Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Лучечко Іван Михайлович (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 30 лип. 2014 р., 08:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 серп. 2014 р., 10:15 ]

Магістр бібліотекознавства, магістр політології, історик-дослідник, голова управи Українського музею у Нью-Йорку, провідний член Пласту в Джерсі-Ситі, автор низки наукових праць про українські поселення в Югославії, Румунії, Росії.

 

 

 

  

Народився Іван Лучечко у селі Горуцьке 22 жовтня 1928 року. У родині батьків Михайла та Марії він був єдиним сином. Тому батьки старались з дитинства надати йому все необхідне. Навчання у сільській школі розпочав за польської окупації, а закінчив п’ятий клас уже за російсько-більшовицької.

 

У вересні 1941 року, через два місяці після відступу радянських військ та перед початком окупації українських земель німецькою армією, Іван поступає до другого класу Стрийської гімназії. У такий важкий воєнний час для його батьків, рішення віддати єдиного сина для навчання у Стрий, було дуже важким. Переконати батька допоміг його рідний брат Петро Лучечко, який на цей час працював завгоспом в одній із Стрийських лікарень. Цей час був початком загального голоду по селах унаслідок великого зернового податку більшовиками на селян. Тому зважитись батькам віддати на навчання неповнолітнього сина до Стрия було дуже тяжко. Часто Іван добирався поїздом та іншими видами транспорту. Було дуже важко селянській сім’ї купувати продукти, оплачувати навчання (50 злотих за місяць).

 

Перший рік навчання в гімназії для Івана був дуже тяжким. Відчутним був для хлопця слабкий рівень сільської початкової підготовки у порівнянні з міськими однолітками. Особливі труднощі були з математики. Упродовж року Іван брав один додатковий урок у гімназійного учителя Михайла Улицького. За це батькам довелося викласти немалі додаткові кошти.

 

Весною 1944 р. радянські війська отримали перелом у битвах, і почався поступовий відступ німецьких військ назад. У травні учням гімназії з поспіхом вручили річні свідоцтва і відпустили по домівках на канікули. У такій обстановці Іван Лучечко закінчив четвертий клас Стрийської гімназії. Це трьохрічне навчання в гімназії дало йому великий поштовх та прагнення до навчання та здобуття освіти.

 

У серпні 1944 р. лінія фронту на деякий час зупинилася на межі ріки Дністер. У цей час села Горуцько, Раделичі, Пісочна та інші були окуповані ще німецькими військами. Несподівано, рано-вранці 3 серпня 1944 року, німці забирали в основному молодих чоловіків. Брали сплячих, босих, напівроздягнених. Їх було біля сотні. Усіх пішком під конвоєм завели до Дрогобицької тюрми «Брегітки», а дальше в Ужгород. До колони приєднували чоловіків з різних сіл.

 

По дорозі була тільки одна успішна спроба втечі. Це сусід Микола Кахнич у селі Опори за Меденичами вискочив з колони і заховався за будинок. Коли конвоїри почали за ним стріляти з автоматів, він у відповідь зробив декілька вистрілів з пістолета. Тоді німці перестали його переслідувати. Пізніше він пішов у партизани та загинув у нерівному бою з НКВД.

 

З Ужгорода поїздом їх повезли до Будапешта, Відня, а дальше – до Гамбурга. У цій групі Іван Лучечко був наймолодшим. Йому виповнилося тільки 15 років.

 

У Гамбургу усіх полонених розмістили в спеціальні табори для чужинців. Більшість вихідців з села Горуцько поселили в одному таборі. Але працювали вони у різних місцях і виконували різноманітну роботу. Івана Лучечко, Михайла Білокур та ще декількох односельчан призначили на роботу у порт ріки Ельба на суднобудівний завод, де складали нові та ремонтували старі, пошкоджені війною, підводні човни і кораблі.

 

Цих дев’ять місяців, від початку полону до закінчення війни, були для Івана Лучечка і таких як він, твердою школою життя і людських страждань. Це був час суворого вишколу і гартування по відношенню до голоду, холоду, вошей, блощиць, постійних бомбардувань, недоспаних ночей, довгих годин виснажливої праці, пізнання людських характерів, знущань та багато іншого. У таких умовах інстинкт самозбереження оволодіває людину, а підлітки дорослішають на очах.

