Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Історичні дані про село Надітичі (автор: Кахнич Іван)

опубліковано 5 серп. 2013 р., 01:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 серп. 2013 р., 09:48 ]

Село Надітичі (Львівська область) відноситься до найдавніших поселень Миколаївщини і заслуговує на спеціальне дослідження своєї історії. Регіон в якому знаходяться Надітичі, в давнину був пусткою, яка належала до князівського домену. Король Данило та його сини намагалися активно сприяти заселенню пустот, не зважаючи на національну та релігійну приналежність колоністів. Князі намагалися осадити ці землі, надаючи їх переважно полоненим. Могли тут поселитися і угорські полонені, яких особливо багато було після знаменитої битви під Ярославом у 1245 році. Саме тоді, вірогідно, могло виникнути поселення Надітичі на соляному шляху з Перемишля до Жидачева. У той час, відразу після монгольської навали.

 

Однак, можна сказати, що ми не знаємо, і, навряд чи колись дізнаємось про справжній час заснування Надітич та перших його поселенців. Але те, що ми про це знаємо, дозволяє допускати, що це поселення виникло у 1245 р. або між 1377-1385 рр. і першими поселенцями були угорці.

 

Залишені полонені, на пагорбкові місцевості під лісом, зобов’язані були допомагати переправлятись через Дністер бродом. Про це твердить легенда і етимологія назви села: від угорського «нодь тічі» – «великий брід». Ріка Брідниця саме тут впадає у Дністер. Практика називати населений пункт від назви ріки, на якій він розташовувався, досить поширена у Європі. Початкова назва села видозмінювалась з назв – Надзеюв – Надіїв – Нодьтічі – Надійчичі. Поселенці зжившись з довколишніми жителями прийняли їхні звичаї та місцеву віру.

 

Поселення стало розширюватися зарахунок збільшення родин. У скорому часі вони збудували собі Богомольну каплицю. Коли їм докучив брак води вони зібрались на раду і постановили переселитися в краще місце, котре вибрали на правому березі Дністра, де впадає річка Брідниця. (Цю площу тепер називають Заковбаля). Одна частина поселенців залишилась жити на цьому місці, а інша, через безперестанні виливи ріки, вирішила переселитися на лівий берег Дністра і їх прозвали Верни (Веринь). Поселенці правого берега в 1571 році перевезли свою каплицю і розширили її, добудувавши до неї,. Дерева рубали для будівництва каплиці в урочищі Підбук.

 

Надітичі згідно досліджень доктора історичних наук Леонтія Войтовича вперше згадані в джерелах під 1412 роком.

 

Як свідчать інші архівні документи, які досліджував Микола Драк та Ярослав Лялька (кандидат історичних наук), перша письмова згадка про Надітичі відноситься до початку 1554 року. Саме 6 січня згаданого року польський король Жигмонт Август повідомляє кількох шляхтичів, що він дозволяє холмському старості Габрієлеві Тарлу викупити у цих шляхтичів села Дроговиж, Розвадів, Верин,Устя, Надітичі, Стільсько і Демню.

 

Підчас нападу турків це поселення було спалене. У 1615 році вцілілі поселенці переселилися на місце де сьогодні стоїть церква. Вони побудували собі нову церкву, яку закінчили в 1632 році та яка простояла до 1912 року. У 1851 році тодішній Митрополит Кардинал Сембратович надав право самостійної парохії. У 1912 році розпочали будівництво нової мурованої церкви під проводом о. Романа Каленюка і закінчили будівництво у 1914 році. Новозбудовану церкву в 1914 році посвятив Митрополит Шептицький.

 

При посвяченні нової церкви громада просила, щоб храмовий празник був у честь Пресвятої Трійці.

