Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Хто «її, окраденую,» збудить? (автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 14 вер. 2012 р., 04:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 вер. 2012 р., 13:55 ]

Автор: Василь Шпіцер, міський голова Львова у 1990-94 рр., кандидат технічних наук 

 

Народе мій, замучений, розбитий,

…Твоїм будущим душу я тривожу…

…Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

Іван Франко


Зараз, напередодні виборів до Верховної Ради України, по телевізору часто виступають народні обранці не одного скликання, що відносять себе до опозиції й проливають рясні сльози над долею нашого народу, нашої держави, нашого майбутнього. Оповідають які вони патріоти, як палко люблять неньку-Україну і скаржаться, що державу розікрали, середній клас знищили, ще й прийняли злочинний закон про мови. Ані на йоту не піддаю сумніву справедливість цих тверджень, лише хочу трохи поміркувати над причинами таких негативних наслідків після двох десятків років неперервної і, як вони стверджують, жертовної праці наших обранців та задати їм деякі питання.


Коли на «Заньківчанському вечорі» першого президента України запитали чому більшість українців зубожіли, а його друг Суркіс став таким багатим, той відповів, що Григорій Михайлович чинних законів не порушував, а діяв виключно у рамках законодавства, утвердженого Верховною Радою України. Звичайно, і Леонідові Макаровичу, і депутатам ВР треба віддати належне за проголошення Самостійної України, за утвердження державними символами гімну «Ще не вмерла Україна», тризуба, синьо-жовтого прапора та за інші рішучі й відповідальні політичні дії. Але що стосується державного майна, то саме депутати ВР, які насамперед повинні були за нього дбати й відповідати, відзначилися абсолютною некомпетентністю та байдужістю, можна навіть сказати злочинною бездіяльністю (чи навпаки – діяльністю?). Досить згадати про втрату, а насправді крадіж Українського торгового флоту, який мав двохмільярдний в доларах річний фінансовий оборот. Про цю справу Віктор Пилипенко, тодішній народний депутат, написав тривожне звернення: «Вважаю своїм обов’язком доповісти Верховній Раді, що Україна сьогодні перебуває на межі втрати свого торгового флоту. Мафіозні підприємства і ділки руйнують галузь, крадуть валюту, продають інтереси України». Де ж були наші демократи, чому не допомогли припинити цей злочин?


Після здобуття Незалежності в Україні почалася гіперінфляція. Раніше таке прикре явище мало місце і в деяких інших країнах, але наш, як вони полюбляють про себе говорити, «високий інтелектуальний потенціал» ні у Верховній Раді, ні в Кабінеті Міністрів не зумів скористатися зарубіжним досвідом. У такій ситуації для крадіжок державного і громадянського майна наступила золота ера. Хто мав доступ до кредитів, той брав їх у непомірних об’ємах. Закуповував валюту, матеріальні цінності, нерухомість, навіть цілі державні підприємства, а через кілька місяців повертав суму, що на цей час уже становила одну-дві місячні зарплати. Таким чином розкрадання, неправедне наживання капіталів та грабунок українського народу тривали майже три роки. Чому ж наші депутати, серед яких були не тільки письменники, але й економісти, не «прив’язали» карбованець до долара? Тоді подібні злодіяння були б неможливі.

 

