого режиму. За антирадянську пропаганду в лагерях йому змінили три роки в лагері на три роки у Владимірській  тюрмі. 26 серпня 1971 року був звільнений. 3 листопада 1981 року вдруге арештований і засуджений до 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. 2 липня 1987 року помилуваний хоча і не писав клопотання про помилування. 1990 – 1994 роках депутат Верховної Ради.

  

Михайло Горинь був ініціятором і організатором найбільших акцій національного масштабу, кожна з яких ставала кроком до незалежности, до консолідації української нації:

- перепоховання в Києві Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина 19 листопада 1989 року;

- людської вервеці, (ланцюг єднання) між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року (організовував на відтинку від Львівської області до Києва);

- свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990);

- Конгрес національних меншин (Одеса, листопад 1991);

- 50-річчя Української Повстанської армії (14 жовтня 1992);

- ліга партій країн Балто-Чорноморського регіону – «Міжмор'я» (літо 1994);

- 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (літо 1994);

 

Національна безпека та стратегія взаємодії українських сил у світі

Тема національної безпеки, винесена на засідання Української Всесвітньої Координаційної Ради, була предметом дискусій на семінарі журналістів української діаспори. І якщо оратори-журналісти турбувалися про те, що ми втрачаємо інформаційний простір, і наша електронна та друкована продукції витісняється на узбіччя політичного і культурного життя нашого народу, покриваючи всього 15-20% інформаційного простору, – то це удар по національній безпеці України.

 

Якщо єдиний загальноукраїнський простір розривають керівники східних прикордонних областей і підключають до інформаційної мережі Росії, то це загрожує цілісности української нації, отже, національній безпеці України.

 

Якщо в державних інститутах на 8-му році незалежносте панує іноземна мова, то це прояв затяжного процесу повернення скалічених імперським режимом мовлян до джерел духовносте.

 

Якщо офіцерський корпус ЗСУ користується іноземною мовою в управлінні військами, то це складає особливу небезпеку для України.

 

Якщо антидержавні елементи демонстративно знущаються над державними символами, символічно ховають у труні молоду державу і не несуть відповідальносте згідно з законом, то це теж удар по національній безпеці України.

 

Якщо в східному прикордонні розгулюють загони донських козаків і члени Союзу офіцерів, які безперешкодно ведуть антидержавну пропаганду, то це теж загрожує безпеці України.

 

І ці «якщо» можна було б продовжити. Адже заповнення українського інформаційного простору російською низькопробною друкованою і електронною продукцією, зокрема секс- і порновиданнями, які, витіснивши з прилавків добротну українську книжку, журнал чи газету, сьогодні істотно впливають на формування морального обличчя нашої молоді. І не тільки морального.

 

Російські mas-media ведуть цілеспрямовану атаку на політичну свідомість вкраїнського народу, протиставляючи орієнтації держави на Європу концепцію слов'янської єдности під московським скіпетром. Оскільки ми стали свідками й учасниками загальноєвропейських інтеграційних процесів, то чому не створити ближчої нам слов'янської інтеграції, заявляють вони. Ідея слов'янського союзу набирає сьогодні конкретних форм. А в Україні крайні праві політичні угрупування (щоправда, нечисленні) теж стали під слов'янські штандарти. Слов'янський Союз, із-за спини якого виглядає обличчя московського імперіаліста, знаходить в Україні прибічників серед лівих політичних структур, яких мучить ностальгія за усопшим СССР, і тієї верстви українського суспільства, яке, будучи травмованим багатовіковою неволею, сьогодні не уявляє, як можна жити без Москви.

 

Франківський феномен багатовікового раба, для якого рабство стало нормою і своєрідним світоглядом, сьогодні створює напружену політичну ситуацію в Україні і ділить її на дві полярні орієнтації. Саме на поглиблення цих протиріч працюють російські mas-media в Україні, очікуючи значних відсотків від вкладеного у цю справу капіталу. А українська громадськість та державні інститути "мовчки чухають лоби", спостерігаючи за жорстокою інформаційною війною. Можна зі впевненістю сказати, що Україна ще довго програватиме в інформаційному двобої з досвідченим противником Але чи не пора вчитися перемагати?

 

Мусимо визнати, що Росія дуже швидко переорієнтувалася з комуністичної імперської доктрини на традиційну імперську доктрину дожовтневого зразка, не прикриту інтернаціональною фразеологією. Останні роки появилося кілька товстих книжок про можливість реставрації Російської імперії. І на них можна було б не звертати увагу, якби вони не формували і не зміцнювали імперську свідомість російського народу, для якого стан панівної нації став нормою, а крах імперії 1991 року сприймається як особиста трагедія. І це настрій всезагальний. Директор Всеросійського центру вивчення громадської думки Юрій Левада стверджує, що 50% росіян не схвалюють підписаний з Україною договір.

 

Російський геополітик Олександр Дугін у монографії «Основы геополитики», яка появилася на прилавках книжкових крамниць у 1997 році, підводить теоретичну базу під імперськими претензіями Росії. Виявляється, що Україна як держава «не має жодного політичного сенсу. В ній немає ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості». Читач не знайде переконливої мотивації цього смертного вироку молодій українській державі, зате аксіоматичними твердженнями переповнений цей шовіністичний гросбух У Дуґіна не викликає сумнівів думка, що «переважна більшість населення належить до російського простору і повинно розглядатися як суб'єкт центрального євразійського етносу, тобто як росіяни в культурному і геополітичному відношенні» (ст. 376).