 

Існувало ще історичне джерело, брошура, яка була видана невідомим автором під заголовком:

«Хроніка околиць Жидачева» опублікованої у 1886 році, і яка знаходилась у повітовій бібліотеці міста Жидачева. Згадана бібліотека підчас війни 1914-1920 років згоріла, а автор переказу цих рядків мав нагоду її читати в 1910 році у 18-ти річному віці. Відповідно після цих воєнних подій він зробив записи в щоденнику про те, що залишилося в його пам’яті. Деякі події та роки після досліджень виявилися з помилками, тому я беру на себе право їх виправляти.

 

Ці записи продовжував вести дідо Ольги Оприско (дівоче прізвище Панчак ), які залишив їй у спадок, та збереглися по цей день.

 

У згаданій книзі записано, що в другій половині п’ятнадцятого століття 1518-1520 роках (скоріше за все це помилка, правильно буде 1245 рік) на лівому березі ріки Дністер, на узгір’ї лісу, званого сьогодні «Прийма», поселили угорських полонених, яких настановили, щоб були перевізниками підчас походів. Вони мали завдання в брід переводити через ріку Дністер, а що переправа через ріку була велика, то на їхній мові звалося «Нодь-тічі». Оселя була розташована в лісі на горбку, яке і по сьогодні зветься «Надітицьким». У 1523 році оселя нараховувала десять родин, разом 62 людини. Жителі цього поселення в основному займалися полюванням у прилеглому лісі, ловом риби у ріці та навколишніх озерах, а також обробляли землю для вирощування необхідних для прожиття продуктів.

 

У 1563 році уже було 18 родин і нараховувалось 106 душ. У 1569 році була заведено церковну унію з Римом, однак село довго не хотіло слухати Богослужінь уніатських священиків, які доїжджали до них по черзі з довколишніх сіл, так і з села Розвадів .

 

У 1618 році оселя Нодь-тіча згоріла до тла, залишилась каплиця, що звалася притвором, яка була віддалена від оселі. Коли згоріло все, жителі почали роздумувати, що робити. Недалеко в долі було село Веринь, жителі якого погрожували розгромом, як не вступляться з погорілого місця то проженуть і порадили перенестись. Громада підшукала вигідне місце під новий осідок, це була рівнина на правому березі ріки Дністер. З одного боку ріка Дністер а з другого – потік Брідниця і в тому куті почали забудовувати. Це місце назвали «Заковбанею». Тут були добрі пасовища, рівнина для орання та вирощування сільськогосподарських продуктів. Коли почали забудовувати, перенесли теж каплицю, яка від пожежі вціліла. Каплиця простояла там 16 років. У 1632 році каплицю перенесли і зложили там де сьогодні стоїть церква. Каплицю добудували і зробили більших розмірів, а дерева рубали для будівництва біля церкви на місці, яке сьогодні звуть «Підбок».

 

Село збільшувалось, почали розорювати більше земель. Земля, на котрій вперше поселились на лівому березі Дністра під лісом, ще й досі  називають Надітицькою. Користується село цією землею і в даний час.

 

Сільська церква

Добудову церкви на існуючому місці закінчили у 1644 році. Коли відбудували церкву, громада села купила нове Євангеліє, яке і в даний час знаходиться у церкві.

 

Євангеліє для місцевої каплиці купила родина Рудка в 1624 році.

 

На припоручення Епіскопа Желіборського церкву обслуговував священик із села Розвадів, а після його смерті довший час не було священика в Надітичах. Відтак у 1676 році Епіскоп Шумлянський призначив обслуговування Роздільському священику, тому , що там було на той час два священика.

 

У 1712 році Епіскоп Варлаам Шептицький грамотою припоручив розвадівському священику обслуговувати село Надітичі.

У 1743 році Епіскоп Атаназій Шептицький підтвердив попередню грамоту.

У 1765 році Епіскоп Лев Шептицький постановив до околичних священиків по черзі обслуговувати село, і так було до 1851 року. Тоді кардинал і Галицький Архієпископ і Митрополит Сильвестр Сембратович розпорядився, щоб так звана дочерна церква отримала право мати постійного священика. Місцевим священиком був В. Пачовский до 1883 року.

Від 1883 до 1888 року виконував обов’язки о. Кузьмич.