Наступним кроком в сфері обкрадання українців стала ваучерна приватизація – приватизація державного майна за широкої участі населення, яке було наділене ваучерами. Почалася вона у 1992 році, коли ще діяла Верховна Рада першого скликання. Нам видали приватизаційні цінні папери, які ми мали право вкладати у підприємства і ставати акціонерами. Я вклав свій ваучер у Львівський ламповий завод «Іскра». Цей завод завжди був прибутковий і я надіявся, що за деякий час мій пай буде становити значну суму. Але недавно з’ясував, що вартість моїх акцій складає аж… 9 гривень і 25 копійок. Гаразд, заокруглимо цю суму до десяти гривень, помножимо її на 52 млн (кількість громадян України у 1992 році) і отримаємо 520 мільйонів гривень – саме у таку суму оцінили майно держави Незалежна Україна народні депутати, серед яких, повторюю, були не тільки наші патріоти-письменники, але й патріоти-економісти, навіть патріоти-академіки. Я запитую їх: звідки ж пізніше взялися мільярди гривень у Пінчука, Ахметова, Фірташа, Коломойського та інших українських (ой чи?) олігархів? Невже впали з неба, чи вони встигли за двадцять років заробити такі статки власною непосильною працею за рубежем, чи, можливо, їм дісталося те, що народні депутати скрили від свого народу і не пустили на ваучерну приватизацію? Запитую також, чому за двадцять років я, як акціонер заводу «Іскра», не одержав жодної копійки дивідендів?

 

Щотижня на місцевому телебаченні у програмі «Хто тут живе?» вибірково показують багатих держслужбовців і запитують їх: «Для кого ви працюєте – для народу, чи для власного добробуту?».  Наївне і смішне запитання, бо відповідь на нього дала Католицька Церква ще півтора тисячі років тому, запровадивши для тих, хто хоче працювати для народу, целібат. Фактом на сьогоднішній день є те, що певні люди державу розікрали і придбали нерухомість. Чому ви не встановили податок на нерухомість і на предмети розкоші, як це зроблено у розвинутих демократичних країнах? Тоді ведучий програми показував би палаци, автомобілі, квартири, дорогоцінності не тільки держслужбовців, але й олігархів і повідомляв, що оцей добродій, котрий невідомо яким чином аж так доробився, платить таку-то суму податків і ці кошти йдуть на виконання соціальних програм. Громадяни були б вдячні і вам, і українським багатіям.

 

Ми нарікаємо, що владу в Україні захопили кримінальні авторитети, українофоби та проросійськи налаштовані політики. А чи немає тут і наших «доробків»? Є, та ще й які! Бо якщо комуністи й регіонали міцно тримаються вкупі і мають залізну партійну дисципліну, що багатьом виборцям навіть подобається, то наші демократи зробили все для того, щоб дезорієнтувати виборців і розсіяти їхні голоси. Вперше це сталося на президентських виборах 1991 року, на яких націонал-демократичний табір не зміг об’єднатися і окрім В’ячеслава Чорновола (набрав 23,3 % голосів) балотувалися Левко Лук’яненко (4,5 %) та Ігор Юхновський (1,7 %). Не дивно, що виграв Леонід Кравчук, бо багато виборців вважали: якщо демократи не змогли знайти спільну мову поміж собою, то тим паче не зможуть вони керувати великою державою.

 

Згадаймо, що наші обранці творили у партійному будівництві. Першого травня 1990 року відбувався урочистий мітинг на стадіоні «Україна» (тоді він мав назву «Дружба»). Слово попросив депутат Верховної Ради Богдан Горинь і оголосив, що вчора у Києві на базі Української Гельсінської Спілки була утворена Українська Республіканська Партія. Головою партії обрали Левка Лук’яненка, який, нагадую, у 1961 році був засуджений до розстрілу за те, що «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР». Богдан Горинь став головою обласної організації УРП. Десятки тисяч львів’ян захоплено вітали це повідомлення, бо розуміли, що нарешті наступив кінець однопартійному керівництву державою. Як голова Львівської міської ради, я сердечно привітав Богдана Миколайовича і пообіцяв виділити для партії приміщення. Тоді я сподівався, що у нас запанує двопартійна система – як і в Сполучених Штатах – тому вважав за необхідне забезпечити новостворену партію матеріальною базою. Депутати міської ради підтримали цей намір і ми виділили УРП будинок культури на вулиці В. Стефаника, 16.

 

 

Василь Шпіцер вітає Богдана Гориня зі створенням УРП

 

За якийсь час до мене прийшов відомий політв’язень, засуджений у 1961 році на п’ятнадцять років таборів суворого режиму у тій же справі, що й Левко Лук’яненко. Представився як голова партії Державна Самостійність України і попросив також забезпечити його партію приміщенням. Безмірно здивований, я почав з ним розмову:

– Ви знаєте пана Левка Лук’яненка? – запитую я.

