Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Йосип Позичанюк – воїн і письменник. (Автор: Ільницький Микола)

опубліковано 5 січ. 2017 р., 05:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 січ. 2017 р., 04:33 ]

 

"Дзвін" 2016 № 9-10

З іменем Йосипа Позичанюка я познайомився випадково. У 1965 р. поет Ростислав Братунь, недавно перед тим затверджений головним редактором журналу «Жовтень», вирішив відзначити 25-річчя журналу і дав завдання кільком працівникам редакції, у тім числі й мені, підготувати хроніку попередників «Жовтня», першим з яких був журнал «Література і мистецтво», заснований у 1940 р. після введення на західноукраїнські землі радянських військ.

 

Гортаючи сторінки цього видання, я не зміг оминути творів, які там друкувалися, і серед інших – новели незнайомого мені автора під прізвищем «Йосип Позичанюк». Вони вразили мене тонким відчуттям природи, культурою слова і – це мене дуже здивувало – відсутністю славослов'я «великого вождя народів», що було характерне для більшості публікацій.

 

Манера письма та прізвище наводили на думку, що це невідомий мені письменник-галичанин, який десь загубився у вирі подій і був репресований і, певно, загинув. Далеко пізніше я дізнався, що Йосип Позичанюк родом з Поділля, але дуже швидко освоївся у новому середовищі. Однак зі здивуванням спостеріг, що й тоді львів’яни, які стали його колегами, теж спершу гадали, що він десь із Коломиї чи іншого галицького кутка, а такий рафінований критик і літературознавець як Юрій Шевельов навіть відзначив спорідненість манери його письма з галицькою школою новелістики.

 

Мусило минути ще багато часу, аж доки Україна стала незалежною державою, коли ім’я це розкрилося у повноті й масштабності в Україні (еміграційні видання, де про нього писали, сюди не доходили), і громадськості стало відомо, що Йосип Позичанюк (псевдо «Шаблюк», «Шугай», «Стожар», «Рубайгада», «Назар Чубенко» та ін.) – один із чільних військових і політичних діячів ОУН, організатор підпільних видань, полковник УПА, який загинув у боротьбі за незалежну Україну.

 

При цьому в діаспорних виданнях згадувалося, що Й. Позичанюк також письменник, іноді з уточненням, що він автор кільканадцяти новел та етюдів. Настала потреба заповнити цю прогалину, розкрити ще одну іпостась цієї яскравої особистості. Сьогодні завдяки дослідженням багатьох літературознавців перед нами відкрився цілий пласт літератури резистансу – опору окупантам словом, яке вражало, як зброя, переважно разом зі зброєю, і які загинули від ворожих куль або в концтаборах.

 

Йдеться не тільки про імена, які спалахнули на горизонті «вогненних меж» – Олени Теліги, Олега Ольжича, Юрія Липи, твори яких стали класикою української літератури XX століття. Мовиться й про імена меншого масштабу (Марко Боєслав, Мирослав Кушнір, Іван Хміль, Марта Гай та ін.), які теж увійшли в літературний обіг і є прикладом для тих, хто сьогодні бореться проти того самого ворога на Сході України.

 

Але тут треба зробити одне уточнення. Національні переконання названих авторів формувалися в родині та найближчому оточенні, а Йосип Позичанюк дістав уже комсомольське виховання і мав нести більшовицькі ідеї у «визволені» західноукраїнські землі, але – за велінням долі і покликом душі – повернув зброю проти радянського режиму. Чи були для цього родинні передумови, чи страхіття пережитого сталінського голодомору, сказати важко, але достеменно можна ствердити, що рішучий крок був зроблений усвідомлено.

 

Народився Йосип Іванович Позичанюк у 1913 році в с. Дашеві Іллінецького району на Вінниччині в селянській родині. Ріс напівсиротою. Навчався на мовно-літературному факультеті Ніжинського інституту соціального виховання, який закінчив у 1934 р. і працював на журналістській роботі. Після введення радянських військ у Західну Україну був посланий до Львова.

 

Юрій Шевельов у книзі спогадів «Я – мені – мене... (і довкруги)» стверджує, що «Позичанюк приїхав на Україну як кореспондент «Комсомольця України». Остап Тарнавський пише, що «він з’явився у Львові десь уліті 1940 року...» і став працювати секретарем редакції часопису новоствореного часопису «Література і мистецтво» («вираховував гонорари авторам»), що прибув разом з матір’ю, яка влаштувалася гардеробницею Клубу літераторів, який об’єднував різні творчі спілки, в тому числі спілку письменників.