З 1888 року по 1897 рік виконував обов’язки о. А. Мурович.

Від 1897 року по 1908 рік виконував обов’язки о. А. Калинский.

У 1908 році прийшов священик Каленюк, який почав підготовлятись з громадою села до будівництва нової церкви. Основною причиною такого рішення стало те, що тоді діюча церква, яка стояла 16 років на лівому березі Дністра і потім 278 років на правому боці, після перенесення та добудови почала нахилятися. Потреби місцевого населення вимагали збудувати нову і більшу церкву.

 

Після цього як село переселилось на правий берег Дністра, то було всього 28 родин, та нараховувалось 180 душ. Для такої кількості населення вмістимість церкви задовольнялась, але в 1910 році село нараховувало вже 428 душ.

 

У 1911 році було розпочато будівництво нової  мурованої кам’яної церкви. Парафіяни жертвували гроші відповідно до їх майнового статку. У цей час існував закон, що родина яка проживала на даній території обов’язково платила одну четверту частину з свого доходу. Це складало від 50 до 600 корон австрійських. Повна вартість будівництва церкви коштувала 58.000 корон. Висота церкви з хрестом сягала 28 метрів. Стара церква була посвячена в день свята Введення в храм Пресвятої Богородиці. Новозбудовану церкву парафіяни вирішили посвятити в честь «Святої Трійці» в 1914 році. На посвяченні нової церкви був присутній Митрополит Андрей Шептицький. Так, що храмовий празник від 1914 року справляли в день «Святої Трійці» – в зелені свята.

 

Однак радість жителів села, що збудували новий храм, була короткою, бо того ж року в серпні почалася Перша світова війна.

 

На цю війну з Надітич пішло біля 150 чоловіків. Призвали в армію і священика Р. Каленюка. Вік новобранців у солдати сягав від 18 до 50 років. Підчас війни місцеве населення переслідували, тероризували арештами та розстрілами. У селі був священик переселенець Костишин, який обслуговував з 1916 по 1918 роки село а також був капеланом легіону УСС. Він в 1919 році помер від тифу в м. Жмеринка.

 

Підчас постою УСС в селі Надітичі у 1917 році в їхні ряди влилися шість добровольців, а саме: сотник Василь Панчак, поручик Микола Николишин, хорунжий Михайло Данчевський, гарматники – Микола Корда, Іван Проців, Василь Проців.

 

У 1918 році повернувся місцевий священик Каленюк, який служив капеланом УСС в зоні бойових подій. Підчас одного бою він попав у полон до російської армії. У село він повернувся після звільнення з полону. Служив Каленюк на парафії до 1920 року.

 

З 1.04.1920 року до 2.03.1930 року на парафії служив св. Микола Кіндій.

 

З 3.03.1930 року по 1.04.1931 року служив св. Роман Яценко.

 

З 1930 року почалося сильне переслідування українських церков та населення. Ляхи переслідували і заборонили всі товариства. Однак по при заборону в селі таємно почали збирати кошти і на ці пожертви збудували «Народний дім», в якому помістилася молочарня, товариство «Сільський господар», а також крамницю церковну бо іншої не дозволили. Однак підчас пацифікації поляки крамницю знищили. У ці часи польські жандарми за будь-які провини місцевих українців дуже карали і били.

 

З 5.04.1931  по 10.04.1934 року служив священик Андрій Шуневич.

 

Від 10.05.1934 до 6.04.1935 року служив священик катехіт Банах О.

 

Від 8.04.1935 року до 5.02.1937 року служив священик Володимир Соломка.

 

Від 25.03.1939 року до 15.09.1939 року служив священик Роман Божейко.

 

У 1939 році, підчас повстання місцевого населення проти поляків, польські жандарми отримали поразку. Люті від поразки поляки викликали підкріплення з Жидачівської жандармерії. Обступили село, яке боронилося. З великими жертвами поляки таки оволоділи селом. У цей час місцевий священик та директор школи Микола Світий з людьми заховалися в церкву від стрілів. Поляки вивели обох, закували у кайдани, повели до Пісочної і там розстріляли їх, закидаючи їм, що вони були організаторами цих бойових подій.