 

Як згадує Іван, звістка про капітуляцію Німеччини 8 травня 1945 р. та інформація про те, що вони стали підвладні англійським військам, а не німецьким, була для них невимовною радістю. Вони, як маленькі діти тішилися, що закінчилися їхні муки і страждання, у декого від радості горохом котилися сльози по обличчі. Але така ейфорія була не довгою. Через декілька днів перед ними стало питання про вибір свого майбутнього.

 

Радянських «визволителів» він уже знав підчас окупації Західної України у 1939-1941 рр. Іван, коли приїжджав до гімназії у вересні 1941 року, бачив на власні очі безліч розкладених трупів, світлини яких чіпляли біля тюрми, щоб рідні з околиць хоча по одежі пізнавали своїх і провели відповідне поховання. Радянська влада, зазвичай, всі свої звірства приписувала німцям.

 

На довго закарбувалися у пам’яті дії «перших визволителів» у рідному селі Горуцько. У цей час радянська влада почала арешт чоловіків, а незабаром після них слідувало вивезення у Сибір їхніх жінок та дітей. Добре запам’ятався йому епізод, як одного ранку його батько шепнув матері, що вивозять когось з «парні». Іван негайно побіг туди і власними очима побачив ці трагічні події. Це була дуже сурова зима. Коні були запряжені в сани і покриті інеєм від морозу, суворі енкаведисти, у шапках з чубками і пістолетами при боці, виводили з хати дітей і саджали їх на сани. Близько до саней нікого не допускали. Тоді вивели маму з немовлятком на руках. Вона дуже плакала та ридала, прощаючись, цілувала одвірки своєї хати і до людей рукою махала. Люди, що збіглися також плакали.

 

Ці жахливі картини залишилися у його дитячій пам’яті, і стали однією з причин прийняття ним рішення не повертатися до совітів після війни. Другою причиною було побоювання за своїх батьків, що їх також можуть вивезти. Третьою – стрийська тюрма, про яку уже раніше згадувалося. Будучи 16-тилітнім хлопчиною, прислухався до розмов старших, побачив, що немає між односельчанами однієї думки (дехто хотів вертатися під владу совітів, інші стверджували: «Хай ся діє Божа воля», «Якось то буде»).

 

Із своїми думками та планами тимчасово вирішив не ділитися. І коли прийшло повідомлення англійської окупаційної влади, яка тоді опікувалась чужинцями в Німеччині, що наступного дня з бажаючими відходить транспорт на «советську батьківщину», Іван підійшов до свого вуйка Михайла Білокура і признався йому, що до Радянського Союзу не повернеться. Вуйко був здивований таким рішенням, але відмовляти його не став. Вони трохи поговорили, а тоді обнялися і попрощалися, після чого Іван закинув палицю з торбою на плечі і подався на Захід.

 

Про те, що керівник і організатор ОУН у селі Горуцько Василь Кахнич (Потюк), також залишився, він не знав, але через декілька місяців пізніше зустрілися у спільному для втікачів із «радянського раю» таборі. Він працював у іншому місці і там застала його капітуляція.

 

Упродовж 1945-1950 рр. Іван Лучечко перебував біля Гамбурга в українському таборі для втікачів Гайденав – табір на половину вільного проживання, де була можливість вільного виходу в місто. У ньому нараховувалося біля трьох тисяч осіб. У цьому таборі Іван Лучечко закінчив гімназію, здав усі екзамени і у 1950 році виїхав до Америки.

 

У цей час до Америки прибувало багато емігрантів для постійного поселення. Першим завданням емігранта було знайти собі помешкання та роботу. Незабаром після прибуття до США розпочалася Корейська війна. Іван Лучечко, без довгих вагань заключає контракт на чотири роки служби в американській військовій авіації (United States Air Force). Це посприяло досконалому вивченню англійської мови, створенню атмосфери спокійного безтурботного життя. Після демобілізації з армії, отримав стипендію і поступив у Колумбійський Університету.

 

Здобув ступені магістра бібліотекознавства у Колумбійському університеті (1961 р.) та магістр політології у Гантерському коледжі (Hunter) у Нью-Йорку (1969 р). Деякий час працював у Колумбійському Університеті, згодом викладачем історії Східної Європи в Стейтовому коледжі у Джерзі-Ситі (1962-1994 рр.), заступником директора бібліотеки університету (New Jersey City University), у якому працював 32 роки.

 

У 1957 р. одружився з учителькою Ярославою Остапяк, родом з містечка Новий Лисець біля Івано-Франківська. Дочки Роксоляна та Андріана добре володіють українською мовою.