 

Хочу звернути увагу на те, що дуґінські ідеї великої Росії знаходять відгомін не тільки серед проімперськи настроєних російських діячів. Не так давно депутат Держдуми Алексей Макаров, член демократичної фракції «Яблоко», під час виступу перед учасниками конференції українців Росії в Москві пояснював нашим діаспорним братам, чому пенсії українським громадянам, які зароблені в Росії, повинна виплачувати Україна, а не Росія: «А какое значєніє імєєт виплата пенсій на Севере ілі на Юге?» Репліка з місця, гостра і безкомпромісна: «Не на Югє, а в Українє!»

 

Дугіна хвилює інформація про те, що Україна вживає заходів щодо створення Балто-Чорноморського Союзу як типового санітарного кордону з Росією. Україна для нього зайва структура і не вписується в його геополітичні плани. І не тільки. Вона являє собою серйозну небезпеку для майбутньої імперії. Тому він безапеляційно підсумовує свої роздуми про подальшу долю України. Виходячи з майбутніх геостратегічних планів Росії, «подальше існування унітарної України недопустиме» (ст. 379), оскільки Україна «в існуючих кордонах тотожна страшному ударові по геополітичній безпеці Росії» (ст. 379).

 

За цим категоричним твердженням Дугін подає план «обустройства» України, тобто поділу її на частини. Щось зберегти як автономію, щось ввести до складу Росії як провінцію. Проінформовані люди стверджують, що Дуґін популярний серед діячів верхніх ешелонів влади. І репліка депутата Макарова – лише один із проявів дуґінських поглядів на українсько-російські відносини і їх еволюцію.

 

Алексій Царінний ще одвертіший. Не так давно в одному з московських журналів він опублікував працю «Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола». Вже сама назва трактує Україну як провінцію Росії.

 

Співзвучний назві епіграф книжки та її розділи. Часто вони нагадують висновки, до яких мав би прийти читач. Це своєрідний апокаліпсис української національної ідеї. Чи треба щось додати до думки про долю України, висловлену в епіграфі: «Украинский туман должен рассеяться, и русское солнце взойдет»? Чи трактування ним Віденського, Київського, Луцького братств як суто російських? Або гумільовське розуміння тяглости російського історичного процесу, в якому від Рюрика змінювались лише столиці – Київ – Володимир – Москва – Петербург, але залишалася держава і в ній російський народ?

 

Поява такої літератури в Росії є сигналом для української управлінської та наукової еліти про те, що настав час появи в Україні гострої, принципової полемічної літератури, яка внесла б ясність у теоретичну плутанину трубадурів російського імперіалізму. Ми є свідками гуртування російських «теоретиків» навколо трактування української держави як структури минущої, нав'язаної національній свідомості сучасних українців поляками (Царінний) чи німцями і приреченої стати провінцією відновленої російської імперії.

 

Хто тільки не писав про наш етноґенез, хто не пропонував інсинуації, щоб прикрити ними свої експансіоністські цілі! Тільки ні наша публіцистика, ні наша наука не донесли до свідомості українського народу просту істину: на цій Богом даній багатій землі жив і живе наш народ, який 1 грудня 1991 року заявив і відновив Українську незалежну державу. І перед ним нелегке завдання консолідуватись, пізнавши себе і позбувшися тих стереотипів, які нав'язували нам поневолювачі.

 

Сьогодні етнічна ідентичність взагалі і національна свідомість зокрема відкинута до початку козацьких повстань і вимагає серйозної освітньої, культурної, наукової і організаційної праці для подолання світоглядних і навіть соціально-психологічних відмінностей, нав'язаних завойовниками. Це одне з найважливіших стратегічних завдань. Недарма відомий політичний діяч Італії Гарібальді 150 років тому писав: «Ми створили Італію, тепер мусимо творити італійця». Виявилося, що навіть тоді процес виховання італійця був набагато довший, ніж завоювання незалежности. Перед нами таке ж завдання. Ми повинні виховати українця – як гаранта національної безпеки і незалежности України.

 

Другим важливим фактором (я б назвав його теж стратегічним) є примирення гостро конфліктуючих політичних структур. Це не означає, що ми прагнемо негайно подолати внутрішньонаціональне протистояння, але незалежно від політичних орієнтацій будемо домагатися єдности у таких важливих ділянках суспільного життя як захист національної держави, її незалежности та унітарности, єдність мети як стратегії і різноманіття її досягнення, як тактики – повинні забезпечити поступову реалізацію омріяного народом ідеалу.

 

У наш відповідальний час, коли народ переходить від більшовицького безправ'я до законности, вкрай необхідно працювати над вихованням законопослушности, поваги до Конституції, внутрішньонаціонального миру і злагоди.

 

Шановні учасники зборів! Без-поглиблення і розширення внутрішньореґіональних контактів – освітніх, наукових, мистецьких, господарських – неможливе зближення, самопізнання і виховання «чуття єдиної родини».

 

Проблема консолідації народу залишиться довгоочікуваною мрією.

 

Виступ на річних зборах Української Всесвітньої Координаційної Ради