 

Не позбавлене інтересу зауваження автора спогадів, що про батька він нічого не розповідав, і «ми так і не довідались, чи його знищили, може, як куркуля, чи він десь загубився під час переслідувань». Та чи не найбільш правдоподібним є твердження бойового побратима Йосипа Позичанюка Петра Дужого, що «з Києва центральний комітет комсомолу ще восени 1939 року відправив до Львова молодих письменників і журналістів на редакційну працю. У групі був і 26 літній Йосип Позичанюк». Тож, очевидно, спершу працював він кореспондентом «Комсомольця України», а зі створенням журналу «Література і мистецтво» перейшов на роботу туди.

 

Опинившись у новому для себе середовищі, молодий журналіст намагався не тільки зрозуміти ситуацію, яка склалася тут після приєднання Західної України до УРСР, а й проаналізувати минуле Галичини, зокрема боротьбу за створення Західноукраїнської Народної Республіки після розпаду Австро-Угорської імперії.

 

П. Дужий у своєму спогаді подає конкретні епізоди зацікавлення молодого журналіста Листопадовим Здвигом 1918 року і зближенням з учасниками націоналістичного руху. Зокрема, він пише, що Йосип заприятелював з друкаркою редакції, літньою вже жінкою п. Біскупською і одного разу звернувся до неї з таким проханням: «А чи не могли б ви мені дещо ближче розповісти про події у Західній Україні, які відбувалися восени 1918 року, коли на весь світ прогримів Листопадовий зрив?..» ... Пані Біскупська була заскочена таким прямим запитанням, бо й боялася висловити щиру думку... Біскупська не хотіла щиро про все розповідати, але й без відповіді залишити зацікавленого Позичанюка якось не годилося. Тоді вона сказала приблизно таке: «Що я можу Вам сказати? Ті, які вели у 1918 році боротьбу, воювали проти польських шовіністів, погинули, вони поховані на Личаківському та Янівському кладовищах у Львові. Підіть, товаришу, туди і, можливо, ті, що там у могилах, Вам скажуть...».

 

Порада була почута. Далі П. Дужий передає розповідь Позичанюка: «Найближчої неділі пішов я на Личаківське кладовище, щоб поглянути на могили українських січових стрільців. І що я там побачив? Передо мною у дбайливо сформованих рядах бетонові могили з хрестами, на деяких написи-прізвища Н. Н., тобто «незнаного назвиська». На деяких могилах лежали квіти. І тоді в мене збудилось глибоке переконання про те, що й досі жевріє ідея, яка пов’язує тих, що в землі, з тими, що ще живі. Це був переломовий момент у моєму житті. Я повернувся додому і довго не знаходив спокою. Я знав, що є правда, але власть імущі її чомусь закрили. Червоні власті не хочуть, щоб хтось знав правду, яка не вміщається у большевицькі рамки. А правда мусить бути! Розтривожений, я подався до Юрія Стефаника, а він мені дещо пояснив. Юрій зважився на ризик, дав мені кілька книжок-спогадів про 1918 рік у Львові та в Галичині. З того часу я став українським патріотом, я глибиною свого серця збагнув мову могил...».

 

Відтоді почався зв’язок Йосипа Позичанюка з українським підпіллям, зокрема з Тарасом Онишкевичем (псевдо «Галайда»), а відтак і з крайовим провідником ОУН Іваном Климівим («Леґенда»).

 

Чи виявлялася зміна поглядів Йосипа Позичанюка на його роботі в журналі «Література і мистецтво»? Безпосередньо не позначилася, бо якби виявили його зв’язок з підпіллям, то його б заарештували. Але деякі нюанси поведінки навіть на такій посаді, яка мала ідеологічний характер, наводять на роздуми. Так, в обов’язки Й. Позичанюка як секретаря редакції входило нарахування гонорару за опубліковані твори.

 

О. Тарнавський розповідає про такий випадок. Якось у журналі був надрукований його вірш «Лист комсомолки», що починався зверненням «Товаришу Сталін». За цей твір він отримав по три карбованці за рядок. І яке ж було його здивування, коли за три ліричні мініатюри йому заплатили по п’ять карбованців за рядок. «Це мене заскочило й застановило, – пише О. Тарнавський. – Людина, яка визначувала гонорари за друковані матеріали в журналі «Література і мистецтво», напевно, хотіла цим сказати свою думку. Щойно згодом, вже за німецької окупації, я впевнився в цьому в розмові з Йосипом, та в той час я зразу зорієнтувався, що Позичанюк – це не звичайний висланник на роботу в Галичині, але людина не тільки з характером, а й із світоглядом, який далекий від урядового соцреалізму».