 

Свою професійну діяльність Іван Лучечко тісно поєднує з громадською. Проживаючи у США, багато українців виявляли бажання хоч один раз відвідати свою рідну землю та землю предків. Він організовує багаторазові екскурсійні поїздки на Україну, екскурсовод туристичних маршрутів по світу для Нью-Йоркської агенції Кобаснюк. Цим самим має неодноразову можливість провідувати своїх батьків та рідну землю. Радянська система до таких поїздок американців була досить прискіплива. Після доповіді – дискусії на тему: «Позитиви і негативи поїздок в Україну», яка відбулася 5 березня 1982 року в літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку та Чікаго, радянське посольство у Вашингтоні перестали видавати йому візи на його дальші продовження туристичних маршрутів із США до Радянського Союзу, запідозривши його у шпигунських намірах.

 

З 1994 р. Іван Лучечко перебуває на пенсії, присвячує свій вільний час українським справам та громадським роботам.

 

З 1996 – 2000 роки його обирають головою управи Українського музею в Нью-Йорку. Він – провідний член Пласту в Джерзі-Ситі (станичний) і член пласту загону «Червона Калина», член дирекції кредитної спілки «Самопоміч» у Джерзі-Ситі, член хору «Дума» і церковного хору святого Юра в Нью-Йорку. Автор ряду наукових праць про українські поселення в Югославії, Румунії, Росії. З метою збору матеріалів у 1990-тих рр. їздив на Зелений Клин, до Мурманська, Архангельська, Магадану, Владивостоку, на Соловецькі острови та в інші місцевості Росії. Із побаченого там зробив висновок, що Й. Сталін багато чого навчився у А. Гітлера. Написав бібліографічну монографію «The Russo-Ukrainian Problem. 1917-1921»: «A Classified and Annotated Guide to Soviet Reportaqe in Pravda» (1981 р).

 

Іван Лучечко керував маршрутом і в ювілейний рік 75-ліття Загону «Червона Калина». У серпні 2000 р. поїздка братчиків з Америки і їхніх родин в Україну дала можливість спільно відсвяткували ювілей. Поїздка охоплювала перебування у містах Київ, Почаїв, Львів, Стрий, гора Маківка (де вшановано полеглих братчиків Загону, а також прийнято нових членів Загону – Конюхів).

 

Іван Лучечко, чуйна людина; людина, яка перебуваючи за межами України, а саме у США, не забуває своє коріння, допомагає землякам. Це уже не обов’язок, а частина його життя.

 

У 2004 р. разом з дружиною Ярославою пожертвував чималу суму грошей на будівництво патріаршого Собору Воскресіння Христового Української Греко-Католицької Церкви у Києві. Надав чималу фінансові допомогу на реконструкцію існуючої церкви Покров Пресвятої Богородиці, на будівництво нової греко-католицької церкви у рідному селі.

 

Гірській середній школі закупив і подарував комп’ютери для класу інформатики, копіювальний апарат. У 2008/2009 н. р. сімом випускникам школи виділив стипендії у розмірі одна тисяча доларів на навчання у вищих навчальних закладах України випускникам школи, а саме:

 

Вірт Юлія Михайлівна (юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка).

 

Вірт Юлія Петрівна (економічно-фінансовий факультет Львівської комерційної академії).

 

Дудич Оксана Романівна (філологічний факультет Національного університету «Львівська Політехніка).

 

Ниска Ірина Федорівна (факультет захисту рослин Харківського національного аграрний університету ім. В. В. Докучаєва)

 

Підлужна Юлія Богданівна (філологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка).

 

Рой Ольга Михайлівна (історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка).

 

Гев Марія Василівна (диригентський факультет Львівської національної академії ім. Миколи Лисенка.

 

25 лютого 2007 року упорядкував і передав Архів Пластового Загону «Червона Калина» 1925-2006 рр. загальною вагою 60 фунтів Національній бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України (м. Львів), а також увесь архів перевів на магнітні носії, щоб таким способом забезпечити довготривалість документів. Свою особисту бібліотеку та деякі історичні дослідницькі та наукові роботи передав для постійного користування бібліотеці Гірської ЗОШ.

 

Дізнавшись про те, що готується до видання книга про величних людей села Гірське, запропонував фінансову підтримку. Його ім’я назавжди залишить приємні спогади про велику та багатогранну зроблену роботу та допомогу.