 

Від оборонців села полягло 47 польських старшин та жандармів. Під час цих бойових подій було спалено частину житлових будинків. У цьому бою 15.09.1939 р., з числа місцевого населення загинули Федір Данчевський, Степан Кіндій, Кендзерового, Хомина, Ганна Береза, Василь Сколоздра. 16.09 поляки вдруге прийшли допалювати село, населення було перелякане, але цього разу біда оминула.

 

18.09.1939 року в село ввійшли німецькі війська. 19.09 цілий день звозили убитих, робили труни, копали ями для поховань на місцевому цвинтарі. 20.09.1939 року запросили з навколишніх сіл священиків для похорон жертв. На цю подію прибули декан Микола Кіндій ,о. Еміліян Каленюк, о. Ларишин А. та о. Роман Яценко. В одній могилі поховали о. Романа Божейка, від південної сторони, і Миколу Світого, від півночі. В іншій спільній могилі поховали всіх інших жертв закатованих озвірілими ляхами. Після відслужіння панахиди за упокій, та відспівані вічна пам'ять, прощальне слово сказав священик Яценко, який розказав як по звірське ляхи закатували невинних жертв. Присутні на похоронах місцеві люди та прихожі з навколишніх сіл зчинили дуже сильний лемент, що здавалося й земля здригається, так що сам промовець заплакав та вже не міг закінчити свою промову. На могилах вкопали хрести з написами «Жертвам за волю України».

 

29.09.1939 року німецькі війська відступили за ріку Сян, а 1.10.1939 року проголошено прилучення Західноукраїнських земель до Української Радянської Соціалістичної Республіки.

 

Отже, від 1340 року по 1772 рік, тобто на протязі чотириста тридцяти двох років знущались ляхи над нашим народом.

 

Від 1772 р. Австрійський режим лютував повних 146 років.

 

З 20.11.1939 року по 20.10.1946 роки служив священик Ерме Кароль.

 

Підчас Німецької окупації проводився добровільний набір бажаючих у спецшколи для навчання офіцерів майбутньої Української армії. З молоді села Надітичі вишкіл у школах пройшло 8 осіб, а саме: Зенон Мельничин, Василь Николишин, Іван Федів, Іван Ходзінський, Іван Яців, Василь Панчак, Микола Кіндій, Микола Мельничин. Пізніше вони воювали у складі батальйону «Нахтігаль» та дивізії «Галичина». Після війни їхні судьби були різні. Більшість загинули по-геройськи, деякі емігрували за кордон.

 

Підчас бойових дій 1914-1920 років та Другої світової війни в 1939-1945 роки стіни церкви були сильно пооббивані кулями. Підчас боїв на ріці Дністер, в районі села Надітичі, німці побитих солдатів хоронили біля церкви. Головні двері церкви були розбиті.

 

Від 1946року до 1948 року доїжджав священик Костирко.

 

Від 22.04 1948 року до 20.11.1956 року був священик Петро Гедз. У цей час у селі проживало 478 чоловік.

 

У 1951 році в нашій місцевості був дуже сильний буревій, що хрест на церкві зігнуло, та розсипався мур. Виникла потреба терміново провести ремонт церкви. У першу чергу вирішили переробити хрест. Тодішній священик у 1955 році згодив якихось людей відремонтувати дах на церкві і хрест. На ці роботи з церковної каси було видано 4.200 карбованців. Ці робітники походили декілька днів по даху, поміняли декілька аркушів бляхи, а священик дав вказівку виплатити усі гроші, після цього робітники зникли. Прийшлось найняти іншого спеціаліста, який переробив та прикріпив хрест, за ці роботи прийшлось знову заплатити 1.800 крб.

 

З 22.11.1956 року по 22.02. 1957 року відправляв служби Божі священик з Пісочної О. Сабат.