 

А розповідаючи про інші випадки, уже за німецької окупації, пише: «Я відчув (...) довір’я до цієї спокійної опанованої людини, а потім і виявилось, що він уже в той час мав зв’язок з націоналістичним підпіллям і в перших днях нової окупації зв’язався з похідними групами і з ними пішов на схід...». Тут ми перервемо цитату, щоб розповісти про ці події докладніше.

 

 

Уже в червні 1941 р. Й. Позичанюк стає членом Проводу ОУН під псевдо «Шугай» і 30 червня, після проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави, – державним секретарем інформації і пропаганди в українському державному управлінні на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Після арешту Я. Стецька Й. Позичанюк у складі похідних груп йде на Схід для організації самоуправління на землях, окупованих німцями. Побував навіть у рідному селі.

 

П. Дужий, який теж брав участь у складі похідних груп і познайомився з Й. Позичанюком у Фастові, розповідає, що спеціальна група у складі 30 осіб, до якої входили і він, і Й. Позичанюк, добиралася до Києва з наміром проголосити там Акт відновлення Української Держави, хоч учасники її усвідомлювали чисто пропагандивне значення такого факту. Втім, цього не сталося: «31 серпня 1941 року німецькі спеціальні поліцейські органи (СД) нашу групу підступно арештували, і лише частині вдалося вирватися з німецьких рук». До цієї частини належить і Й. Позичанюк. За одними твердженням – утік з концтабору, за іншими – був звільнений за клопотанням української громадськості. І тут ми знову вдамося, не гарантуючи їх стовідсоткову точність деталей, до спогадів О. Тарнавського, який докладно описує цю ситуацію.

 

Отже, за його свідченням, одне з засідань недавно створеного у Львові Літературного клубу «було присвячене обговоренню справи ув’язнених наших письменників, які вийшли із похідними на схід і були заарештовані у Києві та перевезені до в’язниці по вул. Лонцького у Львові. Було постановлено виготовити петиції до гестапо та здобути під ці петиції найбільш знаних українських діячів в місті. Стало відомо, що у в’язниці на Лонцького опинились чотири особи, в обороні яких клюб постановив заступитись, а саме: Юрій Стефаник, Йосип Позичанюк, Олекса Гай-Головко та Іван Чінченко. Петиції були виготовлені, їх підписали і Кость Паньківський (голова Українського крайового комітету. – М. І.), і Юрій Полянський (посадник Львова. – М. І.), і Осип Боднарович, який саме тоді був призначений головним редактором українського щоденника «Українські вісті» та ще хтось четвертий. Все було готово, і треба було тільки визначити делегацію, що з цими петиціями пішла б до гестапо.

 

Але тут почалась головна проблема: хто хоче добровільно зайти у прославлений будинок на Пелчинській (тепер вул. Вітовського, 55), в якому ще недавно урядувало НКВД, а тепер розпаношилось гестапо. Я взяв на себе обов’язок з уряду; коли сам голова не може виконати місії, тоді мусить його заступити секретар. Але одноособова делеґація – це не делеґація. І тоді добровольцем зголосився наш колега Богдан Климків. (...) Так ми удвох з Богданом Климковим вирушили до головної квартири ґестапо. При вході стояла озброєна варта, нам видали перепустки до відповідного урядовця; не пригадую, чи не Кайзер, бо йому підлягали всі тюрми у Дистрикті. Він зустрів нас дуже ввічливо, навіть почастував добірними цигарками. Прийняв від нас прохання, що ми їх принесли, і пішов з ними кудись, запевняючи, що справу розглянуть і полагодять. Та трудність виявилась щойно тоді, коли ми хотіли вийти з цього «зачарованого» будинку. Вартові на брамі вимагали від нас підписаної перепустки, а ми перепустку залишили в канцелярії, бо не знали про те, що без перепустки з цього будинку не випускають. Ми повернулись, але нашого співрозмовника вже не було, він просто скінчив своє урядування».

 

Не будемо продовжувати цієї одіссеї, скажемо тільки, що вони вибралися з цієї пастки за сприяння знайомого викладача гімназії, який працював там перекладачем, і головне, що заарештовані були звільнені.

 

Й. Позичанюк відразу після звільнення вступає в ряди повстанців, з весни 1943 р. він уже полковник і член головної команди УПА на Волині під псевдо «Шаблюк». Входить до складу Головної ради ОУН. 21-25 серпня бере участь у роботі III Надзвичайного Великого Збору ОУН (Б), який поставив перед національно-визвольним рухом нові завдання. Було проголошено гасла «Свободу народам і людині», «За українську самостійну Соборну Державу», «За вільні національні держави поневолених народів», «Поневолені народи, єднайтеся у боротьбі проти імперіалістів!».