– Так, ми відсиділи за антирадянську пропаганду.

– А чи знаєте, що він – один із засновників УРП?

– Знаю.

– Що ж вам не сподобалося в статуті цієї партії?

– О, там все гаразд!

– То чому б вам спільно, в лавах однієї партії, не працювати на благо України?

– Е, ні!

– Чому?

– Бо ні...

 

А далі пішло, поїхало… В листопаді 1990 року була створена УНА-УНСО, у грудні цього ж року заснована Демократична партія України, з 1991 року почала діяти Соціал-національна партія України (сьогоднішня «Свобода»). Треба відзначити, що очолювали ці партії і входили до них не тільки достойні народні депутати, але й насправді великі українці, які жертвували власним добробутом і свободою, не сумніваюся, що готові були віддати життя за незалежну Україну. Чому ж вони не захотіли об’єднатися навколо одного лідера, як це пізніше зробили «регіонали»? Невже їх нічому не навчили багатосотлітні поразки нашого народу саме через невміння і небажання визнати когось із своїх єдинокровних братів очільником? Адже не стоять за плечима кожного з них російські чи інші спецслужби і не примушують їх чинити дурнуватий розбрат! Наступними кроками у допомозі антиукраїнським силам стали розколи: у травні 1992 року від УРП відпала Українська консервативна республіканська партія, а в грудні цього ж року Рух фактично перетворився на партію і теж зазнав розколу. Про вагу кожної з названих вище партій у наш час, на жаль, соромно навіть говорити. Через таку вашу, народні обранці, діяльність сьогодні маємо не дво-, а 202-партійну систему в Україні – для демократичного табору, зате антиукраїнські сили створили у Верховній Раді реальну двопартійність: ПР і КПУ.

 

Треба відмітити і небажання наших депутатів брати на себе конкретну відповідальність за розвиток відновленої держави. Перемігши на виборах, Леонід Кравчук, який уже остаточно «побив горшки» з комуністами через його вклад у розвал Радянського Союзу, звернувся до провідників Руху з пропозицією створити уряд на базі цієї партії. Йому відповіли, що Рух переходить у конструктивну опозицію. Недавно Борис Козловський написав у газеті «Високий Замок», що чув як після цієї пропозиції Вячеслав Максимович сказав: «Не буду у Кравчука козачком». Шановні рухівці, а хто, по-вашому, зобов’язаний був практично з нуля будувати Незалежну Україну – проводити економічні реформи, створювати державну службу безпеки, формувати національну армію, розвивати дипломатичний корпус і т.д., і т.п.? Чи ви вважали, що зайнявши позиції контролерів-критиків у кріслах Верховної Ради, зможете примусити «колишніх» робити цю роботу за вас?

 

Ви відмовлялися від таких високих і відповідальних посад як перший віце-прем’єр-міністр України і там зручно вмощувалися далекі від ідеї побудови держави Україна товариші, як генеральний директор Національної телекомпанії України і там сьогодні працюють Євген Бенкендорф і навіть похресник Нестора Шуфрича, недовчений багатомовний, окрім української, ліванець Валід Арфуш. Ви віддали українофобам виконавчу владу і вони не тільки плідно скористалися нею для власного збагачення, але й швиденько позбулися Леоніда Кравчука. А вже за президентства його наступника процес позбавлення держави від ласих шматків майна пішов повним ходом. Можу з глибокою пошаною назвати лише двох представників львівщини, які не побоялися покинути депутатство та високу посаду, перейшли працювати у Кабінет Міністрів України і зробили значний позитивний внесок у розвиток нашої держави – Віктора Пинзеника за його працю на посадах міністра економіки, віце-прем’єр-міністра, міністра фінансів та Івана Вакарчука як міністра освіти та науки України.