 

22.02.1957 року Дрогобицький єпископат призначив служити священика Андрія Шуневича, який прослужив до 1960 року, і в цьому ж році новообраний церковний комітет поетапно почали робити ремонт церкви.

 

У 1960 знову відправляв службу Божу священик Сабат Олексій.

 

У 1961 році відправляв службу Божу священик Костирко.

 

У другій половині 1961 року призначили священика Щура Богдана з Держова. Служив він до закриття церкви. Церкву закрили у 1964 році.

 

У 1965 році знову призначили Олексія Сабата обслуговувати необхідні церковні ритуальні послуги. Обслуговував він парафію до 1972 року. У цьому ж році він, через свою старість, виїхав у Львів до своїх дітей, де і помер.

 

28.04 1957 року відбулося посвячення нового кладовища, що прилягає до старого в розмірі 19 арів, і поставлено хрест. Акт посвячення виконав священик Андрій Шуневич.

 

Село Надітичі по кількості населення є невелике, але патріотичний національний дух на дуже високому рівні. Тому з приходом нових «визволителів» у 1944 році почалися масові арешти та депортації у Сибір родин, які причетні до національно-визвольної боротьби. За цих декілька років із села у Сибір вивезли 18 родин. Усього було депортовано 66 чоловік. 

 

Чимала кількість жителів села Надітичів були арештовані органами НКВД та КГБ. Деякі патріоти повмирали в нерівному бою з каральними органами НКВД та польської поліції а саме: Ганна Береза, Роман Божейко, Степан Брінь, Ілько Грица, Семен Грица, Юрій Грица, Микола Давидяк, Ганна Данчевська, Андрій Данчевський, Федір Данчевський, Іван Данчевський, Микола Мельник, Андрій Мельничин, Василь Панчак, Степан Панчак, Іван Проців, Григорій Проців, Микола Проців, Степан Проців, Іван Рудка, Василь Сколоздра, Михайло Святий, Микола Стадник, Іван Федів, Микола Федів, Іван Ходзінський, Василь Яців, Григорій Яців.

 

Кожен населений пункт славний перш за все людьми, які тут живуть або з ними пов’язані.

 

Священик Роман Каленюк, місцевий парох, також заслужив на добру пам'ять односельчан. Він переконав сільську громаду взяти позику в австрійському банку і на ці кошти у 1911-1914 роках було збудовано нині існуючу церкву Пресвятої Трійці. Селянам війна «списала» кредит, оскільки одним з її результатів стала ліквідація Австро-Угорської держави.

 

Славної пам’яті Андрій Федорович Данчевський (1910-1938), абсольвент Стрийської гімназії, член УВО та ОУН, перший провідник ОУН Миколаївщини, який загинув пробираючись на Закарпаття, щоб підтримати боротьбу за Карпатську Україну.

 

Віддали своє життя за свободу і незалежність України:

Юрій Грица (1922-1950) – псевдо «Юрко», провідник та референт Стрийського надрайонного проводу ОУН. Загинув 19 березня 1950 року підчас операції МГБ у м. Стрию.

Іван Федів (1913-1950) – псевдо «Іскра» , сотенний СБ сотні «Явір», убитий у селі Верин у 1950 році підчас операції НКВД.

Василь Панчак (1919-1944) – псевдо «Берзон», сотник УПА. Станичний місцевого підпілля. Був арештований органами НКВД, присудили вищу міру покарання. Вирок виконали у м. Дрогобичі.

Іван Андрійович Проців (21.08.1913 – 14.08.1945) – псевдо «Рибак». Охоронець головного командира УПА Романа Шухевича. Застрілився в криївці в с. Августівка Тернопільської області, підчас операції НКВД.

Микола Мельничин (1910-1950) – псевдо «Кірам». Заступник сотенного. У складі спецгрупи виконував завдання по передачі строго секретної пошти до Німеччини Степану Бандері, яку успішно виконав. Нагороджений золотим «Хрестом заслуги  УПА».