 

Й. Позичанюк висунув ідею створення відділів УПА інших національностей і був співорганізатором проведення в 1943 р. Конференції поневолених народів Східної Європи й Азії, на якій була обговорена й затверджена програма боротьби проти сталінського режиму в СРСР і створення незалежних національних держав.

 

У складі УПА постали азербайджанський, грузино-вірменський, узбецький курені та сотня кубанців. У повстанських лавах воювали також австрійці, бельгійці, євреї, німці та представники інших національностей. У1944 р. кількість національних частин досягла 15 куренів.

 

Важливим ідеологічним підґрунтям цієї боротьби стала затверджена на Конференції праця Й. Позичанюка «Тактика щодо російського народу», підписана пседонімом «Д. Шахай». Вона призначалася для керівників підпілля і не підлягала публікації, оскільки не було одностайної позиції у цьому питанні. До того ж, треба було виробити тактику щодо «власівців», які могли становити загрозу для українського повстанського руху. Виходячи з конкретної політичної ситуації, автор цього політичного меморандуму вважав, що політика стосовно російського народу має бути спрямована передусім на розвал більшовицької московської імперії, основну роль у якому має виконати сам російський народ. Й. Позичанюк був переконаний, що українці повинні спиратися на передумови в російському народі, які можна використати в боротьбі проти більшовизму, в якому бачив корінь антагонізму між українським та російським народами.

 

Сьогодні політичні події засвідчують, що справа не тільки, а може, й зовсім не стільки у більшовизмі, а великою мірою у психології цього народу, на що, зрештою, звертав увагу ще Микола Костомаров у студії «Дві руські народності». Та й сам Позичанюк усвідомлював це, коли писав, що ми не збираємося хрестити з москалями дітей.

 

Простежимо хід його думки: «Досі було так, що наша пропаганда в ліпшому випадку обходила російський народ мовчанкою, лишала зумисне збоку як невиразне визначення. Взагалі ж було навпаки – ставився недвозначний акцент на тім, що нашим ворогом є саме російський народ, що ми боремося проти російського народу, московської, російської культури, російського імперіалізму і т. д. Коли в суті справи це правильно, то в тактичному відношенні, та ще й в цей час, це глупість, всі оті ототожнення російського народу з більшовизмом – нерозсудливі».

 

«Тактика щодо російського народу» – це свого роду меморандум автора дискусії на тему стратегії й тактики українського визвольного руху. Про цю дискусію властиво немає в еміграції жодної документації, коли не брати на увагу пізніших писань підпільних публіцистів і постанов чи рішень підпільних конференцій... З того погляду вартість статті-меморандуму Йосипа Позичанюка прямо унікальна, бо вона, можливо, єдиний свідок цієї дискусії».

 

Варто відзначити позицію Й. Позичанюка і щодо єврейського питання. Він розходився тут із Дмитром Донцовим, який закликав боротися зі «світовим жидівством». Й. Позичанюк заперечував такий погляд: «Треба бути сьогодні немовлям, – писав він, – щоб не розуміти, що, незважаючи ні на які наші традиції в жидівськім питанні, нині з ряду причин треба за всяку ціну відпекатися від антисемітизму. І саме тому, чому треба відпекуватися від найменшої тіні гітлєризму. Бо власний наш нарід розпне або викине тих, хто стає на цю лінію».

 

Правдивість чи помилковість тих або інших суджень як Й. Позичанюка, так і його опонентів, історія, яка так часто змінюється, перевіряє і досі....

 

Йосип Позичанюк загинув у бою 22 грудня 1944 р. П. Дужий, якому вдалося вийти з цього бою живим, так описує цей останній бій, у якому він загинув: «Група з 9-ти осіб, в якій був і автор цих рядків, була атакована карально-репресивним загоном, що налічував близько 300 чекістів, в Юшківському лісі поблизу села Дев’ятники тепер Жидачівського району Львівської області 22 грудня (це було Свято непорочного зачаття Пресв. Діви Марії) 1944 р. Із групи 9-ти підпільників-націоналістів тоді загинули: Йосип Позичанюк-«Шугай» (1913-22.ХІІ.1944), Костянтин Цмоць-«Модест» (10.ІІ.1914-22.ХІІ.1944), Богдан Вільшинський-«Орел» (12.VІІ.1910-22.ХІІ.1944) і четвертий націоналіст-підпільник, прізвища й ближчих даних якого ще не вдалося установити. Всі загиблі поховані на Юшківському кладовищі».