 

Щодо злочинного закону Ківалова-Колесніченка про основи державної мовної політики, то тут наші обранці мають особливі «заслуги». Адже, поки круті хлопаки розкрадали державне майно, вам віддали гуманітарну сферу. За п’ятнадцять років ви зуміли угробити все, що стосується української мови, культури, кінематографу, книговидавництва, радіо, телебачення. Ви не змогли навіть увести в дію та примусити українофобів виконувати хоч і недолугий, але закон – «Про мови в Українській РСР», прийнятий Верховною Радою і підписаний головою Президії ВР Валентиною Шевченко ще у радянський період. Ви ставите собі у заслугу, що записали в Конституцію статтю про державність української мови. Але ж це вже було записано у статті 2 цього закону: «Відповідно до Конституції Української РСР (888-09, 254к/96-ВР) державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова». Чому ви не вимагали (в тому числі через суд і прокуратуру) виконувати статтю 15 закону: «Мовою з’їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР є українська мова»? Чому ви дозволяли українофобській потолочі виступати з трибуни ВРУ російською мовою? Адже вони подавали приклад решті україножерів.

 

Що завадило вам виконати статтю 32: «З метою широкого ознайомлення громадян республіки з досягненнями культури інших народів СРСР, а також світової культури Українська РСР забезпечує переклади українською мовою… і видання художньої, політичної, наукової і іншої літератури, а також переклади українською мовою і публічну демонстрацію фільмів та інших аудіовізуальних творів. Українська РСР забезпечує розвиток україномовного кіно і театрального мистецтва» та статтю 33: «В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова»? Саме ваша бездіяльність, безпорадність, безвідповідальність надихнули цих мерзотників запровадити новий закон, який значно гірший аніж той, що діяв коли ми були московською колонією. Сумно і гірко сьогодні слухати ваші пустопорожні патякання про те, що ви зробите, коли переможете діючу злочинну владу.

 

Зрештою, про яку перемогу можна говорити, коли на вибори пішли аж шість партій, що будуть відбирати голоси в опозиції? Очевидно, що жоден із тих політичних карликів не набере 5 % голосів і не попаде до Верховної Ради. Але навіть їхні мізерні відсотки працюватимуть на регіоналів і комуністів. Ми перемогли на виборах 1990 року тому, що всі об’єдналися проти діючої влади. Об’єднання всіх опозиційних сил треба було повторити і зараз, бо правляча в Україні камарилья ще гірша і небезпечніша, аніж у ті часи. Або хоча б національно-патріотичні партії повинні були об’єднатися навколо найрейтинговішої з них. Але… Бажаю всім цим шести партіям подолати прохідний бар’єр і тоді у Верховній Раді буде створена могутня опозиційна фракція (адже 6х5%=30% – це третина чисельності ВР) з ймовірною назвою «наша, соборна, свобідна, радикальна, національна Україна – вперед».

 

Коли ж говорити про знищення середнього класу, то він таки залишився. До нього належать якраз народні обранці, що встановили собі величезні, порівняно з посполитими громадянами України, зарплати, пенсії, матеріальні допомоги, представницькі витрати та інші найвишуканіші пільги. Отримали в столиці дорогі помешкання і стали довічними українськими політичними столичними рантьє. І жодного разу я не чув, щоб хтось з наших депутатів голосував проти призначення для себе таких благ.

 

Завершуючи свої роздуми, хочу сказати, що український народ має найголовніше – Незалежну Україну. Вона є і буде завжди, бо так хоче український народ! А нашій верхівці – і депутатам, і олігархам – ця держава просто вкрай необхідна, оскільки мають від неї все, що їм заманеться. Ні в Росію, ні в Євросоюз вони не будуть рватися, бо у першому випадку їх тут же обберуть, а, можливо, навіть посадять, а в другому – не буде такої змоги жирувати за рахунок своїх співгромадян. Але через двадцять років, коли мине біблійний сорокарічний термін, наші діти і внуки почнуть будувати найкращу у світі державу на ім’я Україна.